Текст книги "Повзе змія"

Автор книги: Андрій Кокотюха

10

Знову ні слова, ні півслова. Люди навіть не здогадуються, хто ходить серед них. Та Баглай знав – про нього не забули, і раз не передають про його подвиги на телебаченні й не пишуть у провідних газетах, отже, так комусь треба, просто вигідно і край. Його такий розклад навіть розважав. Хоча головну розвагу він збирався смакувати попереду, переживав лиш, що не зможе спостерігати за пикою цієї малої сучки. У тому, що вона здогадається, хто саме став таким надто палким її прихильником, він жодних сумнівів не мав.

Поки що вдавалося обходитися без особливих сторонніх контактів. Цілий день Баглай блукав Дарницею, вишукуючи комп’ютерні клуби та інтернет-кафе. Пацанва не використовувала техніку за прямим призначенням, гралася в різні іграшки, лише одиниці писали один одному листи чи блукали сайтами з метою самоосвіти. Ріг, Скляр та Кузьма, коли не бухали та не знімали тьолок, постійно тусувалися у таких клубах, убиваючи комп’ютерних монстрів.

Дебіли.

Користуватися комп'ютером Баглай загалом навчився. Час від часу він заходив у інтернет подивитися на сайти різних великих і малих фірм та фірмочок. В основному його цікавила реальна ринкова ціна того чи того товару. Озброєний потрібною інформацією, він не дозволяв баригам дурити себе навіть за умови, що пропонував крадене. Спритно та вправно торгувався, скидаючи крадений товар чи визначаючи: це треба брати, а на це не варто витрачати часу та зусиль. Словом, із компом він цілком давав собі раду, але зараз його цікавила можливість виходу на принтер. Не в усіх клубах його використовують – потреби такої немає.

Нарешті в одному з клубів принтер знайшовся. Баглай, наступивши на гордість та гонор, заговорив до пацанів, молодших від нього років на п'ять. Переповів свою проблему: є в нього важливий текст, треба набрати і роздрукувати, коли б можна було скористатися машиною та принтером, там не багато, він заплатить. Двадцять баксів – непомірна ціна за таку послугу для таких мудаків. Від папірця з портретом американського президента важко відвести очі, отже, проблема вирішилася на диво оперативно. Один із пацанів, судячи з усього – старший розпорядник на час, поки немає дорослого хазяїна, струсив із лавки якогось хлопчака, коли той саме полював на гоблінів, посадив божевільного мільйонера на звільнене місце, пояснив: дисководи кругом вимкнені, аби різні маромої свої дискети не пхали та вірусів не заносили. Тому, дядьку, набирай тут, створи собі папочку, коли хочеш, а ні – записуй як звичайний вордівський файл. Тоді перекинеш його електронкою на їхній офісний комп, вони підкажуть, як це зробити. Ну, а звідти вже роздрукують, там принтер підключений.

Зашибись, пацани.

Передрукувавши написані в зошиті від руки вірші, набравши окремо ім’я та прізвище журналістки та вивівши все це на принтер, Баглай тут же знищив файл, розпитав, де поблизу роблять ксерокопії, за півгодини наксерив по три примірники кожного аркуша. Для чого так багато, сам не знав. Навіть більше, – просто не замислювався над цим. Час покаже. Вдома посортував копії на три купки, одну відразу склав учетверо, заховав через брак кращого місця під телевізор, решту поклав у сумку, поряд із набитою грішми коробкою.

І несподівано для себе відчув довколишню порожнечу. Минула лише половина дня, заряд енергії лишився, та програма-мінімум виявилася виконаною надто швидко. Баглай не знав, що робити далі, до чого докласти рук. Без сумніву, його колишні братан, знали де шукати розваг. Наприклад, понапивалися б. Баглай скривився від самої думки про спиртне.

Колись, років у шістнадцять, він сприйняв пропозицію випити чогось серйознішого за пиво як належне. Наливали старші хлопці, піднесли на рівних – п’ятдесят грамів, пляшка розливалася на чотирьох, без того насилу дістали, тоді горілка на кожному кроці не продавалася. Організм зреагував миттєво – горілка не встигла навіть пройти стравоходом повний шлях, як хлопчину вивернуло, наче рукавичку. Баглай блював собі просто під ноги, а в голові крутилося: ось зараз із рота випаде шлунок разом з іншими нутрощами. Старші приятелі сприйняли це нормально, вперше мало що з ким трапляється. Почали згадувати подібні історії з власного досвіду.

