Текст книги "Повзе змія"
Автор книги: Андрій Кокотюха
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)
6
– Що по Рожнову?
– Ось, тут усе написано.
– Я читати буду? – щиро здивувався Калита.
Старлей Притула, котрого він відрядив на адресу до Рожнова, працював у «шістці» вже понад рік. Особливих претензій до нього ані він, ані вище керівництво не мало: хоч іноді й помилявся, та вправлявся з роботою так само, як інші. Отримував догани, подяки, навіть грошові премії нарівні з усіма, і якщо група попрацювала добре, поділяв загальний успіх, а коли погано, неоперативно, отримував не більше за інших, навіть іноді менше, бо в «бандитському» відділі валити все на молодшого якось не прийнято. Але думки старлея Андрія Притули обганяли його слова. Він не був аж таким великим мастаком говорити, вірніше – доповідати про зроблене. Ховався за протоколами допитів та пояснювальними записками. Власне, поки що від нього красномовства ніхто не вимагав, бо для того, щоб колоти обкурених шпанят, котрі гуртом із одним на всіх кухонним ножем нападали на квартири та комерційні кіоски, не потрібен був великий словниковий запас. Саме для таких справ Калита і тримав Притулу. Він вважав це раціональним розподілом праці.
На управління у справах боротьби з організованою злочинністю скидали всілякий мотлох, котрий нагадував за зовнішніми ознаками озброєну бандитську групу. Це могли бути ті ж таки неповнолітні наркомани з кухонним ножем, а могла виявитися й серйозніша команда, з пістолетами, автоматами, гранатами, навіть кулеметами і гранатометами. Тож, аби не розмінюватися на дрібниці, Калита чітко визначив для себе, кому і яке завдання ставити. Головорізи з автоматами не по зубах Притулі, зате гопників він виловлював справно і спритно. У парі з ним працював такий самий старший лейтенант Деревій, отже, так званий «дрібний» бандитизм, як його іменував Калита, був, як то кажуть, під контролем. Звичайно, в разі потреби будь-яку групу можна посилити, та поки що старші лейтенанти більш-менш успішно справлялися, і за рік в активі кожного нараховувався десяток серйозних як на їхню кваліфікацію розкритих справ, хоча «глухарів», скажемо відверто, теж висіло на кожному немало.
Зробивши висновок, що Рожнов і менш відомий Скляр – клієнтура Притули, майор Калита пустив його по сліду пацанів і тепер готувався почути про результат пошуків. Іноді під час розмови з Притулою він ловив себе на думці, що допитує старшого лейтенанта, витягаючи зібрану інформацію.
– Ну, бабу його застав. Осьо її свідчення, записано вірно з її слів.
– Що значить «бабу»? Подругу, коханку?
– Бабусю. Мармиза Юлія Гнатівна.
– Яка ще мармиза?
– Прізвище таке. Мати цього самого Рожнова Ігоря дівоче прізвище мала – Мармиза. Потім вийшла за Смирнова, від нього донька старша, з чоловіком у Полтаву переїхала. А Смирнова розлучилася зі своїм Смирновим, вдруге вженилася на Рожнові, оце Ігор – від нього. Тільки другий чоловік із нею так само не живе.
– Для чого ти все це мені зараз розказав?
– Бо запитали. Баба Юля мені все це під протокол наговорила. Просила знайти обох чоловіків і відсудити від них аліменти або просто посадити. Каже, вони обоє падлюки.
– Про онука так само каже?
– Ігор Рожнов уже більше як півроку вдома не живе. Де – баба Юля не знає. Вона взагалі більше про своїх зятів…
– А з матір'ю ти балакав?
– Ага, – Притула підсунув інший протокол. – Працює санітаркою в обласній лікарні, добу через три, і в міській так само підробляє, встигає так, аби графіки чергувань не співпадали. Про сина теж нічого не знає. У листопаді заходив додому за теплими речами, час від часу дзвонить. Каже, знімає квартиру, на фірму влаштувався, працює… Тут таке…
– Яке? – підіграв Калита.
– Вісімнадцять років. Військкомат його розшукує, я довідки наводив. Тому баба з мамою можуть брехати.
