Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 29 страниц)

– Ой, запарив ти, – зітхнув Харламов. – На смітник ще треба йти. Клейонку твою шукати.

– Для чого шукати?

– Ну, покажеш, де брав. І на тому все. Ти хіба не сам зізнався?

– Я не про те, – Баглай подивився в проріз маски свого конвоїра. – Раз уже зайшли сюди… За всіма трудами праведними покакати б, а? За спинами пойнятих не стримався і зареготав Сташенко. Його підхопив Гирич, сміх заразив усіх присутніх. Баглай обвів чоловіків незрозумілим поглядом.

– Ви чого?

– Всрався, Бодю? – перевівши дихання, Сташенко зареготав знову.

– Чого смішного? – тон Баглая перестав подобатися слідчому, він швидко глянув на адвоката, Гужва незадоволено стулив губи, і Харламов узяв ситуацію під контроль:

– Так, правда, що тут смішне? Припекло людині. Ти не потерпиш, Баглаю?

– А ти б терпів, коли очко поруч! – на слідчого знову дивилися вже знайомі йому сповнені холодної ненависті очі, він згадав характеристику, котру сам дав своєму підслідному і переповідав усім, у тому числі, здається, сказав про це телевізійникам. Богдан Баглай мстивий і не любить, коли над ним сміються. Тут купа народу, але слідчому, котрий вивчив Баглая, як ніхто з присутніх, не хотілося, аби через дрібницю Баглай зараз оскаженів і конвоїрові нічого б не лишилося, як стукнути його по голові – інакше доведеться тримати.

– Добре, добре, сходиш на своє очко. Ну, припекло, всяке буває.

– Я прошу чогось особливого, ви, собаки скажені! – не вгавав Баглай, і конвоїр смикнув його ближче до себе. Ситуація загострилася настільки швидко й несподівано, що Харламов певної миті навіть розгубився. Сташенко з Гиричем уже відтирали плечима пойнятих, аби втрутитися і загасити бунт у зародку. Тоді слідчий підвищив голос:

– Спокійно всім! Спокійно! І ти, Баглаю, заспокойся. Роби свої справи – і вперед, час дурно тратимо.

– Просто при вас?

Справді, в дверях санвузла скупчився народ.

– А що тут особливого, Бодько! – знову втрутився Сташенко.

– Я при людях не оправляюся, – Баглай стишив голос, звузив очі, і це вже зовсім перестало подобатися Харламову.

– Вийдіть усі. Вийдіть, я сказав, – і, підкріплюючи свої слова, помахав рукою, ніби роблячи знак «киш».

Посміюючись, чоловіки пройшли до кімнати, аби не товктися в передпокої.

– Тобі теж цікаво, як людина сере? – тепер холодні очі дивилися на Харламова.

– Я теж вийду, заспокойся.

– А він? – Баглай кивнув на конвоїра. – Може, сопло мені потім підітре? До речі, немає чим.

– От же ж біда! – слідчий розгорнув теку, витяг пару чистих аркушиків. – Досить?

– Стане. Воду холодну відкрутіть, тут бачок порожній.

Коли опечатували квартиру, перекрили воду, аби далі від гріха. Слідчому не хотілося морочитися із цим самому, він подивився на конвоїра, той мовчки нахилився, секунду подумавши, визначив потрібний вентиль, повернув його. У бачок радісно задзюркотіла вода. Випроставшись, конвоїр швидко обдивився приміщення, але, крім голих стін, маленького люстерка, ванни та унітазу, нічого особливого тут не побачив. Щось пригадавши, зняв люстерко зі стіни, пояснивши:

– Скло.

– Правильно, – кивнув слідчий. – Були вже прецеденти, чи ні, Баглаю?

– Так мене відчеплять чи в штани робити? – Баглай дивився на слідчого. – Навіть у СІЗО вертухаї в сортир не піддивляються.

– Зніми наручники, – розпорядився Харламов.

– Інструкція, – конвоїр тримався незворушно.

