Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 29 страниц)
12
– Коли чесно, Богдане, зовсім не думав знову зустрітися з вами.
– Я також, Едуарде Васильовичу, сам ніколи більше не хотів бачити вашу пику. Не тому, що ви мене обдурили…
– У чому, цікаво, я вас обдурив? – Гужва проковтнув «пику». За час, поки тривало слідство і він був адвокатом Баглая, він звик до манери свого клієнта спілкуватися з людьми. Наприклад, вираз «шановний мудак» був досить характерним для його мови. Причому Баглай цілком щиро, навіть якось по-дитячому вірив, що цим виразом нікого не ображає, просто ввічливо називає речі своїми іменами.
– Ну як? Обіцяли п’ятнадцять років, я отримав довічне. Хоча в те, що вам удасться мене витягнути, вірилося зовсім мало. Та ви ж подарували мені надію. Принаймні з нею я лягав спати і з нею прокидався увесь час, поки тривала та муть. Слідство, коротше.
– Я нічого напевне не обіцяв.
– Тому нічого не заробили. Цікаво, аби я заявив, що обмовив себе з тим вашим дідом? Повірили б мені чи ні?
– Навряд, – Гужва поправив окуляри на переніссі. – Чому тоді ви не заперечуєте всі інші епізоди? Адже вони так само очевидні, як убивство пенсіонера Пустовіта. Гаразд, припустімо, вам би повірили. У мене виникли б певні неприємності, згоден. Але погодьтеся й ви: викрутитися мені б удалося. При моїх зв’язках, можливостях… Словом, не хочу хвалитися, але мої проблеми лишилися б лише моїми проблемами. Натомість слідство, повіривши вам, отримало б їх значно більше. Почнемо з того, що вбивство Пустовіта таки довелося б знову розкривати. Кому це треба? Далі – повторно возитися з вами, перевіряти всі інші епізоди, витрачати час, і все для того, аби все одно засудити вас до вищої міри покарання, передбаченої Кримінальним кодексом України. Тож, Богдане, вам у цій ситуації легше було не повірити. Моєї особистої вигоди в закритті справи нещасного самотнього дідуся немає, будьте певні. Мені мав би належати відсоток із тих самих сімдесяти п’яти тисяч доларів. Вам дали на всю котушку, незважаючи на мої цілком щирі старання. Ви дотримали слова і місце, де сховані гроші, не назвали. Мої винаймачі зітхнули, визнаючи – мали реальний шанс повернути своє, але не вигоріло, – адвокат розвів руками. – Не вішатися ж через такі речі. Між іншим, я вважав, що вам уже визначили місце для відбування покарання і навіть етапували звідси.
– Система, – знизав плечима Баглай. – Ось-ось уже повинні розчухатися. Думаєте, у Верховному Суді одна моя справа?
Запала несподівана мовчанка. Якийсь час засуджений і адвокат дивилися один на одного. Першим відвів погляд Гужва. Йому не подобалися очі його колишнього підзахисного. Особливо коли побачив їх кілька днів тому з екрану телевізора, майже на весь екран, несподівано близько. Едуард Гужва був певен – Баглай таким чином зазирнув мінімум у половину осель Слобожанська. Його правота підтвердилася наступного ж дня. Слобожанського маніяка – інакше Баглая вже ніхто не називав, хоча саме це слово в програмі «Кримінальні портрети», так, здається, «Кримінальні портрети» не прозвучало. Та саме представлення його колишнього підзахисного журналюгами інакше й не виглядало. Що ж, їх можна зрозуміти. Люди люблять страшні історії.
– Думаєте, одна моя справа? – повторив Баглай.
– Страшенна бюрократія. Просто дика, – погодився Гужва.
– Але симпатична.
– Що?
– Дика, але симпатична. Мультик такий, про придурка з моторчиком. Літав із драним простирадлом на голові, бандитів типу лякав. Ясно, про кого?
– Вам у дитинстві не подобався мультик про Карлсона?
– Подобався. Саме в дитинстві, – кивнув Баглай. – Коли сидиш і чекаєш на етап, є про що подумати і багато чого передумати. Карлсон ваш – звичайнісіньке опудало. Людину треба лякати людиною. Та ми кудись не туди пішли. Хрін із ними, з карлсонами. Я про бюрократію. Вона в нас дика, але симпатична. Причому дуже симпатична. Мені в усякому разі вона тепер допомогла. Я ж досі тут.
