Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 29 страниц)
6
Навіть повернувшись із Харкова, навіть стоячи біля лікарні, де лежав поранений адвокат, Глод ще не визначив для себе, прориватися йому в палату до Гужви приватним порядком, чи піти довшим і навряд чи надійнішим офіційним шляхом. Справді, підозрюваний Гужва нікуди з палати не подінеться. Він навіть не знає, що його підозрюють, хто його підозрює і в чому. Найскладніше – довести змову між Баглаєм та його адвокатом. Бо Глод поки що не міг збагнути, як це вони знайшли спільну мову, на якому саме етапі спілкування.
Зате він був переконаний в іншому: пенсіонера Юрія Юрійовича Пустовіта, котрого життя несподівано вдарило сильніше, ніж тоді, коли народилася мертвою його перша дитина, вбив адвокат Едуард Гужва.
Нещасний батько, шукаючи адвоката для сина, не міг знати про репутацію Гужви. Вірніше, йому могли натякнути, а то й сказати прямо: цей адвокат не з дешевих, зате він останнім часом постійно витягає злочинців дуже високого ґатунку, на кілька порядків вищого, аніж Олег. Тому, могли сказати Пустовітові-старшому, справу цю Гужва розгризе, наче гарбузове насіння. А жадібний до грошей – теж факт! – Едуард Васильович банально розвів старого, розуміючи, що за це йому нічого не буде.
Ніколи нікому не доведеш прямий зв'язок між смертю дружини Пустовіта і непорядним учинком адвоката. Можливо, вона й без того прожила б після арешту сина недовго. Та кидок Гужви таки пришвидшив її смерть, у цьому Глод готовий заприсягтися. Отже, адвокат не зміг врятувати сина, кинув його довірливого батька, фактично, звів у могилу матір. За великим рахунком, він розорив Пустовіта. І Глод не сумнівався: самотній пенсіонер перебрався в Слобожанськ, аби жити ближче до свого кривдника. Максима не здивує бажання сімдесятирічного старого покарати Гужву.
Чого там – навіть убити. Ось тільки невже Едуард Гужва, спину якого прикривають солідні люди не лише в Слобожанську, а й навіть у Києві, настільки злякався кволого пенсіонера, що вирішив убити його особисто? Навряд чи хтось із адвокатових покровителів узяв на себе цю марудну роботу. А от стволом забезпечити цілком могли. Просто так. Парабелума Гужва просто міг купити чи випросити – не навмисне для подібного випадку, просто для себе, для впевненості та, зрештою, самозахисту. Перевірити, чи виписували адвокатові дозвіл на носіння та зберігання вогнепальної зброї? І якщо виписували, то де та зброя? Дурна робота. Навіть якщо дозвіл є, та зброя лежить собі в сховку, який легко перевірити, тим часом парабелум десь спочиває на дні річки.
Йдемо далі. Гужва, скориставшись нагодою, береться за справу Баглая. Вона така сама безнадійна, як справа Олега Пустовіта. І грошей там не заробиш. Тим більше в Баглая вони навряд чи були, принаймні така сума, яку зазвичай вимагає Гужва. Отже, є в цій історії біла пляма, невідома та невирахувана. Глод потер долонею погано поголене підборіддя, повернувся спиною до центрального входу в лікарню, закурив. Доповнити картину може лише Гужва. Ще – Баглай, але він, будемо вважати, свою частину справи зробив. Чи здогадувався він, що саме стоїть за банальним убивством пенсіонера? Навряд. Для Баглая в цій ситуації головне, що не він. Тому, вирішив Глод, він і пустив міліцію по сліду. Чекайте, не міліцію, саме його, Максима Глода. Людину, котра випадково вирахувала його в будинку коханки й затримала. Що дає Баглаєві цей хід? Поки що так само немає відповіді.
Гаразд. Через збіг різних обставин, котрі не залежали одна від одної, Гужва став адвокатом Баглая.
