Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 29 страниц)

– Правильно, – погодився Глод. – Манько так і написав: перед новим роком до нього в квартиру ввірвалися троє невідомих, сильно його побили, навіть ребро поламали, і попередили, аби лишив свою колишню дружину в спокої.

– Чого ж він відразу не побіг у міліцію?

– Я знаю, – знову втрутилася мама. – До ручки допився твій принц прекрасний, згадав про твоє існування в черговий раз і вирішив із дурних очей ще й міліцію на тебе нацькувати! Тільки нічого в нього не вийде!

– Чому? Може вийти. Розумієте, справа хоч і особиста, але ж криміналом таки попахує, ага. І якщо ви між собою не розберетеся, люди, доведеться нам довго й нудно… Знаєте, – Глод раптом стишив голос, – а я вам розповім, як воно все було. Ви попросили знайомих хлопців, аби ті начистили паяльника цьому придуркові, хіба не так?

– У мене немає таких знайомих, – відрізала Люда.

– Не може бути, щоб ви ні з ким не зустрічалися, Людмило. Двадцять п’ять років, молода, симпатична…

– Не треба мені тут ваші підходи ментівські! – не стрималася молода жінка, відразу зрозуміла помилку, взяла себе в руки. Глод устиг перехопити нищівний погляд матері, кинутий на доньку. – Вибачте, це все від нього, від Вовки лишилося. Бачте, довів. Одна згадка про нього – і мене тіпає всю. Придурок, блін.

– Ну, то як? Може, він із кимось вас у місті побачив після того випадку, приревнував – а чого, буває – і вирішив знову подіставати вас? Як мені з вашим приятелем перебалакати?

– Він тут ні до чого.

– Значить, є приятель?

– Не дуже тактовне запитання.

– А ми не дуже тактовна організація, ми бандитів ловимо. Тому, повторюю, з вашою справою взагалі не хочемо мати нічого спільного. Нехай Манько заяву забере, і більше ми з вами не зустрінемося. За таких обставин, звичайно, – Глод витримав коротку паузу. – То як стосовно приятеля? Чи друга?

І раптом він укляк на місці. Бо внутрішній голос, що не вгавав ні на мить, нарешті чітко пояснив причину занепокоєння. З обличчя опера моментально зник добродушний, навіть трохи простакуватий вираз. Він напружився, вперся поглядом у Людмилу. Вона саме збиралася щось сказати, але зміни в поведінці гостя не можна було не помітити. Кинувши погляд з доньки на матір, Глод повільно підвівся.

– Чоловік лишав тут свої речі?

– Що? – Людмила не відразу зреагувала на різку зміну теми.

– Манько, ваш колишній чоловік, залишав тут, у цьому домі, якісь свої речі?

– Ще чого… Ми навіть не жили тут, тільки перший рік, потім бабуся йому квартиру відписала.

Людмила поки що не розуміла, про які речі йдеться, та Глод так само стежив за обличчям мами, і стало очевидно – вона просікла тему, і треба не дати їй опам'ятатися.

– Інших чоловіків тут не буває?

– Слухайте, яке ваше…

– Я запитав вас! – вага пістолета під лівим плечем нагадала про себе. – Хто ще є в хаті?

– Нікого…

– Сторонні чоловіки?

– Нікого! – Люда теж підхопилася.

– Добре. Заспокойтесь і відповідайте чітко: чия тепла шкіряна куртка висить на вішалці в передпокої серед іншого жіночого верхнього одягу?

Ось воно.

Те, за що зачепився погляд і що не давало спокою оперові, розбуркавши навіть внутрішній голос. Коли він увімкнув світло й глянув ліворуч, просто перед собою побачив добротну чоловічу шкірянку.

– Мені повторити, чи без того все зрозуміло?

– Ви не маєте права, – промовила Людмила. – Не маєте…

– На що я не маю права? Помічати чоловічі куртки? – тепер Глод говорив упевнено, бо знав – від цього залежить поведінка жінок у найближчі кілька хвилин. – Хто її тут забув? І чи забув узагалі? – Раптом до Макса дійшло, що насправді відбувається. Тупий біль від раптового напруження стиснув скроні, правиця майнула по пістолет. Побачивши зброю, жінки дружно зойкнули, та Глод упівголоса попередив: – Тихо. Тихо, я сказав. Погода на дворі сьогодні – без куртки не вийдеш. Нежить підхопити легко, соплі з носа потечуть. Де Баглай, дівчатка?