– Розумію, але куди він тут подінеться. Дивися, навіть повіситися нема на чому. Вікна теж нема. Не втече нікуди.

– Не втечу, – погодився Баглай. – Хіба через унітаз.

– Слухайте, – з кімнати рішуче виступив Гужва. – Мені здається, ви тут справді знущаєтеся над мої клієнтом. Нехай він уже без того засуджений і гірше йому не стане, але я тут, окрім іншого, стежу, аби все відбувалося згідно із законом.

– А я, Едуарде Васильовичу, що, по-вашому, роблю?

– Принижуєте людську гідність мого клієнта. Пояснювати, в чому? Чи освіти вистачить?

Кілька секунд слідчий та адвокат поїдали один одного очима. Потім Харламов повернувся до конвоїра, подивився крізь прорізи в його масці й повторив:

– Зніміть наручники. Під мою відповідальність, – конвоїр мовчки витягнув ключа, за мить Баглай потирав обидві руки. – Тепер, Баглаю, слухай мене уважно. На відправлення фізіологічних потреб тобі дається три хвилини. Це навіть багато. Двері лише прикриємо, зсередини ти не замикаєшся. Зачиняєш на оце, – він торкнувся пальцем шпінгалета, прикрученого всередині дверей, – ламаємо двері відразу. Затримуєшся хоча б на секунду довше – відчиняємо двері, навіть якщо в цей час ти сидітимеш на унітазі зі спущеними штаньми. Справедливо?

– Інший би сперечався, – розвів руками Баглай. – Я не буду. Три так три. Три хвилини самотності. Тільки давайте швидше, бо доведеться точно мені штани шукати, а це більший клопіт, – правою рукою він демонстративно зіжмакав видані слідчим папірці.

– Молодець. Тоді починай.

Харламов, Гужва та конвоїр відійшли від дверей, причинивши їх за собою.

Нарешті на Богдана Баглая ніхто не дивився. Він був сам, у нього вільні руки і три хвилини часу. Три хвилини фори. У його ситуації це дуже багато.

Прокурорський подарунок. Можна сказати, царський.

Тепер подивимося на адвокатський подарунок.

Спритно ставши навколішки, Баглай засунув руку під ванну, понишпорив там серед бруду і швидко намацав рукою ганчір’яний згорток. Плавно потягнув його до себе, відчувши знайому приємну вагу. Правильно, як і просив, мотузком не зав’язали, він би втратив зайві секунди. Зі згортком у руці Баглай випростався, присів на унітаз, швидко розгорнув його. У руці лежав ТТ, той самий захований лише в одному йому відомому місці ТТ. Адвокат, бажаючи заробити сімдесят п'ять тисяч доларів, виконав обидва його прохання. Пістолет – перше. Друге Гужва вже так само виконав, але без пістолета воно нічого не варте.

«Тульський Токарєв», «тотошечка». ТТ із повною обоймою. І семеро чоловіків, серед яких троє точно озброєні, один – на його боці, й двоє цілком цивільних, які не заважатимуть.

Баглай усміхнувся сам собі, і в цю хвилину ніхто, крім нього самого, не бачив – ці очі так само можуть сміятися. Але лише якусь мить, потім погляд знову зробився порожнім і холодним.

У нього може нічого не вийти. Зовсім нічого. Але в такому разі треба дозволити себе вбити, навіть змусити того, хто виявиться спритнішим, убити його. Інакше… Ні, краще не думати, що буде після невдалої спроби втечі. Краще не уявляти собі зараз ментівських морд, лютих і задоволених одночасно. Або… краще уявити собі їхній тріумф, їхню радість від його невдачі.

Саме так. Це додасть сили.

Баглай спустив воду, одночасно досилаючи патрон у патронник, а тоді вигукнув:

– Е, дядя, давай свої кайдани!

Двері прочинилися, у їх отворі зовсім близько стояв конвоїр у чорній масці. Блискавично скинувши озброєну руку, Баглай натиснув на спуск пістолета, наставивши дуло просто на закрите маскою обличчя з прорізами для очей та рота. В інше місце не можна – запаковане броником.