І невідомо чим купивши ув’язненого, намовив узяти на себе зайве вбивство. Таким чином, справжнього вбивцю ніколи не знайдуть. Потім… Потім… Потім…
Минає час – і вже Баглай вимагає зустрічі з адвокатом, наслідки якої вже всім відомі: зізнання ще в одному вбивстві, виїзд на відтворення до місця скоєння злочину, ТТ у нужнику. Тепер Глод потер лоба – всередині знову, як учора в Харкові, ніби пройшов струм. Довести це ще складніше, але адвокат – саме той, хто десь роздобув пістолет і або сам заніс його в «хрущобу», або намовив когось. Виконуючи, тут точно сумнівів немає, інструкції Баглая. Тобто Баглай на волі Гужві не потрібен, отже, ініціатива виходила від Баглая, щось змусило адвоката виконувати вказівки засудженого, не вдаючись по допомогу до своїх покровителів. Самотужки. Може, Баглай незрозуміло для чого прагнув, аби розкрилася саме ця таємниця? Через те лишив свого помічника живим, хоча простіше застрелити непотрібного тепер свідка разом з усіма. Глод чомусь був певен: Баглай не промазав, він цілком свідомо лише поранив свого спільника й рятівника.
Викинувши «бичок», Глод розвернувся і рішуче попрямував до лікарні.
Охорони біля пораненого Гужви не виставили, немає потреби. Зате поклали в окрему, так звану «комерційну» палату. Едуард Васильович міг собі дозволити оплатити перебування в ній, так само як персональну медсестру. Макс не здивувався, коли вона заборонила турбувати хворого. Їй точно не відрекомендуєшся працівником міліції, почне вимагати «корочку», не лізти ж нахабно, не брати ж палату наскоком. Скреготнувши зубами, Глод розвернувся й пішов геть. Тепер – або до Черниченка, або прямо через усі голови до колишнього тестя. Останній варіант надійніший, перший – розумніший. З різних міркувань.
Черниченка на місці не виявилося, і це розв'язало дилему. Подзвонивши з його приймальної Шостаку і, на свій подив і своє щастя, заставши його на місці, Глод, нічого не пояснюючи телефоном, попросив приділити йому кілька хвилин часу. На виході знову підфортунило: оперативна машина саме їхала в бік управління, за старою пам’яттю його підкинули. Всю дорогу Глод обдумував план розмови з Шостаком, та коли зайшов до кабінету, зрозумів – краще просто так, навпрошки. Тому замість привітання почав просто з порога:
– Василю Григоровичу, потрібен ордер на арешт Гужви.
– А прокурора області ти закрити не хочеш?
– Тільки в тому разі, коли доведу його причетність до вбивства. Ще – до змови з Баглаєм і сприяння в організації його втечі.
– Присядь, – коротко сказав Шостак, кивнувши на стілець навпроти його стола, відклав папери, які саме переглядав, і приготувався слухати.
Говорив Глод хвилин двадцять. За весь цей час колишній тесть жодного разу не перебив його, а коли розповідь, що в процесі мимоволі набрала форму рапорту начальству щодо проведеної роботи, підійшла до кінця, запитав:
– Ну, і якого хріна ти звільнився?
– Не обговорюється. Ви знаєте – не обговорюється.
– Хай так. Тоді на якій підставі ви, приватна особа, проводили приватне розслідування, наче ви й далі лишаєтеся працівником міліції? Хто вам дозволив?
– Я зробив щось не так?
– Не дуркуй. Припустімо, я вірю тобі, навіть інші повірять, але твоїм доказам та здогадам ціна – копійка. Пшик, пуфф-ф! – Шостак відтворив губами звук, подібний до випускання шлункових газів, частіше його називають пердінням.
– Усе ж реально перевірити.
– А час? Ти про час подумав? Як ти ще сам не заарештував Гужву, дивуюся я на вас…
– Хотів, – зобразив усмішку Глод. – Медсестра не пустила.
– Правильно зробила, – буркнув Шостак. – Як мені до всього цього ставитися? Заохотити формально незаконні дії колишнього працівника УБОЗу? Наді мною, зятьок, ще начальство сидить. Згоден, нехай ти маєш рацію. Я навіть вірю, що ти розкрутив справу, хоча вона, як на мене, досить простенька. Доклади той, кому потрібно, свого часу трошки більше зусиль, може, все б тепер інакше вийшло… Гаразд, – він тяжко зітхнув. – Сиди поки тут, піду начальника ловити, хай Черниченка шукає. Подумав, точно не хочеш назад? Майорську посаду придумаємо, відповідно – погони, відразу. Все одно після Баглая багато хто в нас полетить.
– Ви втримаєтеся?
– Бог його знає, чесно кажу. Так подумаєш?
– Не обговорюється.
– Значить, ти придурок, – розвів руками Шостак, констатуючи прикрий для себе факт, і вийшов, лишивши Глода наодинці з його версіями.
