Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 29 страниц)
Андрій Кокотюха
Повзе змія
Підходити до крупного звіра, котрий впав, навіть коли він лежить нерухомо, слід лише ззаду і зі спини.
Рушниця мусить бути повністю готова до пострілу, бо звір, що видається вбитим, нерідко кидається на мисливця, що наближається до нього.
(Витяг з правил безпеки при проведенні облавного полювання)
Автор свідомий того, що в реальному житті мова переважної більшості головних та другорядних дійових осіб – російська або суржик.
Усі події вигадані, назви міст та прізвища взяті довільно, але наведені тексти віршів написані реальними особами
Перше наближення
1
– Не вбивайте.
Цю фразу сотні разів промовляли жертви у книжках та кінобойовиках. Коли читаєш, як проситься людина, котру мають забити, не завжди уявляєш собі інтонацію, з якою подібна фраза мусить промовлятися. Зате в кіно актори стараються, грають, і жодного разу в них не виходить природно. Можливо, через те, що, дякувати Богові, вони самі не дивилися ніколи в обличчя смерті. А може бути, їм не доводилося бачити, як саме поводяться люди перед неминучою смертю. Їм головне, аби прозвучало якомога жалісніше. Про натуральність перед камерою не йдеться.
Той, хто перебрав на себе функції ката, здивувався, мимоволі зловивши себе на подібних, зовсім недоречних тут думках. А тому, хто стояв тепер на колінах, роздягнутий до трусів, було все одно, як збоку сприймуть його фразу. Він не хотів помирати, принаймні не так і не тут, у вогкому брудному льосі з земляною підлогою. Та в кутку вже завбачливо приготували яму. Його підвели до могили, змусили ступити в неї, потім – лягти долілиць, а тоді він ніби крізь вату почув наказ підрівняти край, де будуть ноги, не вгадали з розмірами трошки.
– Не вбивайте, – вкотре повторив Руслан Микитенко, який лише тиждень тому виставляв могорич цим самим хлопцям, котрі тепер збираються вбити його і закопати тут, у льоху, на свій двадцять третій день народження. Усього освітлення – тьмяна лампочка на дроті під низенькою стелею, тому вчорашні приятелі, що не так давно піднімали чарки за його здоров'я, видавалися тінями, безтілесними янголами смерті. Руслан Микитенко боявся: ось він помре просто зараз від переляку – не витримає серце. І одночасно хотів цього – ще більше боявся моменту, коли почнуть вбивати.
Страчувати. Даня сказав – страчувати.
– Чого ти скиглиш, наче баба? – нарешті озвалася напівтемрява голосом ватажка, а разом і він сам трошки виступив уперед. Зараз Руслан не бачив чітко виразу його обличчя, зате він дуже чітко уявив його собі, адже знав Даню кілька місяців, спілкуватися віч-на-віч доводилося часто, і ось полонений ніби знову дивиться на це лице: худе, видовжене, бліде, незворушне. Від очей завжди ніби віяло холодом, дивився – як гіпнотизував.
Це було улюбленою розвагою Руслана: шукати в кожній людині, з якою спілкувався чи то у справах, чи в побуті, ознаки якогось представника живої природи. Іноді Микитенкові здавалося, що Даня схожий на удава. Ну, нехай не на удава, просто на змію, такого собі холоднокровного незворушного плазуна. Хоча зовнішню подібність до змії годі було шукати. Справді, у виразі обличчя ватажка іноді з'являлося щось тхоряче, і все ж таки Руслан часто порівнював свого партнера саме зі змією. Щоразу – з іншою. Звичайно, він ніколи не ділився своїми спостереженнями ні з ким, адже Даня не потерпів би подібного ставлення до себе. Він взагалі мало що терпів у цьому світі. Хоча зовні завжди тримався спокійно.
Як удав.
– Не вбивайте…
– Поміняй платівку, чувак, – Даня зробив жест рукою, один з «янголів» спритно підніс йому ослона, ватажок присів і подався тулубом уперед, опинившись до жертви, що стояла навколішках, майже впритул. Дихання Дані завжди було чистим. Наскільки встиг зрозуміти Микитенко, він не пив, не курив, наркотики зневажав, говорив дуже грамотно для бандита і ніколи не вживав у розмові матюків, хоча звичайними «цензурними» жаргонними словечками та висловами оперував охоче. Натомість «янголи» часто не могли стулити докупи двох слів, тому «блякали», «хулькали» та «йопкали» через кожне слово.