Постріл прогуркотів, наче гірський обвал. Конвоїр, певно, так і не встиг нічого зрозуміти, впав на підлогу, а Баглай уже рвучко викинув себе у коридорчик, відштовхуючи двері лівим плечем і тримаючи пістолет просто перед собою. Швидше за все, ніхто – окрім Гужви – не знав, хто стріляв. Тому Сташенко вистрибнув із кімнати на постріл, менш за все дбаючи про обережність. Він зустрівся з другою кулею, її прийняли затягнуті светром домашнього плетіння груди. Баглай зробив крок уперед, намагаючись не захопитися й не втратити пильність, не наступити на тіло, не заточитися.

– Назад! Назад! – почулося з кімнати. Вочевидь, ті, хто там були, побачили, як упав опер. Відразу після крику звідти шарахнув постріл у відповідь, і Баглай, не плануючи робити це раніше, підсвідомо закричав від удаваного болю і важко опустився на підлогу між підстреленими опером та конвоїром. Спрацювало – в отворі кімнатних дверей з’явився другий опер, Гирич, тримаючи табельного «Макарова» напоготові. Баглай не дав йому жодної хвилини – послав кулю знизу, потім для певності – ще одну, хоча бачив, що й без того влучив, і ворог завалюється на бік. Тепер маленький передпокій виявився завалений тілами.

Не сиди! Рухайся!

Тримаючи пістолет напереваги, Баглай випростався і, перестрибнувши через Гирича, ступив до кімнати. Ситуацію оцінив відразу: навпроти нього живими мішенями скупчилися слідчий, очкарик, що й далі не випускав камери, за їхніми спинами – пойняті, один підхопив дурнувату ляльку-макет, інстинктивно прикриваючись нею, трохи осторонь – Гужва в золотих окулярах.

Можливо, хтось із них хотів щось сказати. Але, напевне, ні в кого з них не було зброї, інакше по ньому б уже стріляли. Не залишаючи ані їм, ані собі часу, Баглай стрельнув у напрямку людей, цілячи у слідчого, та Харламов відчувши це, вчасно сахнувся вбік. За таких обставин куля все одно знайде мішень – один із пойнятих зойкнув і схопився за плече.

Значить, слідаче, ти рухома мішень.

Перевівши ствола, Баглай знову натиснув спуск і тепер влучив – Харламов схопився за голову, руки залило червоним, він почав осідати. Далі ствол націлено на очкарика, але той нарешті схаменувся. Баглай не врахував – цей теж мент. У нього летіла прицільно кинута камера, штовхнула в плече, Баглай таки втратив рівновагу й упав на підлогу разом із очкариком. Та він зігнув руку з пістолетом, дуло опинилося просто біля живота нещасного, цей постріл був глухим. Скотивши із себе експерта, який голосно стогнав, Баглай підхопився, послав кулю йому в голову, зустрівся очима з останнім неушкодженим – другим пойнятим, котрий притиснувся спиною до стіни. Стояв він надто покірно і приречено, тому остання куля влучила йому точно в голову.

Все.

Баглай гидливо подивився на криваву пляму спереду на своїй спортивній куртці. Потім – на адвоката, котрий поводився напрочуд спокійно, спостерігаючи за бійнею навіть із певним інтересом. Кинувши ТТ, Баглай підійшов до Гирича, витягнув із його руки «Макарова», придивився, побачив, як смикаються повіки, ступив трохи назад і всадив кулю йому в голову. Наступна куля розгатила голову Сташенка. Поранений пойнятий стогнав біля батареї, та Баглаєві не потрібні були ті, хто стогне й зможе кричати. Постріл змусив чоловіка замовкнути. І після цього Баглай нарешті перевів дихання і оглянув поле битви.

Вийшло. Чорт забирай, у нього вийшло!

Гужва стояв за спиною. Це не подобалося Баглаєві, він крутнувся на підборі й тепер дивився на свого адвоката, примруживши очі.

– Ну?