– Це щось дає? – так, Гужва звик до його манери спілкуватися. Ніколи не втнеш, до чого він веде. Власне, таку мету він і переслідує. Бо ніколи не знаєш, чого він хоче і звідки готує головний удар. – Сьогодні ви в цій камері, за якийсь час у вас буде інша, мало чим несхожа на ту, в якій ви сидите тепер.
– Справа не в камерах, – пауза. – Справа у вашій правоті. Ви праві, Едуарде Васильовичу.
– Дякую, звичайно, але стосовно чого?
– Аби я почав гнати пургу і волати: осьо поганий дядько адвокат намовив мене взяти на себе чужу мокруху, ніхто б не захотів мені вірити. Бо надто багато дурного геморою відразу виникає. Аби я почав бакланити вже на зоні про те, що не признався в ще одному вбивстві, яке скоїв отут, у цьому ж таки Слобожанську, ніхто б і пальцем не поворухнув, аби перевірити, правду я кажу чи ні. Хай би навіть я взяв на себе всі місцеві мокрі «глухарі», мені легше не повірити, аніж знову зі мною вошкатися.
До Гужви нарешті почало доходити.
– Ви хочете… признатися ще в одному вбивстві? Тепер, після всього?
– Ага, – посмішка не робила обличчя Богдана Баглая добрішим. – Хочу признатися, поки мене не завезли звідси. Я подивився кіно про себе і мене замучила совість.
– А, отже, вам таки надали змогу…
– Ці гомики обіцяли – і зробили. Причому, суки, зробили б навіть без обіцянки. Постовий, псяра, особисто за мною прийшов, вивели мене, завели до нього в кабінет, посадили на стілець, закували руки ззаду. Замість прогулянки, козлини. Я маю право на годину прогулянки. Мене запитали: гуляти чи кіно про себе дивитися? Знаєте, як гуляти хотілося? – Баглай нахилився трошки вперед, і Гужва раптом гостро зрозумів, як цьому молодому хлопцеві хочеться гуляти. – От біда – телека сто років не бачив. І невідомо, коли побачу. Ну, показали мені мене й про мене. Підняли й засунули знову в камеру. Невеличке порушення внутрішнього розпорядку.
– Сподобалося? – Гужва не часто дозволяв собі говорити дурниці, не збирався й цього разу, але запитання зірвалося з язика само собою.
– А, то їхня справа, – махнув рукою Баглай, і адвокат справді побачив перед собою цілком байдужу до всього, що відбулося з ним і довкола нього, людину. – Мені просто захотілося признатися ще в одному вбивстві. Чарівна сила мистецтва, знаєте про таке? Тому мушу знову шукати собі адвоката. Я свої права знаю. Далі вже не засудять, далі нема куди. Та все повинно йти за правилами. Через те я нічого не сказав ані начальнику тюрми, ані комусь іншому. Просто підняв бузу: адвоката мені і все. Ги-ги, мене навіть у карцер спочатку закрили. Тільки адвокат все одно прийшов. Зашибись у нас закони, правда? Казав же я вам – дикі, але симпатичні. Можуть мене тут у жопу видрючити всім вертухайським нарядом, та потім усе одно по адвоката сходять, гадюки.
Від останнього слова Гужву пересмикнуло.
– Так, гаразд, – він опанував себе, до нього знову повернувся діловий настрій. – Отже, ви хочете зізнатися у тому, що скоїли на території міста Слобожанська ще одне вбивство і приховали це на слідстві…
– Дослухай мене, дурню…
У такій манері, в такому тоні Богдан Баглай звернувся до адвоката вперше. Хлопець годився йому в сини, нехай старші, на своєму віку Гужва бачив і не таких злочинців, але ця фраза не просто вивела його з рівноваги, не просто обпекла, немов канчуком, – вона налякала, по-справжньому налякала дорослу, впевнену в собі людину. І погляд Баглая став холоднішим, він буквально заморожував, сковував крижаною оболонкою, ніби гіпнотизував.