– Хто?

– Не треба робити круглі очка, Людо. І не кажи, що ти його не знаєш. Мені нема коли вас умовляти, стан не той. Де Богдан Баглай?

Не отримавши відповіді, навіть не сподіваючись її отримати, Глод виставив напівзігнуту в лікті руку перед собою і пройшов уперед. Поряд із кухнею побачив відгороджений завіскою куток, відхилив її, побачив рукомийник із краником, поруч на гачку у формі бджілки Майї – два рушники, а на скляній поличці – одноразові станки «джилет» і тут же – жіночий епілятор для ніг.

– Кажете, немає тут сторонніх чоловіків? – повернувся він до Людмили.

– Сторонніх немає, – огризнулася вона.

– Ну, звичайно. А які є?

Вона демонстративно відвернулася.

– Ви що собі дозволяєте? – спробувала нормалізувати ситуацію мати.

– Безпредєл. Ментівське свавілля, – просто відповів Глод. – Кажіть, де Баглай, і все закінчиться мирно.

– Немає тут ніякого Баглая.

– Подивимось. Сидіть тихо, бо підете за приховування злочинця.

Тихо будьте… Тихо. Тихо.

Чорт забирай, на веранді хазяйка говорила голосно, аж надто голосно, це вже факт, його не зіпреш на похмільний дзвін у вухах. Коли зайшли в хату, вона почала говорити нормально, і це так само було зафіксовано його підсвідомістю.

Висновок: на веранді вони говорили для стороннього слухача. Нічого більше не напрошується.

Кімнати були прохідними, їх було три. Для очищення совісті Глод швидко пройшовся по хаті, розчахнув дверцята шафи для одягу й відразу відсахнувся: якщо все піде, як у водевілі, і Баглая справді ховають у шафі серед жіночих суконь та кофтинок, він запросто може стрельнути, коли зрозуміє, що попався. Враховуючи репутацію Баглая, він навряд чи неозброєний. Та в шафі, окрім одягу, нікого не виявилося, за спиною глузливо реготнула Людмила:

– Ще під ліжко зазирни, лягавий. У шухлядку. У відро помийне.

– Треба – зазирнемо, – пообіцяв Глод, хоча вже встиг переконатися: особливо заховатися тут немає де, окрім одного місця. Він замислено підняв голову, обмацав очима стелю, рішуче повернувся і вийшов на веранду. Там теж глянув угору.

З лівого боку в стелі він побачив квадратний отвір, закритий лядою. Хід на горище.

Тут же до стіни прихилена саморобна драбина. Не лежала на підлозі, її прихилили до стіни буквально поряд із дерев’яною лядою. Ось тобі шарудіння за вхідними дверима. Прихилившись до одвірка і про всяк випадок спрямувавши дуло «Макарова» на ляду, Глод приготувався серйозно обдумати ситуацію, що склалася.

Мама з донькою стояли в нього за спиною. Керуючись невідомо якими підозрами, Макс ступив крок убік, аби мати їх у полі зору. Звичайно, ніякої серйозної протидії від двох жінок він не чекав, але береженого Бог береже. Колись під час облави в одному притоні, де зависала банда Вітьки Смолія, всі захопилися й забули про худеньку повію з хлопчачою стрижкою, котра причаїлася в куточку. А вона раптом озвіріла, підхопила з підлоги порожню пляшку і з криком: «Вітя!» кинулася на опера, що стояв спиною найближче до неї. Це був покійний Серьога Корбут, тоді він дивом уникнув удару пляшкою по голові.

– Там? – Глод кивнув у бік ляди.

– Лізь і дивися, коли робити нема чого! – визвірилася Людмила.

– Я полізу, полізу. А вам краще зайти в хату, сісти рядком і сидіти мовчки. А ще краще – нехай одна з вас піде до найближчого телефону і викличе міліцію сюди. Або разом йдіть, так навіть краще.

– Кому краще?

– Зарахується на суді.

– Не треба тут нам парити. Який суд? Що ми зробили?

– Ховали особливо небезпечного злочинця. Стаття.

– Де він, той злочинець? Лазь по горищах, тобі за це платять. Сам лазь, – демонстративно розвернувшись, Людмила пройшла в кімнату, хряснули двері. Її мама, спопеливши Максима сповненим люті поглядом крізь скельця окулярів, пішла за донькою. Капітан Глод залишився сам під лядою.