Минув час, Богдан ніби прийшов до тями, йому знову налили, він знову пригубив, результат виявився ще гіршим: його знудило вже від запаху. Він не здавався, куштував алкоголь ще кілька разів, причому не лише горілку, а й коньяк, сухе вино, портвейн, лікер, навіть самогон. Висновок напрошувався сам: незалежно від міцності напою, його організм не сприймав алкоголь у принципі. Більше того – вивергатися почало навіть пиво, яке до того хлопець час від часу попивав, заїдаючи в’яленими бичками чи креветками. До лікаря, ясна річ, Баглай не пішов. Що йому сказати: шлунок бухла не приймає? Видно, так уже природа запрограмувала. Цигарок він не курив просто так, не дотримуючись жодного принципу. Не хотів, не відчував від цього жодного задоволення. Про наркоту навіть не думав. Однак і своїми спортивними досягненнями не міг похвалитися. Ну, шахи хіба, і то останній раз переставляв фігури на дошці років у вісімнадцять. Спосіб життя, обраний ним, та середовище, в якому завдяки цьому опинився, менше за все сприяли регулярному розвитку шахістської думки. Щоправда, іноді Баглай ловив себе на бажанні розіграти невеличку партійку, тільки замість королів, коней та пішаків завжди бачив перед собою людей.

Аби знову не нудитися перед телеекраном, Баглай узяв навмання один із аркушів, вийшов на вулицю, доїхав на метро до Хрещатика, там купив пачку конвертів без марок, а в найближчій аптеці – кілька пар медичних гумових рукавичок. Потім, поблукавши універмагом, надибав хусточки, купив три штуки. Знайшовши затишне місце в скверику на розі Пушкінської та Прорізної, вмостився на лавці і старанно, не звертаючи ні на кого уваги, витер аркуш і конверт хусточкою, перед тим натягнувши рукавички. Перехожим Баглай віддав належне: на нього теж ніхто уваги не звертав. Поклавши складений аркуш у конверт, Баглай хотів змочити місце для заклеювання слиною, та вчасно зупинився. Він десь чув або читав, що слина так само ідентифікує людину, як і відбитки пальців. Аналізу слини в нього, здається, жодного разу не брали, тому при бажанні порівняти навряд чи буде з чим, але Баглаєві не хотілося давати ментівським експертам навіть маленьку зачіпку. Хоча не був певен, що конверт і вкладений у нього аркуш хтось узагалі віддасть для серйозної експертизи. Засунувши незаклеєного листа в кишеню куртки і не знімаючи при цьому рукавичок, він пройшов до найближчого туалету, заплатив сорок копійок, змочив обтягнутого гумою пальця під краном, акуратно провів мокрим по смужках клею, запечатав конверта. Треба ще було купити ножиці та скотч. Усе це продавалося в універмазі. Лишалося вирізати надруковане прізвище адресата і наклеїти на конверт. Вирізав і наклеював паперові смужки не надто акуратно та старанно, вийшло трохи кривувато, та хай уже пробачають.

Дорогу до офісу «S-каналу» він за ці дні вивчив добре, загалом погано орієнтуючись у Києві. До столиці його постійно заносило проїздом, далі залізничного вокзалу ніколи в своїх мандрах не заходив. Не знімаючи рукавичок, тримаючи руки в кишенях шкірянки, він пройшовся пішки від Хрещатика до Кловського узвозу, впевнено зайшов до центрального входу в офіс. Ящик для кореспонденції впадав в очі відразу, Баглай наколов його ще під час першого розвідувального візиту сюди й відразу визначив для себе один із способів передачі кореспонденції. Кинувши листа в ящик, Баглай вийшов із почуттям виконаного обов’язку. Остогидлі рукавички пожбурив у найближчий смітник… І знову відчув, як накочується порожнеча. Звісно, сучка отримає вірша, складеного на її честь. Про це на всю Україну не розтрубить, сумнівів немає. Але це так, артпідготовка перед наступом піхоти та важкої бойової техніки. Метро, вулиці, люди, взагалі – саме місто почало тиснути на Баглая ще сильніше, ніж чотири стіни, тому він зловив перше зустрічне таксі, назвав адресу, повернувся в свою нору, вмостився за столом, натягнув нову пару рукавичок і, орудуючи ножицями та скотчем, заготовив ще три листи для Олени Суржі.