– Слухай мене уважно, – тепер Баглай говорив короткими уривчастими фразами, даючи зрозуміти – не буде більше жодних ліричних відступів та ходінь довкола теми. – Я хочу, аби ти заробив свої сімдесят п'ять штук. Ті самі. Їх списали. Отже, про них забули. Гроші будуть повністю твої. Для цього мені треба признатися в убивстві. Воно реальне. Я знаю, хто це зробив. Знаю, де цей чоловік. Але я візьму його на себе. Ти мій адвокат, ти мусиш у всьому мене підтримувати. Тепер ми з’ясуємо одну важливу для мене деталь. Тобі потрібні ці сімдесят п’ять тисяч баксів?
– Звичайно, – Гужва навіть якби захотів, просто не зміг би зараз дати іншої відповіді. І прозвучало це наче чарівне слово. Ніби не було перед ним страшного навіть за тюремними стінами, розлюченого засудженого до довічного ув’язнення Богдана Баглая, вбивці десятьох осіб. Власне, він нікуди не подівся. Просто знову став зовсім не страшним. Людиною, дії якої обмежені міцними тюремними стінами.
– Дуже добре. Бачите, гроші не можуть зотліти без господаря. Мене замучила совість, правда. У мене, Едуарде Васильовичу, вона саме тут і прокинулася. Труп висить на місцевих ментах безнадійним «глухарем» уже скоро дев’ять місяців. Пора б йому вже народитися. Такий, знаєте, новонароджений трупик. Я беру на себе ще одне чуже вбивство. Мені гріхом більше, гріхом менше – один хрін. Згодні?
– Згоден, але не зовсім розумію…
– І не треба. Я знову клієнт. Ви знову мій адвокат. Причому я – кредитоспроможний клієнт. Найсмішніше – захищати себе не вимагаю. Гроші ви заробите зовсім за іншу послугу. Вірніше, навіть за дві послуги. Невеличких.
Коли Богдан Баглай сказав, чого він просить, навіть не просить – вимагає, адвокат Едуард Гужва зрозумів, що саме має статися. Вірніше, може статися. Та зловив себе на думці – йому від цього зовсім не страшно. Навпаки, коли все зрозуміло й розставлено на свої місця, коли немає недомовок і розмов про опудало Карлсона, сприймати Баглая з його зміїними очима якось навіть простіше й легше.
Чесно сказати, Гужва навіть не чекав від Баглая чогось іншого. Зрештою, він і не мав справ із іншими людьми, останніх років сім витягав з болота майже таких самих суспільно небезпечних типів. Щоправда, за значно більші суми грошей. Але ж тут йому і робити особливо нічого не треба.
Виконати два прохання свого клієнта. Вони йому цілком по силі. Далі просто стежити за ходом подій і отримати свої гроші. Хоча… Ні, ймовірність невдачі треба передбачити, але це лише означає підстрахувати себе, та аж ніяк не Баглая.
Підстраховувати себе Едуард Гужва чудово вмів.
13
Улітку 2001 року неподалік від центру Слобожанська, в досить-таки людному місці відкрився невеличкий, зовсім невиразний бар під так само невиразною і поширеною назвою «Ніка». Його директор, тридцятитрьохрічний Микола Білокрил, зірок із неба не хапав, та доволі вдале розміщення й помірні ціни в закладі давали його приватному підприємству не надто великий, зате стабільний прибуток. Та не минуло й п’яти місяців, як наприкінці листопада Білокрил зник. Дружина заявила в міліції, що кілька останніх тижнів йому погрожували. Вона була в курсі фінансових справ чоловіка, тому не приховувала – щоб розкрутитися, він узяв у борг порівняно невелику суму. Це не давало жодного приводу не повертати її чи відстрочувати термін повернення кредиту. Частину Білокрил віддав, далі справа застопорилася. Тоді почалися жахливі телефонні дзвінки з погрозами.
Окрім цього, Білокрил мав проблеми з бандитами. Зі слів дружини, «Ніка» справно платила данину територіальним кримінальникам, але кілька місяців тому вони несподівано підняли суму платні, Білокрил був серед тих, хто відмовився платити досить серйозні гроші собі на збиток. Отже, його з рівним успіхом могли викрасти і кредитори, і рекетири. Крім цієї загальної інформації, жодних прізвищ та імен Білокрил дружині не називав. Займався справою УБОЗ, безпосередньо вона висіла на Сташенкові, котрий тихо матюкався, оперським нюхом відчуваючи черговий «глухар». Власне, так воно незабаром і виявилося.