Майор роздратовано клацнув пальцями і подивився на Притулу вже без роздратування. Ось воно, об що перечепитися дуже просто. Хто їм усім тут сказав, що хлопчаки – бандити? Вони можуть просто ховатися від армії. Тому зрозуміло, чому їх складно знайти. Ні, ніхто не заперечує, вони цілком могли, уникаючи виконання конституційного обов’язку, збитися в бандитську зграю. Але ж, враховуючи обставини, Рожнов міг знайти мобілку, викинуту справжнім злочинцем, і справді додумався подзвонити своєму знайомому, аби дізнатися її номер. Зусилля, кинуті на пошуки хлопчаків, заведуть у глухий кут. Ну, схоплять вони їх за карки, військкомат лише подякує. За умови, що серйозних злочинів за ними немає. По барах же цей Рожнов ходить, хату знімає… Хоча – може насвистіти рідній матері про найману квартиру. Або мати сама бреше… От блін, замкнене коло…
– Фотка Рожнова є?
– З дозволу мами повернувся додому і витяг із сімейного альбому. Але не нова, дворічної давнини, на паспорт знімався.
Зі стандартної офіційної фотографії на Калиту дивилося невиразне і зовсім тупе обличчя. Таких нерідко зупиняє на вулицях патруль просто для перевірки документів – надто вже підозріло виглядають подібні писки.
– Гаразд, що зі Склярем?
– Просто. Скляренко Євген Євгенович, проживає в сусідньому будинку, в квартирі тридцять сім. Вдома, ясно, нікого. Про Скляренка мати Рожнова сказала. Батьки їхні знайомі, бо Скляренко – так само з неповної родини. Його батьки…
– Я тебе прошу, зараз почнеться твоє улюблене «Авраам породив Ісаака»! Діло кажи, тягнеш кота за яйця.
– Ну, Скляренко так само вдома не живе місяців сім. Але додому заходить частіше, два рази по двадцять баксів матері заносив. Більше Рожнова про синового друга нічого не знає, – Притула знову замовк, очікуючи, поки начальник знову про щось запитає.
– І то все? Вони десь лише вдвох живуть, більше нікого з ним немає?
– Звідки я знаю? – щиро здивувався старший лейтенант.
– Значить, так…
Машинально промовивши звичну підсумкову фразу, Калита відчув – він не знає, які вказівки давати зараз оперові. Вірніше, знав, але практичне їх виконання було нереальним. Встановити коло знайомих Рожнова і Скляренка, знайти та опитати кожного, відсіяти непотрібних персонажів і в результаті копіткої роботи виявити або не виявити, чи входив до їхньої компанії ще хтось, чи була компанія сталою, чим переважно займалися Рожнов і Скляренко, в яких місцях полюбляють бувати. Якби в ідеалі на виконання подібного завдання кинути весь особовий склад УБОЗу, а також залучити оперативників із районних відділень, а заодно – дільничних, кінець кінцем якісь зрушення у справі почали б відбуватися. Але людей катастрофічно бракувало, на Притулі з Деревієм висіло ще кілька нерозкритих справ, не менш важливих. Крім того, бандитські напади вчинялися в місті та області майже щодня, над ними теж треба працювати, тому ідею з копітким і, коли чесно, малоперспективним опитуванням знайомих Калита облишив. Звичайно, аби йшлося про розкриття контрольного чи просто особливо тяжкого злочину, зняття людей з поточних справ для тотального опитування можливих свідків видавалося б логічним. А тут невідомо, чи взагалі вони знайдуть труп. Хоча, з другого боку, Калита погоджувався з Черниченком: якщо не вбивство, то насильство точно застосоване. Побитий «Опель» – раз, мобілка зниклого в чужих руках – два. От уже ж болячка!
– Значить, так, – повторив Калита. – ‘Вони хату десь наймають. Через знайомих надійніше і дешевше, але небезпечніше. Бо навіть коли від армії переховуєшся, краще, аби про ці проблеми знало дуже мало людей. Правильно?
– Ага, – легко погодився Притула.
– Припустімо, хату вони найняли просто за оголошенням у газеті. Почни з агенцій, що здають житло як посередники. Їх не аж так багато, телефони в різних газетах повторюються. Хоч один з них та мусив засвітити на такій фірмі свій паспорт.
– А коли вони повелися на приватне оголошення?