– Не…
– Стули хайло і слухай мене, – голос змусив полоненого замовкнути. Тепер у льосі запала моторошна тиша, яку порушували лише слова Дані: – Пацани не роблять так. Дійшло до тебе чи ні – мені до сраки. Навіть якби ти зараз лизькав усім нам чоботи, і мені стало б тебе шкода, то все одно відпустити тебе тепер, після всього, ми не можемо хоча б у інтересах власної безпеки. Нехай ти до ментів не побіжиш, але в тебе жінка є, їй неодмінно поскаржишся на бандитський безпредєл.
– Нікому…
– Тобі хто дозволяв? Закрий свого рота і слухай далі: ти зараз пообіцяєш усе, що завгодно, аби живим лишитися. Ти не думаєш про те, що хтось може тебе пізніше дістати і того разу добити остаточно. Тобі тепер цікаво прожити бодай пару годинок зайвих, і бажано – не тут, – він обвів рукою льох. – Шансу, Русику, я тобі не дам.
– У мене гроші є! Не вбивайте! Гроші! – голі худі коліна замолотили по холодній землі. – Скажу, де лежать, усе віддам, тільки не вбивайте, не вбивайте, не вбивайте!
Микитенко відчув, як по щоках котяться солоні струмки сліз. А ще він раптом відчув, що в льосі холодно. Дотепер бранець, роздягнений до трусів, не зважав на холод, а тут ураз почав мерзнути. Може, це віє той самий описаний у книжках подих смерті? Власне, Русик Микитенко не міг похвалитися великою кількістю прочитаних книжок, та про подих смерті постійно йдеться у романах про космічних відьмаків – він їх полюбляв погортати на дозвіллі. Далі з полоненим почали творитися інші дива: він перестав вірити у реальність усього, що з ним відбувається. Вогкий напівтемний льох, могила в кутку, сам він, роздягнений та принижений… Вони лякають його. Просто лякають. Авжеж, він чув про подібні речі. Не так давно по «ящику» бачив: бандити хапали бізнесмена, завозили до лісу, де на його очах убивали людину. Кров лилася рікою, переляканий бізнесмен робив усе, чого від нього вимагали. А насправді – бутафорія: жертва підставна, спільник бандитський, кров свиняча або бичача.
Ти заспокоюєш себе, Русику. Вони привезли тебе сюди, аби вбити і закопати, невже ти Даню не знаєш… Нехай так, нехай. Бранець труснув головою. Дивно, але несподівана спроба самозаспокоєння додала йому впевненості.
– Вижени своїх дебілів, нам поговорити треба.
– Ти, козел, зараз, бля, за дебілів, на хер…
З голосу Руслан упізнав Рога. Даня таки справді оточив себе придурками, і серед них Ріг видавався найбільшим дегенератом. Коли з іншими Микитенко ще міг принаймні перекинутися кількома словами, Рога він не міг терпіти, навіть просив якось Даню не доручати цьому недоумку взагалі жодних справ. Прізвисько той отримав традиційно від прізвища – Рожнов. Подібно до інших, боявся Дані, і перед своїми боятися не вважав западло. Зате, як і решта пацанів, відривався на сторонніх. Хлопці взагалі явно доводили один одному, що нічого і нікого не бояться. Микитенко якось почув нахваляння того ж таки Рога: «Загасили, бля, наркомана конченого, підора гнійного, в параші на „Ельдорадо“! Ані один мудак не писнув, отак треба, на хрін!» Згадав це – і знову повернувся страх. Даня на кілька порядків розумніший, але ж пацани – повні стовідсоткові дегенерати, вони на раз прибити можуть.
– Стій, де стоїш, – наче крізь товщу води почув бранець голос ватажка і зрозумів – наказ стосується розлюченого Рога. – Я з ним ще не закінчив. А ти не зістрибуй з теми. Почав – говори.
– Я… я й кажу, значить, – Микитенко закашлявся, забракло дихання. – От… Вижени всіх на вулицю, тема не для їхніх вух. Ти захочеш – сам усе потім скажеш, так чи ні? Поки що сам послухай.