Ситуація перестала подобатися оперові. От би де згодився забутий мобільник, та думати тепер треба не про те, чого нема, а про те, що маємо. Розклад не на його користь. Цілком можливо, озброєний і небезпечний убивця сидить зараз на горищі, хоча Глод припускав імовірність помилки в розрахунках. Тоді він буде виглядати посміховиськом, клоуном в очах матері та доньки Свиридюків. Але вони справді перелякалися, принаймні в погляді Людмили майнули страх та розпач від усвідомлення по-дурному розкритої таємниці. Гаразд, може вийти й так: на горищі справді хтось ховається, тільки він – не Богдан Баглай. Просто кримінальний типчик, котрий переховується від міліції. Варіант? Варіант. Однак, почувши про Баглая, жінки мимоволі здригнулися, і ясно – не від страху перед ним, а боячись за нього. Тому зупинимося на припущенні, що на горищі засів саме Богдан Баглай.

Міліції тут не чекали. Так само не чекали сторонніх, та міліції – в останню чергу. Інакше Баглай не вискочив би на горище, в чому був, не подумавши про елементарне знищення слідів свого перебування в хаті. Не так свого, як слідів присутності чоловіка. Подібний спосіб ховатися від сторонніх очей він, без сумніву, уже розробив і практикував у цій хаті й раніше. І якби Глод відразу вигукнув: «Відчиніть, міліція!», то хто знає, чи залишив би Баглай куртку на вішалці, найвиднішому місці, і так само забув би заничкувати чоловічі станки для гоління. Завдяки хазяйці розмову він на горищі почув, тепер попереджений і готується зустріти ворога.

А чи не підганяєш ти задачку під відповідь, мужик?

Що далі Глод стояв на місці й продумував план дій, то сильніше його розбирали сумніви. Боячись, що кінець кінцем подібні питання відіб'ють у нього всяке бажання діяти, Максим зняв пістолет із запобіжника, підсунув однією рукою драбину до ляди. Шукати телефон і викликати групу – втрата часу. Тільки-но він вийде звідси, Баглай – чи той, хто ховається на горищі – БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, БАГЛАЙ, НА ЗЛО ВСІМ БАГЛАЙ, ВСЕ ОДНО БАГЛАЙ, ВІН ТАМ, БАГЛАЙ, ТАМ – негайно скористається нагодою і накиває п’ятами. Чому Галина Свиридюк ставиться до нього трепетно, поки незрозуміло, а ось Людка упреться рогом і ніколи нікому не здасть свого коханого. Та навіть якщо й захоче – все одно не зможе. Так Баглай і залишив їй свою адресу. У таких випадках на звісточку від милого втікача доводиться чекати кілька місяців, а то й понад півроку, не проконтролюєш. Залишати його тут Глод не має права.

І лізти на горище сам – теж. Щойно його голова просунеться в отвір, вона стане чудовою мішенню для того, хто засів нагорі.

– Баглай, чуєш мене? Краще вилазь по-хорошому!

Опер ні на що не сподівався, просто давав шанс не стільки йому, скільки собі. Не почувши відповіді, не здивувався.

– Я тебе зараз дістану, чуєш мене? Краще тобі не рипатись і здатися. Це на суді зарахують, – і тут же він зрозумів, яку дурість зморозив. Навіть того, що їм відомо про подвиги Баглая, вже досить для вищої міри, нехай би він навіть сам з’явився на прохідну МВС у Києві й зажадав здатися особисто міністрові Смирнову. Здаватися Баглаю не було жодного резону. Принаймні здаватися без бою.

– Чуєш, ти, там? Усі твої пацани вже давно закриті й валять один одного, як можуть. Тебе також згадали. Думаєш, я дарма сюди прийшов? Ти можеш вирватися звідси, але місто вже блоковане. Вискочити тобі не дадуть, хіба під землю заховаєшся, наче кріт. Довго ти так витримаєш, Баглай? Мовчиш? – Глод поставив ногу на перший щабель драбини, підтягнув вагу свого тіла вище, тримався за щаблі лівою рукою, праву з пістолетом тримав перед собою дулом догори. – Так поговоримо, Даня? Тебе так називають? Поговоримо? Не дурій тільки, я йду.

