Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

8

Ну, з Гужвою все зрозуміло. Глод тішився з підтвердження майже всіх своїх припущень. Адвокат опирався начальникові УБОЗу, котрий особисто допитував його в палаті за присутності чи не всієї основної ментівської верхівки Слобожанська не надто довго. Глод зробив поправку на загальний стан його здоров’я, інакше – він міг побитися об заклад на всі тридцять два зуби, – цей жучара неодмінно б викрутився.

Так, там є над чим працювати. Тільки зізнанням у вбивстві Пустовіта й організації втечі особливо небезпечного злочинця Баглая тут не обійдеться. По-перше, існує такий собі Голдовий Дімон, ще один спільник організатора втечі. Тут просто – знайти й затримати, Глод не сумнівався, що поганяло опери проб’ють за своїми каналами ще сьогодні, і вночі означена особа опиниться в камері. По-друге, історія із сімдесятьма п’ятьма тисячами баксів багато чого прояснює. Зокрема, чітко дає зрозуміти мобільність самого Баглая. Коли в кишені втікача така сума, він запросто може надовго зникнути, просто розчинитися в просторі. Нехай, це, зрештою, не його клопіт. Зате ця історійка додала несподіваного клопоту колишнім Глодовим колегам. Адже виглядає так, що ділові партнери адвоката Едуарда Гужви – ділки наркобізнесу, причому серйозні. Хоче він чи ні, але назвати їх мусить. Бо «а» Гужва вже сказав, переповівши епопею зі «скарбом», тепер треба «б» казати. Тобто розповісти все про свої контакти з наркоділками. Діють вони, з усього виходить, з усеукраїнським розмахом. Накрити їх – справа честі Слобожанської міліції, раз Баглая з рук випустили. Нічого, тут усе піде, мов діти до школи.

Листя ще трималося на деревах, хоча вже ледь пожовкло, однак мерзлякуватий як для оперської роботи Притула сказав таким тоном, ніби передавав повідомлення про початок третьої світової війни: сьогодні останній день теплого «бабиного літа», вже вночі обіцяють різке зниження температури з двадцяти п’яти до п’ятнадцяти градусів із позначкою «плюс», далі зарядять дощі, і він, старший лейтенант Притула, схопить нежить. Глод лише знизав плечима. У нього особисто не було ані улюбленої погоди, ані улюбленої пори року. Він не любив ранніх сутінок, а тепер, в останні дні вересня, темніти за вікном починало вже від сьомої вечора. Але це не означало, що пізньої осені чи взимку він почувався менш затишно, ніж посеред літа. Просто тепер, відчуваючи себе формально вільним від традиційного графіка роботи опера, він тішився думкою, що може повертатися додому не надто пізно. Не щодня, звичайно. Хто знає, чим далі доведеться займатися. Не виключено, опер у ньому знову почне прокидатися, перемагати, заперечуючи нехай умовну життєву стабільність, як оце тепер, у історії з убивством Пустовіта.

Так, контакти Гужви з наркоділками, навіть його змова з Баглаєм, який, до речі, розкусив адвоката раніше за всіх і банально, за прикладом класичного змія-спокусника купив його перспективою отримати сімдесят п’ять тисяч зелених, а потім навіть не застрелив, лише поранив, аби той видужував і мучився, картаючи себе за жадібність, всі ці речі Макса зовсім не обходили. Крокуючи оповитими сутінками вулицями додому, він чітко уявляв собі пенсіонера Юрія Пустовіта, котрий отримав під дихало спочатку від рідного, випещеного недоспаними ночами сина, потім – від пещеного адвоката в дорогому костюмі та окулярах у золотій оправі. Ось старий тремтячими руками передає Едуардові Васильовичу, солідному та надійному, гроші, виручені від продажу хорошої квартири. Ось у маленькій квартирці, сам-один відпоюється сердечними краплями чи якимись іншими ліками, чи навіть горілкою після того, як вислухав у залі суду вирок і не побачив на належному місці адвоката, як не бачив і не чув його вже досить тривалий час. Ось він, нашкрібши грошей, ховає свою померлу від горя дружину, не дозволяючи сльозам текти по зморшках на обличчі, а може – навпаки, не стримуючи сліз. Ось Пустовіт із впертістю детектива-аматора вираховує адресу брехливого та підступного адвоката. Ось ріелтери з квартирного агентства намагаються запропонувати клієнтам харківську квартиру самотнього діда за максимально дешевою ціною, аби швидше продати її і отримати свої стабільні комісійні. Ось їхні колеги в Слобожанську намагаються продати пенсіонерові забацану «хрущобу» якнайдорожче.