Гужва важко проковтнув важкий клубок у горлі.

– Це… це… обов’язково… почують…

– Нічого. Не встигнуть, – Баглай лишався навдивовижу врівноваженим. Він перестав нервуватися після того, як знайшов під ванною покладений туди адвокатом ТТ. – Я мушу заплатити, правда?

Гужва мовчав, лише намагався зробити якийсь жест головою.

– То правда чи ні?

– Я… не думав…

– Ти про все думав.

Усмішка Баглая перелякала Гужву ще більше. Він передбачав спробу втечі, навіть вдалу спробу, та м'ясорубки, яку влаштував тут його клієнт за лічені хвилини, він, доросла людина зі стажем роботи, справді не сподівався. Коли чесно, зараз йому вже не хотілося аніякісіньких грошей. Піти звідси скоріше, піти якнайдалі, і сьогодні ж – на поїзд, на літак, бігом, бігом не озираючись.

– Думав ти про все і знав, – повторив Баглай. – Хочеш, скажу, де лежать бабки? Тільки швидко: хочеш?

– Х…х…х…

– Хочеш, значить. Даремно. Ти лишишся живим, і бабки тобі потрібні не будуть. Правильно?

– Hi! – Гужва нарешті зрозумів, до чого хилить Баглай.

– Правильно. Тобі алібі потрібне, а не бабки.

Перш ніж Едуард Васильович Гужва встиг про щось подумати, Богдан Баглай підніс пістолет. Він знав, куди треба стріляти, аби не вбити людину. Зараз мертвим адвокат йому не потрібен.

Інакше мозаїки не складеш. Картинка неповною буде.

Гужва звалився на брудну підлогу. Баглай, намагаючись не замаститися в кров, обмацав його кишені, витяг гаманець, перевірив уміст. Не так уже й багато лаве носять із собою дорогі адвокати. Та нічого. Поки що йому вистачить.

Пістолет не вміщався в кишеню штанів і не тримався за поясом спортивок, тому Баглай з жалем лишив його тут, на місці. Не вистачало після всього попастися через те, що на землю випаде ствол у найменш слушний момент. Вікна квартири виходили у тихий двір, і в цьому йому справді пощастило. Аби вікна виходили на вулицю, постріли почули б уже давно. Заховавши до кишені адвокатів гаманець, Богдан Баглай вийшов, не озираючись, на балкон, не довго думаючи, перекинув ноги через бильця, повис на руках, потім стрибнув на м’яку землю з третього поверху.

Аби цього бідолаху Білокрила вбили десь в іншому місці, сьогодні Богданові б точно не пощастило.

Його просто могли застрелити під час спроби втечі. Або почути постріли й підтягнути «кавалерію».

Прослизнувши дворами до шосе, Баглай роззирнувся, помітив жовті шашечки на даху приватного таксі, спокійно, намагаючись не демонструвати забрудненої спереду спортивки, підійшов, нічого не кажучи, вмостився на заднє сидіння, і, перш ніж літній водій повернувся і почав щось говорити, назвав адресу й ціну. Щоб зовсім уникнути всіляких розмов, швидко, аж занадто швидко витягнув гаманець, висмикнув звідти кілька купюр і простягнув таксистові. Гроші перекочували з рук у руки. Машина рушила.

15

Ще вранці Баглай зважив усі свої шанси на успіх. Він не вважав себе аж надто дурним, аби не припустити – все замислене може піти шкереберть буквально через дрібницю. І тепер, у машині, нарешті усвідомивши, що перша частина плану йому, попри все, вдалася, він не поспішав привітати себе з перемогою. Намовити скнару-адвоката проникнути в квартиру і покласти під ванну пістолет – лише чверть справи. Він, між іншим, міг не спокуситися тими тисячами, але Баглай не без підстав уважав, що розкусив цього жука в окулярах із золотою оправою. Раз ствол лежав там, де він його знайшов, значить, Гужва вийшов на контакт із Голдовим Дімоном, назвав йому умовні слова, Голдовий Дімон отримав від адвоката чотириста баксів і адресу, запросто впорався із простеньким замком, поклав ТТ, за який заплатив Гужва, під ванну, знову закрив усе, як було, і не сушив особливо голови, кому й для чого це потрібно. За великим рахунком Голдовий Дімон навіть не знав, чиє прохання виконує. Йому заплатили чотири сотні за ствол і досить просту роботу. Більше його в цьому житті нічого не колихало. Можливо, до нього дійдуть чутки про те, що саме сталося на хаті, куди він заносив «тотошку», але він точно не побіжить до ментів, аби розказати про свою до цього причетність.