Опинившись під самою стелею, Глод ледь натиснув головою на ляду. Піддавалася. З того боку нічим не привалена. Витягнувши ліву руку і балансуючи на сходах, Макс підняв ляду, заштовхнув її всередину. На голову посипалася курява впереміш із якоюсь потертю. У стелі відкрився темний отвір.

– Я йду. Поговоримо, – повторив Глод, вдивляючись у чорноту отвору. – Не будь дурним, Даня. Гірше собі зробиш, правда. Про баб подумай. Люда чи Люся – вона хто тобі? – здавалося, слова він промовляв у порожнечу. – Щось означає вона для тебе, Даня? Труп мента в її хаті. Навіть поранений мент у її хаті – ти ж розумний, Баглай, ти недурний пацан, чуєш мене? – мовчання тривожило Глода, та відступати вже не було куди.

– Ти ж знаєш, чим подібні речі закінчуються. Люда чи Люся, як ти її звеш? Не важливо. Вона – твоя жінка, у нас це знають. Тому проблеми в неї реальні будуть. А так – жодної. Вона навіть не знає, хто ти і чим займаєшся. Я прийшов – ти на горище заліз. Нехай так – від бандитів ховався. Зараз багато хто від бандитів ховається.

Чесно кажучи, Глод сам не чекав від себе такого красномовства. І ще невідомо, чи врятує воно йому життя.

– Я йду, чуєш мене?

У правій кишені куртки він постійно тягав із собою наручники. Переклавши пістолет у ліву руку, Глод витяг браслети, запхав їх у задню кишеню джинсів, потім витягнув правицю з рукава заважкої, з огляду на ситуацію, куртки, повернув «Макарова» у праву долоню, остаточно звільнився від верхнього одягу, скинувши куртку на підлогу. Потім, набравши в легені повітря, наче перед стрибком у воду, просунув руки в отвір і одним різким рухом закинув туди тулуб, відразу завалився на правий бік, перекотився, затягуючи ноги, перевернувся в перекаті, став на коліна, виставив ствол перед собою.

Нічого не сталося.

Ніхто не вискочив на нього з темряви.

Лампочка, що теліпалася під самою стелею веранди, майже нічого не висвітлювала. Тут панували темрява й пилюка. Холоду з вулиці не відчувалося – в дальньому кутку проглядався цегляний димар, тепло йшло від нього. Інстинкт погнав Глода в куток, де можна захистити принаймні спину, рука водила пістолетом по півколу зліва направо.

– Вилазь! Вилазь, мать твою! Вилазь!

Очі досить швидко призвичаїлися до тьмяного світла, тепер Глод міг роздивитися довкола. Не торкатися головою даху можна було лише в центрі горища, в інших місцях доросла людина мусила нахилятись, а в кутку, де він стояв на колінах, навіть у такій позі потилиця чіплялася за дошки, з яких складався каркас даху. Тут зовсім не було речей, навіть звичайного мотлоху, котрий господарі виносять на горище. Окрім убогої порожнечі, лампочка нічого й нікого не висвітлювала. Проміжок між стелею та дахом виглядав порожнім. Виходить, увесь цей час Глод тренувався у красномовстві перед порожнечею. А жінки слухали його і, мабуть, гідно оцінили весь цей суцільний прикол.

Нехай. Він і не таке ковтав. Отже, він усе-таки…

Стоп. Тихо.

У кутку за димарем щось ворухнулося.

Чому щось – там хтось ховався. За димарем хтось є. Хоча б тому, що це єдине місце, де на горищі реально можна заховатися. І навряд чи то кицька, яка живе, де заманеться, і гуляє сама по собі. Немов на підтвердження Глодових думок за димарем знову зашаруділо, тепер уже йому не здалося, справді почувся якийсь рух.

Глод ступив ще трохи вперед, аби можна було стояти більш-менш рівно, клацнувши затвором, дослав патрон у патронник, націлився на цегляний сховок.

– Вилазь звідти! Я знаю – ти там! Вилазь, бо витягну, чуєш, Баглай!

При бажанні Баглай, чи хто там ще принишк за димарем, міг уже напасти на опера стонадцять разів. Пояснень цьому Глод не чекав, але все-таки припускав можливість, що в супротивника є при собі вогнепальна зброя. Сам себе він вважав досить вдалою мішенню, і небажання бути нею змусило Глода підняти пістолет майже до стелі й натиснути спуск. У замкненому просторі горища постріл гримнув, наче вибух гранати, Максові позакладало вуха.

