Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 29 страниц)

Куц, старанно даючи свідчення, не знав, що в інших камерах подібну розмову проводять з нечисленними працівниками їхньої з Микитою фірми. Зв’язок із розбійницьким нападом на «Драко», можна сказати, доведено, але вся ця весела компанія цілком могла особисто брати участь у вбивстві двох охоронців. Дуже зручно, переконував себе та інших майор Калита: спочатку створили контору, під дахом якої можна легально реалізувати крадене, а потім почали красти. Хоча й не схожі хлопці на вбивць – але покажіть того, хто на вбивцю справді схожий! Коли орієнтуватися на статистів, котрі грають у кіно бритоголових «биків», половину оперативного складу місцевої «шістки» можна затримувати для встановлення особи та за підозрою в скоєнні злочину просто так, на вулиці, за саму лише зовнішність.

Бухгалтерку допитували в кабінеті. Вона не опиралася довго, визнала – справді знала, що на «Евеко» не розрізняли легальний та нелегальний бізнес. Але вона не знала напевно, що в офісі обертається крадена техніка, платили хлопці вчасно, документи в неї особисто завжди в порядку. Зрештою, хто тепер бодай на дещицю не порушує чинні закони? Вогнепальної зброї ані в Микитенка, ані в Куца вона жодного разу не бачила. На тих, хто приходив у справах, просто не звертала уваги.

– Зручна позиція.

– Авжеж, зручна, товаришу майоре. Не треба зараз мені лекцій на тему моралі та громадянського обов'язку товкти, ви ж самі в це не вірите. Почнуться казенні штамповані фрази, ви ними навіть зелених пацанів розуму не навчите. Що накажете: влаштуватися на роботу, а потім, коли є підозра на не зовсім чесні оборудки роботодавців, негайно повідомляти про це органам внутрішніх справ?

– Чого ви розійшлися? Вас поки що ніхто ні в чому не звинувачує. Микитенко – ось реальний злочинець. Щоправда, не за нашим відомством буде проходити, коли зловимо…

– У якому сенсі зловите?

– У прямому. Як зайців ловлять чи тарганів на кухні. У вас на кухні таргани гасають?

– До чого тут таргани?

– Ні до чого. Мої ні до чого і ваші ні до чого. Кажу, виглядає так: рвонув кігті ваш молодий та ранній працедавець. Причина для цього є. Поки що це так, робоча версія, порушено справу за фактом зникнення людини – ми шукаємо. У Куца теж, думаю, рило в пуху, та він соловейком тьохкає, валить однокласника з головою.

– Я теж мушу його валити?

– Нічого ви не мусите. У справі підете як співучасниця, дадуть вам кілька років за те, що проводили крадений товар по фінансових документах. Це у разі, якщо ми не доведемо вашу повну обізнаність у кримінальних оборудках, прокручених керівниками фірми «Евеко».

– Ви повинні це доводити?

– Не ми. Слідство. Ми лише бандитів ловимо…

– І випускаєте.

– Випускаємо не ми. Це все слідство. Нам держава платить за затримання підозрюваного, а прокурорським – як за порушені справи, так і за припинені. Думаю, ваша необізнаність ні в кого сумнівів не викличе, підете як свідок. Поки що розпишіться ось тут, на кожному аркуші, й напишіть: «Мною прочитано, з моїх слів записано вірно». В кінці – дату, підпис.

– І що, можу бути вільна?

– Не зовсім. Підписку про невиїзд із вас візьмуть. Адже поки що ви – цінний свідок.

До кінця дня опери зібрали досить інформації, аби прийняти версію про інсценування Русланом Микитенком крадіжки з власного офісу з метою втекти і заховатися. Певне, на це існували свої досить вагомі причини. Озброєний підсумками першого дня розшуку, майор Калита пішов доповідати начальству.

Начальник понеділків не любив. Від раннього ранку починалися традиційні наради, на яких усі псували один одному нерви, вимагаючи кращої та ефективнішої роботи. Натомість, діставшись до власного кабінету по обіді, полковник Черниченко викликав керівників усіх своїх підрозділів і так само вставляв кожному пістона, причому часто – аби лиш вставити, випустити пару. Всі знали, чим закінчуються понеділки, та звикнути до подібного розкладу ніхто не міг. Нормальний робочий настрій з'являвся переважно з вівторка, але ж понеділки ніхто не скасовував…

Черниченко слухав Калиту, спершись ліктями на стіл і підтримуючи голову обома руками. Коли майор закінчив, полковник, нікого конкретно не маючи на увазі, безбарвно матюкнувся, відкинуся на спинку крісла, закурив «голуазину», випустив набік сизий дим.