– Складніше, – погодився Калита. – Але ти спочатку зроби, що я тобі кажу. Облом вийде – доповіси про негативний результат, далі щось почнемо думати. Головне – план оперативно-розшукових заходів. Чи ти забув, як у нас усе це робиться? От і давай, движняку побільше.
– Сам не впораюся.
– Куди подінешся? Деревія не дам, у нього роботи вище даху. Все, вперед, на міни.
Так минула друга доба від дня зникнення Руслана Микитенка.
Другу добу його дружина Алла не могла заснути без снодійного.
За дві доби матері Руслана встигли викликати «швидку» тричі.
Не принесла відчутних результатів і перша половина дня третьої доби. Опери товклися на місці, не уявляючи собі, як використати інформацію про наявність у вісімнадцятирічного Ігоря Рожнова, котрий не мав жодних проблем із законом, чужого мобільного телефону. Притула обійшов шість агенцій, котрі займалися орендою житла, приніс паку комп’ютерних роздруківок із даними про найм за останніх півроку, аби підколоти їх до оперативно-розшукової справи. Прізвища Рожнов і Скляр, як і прогнозував Калита, ніде не фігурували.
А під вечір мобільний телефон зниклого Микитенка знову озвався.
7
У своєму кабінеті старший оперуповноважений майор Калита зібрав для наради всю створену для роботи у цій справі опергрупу.
Власне, кістяк її складали опери, які працювали у справі щодо збройного нападу на фірму «Драко». Підстав пристебнути до справи інші аналогічні пограбування, що відбулися за останні місяці тільки в місті, не кажучи вже про область, не було. Озброєні бандити в масках – не така вже рідкість, зовсім не характерний почерк. Коли йти за такою схибнутою логікою, то всі пограбування від царя Гороха здійснює одна й та сама людина, а це виглядає абсурдом. Навпаки, якби бандити діяли нахабно, без масок і рукавичок, чи були озброєні якоюсь незвичною зброєю, наприклад, гранатометами на зразок «Мухи», тоді інша справа. Тоді можна об’єднувати такі епізоди за спільними ознаками. За три тижні, відколи в «Драко» постріляли охоронців, оперативники Сергій Корбут та Максим Глод не просунулися ані на крок уперед, за що регулярно отримували керівні втикони. Тепер Корбута слухали п’ятеро: окрім Корбута і Глода – Сташенко, Притула і Деревій.
За вікном сіяв занудний березневий дощик. Годинник показував двадцять хвилин на восьму вечора.
– Розклад такий, мужички, – Калита говорив упевнено, бо точно знав, що саме треба говорити і як слід діяти. – Дзвінок із центру міста, швидше за все – зі скверу. Простежити їхній маршрут ніхто не може. Ці придурки замовили собі курвів у сауну. Зразків голосу Рожнова у нас немає, але дзвонив той самий тип, що вчора. Подзвонили вони на одну квартиру, там – приватний бордель. Четверо дівчат живуть, тьотя на телефоні. Хата нашим підрозділам досить відома, телефонна тітонька свого часу дала підписку про співпрацю. Її можливості особливо не експлуатують, надто цінний агент. Кілька разів з її подачі серйозних бандюганів наші випасали. І не про неї тепер мова, мужички. Телефон доступний усім, оголошення в комерційних газетах: відпочинок для самотніх чоловіків. Ідіот – і той додумається. Сауна в них замовлена на двадцяту нуль нуль, не з дешевих, при «Нептуні», центр здоров'я такий, туди б його…
– Знаю. Я там часто з агентурою сиджу, – втрутився Корбут. – При бажанні вони цілодобово працювати можуть. Десять баксів година, але нічна оплата – двадцять.
– Це з яких ти прибутків туди стукачів водиш? Оперативних грошей на це не вистачить.
– Вони мене водять. Я їм більше потрібний, бо поки я в порядку, вони на волі гуляють. Треба агентуру добирати, – Корбут скривив куточок рота в кривій усмішці.
– Значить, ти там усі ходи й виходи мусиш знати, – підсумував Калита. – Рожнов замовив чотирьох дівчат на восьму тридцять. Отже, або їх там теж четверо, або, не виключено, вони собі удвох зі Склярем по дві повії вирішили викликати. Хоча, швидше за все, їх там таки четверо. Чи є в них у кишенях стволи – хрін його знає. Сподівайтеся на гірше. Підтягнуться ще бійці, наші «соколята», але їх небагато, пару чоловік нам надають, так само людей бракує. Спробуйте мені тільки не взяти чотирьох дебілів…
– Брати можна лише цього, Рожнова, – Притула нервово потер руки, це за ним водилося, долоні свербіли перед кожною такою операцією.