Постріляти той народ – лише півсправи. Кінець кінцем, постріляти Баглай ніколи не відмовлявся. А тут – така нагода і такі люди. Їх просто гріх не постріляти. Головне для нього тепер – вискочити з міста. Баглай був свідомий того, що трупи в квартирі вже виявили. Звісно, будень, люди теоретично на роботах, але ж не може звичайнісінький слідчий експеримент тривати аж так довго. Нехай, нехай півгодини фори в нього є, та не можна вважати всіх телепнями. Цілком можливо, в цей самий час оголошено загальноміську тривогу з неодмінним перекриттям усіх виїздів із Слобожанська. Але він так само усвідомлював – у такому вигляді, як зараз, ще й без грошей, зброї та документів його швидше затримають на виїзді. Робити ноги звідси треба ще сьогодні, тут він для себе вирішив остаточно й безповоротно. Туди, куди він прямує зараз, менти кинуться в першу чергу. Особливо близьких знайомих тут, у місті, в нього не водилося. Ночувати в бомжатниках, кущах чи лісосмузі? Ще чого, так точно знайдуть. Ні, рвати кігті, інші варіанти навіть не припускаються. За великим рахунком, у місті йому відсидітися немає де. І потім, треба скористатися ще однією послугою, яку зробив для нього адвокат. Поки він тут, у межах міста, він може собі лише зашкодити, набравши номер телефону, знайдений для нього Гужвою. Ясно, це простіше, аніж організовувати підкладання зброї в потрібне місце.

Таксі зупинилося біля Людчиного будинку. Баглай поки що не прийняв жодного оптимального для себе рішення, але прекрасно розумів: навіть серед білого дня тут, на околиці, він витратить на пошуки машини дуже багато дорогоцінного часу. Не сідати ж йому в маршрутку! У принципі, хід нестандартний, та краще не ризикувати.

– Командире, ще стільки заробиш, як почекаєш тут хвилин десять, – Баглай уже прикинув – грошей з гаманці Гужви на дорогу назад вистачить упритул, сам гаман доведеться скидати. Реально сюди можна доїхати за вдвічі меншу суму, дорога назад теж не коштує таких грошей. Але ситуація вимагала гарантій швидкості, які могли дати лише гроші. – Теща, сука, забула папірці вдома, до неї на базарі причепилися якісь маромої. Я з неї, скотини, ці бабки по любе вирахую.

– Тещі – вони такі, – охоче погодився таксист, хоча свою тещу він, мабуть, уже поховав. – Он моя – сімдесят, блядь, шість років, а ще собі на лікарства требує. – Ні, не поховав, але дуже хоче. Сам того не чекаючи, Баглай обрав правильну тактику для розмови. – Може, ну її?

– Закопаю, – пообіцяв Баглай. – Так добазарилися?

– І скільки тебе чекати?

– Кудись вона ті дурні папірці запхала, хрін його… Приблизно знаю, ну, від сили хвилин десять. Немає мене десять хвилин – їжджай собі, образ не буде.

– Давай, – знизав плечима таксист, витягнув з бардачка номер газети «Факти», розгорнув на кермі.

Хвіртку на висячий замок тут не замикали, а от на двері веранди його почепити могли. О цій порі й Людка, і її матір мусили бути кожна по своїх справах: донька – наливати мужикам пиво в пивниці тут неподалік, мати – продавати шкарпетки на тому ж таки базарі. І якщо хоч хтось із них виявиться вдома, нічого трагічного не станеться. Принаймні відразу його не здадуть. А може так статися, взагалі не видадуть. Та навіть тих нечисленних людей, яким він довіряв, зустріти саме в ці хвилини не хотілося.