Через тиждень після того, як без сліду зник приватний підприємець Микола Білокрил, в одній з квартир старенької «хрущовки» знайшли труп людини. Сталося це так: поверхом вище жив дядько з собакою, здоровенним догом, схожим зовні на собаку Баскервілів. Кілька днів поспіль, коли хазяїн виводив собацюру гуляти, він зупинявся біля оббитих коричневим подертим дерматином дверей на третьому поверсі і вив на них. Те саме повторювалося, коли господар і пес поверталися з прогулянки. У такому стані свого дога дядько ніколи не бачив. Так само він знав: у квартирі жила раніше самотня алкоголічка, котра врешті-решт комусь хату продала. Принаймні так казали сусіди. Нових мешканців начебто ніхто не бачив, хоча народець у під’їзді підібрався цікавий. Коли собака подібним чином повів себе втретє, пильний дядько про всяк випадок викликав міліцію.
Спочатку виклик не хотіли приймати. Подумаєш – собака виє на двері. Нарешті приїхав наряд, дзвінка на дверях не було, тому бійці погупали в двері, жодного руху зсередини не дочекалися, криміналу не виявили і хотіли було піти геть. Та впертий хазяїн дога пообіцяв нацькувати на ментів собаку, і плювати, що йому за це буде потім, головне – хтось із них без яєць залишиться. Озброєні патрульні не злякалися дядька, їх самих насторожила реакція собаки. Страхітливого вигляду дог, виведений хазяїном із квартири, просто в них на очах повівся, наче якась остання дворняга: присів на задні лапи, нахилив голову, витягнув морду і протяжно завив.
Двері зламали, доклавши, до речі, чималих зусиль. Благенькі на вигляд дверцята хтось обладнав двома новенькими міцними замками. У єдиній кімнаті стандартної «хрущоби» біля вікна на брудному, просякнутому сечею матрацику, сидів, прикутий за правицю наручниками до батареї, чоловік.
Без голови.
Голову, відрубану, очевидно, сокирою, знайшли у ванній, старанно загорнуту в поліетиленовий кульок. Потім експертиза виявить: спочатку тіло відчепили від батареї, потім відрубали голову, далі знову прикували до труби за руку. Коли рубали, крові вже не було. Чоловік на той час уже понад добу був мертвий від розриву серця. Тіло становило собою суцільний синець. Вочевидь, бранця довго та старанно били.
Невідомим знайдений безголовий труп побув недовго. Вже до кінця дня капітан Сташенко знав – у «хрущовці» знайшли труп Миколи Білокрила. Легше оперові від цього не стало.
Агентура не давала жодних відомостей про те, в кого конкретно виникали з потерпілим серйозні непорозуміння. Спливали, звичайно, різні прізвища та прізвиська. Відпрацьовували всіх, більшість Сташенко за своєю звичкою запаював у камеру на кілька діб, пресував за звичною схемою, та кожен раз обламував собі роги – нічого не довідавшись, мусив підозрюваного відпускати. Нікуди не привів і квартирний слід. Вдалося встановити, кому саме колишня власниця, що дуже скоро після продажу померла від алкоголізму десь на вулиці, продала свою нерухомість. Фірма, що купила квартиру, спеціалізувалася на подібного роду аферах – скуповувала у алкоголіків помешкання за безцінь, продавала з вигодою. І при всьому бажанні криміналу знайти було неможливо. Звичайне посередництво. З усього було видно, що нові покупці користувалися не зовсім чистими документами, але фірму-продавця, зрештою, подібні дрібниці не обходили. Згідно з документами, теперішнім власником «хрущовки» був такий собі громадянин Муртазов. Хто такий і де його шукати – невідомо. Можливо, Муртазов знову перепродав її, та швидше за все «хрущовку» від початку використовували саме для таких ось цілей: тримати там бранців.