– Погуляйте, – безбарвним голосом промовив Даня. Сперечатися з ним ніхто не насмілився, але Ріг таки не втримався:
– Ми повернемося, падло, і почнемо тебе вбивати. Тоді ти кожне своє гниле слово проковтнеш!
– Зараз ти в мене щось ковтнеш! – тон ватажка не віщував нічого доброго, тому пацани швидко вийшли під березневий дощ. Коли за останнім зачинилися двері, Даня підсунувся до полоненого ще ближче:
– Кажи. Почнеш тюльку травити чи знову проситися, віддам тебе Рогові, бач, аж труситься.
– Слухай, слухай, – Руслан знов почувався трошки певніше. – Не фуфло, гадом буду. Бабки є, багато, сімдесят п’ять штук зелені. Забирай усе, просто навряд чи пацанам тепер треба про це знати. А я… я з міста виїду, чесно. Отак візьму і виїду, через добу. Вітькові справи передам… Або фірму продам. Чуєш, Даня. Я фірму можу продати!
– Продаси, – думки ватажка тепер були десь далеко. – Сімдесят п’ять штук. У тебе?
– У мене.
– Брешеш. У тебе не може бути таких грошей.
– Я хіба сказав мої? Я сказав – у мене, розумієш?
– Тоді раз почав – давай далі. Чиї вони і чому в тебе?
Полонений швидко заговорив, збиваючись, переходячи з однієї теми на іншу, затинався, починав усе з початку, та Даня не квапив його. Вислухав усе уважно, кивнув, швидше сам собі, аніж Русланові, підвівся. Тепер він дивився на бранця з висоти свого зросту. Велетнем він не був, але полонений сидів на підлозі, тому на будь-кого дивився знизу і будь-кому видавався нікчемною комахою.
– Так, – промовив Даня, помовчав трохи і повторив: – Так. Сидітимеш тут. Ключі де?
– Барсетка в машині. Правильно, поїдь і сам перевір. Усе твоє. Коли немає там нічого, тоді я не знаю…
– Я знаю, – перебив його ватажок. Тепер він мусив з’ясувати для себе одну проблему. Він не водив машину, через те вирішення багатьох питань значно ускладнювалося. Сісти за кермо міг будь-хто з його підлеглих, але цей факт дратував Даню найбільше. Та виходу не було. Він, навіть не припускаючи думки, що голий бранець спробує дати драла, рвучко повернувся і зник за дверима льоху. Руслан не знав, чи правильний хід він щойно зробив і чи врятував своє життя, віддаючи за нього не свої гроші. Даня, вочевидь, його випустить. Певно, саме цього він і домагався, а звинувачення в щурівстві – лише привід. Мабуть, дізнався про ці його контакти і вирішив бомбонути ділових людей у такий спосіб.
Гаразд, – розмірковував Микитенко, вже зовсім не маючи сумнівів, що скоро вийде на волю, – себе я викупив. Цих проблем позбувся, інших набув. Люди, кому належать ці гроші, вимагатимуть їх цілком доречно. Хоч-не-хоч, доведеться тікати з міста й лягати на дно. Навіть продавши фірму, він не поверне й половини суми. Уявивши на мить, як його почнуть шукати, і перше місце, куди завітають, буде його квартира, де дружина з немовлям, Руслан пересмикнувся і скреготнув зубами від безсилля.
Рипнули двері, один за одним зайшли троє бандитів. Разом з Данею їх мусить бути п'ятеро. Отже, поїхали перевіряти. Мабуть, на його «Опелі».
– Даня звелів тебе, козла, поки не чіпати, – поважно повідомив Скляр, капловухий хлопчина, котрий навмисне поголив голову, аби вуха кумедно стирчали, й уважно стежив, чи не глипне хтось на нього глузливо. Щойно вгледить насмішника, нехай мимовільного, негайно починається розбірка, в яку далі встряє все кодло. – Посидимо тут, доки не повернеться. Там видно буде.
– Мені й так усе видно! – не втримався Ріг.