Вочевидь, сьогодні був його день. Веранду не замкнули, вдома нікого не було – він поторсав вхідні двері й лишився задоволений. Не навісили замок навіть на ляду, що вела на горище. І в цьому була своя логіка: наскільки пригадував Баглай, восени цибуля з городу перетягалася саме на горище, туди ж затягували квасолю. Драбина лежала біля стіни, на своєму звичному місці. Підняти її, притулити до побіленої стіни і шаснути нагору зайняло менше хвилини часу.

Так і є. Підлога вкрита брезентом, на ньому розкладені тверденькі цибулини, далі під самою стріхою шурхотіли під руками квасолеві стручки. Після тюремних запахів ці сільські і якісь домашні пахощі видалися йому райськими. Відразу захотілося просто тут, серед цибулі з квасолею, скрутитися калачиком і спати, спати, спати, та й хрін його дери – нехай приходять сюди менти, хоч той самий опер на прізвище Глод, стягують його донизу, роблять, що хочуть, – заради того, аби кілька годин поспати тут, у затишку, подалі від тюремної параші, варто було розпочинати всі ці качелі. Та Баглай прогнав подалі провокаційні думки і порачкував у дальній кут, за бовдур, де сидів півтора року тому, звідки його змусив вийти настирний опер.

За димарем у кутку його рука намацала широченьку дошку, прибиту цвяхами так, аби закривати куточок собою. Сюди не додумалися б зазирнути навіть господарі будинку. Вони взагалі не залазили в цей куток. Для чого, коли димар працює справно, а там столітня пилюка і, мабуть, щурі. Дошку Баглай вибирав і прибивав сам. Зараз під руками не виявилося нічого, аби підважити її та витягнути цвяхи. Присівши і взявшись пальцями за найближчий до нього край, Баглай потягнув дошку на себе. З першої спроби нічого не вийшло, і тоді він смикнув її відчайдушно, раз, вдруге, втретє вона піддалася, Баглай поточився, завалився на спину, але – ура! – з дошкою в руках. Відкинувши її, мацнув рукою. Дерев’яна шкатулка, знайдена серед мотлоху в комірці Людчиної матері, картонна коробка з-під якогось взуття. У шкатулці, перетягнуті гумкою, лежали, складені в три акуратні пачечки, сімдесят п'ять тисяч доларів. Під ними – справжній паспорт зі справжньою фотокарткою Богдана Баглая на ім’я Юрія Сивоконя. Справжній Сивокінь за документами був старшим від Баглая на три роки, та сам Баглай ніколи не виглядав на свої, йому й без того завжди давали менше. У будь-якому разі інших документів тепер у нього не було. З коробки він витягнув малокаліберний пістолет Марголіна і коробочку патронів до нього. Неабияка зброя, та все ж таки краще, ніж нічого.

Переховати гроші сюди Баглай вирішив відразу після того, як стратив Микиту. Придурок не обдурив, у вказаному місці справді знайшовся пакетик із зеленими грішми. Спочатку Баглай тримав їх у хаті, але потім, за кілька днів до арешту, щось змусило його переховати гроші та паспорт сюди, на горище. Коли у двері постукав чужий, він юзнув на горище швидше інстинктивно, бажаючи триматися ближче до свого скарбу і зброї. А потім стріляти раптом розхотілося: з «марголіним» проти серйозної зброї не попреш, сховок дуже кортіло зберегти. Незаймані гроші на волі – завжди чудовий привід торгуватися. Тому він і вийшов на мента практично з голими руками.

Пачечки доларів вмістилися в кишенях штанів. Коробку з пістолетом Баглай запросто взяв під руку, резонно розсудивши, що таксиста абсолютно не зацікавить її вміст. Туди ж після коротких роздумів поклав паспорт. Дошку закинув у протилежний куток, швидко спустився, однією рукою поставив ляду на місце, поклавши коробку на підлогу, опустив драбину. Здається, впорався. Критично оглянув себе, обтрусився і поспіхом вийшов із хати.