За цими клопотами сплив черговий день. Під вечір стало зовсім тоскно, а коли осінні сутінки остаточно заволоділи містом, Баглай рішуче вимкнув геть остогидлий телевізор, ніби нафарширований серіалами про несправжнє життя, різними шоу, де діти признаються батькам у статевому потязі до бабусь, а весь зал це обговорює, та рекламою бабських прокладок. У нього ж купа бабок у кишені. Десь у місті вже вийшли на роботу повії, котрі тільки й чекають щедрого клієнта. Є ще кабаки, де можна пристойно повечеряти – і хай лише халдеї спробують погано обслужити його, клієнта, котрий завжди правий.

На початку восьмої вечора Богдан Баглай вийшов зі свого сховку підкоряти велике місто.

Повечерявши, знайшов за допомогою таксистів-усезнайок шлюху, котра чесно і головне – мовчки відпрацювала свою оплачену годину. Тож повернувшись після виконаної програми-мінімум додому, Баглай завалився на диван і швидко заснув. А серед ночі прокинувся, сів, звісивши ноги, подумав, що саме його розбудило, згадав, усміхнувся в темряві.

Ідея справді непогана. Адже проститутці все одно, за яку послугу їй платять. Тим більше, коли це в жодному разі не стосується збоченого сексу. Вірніше, нехай собі думає про клієнта, що хоче.

Отже, завтра потрібен магнітофон. Ще краще – диктофон. Таксист-сутенер пояснив, де його завжди можна надибати, коли знову припече. До біса довбані листи. Вже не смішно.

11

– Втішити тебе немає чим, але я чесно виконав твоє прохання, незважаючи на повну його ідіотичність, – Малиновський розвалився в кріслі, кинувши злощасний конверт перед собою на стіл.

– Ти справді вважаєш мене ідіоткою?

– Не знаю. Принаймні в тебе стало розуму не мести язиком по всьому каналу і не переповідати страшилки про те, як тобі нібито погрожує небезпечний маніяк.

З часу отримання Оленою анонімного вірша минуло три дні. Настав жовтень, який приніс сльотаві дні й короткочасні похмурі дощі, що цілком відповідало загальному настрою молодої жінки. За цей час вона переконалася: аби нормально заснути, не треба боротися з сонячними променями. Навпаки, Олена ніколи б не повірила, що почне боятися не лише темряви, а навіть тьмяного світла нічника. З темних кутків до неї долітало зловісне шепотіння, а іноді здавалося – просто з кутка чи з-під ліжка виповзе товстезна зміюка з головою Баглая, подивиться на неї порожніми холодними очима, висуне з рота роздвоєного язика… Ні, далі розпалювати уяву не хотілося. Після невдалого візиту до міліцейського генерала вони з Романом поїхали до неї додому – на роботу Олена повертатися просто не могла. Дорогою Малиновський заїхав до аптеки, накупив цілу купу дорогих заспокійливих пігулок. Та коли він поїхав, лишивши її саму, хоч і в надійно замкненій квартирі, вона, наковтавшись тих ліків, зрозуміла, що спокійніше не стало. Поспати вона змогла лише півтори години, потім, прокинувшись, відразу почала дзвонити Романові то в офіс, то на мобільний. Зрештою в нього урвався терпець, він приїхав і до вечора коханці сварилися, коли – пошепки, коли – голосно. Врешті-решт Малиновський спробував укласти мир чи хоча б перемир'я, місцем для цього традиційно слугувало ліжко. Проте Олена трималася скуто, напружено, на пестощі та лагідні рухи коханця не відповідала, нормального сексу в них не вийшло. Роман одягнувся і втупився в телевізор, а Олена лежала, не рухаючись, близько години. Потім тихо промовила: «Вибач», і зникла у ванній.