Остаточно всі можливі кінці загубилися на початку лютого 2002 року. Саме в той час у Сташенка почалися проблеми з управлінням власної безпеки, потім закрутилося довкола справи Баглая, ну, а далі, як і слід було чекати, справа про викрадення та вбивство Миколи Білокрила потрапила в перелік «глухарів», і Сташенкові, від якого після історії з Баглаєм нарешті відчепилися – адже нікого з убозівців пальцем не сміли після того зачепити! – лишалося тільки регулярно відписуватися про чергові марно проведені оперативно-розшукові заходи. Квартира, де знайшли труп, дотепер стояла опечатаною. Після того випадку вона мала репутацію, котру зазвичай отримають будинки з привидами у готичних романах чи народних казках.
І ось тепер у цьому вбивстві несподівано для всіх признався Богдан Баглай, на якому й без того вісім трупів.
Убивця, котрому двадцять п’ять виповнилося в тюрмі, і який усі свої подальші дні народження святкуватиме за ґратами.
Убивця, якого вже засуджено й лише через повільність судовиконавчих структур досі не етаповано зі Слобожанського СІЗО. Справа, до речі, нарешті повернулася з Києва, і його вже потроху почали оформляти. Фактично, сидіти під опікою Постового йому лишилося максимум два тижні.
Убивця, котрий став знаменитим на всю Україну завдяки програмі «Кримінальні портрети».
Зізнання Баглая у вбивстві Білокрила збентежило міліцію, прокуратуру та суд, але не більше. Начальник УБОЗу полковник Черниченко взагалі не бачив причин, чому б Баглаєві не зізнатися. Адже він охоче давав інтерв’ю, потім так само охоче дивився на свою морду по телевізору, а тепер, природно, хоче знову опинитися в центрі уваги. Начальник міліції погодився з ним, навіть проконсультувався у штатного психолога, адже за розпорядженням міністра пару років тому мало не до кожного райвідділу взяли на роботу такого фахівця. Слідчий Харламов нагадав, як розважався Баглай під час слідства, постійно збиваючи всіх із пантелику зізнаннями в різних міфічних убивствах. Але коли його допитали, виявилося – він цілком орієнтується в цій справі. Назвав точну адресу, де він та його «пацани» тримали Білокрила, назву бару, директором якого був потерпілий, навіть місце, де він розміщувався. Черниченко зазначив: почерк цілком відповідає попереднім убивствам, скоєним безпосередньо Баглаєм. А обставини взагалі нагадують миколаївський епізод – потерпілого били, аж доки бідолашний не помер, а тоді знавіснілий убивця вирішив відірватися на трупові за повною програмою, тому й відрубав сокирою голову. Ось тільки чому не викинув її кудись далі, а поклав у ванну, лишається незрозумілим. На допиті сам Баглай не міг пояснити, чим саме тоді керувався. Просто найшло на нього, справді, сказився.
З його слів, на бар «Ніка» він давно накинув оком. Доручив провести розвідку, дізнався про проблеми Білокрила з бандитами. Так, саме з бандитами: на підприємця справді наїхали люди такого собі Гливи, в миру – Костянтина Гливенка, вбитого навесні минулого року під час розбірок у приміській зоні. Слова Баглая були схожі на правду. Глива насправді контролював той район міста, і якби його не вбили, то посадили б – доказів проти нього на той час було достатньо. Оскільки Баглай демонстративно тримався осторонь кримінального світу Слобожанська і принципово не визнавав для себе жодного авторитета, він логічно розсудив: викраде Білокрила – подумають на Гливу. А що подумає і скаже на це сам Глива, нікого вже не цікавитиме.
Квартиру для здійснення свого плану викрадення вони знайшли випадково. Дізналися, що сумнівний тип здає її в оренду таким самим сумнівним типчикам для вочевидь неправедних справ. Узяли ключі, замінили замки, затягнули туди підприємця, спочатку просто дві доби не годували і не виводили в туалет, та він усе одно тримався, – жлоб обісраний. – і тоді його почали бити. Ну, перестаралися. Таке вже траплялося. Історія, незважаючи на свій зовнішній жах, проста, банальна, звична й характерна для нашого часу.
На запитання, чому ж він донині мовчав і аж тепер вирішив зізнатися, Баглай відповів досить просто: а для чого? Так захотілося, і по всьому. Про цей епізод ніхто йому нічого не згадав. Але ж йому так само ніхто не згадував про вбивство пенсіонера! Теж зрозуміло – признався зопалу, от просто злий був сам на себе за те, що попався так по-дурному, тому й ляпнув. А про цю справу так само мовчав навмисно.