Перед очима Глода стояла людина, яку він жодного разу не бачив живою, а мертвою – лише на кількох фотокартках. Цей старий спирався на палицю з вигнутою ручкою і не відходив од офісу Гужви, а охорона вже не наважувалася викидати його за двері втретє, хоча перші два рази зробила це охоче, воювати зі стареньким дуже просто. Зрештою Глод уявив реакцію адвоката. Він не боявся кинутого ним клієнта, бо Юрій Юрійович Пустовіт не мав у цьому житті жодної ваги, взагалі жив за інерцією. Але Гужву лякала його впертість, зовсім не стареча енергія та наполегливість. «Я не хочу, щоб ти жив, – звучали у вухах Глода слова Пустовіта, яких він ніколи не чув. – Але ти можеш купити в мене своє життя. Ти повернеш мені гроші, тоді я перестану ходити за тобою. Я не поїду з міста. Ти повинен знати – я поруч. Та за життя своє можеш бути спокійним». Навряд чи адвокат сприйняв погрози старого серйозно. З другого боку, впертість справді лякала. Дід не зупиниться. До нього вже всі звикли, на старечу постать з паличкою ніхто не реагував, офісна охорона почала навіть відверто насміхатися з Гужви, Глод чув навіть ці насмішки. Пустовітові, на глибоке переконання адвоката, нічого не варто продати «хрущобу», роздобути пістолета – це не складно, коли гроші на руках, – прийти сюди, застрелити кривдника, здатися ментам і померти з почуттям виконаного обов’язку десь на зоні чи просто в слідчій тюрмі.

Покровителі допомагати не хотіли через дріб’язковість проблеми. Принаймні так це виглядало для сторонніх очей. Глод уявив собі панів, схожих на італійських акторів, які грають верхівку мафії в серіалі «Спрут», і навіть почув, яким тоном і куди вони посилають свого холуя в золотих окулярах. Спочатку – телефоном, потім – особисто, радячи приходити додому або до офісу з іншими, серйознішими проблемами. Або взагалі за викликом. І тоді Гужва сам дістає зброю, приходить пізно ввечері до задрипаної квартири свого несподіваного ворога, останній раз пропонує лишити його в спокої, навіть намагається замазати конфлікт п'ятьма сотнями доларів. А коли старий, випивши перед приходом ворога чарку горілки, замахнувся на нього костуром і послав, швидше за все, тими самими словами, що й господарі, Гужва зопалу вихоплює парабелум і стріляє майже впритул. Потім для годиться вкладає йому в руку ножа. Нехай менти думають – тут відбулася бійка, і той, хто стріляв, просто оборонявся. Далі випадає слушна нагода взагалі списати цю справу. На повернення грошей його винаймачі не надто й сподівалися, діяли за принципом: «А раптом вийде», а потім, зітхнувши, списали їх із балансу остаточно…

Гроші в результаті дуже знадобилися Богданові Баглаю.

Знову Баглай.

Глод що далі, то частіше ловив себе на бажанні взагалі не думати про нього. Звісно, той навряд чи знав про Максимове звільнення з міліції. Хотів банально скинути слід і спрямувати в протилежний бік від себе не кого-небудь, а саме того мента, котрий узяв його особисто. Натура в Баглая така, мерзенна, гадючна та мстива, як говорилося в тій самій телепрограмі вустами покійного тепер слідчого Борі Харламова. Вбитого, за волею випадку, тим-таки падлючним Баглаєм.