– Далі почну стріляти нижче! Виходь, кому сказано!

Із-за бовдура поволі висунулася людська постать. Обличчя чоловіка Глод толком роздивитися не міг. Зараз опера більше цікавили руки чоловіка, які той тримав за спиною.

– Повільно! Повільно йди! Покажи руки! Що в тебе там – кидай перед собою! Ну!

Чоловік зробив іще один крок уперед. Одну руку він спокійно витягнув із-за спини і виставив її перед собою, тримаючи долоню догори. Друга рука з'явилася так само неквапливо.

КЛАЦ!

Навіть при тьмяному освітленні Глод не міг помилитися – у правиці чоловік тримав ножик-викидуху. Лезо, звільнене натискуванням кнопки, вилетіло на волю і тепер хижо дивилися просто на опера.

– Кидай! Кидай зброю, козел! – вигукнув Глод, навіть не порівнюючи зараз шанси викидухи проти «Макарова». Те, що сталося далі, жодним чином передбачено не було.

Змахнувши правицею, чоловік полоснув лезом по лівій руці – один раз, відразу другий, третій, кожен удар супроводжувався реготом, більше схожим не на регіт істерика, а на сміх переможця. Потім просто на очах Глода він ударив себе вістрям просто в бік, і, випустивши ножа, повільно осів на коліна, потім упав. Сміх відразу перейшов у болісний стогін.

Одним стрибком Макс опинився біля лежачого, рвучко повернув його обличчям до себе. Тепер він міг розгледіти його досить чітко. І хоча в розпорядженні міліції були тільки фотокартки чотирирічної давнини, Глод упізнав Баглая відразу. Навіть із перекошеним від болю писком. Кров заливала сорочку на боці й животі, ліва рука також стала мокрою, хоча при такому освітленні колір крові мав неприродний вигляд.

– Ах ти ж… бл-л-л-ля-а-а-а!

Ситуація вимагала рішучих дій, але Глодові в жодному разі не хотілося залишати цінну здобич лежати просто так, навіть враховуючи те, що вона стікає крівцею. Спритно защіпнувши браслета на правій кисті Баглая, Макс спритно завернув руку за спину, зовсім не відчуваючи опору, зчепив з лівою, клацнув замком.

Так.

– Лежи поки, – кинув він, хоча навряд чи полонений тепер спробував би втекти. Хутко, хоча й досить незграбно спустившись униз, Глод як був, з пістолетом у руці, забіг до хати, на ходу відкинувши набік свою куртку, що валялася на підлозі.

Мати з донькою дивилися на нього, наче на привида. У дзеркалі Глод побачив розхристаного чоловіка у брудному светрі, запилених штанях, з виряченими очима й закривавленими руками.

– «Швидку»! Бігом «швидку» сюди!

– Ти що з ним зробив, падлюка! – Люда кинулася на Макса, точно наміряючись учепитися в горло, та наштовхнулася на ствол і лише прошипіла в безсилій люті: – Ти його вбив, сука, підор, ментяра, козлина, сам здохнеш, сам!!!

– Сам, сам. Але твій друг швидше здохне, – пояснювати, що саме сталося на горищі, Глод не мав ані часу, ні бажання, бо Людці, за великим рахунком, усе одно, від чого спливає кров'ю її коханий. – Біжи, де тут телефон, дзвони «нуль три»! Про «нуль два» не забудь, тепер уже все одно.

Люда озирнулася на матір, та мовчки кивнула, тоді донька просто так, у светрі та лосинах, лише застромивши ноги в боти, вибігла на вулицю. Не випускаючи пістолета з правиці, Глод провів рукою по змокрілому чолу, подивився на зброю, усміхнувся, засунув її в кобуру.

– Самі винні, – він немов виправдовувався перед хазяйкою. – Далеко телефон?

– Через три хати. В сусідів.

– Нічого, доживе. Не смертельно. Бинти є? Його, – Максим кивнув на стелю, – треба якось перев'язати. Бо до вашої задниці цивілізації «швидка» аж так швидко не доїде. Стече кров'якою – на вашій совісті буде.

17

У палаті тюремного шпиталю цей блідий хлопець лежав сам.

На сивого незнайомця в окулярах із золотою оправою він дивився злими розумними очима. Власне, лише очі видавали в цьому худорлявому хлопчині людину, котра здатна вбити іншу людину і не надто перейматися цим. Поки що нічого більше в погляді сивочолий не прочитав. Та й зовнішність оманлива – на свої неповні двадцять п'ять хлопець не виглядав. Принаймні років на двадцять, не більше.

