Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 29 страниц)
13
Відсунути більшість поточних справ якнайдалі й негайно кинути основні сили на пошук Богдана Баглая Черниченко дуже хотів, але поки що не віддавав такого розпорядження.
Стримувала необхідність бути присутнім на похоронах Корбута. Ситуація вимагала, щоб начальник управління особисто виступав на траурному мітингу, приділив увагу вдові та родичам. Так само полковник не мав права навантажувати своїх підлеглих проведенням оперативно-розшукових заходів замість похорон товариша по зброї. Але «шістка» – це не вся міська міліція. Тим більше, що новина від самого ранку стала відома в міському та обласному управліннях, тож не можна сказати, що для розшуку Баглая взагалі нічого не робилося. Своїх оперів Черниченко підключить негайно, хоча після поминального обіду, ясна річ, серйозну роботу довірити не буде кому. Всі вони люди, всі прекрасно розуміють ситуацію.
Особливо небезпечний злочинець Богдан Баглай був у всеукраїнському розшуку вже четвертий рік. Улітку 1998 року його слід з'явився в Миколаївській області, він підозрювався в двох убивствах. Шукали його все літо, зловили на початку вересня. У листопаді під час слідчого експерименту вбивці вдалося втекти, після чого слідчого, котрий вів справу, швиденько поперли з роботи, керівникам місцевого управління МВС Главк виніс по суворій догані, відтоді Баглая шукають. Тоді вбивці виповнився лише двадцять один рік. Навесні наступного, 1999 року про нього почули вже на Поділлі. У Хмельницькому він організував банду, котра кілька місяців тероризувала навколишні міста. Чашу терпіння переповнила серія вибухів у Хмельницькому: бандити, маючи вдосталь вибухівки, підривали двері заможних квартир, солідних офісів, дорогі автомобілі. «Підривників» далі терпіти стало просто неможливо, їх накрили. Під час затримання ті влаштували шалену стрілянину, кидали в спецназівців гранати, кілька осіб було поранено, а двоє бандитів убиті на місці. Прізвище Баглая спливло саме під час допитів. Самого ватажка взяти не вдалося. Уже в процесі слідства стало зрозуміло: він сам навів міліцію на свою «команду», бо, вочевидь, відчув – досить, пахне смаленим, треба замітати сліди.
Наприкінці цього ж року про Баглая заговорили в Харкові. Троє затриманих за підозрою в убивстві цілої родини не довго гралися в партизанів, уже через кілька днів назвали прізвище свого ватажка. За групою, окрім цих убивств, тягнувся цілий шлейф грабежів та розбоїв. Баглай знову розчинився, щоб з’явитися на Львівщині навесні 2000 року. Хлопчина виявився жорстоким не по роках – за його наказом двоє відморозків розстріляли на околиці Самбора двох дрібних львівських бандюганів. Міліції неофіційно допомагали місцеві кримінальні структури. Подібного безпредєлу тут давно вже не бачили. Вбивць шукали ретельно, не попастися вони просто не могли, адже на тих, хто дасть їм притулок чи якось допоможе, чекала не тюремна камера, а бандитський гнів. А тим, хто допоможе викрити убивць, була обіцяна грошова винагорода. Тож не дивно, що їх скоро вирахували. Прізвище свого ватажка вони не хотіли називати довго, воно взагалі зринуло випадково.
Після тієї історії про Баглая не було чути понад рік. Невідомо, до скількох злочинів він іще виявиться причетним. Адже такий, як Баглай, склавши руки довго не сидітиме, заробляти на життя чесною працею не захоче. А що він уже відчув смак крові – сумнівів не виникало. Тепер він, виходить, орудує у Слобожанську.