Вдома у Глода кожних півгодини дзеленчав телефон. Мобільний Макс давно вимкнув. Тепер його ніхто не шукав для вирішення термінових справ, тому подарунок колишньої дружини сиротою валявся на поличці в кімнаті, поряд із Наталчиною фотографією, в дерев'яній оправі й забраною склом. Час минув, фотокартка вже нічого не означала для Глода. Вона просто стояла на полиці, бо він чомусь не додумався прибрати її подалі від очей. А коли бути ще точнішим – не знав, куди її подіти і що з нею робити.
Телефон на тумбочці в спальні замовк. Аби за півгодини ожити знову.
7
Людині потрібен дім як здійснений факт. Не конче власна двоповерхова чи шестикімнатна нерухомість, можна просто гарантований дах над головою. Тому кожне місце, де вона ночує, неодмінно іменує домом. Квартиру приятеля, де доводиться кантуватися. Забацану кімнату в гуртожитку, де протікає стеля в кутках, сновигають таргани, а іноді – навіть миші. Задрипаний номер заштатного готелю десь у провінції. Куток, що винаймає у бабці-пенсіонерки за помірну плату. Навіть лікарняну палату. Своїм теперішнім домом Богдан Баглай називав однокімнатну квартиру з телефоном і телевізором у Дарниці. Дотепер він виходив зі своєї схованки лише за продуктами. Завбачливо поміняних трьох сотень зелених йому поки що цілком вистачало. Сьогодні він уперше вийшов, аби почати полювання, задумане майже місяць тому в камері Слобожанської слідчої тюрми.
Він чекав від ментів більшого. Він чекав, що його почнуть шукати, сурмити в сурми, зчиняти галас, при кожному зручному випадкові показувати його писок по телебаченню. Першу спокійну добу, коли він отаборився в цій досить затишній після тюремної камери квартирці на шостому поверсі дев’ятиповерхівки, телевізор працював постійно. Баглай навіть подивився черговий випуск «Кримінальних портретів» і послухав розповідь Оленки-сучки про татуся, котрий старанно, впродовж кількох років, ґвалтував своїх доньок, а коли нарешті одна виросла настільки, що поскаржилася матері, батько вбив маму. А переляканих донечок користав далі, аж поки в школі не вдарили тривогу: дівчатка тиждень на уроки не ходять. Власне, всю дурню Баглай слухав краєм вуха, не до всього дослухався. Його передусім цікавила дівчинка Оленка.
Автор і ведуча Олена Суржа.
З дитинства Баглай пам'ятав не так багато вражень. Але одне чомусь виявилося для нього надто сильним. Тоді стояло літо, в Миколаєві літо завжди пекуче, особливо його середина. Зими, справжньої зими з кучугурами снігу, як на картинках чи по телеку, там на його пам'яті ніколи не було. І Богдан радів із цього, бо знав – зимою холодно та морозно, а він любив тепло, навіть спеку, тому не дуже потерпав від неї. Адже ніхто не заборонить купатися на лимані. Більше того – батько сам візьме його за руку, і вони підуть на пляж, обов'язково пішки, дорогою батько купить морозива на розі, і якщо Даня поводився добре, то він матиме право вибрати солодку мрію і тицьнути пальцем. Тоді, коли він ще ходив із батьком на лиман, великого вибору морозива не було, але все одно приємно тицьнути пальцем у те, що сподобалося, і отримати вподобане негайно, не відходячи далеко від каси.
Отже, спекотне літо. Сама його середина. Вони вже проминули два квартали від їхньої вулиці. До кіоску з морозивом лишалися трамвайні рейки – такий орієнтир визначив для себе десятирічний Даня. Спочатку – просто поворот на сусідню вулицю, далі – кіоск із написом «Хліб» біля наступного повороту, потім – широка вулиця, яку перетинають дві пари трамвайних рейок і де слід особливо міцно тримати батька за руку, прохід через двори, де на лавочках постійно сидять дідусі чи бабусі, і нарешті – усміхнена тітонька у віконечку кіоску з написом «Морозиво». Праворуч трамвая не було, ліворуч він торохкотів ще далеченько, тому батько та син переходили дорогу, не дуже поспішаючи. Їх обігнала якась дівчинка на велосипеді. Вона, на відміну від пішоходів, квапилася, до того ж не розрахувала своїх можливостей і з усього розгону в’їхала переднім колесом у тротуарний бордюр. Богдан досі, згадуючи час від часу той день і той випадок, переконаний: хлопець неодмінно подолав би перешкоду. Дівчинка впала разом із велосипедом просто на дорогу, причому так незграбно, що опинилася під велосипедом.
Дівчаткам треба допомагати. Так сказав батько, коли вони порівнялися з нещасною, і пустив синову руку. Богдан підбіг до потерпілої, взявся за велосипедне кермо, аби підняти його, другу руку простягнув дівчинці, щиро сподіваючись, що вона за неї вхопиться. Вони можуть навіть подружити після цього – промайнуло в його голові. Не просто подружити, а піти зараз і з’їсти по морозиву. Пригостить, звичайно, добрий тато…
А-а-а-а!
Крик, пронизливий дівчачий вереск різонув Богдана по вухах. Дівчинка кричала, заглушаючи собою навіть гуркіт трамвая, що саме проїжджав повз них. Знаючи, наскільки тонкосльозі ці дівчиська, хлопчик Богдан списав репетування на біль у забитому коліні чи подряпаному лікті, тому не випустив керма. До них уже підходив батько, надійний дорослий батько…
Те, що відбулося потім менш як за хвилину, лише згодом склалося в Богдановій голові в один великий пазл. Тоді він не мав змоги аналізувати прикрі події. Отже, дівчинка лежала в пилюці біля самої бровки тротуару, з голого гострого ліктя справді цебеніла кров, над нею стояв він, не випускаючи з рук велосипеда, котрим привалило дівчинку. Поруч височів його батько у спортивних штанях, чорній майці, з татуюванням на плечі – з цицькатою русалкою, котра стискала в руці ножа, він нещодавно повернувся після першої ходки. Щоправда, Богдан не знав тоді такого терміну, просто спочатку тато був, потім кудись зник на кілька років, не так давно повернувся, а з підслуханих розмов між мамою, бабусею та сусідками хлопчик здогадався: батько сидів у тюрмі. Чомусь це не лякало Богдана. Пишатися, зрештою, теж не було чим. У ті часи перебування в тюрмі він сприймав лише як довгу відлучку, на зразок тривалого лікування в лікарні. Але, виявляється, інші так не вважали. На крик дівчинки з найближчого двору вибіг чоловік у таких самих спортивках та білій футболці. Побачив описану картину – і кинувся до дівчинки. Перше, що він зробив – відважив Богданові щедрого запотиличника.
Він виявився батьком дівчинки. Та з'ясувалося це лише після того, як хтось із перехожих викликав із найближчого телефону-автомата міліцію і наряд розборонив чоловіків, котрі зчепилися в бійці просто на тротуарі. Далі сталося таке: Богданів батько пояснив міліціонерам, що не стерпить, коли ні за що ні про що серед білого дня луплять його сина. Батько дівчинки, своєю чергою, переконував міліцію в злих намірах хлопчика та його батька стосовно його доньки. Дівчинка, розмазуючи бруд по щоках, сказала: хлопчик хотів забрати в неї велосипед. Свідки підтвердили – справді, щойно вона впала, хлопчик кинувся до неї і почав тягнути велосипед до себе, а його батько, оцей, з наколками на тілі, стояв поруч і підмовляв. Заперечень хлопчика ніхто не слухав. Дівчинці дозволили йти додому, а Богданового батька та батька велосипедистки завели до найближчого відділення міліції. Там звільненого рік тому з колонії суворого режиму Баглая-старшого добре знали. Він стояв на обліку, бо звільнили його достроково за зразкову поведінку. Та, мабуть, погарячкували. Хлопчика в міліцію, звичайно, ніхто не забирав, він сам не хотів пускати батькової руки. Тому сидів у коридорі на жорсткому стільці, поки в кабінеті складали протокол.
Інцидент був дрібний. Богданів батько на рівному місці отримав десять діб за хуліганство та бійку. Згодом Богдан зрозумів – менти не сприйняли серйозно спроби викрадення велосипеда в маленької дівчинки. Але бійку почав саме раніше судимий Баглай, тому профілактичну роботу з ним провести не завадить. Десять днів батько розганяв мітлою пилюку та сміття на міському базарі, потім повернувся додому, і прогулянки на лиман надовго припинилися. Вдруге батько сів не відразу, спливло півтора року. За цей час дитячі почуття до рідного тата змінилися. Богдан сприймав його якось відсторонено, зате вже тоді почав визначати для себе категорії людей, яким не варто довіряти і яких при кожному зручному випадку слід пошивати в дурні або й радикальніший варіант – знищувати.
Менти. Хороших серед них немає. Баглай десь почув, що в міліції працюють хороші люди, котрим не пощастило з роботою. І категорично не погоджувався із цим. Бо ніхто, вважав він, не працює примусово.
Істеричні дівчатка. Коли їм хочеш допомогти, коли щиро намагаєшся зрозуміти проблему і спробувати вирішити її, вони роблять із тебе дурня. Причому не такого собі міського дурника, котрий бекає козлом на вулицях услід машинам, а класичного дурня. Таких ще називають лохами. До того ж подальший досвід підтвердив: дівчатка й жінки завжди потерпілі, тому завжди праві. Хоч у побуті, хоч за кримінальним кодексом, хоч на громадську думку.
Звичайно, з часом перелік ворогів ставав дедалі більшим. Баглай уже в одиночній камері картав себе за бажання нехай трошки довіряти людям. Ось тут дівчинка Олена вцілила в десятку: кожного разу він підставлявся не через власну необережність, а лише через дурість тих, кого набирав собі в партнери. За великим рахунком, підставляли його постійно, тому доводилося бігати, наче заєць, понад три роки. Але спосіб життя, який він собі обрав, хоча й передбачав певну самотність, повної незалежності аж ніяк не давав. Баглаєві неможливо було уникнути хоча б суто ділового спілкування із зовнішнім світом і недолугими представниками роду людського, котрі населяють його. Він не вмів водити машину. Не міг на рівному місці роздобути зброю та нові документи. Будучи одинаком, ніколи б не спромігся вичислити місця, де можна взяти бабки, або те, що можна на них перетворити. Він мусив залучати до компанії пацанів із мінімальним багажем сірої речовини в головах, бо від серйозного криміналітету за можливості намагався триматися якомога далі. Не тому, що боявся. Просто більш серйозні люди відразу почнуть сумніватися стосовно його права на повну незалежність. Хоча все одно Баглай мусив бути в курсі справ, що відбуваються в тій водоймі, в яку заплив на цей конкретний момент.
Так він дізнався про вбивство Білокрила. Спочатку сам хотів наїхати на нього. Пацани, здійснивши лише поверхову розвідку та з’ясувавши підступи до потенційного «клієнта», пояснили на пальцях: до цієї дійної корови має бубновий інтерес Глива. Починати війну через не надто жирний шматок, тим більше на чужій території, Баглаєві не хотілося. До того ж, признався він собі, своєї території в нього самого ніколи й ніде не було. Бо, за великим рахунком, у поле його зору, а потім, відповідно, у сферу інтересів могла потрапити будь-яка територія. Перебравшись до Слобожанська, він, коли чесно, розраховував спочатку підпрягти до справ батька, котрий надто захопився правильним способом життя. Але в певний момент Баглай зрозумів: він теперішній може віддавати рідному батькові, зав'язаному й досить нездалому крадієві, будь-які накази. Дитяча зачудованість татом давно минула й забулася. Та батько колись збере рештки мізків до купи і зрозуміє – синуля, якому він у дитинстві витирав сраку і купував копійчане морозиво, тепер фактично витирає об нього ноги. Тим більше, керувати доведеться не лише батьком, прийдуть інші пацани, вони триматимуться з його старим на рівних, а йому це дуже скоро перестане подобатися. Наслідки легко передбачити. Через те від татуся Баглай дистанціювався. Здається, зробивши тим самим йому приємність.
Відрізана голова Білокрила в «хрущовці» один час стала головною темою для обговорення. Потім, за кілька тижнів, Дора, мов та сорока на хвості, приніс йому цікаву новину. Йому Баглай довіряв чи не найбільше з усіх, і саме Костик Дорофеєв за його наказом завів кілька знайомств серед наближених до справ Гливи пацанів. Один із них нещодавно завалився на хату до Костика. Мовляв, ніхто тебе не знає, тому ніхто тут мене не шукатиме, а зашифруватися треба. Мовчав дві доби, лиш пив та спав. Потім не витримав… Так Дора, а за ним і Баглай дізналися подробиці історії, що так налякала все місто. Вбив Білокрила Глива на очах у пацанів, коли гра полоненого в партизанів на допиті йому набридла. Тепер нібито має намір і свідків, тобто своїх же хлопців, присутніх при цьому, загасити. Ну, дуже скоро Гливу самого загасили. Інформація так і зависла в Баглая мертвим вантажем. Навіть не згадав би цієї історії, якби не…
Він покрутився, зручніше вмощуючись на дивані. Слів нема, нора йому подобалася. Із Прилук до Києва він дістався на попутках. Здогадувався, що почнуть по таксистах випасати, свідомо залишав сліди до прилуцького вокзалу, потім різко обірвав їх. Нема чого тішити ментів зайвий раз. Хату на ніч зняв недалеко від залізничного вокзалу, в першої-ліпшої тітоньки на привокзальній площі. Спав, наче мертвий, прочухався після полудня, коли навідалася господиня запитати, чи хоче квартирант лишитися ще на ніч. Баглай пояснив: де завгодно, лиш не поруч із вокзалом. Справи в нього бізнесові, потрібна квартирка тиха, далі від центру, але з телефоном та неодмінно з телевізором. Тітонька все зрозуміла, кудись зникла, і вже за кілька годин інша тітонька вручала йому ключ від однокімнатної на Дарниці. Баглай міг пересидіти в будь-якій дірі, та після тюремної камери несподівано для себе зажадав квартири з євроремонтом, назвав ціну – і отримав те, чого хотів. Із меблями не густо, але диван, стіл, шафка та кольоровий телевізор на тумбочці його потреби цілком задовольнили. Хай тепер спробують знайти… Хоча, здається, навіть не намагаються шукати. Про його втечу не повідомили в жодній програмі новин, а саме заради цього Баглаєві конче потрібен був «ящик». З невідомих причин його навіть не оголосили в розшук на всю країну, використовуючи телеефір. Було б логічно, особливо після кіна про себе, яке йому з великим задоволенням дозволили подивитися вертухаї.
Баглай після того перегляду довго не міг заснути. У вухах стояв знущальний вертухайський регіт: «Бач, яким тебе нормальні люди побачили! Собака ти дика, га-га-га!» Відпускали ще багато реплік, а він сидів, незворушно дивився на екран і фізично відчував, як ніжки тієї дівчинки, що запитувала в нього про шахи перед вічком телекамери, повільно топчуться по ньому. Повільно і впевнено дівчисько робило з нього скажену собаку, доводило вже не своєму накачаному татусеві-імпотентові, а всьому світові: він, Богдан Баглай, намагався вкрасти в неї велосипед, і це не єдина його тяжка провина. Тоді, в камері, він посміхнувся – от би ця сучка з телебачення знайшла не лише його маму, з якої спромоглася зробити дурочку, а ще оту саму дівчинку з велосипедом. Чудовий мазок для довершеного портрета нелюда.
Саме тієї ночі Баглаєві гостро захотілося вирватися на волю, знайти сучку на ім’я Олена Суржа і… Ні, не відразу вбити, хоча межа бажань зрозуміла та визначена. Ясна річ, вона просто мусить померти. Він прирік її, так само, як у вогкому льосі проголосив вирок Русику Микитенкові. Завдяки якому, до речі, він, Богдан Баглай, отримав на руки сімдесят п’ять тисяч американських доларів і міг починати торги. Слів нема, адвокат класно його вирахував на предмет присвоєння баксів. Баглай був певен – його справи швах, навіть десяток адвокатів не допоможе. Тому лише поманив грішми, навіть погодився задля цікавості взяти на себе зовсім дурне вбивство невідомого дідка. І ось тієї ночі, через три місяці після проголошення вироку, він зрозумів, наскільки вся мозаїка вдало складається на його користь.
У нього є сильний стимул вибратися на волю: така собі Олена Суржа образила його і розізлила не на жарт.
У нього є гроші, котрі потрібні адвокатові в золотих окулярах.
Він знає таємницю вбивства, об яке менти обламають собі роги – вбивця давно годує черв'яків.
Результату Баглай наперед передбачити не міг. Хоча б через те, що до тієї ночі навіть думки про спробу втечі не виношував, цілком усвідомив та прийняв подальші життєві, коли вже бути точним – пожиттєві перспективи. Навіть прикидав можливості корисного для себе використання захованих тисяч. Та поштовх відбувся, і він вирішив спробувати. Тепер, коли в нього все вийшло, коли карти лягли ніби на замовлення, він неодмінно дістане Олену Суржу. Вбивати її можна не відразу. Поступово краще. Поспішати нема куди, вона швидше сама помре, очікуючи на свою смерть у кожному темному кутку власної квартири.
Тільки цього разу він спробує обійтися без сторонньої допомоги. Шансів на успіх більше. Я дістану тебе, хвойдо з «ящика»!
Богдан Баглай рвучко підвівся з дивана, примостився за столом, підсунув до себе зошит у клітинку, куплений два дні тому і вже трошки списаний. Він нарешті міг почати власну сольну партію.
Доброго полювання, Бодю.