– Доброго дня, Богдане.

– Кому як.

– Не зрозумів?

– Стосовно добрості чи доброти цього дня. Я в лікарні, слабий, і видужувати не сильно хочу, бо з ліжка, де хоча б білизну міняють, переведуть на нари.

– Звісно, тут вигідніше, аніж у камері, – гість підсунув стільця до ліжка, присів. Невеличкий шкіряний кейс поставив біля себе, потер руки: – Це в мене така звичка перед розмовою. Звати мене Едуард Васильович, прізвище моє – Гужва. Я ваш адвокат, буду вас захищати.

– А хіба мене можна захистити? Я свідомий того, що розкрутять за повною програмою. На що ви сподіваєтеся? І потім – у мене грошей немає на адвокатів у золотих окулярах і костюмах не з магазину, а від кравця. Такий костюмчик без вартості тканини баксів на сто потягне. І то – це лише мої прикидки.

Гужва готувався до зустрічі з Богданом Баглаєм серйозно. Він знав, з ким саме матиме справу, бо спеціально для нього найняті люди зібрали максимум можливої інформації. І все ж таки не вірив, коли його переконували – мова у цього юного бандита, вихідця зі звичайнісінької багатодітної та малозабезпеченої пролетарської родини, на диво грамотна й правильна, та й сам він зовсім не схожий на бандитського ватажка, котрий признався в умисному вбивстві на загал семи осіб, серед яких – дві жінки, одна з них – його ровесниця, а інша годилася в бабусі.

– Цікаво. Як це ви визначили?

– Не вгадав?

– Чому, все правильно. Просто не можу зрозуміти, як вам вдалося.

– Ви багато чого не можете зрозуміти. Не ви персонально, просто люди як такі.

– У вас претензії до всього людства, чи існують статеві та вікові рамки?

– Ви про що?

– Скажімо, ви презирливо ставитеся не до всього населення земної кулі, а лише до дорослого. Починаючи від вісімнадцяти і закінчуючи шістдесятьма роками. Або – до всього дорослого чоловічого населення і до жінок бальзаківського віку. Розумієте, я ваш адвокат, мушу знати, на чому вибудовувати лінію захисту, найбільш вигідну для вас, і максимально пом’якшити вирок.

– Ви що, справді вважаєте, що мені можуть не дати довічне?

– Поки що я нічого не вважаю.

– Тоді для чого всі ці безпредметні розмови? – Баглай поворушився на ліжку, вмощуючись зручніше, при цьому скривився – рана на животі відгукувалася тупим болем на кожен його рух, навіть обережний.

– Болить? – заклопотано поцікавився адвокат.

– Навіть якщо й болить, тут теж нічого не викрутиш. Порізав я себе сам. Спроба самогубства, інших мотивів мені поки що ніхто не довів. Представити мої порізи в суді як результат порушення ментами прав затриманого не вийде. І взагалі, – нарешті він знайшов зручну для себе позу, – давайте з вами розберемося остаточно.

– Розберемося?

– Ага, розберемося. Коли люди в білих халатах дозволили слідакові мене допитувати, я заявив про свої права і почав вимагати адвоката. Мені його надали, дотримуючись закону. Такий собі Іван Петрович Полотно, якийсь заслужений дідусь адвокатури. Через шість днів, коли я вже даю свідчення, Іван Петрович Полотно, коли ми з ним ось так зустрілися, на що я теж маю право, пише щось на папірці, не уриваючи розмови, і показує написане мені. Читаю: «Міняй адвоката. Відмовляйся. Вимагай Гужву». Хто такий Гужва, я не знаю…

– Тепер знаєте.

– Тепер знаю, – погодився Баглай. – Навряд чи тут щось замислюється проти мене. Справи мої – «фонар», ці придурки здали з тельбухами, а я не збираюся доводити, що кращий за них. Навпаки, було б несправедливо, аби тому ж Рогові, дебілові від природи, припаяли строк за вбивство чи організацію, гм, якоїсь операції. Та й інші – створіння примітивні. Через них спалився, знову ж таки сам винен, значить, доля така. Ну, це все лірика. Словом, зміна адвоката не може бути хитрою комбінацією з боку ментів. Висновок: тут якась інша гра. Я не правий?