– Усіх можна брати, – буркнув Сташенко.
– Хіба за компанію. Чужа трубка в Рожнова, іншим що пред’явимо?
– Оце! – Сташенко стиснув кувалдоподібний кулак, ляснув ним об розчепірену ліву долоню.
– Максимум до завтрашнього ранку, – погодився з Притулою Глод.
– Тепер навіть придурки вимагають адвоката, і наші цінителі сауни з дівками навряд чи виняток.
– Вони навряд чи парашу нюхали, сцикуни ще, за три години в камері розваляться, зуб даю! – Сташенко потряс кулаком. – Хіба комусь уперше?
– Не треба тут прогнозів, – відмахнувся Калита. – Беремо всю компанію, хоч би скільки їх там милося. Ти, Притула, менше зараз про завтрашній ранок думай. Нам їх тепер закрити треба, і на цьому – все, – долоня лягла на поверхню стола. – Бажано, Сташенко, без стрілянини обійтися, навіть з психологічною метою. Відписуватися за кожне «бабах» тобі ж доведеться, і не забувай – гільзи від казенних набоїв мусиш здавати.
Опери зареготали. Віднедавна хтось розумний завів у них порядок: після кожного застосування табельної зброї, навіть якщо стріляєш угору, попереджаючи злочинця, треба не лише писати обґрунтоване пояснення, а й здавати відстріляні гільзи. Бійців підрозділу «Сокіл», або, по простому, «соколят» це правило чомусь не стосувалося, але вони стріляли нечасто, в основному викручували затриманим руки, розбивали писки та губи, розквашували носи, вибивали зуби, іноді ламали ребра.
– Сташенко, будеш старшим групи. Тільки дивись, не захоплюйся, без фанатизму. Давайте, мужички, часу нема, – Калита глянув на годинника, п’ять пар очей мимоволі метнулися в тому ж напрямку. – Дев’ятнадцята тридцять п’ять. Справді, пора.
8
Корбут вирізнявся серед оперативного складу «бандитського» відділу тим, що на роботу їздив власною машиною. Щоправда, це була звичайнісінька пошарпана «дев'ятка», але й це виглядало суттєвою перевагою. Звичайно, оперові коштувало чималих зусиль вициганити в начальства машину навіть для серйозної справи, в основному оперативники ходили пішки, пересувалися громадським транспортом, а найбільш нахабні зупиняли таксі, тицяли водієві під носа «корочку», і в більшості випадків таксист завозив, куди треба, хоча подумки, звичайно, матюкався. Корбут не дотримувався правил дорожнього руху, тримав у машині службову блималку, встановив сирену, і міг керувати автом у будь-якому стані сп’яніння. Поки що це йому сходило з рук, бо опер постійно використовував власний транспорт для службових потреб. Йому навіть виписували заради такого випадку казенний бензин, хоча він завів у місті кілька точок, де його «жигуль» заправляли безкоштовно.
На затримання в сауну їхали машиною Корбута. «Соколята» трималися позаду на розшарпаній убозівській «шістці». Про цю машину ходили легенди. Її задля оперативної необхідності десятки разів перефарбовували, в багажнику валялося з півдесятка запасних номерів, іноді причепити номера взагалі забували, але це авто все одно впізнавали: «Диви, знов менти кудись поїхали». Іншого вільного транспорту просто не було, і лишалася надія, що березнева вечірня темрява й дощ природним способом замаскують нещасну «шістку».
– Входи, виходи, – бубонів Корбут, не даючи стрілці спідометра опускатися нижче позначки «80». – Які там ходи-виходи, немає чого перекривати. Просто фразочка красива, – він у силу своїх незначних акторських здібностей спробував зімітувати голос комісара поліції, постійного героя поліцейських серіалів: – Перекрийте всі ходи і виходи, парні! Йєс, сер! Буде зроблено, сер! Муха не проскочить, сер! Тьху, мама дорога! Там є звичайний вхід, є службові двері. З парної вони точно нікуди не подінуться. Візьмемо за муді, як синків, писнути не встигнуть.