Вночі вони знову посварилися: Олена вперто не хотіла вимикати світло в усій квартирі, навіть у ванній і туалеті. До себе додому Малиновський не поїхав лише через небажання нового скандалу, цілком логічно передбачивши, що коханка не буде його відпускати від себе. Коли нарешті вона, нагодована справді конячими дозами пігулок, заснула, Роман ще довго не спав, прикидаючи подумки найближчі перспективи. Нічого втішного ситуація не обіцяла, тож під ранок він сам запропонував Олені відвезти листа одним своїм знайомим спеціалістам на неофіційну порівняльну експертизу. Касету з фільмом про Баглая, де звучали оригінальні вірші, виписані з кримінальної справи, та вірш, отриманий Оленою від аноніма, він передав фахівцеві зі стилістики, пояснивши наперед, у чому справа, і попросивши не афішувати його прохання. Фахівець обіцяв не лише свою власну допомогу, а й навіть вирішив залучити ще парочку колег, аби повністю підстрахуватися. Працювали вони два дні, і ось нарешті повернули Малиновському матеріали, додавши письмове резюме. Та Романові все було зрозуміло і без занадто вченої, як на нього, писанини.

– Прочитай ось оце, якщо щось так просічеш, – він простягнув Олені через стіл кілька списаних від руки аркушів. – А в двох словах скажу тобі таке: причин для того, аби піджимати хвоста, немає. Або ж так: я не бачу цих причин.

– Говори, говори.

– Кажу: вірші, авторство яких нам із тобою відоме, і те, що тобі надіслали поштою, справді схожі за стилем. Так само, як схожі одна на одну всі пісні на радіо «Шансон». Чи, скажімо, зразки любовної лірики.

– До чого тут…

– У нашому випадку – тюремної. Чи бандитської. Словом, немає сумніву – твій анонімний прихильник належить до кримінального середовища. Може, звичайна гопота. Володіє словом, але не фахово. Так само, як Баглай. Ну, як би тобі ще пояснити… Горілка, скажімо, готується за однією технологією. Вся вона має сорок градусів. Лиш виробник різний. Чи ті ж самі вареники – їх усюди однаково ліплять. Начинка різна, тісто, розмір та суть вареника лишається одна. Ось такий «віршований вареник» тобі прислали.

– Ти хоч сам розумієш, що верзеш? Хто з нас ідіот?

– Слухай, кому це треба, тобі чи мені? Я пояснюю, як можу, аби до тебе дійшло: напевне сказати, хто саме написав цього дурнуватого віршика, практично неможливо. Так, не виключено, що це Баглай, котрий утік із-під варти. Але йому немає чого більше робити, як оце римувати для тебе рядки. Я схильний думати, що ти впадаєш у паніку. А це, дитино, шкодить виробничому процесові. Графік озвучки ти вже зірвала, посидите з режисером сьогодні вночі. Вибач, але ти на роботі. Ще візьми зйомки зірви.

– Отак, значить, – Олена пробігла очима по каракулях фахівців-стилістів. Нічого до пуття не зрозуміла, та навіть і не спробувала, заховала папірці в кишеню. – А можна дізнатися, що ти взагалі про все це думаєш?

– Нічого, – квапливо, навіть надто квапливо відповів Малиновський, потім швидко додав: – Ну, не те щоб зовсім нічого… Я тобі скажу, коли вже так припекло, настільки, що заважає нам працювати в нормальному режимі. «Кримінальні портрети» – рейтингова програма, із цим ти мусиш погодитися. Так, багато в чому – завдяки тобі. Не лише тому, що ти вчасно просікла фішку, просто вибір ведучої справді вдалий. Симпатична мордочка, все таке…

– Дякую.

– Нема за цо, як кажуть поляки. Ми показали глядачам убивцю, котрий, окрім іншого, має певний поетичний талант. Не Тичина чи там, я знаю, Сосюра, але ковбасить собі пацан стішки, це цікаво, це хід, це фішка врешті-решт. Когось зачепило. І цей «хтось» відкриває в собі не менший поетичний талант. Він вважає, що не гірший за убивцю, котрий нашими стараннями став якщо не знаменитим, то принаймні більш відомим, ніж твій анонімний кореспондент. Підписуватися з невідомих причин він не бажає. Може думає – рано ще. Можна припустити, що ти отримаєш ще з десяток шедеврів, аж поки автор не відкриється тобі… нам… Скажи, якби ти не подзвонила тому конченому оперу й не довідалася про втечу Баглая, ти лишила б віршика в себе чи викинула б у смітник?