Після цього бранець, здавалося, втратив для бандюків усілякий інтерес. Вони примостилися в куточку біля дверей, обговорювали свої проблеми та подвиги, курили, залишивши роздягненого Руслана наодинці з невеселими думками. Попросити в них хоча б светра він не ризикнув, тому щільно обхопив себе руками і обережно підвівся з колін. Жодної реакції. Відійшовши до стіни, він став так, аби триматися якнайдалі від могили. Земляна підлога холодила босі ступні, він перебирав ногами, як чапля, але змусив себе терпіти. Краще вийти звідси хворим, ніж не вийти зовсім.
Скільки часу спливло, полонений не знав. Може, хвилин тридцять, а може, кілька діб. Принаймні, так йому видалося. Нарешті двері льоху штовхнули ззовні, першим зайшов Кузьма, за ним – Даня. Обвівши поглядом напівтемне приміщення, зупинив його на Микитенкові, мовчки поліз за пазуху, видобув пляшку горілки, ступив до нього, простягнув пляшку.
– Тобі. Пий.
– Ну… як? 3-знайшов?
– Пий, кажу тобі. Заслужив. Далі поговоримо.
2
Коханка. Юридичною мовою статус його нової знайомої визначається саме так – коханка. Не співмешканка, бо під одним дахом, в одній квартирі вони не живуть, і навряд чи скоро це станеться. Але цього березневого ранку Віктор Куц їхав у офіс з думкою: тепер у нього є справжня коханка.
Корисна все ж таки річ кольорові візитки. Їхній маленький бізнес не передбачає постійних контактів з великими людьми та різними там сильними міста цього, обмінюватися навороченими прямокутничками цупкого глянцевого паперу вони мали змогу хіба з такими, як самі, малими підприємцями. Але Куц замовив собі персональні. Власний анфас з одного боку, виписаний латинкою варіант його коротенького прізвища – Kuts – з другого. На партнерів по бізнесу ці візитки враження не справляли жодного, зате, як показав щойно набутий досвід, дівки ведуться – аж гай шумить.
Напис «Фірма „Евеко“. КУЦ Віктор Олегович, віце-президент» таки справив враження на дев’ятнадцятирічну студентку місцевого педагогічного університету. Вона не мала надто затурканого чи зовсім сільського вигляду. Його рідний Слобожанськ як-не-як обласний центр, трошки обкаталося дівча, тому спочатку поводилася так, наче в неї в гуртожитку під подушкою колекція візиток віце-президентів різних фірм, у тому числі – міжнародних. Але вже через чотири дні знайомства вона пустила його до свого рипучого гуртожитського ліжка, попередивши, що дівчата чесно гулятимуть дві години. Після кількох подібних візитів Куц підрахував фінанси і зрозумів: він, віце-президент фірми «Евеко», може дозволити собі винайняти дівчині квартиру. Не в центрі, це занадто, десь на околиці, вона й цьому буде рада. Тим більше, потрібна хата знайшлася, знайомий здавав буквально за безцінь. Власне, це помешкання більше й не коштувало: шафа з поламаними дверцятами, продавлена канапа зразка сімдесятих років, стілець, ослінчик та брудний стіл на кухні. Хоча один суттєвий плюс таки був – телефон. Заради нього можна взагалі на підлозі спати. Нічого, зате – окрема квартира, і дівчина вхопилася за пропозицію Віктора обома руками. Швидко зібрала свої речі в дві сумки і перебралася в нове помешкання, де відразу, не розпакувавши сумок, ощасливила благодійника на старенькій канапі. Потім попросила добу на облаштування й запросила відзначити новосілля. Власне, вчора Куц уперше залишився в неї на всю ніч, нині ранком підхопився без чогось дев’ята. Поки похапцем мився, коханка підігріла вчорашню картоплю, порізала ковбасу, посмажила яєчню. Уже в машині Куц нарешті визначився: так, він справді тепер має повноцінну коханку. До неї можна приїздити будь-коли, а можна і не приїздити. Він оплачує квартиру, цього, вочевидь, досить. Та ще й сніданок уранці. Хочеться сподіватися, це стане звичкою.
Нічого трагічного в тому, що віце-президент запізнювався на роботу ранком у понеділок, не було. Руслан, президент, уже повинен приїхати. А це означає, що офіс відчинено й решта працівників уже на робочих місцях. Якщо він з якихось причин так само затримується, доведеться людям цілувати замок і чекати, поки приїде хтось з ключем.