Хоча послужний список невловимого вбивці був досить великим, відомостей про його особистість зібрано вкрай недостатньо. Всі, хто діяв під його керівництвом, незалежно від того, чи то був Миколаїв, Хмельницький, Харків або Львів, відзначали жорстокість на якомусь маніакальному рівні та гіпертрофовану й не завжди зрозумілу мстивість Баглая. Він міг затято переслідувати мету звести з кимсь одному йому відомі рахунки, часто не мав із цього жодного зиску, окрім морального задоволення від факту здійсненої помсти. Саме через таку невмотивованість убивств на його слід довго не могли вийти. Проте ця риса, на жаль, не допомагала в розшуку і не сприяла в прогнозуванні, де може виринути тепер уже двадцятитрирічний Богдан Баглай.
Після Рожнова допитали Скляренка і Домовика. Зранку слідчий з’їздив у лікарню до Дорофеєва. Спочатку кожен для годиться відкараскувався від знайомства з Баглаєм, але врешті-решт переміг здоровий глузд: вони не називали ватажка, менти самі здогадалися, крім того, є рятівна можливість звалити левову частку своєї вини на нього. Подібною логікою користувалися Ріг, Скляр і Кузьма. Дора не бачив для себе резону активно співпрацювати зі слідством – на ньому самому вбивство міліціонера, і звалити цю провину на Баглая точно не вийде. Власне, Дорофеєв відмовлявся говорити найдовше з усіх. Та все ж таки слідство отримало результат, котрий назвати позитивним можна досить умовно: будь-які відомості про Богдана Баглая затримані почнуть давати відразу після того, як того заарештують. Поки ватажок гуляє на волі, роти всіх чотирьох тримаються на замках.
Начальник управління у справах боротьби з організованою злочинністю в Слобожанській області полковник Анатолій Черниченко чудово розумів свою особисту вигоду.
У разі швидкого й успішного затримання особливо небезпечного злочинця Богдана Баглая, якого не може зловити вже четвертий рік уся міліція України, його акції стрімко підскочать угору. Почати хоча б із того, що міністерській комісії ані він, ані очолюване ним управління відразу стане не по зубах. Переможців не судять, істина відома й перевірена часом. Окрім того, позитивний розголос теж зайвим не буде, він лише додасть авторитету особисто Черниченкові та його працівникам. Можна буде, до речі, скористатися нагодою і вивести Сташенка зі сфери інтересів управління власної безпеки.
Подібні випадки вже траплялися. Наприклад, однокурсник Черниченка якось вісім років тому, коли працював іще звичайним опером, особисто вирахував і брав активну участь у затриманні кілера-росіянина, якого довго і без успіху шукали російські, польські та німецькі колеги. Історія не потрапила на сторінки преси через цілу низку обставин, але в своєму середовищі мала неабиякий резонанс. Нині опер, який відзначився у тій справі, очолює бюро Інтерполу й досі, через вісім років, користується плодами власної слави. Неофіційно він належить до категорії недоторканих. Отже, тут треба ловити вітер, поки дме.
Такі ж думки прийшли в голову майорові Калиті. Він не озвучив їх шефові, але начальник і підлеглий зрозуміли один одного з півслова. Так само уявляли вони собі й небезпеку від того, що Баглай міг зробити ноги з міста ще кілька днів тому. Адже, хоча він і жив десь окремо від своїх «бійців», ніщо не заважало дізнатися про їхнє затримання. Судячи з усього, Баглай – дуже обережний як на свій вік бандит. Дотепер йому вдавалося вислизати, може зникнути й нині. Тоді з райдужними перспективами доведеться попрощатися.
Само собою, про це на оперативній нараді не йшлося. Визначивши нові напрями роботи в зв’язку з новими обставинами справи, котрі відкрилися несподівано, полковник Черниченко нагадав співробітникам про похорон і всіх відпустив. Красиво говорити він не вмів, кострубато не хотілося, тому вирішив витратити ще півгодини й написати щось подібне до промови, аби не виглядала надто недорікувато. Адже на цвинтарі буде кілька генералів, вони все слухатимуть, треба сказати прощальне слово так, щоб не зганьбити себе й у своїй особі – всю «контору».
14
Родинних проблем, подібних до тих, що їх мав старший оперуповноважений майор Калита, оперуповноважений Максим Глод був позбавлений ще з того дня, коли Наталка Шостак, невисока, трохи захуда як на його смак білявка з великими круглими сірими очима і пухкими губками, погодилась одружитися з ним. Відтоді минуло п'ять років, Глодові виповнилося тридцять, його дружині – двадцять сім. Дітей у них поки що не було, і це – єдине, на що періодично нарікала Наталка. Глоди вже другий рік серйозно обговорювали це питання й дійшли обопільної згоди: щойно Максиму дають майора, вони заводять дитину. Двокімнатна квартира в них уже була. Її подарував молодятам на весілля батько нареченої, заступник начальника УВС у Слобожанській області Василь Шостак. Теща Глода працювала народним суддею, дружина за сприяння батька влаштувалася юристом у солідну фірму, жодним чином не пов’язану з криміналом. Подейкували, що після відставки Василь Шостак автоматично увійде в керівництво цієї фірми, хоча мент із діда-прадіда навряд чи має якісь бізнесові навички. Просто зі своїми зв’язками він міг надавати фактичним керівникам цінні поради та консультації.
Дід Наталки працював у губчека, потім – у карному розшуку. Батько, звичайно, не бачив для себе іншого життєвого шляху. Він мріяв про сина, котрий піде слідами предків і продовжить міліцейську династію, але народилася Наталка. Вдруге народжувати її матері не радили, та батько наполіг – бажання мати продовжувача «фамілії» перемагало в той час здоровий глузд. Результати виявилися сумними: дружина завагітніла, але вагітність переносила погано, врешті-решт стався викидень, жінка мало не померла в лікарні, тому про подальші спроби народити другу дитину навіть мови не могло бути. Звичайно, Наталка не повинна була вступати на жоден інший факультет, окрім юридичного. У родині панував офіційний культ правоохоронних органів, і дівчина з дитинства сприйняла його, оцінила й сама горіла бажанням швидше вирости і стати міліціонером. Часи змінилися, престиж міліцейської професії підупав, зате суспільна значущість юриста різко зросла. Однак коли Наталка підросла настільки, щоб дедалі частіше заводити розмови про одруження, батьки були категоричні – іншого зятя, окрім працівника міліції, вони для себе не уявляють і не приймуть. Наталка не заперечувала. Адже вона була міліцейською донькою та онукою. Через те кандидатура Максима Глода виявилася ідеальною.
Не можна сказати, щоб тесть аж надто опікувався зятем. За його службою він, звичайно, стежив, але протекцій не складав. Бо зять виявився досить самостійною людиною і, що головне, нормальним професіоналом. Про таких кажуть, «опер від народження». Саме в таких природжених ментів виникають родинні проблеми. Робота для них часто стає першим домом, родина – другим. Вони приходять пізно, йдуть рано, і взагалі – до такої категорії чоловіків дружини або мусять звикати, або швиденько з ними розлучатися. Наталка, маючи перед собою приклади бабусі та матері, готувалася стати ідеальною дружиною мента, і таки стала нею. А це для сискаря набагато важливіше, аніж покровительство тестя – великого та авторитетного міліцейського цабе.
Головною вигодою від Наталчиної ідеальності було те, що вона за всі роки подружнього життя жодного разу не наїхала на Макса за пиятики, що становили собою необхідний та неодмінний елемент і міліцейської, і власне оперської роботи. Часто опери закладали за комір у кабінетах чи генделиках після трудового дня, та й оперативні агентурні контакти ніколи не обходилися без спиртного. До честі Глода, він намагався не навантажувати без потреби власну печінку й не зловживати добрим ставленням дружини. Та коли в результаті оперативно-алкогольних заходів не вдавалося проконтролювати себе до кінця, Наталка зранку стоїчно приводила чоловіка до тями, не дорікнувши йому жодного разу. Іноді Глодові здавалося, що таких дружин просто не існує.
Звичайно, дружина знала про вбивство Корбута і з розумінням поставилася до чоловікового стану, коли той повернувся ввечері після похорон. Її батько теж віддав загиблому колезі належне, але на поминки не поїхав. Василь Шостак узагалі погано переносив міліцейські похорони, навіть якщо не знав особисто того, кого ховають. Хоча у зв’язку зі зростанням кількості самогубств і серед керівництва, і серед особового міліцейського складу він підтримав ініціативу міністерства: ті працівники міліції, незалежно, чи він начальник відділу, чи простий патрульний сержант, котрі накладають на себе руки, ганьблять своєю поведінкою органи. Всім тяжко, але не всі стріляються з табельної зброї. Ховати з почестями за рахунок МВС самогубців не будуть, їхні родини не отримають матеріальної допомоги й пенсії, бо чоловік загинув не на бойовому посту, а дітям назавжди перекриють дорогу в міліцейські вузи. Такий лист-попередження, призначений виключно для внутрішнього ознайомлення, розіслали всім без винятку керівникам міліцейських підрозділів України. Хоча зміст його в якийсь спосіб став відомий всюдисущій пресі, котра однозначно засудила такий підхід до проблем міліцейського суїциду. Шостак готовий був особисто підписатися під кожним його пунктом. Та коли хтось гинув від ножа, кулі чи гранати, Шостак неодмінно брав під особистий контроль питання допомоги родині загиблого.
Поминали Корбута в актовій залі управлінського Будинку культури. Глодові після третьої чарки, випитої мовчки і стоячи, стало фізично важко переносити увесь цей офіціоз. Спочатку всі по черзі мусили по п'ять хвилин постояти біля труни в почесній варті. Проти самої процедури Глод у принципі нічого не мав, але черга з товаришів по зброї виявилася величенькою, і коли нагоджувалося чергове начальство, Черниченко брав новоприбулого за лікоть, підводив до голови черги, і з боку це мало такий вигляд, що керівництво має привілей віддати загиблому останній борг поза чергою. Потім, коли біля могили почали штовхати промови ті, хто навряд чи й знав, як виглядав Серьога Корбут за життя, траурна церемонія набула особливо гнітючого відтінку. Розуміючи, що в таких ситуаціях ніколи нічого оригінального сказати не можна, Глод усе одно не міг прийняти подібного стану речей. Винесли труну, сказали біля могили кілька слів, закопали мужика, поплакали, пом’янули і розійшлися. За роки своєї оперської роботи Максові доводилося – куди ж подітися! – досить часто бувати на похоронах убитих бандитами міліціонерів, та цього разу йому здалося, що похорон Корбута перетворився в якусь дивну й незрозуміло зразково-показову акцію. Притула сказав йому за столом: місцеве телебачення і журналісти провідних міських газет отримали персональне запрошення від керівництва УМВС, крім того, тесть Глода скористався своїми особистими контактами і запросив телегрупу з телеканалу «Інтер». Сюжет про похорони убозівця, загиблого від руки безжального бандита, планувався у випуск новин, та Максим не збирався дивитися телевізор. Вибравши момент, він, Сташенко та ще кілька оперів, які знали Серьогу особисто, пішли з-за столу. Прихопивши кілька пляшок у найближчому магазині та взявши якоїсь простенької закуски, вони поїхали на конспіративну хату, де Сташенко періодично проводив зустрічі з агентурою і куди періодично водив баб, пом'янули Корбута в тісному колі своїх. Потім дорогою додому Глод зайшов у ще один питний заклад, перехилив сто грамів уже на самоті й запив усе це пивом. Удома дав Наталці роздягти себе і вкласти в ліжко.
На ранок він усе чітко пам'ятав, аби проаналізувати ситуацію і зрозуміти: ота остання горілка з пивом була абсолютно зайвою. У роті – сухо, зовсім некомфортно й гидко, відригувалося кислим, повіки розліплювалися важко, тупий біль пульсував у скронях. Уся паршивість його вранішнього стану помножувалася на день тижня. Сьогодні субота, за інших обставин він, можливо, мав би законний вихідний. Тим більше, що справу про напад на фірму «Драко» розкрито і передано слідчому. Одним клопотом менше, хоча з власного досвіду Максим знав – не надовго. Але з урахуванням ситуації капітана Глода могли сьогодні терміново викликати на роботу.
Поруч сопіла дружина. От хто має незмінний вікенд. На Максове щастя, Наталка зовсім не переймалася фактом, що не може у вихідні бути з чоловіком і вести, як належить подружжю, якусь подобу світського життя. Наприклад, ходити в гості на чай з тістечками, у кіно, театр або просто гуляти. Навіть повалятися вдома перед телевізором – і то щастя. Глод кілька разів ловив себе на думці: Наталка все ж таки переймається, просто не подає вигляду, бо так вихована і звикла. Іноді вони все ж таки проводили вихідні разом, і в більшості випадків чоловік півдня відсипався, а дружина читала, згорнувшись калачиком у кріслі, або розслаблено глипала в блакитний екран. На календарні свята вони йшли або до її батьків, або, коли стояла гарна погода, вибиралися на шашлики. Трошки врізноманітнювала життя родини Глодів Максимова відпустка – Наталка вже кілька років поспіль пробивала їм через фірму путівки в Крим, у пристойний санаторій. А одного разу навіть вдалося виїхати в Анталію на тиждень, хоч Глодові там не сподобалося. Він ніколи не думав, що буде почуватися так незатишно й незручно в незнайомому мовному середовищі, серед незвичної спеки та гармидеру турецьких базарів. Його шлунок, котрий запросто перетравлював дешеву горілку, невідомо з чого зроблений самогон, смажені біляші та чебуреки, пиріжки з лівером та вчорашні бутерброди зі скрученою ковбасою, відмовився перетравлювати страви східної кухні. Навіть дублянка, задешево виторгувана дружиною, не принесла радості – недовго в ній козирився. Під час одного виїзду «на труп» у підвалі зруйнованого будинку доводилося пересуватися, зігнувшись у три погибелі і підсвічувати ліхтариками, Глод подер рукав об цвях. Після цього повісив модний одяг у шафу, віддаючи перевагу зручнішому для щоденної оперської роботи вбранню. Словом, враження від першої в житті закордонної поїздки лишилися не найкращими.
Настінний годинник показував пів на восьму ранку. Глод відкинув край ковдри і обережно спустив ноги на підлогу. Він не боявся розбуркати дружину – різкі рухи в такому стані йому самому були протипоказані. Щойно він звівся на рівні ноги, як спальня гойднулася, підлога похилилася, стіни зсунулися ліворуч під невеличким кутом, перед очима заджмелилися різнокольорові цяточки, у вухах зашуміло. Глод обережно сів на край ліжка, потім так само обережно підвівся. Цього разу кімната не зрушила з місця. Максим пошукав босими ногами капці, знайшов їх і просто в трусах почовгав на кухню. Щільно прикривши за собою двері, прочинив кватирку і жадібно вдихнув вогке весняне повітря. Нинішній березень видався сльотавим, а сьогодні за вікном узагалі кружляли біленькі крупинки. Зима, як часто буває цієї пори року, не поспішала прощатися, нагадувала про себе дрібненьким мокрим снігом.
Глод узяв із підвіконня пачку цигарок, жадібно прикурив, затягнувся, закашлявся, кашель лише посилив головний біль. Та Максим не здавався – зробив добренну затяжку та, ігноруючи керамічну попільничку у формі міліцейського кашкета, перевернутого догори – подарунок дружини на День міліції, знайомий скульптор ліпив на замовлення – струсив попіл просто за вікно. Дивлячись на кружляння сніжинок, він докурив цигарку до фільтра, пульнув у кватирку бичок і запалив газ під чайником.
Крізь причинені двері до нього долинув звук телефонного дзвінка. Бігти до телефону не хотілося, бо Глод усім своїм похмільним нутром відчував – точно по його душу, а ще ж немає восьмої ранку, невже той, хто оце дзвонить, не розуміє – вчора ховали Серьогу… Дзвінок стих, а через хвилину на кухню зайшла заспана Наталка, кутаючись у махровий халат, і подала чоловікові трубку радіотелефону. Тримаючи її в одній руці, Максим другою відкрутив кран, узяв з полички чашку, набрав води, жадібно випив і лише після того, коли відчув, що може нормально говорити, відповів у трубку:
– Слухаю.
– Прокинувся вже? – голос Калити на тому кінці дроту звучав аж надто по-діловому як для суботнього ранку.
– Ні.
– Прокидайся, Максе, прокидайся. Я все розумію, сам учора трошки того… Але тут справа серйозна, приходь до тями і вперед.
– Куди це – «вперед»?
– Бориско Харламов, слідак наш дорогоцінний, учора під вечір таки витягнув рибку. Вірніше, не так: рибка сама на гачок попросилася.
– Слухай, мені тут тільки байок Крилова не вистачало. Гачки, рибки, ти можеш просто говорити? Думати зараз не хочеться, Їй-Богу…
– Думати особливо не треба, все вже за тебе придумали. Рожнов на допит учора попросився, сам слідчого покликав, у двері стукав так, наче його опускати в камері збиралися.
– Звідки ти знаєш, може, і збиралися.
– Ми їх у нормальні хати позакривали, нам тепер дратувати спільників Баглая ні до чого, хай цінують ставлення. Тож заявив він Борискові ось що: де живе Даня, ніхто з них справді не знає. Вони постійно здають йому всю зброю до наступного «діла», потім він знову роздає стволи кожному, і після того, як усе закінчується, знову забирає…
– І що тут цінного? – чайник закипів, Глод вимкнув газ, Наталка відсторонила чоловіка від плити й заходилася заварювати чай.
– Не перебивай, звичка в тебе дурна є. А ще Ріг признався слідчому – в Баглая баба десь тут живе, він начебто у неї кантується або, що імовірніше, до неї навідується. Думаю, там і зброю тримає. Навряд чи Баглай такий дурний, щоб ховати арсенал там, де ночує. Принаймні це зачіпка. Людмилою її звати, Людкою.
– Здорово. Прізвища, звичайно, немає?
– Чому, є. Але Ріг його не знає.
– Скільки в Слобожанську Людмил?
– Ну, при бажанні підходящих за віком знайти можна, та сам же знаєш, як у нас усіх із часом. Виник цей Баглай на нашу голову, тепер нас уже від учорашнього ранку активно мають з усіх боків – шукайте, активізуйтеся, ну, сам розумієш.
– Я тут до чого? Ти всім нашим уже про Людку розповів?
– Це я тобі так навмисне здалеку почав, аби ти сам усе зрозумів і потім про дурниці не запитував. У цієї Людмили, нібито коханки Баглая, є чоловік від першого шлюбу. Він за неї років на десять старший – перше кохання, ну, як воно буває. Словом, пожили вони разом, може, років зо два і розлучилися. Тільки він колишній дружині спокою не дає, ось Баглай і нацькував на нього своїх відморозків. Сам, як каже Ріг, не захотів об таке мазатися. Сходили вони до нього додому, натовкли писок і забули. Тепер Рожнов про цей випадок згадав і виявив добровільне бажання зайвий раз допомогти слідству. Але це – все. Більше ані він, ані хтось інший нічого не скажуть, поки ми Баглая не зловимо.
– Дуже мило з боку Рожнова…
– Звати колишнього Людчиного чоловіка Вова. Живе просто поруч із тобою, за два квартали. Ріг адресу назвав, номер квартири. За адресою справді проживає Володимир Манько, шістдесят восьмого року народження.
– Отже, шукаємо Людмилу Манько.
– Вже почали, та в мене підозра, що вона прізвище змінила і знову на дівочому живе. Ситуація така: прогуляйся зараз до нього, акуратно бери за бари й тягни до нас в управу. Тут ми отримаємо від нього адресу колишньої дружини. Адже він повинен її знати, раз спокою не давав. Так буде швидше, бо сьогодні зранку субота, поки результати запиту прийдуть, ми час згаємо. Завдання зрозуміле?
Глод зітхнув.
– Геніально. Кажи адресу.
Починати зараз суперечку на тему «чому саме я, невже більше немає нікого?» – йому не хотілося, та й не любив він подібних розбірок. Робота перш за все, це навіть їжакові зрозуміло. Щоправда, час від часу виникали ситуації, коли питання: «Чому саме я?» доводилося ставити ребром, і в таких випадках Глод зазвичай відстоював справедливість, а не власне небажання працювати.
Записавши адресу й давши відбій розмові, Макс знову тяжко зітхнув і поплентався до ванної. Наталка була вже там, уважно роздивлялася себе в дзеркало і, судячи з виразу її обличчя, не надто тішилася зі свого відображення.
– Старієш? – чоловік обійняв її за плечі.
– Тобі цього хочеться? – дружина не повернула голови.
– Ні, просто люстро зранку завжди бреше. Не вір йому. Я ж не вірю.
– Може, мені зачіску змінити? – не так давно Наталка підстригла волосся й пофарбувалася в рудий колір.
– Якщо ти про стрижку, то коротше немає куди.
– Правильно. А волосся швидко не відросте. Вчора… Макс…
– Що?
– Ну… треба було так… аж надто старатися?
– Чому ти заговорила про це?
– Не знаю, – вони знизала плечима. – Просто шукаю логічного пояснення для свого пожмаканого виразу обличчя.
– Хочеш сказати, я в цьому винен?
– Ти ні до чого тут. Можливо, я сама винна, – тепер вона повернулася до нього лицем. – Може, мені не треба про це говорити, ми ж ніколи не торкалися таких тем… Але мені на вихідні й свята немає для кого чепуритися і дбати про нормальний зовнішній вигляд. Я все розумію, але…
– Що «але»?
– Краще б я так само працювала без вихідних, – дружина відсторонила його. – Пусти, піду зроблю тобі щось поїсти.
Глод м’яко взяв її за лікоть.
– Ми справді мало про таке говоримо. Чому саме сьогодні?
– Просто так. Двадцяте березня. П'ять років тому ми одружилися.
Тільки цього бракувало! Глод відчув – зараз потрібні якісь слова, і зрозумів, що будь-яка сказана ним фраза на тему річниці одруження буде такою самою сухою, казенною та обов’язковою, як учорашні промови на цвинтарі перед могилою Серьоги. Він спробував пригорнути дружину до себе, та Наталка м'яко випручалася, подивилася на чоловіка сумним поглядом.
– Нічого, не бери в голову. Це не я тобі нагадую. Мені Анька Мостова подзвонила вчора. Розумієш, – вона посміхнулася, – я сама забула. Отже, так і треба. Пусти, ти ж поспішаєш.
Анька Мостова, подруга Наталки, була дружкою в них на весіллі. Сама вона теж одружилася і вже два роки живе з чоловіком у Києві.
Від цієї розмови в Глода лишилося не зовсім зрозуміле враження. Стоячи під душем, він ніяк не міг зрозуміти, дорікнула дружина йому, собі чи взагалі поскаржилася на життя просто так, від загальної нудьги похмурого суботнього ранку, через відсутність настрою вихідного дня. Та все-таки Максим відчував: дружина не сказала йому й половини того, що хотіла. Розмову обірвала несподівано, бо, швидше за все, злякалася думок, котрі зринули в голові.
Яєчню з ковбасою він ковтав через силу. Про повноцінний сніданок не хотілося навіть думати – внутрішній голос провокативно нагадував про пиво, навіть більше – про сто грамів горілки, котрі дозволять організмові прийти до тями. Зате міцний чай з м'ятою Макс випив охоче, попросив іще й відчув себе у більш-менш пристойній формі. Потрібний йому Вова Манько справді жив недалеко, можна прогулятися пішки і трошки провітритися. У його стані піша прогулянка мусить допомогти.