– Чого це їм стукнуло дівок по мобільному викликати? – Притула швидше мислив уголос, ніж хотів, аби йому відповіли.
– Ось і запитаєш у них, – Сташенко вкотре за весь цей час виклацнув обойму з руків'я «Макарова», аби глянути на неї, помилуватися і знову застромити назад.
– Бо придурки, – прокоментував Корбут. – Не наші це клієнти, наші розстріляли двох мужиків на фірмі за нєфіг і надовго залягли. Не такі вони дурні, аби на звичайній мобілці попастися і отак-от бухати в гадючниках та з бабами в саунах киснути. Швидше за все, загоношили якісь відморозки того баригу, котрому вони компи скинули, мобільник викинули, а хтось із цих цінителів масажу випадково знайшов. Ну, і граються пацани. Їм по вісімнадцять, дитинство в жопі крутить.
– Якось усе це складно, блін, – Глод сидів на задньому сидінні між Притулою і Деревієм, йому було незручно, кремезні старлеї затиснули його, худорлявого, з обох боків, наче лещатами. – Серьога в одному правий: навряд чи такі придурки пішли б на збройний напад. Баригу замочити – запросто, тут думати багато не треба. Не схожі вони на тих, хто взагалі думає.
– Чого гадати? Побачимо зараз. У будь-якому разі треба зважати, що, окрім чужої мобілки, вони з собою ще стволи тягають. Так, приїхали.
Корбут загальмував за півсотні метрів від сяючої неонами вивіски «Нептун», оперативна «шістка» позаду теж зупинилася. Мовчазні й однакові «соколята» Вася й Діма вийшли з машини, підійшли до «дев’ятки». Вони звикли діяти за планом, а не розробляти його, тому чекали, що запропонують оперативники. Ті теж вийшли під дощ. Аби подивитися на циферблат свого годинника, Корбут підніс правицю майже впритул до очей. Оздоровчий комплекс «Нептун» міститься майже на околиці, тому світилася тут лише вивіска з назвою, вуличні ліхтарі давно не горіли.
– Діємо дуже просто, – очевидно, Корбут усе продумав дорогою, і думки вголос не заважали процесу мислення. – Ви, мужики, йдіть до службового входу, це з того боку, обійдете будинок – і ліворуч. Перекриваєте його наглухо. Ми підемо всередину. Там, боюся, ми всі один одному заважати будемо, місця небагато, розвернутися особливо нема де.
– Чого доброго, ще один одного затримаємо, – буркнув Деревій.
– Не переплутаємо. Вони голі. Бачиш голого – хапай, – реготнув Сташенко. – Мужики, може, правда дочекаємося, поки баби приїдуть, заодно і їх затримаємо, допитаємо на предмет причетності до чого-небудь. Я сам допитаю, га-га-га…
– Далися тобі ті баби, – сплюнув Глод.
– Не далися, так дадуться, ось побачиш. Цирк буде, я вам гарантую!
– Не кричи, – втрутився Корбут. – Цирку нам тут якраз і не треба. Ні цирку, ні театру, ні кіна. Заходимо всі разом, але гуртом не тримаємося, там, щоправда, особливо розгулятися нема де. Вперед підемо ми зі Стахом, – так називали Сташенка всі без винятку за очі і в очі, – а ви будете приймати адамчиків по одному. Пішли.
Усередину приміщення оперативники зайшли визначеним бойовим порядком: попереду Корбут і Сташенко, за ними – Притула з Деревієм, замикав маленьку процесію Глод. Назустріч гостям ступив з-за рецепції хлопець у білому халаті, щось хотів сказати, та, вочевидь, упізнавши Корбута, позадкував.
– Вільно? – коротко запитав Сергій, кивнувши за його спину, вглиб коридору.
– 3-зайнято… Ви без попередження… Тут клієнти замовили ще з обіду, ви не…
– Скільки їх? – перервав Корбут.
– Четверо.
Опери перезирнулися. Розрахунки підтверджувалися.
– Хто такі?
– Ну… заходять сюди час від часу…
– Як часто?
– Я їх в обличчя знаю, – нарешті хлопець опанував себе. – Вони могли приходити не конче в мою зміну, але я цю компанію тут не вперше бачу. Знаю навіть, що одного Ігорем звати.
– Чого це так?