Ключів від офісу, складської кімнати та сейфу було лише два комплекти. Один у Руслана, другий у Куца. Так спокійніше. Не те щоб віце-президент надто переймався фактом, що під зачиненими дверима на нього можуть чекати люди. Таке траплялося вже не вперше, ніхто ні слова не сказав, хоча, приміром, бухгалтерка старша від керівників фірми «Евеко» років на десять. Куц поспішав на роботу, бо сподівався застати там Руслана і поділитися з ним враженнями від нинішньої ночі. Тепер у нього є коханка, а Русик далі бігає по дешевих повіях, та ще й озирається, аби знайомих не зустріти. Слобожанськ – місто маленьке, неохота з дружиною сваритися. У них, здається, і так останнім часом не все гаразд, а зайвих проблем Руслан ще зі школи намагався уникати. Якщо Вітька Куц міг просто прогуляти уроки й отримати за це прочухана вдома та догану в школі, то Руслан Микитенко, котрого називали в класі Микитою, сповнений бажанням не йти до школи, вигадував собі хворобу чи іншу поважну причину. За будь-яких обставин прогул відбувався, і єдина проблема, яку мусив вирішити Микита, – легалізація власного прогулу. Натомість його друг Вітька Куц тікав з уроків без жодних причин.
Через те Микита – президент фірми, а Куц – віце-президент.
Зате у віце-президента є справжнісінька коханка, а в президента – хрін у кишені.
Годинник показував половину десятої ранку, коли «Жигулі» Куца зупинилися біля гуртожитку, де два відремонтованих нижніх поверхи здавали під офіси різним маленьким фірмам. «Евеко» винаймала дві кімнати на третьому поверсі. В одній розміщувався власне офіс, іншу використовували як склад. Їм та сусідам, квартирній агенції «Хаус», не пощастило. Просто над ними жили люди, котрі періодично засмічували каналізацію, тому офіси заливало приблизно раз на три місяці. Примусити аборигенів гуртожитку робити ремонт не міг навіть комендант – саме з його ініціативи з двох поверхів відселили народ, аби здавати їх під офіси підприємцям. Тому доводилося ліквідовувати сліди патьоків власними силами і за власні кошти. Перебиратися в інше місце попри це підприємці не бажали: орендна плата їх більш ніж влаштовувала.
Прожогом пробігши повз мовчазну бабусю в кабінці вахтера, Куц мало не злетів на третій поверх і, вгледівши бухгалтерку та обох комп'ютерників, прокричав на весь коридор:
– Соррі, соррі, через центр не проїхати, бл-лін! Микитенка нема?
– Чого б ми тут стояли? – бухгалтерка дивилася на віце-президента з докором.
– Кажу ж вам – соррі! Понеділок, самі розумієте, – говорячи так, Куц відсторонив жінку, витягнув з кишені в’язку ключів, легко відчинив верхній та нижній замки броньованих дверей, перший ступнув усередину. І вкляк на місці.
На всіх п’яти столах, де ще в п’ятницю стояли комп'ютери, тепер залишилися тільки колонки. Телефонного і факсового апаратів так само не було. Дверцята сейфу розчахнуті, на підлозі – купа паперів.
– Отак, – почув Куц за спиною голос одного з комп’ютерників. – Схоже на евакуацію.
– Що сталося, Вікторе Олеговичу? – це бухгалтерка, вона називала молодих людей підкреслено на «ви». – Так повинно бути?
– Н-не знаю… Ні…
Крутнувшись на підборах, Куц вибіг у коридор, з першої спроби не зміг утрапити ключем у замкову щілину, нарешті прочинив важкі двері складу й полегшено зітхнув. Хоч тут усе, здається, на місці.
Віктор витяг з кишені мобільник, набрав номер Руслана. Немає зв’язку з абонентом, дуже добре. Спробував ще раз – той самий результат. На черзі домашній номер Микитенка. Троє підлеглих мовчки спостерігали за шефом, утримуючись від коментарів. Без них усе зрозуміло.
Трубку на тому кінці зняли після четвертого гудка.
– Руся? – жіночий голос так горлав зі слухавки, що Куц мимоволі відставив її трошки далі від вуха. – Руся, це ти?
– Це Вітя, Алло. Я…
– Вітю, Руслан біля тебе?
– Ні. Його що, немає вдома?