Нехай і в нього буде маленький секрет від ментів. Нехай не думають про себе, що найрозумніші. Є речі, про які їм ніколи не дізнатися, з цією думкою сидітиметься легше. Словом, його, тобто баглаївська логіка в усьому цьому проглядалася.
Так, тут був увесь Богдан Баглай. В усій своїй дарованій природою красі.
Звичайно, його апеляціям до розбурканої після перегляду телепрограми совісті ніхто не повірив. Мали рацію Черниченко і фаховий психолог – Баглай знову захотів опинитися в центрі уваги. Вдачу він має дієву, просто так сидіти йому нудно, хоча вирок уже знає давно, він був відомий ще навіть до початку слідчих дій. Нехай собі побавиться, тим більше вигода від цього невелика, але є: «глухар» розкрити і справу в архів відписати.
Проте без вивезення Баглая на місце злочину для відтворення обставин його скоєння на обійтися.
14
Закінчувався вересень таким самим теплом, як і в попередні роки. Бабине літо стояло в усій своїй красі, і вдячні гарній погоді бабусі старанно відсиджували на лавочках останні теплі сонячні дні року, обговорюючи традиційну о цій порі тему – скоро настане холод, а в нас не топлять. Вони зі жвавою зацікавленістю спостерігали, як з мікроавтобуса із заґратованим віконечком міцний хлопець у чорній масці та чорній формі вивів прикутого до своєї лівої руки худенького хлопчину в кросівках і неновому спортивному костюмі. За ними вийшло ще шестеро, один тримав під пахвою дивної форми незграбну ганчір’яну ляльку. З кабіни вистрибнув очкарик із відеокамерою на плечі. Вони про щось поговорили між собою, тоді очкарик відступив на кілька кроків, налагодив свою камеру, солідний брюнет у костюмі та при краватці подивився на годинник, про щось коротко запитав хлопця в спортивному костюмі, той спочатку показав на під’їзд, потім пішов до нього. Солідний і решта народу посунули за ним, у кінці процесії йшов очкарик. Згодом усі зникли в надрах під’їзду. Біля машини лишився водій, котрий для чогось буцнув ногою колесо, роззирнувся, примружився на сонці й закурив. Бабусі зробили правильний висновок: уся компанія пішла в той самий під'їзд, де міститься та сама квартира, а той малий, певно, бандит якийсь, до тих жахіть якимось чином причетний…
Тим часом боєць «соколів» із прикутим до кисті Баглаєм, Сташенко, його приятель опер Ігор Гирич, слідчий Харламов, адвокат Гужва, двоє пойнятих і експерт із відеокамерою піднялися на третій поверх. Зважаючи на особливість ситуації, пойнятими вирішили сьогодні брати лише чоловіків, хоча в усіх інших випадках, у тому числі і під час слідства над Баглаєм, не робилося різниці між чоловіками та жінками. Майданчик виявився тісним, тому всі стали досить щільним півколом, даючи місце Харламову і Баглаєві разом із його конвоїром. Слідчий знову глянув на годинник, голосно промовив:
– Зараз чотирнадцята година десять хвилин. Ми перебуваємо біля дверей квартири сорок три за адресою вулиця Комунарів, вісімнадцять. Баглай, розповідайте про ваші подальші дії.
– Я підійшов до дверей цієї квартири, – тоном школяра, що відповідає на набридливому уроці, почав говорити Баглай. – У мене були при собі ключі, я відчинив двері й зайшов.
– Квартира була порожня?
– Ні, всередині був Білокрил Микола.
– Хто ще був всередині?
– Скляренко і Рожнов.
їх уже допитали. Баглай стверджував: до викрадення Білокрила причетні так само вони. Але ті лише сторожували два дні, вони навіть пальцем бранця не торкнулися. Бив його лише Баглай. Обоє затялися, слова з них витягнути було неможливо, та в цьому так само не вбачалося нічого підозрілого чи дивного. Рогові та Скляру, враховуючи вік та першу судимість, вироком визначено по дев'ять років за крадіжки та співучасть у вбивстві, півтора з них вони вже відсиділи в СІЗО, і тішили себе надією, що на зоні поводитимуться добре і вийдуть раніше. Між іншим, для таких, як вони, така перспектива цілком могла бути реальною. Звичайно, вони намагатимуться відкараскатися від цієї справи. Ну, з ними ще треба попрацювати, а з Баглаєм вирішувати швидше. Засуджені до вищої міри йдуть за окремим графіком, його ось-ось висмикнуть на етап, а Скляр із Рогом нікуди не подінуться. Тим більше, закріпити свідчення – справа техніки, Баглай без того бере все на себе, він – хоч крути небоже, та нічого не поможе – основна дійова особа.
– Покажіть ще раз, у які саме двері ви заходили. Пойняті, дивіться уважно. Баглай, номер квартири назвіть чітко й голосно.
– Сорок три, – вільною рукою Баглай торкнувся подертої оббивки.
– Гаразд, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються.
Очкастий оператор вимкнув камеру. Харламов, відсторонивши злочинця, підступив до дверей, незадоволено похитав головою.
– Обдерли бамажку…
– Що ж ти хочеш, Борю, скільки вона вже тут наліплена! – озвався Сташенко. – Пацани взяли та й подерли. Цікаво ж.
– Непорядок, – повторив Харламов і поліз у кишеню по ключі. Замки хоч і ламали, але потім один із них більшменш полагодили, аби нормально замкнути й опечатати місце злочину. Відчинивши двері, він зайшов усередину першим, за ним – боєць із прикутим Баглаєм, далі – решта. Малесенький передпокій не вмістив усіх, люди пройшли до кімнати, такої самої брудної, а за півтора року вкритої товстим шаром пилу. Сташенко пригадував, як тоді, коли тут працювала група, і потім, коли він сам ще раз оглядав кілька разів приміщення, тут провітрювалося. Але сморід ще лишився, він змішався із задушливим запахом пилу, чоловіки відразу почали чхати, бо їхні навіть найменші рухи здіймали пилюку в повітря. Не питаючи нікого, Сташенко пройшов до балконних дверей, широко прочинив їх, але свіже вересневе повітря ситуації не поліпшило. Матрац, на якому помер побитий Білокрил, далі сиротливо валявся під батареєю. Брати його в руки та згортати тоді було страшенно гидко, його просто відсунули ногою вбік.
– Так, давайте швиденько ворушитися, – почав підганяти Харламов.
– Пойняті, пройдіть сюди. Всі зайдіть, двері зачиняйте. Чотирнадцята двадцять, слідчі дії відновлюються. Баглай, що відбувалося в цій кімнаті?
– Я зайшов, – знову заговорив Баглай учнівським голосом. – Отут, біля стінки, сидів Скляренко. Рожнов у цей час був на кухні. Білокрил лежав отам, біля батареї. На матрацику, – останнє слово він промовив на диво лагідно та ніжно, що стосовно просмерділої шмати виглядало доволі таки смішно.
– Зараз вам дадуть макет. Покажіть, у якій саме позі лежав потерпілий.
Гирич, якому випало нести ляльку, підійшов до батареї і поклав опудало на матрац. Кострубатій ляльці, пошитій з мішковини та набитій тирсою, хтось намалював здоровенні очі й вишкірений рот.
– Схожий, – прокоментував Баглай.
– Хто схожий? – не зрозумів Харламов.
– Оцей чувак на нашого терпила.
– Не будемо тепер відволікатися, Баглай. Часу немає. Так лежав потерпілий?
– Він, власне, не міг лежати. Сидів. Чи напівлежав, не знаю, як правильно назвати.
Гирич, скреготнувши зубами, підняв ляльку, притулив її спиною до батареї.
– Правильно, Баглай?
– Ну, десь так. У такій позі.
– Ваші подальші дії, Баглай.
– Ну, я запитав Скляренка й Рожнова, чи потерпілий погоджується заплатити нам гроші. Вони сказали – ні, бо каже, що немає. Тоді я підійшов до Білокрила отак, – Баглай пішов через усю кімнату до батареї, пойняті подибали слідом, оператор – за ними, Сташенко лишився біля дверей, Гирич відійшов до стіни. – Значить, підійшов, нахилився…
– Не треба тепер нахилятися, Баглай.
– Добре. Значить, підійшов я, запитав, чому він не хоче платити, чому йому себе не шкода, чи йому не гидко сидіти в своєму цьому… Ну, всі тут мужики – говні. Словом, він сказав – гидко, але грошей у нього нема. Тоді я попередив, що зараз виб’ю з нього все лайно. Може, тоді він щось зрозуміє. Він, коротше, сказав – це нічого не дасть. Ну, я почав його бити.
– Як ви його били, Баглай?
– Ногами. Показати?
– Ляльку топтати не треба. Показуйте. Пойняті, підійдіть ближче.
Баглай почав з виразом страшенної нудьги на обличчі імітувати удари носаками по пахові, кібчику, грудях макета.
– Що робив при цьому потерпілий?
– Кричав. Матюкався. Обзивався. Ну, це мене, ясно, розлютило ще більше. Я почав бити його руками по обличчю. Ключі від наручників були в мене, аби пацани, значить, не піддалися спокусі й не завели його в сортир. Я витягнув ключі, відстебнув його руку, він упав на підлогу, я знову почав бити його ногами.
– Як він упав?
– На бік. Правий.
Гирич поклав ляльку правим боком на підлогу.
– Що ви далі робили?
– Що робив – бив його, кажу ж вам! – несподівано викрикнув Баглай. – Лупив ногами, аж поки той не обробився. Далі відрубався. Пацани воду носили в кружці, я його відливав, далі гасив. Потім він раптом стогнати перестав. Я нахилився – а він мертвий.
– З чого ви визначили, що Білокрил мертвий?
Баглай напівповернувся до Харламова, здивовано подивився на нього.
– Чи я трупів не бачив? От уже народ…
– Добре, не відволікаймося, Баглай. Що ви зробили, коли переконалися в смерті Білокрила?
– Звелів пацанам розходитися.
– Для чого?
– А що їм тут робити? Сторожувати нема кого.
– Далі ваші дії.
– Пішов на кухню. Пошукав там чогось гострого. Знайшов сокиру. Вона, щоправда, не гостра була, тупа, однак терпилі не все одно?
– Пройдіть на кухню, покажіть, де була сокира.
Розвернутися на кухні, так само, як і в передпокої, особливо не було де, тож уперед до Баглая пропустили лише пойнятих і оператора. Окрім клишоногого столика, там стояла саморобна зроблена з фанери тумбочка для мийки з облущеною фарбою. Дверцята трималися на благенькій защіпочці.
– Отут, під раковиною, стояла сокира, – Баглай зняв защіпочку, розчахнув дверцята і тицьнув туди пальцем.
– Вам зараз надається макет сокири, – Гирич через голови пойнятих передав слідчому, а той – Баглаєві вирізану зі шматка цупкої картонної коробки сокиру. – Що ви далі робили?
– Повернувся, – всі знову пішли до кімнати, наблизилися до ляльки в кутку. – Нахилився і почав рубати йому голову. Макет голови мені дадуть?
– Заспокойтеся, Баглай. Пойняті, дивіться уважно. Як ви це робили, Баглай, демонструйте.
Баглай слухняно зімітував удари сокирою по ляльчиній шиї.
– У когось є запитання? – озирнувся Харламов на присутніх.
– У мене, – виступив наперед Гужва. – Богдане, для чого ви стали це робити?
– Я розлютився, бо в мене знову нічого не вийшло. Знову довелося даремно вбивати людину. Хоча я його не вбивав, у нього зупинилося серце, – швидко відтарабанив Баглай.
– Більше ніхто нічого не хоче запитати? – мовчання. – Що ви далі робили?
– Вийшов з квартири, знайшов на смітнику здоровенний шматок поліетилену, повернувся, замотав голову й заніс у ванну. Потім причепив тіло за руку до батареї і пішов. Двері замкнув. Тут мені більше не було чого робити.
– Пройдіть до ванної кімнати, покажіть, куди ви кинули голову.
Санвузол тут, як у всіх «хрущовках», був спільний з ванною. І, як уся квартира, страшенно брудний. Підійшовши до краю ванни, Баглай тицьнув на неї пальцем, камера зафіксувала, пойняті подивилися. Харламов глянув на годинник.
– Так, на цьому слідчі дії тимчасово припиняються, – оператор зняв камеру з плеча, і нарешті слідчий дозволив собі, закрившись рукою, голосно чхнути.
– Будьте здорові, – першим вигукнув Баглай. – А чому тимчасово? Ще не все?