– А отак! Дзвонить сюди й каже: «Це Ігор, ваш постійний клієнт. Ми хочемо замовити сауну в такий-то час на стільки-то годин».
– Звичайно скільки замовляють?
– Хто? Вони?
– До чого тут вони? Клієнти взагалі.
– A-а… Ну, більше двох годин навіть фіни не витримують.
– Багато ти про фінів знаєш. Хто ще в приміщенні є?
– Банщик, прибиральниця, гардеробниця, парочка охоронців, у нас же комерційний заклад. Це тут. А бар до останнього клієнта працює. Там теж один охоронець, кухар, бармен, дві офіціантки.
– Центр здоров’я з баром, – прокоментував Притула.
– Як це ти тут іще не причастився? – здивовано глипнув на нього Сташенко. – Без бару не канає, серйозно кажу тобі. Клієнти пивце собі постійно замовляють, креветки в меню є. І водяру, крім бару її нема де взяти, тут же суворо – з собою приносити не можна. Правда?
– Правда, – кивнув хлопець.
– А ці пацани з собою принесли, правильно? – підхопив його тон Корбут.
– Е-е-е…
– Принесли – значить, принесли. Ціни у вашому барі для лохів, і не кажи мені нічого. Раз постійні клієнти, адміністрація крізь пальці дивиться. Дивиться чи ні? – хлопець кивнув. – О. До них ще дівчатка приїдуть, так чи ні?
– У нас дозволяється, ви ж знаєте… Неофіційно, але всюди вони є… Коли платять… Клієнт правий, кому від цього гірше?
– Нічого, – Корбут дружньо поплескав його по плечу. – Тебе Сашком звуть?
– Сашком.
– Ти ж мене знаєш, Сашко, ми ж знайомі з тобою, чи ні?
– І що?
– І нічого. Ми ваших клієнтів із собою заберемо, Сашко. Треба керівництву доповісти про «чепе» – доповідай. Робота в тебе така. Тільки якщо зараз доповіси, а не після того, як ми їх виведемо і розтикаємо по машинах, знаєш, що може статися? Оці всі додаткові послуги вашому «Нептунові» боком вилізуть, вам дуже швидко свято Нептуна влаштують, віриш, ні?
– Вірю. Мене з роботи виженуть…
– За що? За те, що не заважав працівникам міліції виконувати службові обов’язки? – кутик рота Корбута знову скривився, окреслюючи посмішку. – Тепер, Сашко, мене послухай: якщо в тебе виникнуть ці проблеми, дзвониш особисто мені. Номер телефону я запишу. І свято Нептуна не відміниться, коли з тебе бодай преміальні знімуть. У вас тут виплачують преміальні?
– Коли як…
– Вважай, що ти, Сашко, під моїм особистим захистом. Капітан Корбут, шосте управління, «шістка», знаєш, що це таке? У нашій конторі словами не розкидаються. Тебе, Сашко, взагалі весь УБОЗ захищатиме. Ти ж нам сьогодні допоможеш, чи ні?
Сашко вимучив на обличчі посмішку.
– Отак, питання вирішено, – Корбут дружньо ляснув його долонею по плечу. – Хто сьогодні в барі – Люба, Марина, Галка?
– Галя і Свєта, їхня зміна.
– Давай Галку сюди, але Боже тебе збав щось бовкнути, Сашко. Я можу тобі довіряти?
Хлопець мовчки кивнув і вийшов у бічні двері, звідки чулася приглушена музика.
– Ти справді часто сюди ходиш, – зауважив Притула.
– Тобі, Притуло, як оперативникові, так само треба стати своїм хоча б в одному популярному в місті притоні. Бачиш, як корисно, – Корбут знову глянув на годинник. – Дівчатка наші часу гаяти не люблять, час – це гроші, а отже, прибудуть вони сюди за п'ятнадцять хвилин. – Ви вдвох, – він кивнув Притулі та Деревію, станете тут, біля входу, і затримаєте дам. Їх туди взагалі пускати не можна.
– Затримати? – перепитав Деревій.
– Не в тому значенні, – виправився Корбут. – Заверніть, хай собі їдуть звідси на хрін, не буде їм тут сьогодні заробітку.
– Вони сюди на хрін і прийдуть, коли не сказати більше, – Сташенку ставало дедалі веселіше. Його веселого настрою ніхто не підтримував. З боку здавалося, що решта чоловіків трималася аж надто зосередженою.