– Я впізнала стиль Баглая, – вперто стояла на своєму Олена. – Не лише в цьому листі… Взагалі… Розумієш, Ром, я багато дізналася про нього. Перший персонаж, мені все було цікаво, я не знала, як підступитися до нього, з якого боку…

– Гаразд. Гаразд, добре. Тоді давай так: задля якого хера йому треба посилати тобі віршика?

– Думаю, він хоче, аби я знала – він на волі.

– Знаєш ти, добре. Що з того? Де погроза, де загроза життю? Ментівський генерал – не найприємніша людина в цьому світі, та він має рацію – доказів жодних, лише твої припущення. Нічим поки що не підтверджені. Можемо, якщо хочеш, подати факт отримання тобою віршованого листа в наших новинах. Цікава фішка, зайва реклама для нас. Навіть оголосимо конкурс на кращий вірш для ведучої…

– Ні! – вигукнула Олена і сама злякалася власного вигуку, стишила голос: – Не треба, так гірше буде.

– Для кого? Програмі, між іншим, подібні іміджеві фішки зовсім не зашкодять. Узагалі, більше про роботу думай.

– Мені… мені страшно, Ромо.

– Я чую це, дитино, вже четвертий день. І, слава Богу, не четверту добу, – натяк прозвучав досить прозоро: після тієї, першої ночі Малиновський не ночував у Олени, а її спроби приїхати до нього негайно відкидав, пояснюючи, що йому хочеться виспатись. – Якби тобі підтвердили, що твій анонім – справді Баглай? Що б змінилося?

– Думаю, мене хоча б охороняли… їм же треба ловити Баглая…

– Дитино, ніхто тебе охороняти не буде. Я так само не збираюся. Своєї охорони немає, наймати через різні там агенції – викидати задурно гроші. Адже твоєму життю навряд чи щось загрожує. А якби й загрожувало, то в бункер я тебе не зачиню. Навіть якби я пішов на те, аби наймати фірмових накачаних охоронців, усе одно до кінця життя вони за тобою не ходитимуть. Усе, до цієї теми ми більше не повертаємося. Хочеш – живи в моєму кабінеті. Отам, на шкіряному диванчику в приймальній. Обіцяю замовляти тобі піцу телефоном, якщо таке рішення гарантує мій спокій. Довго ти сама так протримаєшся?

– Ромо…

– Немає Роми! Є робота, є телеканал, є продюсер, є рекламодавці. Все! А Баглая немає, уяснила? – відчувши, що перегнув палицю, Малиновський підвівся, вийшов із-за столу, як міг лагідно погладив дівчину по опущеній голові. – Заспокойся. За годину вільна студія, Корнієнко чекає. З журналістами ще й не таке трапляється. Переживеш, коли хочеш стати професіоналом.

У ці хвилини Олені Суржі не хотілося нічого. Та сказати це Романові, котрий буквально за кілька днів несподівано зробився чужим і незнайомим, вона не могла наважитися. Може, вона справді панікує, наче маленька дівчинка.

…А може, Роман Романович – Циган Циганович! – Малиновський ніколи не був для неї справді рідним та знайомим…

Ні, тільки не такі думки. Тільки не так. Це вже повна капітуляція.

Олена швидко витерла вологу з очей, усміхатися навіть не намагалася, та робочого вигляду на себе напустила. Здається, Роман лишився задоволений педагогічним сеансом, бо відразу перейшов до іншої теми, потік його слів перервало пищання мобільника. Олена, скориставшись нагодою, кивнула і вийшла з кабінету.

І побачила просто біля дверей, поряд із тим самим шкіряним диваном, де продюсер пропонував їй оселитися, плетеного кошика, заповненого трояндами. Ніна, секретарка Малиновського, кивнула на квіти.