Пригадавши сумнозвісну телепрограму, Глод відразу згадав і журналістку Олену, про яку теж намагався не думати… але зовсім з інших причин. Дієвий спосіб викинути непотрібне з голови він знав лише один. До того ж привід був досить-таки реальним: нехай маленька, зате перемога, його, Максима Глода, перемога. Не кожного дня колишні опери так ефектно віддають своєму колишньому начальству вбивцю, якого за бажання можна було вирахувати ще минулої зими.

І біс його батька знає: аби закрили тоді Гужву, чи зміг би тепер Баглай так запросто підписати когось на організацію власної втечі. Ось тільки чергове дурне запитання: чому він не спробував утекти раніше, коли – ніде правди діти, – зробити це було значно простіше?

Ну їх на хер, Баглаїв, Гужвів, дурні запитання! Глод звернув до генделика неподалік від дому, того самого, відкритого йому колись районним п'яничкою Вовою Маньком, рідним братом коханки Ба… Блін, знову Баглай! Викинути його з голови, витерти з пам'яті до поганої мами! Глод проштовхався через натовп вечірніх алкашів, замовив собі сто грамів горілки, перехилив просто тут, не відходячи від стійки, закусив шматочком лимона, тут же замовив ще стільки ж і крабову паличку. Барменка вже давно забула про торішній весняний інцидент, навіть визнала в Глодові постійного клієнта і час від часу по-приятельському посміхалася. Нині вона перебувала, вочевидь, не в доброму гуморі, та Макса її настрій сьогодні зовсім не обходив. Випивши і зажувавши біло-червоною паличкою зі штучних крабів, він кивнув барменці, вибрався із задушного підвальчика і рушив додому, де на нього чекали гаряча ванна і вечір на самоті перед телевізором.

…Телефон дзвонив двічі, поки він лежав у ванній. Глод не збирався зриватися й голяка, стікаючи водою, дізнаватися, хто так уперто домагається його. Раніше трубку радіотелефону до ванної приносила Наталка, розуміючи – опера можуть вирвати з мильної піни будь-якої миті. Тепер Глод міркував уже по-буржуазному: кому треба, той завжди додзвониться. Тому виліз із ванни, коли набридло лежати, витерся махровим рушником, обмотав ним стегна, пройшов на кухню, поставив чайник. Їсти не хотілося, та особливо й не було чого. Іноді Глод визначав себе як холостяка класичного.

Щойно чайник закипів і одноразовий пакетик «ліптону» занурився в наповнену окропом чашку, знову озвався телефон. Доведеться підходити. Лишивши чашку на кухонному столі, Макс зайшов до спальні, присів на край ліжка, дочекався чергового дзвінка і зняв трубку.

– Слухаю.

– Алло… – жіночий голос.

– Так, я слухаю.

– Алло… Максиме? Це Максим?

– Максим, – погодився Глод, далі не впізнаючи співбесідницю.

– Це Олена… Пригадуєте, з телебачення…

– Телепатія.

– Що?

– Нічого, то я сам до себе, – не говорити ж їй, що годину тому згадував про неї, все одно не повірить, вийде, наче в поганому серіалі про кохання. – Звідки ви?

– З Києва… З дому. Максиме, ви можете чесно відповісти мені на одне запитання?

– Просто так, не поцікавившись моїми справами і не розповівши про свої?

– Просто так. Бо питання серйозне.

– Не інтригуйте мене, Олено, і не набалакуйте собі міжміську, зараз уже не бізнес-час, але ще не нічний тариф.

– Бог із ним. Максиме, де Богдан Баглай? – пауза. – Скажіть мені, що він у камері, за ґратами, під надійною охороною.

Отак.

– Не можу, – слова вирвалися мимоволі, він хотів відповісти їй щось зовсім інше, інакше. – Радий би, та не можу. А взагалі, що там у вас сталося?

– Отже, мені справді страшно.

9

– А чому я повинен вам, Романе Романовичу, отак просто відповідати на запитання такого роду? І чому ви вважаєте, що все це взагалі пов’язане з ним?

– Думаю, вам доведеться відповідати на нього не лише мені. І, вибачте, пане генерале, але я змушений повторитися: де тепер перебуває Богдан Баглай?