– Ті, хто давав вашим розумовим здібностям високу оцінку, не помилилися.

– Міняю адвоката, – похвалу Баглай, здавалося, пропустив повз вуха. – Це так само моє право. Поливаю багном старенького Івана Петровича Полотна, той усе терпить, його від мене забирають. Приходить адвокат Гужва. Тобто ви приходите. Власне, прийшли. Повна протилежність безплатному ветеранові адвокатури. Таких адвокатів я в кіно американському бачив, джентльмени в золотих окулярах. Чужі гроші я рахувати люблю, бо з цього живу. Жив, вірніше. І так собі прикидаю: адвокат ви не з дешевих. Професіонал на всі сто. Раз ви погодилися взятися за мою зовсім безнадійну, з точки зору захисника, справу, ви сподіваєтеся на відповідний гонорар. Мої батьки не зможуть його заплатити, навіть якщо продадуть квартиру. Тим більше, що татусь проходить звинувачуваним у цій самій справі. Але ж хтось мусить вам платити? От і треба розібратися, кому це так припекло захищати мене, особливо небезпечного злочинця.

Гужва поправив окуляри на переніссі, знову потер руки.

– Поки що мені до біса приємно й цікаво мати з вами справу, Богдане. Думаю, ми й далі знайдемо спільну мову.

– Що в нас може бути спільного? Я – хто завгодно, Едуарде Васильовичу, але не дурень. Викладайте, в чому ваш інтерес до мене. Мусить же знайтися інтерес, неодмінно мусить.

– Так і є, – легко погодився адвокат. – Тільки тут не лише мої інтереси та інтереси людей, котрих я представляю, від імені яких говорю з вами і які заплатять мені той самий великий гонорар. Домовитися зі мною так само у ваших, Баглай, інтересах. Інтерес у вас один: не залишитися за ґратами до кінця життя. Вам же скоро лише двадцять п’ять виповниться. Припустімо, я зроблю диво, виступлю в ролі такого собі добренького чарівника, дядечка Чілічало з фільму мого дитинства, і вам дадуть максимально – п'ятнадцять років. Вийдете в сорок, не найгірший вік для чоловіка. У зоні, певен, ви зможете себе поставити й посісти не найгірше місце в зонівському табелі про ранги. Там вовки кругом, а ви ж звикли жити серед вовків і з вовками.

– Серед вовків – можливо, – вираз обличчя Баглая став жорсткішим. – Та з вовками – навряд. Не щастило мені на вовків, ви ж бачите. Візьміть хоч оцих – Рога, Скляра, Кузьму, Дору вольтанутого. Щенята вони, або шакали, або скунси смердючі. Щурята засраті, готові одне одного зжерти, аби власне пузо натоптати.

– Про них пізніше поговоримо, вони мене не цікавлять ані як люди, ані як тварини. Хоча ось є один документ, – рухом фокусника Гужва закинув кейс собі на коліна, клацнув замочками й витяг прозорого файлика з кількома аркушами списаного паперу. – Тут – ксерокопія одного з протоколів допиту вашого… як би це сказати… словом, Домовика Степана. Чи, як ви його називаєте, Кузьми. Ще одна копія – з протоколу допиту Рожнова Ігоря. Будете читати чи мені самому?

– Я вже напам'ять їх знаю. Що ви там для себе нове знайшли?

– Добре, зачитаю вголос. Тим більше, потрібен не весь текст, а окремі фрагменти. Отже, Ігор Рожнов говорить, читаємо, – адвокат швидко пробіг очима текст, – де тут у нас… так… ага, ось: «Микитенко Руслан почав просити не вбивати його і заявив, що в нього є гроші, аби відкупитися. Він запропонував ці гроші Дані Баглаєві, захотів, аби той узяв їх і відпустив його. Про яку суму йшлося, я не знаю, бо Баглай Микитенкові не повірив, а Микитенко сказав, щоб ми всі вийшли з погреба і залишили їх із Данею самих. Тоді він ще обізвав нас дебілами, чим образив нашу честь і гідність. Спричинив нам образу. Образило так само й те, що Баглай Богдан звелів нам вийти з погреба. Він послухав Микитенка. А ми не могли не послухати Баглая, бо він нас усіх залякав і ми його боялися. Вони говорили хвилин п’ятнадцять, потім Баглай покликав нас назад, звелів стерегти Микитенка, а сам кудись поїхав з Домовиком». Ось така історія. Нехай трохи сумбурно написано, та стилістичні негаразди нас із вами мусять мало хвилювати. Тут усе правда? – адвокат простягнув Богданові копію протоколу. Баглай переглянув написаний від руки текст, ще не зовсім розуміючи, до чого веде дивний адвокат.