– Ти сам себе не обдурюєш?

– Не зрозумів?

– Побитого «Опеля» хрін знає де залишив. Права в машині покинув, паспорт, кажеш, удома знайшли. Грошей особливих, жінка говорить, при Микитенкові не було…

– Може, вона не все знає.

– Може, й так, – погодився Черниченко. – Десь у нашого президента фірми захований паспорт на чуже прізвище, сховок приготовано на пожежний випадок, про який ми, до речі, нічого не знаємо. Зібрався він спокійно, не панікував, не нервував…

– Це – зі слів жінки, – обережно нагадав Калита.

– Для чого їй тепер брехати? Навряд чи чоловік тримав її в курсі справ, виходить, вона переповіла все, як було. Чого б Микитенкові метушитися? У мене, Стьопо, велика підозра, що рано чи пізно ми знайдемо десь його трупак. Не тягне все це на втечу від міліції, ох, не тягне.

– Виходить, коли так припускати, ключі від офісу забрали сторонні?

– Чому б ні? У твоїй практиці, Стьопо, було хоча б одне вбивство не з метою пограбування, помсти чи усунення зайвих свідків якоїсь гидоти?

Пригадуючи, Калита навіть наморщив лоба. Доведеться-таки визнати – полковник має рацію.

– Навряд чи.

– От бачиш! Ключі від офісу Микитенко міг віддати добровільно лише під тортурами. Другий варіант – витягли з кишені трупа. Нічого, хай хтось розробляє версію, що цей комп’ютерний барига кудись утік, бо почало припікати гузно. Але налаштовуйтеся, мужики, на пошуки трупака. У нього, здається, ще мобіла була?

– Була. Але це – речовий доказ, тому, коли припустити, що Микитенка вбили, від машини й трубки слід позбавитися чимшвидше – спалитися можна.

– Треба, Стьопо, його телефони послухати. Домашній та мобільний. Раптом ти маєш рацію і він дасть про себе знати.

– На домашній навряд чи дзвонитиме.

– Зате йому в голову не стукне, що ми можемо прослуховувати розмови мобілки. Теоретично мусить на це зважати, але ж ти знаєш – у нас навіть серйозніші бандюгани думають часто, що триндіти по мобілі безпечніше. Чекістам складніше, їхня клієнтура про особисту безпеку більше думає, а наші відморозки маски з рукавичками натягнуть, потерпілих постріляють на місці й задоволені: сліди зачистили, – Черниченко прикурив наступну «голуазину» від скуреного недопалка. – Коротше, Стьопо, не мені тебе вчити. Шансів, звичайно, мало, та спробувати варто. Як думаєш?

– Мудохатися з цим усім мінімум на півдоби. Це ж усе з дозволу прокурора, ще якась хрінь про таємницю переговорів, права людини… Всім на такі моменти зазвичай начхати, але саме через це відповідні інстанції кобенитися почнуть. Хай собі, робота в них така, але ж час дорогий.

– Тому, Стьопо, ми звернемося до чекістів. Мені самому дзвонити чи в тебе ділові контакти збереглися?

– У мене все збереглося, – вимучено посміхнувся Калита. – Але з чекістами балакати краще вам. Їхній старлей нашого майора за людину не завжди вважає. Полковник – уже солідніше, навіть їхній полкан не погребує розмовою.

Черниченко знизав плечима, взяв цигарку пальцями лівої руки, а ушкоджену, без фаланги середнього пальця, правицю поклав на трубку телефонного апарата. Тоді передумав, підсунув до себе мобільник, набрав по пам’яті потрібний номер.

4

Може бути, що я справді дурний. Математичка в школі від безвиході підручником по голові стукнула. Та вчителька, що на стіхах поведена, бігала лисому дерику скаржитися – не любить Ігор Рожнов поезію Сосюри, тільки з прізвища класика літератури знущається, регоче на уроці, наче дурний на похоронах. Так і сказала, свинюка чотириока, аж окуляри на носі підстрибували. А прізвище справді смішне – Сюсю-ура. Зате на фізкультурі швидше всіх бігав. Аби не фізрук, мене б за ту бійку точно посадили, а так – спортивна надія школи. Хто їм першість області вибігав? Отак. Але хрін з ним, коли біжиш, головне – першим прибігти, для цього різні там числа Пі, квадратні корені та вірші Сосюри на хрін не потрібні. Тож цілком можливо, що я не такий уже розумний, не всім дано. Але і не такий я вже остаточний дурбецал, аби трубку викидати.