Все ж таки Малиновський був у чомусь генієм своєї справи. «Кримінальні портрети» дуже швидко стали резонансною, а як наслідок – рейтинговою програмою. Тому її продюсер міг спокійно скористатися правом прямого доступу до міліцейського керівництва, з яким програма активно співпрацювала. У тому числі – до начальника убозівського главку, генерала з простим, зовсім навіть не міліцейським прізвищем Савченко. День для візиту теж вдалий – четвер. Не початок тижня, наповнений нарадами, не середина із запарками, та й не п’ятниця з підбиттям підсумків.

– Треба зустрітися, дещо обговорити, певні проблеми, – досить обтічна фраза.

– Гаразд, приїздіть, Романе Романовичу, завжди радий бачити, годинку на дванадцяту, всі проблеми вирішимо, – ще більш неконкретна відповідь. Олена навіть не чекала, що Малиновський запитає про Баглая з місця в кар’єр, тому її трохи втішила реакція генерала. Та він швидко опанував себе і тепер розмова набувала більш офіційного характеру.

А це давало Олені підстави для невтішного висновку: їй не повірять.

– Ви можете назвати мені джерела вашої поінформованості? Звідки ви знаєте, що Баглай може перебувати на волі?

– Слухайте, ми поки що обмінюємося запитаннями, наче малі діти, – Роман нервувався і не приховував цього. – Якщо герой нашої програми, особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай справді втік з-під варти, приховувати це як мінімум нелогічно.

Оголосити розшук, причому безпосередньо за допомогою нашої програми – ось що треба зробити, причому навіть зараз не пізно. І потім, якщо він якимось чином утік і справді переховується на волі, то це означає – погрози на адресу журналістки цілком реальні. Ви ж краще від мене знаєте, що повинна робити міліція, коли журналіст ризикує постраждати від руки злочинця через свою професійну діяльність. Злочини, скоєні проти журналістів, беруться під особливий контроль…

– А в чому, Романе Романовичу, ви бачите склад злочину? І де ви бачите погрози на адресу нашої, – генерал наголосив на останньому слові, – дорогої пані Олени?

– Ви ж тримаєте в руках листа, – встряла Олена.

– Тримаєте, – підтвердив Малиновський.

– Я, звичайно, не фахівець у красному письменстві, я насамперед міліціонер, навіть колишній опер, причому не найгірший. Але оце, – Савченко повернув аркуш паперу, котрий тримав у руці під час усієї розмови, текстом до присутніх, – що завгодно, тільки не погрози. Це поезія, наскільки я розумію.

– Це – не поезія. Це просто вірші. Не найгірші, проте й не геніальні.

– Ну, вам, творчим людям, видніше. Для мене як відповідального працівника органів внутрішніх справ, так само, як для будь-якого працівника розшуку чи слідства, це навіть не речовий доказ.

– Чому?

– Давайте, пані Олено, ще раз усе по порядку. Отже, вам на телебачення часто приходять подібні листи?

– Подібний – уперше.

– Тобто? Ніхто ніколи не присилав вам віршів?

– Ну, скажімо так, присилали, але не такі…

– Ще раз почнемо спочатку. Скільки разів за весь час роботи на телебаченні ви особисто отримували листи?

– Багато. І на «Кухонний базар» приходила пошта. Звичайна та електронна. Писали на форум – як для програми взагалі, так і для мене особисто. Будь-яка програма заохочує глядацьку пошту, зворотній зв’язок, рейтинги, розумієте?

– Звичайно. Поїхали далі: на «Кримінальні портрети» пошта приходить?

– Не так багато, вийшло ж усього чотири випуски. Особливо після батька-ґвалтівника. Та й після людожерів народ писав. Обурювався здебільшого. Хтось приколювався на форумі в Інтернеті. Написали кілька разів: «Я тебе з'їм!». Так, пустощі…

– Чому ж пустощі? Між іншим, оце «я тебе з'їм» реальніше сприйняти за погрозу, ніж невинний віршик, написаний, без сумніву, прихильником. Вашим особисто. Та ще й таким, хто не сподівається на вашу прихильність. Ви для автора цього послання – недосяжна телезірка. І жінка, зрештою, також. Ось, послухайте уважно. Не відмовлю собі в задоволенні зачитати це вголос.