Сашко повернувся в супроводі товстенької коротко стриженої дівулі у джинсах та кофтині, поверх якої вона начепила фірмовий, синій у горошок фартух з написом «Neptun» у верхньому правому кутку.
– Ой, драсті! – вона, здається, щиро зраділа, побачивши Корбута.
– Потім поцілуємося, Галю, якщо захочеш, – оперативник укотре глипнув на годинник і вже не приховував хвилювання. – Для тебе є завдання державної ваги. Орден можеш заробити. Ходи зі мною, я тебе проінструктую, – легко обхопивши товстунку за плечі, він завів її у невеличку службову кімнатку поряд із рецепцією.
Сашко нічого не розумів. Решта оперів зберігала спокій, відчуваючи – все йде так, як задумано.
Наодинці Корбут і Галочка побули не більше хвилини, і коли вони вийшли, обличчя офіціантки було розгублене. Сергій, навпаки, поводився впевнено, кивнув Гонті й Сташенку:
– Рушили, мужики. Вітьок, – це Деревію, – я нашому товаришеві Сашку довіряю, але дивися за ним про всяк випадок. А ти, – це вже Сашкові, – іди на робоче місце. І тихо будь.
Спочатку вони пройшли вузеньким коридором до гардеробної, де тітонька непевного віку спробувала заступити їм дорогу, та побачивши спершу Галю, потім – Корбута, і нарешті – посвідчення в його руці, приклала праву долоню до вуст, зробила очі круглими й позадкувала. На вішалках висіли чотири шкіряні куртки. Гонта швидко обмацав їх, заперечливо похитав головою. Чотири пари взуття не привернули його увагу, він лише копнув найближчий до нього черевик, аби не заважав під ногами. Корбут легенько торкнувся обшитих полірованими дошками дверей, що вели до передбанника. Переконався – зачинено, застережливо підніс руку, закликаючи всіх прислухатися. Зсередини чулися приглушені голоси. Задоволено кивнувши, він знаком звелів чоловікам трошки відступити, вказавши Галі пальцем на двері. Вона глянула на нього такими очима, що Гонта мимохіть прочитав у них прохання пожаліти, а тоді, зітхнувши, підійшла до дверей упритул і рішуче постукала. Зачекала кілька секунд і постукала знову.
Зсередини почулися кроки, потім запитали:
– Хто?
Просто на очах в оперативників Галя буквально перевтілилася. Хоча її через двері ніхто не міг побачити, вона звабливо виставила груди, руку поклала на стегно, вигнулася, наче кішка, і промуркотіла несподівано розпусним голосочком:
– Ма-альчі-ішкі, любов прийшла!
– О! – відгукнулися з-за дверей. – Захаді, дєвчонкі! У нас для вас тут кой-шо приготовано!
Клацнув замок.
Тієї ж миті Корбут смикнув Галю за лікоть, відсторонюючи її від дверей, мало не відкидаючи назад, собі за спину. Дівчина заточилася, аби не впасти, схопилася за вішалку, і тоді Сташенко відштовхнув її ще далі, зовсім не думаючи зараз про правила галантного поводження з жінкою. Двері тим часом прочинилися, й Корбут, чия рука вже тягнулася до заплічної кобури, отетерів він побаченого. Він очікував чого завгодно, тільки не такого видовища.
Просто на порозі стояв голий, розпарений до червоного і, судячи з усього, сильно п’яний пацан – інакшого слова не крутилося в той момент у опера в голові. Він розкарячив і зігнув у колінах ноги, розвів стегна, між якими стримів готовий до бою набряклий член, трошки прогнувся назад, розкинув руки в різні боки, наче циркач, котрий щойно подав команду «але-ап», і крикнув:
– Оп-па н-на-а!
За спиною Корбута не стримався і зареготав Сташенко. Рука Корбута мимоволі поповзла донизу, будь-яке бажання погрожувати цьому голому клоунові пістолетом моментально зникло. Сам того не розуміючи, пацан виграв у Сергія кілька хвилин.
Реакція у п’яного виявилася несподівано блискавичною. Він ніби забув про те, що гола людина стає беззахисною. Своїми подальшими діями навіть спростував це твердження. Миттєво випрямившись, він із силою штовхнув двері на Корбута і навалився на них плечем, мацаючи рукою защіпку, водночас волаючи:
– Пацани! Менти! МЕНТИ-И-И-И!