– Годину тому принесли. З прохідної передали. Запитали, де ти, я сказала – тут, навіть сама сходила.

– Ну, то й що?

– Нічого. Тобі квіти. Дивно тільки – число непарне, але одна зламана. Мабуть, доставляли так, тому кур’єр чкурнув, не дочекавшись. Вважай, парне, наче на покійника. Нічого, витягнеш одну, даси мені, – Ніна підморгнула. – Від кого, цікаво?

– Стоп, давай ще раз, – Олена піднесла руку, відгороджуючись від словесного потоку, – мені хтось прислав кошик троянд. Правильно?

– Дійшло нарешті.

– І посильний не дочекався, поки за ними спустяться?

– Ну, так. Охорона ж не пустить, навіть коли піцу замовляють хлопці з нічного монтажу. Виходить людина, розписується і отримує. Я пішла до центрального входу, а кур'єра тільки й бачили. Каже охоронцеві: черконіть, мовляв, отут, мені нема коли чекати. Той і розписався, не вперше. За піцу ж, буває, розписується. Я взяла кошика, глянула вже в ліфті – одна квітка поламана. Інакше б завернула, не думай…

Олена обережно наблизилася до кошика. Троянди як троянди. Фірмова стрічка, так загортають на фірмах, що спеціалізуються з доставки квітів. Одинадцять штук… Ні, фактично десять… Наче на покійника, як зауважила Ніна. Що там біліє між ними? Ану…

Олена обережно зняла целофан. Малесенький пакуночок, розміром із сірникову коробку. Вона простягнула руку, вкололася, відсмикнула її. Страх прийшов разом із болем від уколотої руки. Їй раптом здалося, що там…

– Бомба…

– Як?

– Ніно… Бомба… Я думаю… Знаєш, буває, присилають…

– Не мели дурниць, – та голос секретарки звучав не надто впевнено.

– Чекай, може, міліцію…

– Що у вас тут? – на порозі кабінету стояв Малиновський, тримаючи руки в кишенях штанів.

– Оленці хтось бомбу прислав, – Ніна показала пальцем на кошик із трояндами.

– Яка ще бомба? Знову починаєш? – Роман рішуче відсторонив Олену, нахилився над кошиком: – Оце? – простягнув руку, теж уколовся, матюкнувся, але витягнув загорнутий у білий папір і заліплений скотчем невеличкий предмет. Покрутив його, потім рішуче розірвав обгортку, вочевидь бажаючи припинити нездоровий ажіотаж довкола звичайного подарунка.

Олена зойкнула. Ніна, перейнявшись серйозністю моменту, сахнулася до спинки свого стільця.

Обгортка впала на підлогу. У руці Малиновський тримав коробку сірників «Гомельдрев» з намальованим на жовтій етикеточці сірником, голівка якого палахкотіла жовтим полум’ям. Усередині замість сірників лежала маленька касета для диктофону «Олімпік».

Подивившись спочатку на секретарку, потім – на коханку, він повернувся, зайшов до кабінету, вийшов звідти, тримаючи в руках новенький диктофон, витягнув із нього касету, вставив отриману, натиснув на відтворення. Олена ще боялася вибуху, та з динаміка почулося спочатку шурхотіння, потім долинув жіночий голос.

Незнайомий.

Незнайомка старанно та якомога виразніше, ніби в школі перед комісією, декламувала вірша:

 
Таких як ти і не знайдеш навколо,
Я пробував, але усе дарма.
Я знав тебе іще тоді, як ти ходила в школу,
А по мені вже плакала тюрма.
 
 
Минали дні і скінчилось дитинство.
Давай, суди мене, громадський суд.
Я полюбив портвейни і тому подібне свинство,
А ти собі вступала в інститут.
 
 
І я тобі сказав, до чого йдеться —
Що я тебе люблю, такий скандал.
Але ти розсміялась і розбила моє серце,
І я подався прямо в кримінал.
 
 
Та я не лаю долю-арештантку —
У всьому є мораль і вищий зміст,
Бо ти тепер всього лише звичайна лаборантка,
А я, щоб знала, вор-рецидивіст.
 

Запис скінчився. У повній тиші лише шурхотіла плівка в череві диктофона.