– Так і було. Микита почав верзти щось про закопані скарби, воду каламутив. Вирок я йому вже виніс і скасовувати не збирався. Страта публічна, показова, можна сказати. Наука для всіх.

– Про це ще поговоримо. Таких радикальних заяв щодо мотивів убивства ви, як я бачу, ще не робили. І не треба. Добре, що ви визнали сам факт такої розмови. Читаємо далі, свідчення Степана Домовика. Читаємо, – тепер адвокат уже не шукав потрібного уривку, виділив його ще раніше: – «Баглай не вмів водити машину. Тому я часто виконував обов’язки особистого водія Баглая. Мені це не дуже подобалося, бо я не мав з цього додаткових грошей. У той вечір, коли він убив Микитенка Руслана, Микитенко спочатку сказав, що в нього є гроші і він хоче себе викупити. Потім Баглай вигнав нас усіх із льоху. Про що вони говорили з Микитенком, ми не чули. Потім він дозволив нам зайти і звелів іншим стерегти Микитенка, а мені сказав сідати за кермо Микитенкової машини, марки „Опель“, і відвезти його на вулицю Глухівську. Там ми знайшли будинок номер 43, Баглай звелів чекати, а сам пішов у під’їзд. Його не було хвилин двадцять. Потім він повернувся, в руці в нього був якийсь пакунок. Баглай звелів їхати назад…» Так, тут ми опускаємо подробиці… Ось тут ще є: «Коли ми вже закопали труп Микитенка Руслана в землю, Баглай забрав із машини той пакунок і звелів нам відігнати „Опель“ подалі за місто. Сам пішов кудись у напрямку центру міста. Більше ані в той день, ані в наступні я Баглая не бачив. Машину ми…» Ну, і так далі. Будемо це так само читати?

– Я вам вірю.

– Прекрасно. А своїм, як би це сказати краще… знайомим вірите? Вони нічого не прибрехали, розмови про викуп справді велися?

– У вас повинні бути ще копії протоколів. Мене вже запитували про ту поїздку і той нібито пакунок. Ви читали?

– Читав. Там написано, що Микитенко намагався обдурити вас. Сподівався невідомо на що, тягнув час. У пакунку була тека, там – папери, за які певна людина може заплатити певну суму, ніякої готівки там не було, ви вирішили не завдавати собі зайвого клопоту, все одно Микитенко засуджений вами до смерті, тому пакунок викинули по дорозі як небезпечний речовий доказ. Тим більше, з фінансовими документами ви б не дали собі ради.

– Правильно. Дійсно так було.

– Слідству за великим рахунком немає до цього незначного епізоду жодного діла. Воно й логічно. Але люди, котрі направили мене до вас і беруть на себе оплату вашого захисту, цими свідченнями зацікавилися. Богдане, – адвокат нахилився до нього і стишив голос, – я – дорогий адвокат. Дорогий і вправний, у мене солідна репутація. Ви мене викликали, я прийшов, бо брати участь у справі Баглая – неабияка рекламна кампанія для адвоката. Але, переговоривши з вами, я так само маю право повернутися й піти геть. Бо задурно навіть для самореклами займатися вашим захистом у мене бажання немає. Таку версію почує слідчий. Вам знову нададуть державного захисника, шансів видряпатися у вас не буде, тому ті гроші, котрі передав вам Микитенко, вам ніколи не знадобляться. Ви змогли взяти їх, а потім усе ж таки зробити з Русланом те, що зробили, а сімдесят п’ять тисяч доларів сховали для власних потреб, зовсім не маючи бажання ділитися несподіваним скарбом з шакалами, щурами, щенятами чи ким ви там вважаєте своїх спільників. Зараз ви не ризикнете сказати комусь про місце, де захований цей скарб, навіть щоб витратити його для ваших потреб. Будь-яка людина, тверезо оцінюючи ваші шанси, зробить те саме: візьме долари зі сховку і втече з ними. Ваше ставлення до людства в цілому дозволяє мені зробити невтішний для вас, Богдане, висновок: друзів чи навіть просто людей, яким ви можете довіряти, у вас немає зовсім.