– З учорашнього вечора. Вітю, він не ночував дома, він зник, Вітю, у нас міліція… – на тому боці дроту вгадувалася коротка боротьба, після чого Куц почув чоловічий голос:
– З ким я розмовляю?
– А я?
– Старший оперуповноважений УБОЗ майор Калита. Хто ви?
– Заступник… гм… Віце-президент фірми «Евеко».
– У вас ім’я та прізвище є?
– Куц. Віктор, – і для чогось додав: – Олегович.
– Значить так, Олеговичу. Де ви зараз перебуваєте?
– Перед дверима в офіс. По-моєму, нас обікрали.
– По-вашому чи обікрали?
– Я з мобільного дзвоню, – несподівано згадав Віктор. – Телефонні апарати теж покрали. Може, міліцію викликати?
– Стійте, де стоїте, не рипайтеся нікуди. Буде вам зараз міліція. Ви знаєте адресу? – запитували, очевидно, Аллу, вона щось пробубніла у відповідь, майор знову заговорив у слухавку: – Адресу тут знають. Вас там багато?
– Я і ще троє. Ну, четверо…
– Руками нічого не лапали?
– Тільки зайшли. Ну, і двері…
– Зрозуміло. Отам усі четверо й будьте.
Натиснувши на кнопку закінчення зв’язку, Віктор Куц розгублено подивився на своїх працівників.
– Сказано тут чекати. Міліція зараз приїде.
– Догралися, – зітхнула бухгалтерка. – Цигарку хоч дайте, чи що.
3
Замок експерти витягли швидше для годиться. Навіть побіжного огляду було досить, аби дійти висновку: його не ламали, відчиняли «рідними» ключами або дублікатом. Але якщо й був дублікат, то зроблений з оригіналу. Ключів, коли вірити Куцеві, лише два – в нього і Микитенка. Руслан Микитенко зник безвісти.
Зі слів дружини Алли було все так. Напередодні, в неділю, близько четвертої дня на мобільний телефон її чоловіка хтось подзвонив, після чого президент фірми «Евеко» швидко зібрався й кудись поїхав. Дружину попередив – повернеться ввечері, не дуже пізно. Але минули сьома, восьма, дев’ята, навіть десята, а Руслан додому не поспішав. Вона дзвонила на мобілку, але з абонентом зв’язку не було. Раніше з ним такого не траплялося. Одружені вони вже майже два роки, особливих конфліктів у молодій сім’ї ніхто не спостерігав. Усі знайомі, кого вдалося опитати, в один голос стверджували: проблеми в Микитенка були, звичайно, проблеми в кожного бувають, але в жодному разі вони не стосувалися подружнього життя. Не слід відкидати й припущення про наявність у молодого приватного підприємця коханки, але навіть якщо дружини йому виявилося мало і Руслан періодично ходив до дівок, причини його зникнення навряд чи треба шукати в цьому напрямі.
Збираючись їхати, він навіть не переодягнувся, так у спортивних штанях і вирушив. Тільки натяг на себе сірого светра домашнього плетіння з коміром під горло – теща сплела дорогому зятеві власноруч і подарувала на двадцять третє лютого. Хоча до війська, особливо радянського, Микитенко не мав жодного стосунку. Як студент вищого навчального закладу, він свого часу отримав відстрочку від призову, а потім, судячи з усього, знайшов спосіб домовитися з військкоматом, аби про нього до двадцяти семи років не згадували, а після того взагалі забули. Взув зимові кросівки, накинув нову шкірянку, тижнів три як купив, прихопив барсетку, поклав мобілку в кишеню куртки. Він поспішав на якусь ділову зустріч, причому з людиною, котру знав настільки добре, щоб дозволити собі одягтися просто, можна сказати, по-домашньому.
Але старший уповноважений «бандитського» відділу Слобожанського УБОЗу майор Калита опинився в квартирі зниклого Руслана Микитенка не випадково. Алла не спала цілу ніч, так само не склепили очей її батьки та батьки чоловіка. О шостій ранку, коли нерви нарешті не витримали, молода жінка викликала міліцію. Та по телефону з неї, здається, трохи навіть посміялися. Мовляв, велике діло – чоловік не ночував удома. Скільки йому, кажете? Двадцять три? Приватний підприємець, аж президент фірми? Мало де міг загудіти. Йому погрожував хтось? Знайшли його труп? От як буде щось реальніше, тоді телефонуйте. Аллин батько, дізнавшись про результати розмови, вибухнув праведним гнівом і навіть хотів бігти розбиратися в міліцію особисто. Та подальші події розгорталися стрімко і несподівано.