Таксист чесно чекав на клієнта, заглибившись у газету. Вмостившись на заднє сидіння і поклавши поряд коробку, Баглай відкинувся на спинку.

– Жени!

– Усе знайшов?

– Під ліжком тримала, уяви?

– Це ще нічого, – дядько-таксист запустив мотор, розвернувся, виїхав на дорогу. – Куди?

– До базару, центрального, тільки не на головний вхід. Знаєш, там…

– Та знаю, знаю, – відмахнувся таксист. – Це ще, кажу, нічого. Ось у мого кума теща чоловіка свого спалила. Ну, після смерті, кремація, знаєш. А оцю от урну з прахом під ліжком тримала цілий рік. Ховати не хотіла, наче він у неї золотий. І що ти думаєш? Дах у неї потік – мама дорога!

– У всіх у них дах не слава Богу, – підтримав розмову Баглай і вкотре пошкодував, що не вміє водити машину. Пістолет-мілкашка справді несерйозна зброя, та отакого лоха-водилу налякати, а то й завалити за нєфіг. Краще завалити, сісти за кермо і гнати, прориватися звідси. Але захоплення машини в найближчі плани не входило.

До базару їхали мовчки, кожен думав про своє. Аби зрізати кут, таксист поїхав не через центр, і це добре: в Баглая з кожною хвилиною ставало дедалі більше підстав хвилюватися, що менти в центрі міста вже стоять на вухах. Навіть якщо вони не зазирають в кожну машину, водій неодмінно запідозрив би щось неладне і нарешті звернув увагу на таки підозрілого пасажира, нехай він і платить нормальні гроші. На свою голову звернув би, звичайно, та сьогодні з Баглая трупів вистачало.

Розплатившись і вийшовши з машини, Баглай тут же, при вході, купив на дріб'язок, що лишився, великий поліетиленовий пакет і поклав туди коробку. Тут же, недалеко від цього входу, працював платний нужник. Копійок йому якраз вистачило, вільна кабінка теж знайшлася. Баглай швидко переклав пачечки доларів у коробку, лишив собі три сотні окремо. Обмінник працював біля входу, що виходив на одну з центральних вулиць, від яких утікач твердо вирішив триматися якнайдалі. Але торгівці в рядах охоче брали долари, даючи здачу національною валютою. Перебирати одягом не було часу. Тож за двадцять хвилин Баглай зняв за прилавком уже досить брудний спортивний костюм, одягнув перші-ліпші джинси, що підходили за розміром, затягнув їх шкіряним паском, натягнув на худий тулуб першого-ліпшого светра, купив шкірянку, кепку, середніх розмірів спортивну сумку, куди поклав коробку. Від часу його втечі минуло трошки більше години, базар існував своїм спокійним життям, ніяких облав не передбачалося.

Сьогодні таки його день.

Приватні таксисти крутилися неподалік, вишукуючи клієнтів. Його знайомець на «Жигулях» уже кудись дриснув, та вдруге до одного й того самого підходити не хотілося. Не виглядало логічним наймати собі якусь іномарку. Вигляд у нього самого тепер явно босяцький, а босяк у якомусь там «Опелі» швидше приверне увагу. Тому Баглай вибрав для себе такі самі непоказні «Жигулі». Водій у потертій шкірянці поверх спортивного костюма виглядав трошки старшим за нього самого.

Домовилися з хлопцем дуже швидко. Для порядку Баглай поторгувався, але все ж таки за тридцять баксів приватник погодився відвезти клієнта до найближчого райцентру – Ромен. Із міста виїхали на диво спокійно. Несподівано Баглай уявив себе на місці ментів і зробив невеличке відкриття: вони не знають, не здогадуються, навіть думки, напевне, не припускають, що в нього при собі є гроші. Причому – серйозна сума. Так, вони можуть припустити, – і припустять! – що йому допомогли підготувати цю втечу. Вони таки можуть будувати будь-які припущення, окрім одного: Богдан Баглай купив новий одяг на базарі і спокійно, без сторонньої допомоги, вибрався з міста на таксі.