Трохи відступивши, Корбут замахнувся і влупив по дверях носаком. Удар справді вийшов гарматним, та саме в той момент двері зсередини відпустили. Не знайшовши защіпки, хлопець відскочив до стіни, де стояли лавки з наваленим на них одягом. Удар не зустрів опору, і Корбут від несподіванки втратив рівновагу й упав на одне коліно, стукнувшись плечем об одвірок. Сташенко з Глодом у тісній гардеробній заважали один одному, крім того, вони не хотіли через власну надмірну спритність остаточно звалити товариша з ніг. Сергій Корбут, вивергаючи з рота нецензурні тиради, рвучко звівся на рівні ноги, і тепер уже рішуче вихопив пістолета.
У дверях, які вели до парної, скупчилися три голі чоловічі постаті, що їх цілком можна було сприйняти за екзотичну багатоніжку. Їхня поява теж на кілька секунд відволікла увагу Корбута від супротивника, котрий сидів на підлозі біля лавок і вже витягав правицю з-під скинутих в купу джинсів, светрів, сорочок та футболок.
– Міліція! Стояти! – трошки запізніло гаркнув Корбут, у відповідь йому гримнуло – полум’я вирвалося з правої руки пацана, луна пішла передбанником, і гримнуло ще раз, хоча оперові, що стовбичив у дверному отворі, вистачило і першого пострілу.
Куля пробила груди.
Стрілець навіть не цілився, просто підніс озброєну руку на рівень мішені й натиснув спуск.
Друга куля влучила в шию, рука стрільця тремтіла, ходила ходором, тому смикнулася під час другого пострілу вгору. Корбут поволі осідав донизу, і вже з двома кулями в тілі завалився на мокру кахляну підлогу. З-під тулуба відразу потекли рожеві струмочки – кров, змішуючись із водою, змінювала свій природний колір.
Глод, почувши перший постріл, відразу сахнувся до стіни, притиснувся до неї спиною і витягнув зброю. Сташенко, що стояв навпроти нього і мав можливість бачити, що відбувається в передбаннику, навпаки – люто вилаявся, перестрибнув через тіло Корбута, що незграбно розтягнулося при вході, й кинувся на нападника, зовсім не зважаючи на пістолет у його руці. Про свою зброю він, здавалося, забув. Ще одним великим стрибком подолав відстань між собою і нападником, буцнув його носаком по кисті руки, обеззброївши супротивника, а тоді навідліг садонув у пах, б’ючи не носаком – товчучи всією ступнею, раз, вдруге, втретє. Крик, що вирвався з горлянки стрільця, зовсім не був схожий на людський.
У Глода мало не позакладало вуха – десь ліворуч від нього, з глибини роздягальні, пронизливо верещала Галина й голосила жінка-гардеробниця. Тримаючи пістолета напереваги, Макс ступив до передбанника, швидко оцінивши ситуацію, повернувся й вигукнув, ні до кого конкретно не звертаючись:
– «Швидку» сюди! І бігом, бігом!
Допомогти пораненому Корбуту зараз не було часу, хоча першим порухом Макса було стати навколішки й перевернути товариша горілиць. Та просто перед собою він бачив щільно причинені двері в парну, в кутку під невтомними ударами Сташенка скавчав голий стрілець, доля якого цікавила Глода тепер менш за все, і він рішуче наліг плечем на зачинені двері.
Зсередини їх намагалися тримати, Макс зробив крок назад і стрельнув у них, намагаючись по можливості не наводити дуло в ту частину, де могли стояти люди з того боку. Хтось перелякано закричав, тоді Глод знову навалився на двері, опору вже не відчув. Увійшов і опинився в приміщенні з басейном. У холодній воді сидів, зіщулившись, голий худорлявий хлопчина, навіть статурою не схожий на дорослого повноцінного чоловіка. Макс ступив до краю басейну. На нього дивилося перелякане обличчя, вивчене опером по фотокартці за останні півтори доби так ретельно, наче власне. У басейні ловив дрижаки Ігор Рожнов.
– Де? – запитав Глод, хоча й без того знав, де треба шукати двох інших. Рожнов вистромив з води руку, показав пальцем на двері парної і для чогось пискнув:
