Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

3

У себе в кабінеті Калита ввімкнув електричний чайник, витяг із сейфу банку розчинної кави, з підвіконня взяв дві чашки, одну, з відбитим вушком, підсунув до себе. З шухляди видобув ложечку, зняв кришку з банки.

– Вам скільки?

– Одну. І води більше, я слабеньку п’ю. Цукру так само мінімум.

– Слабеньку – так слабеньку. Можу крапнути туди коньячку.

– Я більше люблю різні вина, і то в дуже помірних кількостях.

– А хочете з міліцією працювати.

– Не зрозуміла?

– Це я так, загалом, – Калита кинув у її чашку ложечку цукру. – Досить?

– Можна було навіть половинкою обійтися, але дякую, нормально, – аби він не спробував кинути в каву ще щось протипоказане їй, Олена швидко схопила свою чашку за вціліле вушко і, обпікаючи губи, сьорбнула малосмачний напій. Але господар кабінету, судячи з усього, смаковими якостями гарячої кави не переймався взагалі.

– А наш із вами Богдан Баглай спиртного взагалі не вживає. Не курить. Про наркотики, звісно, мови немає. Я покажу вам його так звані вірші – ніби інша людина пише. Там і наркотики, і пиятика – словом, такий собі досвідчений вурка, життям битий. Ну, ми до цього ще повернемося. Думаю, для загальної характеристики образу вам це знадобиться. Що ще? Ну, грубе чи там жаргонне слівце вкрутити може, але матюка ви від нього не почуєте. Справді, цікавий персонаж, унікальний у своєму роді. Я з ним мав кілька довгих розмов, просто так, як кажуть, за жисть. Тому не здивувався, коли ви про його згоду на інтерв’ю сказали. Боюся тільки, що ви з ним не впораєтеся.

– Чого нам з ним поратися? Вирок є, він сидить, ізольований від суспільства. Закон торжествує. До речі, він у вас іще довго сидітиме? Я чула, тих, кому дають довічне, переводять у спеціальні місця.

– Правильно. До Вінниці чи до Житомира, там вони всі відбувають… Тільки адвокат із апеляцією носиться, хоча справа марна, все одно вирок не змінять. Потім іще купа різних документів, бюрократія, словом, у нашому СІЗО йому десь від трьох місяців до півроку реально паритися. Не розумію, на що адвокат взагалі сподівався. Закурити можна?

– Ми на вашій території.

– Правильно, а ви – гостя. Може, у вас алергія на тютюновий дим.

– У мене, швидше, імунітет, – Олена мужньо пила каву. – На роботі довкола всі смалять, наче павуки, звикла вже. Взагалі, не робіть на мене поправки, не зраджуйте звичкам. Так ми про адвоката говорили.

Калита закурив, зробив ковток зі своєї чашки, замість попільнички скрутив кульочком почерканий аркушик, який витягнув із верхньої шухляди, струсив попіл туди.

– Про адвоката. Є такий Едуард Гужва, толковий мужик, але з певною репутацією. Частенько крутих витягає з різних кримінальних пригод, вони йому платять відповідно. А в Баглая звідки гроші, Гужва ж бере по-дорослому.

– Ну як, щойно мені сказали – тільки в Слобожанську та області двадцять сім розбоїв. Певне, гроші десь були заховані на такий випадок…

– Можна, вас Лєною називати? – Олена кивнула, – Так ось, Лєно, ви справді нічого не знаєте про Богдана Баглая. Я не дорікаю, для цього ми з вами тут і зібралися. Розумієте, Баглай не передбачав, як ви кажете, такого випадку. Він, наче той Колобок, уже не раз від бабусі з дідусем тікав, від вовка, зайця та ведмедя. Звичайно, тримав він щось на зразок чорної каси, аби мати можливість зникнути, коли зовсім шкіру обсмалить. Але повірте мені, тих грошей на оплату послуг адвоката класу Гужви не вистачило б у жодному разі. Отже, там якісь інші інтереси, Гужва старався на совість, такі пасажі завертав – куди братися американським серіалам! Але все це, вибачте, голим задом об асфальт. Навіть якби йому вдалося довести, що половину вбивств його підзахисний вчинив у стані афекту, ще якусь частину – для самозахисту, потрійне вбивство в Харкові та останній епізод, з Микитенком, уже самі по собі тягнуть на вишку. Найцікавіше – Баглай теж на щось сподівався. Коли зачитали вирок, стояв, наче стовп, так само повертався в камеру. А там, начальник СІЗО особисто мені казав, на стінки кидався, горлав, аж камера тремтіла, всіх порізати обіцяв, всіх дістати, з усіма розібратися, кожному страшною смертю погрожував. Потім, щоправда, заспокоївся. Поки слідство йшло, зовсім інакше тримався, навіть стіхи всім писав.

– Я про це вже чула. І гарні?

– Ну, тут я пас. На віршах не знаюся. Начальнику нашому писав, Черниченку. Слідчому своєму. Подрузі на волю, на хаті в якої його й забрали. Прокуророві міста, голові суду, начальнику міліції. Навіть мені. Цікаво вам?

– Звичайно!

– Кудись я цього стіха задів, – Калита висунув верхню шухляду, порився в ній, переглянув одну за одною ще дві, зазирнув до сейфу, витягнув тоненьку течку, а з неї – складений удвоє аркуш, розгорнув, пробіг очима: – Ну, це не мені особисто. Це ніби жінці.

– Коханій? – у запитанні Олени бриніла надія.

– Не знаю, чи здатен Баглай узагалі когось любити. Ось, читайте самі. Почерк розберете?

– Спробую.

Почерк убивці восьми чоловік виявився справді на диво розбірливим. Літери він виводив старанно, мов школяр. Видно, що великої практики письма він не мав, але досить правильно розставлені коми, та й узагалі граматичних помилок майже не було, що її до певної міри здивувало. Олена пробігла очима текст, потім перечитала його уважніше. Щось таки в цьому всьому є:

 
Вечір сині панелі торкає,
Розвіває листя старе,
Лиш мені спокою немає,
Навіть спирт мене не бере.
 
 
Ех ти, серце моє, в тривозі,
Ніби хтось проводить смичком.
Проститутка юна на розі
Мерзло кутається в пальтечко.
 
 
Музикант у чадному підвалі
Знай співа кримінальний сонет,
Я лишаюся тут і далі
І морочусь, як справжній поет.
 
 
В мене зуби у кокаїні,
В мене написи на руках,
Пропиваю ці ночі сині
Сиротою по кабаках.
 
 
Все проп’ю – і любов і славу,
Задушу в своїм серці щем.
Тільки ти пам’ятай, шалаво,
Ти про мене згадаєш іще.
 
 
Ще захочеш любові моєї,
Ще захочеш щоб я прийшов,
Тільки знай, що ласки твоєї
Я шукав, але все ж не знайшов.
 
 
Вечір сині панелі торкає,
Розвіває листя старе,
Лиш мені спокою немає,
Навіть спирт мене не бере…
 

– Більше немає? – Олена простягнула Калиті папірець.

– Сподобалося? Можете ксерокопію собі зробити. Взагалі, я подивлюся, попитаю в оперів. Він тут творчі злети демонстрував.

– Чесно – не знаю, сподобалося чи ні. Приблизно чогось такого я й чекала. Якісь образи на життя… Тут для психологів роботи й роботи. Чи психіатрів.

– Гаразд, – Калита поклав теку назад у сейф, замкнув його, сховав ключа до кишені, змінив тему: – Вірші – не злочин, а наш Баглай – не поет. Серйозних грошей у нього ніколи не водилося. Розбійний напад, Лєно, не означає автоматично, що розбійники знайшли купу бабок. У більшості випадків їхні розрахунки не виправдовувалися. Зрозуміло, зовсім бідних вони не обносили, але й жодного підпільного мільйонера не трусонули. Брали тільки гроші, по можливості – золото, а заодно те, що можна швидко збути: імпортні телевізори, відики, особливо їх цікавили комп’ютери. Все це скидалося баригам за півціни, після розподілу на кожного припадала справді не надто значна сума. Тому вони й брали кількістю. Тому й зібрав Баглай різних людей. Ударна група, основна, так би мовити, – він і ще четверо відмороз-ків. Далі – наводчики-розвідники, ще четверо, одна дівчина серед них, усі в різних містах. Постійний постачальник зброї місцевий, слобожанський. Рідний батько за транспорт відповідав, працював тут приватним таксистом. Чого ж Баглая врешті-решт у наші краї занесло. Батьки розлучені давно, мати в Херсоні живе, їх у неї четверо, три хлопчики й дівчинка, Богдан – друга дитина. На нього, аби ви знали, мати молилася. До восьмого класу така дитина була – хоч до рани прикладай, – Калита кинув бичок у паперовий кульочок, машинально згорнув його, кинув у кошик, не влучив, нахилився, підібрав і з другої спроби закинув вдало. – Ага, про що я?

– Богдан Баглай – надія мамина, – нагадала Олена.

– Саме так. Відмінник, переможець спочатку міської, потім – обласної олімпіади з математики, шкільні твори на різні конкурси посилали, стіннівку з власної ініціативи випускав, віршики до Дня Перемоги, Восьмого березня, Першого травня тощо… У шахи, думаю, досі класно грає, хоча розряду не має, у змаганнях участі не брав, швидше за все лише тому, що їх ніхто в Херсоні не проводив. Та біс із ними, з шахами. Закінчив вісім класів, приніс табель із самими п’ятірками, поклав на стіл і заявив: «Для чого мені все це?» Не знаю, чи відповіла йому щось мама, мене там не було, але далі він каже: «Досить мені очко рвати, буду я бандитом». Після того наче підмінили. Не з крадіжок почав – відразу з розбоїв. Перестрівав перехожих на темних вулицях, ножик до живота, далі за схемою «гаманець або життя». Словом, щось таке він для себе в житті відкрив, чого раніше зрозуміти не міг. Так я собі думаю, а Баглая на відвертість не проб’єш, коли про такі речі заходить. Не пояснює причини. Вирішив отак для себе, сказав пацан – і все, зробив. Засипався на п’ятому епізоді, не прорахував жертву, чоловік опиратися почав, та й піддатий тоді Баглай був, словом – захарлали його, дали п'ять років, фактично відсидів три, малолітка.

– Чекайте, чекайте, – перебила Олена. – Ви ж щойно казали – не п’є, і раптом – піддатий.

– Після того випадку до спиртного не торкається, бо чомусь вирішив – аби тверезим був, усе б інакше повернулося. Він у нас, гм, узагалі убивця без шкідливих звичок.

Олена ледь не подякувала Калиті вголос. Убивця без шкідливих звичок – ось ідеальна назва для пілотної програми. Те, що лікар прописав. Але стрималася: краще про свої задумки та відкриття поки що мовчати.

– І що далі?

– До матері не повернувся, оселився десь у Миколаєві, хоча час від часу навідувався до рідних; Здебільшого формально, аніж справді горів бажанням побачити рідні злидні. Цікава деталь – у Баглаїв навіть телевізора не було. Вірніше, стояв чорно-білий, старенький, абияк показував.

– Стривайте, – знову не стрималася Олена. – Виходить, тих самих низькопробних американських фільмів, які вважаються основною причиною зростання злочинності серед молоді, Богдан дивитися не міг. Більше того – дитина начитана, відмінник, математик, шахіст. Звідки ж тоді оця вся злоба в нього? Що чи, може, хто штовхнув його, так би мовити, на злочинний шлях? Коротше, чому він таким став?

– У нього запитаєте, – буркнув Калита. – Він же дозволив із собою зустрітися, от і скористайтеся нагодою. Ми з ним на такі теми не говорили. Затримали його як Богдана Баглая, вже досить відомого й особливо небезпечного бандита і вбивцю. Взагалі, я казав уже, про його подвиги в інших містах ми тут знаємо лише в загальних рисах. Хоча признався повністю, нічого не приховував, навіть героєм у власних очах виглядав: дивіться, мовляв, менти погані, який я орел. Вам треба з Харламовим познайомитися, зі слідчим, який справу вів. Вірніше, очолював слідчу групу, бо там, бачте, стільки всього – одному не впоратися. Подяку отримав – оперативно справу закрив, звичайно такі справи на кілька років затягуються, а тут практично за рік. Останнього члена групи взяли на початку квітня…

– Минулого року? – уточнила Олена.

– Ну, так… Значить, останнього, одного з наводчиків у вас затримали, в Києві, біля Канадського посольства. Через турфірму візу відкривав, у нього вже квиток при собі був. Хотів, бачте, за бугром заховатися, брат там у нього, давно кликав. Ну, це так, деталі, вам Харламов більше розкаже. Отже, числа сьомого квітня останнього згвинтили, туди-сюди, ну, і десь цієї весни передали до суду. Процес відкритий, від журналістів, колег ваших, не відбитися було. Сам суд трошки затягувався, адвокати старалися, особливо рвав задницю Гужва, ми його згадували сьогодні. Але остаточний вирок зачитали наприкінці червня. Словом, слідчий вам усе розкаже…

Певно, час згадувати Романові інструкції. Олена мило подарувала Калиті ще одну посмішку телеведучої, але цього разу не ту стандартну, яку дарують з екрану, а посмішку телезірки, котра вже вважає персонально його, майора міліції, своїм добрим знайомим, або ще краще – приятелем.

– Без слідчого прокуратури я, звісно, не обійдуся. Але що вони можуть знати, адже самі вони Баглая не ловили… Згодна, якихось подробиць ви можете не знати, але програмі й… – невеличка пауза, – мені особисто цікава передовсім оперативна робота. Оперативники бандитів ловлять, слідство справи відписує і бандитів відпускає. Хіба не так?

Вона теж знала, переважно з книжок та фільмів, про негласне протистояння міліції та прокуратури. У цей момент їй потрібні саме менти, і ніхто інший, тому Малиновський, людина більш досвідчена, провів з нею невеличкий лікнеп на цю тему. Оскільки через незнання міліцейської «кухні» Олена не мала змоги імпровізувати, вона мусила виконувати інструкції коханця-шефа старанно. А коли так, то помилитися не зможе. Роман Малиновський справді знав, кого куди посилати, в цьому Олена переконалася, вкотре вловивши реакцію Калити на свої слова.

– Воно-то так… Харламов у нас персонаж дуже специфічний, не надто популярний, скажемо так. Хоча свою справу знає, тут особливо не викаблучувався. Навпаки, Лєно, справа ця для нас усіх – як ота колода ленінська. Знаєте, про що мова?

– У жовтенятах побувати встигла. Про кучерявого Володю чула від педагогів. Коли Брежнєв помер, мама плакала, а дід бубонів: «Бач, другим Іллічем себе уявляв». Реалії та анекдоти радянських часів мені пояснювати не треба.

– Дякую, що нагадали, який я старий, – Калита знову закурив, зробивши нову попільничку ще з однієї чернетки. – Кожному хотілося нести колоду з Леніним на суботнику. Так само кожному тут кортіло якимось боком примазатися до справи банди Баглая. Після затримання велику прес-конференцію влаштували, все керівництво обласного та міського МВС писками торгувало. Не жарт – злочинця такого масштабу знешкодити. Харламов споважнів – куди там мої віники! А, правда, ну його! – майор відмахнувся. – У Миколаєві Баглай убив двох чоловіків. Вони заборгували одному місцевому діячеві, Баглай виявився його знайомим, запропонував свої послуги за процент. За один вечір двох порішив. Підписав на цю справу ще кількох придурків, організував викрадення, вивіз далеко за місто. Полонених особисто катував на очах один в одного та своїх обкурених дружків – і перестарався. Коли побачив, що одного на смерть замучили, розізлився і другого навздогін порішив. Своїм бійцям пообіцяв – хоч слово кому ляпнуть, таке саме з кожним зробить. Повірили, чесно мовчали. Його замовники здали, бо трупи знайшли, справу порушили за фактом убивства, а про борги багато хто знав. Тоді Баглая шукали і знайшли, тільки він, гадюка, всіх перехитрив. Подробиць його втечі не знаю, про таке в нас розводитися не дуже люблять, але сам факт: вивезли його на відтворення, Баглай скористався слушним моментом і накивав п’ятами. Йому тоді двадцять років лише стукнуло. Потім – Хмельницький, теж довга історія, але я її не дуже добре знаю, тому не хочу пресу морочити. Там так вийшло: серія вибухів по місту, за групу взялися серйозно, і раптом приходить інформація, де вони переховуються всі. Стрілянина була, про це в газетах писали, напевне інформацію знайдете, дивіться за дев'яносто дев’ятий рік. Коли ті, хто вцілів, зрозуміли, що їх здали, відразу вирахували, хто. Адже їхній головний мусив підійти, та подзвонив одному на мобільний, сказав, аби чекали, сам затримується. Компанія, ясна річ, покривати зрадника не стала. Тим більше, в нього загальна каса лишалася.

– Тобто, доки вони не назвали прізвища Баглая, про нього ніхто нічого не знав?

– Так точно, Лєно. Із Харковом така сама ситуація. Зібрав там Баглай чергову групу, почали промишляти розбоями. Досить вдало, скажу вам, у них це виходило. Поки не підказали йому промацати будинок директора одного з міських цвинтарів. Крім господаря, там були ще його мати, жінка шістдесяти двох років, і двадцятидвохлітня донька. Стара померла першою. Баглай лише провів їй лезом по шиї, поріз дуже легенький залишився, а в неї серце не витримало. Не знаю, не знаю… І він сам твердить, і адвокат підтакує – не було наміру вбивати нікого, хотіли лише налякати. За словами Баглая, коли старенька померла, господар сам почав гроші зі сховків витягати, але для чого тоді було мучити його й дівчину, а потім – стріляти їм у голови? Думаю, за своє майно чоловік тримався до останнього, бо читав висновки медекспертизи: він помер останнім. Очевидно, спочатку Баглай застрелив доньку в нього на очах. Сам він каже – вони йому виходу не лишали, змушений був убити. Чому, питається, коли перед цим постійно твердив: всі зайшли до будинку в масках і там їх не знімали. Захотів – і вбив, ось що я вам, Лєно, скажу.

– Убивця без шкідливих звичок…

– Як?

– Ну, це я вас цитую: не п'є, не курить, наркотиками не бавиться, навіть не матюкається. Золотий просто. Смішно, але багато жінок саме таким і бачать ідеал чоловіка.

– Я теж про це думав. Удома жінці навіть наводив приклад Баглая як невідповідність уяви реаліям. Так само не знали, кого підозрювати, але таки вийшли на виконавців, вони прізвище назвали, але Баглая знову слід прохолов.

– Він, виходить, прізвища не змінював?

– Для чого? Він навіть ним пишається. Другого такого Баглая нема, ось так, Лєночко, для нього це дуже важливо. Ну, поспілкуєтеся з ним, самі все зрозумієте. А далі в нього в біографії Львівщина. Там трошки інакше вийшло. Треба пам’ять освіжити. Здається, там він не сам убив, а когось на когось нацькував, когось із кимось стравив. У справі почитаєте, зрештою. І тепер – фінал, наше місто-герой Слобожанськ. Тут я більше знаю, – Калита прокашлявся, делікатно відвернувшись убік і закрившись долонею. – Батько тут у нього коріння пустив, таксистом працював. Коли синок виринув, батько довго не думав – відразу допомагати взявся. Баглай запропонував для початку таксистів патрати, батько погодився, навіть підказав, хто з колег, за його спостереженнями, може бути грошовитішим. У них навіть постійні стоянки в місті є. Діяв Баглай тоді ще сам і за протоптаною схемою: вибрав собі жертву, ближче до вечора підійшов, сказав, що треба в Панасівку і назад. У нас тут село є знатне, спиртзавод там. І лише двадцять кілометрів від міста. З цінами батько сина просвітив, таксист нічого не запідозрив. По дорозі біля лісопосадки Баглай попросився в кущики, а перед тим з початою пляшкою пива до машини підійшов, допив перед тим, як сідати. Таксист звідки знати міг, що там звичайний квас усередині, він же не нюхає пляшок пасажирів. Отже, зупинив водій машину, Баглай його без зайвих слів ножем у бік. Щоправда, на слідстві й суді торочив – не хотів убивати, лише погрожував, таксист сам почав битися, довелося мочити. Але вірте мені: той таксист здоровіший за Баглая був, убивця йому просто оговтатися не дав, блискавично діяв, бо інакше чоловік міг і поламати. Але, можете сміятися, умисне вбивство і тут не довели.

– Н-да, адвокат таки щось робив.

– Одна вада у Баглая – водити машину не вміє, навчитися не було коли, де й на чому. Та й учителів не зустрів у житті. Тому домовилися вони – батько за ними поїде, маршрут продумали наперед, татове таксі чекало на розі через квартал, до Панасівки іншої дороги просто немає. Їхав батько за сином на певній відстані, коли побачив, що машина зупинилася, собі загальмував, почекав десять хвилин і на підмогу поквапився, як домовлено. Розжився Баглай тоді аж на сто сорок гривень, грубо – двадцять доларів. Але й то хліб, заодно – наука. Більше він таксистів вирішив не чіпати, бо розсудив – навіть найзаможніші при собі аж надто великих сум не возять у машині. Почав потроху команду підшукувати. Підшукав, почалися, як кажуть, діла… Ще одне вбивство – в Ромнах, тут недалеко. Підказали йому кілька адрес нафтовиків. Три хати почистили, а господар останньої під мухою двері відчиняв, тому сам на автомат кинувся, за дуло схопився, кричати почав, ну Баглай і розстріляв його впритул. Знову грошей не обломилося. Потім – узагалі дивне вбивство. Відразу після торішнього Різдва Баглай сам, без участі своїх спільників, нападає на дідуся-пенсіонера. Начебто старий ховав у себе золоті монети царської чеканки, а Баглай надибав людину, котра могла за ці монети добре заплатити. Але начебто дідусь виявився ще ого-го, кинувся на бандита з ножем, довелося його вбивати. Золота Баглай, ясна річ, не знайшов. Виходить, знову вбив задурно. Згодом – фірма «Драко», сам особисто охоронців застрелив. Спільники кажуть – потреби не було. Вони лежали під дулами, поки інші офіс обчищали, і не могли нікого впізнати, Баглай уже на виході, ніби на прощання наказав обом встати, повернутися до нього обличчями, і вгатив по кулі в груди, та ще потім зробив по контрольному пострілу. Для чого – теж ніхто не пояснить. Висновки психіатричної експертизи – адекватний, спадкових хвороб немає, цілком і достатньо осудний. Коротше, здоровий психічно, хоча сумніви в мене досить великі з цього приводу. Ви ще не втомилися?

– Дуже цікаво.

– Серйозно? – брови Калити стрибнули вгору. – Навіть дуже цікаво? І що аж такого дуже цікавого я вам розказав?

– Я не те хотіла… Не так… – обличчя Олени запашіло. – Просто ви говорите, а я для себе вже план складаю. На чому зупинитися, що опустити. Це мала на увазі…

– Гаразд, до останнього епізоду переходимо, – майор повторив процедуру викидання «бичка», тільки цього разу влучив у кошик із першої спроби. – На чому він нарешті погорів. Черниченко, до речі, попереджав: історія слизька, є свої нюанси. Розумієте, Баглай надибав собі стабільного баригу, скупника крадених комп’ютерів та іншої оргтехніки. Але ось у чому штука: назвати покійного Руслана Микитенка, по суті – останню жертву Богдана Баглая злочинцем, людиною, яка свідомо скуповувала за півціни крадене й потім реалізувала через свою фірму, ми не маємо права. Його не судили, це не доведено, в суді не звучало, хоча адвокати чомусь наполягали. У нього вдова, родина… Але вам же доведеться пояснювати, яким чином крадене з’явилось у Микитенка і взагалі – причину його вбивства. Тут подумати треба.

– Кажіть уже правду, там придумається щось, – підбадьорливо посміхнулася Олена.

– Словом, забрали Баглай із командою комп’ютери на фірмі «Драко» і традиційно завезли їх Микитенкові. А той через певні причини, про які ми ніколи не дізнаємося, не заплатив їм гроші, хоча техніка лежала у нього на складі, навіть потроху реалізовувалася. Один із спільників Баглая, такий собі Рожнов, казав мені: «В Дані тоді планка остаточно впала. Збісився й вирішив показати Микиті, як воно – щурячити в товаришів». Убити його Баглай вирішив у присутності всієї своєї команди. Помста чистої води, про гроші він чомусь забув. Хоча при Микитенкові в останній день його життя була певна сума, те це вже ролі не грає. Баглай дзвонить баризі на мобільний і повідомляє: є нова партія, віддаю не просто дешево, а дуже дешево. Микитенко зривається, їде на зустріч. Його привозять у приватний будинок на околиці. Троє «баглаївців», коли можна так їх іменувати, винаймали цей будинок у хазяїна. Заводять Микитенка в льох, там кидаються всі гуртом, починають бити. Далі за наказом Баглая його роздягають до трусів. У кутку вже готова для нього яма. Жертва починає проситися, навіть щось там обіцяє за своє життя, але Баглай невблаганний. Микитенкові дають випити, потім зв’язують руки ззаду шматком колючого, – Калита наголосив на останньому слові, Олена мимоволі аж здригнулася, – дроту. Далі Баглай питає, як би приречений хотів померти – безболісно чи навпаки. За словами «баглаївців», той почав плакати, нічого відповісти не міг. Тоді Баглай вирішив подарувати йому легку смерть і вколов шприцом у вену повітря.

– Бр-р-р, – Олену пересмикнуло. – А для чого?

– Хтось йому сказав – від цього швидко помирають. Але йому збрехали: Микитенко від уколу не помер. Тоді Баглай вирішив – не дає нечесному баризі доля легкої смерті, й почав душити за горло колючим дротом. Крику, кажуть, було…

– Господи! – Олену знову пересмикнуло. – Ви так спокійно про це говорите!

– Не з таким стикався. Ви також звикайте. Бо це тільки в правильних книжках пишуть фрази на зразок «він ніяк не міг звикнути до видовища смерті, що супроводжувала його нелегку роботу». Хоча рецептів подібного звикання в мене немає, Лєно. А Богдан Баглай переповідав нам свій останній подвиг дуже спокійно, навіть розіграв невеличку виставу в особах. Але зашморг із колючого дроту – то ще не все. Далі Баглай бив жертву молотком по руках, ламаючи кисті, а потім по потилиці. Нарешті вирішив – досить із нього, і звелів закопати. Коли подільники засипали тіло землею, один із них, такий собі Скляренко, закричав: «Він ворушиться!» Баглай узяв ломика й кілька разів стукнув ним по тому місцю, де, за словами Скляренка, ворушилася земля. Експертиза дала висновок: Руслан Микитенко помер саме від цих ударів – гострий кінець лому роздробив йому шийні хребці.

– Ви хочете сказати, ні дротом, ні молотком…

– Людина – істота дуже живуча. Такою її створив Господь, тим самим прирікши на додаткові страждання. Навіть із чужої лихої волі померти безболісно не завжди вдається. Укол не вбив, зашморг, навіть з колючого дроту, не задушив, молоток не розбив голову до смерті. Ось, власне, і все. Ну як, уже вимальовується якась загальна картинка?

– Справді, хіба що загальна. Треба подумати, проаналізувати. Вибачте, – Олена провела кінчиком язика по губах, – можна у вас водички попросити? Щось пересохло в горлі.

– Сподіваюся, не від моїх історій? – Калита роззирнувся, пошкріб потилицю, і жест цей видався Олені дуже дитячим, безпосереднім, не характерним для суворого заступника начальника УБОЗ із розшуку. – Гм, хіба тепла, в чайнику. Я можу з крану принести, нічого, вона в нас нормальна, хлопці п’ють…

– Тоді краще знову закип'ятіть її і зробіть іще кави. Якщо я цим не надто вас потурбую.

– Та ради Бога, всі б так турбували! – майор заметушився, хлюпнув на денце її чашки з уцілілим вушком трошки води, сполоснув, вихлюпнув використану воду за вікно, увімкнув чайник. – Кілька хвилин – і буде вам кава. Вас цікавить ще щось?

– Сам процес. Як вийшли на банду, як затримали.

– Тоді треба починати здалеку. Бо саме тут, Лено, починаються ті самі нюанси, про які ми попереджали. Розумієте, ви мені особисто глибоко симпатичні…

– Вибачте, що перебиваю, але коли розмова починається з подібної фрази, це означає необхідність підсолодити гірку пілюлю. Вгадала?

Закипів і автоматично вимкнувся чайник. Калита зосереджено зробив гості ще одну чашку кави, сам не пив, для чогось почекав, поки Олена зробить перший ковток.

– Як вам сказати. Не знаю, наскільки для вас ці наші особисті внутрішні проблеми вважаються пілюлями… Словом, ви – людина стороння, і не ображайтеся, – майор навіть застережливо підніс руку. – Не треба ображатися, справді, ви не винні, що жодним чином не причетні до системи МВС. Підполковник Стогній, відомий вам тележурналіст, то інша справа. У нас до нього специфічне ставлення, але він вважається своїм, скажемо так. Тому йому не треба нічого пояснювати, ні про що попереджати, ні в чому переконувати. Він просто знає: це казати можна, а цього казати не варто. Що виходить у нас із вами?

– Що ж таке виходить? – в тон йому повторила Олена.

– А виходить, Лєно, наступне. У місті Слобожанську, на нашій території, орудує особливо небезпечний злочинець, який перебуває у всеукраїнському розшуку. А ми дізнаємося про це, буду відвертий, абсолютно випадково. Двадцять сім розбоїв, скоєних у місті та області, що супроводжуються вбивствами й навіть викраденням людини, аж ніяк не відпрацьовуються на причетність до них Богдана Баглая. Телесеріали про ментів ви дивитеся, отже, знаєте значення терміну «глухар». Фактично ми мали три десятки «глухарів», безнадійних справ, розкрити які можна було лише випадково. Тобто спускати їх на гальмах і чекати, поки злочинці рано чи пізно десь знову не засвітяться, цілком покладаючись на відомості агентури. У справі банди Баглая агентура теж нічим конкретним допомогти не могла: ані сам Баглай, ані його люди не підтримували сталих контактів зі злочинним світом міста. Але невже ви думаєте, що вам дозволять саме так подати матеріал?

– Нам можуть заборонити?

– Заборонити так само не можуть, – погодився Калита. – Просто перша ваша програма автоматично буде останньою. Проект, як у вас це називається, схвалений, наскільки мені відомо, на найвищому рівні. Отже, керівництво МВС України подивиться хоча б перший випуск. У невигідному для себе світлі ми виглядати перед очима керівництва просто не можемо, не маємо права. Тому доведеться нам з вами домовитися: ми тут, на місці, знали – в Слобожанську чи десь ув області переховується особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай. На його розшук кинули всі сили. І врешті-решт у результаті вдало проведених оперативних заходів групу затримано та ліквідовано, а сам Баглай ізольований від суспільства… Ось так.

– Ви вже ставите умови?

– Я? Та Боже збав! Просто пояснюю, якого ставлення до нашої роботи від вас, телевізійників, чекають. Озвучувати думку начальства – не зовсім приємна місія, але від Черниченка, чи беріть вище – начальника обласного УВС ви нічого подібного не почуєте. Хоча я контачив із журналістами і знаю: вам цікавіше говорити, а зацікавленому глядачеві відповідно слухати й чути про безпомічність нашої міліції. Десь так воно і є, але розмова про проблеми міліції, зокрема – розшуку, мало кого цікавить. Особливо обивателя, в якого обікрали сусіда, а менти не те що злодія не знайшли, а й добра не повернули. З огляду на це зупинимося докладніше власне на тому, як саме вирахували Баглая. Адже, як ви дали мені зрозуміти, вас не задовольнить такий коментар, що його персону було встановлено та затримано в результаті оперативно-розшукових заходів.

– Не задовольнить, – погодилася Олена. – Невже, переповідаючи процес розшуку, ви розкриєте державні таємниці?

– Можна вважати і так. У Микитенка серед інших речей був мобільник. За логікою, бандити повинні його викинути. Та про всяк випадок мобільний телефон зниклого поставили на прослуховування, – Калита зітхнув і очікувально глянув на співбесідницю.

Зміст короткої фрази дійшов до Олени не відразу.

– Нічого собі… А це… законно взагалі?

– Бачте, ви вже сумніваєтеся. А уявіть хор обурених голосів абонентів стільникового зв’язку. З дозволу прокурора, Лєно, законно все. І дозвіл такий ми отримати могли, але процедура забрала б кілька днів, без перебільшення. Тому наш начальник підключив свої особисті контакти зі Службою безпеки, есбеушники пішли назустріч, мобільник Микитенка поставили на технічний контроль протягом години. Неофіційно, та й не зовсім незаконно. Згоден, так будь-чий телефон можна контролювати, і я вам так скажу – немає гарантії, що цього час від часу не роблять, – майор хитро підморгнув. – Важливий кінцевий результат, ми його отримали. Ідіот Рожнов трубку не викинув, через власний випендрьож уся компанія й залетіла. Їх за телефонними дзвінками пасли, розумієте? Ніякої гри розуму й детективів із люльками. Ми всі в цій ситуації виглядали докторами ватсонами, в жодному разі не холмсами. Опер наш при затриманні загинув.