Коли проїздили пост ДАІ, втікач напружився, навіть розстебнув змійку на сумці, яку тримав на колінах, і зробив вигляд, ніби щось шукає. Тільки-но даїшник спробує їх зупинити, не важливо, задля якої потреби, він вихопить пістолета, тицьне водилі в голову і накаже газувати. Отоді справді доведеться відходити лісами, мов справжній партизан. Нічого не сталося: даїшники оточили якогось «бімера», кремезний бритоголовий водій махав руками, ніби виправдовувався. Один даїшник таки подивився в їхній бік, хлопець-таксист усміхнувся, помахав йому рукою, той відмахнувся жезлом, і «Жигулі» виїхали за межі Слобожанська.

Богдан Баглай був вільний.

Коли приїхали на місце, він попросив висадити його в центрі, розрахувався, дочекався, поки таксі зникне з очей, закинув сумку на плече і попрямував у бік головної пошти. Йому потрібен був міжміський переговорний пункт. Годинник на стіні показував двадцять по четвертій, вільна кабінка для нього знайшлася. Потрібний телефон Баглай вивчив напам'ять, і тепер потрібно лише одне: аби опер Глод сидів зараз удома. З’ясовуючи на прохання Баглая домашній телефон опера, Гужва заодно дізнався – той подав рапорт про звільнення і, здається, навіть звільнився. Хоча якийсь час рапорту не давали ходу. Такий розклад влаштовував Баглая і зовсім не перешкоджав його планам.

Навпаки.

Трубку на тому боці дроту взяли після п'ятого гудка, коли втікач уже збирався вішати свою.

– Я слухаю.

– Мені потрібен Глод, – Баглай не був певен, що опер, який пов’язав його, запам'ятав голос свого «хрещеника».

– Слухаю.

– Це Баглай говорить. Знаєш такого?

– Не смішно, – відповіли після паузи.

– Не смішно, – погодився Баглай. – Слухай сюди, капітане. Ти вже не при ділах, але мусиш знати, що сьогодні вдень я зіскочив і підкинув вашим роботи…

На тому боці запанувала тривала мовчанка. Нарешті Глод озвався:

– Тебе дістануть. Коли це справді ти…

– Знаєш уже, – задоволено кивнув сам собі Баглай, – нічого, побігають твої хорти. Наперед їм хвости накрутять…

– Краще здайся сам.

– І що буде? У нас же не розстрілюють, дурню. Хіба при спробі втечі. Ви, менти, наче запрограмовані. Фрази дурні: «Стій, стрілятиму», «Краще здайся»! Кому краще?

– Чому ти дзвониш мені? І взагалі, яким хріном ти…

– Спокійно. Слухай – і все. Я не вбивав ніякого Пустовіта. Почув мене добре? Всі інші на мені, моя робота. Пустовіта не вбивав. Навіть у очі його не бачив. Знайди, хто його вбив, і багато чого стане зрозуміло.

– Для чого ти…

– Все, більше говорити не хочу. Я не вбивав пенсіонера Пустовіта. Я взяв це на себе. Про мій дзвінок ти, звичайно, доповіси. Ну, й нехай почухаються, кому треба. Мені це нічого ні додасть, ані відніме. Просто я його не вбивав. Пока, опер.

Цілком задоволений собою, Баглай поклав трубку. Тепер, поки ще видно надворі, треба щезнути з Ромен. Дзвінок менти, без сумніву, пропасуть уже за півгодини, і в містечку почнеться без перебільшення облава. Біля автостанції Баглай домовився ще з одним приватним таксистом і вже за півтори години був на залізничній станції в Прилуках. Поки що він грав із міліцією на випередження. І випереджав.

До кінця дня він планував дістатися до Києва. І розчинитися в ньому.