На початку восьмої ранку Алла смикнулася від телефонного дзвінка. Відомості про Руслана – саме ця думка зблиснула в голові, і вона не підвела. Чоловічий голос запитав, чи проживає за цією адресою Микитенко Руслан Григорович, власник автомобіля «опель-омега» за державним номером СУД 1234. Алла розгубилася: номера чоловікової машини вона навіть не намагалася запам'ятати, з неї досить інформації, що в них «опель» зеленого кольору. Це вона і сказала незнайомцеві на тому кінці дроту. Тоді він назвався: старший лейтенант Мулик. «Старший лейтенант чого?» – перепитала Алла. «Міліції», – почулося у відповідь, і в молодої жінки стало раптом порожньо всередині.
Машину Руслана знайшли сорок хвилин тому на околиці міста. «Опель» заїхав на тротуар і «поцілував» передком ліхтарний стовп. Ліхтарі на околиці давно світилися через раз, а деякі вулиці взагалі залишалися темними. Саме на цій вулиці сиротою світився єдиний ліхтар, саме в нього і впилялося авто. Коли це трапилося, міліція саме зараз намагається з’ясувати. У салоні нікого не було. Машину, що вдарилась у стовп, виявив пенсіонер Савчук, що мешкає в будинку навпроти і завжди піднімається о шостій ранку – своїх армійських звичок старий відставник не змінює. Побачивши непорядок, він подзвонив на «нуль два». Єдиною цінною знахідкою після огляду місця події і обшуку салону стала барсетка з натуральної шкіри. Окрім різних паперів, там лежали водійські права та документи на машину. Слідів крові в салоні не знайшли, та Аллу це мало втішило. Адже чоловіка вдома не було.
Старший лейтенант Мулик зробив для себе один висновок: зникає бізнесмен, потім знаходять його розбиту машину. Той, хто сидів за кермом, вочевидь, не впорався з керуванням. Висновок про технічний стан машини експерти зроблять іще не скоро, але навіть стороння людина скаже – зникнення президента фірми напряму пов’язане з аварією його авта. Підприємці в нас просто так не зникають, їхніх побитих машин просто так на околицях не знаходять. Тим більше, права лишилися в салоні. Хіба людина з доброго дива покине свої водійські права?
Тому Мулик з благословення начальства передав черговому з УБОЗу про викрадення людини з метою викупу.
Тому розібратися з випадком Микитенка доручили майорові Калиті.
Опери лише почали збирати інформацію, складаючи список знайомих і партнерів президента фірми «Евеко», коли стало відомо про крадіжку з Микитенкового офісу. Фірма торгувала в основному комп’ютерами, а також іншою оргтехнікою. Крім того, спеціалізувалася на ремонті. Зірок Микитенко з неба не хапав, але фінансовий стан справ виглядав досить задовільним, можна регулярно виплачувати платню нечисленному персоналу. Та великих капіталів там однозначно не водилося, і невідомо, на яку суму розраховували ймовірні викрадачі бізнесмена. Справу про крадіжку об'єднали зі справою про зникнення Руслана Микитенка. Після цього Калита як старший оперативно-розшукової групи вирішив означити коло підозрюваних. До зникнення безперечно причетні люди, знайомі зі станом справ на фірмі. Варто заодно перевірити ці самі справи.
І тут – чергове відкриття. Більшість комп’ютерів, що зберігалися в кімнаті-сховищі, виявилися не новими. Хоча відповідна технічна документація була на кожен. Куц підтвердив: фірма купувала вживану техніку, так само продавала її тим, хто не мав змоги купити найновішу «нульову». За бажанням замовника комп’ютери модернізували. З цього «Евеко» мала не надто великий, зате стабільний і гарантований прибуток. Майор Калита, не найгірший убозівський опер, вирішив про всяк випадок перевірити джерело надходження комп’ютерів на склад фірми.
І несподівано проклюнувся перший реальний слід. Виявляється, частина «беушної» техніки, зачиненої за броньованими дверима складу, перебуває у розшуку і значиться у списках викраденого.
Від нового року напади озброєних грабіжників на офіси солідних фірм стали досить звичним явищем. Протягом лише двох останніх тижнів було пограбовано невеличку поліграфічну компанію «Драко», викрадено шість комп’ютерів, два новеньких факсових апарати, копіювальну машину, два лазерних принтери і сканер. Двох сторожів убито пострілами в голову з пістолета Марголіна. Технічна документація, ясна річ, зникла, але поліграфісти – народ затятий, тому переписали всі дані про техніку, в тому числі номери, на окремі дискети. Список викраденого з «Драко» за більшістю позицій збігався з наявними одиницями техніки на сховищі «Евеко».
Віце-президент фірми, двадцятитрирічний Віктор Куц, перелякався не на жарт, коли його, одного з потерпілих, загребли в УБОЗ, вдягли наручники, завели в камеру і звеліли розповісти, хто брав участь у нападі на «Драко» та подвійному вбивстві.
– Для чого стріляти, відморозки довбані? – кричав майор Калита, роблячи страшне обличчя. – Вас же, суки, явно більше було, просто дайте по головах, зв’яжіть, коли вже сверблять руки – по ногах шмаляйте! Ні, вони тепер усі грамотні, вони відразу в голову цілять!
– Ми тут ні до чого! – репетував у відповідь напуджений Куц, чітко уявивши для себе перспективу опинитися за ґратами, причому – ні за що, виключно через ментівську забаганку. – Ми нічого не робили!
– «Ви» – це хто? Ти з Русланом чи інша братва?
– Яка братва, па-ане майо-ор!
– Ти не панькайся тут, громадянине Куц, не панькайся. З такими, як ви, у нас розмова одна. Тому колися краще, немає в тебе вибору.
– Мені немає в чому колотися! – Вітька Куц, у якого ще зранку була коханка, відчув сльози на щоках, захлюпав носом, став гидким сам собі. – Я нікого не вбивав!
– А що ти робив? Звідки тоді у вас крадені компи?
– Купили! Купили ми їх!
– У кого купили, як звати, адреса, телефон?
– Цим Руслан займався! Я знав, усі знали, але ці справи Микита сам вів, особисто!
За десять хвилин оперативники вислухали цікаву історію. Колишні однокласники вирішили закрутити невеличкий власний бізнес. Але вони не єдині в Слобожанську, хто продавав комп'ютери і надавав різні технічні послуги. За кілька тижнів до нового року Руслан Микитенко поставив Куца до відома: відтепер вони будуть скуповувати техніку менше, ніж за половину її реальної вартості. Партії невеличкі, розрахунок готівкою, а реалізувати все це вони зможуть без проблем. Адже можна призначати ціни нижчі, аніж будь-хто інший. Нехай навіть на десять чи двадцять баксів, але – реально нижчі. Від партнера Микита так само не приховував походження цього товару – він крадений. Тому бухгалтерці доведеться трошки напружитися, аби легалізувати покупки в документах, котрі регулярно перевіряє податкова. Куц переконував убозівців, що не хотів мати з усім цим справу, валив усе на Микитенка, та операм мало в таке вірилося. Після всього, що вони почули, вимальовувалася перспективна версія.
Ніхто Руслана Микитенка не викрадав, тим більше – не вбивав. Мабуть, відчув смажене, тому зімітував крадіжку у власному офісі, заодно забрав звідти якусь невеличку суму готівки і спробував утекти й залягти на дно. Подібні випадки трапляються. Свідчення вахтерки при вході в гуртожиток навіть підтвердили прямий зв'язок президента фірми з бандитами, котрі напали на «Драко» та інші фірми. На початку дев’ятої ранку вона бачила трьох молодиків з великими сумками. «До „Евеко“», – попередили вони на ходу, і жінка кивнула. Туди часто ходив народ, заносили-виносили сумки, життя фірмачів пенсіонерку цікавило дуже мало. Калита розсудив просто: Микита – спільник грабіжників, барига-перекупник, скуповувач краденого, тому попросив їх обікрасти власний офіс, аби не світитися зайвий раз, бо вахтерка його знає. А так зник безвісти – і по всьому.