Так думав Ріг, роздивляючись свій довгоочікуваний трофей – мобільний телефон. Мобільника не було ні в кого з пацанів. Точніше, так: Скляр колись забрав у п’яного дауна в «Ельдорадо» новеньку трубку, але там лишалося близько п'яти баксів, гроші з рахунку швидко щезли, і вже наступного дня Скляр продав її за десять баксів у «Апельсині» такому самому даунові. Причому той уже мав на поясі мобілу, але ж повівся на дешевизну. Видно, тато з мамою бабла підкидають. Даунів батьки завжди більше люблять, ніж нормальних реальних пацанів. Такий висновок Ріг зробив для себе досить давно, тому, отримавши серйозну фінансову незалежність, звалив з дому на квартиру. Разом з пацанами воно веселіше.

Взагалі-то останнім часом кожен із їхньої компанії міг собі дозволити мобільник. Але, за спостереженнями Рога, витрачати на це гроші чомусь вважалося негласним западло. Зброя – ось перспективне вкладення капіталу. Левова частка того, що вдавалося заробити, йшла на поповнення арсеналу та боєкомплекту. Решта якось розходилася на барахло, оплату помешкання, кабаки, нічні клуби, дівок. Дівки, між іншим, остаточно знахабніли, ціни собі не складуть. Можна, звичайно, економити, лигаючись із вуличними та привокзальними шалашовками, та на те вони й пацани, аби поважати себе і витрачатися на пристойних дівок, не таких брудних і страшних, як немиті привокзальні бляді. Тому до мобільників просто руки не доходили, і взагалі без них можна обходитися. Але Ріг подумки часто уявляв себе в довгому шкіряному плащі, джинсах із широким паском, золотим ланцюжком на шиї, з пістолетом за поясом і, як останній штрих, – із мобілкою в руці. Плащ, джинси, ланцюг і пістолет у нього вже були. Не вистачало лише, так би мовити, п'ятого елементу. Шкода, правда, що не можна, щоб усі бачили ствол за паском, не так зрозуміють. І борода в нього росла погано. Кузьма, одноліток його, щоранку голиться, а під вечір заростає сірою щетиною. Йому варто пару днів не торкатися бритви – і готовий крутий Вокер.

Щодо «Опеля» Даня був правий, тут мови нема. Машину справді шукатимуть, спалитися на чужих колесах дуже просто, перебивати номери – марудно, зайвий раз засвітитися можна. Дора, щоправда, висловився проти – транспорт, мовляв, їм буде потрібен постійно, заховати «Опеля» десь на тиждень, потім знайти майстрів, перефарбувати й змінити номери. Ріг подумки погодився з Дорою, а в Кузьми п’яним блиском загорілися очі: він останніх півтора місяця просто марив машиною, не давав їм зі Склярем спати. Як бухне, а особливо – коли трохи курне, хоч ховайся. Години дві поспіль може торочити про своє майбутнє авто. Він то гасав на джипі, то катав дівок на «мерсі», то тікав від ментівської погоні на сріблястому «бімері». Та в цій ситуації Ріг, якому теж кортіло їздити на машині, нехай навіть пасажиром, погодився з доводами Дані. Менти, сказав він учора ввечері, коли все закінчилося і випита горілка трошки розпружила пацанів, у першу чергу шукатимуть «Опеля». Не варто їх недооцінювати. Можливостей у них вистачає, і при бажанні за добу, максимум – за дві вони вийдуть на тих, хто шаманив над автом, причому в їхній ситуації звертатися до незнайомих небезпечно, доведеться підключати знайомих, і що – мочити їх після того, як «Опель» буде з новими номерами та іншого кольору? Це вже зовсім «по-безпредєлу», вони ж не відморозки якісь, а реальні бандюки, про них уже всюди пошепки перемовляються, Кузьма чув на базарі, потішився. Словом, машину Даня наказав вивезти на околицю і там лишити, бажано завезти кудись у лісосмугу, хай довше шукають. Заодно звелів викинути мобільник – теж зачіпка для ментів.

З «Опелем», щоправда, не зовсім добре вийшло. Кузьма бухий не туди, скерував, поцілували стовп, добре – Ріг ззаду сидів, а Скляр на «командорському» місці лоба собі об скло розбив. Не сильно, але таки досить болюче. Машина після цього не заводилася, Кузьма спробував зрушити з місця двічі, потім компанія гайнула звідти. Довелося бігти цілих два квартали, блукати брудними слизькими вуличками, аж поки тачку зловили. Скляр, потираючи лоба, назвав адресу, але говорив із водієм тихо, інші нічого не чули, а коли водій зупинив машину, Скляр заплатив і компанія вийшла, з'ясувалося – привезли їх зовсім не туди, куди треба.

– Козел, де він нас висадив? – бушував Кузьма. – Ти, мудило, хіба не бачив, куди їдемо?

– Все я бачив, – таємниче промовив Скляр, знову торкнувшись свіжої гулі. – Ідіоти, сліди треба плутати. Я спецом йому не ту вулицю назвав, пройдемося трошки, від нас не відвалиться. Раптом цього мужика менти вирахують, от він і скаже: підвозив чотирьох хлопців, висадив їх біля готелю «Хімік», нехай собі носами весь «Хімік» перериють.

Дора подався ловити іншу машину – жив із бабусею, бо сам із Ромнів, приїхав до технікуму вступати, казав бабусі, що вступив і на науку ходить, те ж саме парив батькам, регулярно дзвонив до Ромен, а сам від осені балду ганяв, приставши до їхнього гурту випадково. Просто набридло йому під наглядом предків у рідних Ромнах товктися, де він, до речі, чотири роки тому вперше залетів за крадіжку, відбувся умовним покаранням. Скляр, який за відсутності Дані неофіційно вважався старшим у їхній команді, якось обмовився: ті три справи, що вони перед новим роком провернули в Ромнах, сталися за Дориною наводкою, і Даня дуже задоволений з результату.

Про мобілку, коли чесно, всі забули. Знайшовши її наступного похмільного ранку в кишені плаща, Ріг навіть зрадів. Не втримався, похвалився Скляреві з Кузьмою.

– Ми Дані нічого не скажемо, – вирішив Скляр. – Хай вона спільною буде. Трубка – не машина, її не шукатиме ніхто.

– Нічого собі заявочки! Чому це спільною? Хто перший знайшов, того, на хер, і капці! – Ріг уже не хотів випускати трубку з руки, навіть витягнув правицю перед собою і помилувався, як гарно сидить мобілка в його стиснутій долоні.

– Так не піде, – Скляр звичним уже жестом торкнувся посинілої за ніч гулі. – Або це наш спільний трофей, або Даня дізнається… А з ним жарти ой-ой-ой погані.

– Стуконеш? – примружив ліве око Ріг.

– Чому обов'язково стукону? Доповім, як було. «Опеля» ми не заничкували в лісі, мобільник не викинули в каналізацію.

– Для чого йому це знати?

– Ні для чого, – погодився Скляр. – Тому трубка буде спільною. Ти, до речі, номер її знаєш?

Ріг матюкнувся. Даня, безперечно, знав цей номер, бо не раз по ньому дзвонив. Як його встановити, ніхто з присутніх не знав. А запитати власника трубки чомусь не додумалися. Заряджувального пристрою в них теж не було, трубка взагалі могла гавкнути в будь-який момент. Але поки що вона працює, і не користуватися нею – просто гріх. Сяде – тоді викинемо, вирішили хлопці, зібралися й посунули в місто. Не лише труби горіли після вчорашнього. Зазвичай після подібних справ Даня на кілька днів припиняв зі своєю командою всілякі контакти, даючи пацанам можливість релакснутися. Ніхто з четвірки так і не призвичаївся за півроку до Даниних методів. Під час цього страху справді не відчувалося, їх охоплювала дивна ейфорія, відчуття безкарної влади лилися через край. Зате після цього страх приходив, стискав кожного своїми численними мацаками, жоден з них не признавався, але кожен відчував цей стан, тому виправдання триденним «фестивалям» знаходили завжди. Що робив у ці дні Даня – не знав ніхто.

Вони ж викликали до себе Дору, збігали за горілкою та закускою, і більше з квартири того дня носа не потикали. Проблема, що виникла довкола мобілки, відійшла на задній план…

…Все це Ріг згадав, коли очуняв по обіді наступного дня в «Глорії». Близько другої години він уже погас, голова опустилася на лаковану поверхню стола і він відключився години на півтори. Нікого цим не здивував – у «Глорії» постійно тусувалася різного ґатунку шпана, так звана «нормальна» публіка сюди носа не покаже, принаймні від полудня. Якщо відвідувач закуняє за столом, йому ніхто слова не скаже. Пацани, здавалося, не помітили, коли Ріг вимкнувся і коли знову прийшов до тями. Вели собі відверті п’яні базари, не дослуховуючись один до одного. Ріг, ковзнувши рукою по полі плаща, відчув у кишені сторонній предмет. Заклав руку, намацав телефон, відразу все згадав, а потім його немов осяяло.

Незважаючи на приятелів і на гармидер у барі, він витягнув мобільник із кишені, підвівся, хитаючись підійшов до стійки, як міг поважно обіперся об неї плечем, замовив собі сто грамів коньяку, хоча на їхньому столику ще лишалася недопита горілка, увімкнув телефон. Маленький моніторчик заклично засяяв зеленим вогником. Скосивши очі на бармена і намагаючись уловити його реакцію на появу біля стійки крутого пацана з мобілкою, Ріг почав натискати на кнопочки, набираючи знайомий номер.

5

– Монін?

– Ну, Монін…

– Без «ну». Василь Петрович?

– Це мій батько. А я – Едуард Васильович.

– Ваш номер телефону?

Едик нічого не розумів. Спочатку всі троє гостей показали йому міліцейські посвідчення, він запам’ятав лише прізвище та звання того, хто стояв ближче – Юрій Сташенко, капітан. Потім цей самий капітан тицьнув йому папірець – роздруківку з телефонної станції. Номер їхнього хатнього телефону було підкреслено червоним.

– Ну, наш…

– Без «ну», – Сташенко акуратно згорнув папірець, поклав його в теку. – Може, пройдемо в кімнату? Хтось іще вдома є?

– Поки я сам.

– Живете з батьками?

– Ну, – Едик запнувся, почервонів. – Так, із батьками.

– О чотирнадцятій сорок вісім хто був у квартирі?

– Ну… Ой, блін… Я цілий день удома. Санітаром на «швидкій» працюю, ніч відтарабанив, тепер відпочиваю.

– О чотирнадцятій сорок вісім, сьогодні, вам подзвонили ось із цього мобільного телефону, – Сташенко видобув з нагрудної кишені куртки ще один папірець, на ньому червоною пастою був записаний номер. – Хто вам дзвонив і чого він хотів?

Сташенко знав зміст розмови. Його так само включили в групу у справі Микитенка, і так сталося, що він виявився єдиним, кого Калита застав у кабінеті. Технічна служба зафіксувала дзвінок із мобілки Микитенка. Дружина Микитенка, прослухавши магнітофонний запис, категорично заявила: говорив не Руслан, голос їй не знайомий. Щоб відстежити номер, на який телефонували, достатньо було півгодини. Прихопивши із собою, як звелів Калита, ще двох оперів, котрі саме були під рукою, і взявши службову машину, знову ж таки після особистого розпорядження Калити, «убійники» спочатку мотнули на телефонну станцію, де отримали довідку про останні дзвінки з мобілки потрібного їм абонента, потім просто з диспетчерської визначили адресу за номером телефону, і вже за півтори години після зробленого дзвінка Сташенко натискав пальцем на кнопку дзвінка Моніних.

Одночасно інша група виїхала в «Глорію», відомий у місті гадючник. Спеціалісти із СБУ, окрім того, що зафіксували дзвінок, ще й відсканували його, маючи в своєму розпорядженні необхідну апаратуру. Результати Сташенкові були ще не відомі, тому він просто виконував свою звичну роботу.

– Хто вам дзвонив і чого він хотів? – повторив запитання опер, і Едик відчув у його голосі погрозливі для себе нотки, а потім зметикував: відповідь цей мент знає, вона дуже проста й цілком безпечна для нього. Але ж ці троє наскочили сюди, щоб він, Едик Монін, переповів їм коротку, беззмістовну й безневинну розмову. Раз так, значить, дзвінок не такий уже й безневинний, отже, він, Едик Монін, уляпався в якесь лайно.

– Знайомий дзвонив, – вичавив він з себе.

– Прізвище знайомого, хто такий, де живе.

– Двома поверхами вище. Ми в одній школі навчалися, вона тут, через двір. Я на два класи від нього старший. Ігорем звати, прізвище Рожнов. Тільки я його давно не бачив, і взагалі ми не контачимо.

– Чому ви відразу відкараскуєтеся від знайомства з ним? Рожнов зробив щось не те і ви уникаєте контактів?

– Мені до лампочки він і його справи. Кажу ж вам, лише вітаємося на сходах чи у дворі, – Едик витримав коротеньку паузу. – Гроші пару разів йому позичав.

– Великі суми?

– У мене не водяться великі. Десятку, двадцятку, не більше.

– Віддавав завжди?

– Якусь дрібноту досі винен. Повторюю: не бачив я його давно. І не горю бажанням.

– Чому?

– Не горю – і все тут! – Монін нервувався, бо не знав, з якого саме боку чигає на нього небезпека, якої саме теми він має уникати, яка саме фраза не повинна зірватися з язика. Двоє інших оперів далі мовчали, говорив лише Сташенко.

– Гаразд. Чому він подзвонив саме тобі, Едуарде?

– Він просив, щоб я назвав номер мобільного, з якого він дзвонить. Каже, купив недавно, цифри в голові не тримаються. А в мене… в нас… у батька телефон із визначником номера.

– Правильно, – кивнув Сташенко. – І ти сказав другові номер?

– Він мені не друг!

– Нехай так. Сказав товаришеві номер?

– Не товариш він мені, скільки можна!

– Спокійно. Ти сказав знайомому номер його мобіли?

– Ні. На табло визначника номер чомусь не висвітився, Рожнов послав мене на хер і дав відбій. Схоже, він був добряче піддатий. По голосу принаймні здалося.

Саме така коротка розмова й була записана «слухачами».

– І часто ваш визначник номера не працює?

– На нього вперше дзвонили з мобільного телефону. Якщо у вас є, можете спробувати. Проведіть експеримент?

Сташенко озирнувся на своїх колег, один із них мовчки видобув з кишені мобілку, дизайн якої безнадійно застарів. Видно, купував на розпродажу, це значно дешевше. Сташенко, дивлячись у роздруківку, продиктував номер Моніних, палець опера натиснув потрібні кнопки, з кухні задзеленчало. Відсторонивши Едика плечем, капітан пройшов до телефону, гмикнув, повернувся назад.

– Справді, самі нулики. Мабуть, не прилаштований він до мобільників. Що ти ще знаєш про Ігоря Рожнова? Може, про друзів його? Чим вони займаються?

– Вони мені не цікаві, – хоча Едик довів свою правоту, небезпеку відчував на рівні підсвідомості. – Думаю, балду ганяють. Друг у нього є, однокласник, живе в сусідньому будинку. Звуть Женя, прізвища не знаю.

– Ви ж усі в одній школі вчилися. Як прізвище Жені, номер будинку, номер квартири.

– Ви можете пояснити, в чому справа?

– Може, тобі адвоката викликати? – озвався опер з мобілкою. – А то давай, конституційне право.

– Для чого?

– От і я кажу – для чого? – у тон йому відповів Сташенко. – Батьки де?

– Чиї?

– Ваші, громадянине Монін. Треба їх попередити, що сьогодні ви переночуєте в капезе. А то почнуть дзвонити до лікарень та моргів, тільки нерви собі зіпсують.

– З якої це радості? – Едик відчув холод усередині.

– З такої. Прізвище Жені пригадав?

– До чого тут… – Едик уже остаточно заплутався. – Знаю, називали його Склярем, а прізвище це чи поганяло, уявлення не маю.

– Бачиш, уже легше. Ти знаєш, де Женя Скляр живе. Ігоря Рожнова знаєш. Ми підемо, а ти скажеш комусь із них: міліція вас, пацани, шукає, цікавиться вашими справами, задурили зовсім менти погані.

– Чому я повинен це їм говорити? Я ж не знаю, де вони взагалі…

– Звідки нам це відомо, громадянине Монін? – Сташенко глипнув на циферблат свого наручного годинника, Едик мимоволі відзначив: «„Командирський“, не новий». – Запротоколюємо ваші свідчення офіційно, а щойно знайдемо ваших знайомих Рожнова і Скляра і встановимо, що до їхніх справ ви жодним боком не причетні, відразу вас відпустимо, – він витримав паузу. – Тобі ще щось сказати? Ми маємо право затримати тебе на три доби за підозрою в співучасті у скоєнні особливо тяжкого злочину. Не висунемо протягом визначеного терміну звинувачення – підеш додому. Збирайся, чи будемо опір чинити, на рівному місці статтю собі піднімати?

Едику дуже хотілося, аби весь цей несподіваний жах відбувався не з ним. У цю хвилину він бажав такого зла буквально кожному, а особливо – придурку Рожнову. Сподобив же його нечистий обмовитися Ігорцеві про телефон з визначником номера. Напоумив же Ігорця той самий нечистий подзвонити з мобілки саме йому.

– Не буду я нікому нічого казати! Ви права не маєте…

– Наручники одягти? – байдужим тоном поцікавився Сташенко. – Поки не знайдемо твоїх знайомих, ти посидиш у нас.

Він був певен – начальство схвалить його крок. Краще закрити народу більше, ніж треба, а потім вибачитися перед тими, хто до справи не причетний, аніж недоглядіти й пропустити когось важливого. Цей метод жодного разу не підводив капітана, а скарги про брутальне поводження в міліції «бандитська» управа не розглядала вже давно. Після того, як Черниченко в присутності чотирьох свідків, один з яких – адвокат затриманого, особисто заїхав у пику бандитові на прізвисько Меля, котрий власноручно вирізав мисливським ножем родину з п’яти чоловік, серед них і шестирічну дівчинку. До них приїздили родичі з Канади, а Меля собі розрахував так: канадійці мусили долари залишити. Різав людей по черзі, одних на очах інших, але грошей у хаті справді не було, інакше батьки, побачивши кров дітей, видали б їх негайно. Добивши останню жертву від безсилої люті, Меля знайшов у серванті кілька подарованих пляшок віскі і просто тут, на місці скоєння злочину, нажлуктився до зелених соплів. Там його, непритомного від алкоголю, і взяли. Під час допиту зайшов Черниченко, послухав Мелю і не витримав… Скаргу на поведінку полковника міліції в жодній інстанції не прийняли.

…Коли оперативники доправили понурого Едика Моніна до своєї «контори», Сташенко дізнався новину, яка, власне, мало кого потішила, але на яку в принципі можна було чекати. Бармен із «Глорії» пам'ятав п’яного хлопця, котрий стояв біля стійки і щось говорив по мобільнику. Базікав недовго, замовив собі ще сто грамів, потім опустив голову на стійку; тоді бармен гукнув його друзів, ті, так само підпилі, підхопили хлопця під руки і вийшли на повітря. Їх було четверо, заходять частенько, принаймні пики знайомі. Але кого як звати, бармен сказати не міг. Кожного ханурика на ім’я знати – забагато честі.

Прочитавши свідчення затриманого Моніна, бармена та ще кількох постійних відвідувачів «Глорії», опитаних операми на місці, та підбиваючи підсумки, майор Калита нюхом чув – Монін навряд чи реально причетний до всього, що відбувається довкола зникнення приватного підприємця Руслана Микитенка, котрий під вивіскою своєї фірми займався скупкою та перепродажем краденого. Своїм затриманням цей хлопець нехай завдячує знайомству з таким собі Ігорем Рожновим, у якого з невідомих причин опинився мобільний телефон зниклого.

Лаяти Сташенка Калита не збирався. Ще чого бракувало – адже він сам домігся, щоб капітана перевели з районного відділення, де він топтав землю в розшуку, до «шістки», причому до нього у відділ. Сташенко часто ставав у пригоді, коли під час допиту розігрувалася відома вистава на тему «добрий мент – злий мент». Капітан не грав злого – він справді таким був, і задля користі справи Калита волів нацькувати його на кого треба. Звичайно, дозволеної законодавством межі Сташенко майже ніколи не переходив, зате в рамках чинного законодавства розвертався в усій красі. Затримання Едика Моніна на другу добу розшуку мало свої переваги. Якщо начальство поцікавиться ходом справи, можна показати результат – затриманого, котрого небезпідставно підозрюють у зв’язках із можливими злочинцями. І потім, цей Монін не обов’язково така вже невинна вівця. Поки що не доведено, що його знайомство з Рожновим і його приятелями таке вже поверхове.

Нічого, вирішив Калита. Нехай посидить чувачок. Зрештою, переночувати в тюремній камері, на його глибоке особисте переконання, хоча б раз у житті мусив кожен, навіть неповнолітній. Щоб не хотілося знову в камеру потрапити. Виховна мета.