Генерал прокашлявся і почав декламувати без жодного ентузіазму, наче звітував комусь про виконану роботу:

 
Я народився в цей поганий вік
І лиш тобі я заявляю прямо —
Своїм душевним втратам загубив давно я лік,
Фінансовим же загубив так само.
 
 
Нам не ходити разом у балет,
Не пити в ресторані гідропарку.
Ти там собі купуєш свій дешевий марафет,
А я собі жую державну пайку.
 
 
Забуду тут любовний твій талант,
Усі твої ужимки й інтереси.
І твій фотопортрет я перешлю тобі назад
І не вкажу зворотної адреси.
 

Олена та Малиновський вислухали його, зберігаючи кожен на своєму обличчі однаковий кам'яний вираз. Слідчий експеримент вочевидь не вдався, і господар кабінету помітив це.

– До речі, – генерал намалював на обличчі посмішку, – я теж ваш палкий прихильник. Належу до легіону таких самих ваших фанатів із числа працівників МВС усієї України. І так само не сподіваюся на взаємні почуття, як і цей зек. Між іншим, полковника Стогнія так не люблять, як вас. Може, тому, що красується, наче дівка, а тут розумна альтернатива – насправді красуня.

– Але ж ви не пишете мені подібних віршів! Взагалі ніяких!

– Не сподобив мене Господь! – Савченко розвів руками, аркуш паперу й далі тримав у правиці.

– Мені взагалі вперше прислали вірша поштою!

– Все колись трапляється вперше!

– Але його написав Баглай! – Олена відчула, що опинилася в якомусь зачарованому колі. – Я начиталася його так званих віршів, ще коли працювала над кримінальною справою. Вони підшиті, том тридцять четвертий, як зараз пам’ятаю.

– Це – один із тих віршів?

– Ні, він, швидше за все, написав новий! – генерал хотів щось сказати, та Олена затарабанила, незважаючи на невдоволену Романову міміку і не даючи господареві кабінету вкотре збити її з думки: – Тому ми хочемо знати, де Баглай тепер. Якщо він якимось чином дізнався адресу нашого офісу, сидячи в камері й відбуваючи своє довічне ув’язнення, я заспокоюся і намагатимусь подивитися на надісланий мені вірш під іншим кутом. Але я довідалася, що понад тиждень він гуляє на волі. Навіть більше – втік, залишивши після себе купу трупів. І ось мені надходить від нього лист. Думаю, йому таки дали змогу подивитися нашу програму, тепер він просто знущається, лякає мене…

– Якщо не гірше, – вставив Малиновський.

– Тобто? – не зрозумів генерал.

– Не виключено, що він захоче… скажімо, нашкодити Олені.

– Гаразд, – витримавши невеличку паузу, мовив генерал. – Я слухав вас, послухайте і ви мене. Оцей лист, – він помахав аркушем у повітрі й нарешті поклав його на стіл, – набраний на комп’ютері та роздрукований на принтері. Надійшов він не поштою, правильно? Його вийняли вчора з ящика для прямої кореспонденції, що стоїть біля бюро перепусток на центральному вході до офісу вашої телекомпанії. Як ви щойно пояснили мені, відвідувачі можуть класти туди листи та різні пакунки, котрі призначені для працівників каналу, аби за кожним разом не виписувати кур'єрам перепустки чи не смикати туди-сюди постійно зайнятих адміністраторів. Виймають надходження тричі на день. Незалежно від того, повний ящик чи там лише один конвертик. Цим займається конкретна людина, яка сортує пошту й передає далі адресатам. Ніколи ще нічого не губилося, нововведення себе виправдовує. Поки що я правильно відтворюю ваші слова, Романе Романовичу?

– Абсолютно.

– Ви принесли також конверт, із якого Олена витягла листа з віршем, що так налякав її. Ось цей конверт, переді мною, – тепер генерал показав їм розірваний конверт. – Зворотної адреси немає, вашої так само. Лише наклеєні скотчем великі літери, набрані спочатку на комп’ютері, потім – роздруковані на принтері, тоді – акуратно вирізані. Тут зазначений адресат: «ДЛЯ ОЛЕНИ СУРЖІ». Кинути цього листа в ящик міг хто завгодно.

– Вам не здається все це підозрілим?

– Ні, – коротко відповів генерал. – Людина має право передавати листи іншій людині у будь-який безпечний для життя та здоров’я спосіб. Скажімо, загортати в папірець каменюку і кидати у вікно, розбиваючи шибку, не можна. Злочин не кримінальний, але адміністративний штраф стягується легко. Можна ще за хуліганство притягти таких листонош, та на практиці такого ніколи не роблять. І так міліцію лають, що саджають мало не за п’ять колосків, як при Сталіні, а справжні бандити відкуповуються хабарами і на свободі гуляють…

– Так на волі Баглай чи ні? – знову не витримала Олена.

– Я ще не закінчив, – генералова рука поклала конверт зверху на аркуш. – Таким чином, почерк визначити неможливо. Аби ще ваш анонімний фанат писав від руки… Жодних придатних до ідентифікації відбитків пальців, окрім моїх та ваших, ані на конверті, ані на аркуші експерти не знайдуть. Гарантія. Ви вимагаєте від мене захисту? На підставі чого міліція мусить берегти пані Олену цілодобово? На підставі того, що хтось написав вірша зовсім нейтрального змісту, видрукував на комп’ютері, поклав у конверт і приніс просто до офісу, а не кидав у поштову скриньку, бажаючи, аби швидше дійшов? Складу злочину в цьому немає. Повірте мені, старому розшуковцю. Навіть кримінальну справу на підставі написаного і подарованого вам вірша порушити неможливо. Так не лише в нашій – у будь-якій країні.

– Навіть якщо я просто тут напишу заяву, що мені погрожує убивця Баглай, ви її не приймете? – виклично запитала Олена.

– Ні. Територіально ваша телекомпанія належить до Печерського районного відділу внутрішніх справ. Заяву несіть туди. Навіть якщо її у вас приймуть, ніхто нічого не робитиме. Бо заява нічим не підкріплена. Кажу ж вам: поки що у факті отримання вами віршованого листа складу злочину немає.

– Тоді знову почнемо звідти, звідки вже починали, – знову заговорив Малиновський. – Ви тут обмовилися про порівняння почерку та відбитки пальців. Якби це було написане від руки, якби на конверті чи листі знайшли чіткі відбитки пальців, якби експертиза довела – писав Баглай і пальці його: чи порушили б ви на підставі цього кримінальну справу?

– Якщо Баглай відбуває призначене йому покарання – ні.

– А якщо він на волі?

– Я вам вкотре пояснюю: формальних доказів того, що вірша написав і кинув у ящик Баглай, немає і не буде. Їх просто не знайдуть. Раз так – немає і кримінальної справи. Тобто ані в мене, ані в кого іншого не буде підстав охороняти вас, Олено. Зрештою, і людей не знайдеться. Бог знає, наблизиться він колись до вас чи просто так розважається.

– Значить, він на волі, – підсумувала розмову Олена. Вона намагалася до останнього переконати себе в тому, що помиляється, що Глод по телефону просто пожартував, бо чомусь образився на неї за ту програму і свою роль у ній, знає вона ідіотські ментівські жарти, вже знає. Та Глод, виходить, говорив серйозно, хоча дуже сухо і стисло, вочевидь намагаючись не ляпнути зайвого. Страх знову накотив штормовою хвилею, захотілося зіщулитися на стільці, перетворитися на мишку, зникнути десь у шпаринці під підлогою і сидіти там довго-довго, можливо, все життя.

– Зрештою, пане генерал, ви щойно дали нам це зрозуміти, – погодився з її висновком Роман.

– Припустімо, ви маєте рацію. Хтось проговорився, стався витік інформації, – спокійно заговорив Савченко. – Ми робимо, можна сказати, одну справу, тому підтверджую: так, десять днів тому Богдан Баглай утік з-під варти, вбивши під час втечі двох оперативників, охоронця, слідчого, ще одну, зовсім сторонню людину, і тяжко поранивши ще трьох. Серед них – адвокат, котрий свого часу вів його справу. Подробиць не буде. Оголошено загальнодержавний розшук. Ви це хотіли почути?

– Ви не маєте права приховувати інформацію…

– Ми, пані Олено, маємо будь-які права. У цій ситуації її оприлюднення через пресу й телебачення лише ускладнить, на нашу думку, процес розшуку. Це не в наших інтересах, ось таке формулювання.

– Чому? Ви можете пояснити – чому?

– Причин багато, – навіть Олена з її порівняно невеликим досвідом зрозуміла, що генерал ухиляється від прямої відповіді. – Вірите, я вигадаю їх зараз десяток, і кожна матиме об’єктивний вигляд. Наприклад, скільки можна давати оголошень про розшук однієї людини на телебаченні та в газетах? Один раз, максимум – два. Далі це вже нікого не хвилюватиме. Журналісти перекажуть подробиці втечі, охоче потопчуться по міліції, вони це люблять, а потім – усе. Наступного дня виникне інша тема, не менш цікава. Навіть більше: Баглай, мабуть, уважно стежить за пресою. І взагалі – він тепер дуже уважний та обережний. Нехай заспокоїться, вирішить, що шукати його перестали, і вилізе на поверхню, втратить обережність. Досить аргументів чи продовжити?

– Розумієте, – Роман заговорив, старанно фільтруючи слова, – для нашої програми можна зробити виняток. Ми нібито причетні якимось чином до справи Баглая, тому повідомлення про його втечу, навіть без подробиць, додасть нам аудиторії.

– Ви думаєте насамперед про це?

– Робота у мене така – саме про такі речі дбати в першу чергу. Але я певен: ще більш резонансно це повідомлення прозвучить у новинах. На такі речі вашої згоди мені не потрібно, існує право журналіста на вільне отримання та розповсюдження інформації…

– Послухайте, Романе Романовичу, вимкніть, вибачте на слові, дурня! – генерал підвищив тон розмови. – Ви ж не хочете, аби ваші «Портрети» перестали існувати?

– Ви погрожуєте закрити програму?

– Боже збав – погрожувати телеканалу! Можете дати добро на озвучення цієї частини нашої розмови в новинах чи деінде. У вас буде п’ятнадцять хвилин слави. Потім, Романе Романовичу, наша співпраця й добрі стосунки припиняться раз і назавжди. Наступного ж дня будь-яка інформація такого роду закриється не лише для вашого каналу – для преси взагалі. Окрім спеціалізованої, на зразок наших відомчих газет і журналів і підконтрольних телепрограм на зразок «Чорного квадрату», «Закону», підполковник Стогній взагалі позбавиться конкурентів. Можете бути спокійні: новий міністр тільки й чекає слушної нагоди, аби максимально обмежити доступ преси до міліції. А винуватцями всього станете ви. Про це ми вже потурбуємося, можете бути спокійними. Тепер скажіть: вам це треба?

Олена далі дивувалася реакції Романа: він тримався абсолютно спокійно, наче грав у покер і збирався блефувати, маючи на руках не найкращі карти.

– Але ж Баглай у бігах. І теоретично здатен писати Олені листи з погрозами. Навіть сам здатен становити для неї реальну загрозу. Як із цим бути?

– Я особисто не бачу підстав для занепокоєння, – генерал не знижував тону. – Баглаєві зараз просто робити немає чого, як тільки писати журналістці сентиментальні тюремні віршики. За стилем – саме воно, хоча я не фахівець із подібних питань. Начитався за своє життя таких віршиків… Вашу програму, я певен, кримінальний елемент дивиться. У них там кожен третій римує кров та любов. Нічого не заважає комусь із них склепати такого ось віршика для нестандартної телеведучої, красивої, вибачте, Олено, бабери, яка замість того, щоб говорити про моду, музику, кохання та різноманітні жіночі історії, говорить з екрану про вбивць, людожерів, ґвалтівників та іншу людську поторочу. Навіть коли я десь глибоко в душі згоден із вашими підозрами, цього зовсім не досить, щоб дати команду все кинути й ловити Баглая біля вашого офісу, будинку чи десь на маршруті вашого пересування містом. Даруйте, панове, але розмову закінчено.