Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 34 страниц)

ҐУАДАЛАХАРА, 2008

1

Чорт забирай – та вона, виявляється, принаймні років на сто давніша від Франика! От вам і Новий Світ, от вам і Мексика. Пам'ятаю деяке остовпіння у мить, коли я прочитав цю дату – 1542, викарбувану у тьмяній бронзі, десь посеред Старого Міста, на Авеню Ідальго, в околицях катедрального собору Вознесіння Діви Марії, чи точніше – Catedral de la Asunción de María Santísima. (До речі, не далі як учора Ектор звернув увагу на те, що німецьке слово Himmelfahrt (такий собі sky-trip) уживається для обидвох вознесінь – як Ісусового, так і Діви Марії. В іспанській же мові це два різні слова: у випадку Ісуса це Ascención, а його пресвятої матінки – Asunción. «Чому?» – запитав я. «Тому що Ісус полетів у небо самостійно, а Марію підхопили й вознесли ангели», – пояснив Ектор).

Ґуадалахару заснували конкістадори. Про них я багато читав у середньому шкільному віці. Кожну конкістадорську книжку я перечитував по кілька разів. Можливо, я таємно сподівався, що котрогось разу розв'язка виявиться іншою, тобто ацтеки переможуть і скинуть клятих завойовників туди ж, звідки ті повилазили – в океан. Мої таємні сподівання, на жаль, ніколи не справджувалися.

У Ґуадалахарі я опинився 1 грудня. Хотілося написати «у перший день літа», але то була б неправда: все ж таки Північна півкуля, а не Південна. Тобто у них 1 грудня, як і в нас – перший день зими. Щоправда, мексиканської, коли вдень до тридцяти тепла, і хочеться шортів, сандалів, широких вирізів, оголених плечей, животів, різких сумішей поту з парфумами та холодних напоїв. Перед моїм вильотом з Берліна Ектор застеріг мене щодо останніх. «Тільки фірмове питво з фірмових пляшок, – радив він. – І в жодному разі не вода з крану. Навіть зуби не мити водою з крану. Безпечніше мінералкою з фірмових пляшок». Я не став уточнювати, газованою чи ні. Зате поцікавився: «А якщо бляшанка?». «Тоді ризик вищий, – відповів Ектор, – на поверхні бляшанки осідає всіляка зараза, її навіть у повітрі повно». Я зрозумів: пляшки, пляшки і ще раз пляшки. Трохи параної ніколи не завадить.

Я провів близько двадцяти годин у трьох літаках і на трьох летовищах. У ніч з 30 листопада на 1 грудня я врешті добрався до свого номера в готелі «Ґуадалахара Гілтон». Зубів я завбачливо вирішив не мити, бо так і не надбав у дорозі жодної пляшки з мінералкою. Але в готельній лазничці мене втішила мила несподіванка, що водночас підтвердила Екторову правоту: фірмова плящина води з етикеткою «Продистильовано. Для ваших зубів». Я вишкірився всіма своїми зубами до дзеркала й подумав: «Якщо в них дванадцята ночі, то в Берліні шоста ранку». Дзвонити до Пат було б жорстоко.

2

До Ґуадалахари я змушений був летіти саме тоді, коли мене вкотре винесло на ще один виток гострої закоханості в Пат. Дорогою до летовища Теґель я кілька разів хотів висідати й повертатися. Мене стримувало тільки єдине: бажання дочитати цей роман про власне життя до самого кінця. Про те, що все в ньому наближається саме до кінця, я навіть не здогадувався – я знав. Якби я був автором цього роману, то мій герой неминуче не долетів би до Мексики. Навряд чи мій літак розіб'ється поміж Берліном і Парижем, думав я. Це було б геть нецікаво й нічого б не означало. Швидше за все – на другому етапі подорожі, тобто між Парижем і Мехіко. На це в мого літака є до біса годин і кілька тисяч миль. Можливо, десь поміж Ґренландією та Північною Канадою, в Баффіновій затоці. Він так і шубовсне у напівзамерзлий океан, ефектно протаранивши носом нетривке забороло свіжої півтораметрової криги. На крайній випадок я залишав третій етап – із Мехіко до Ґуадалахари: якісь ліваки-терористи, червоні індіанці майя, що обов'язково перестріляють усіх пасажирів після того, як командир утретє і востаннє відмовиться розвертати борт на Венесуелу. У Теґелі я написав Пат довжелезну меску, любовну і майже прощальну водночас. Я зберіг її в телефоні, щоб вислати з Парижа. Але звідти вона вже не відсилалася. Окей, подумав я, ще один знак. Я загину позбавлений навіть останнього слова. Спроба додзвонитися до неї з таксофону теж нічого не змінила на краще. Таксофон цинічно позжирав усі мої євромонети, після чого про щось мене повідомив жіночим голосом французької мови. На жаль, я не знаю французької. Хоч я все одно все зрозумів – мене посилали. Швидше за все, у політ. Тепер уже ясно, що в останній.

Тож коли через п'ятнадцять годин я таки остаточно долетів до місця призначення (іспанською це називається destino) і коли симпатяга-водій, перший мексиканець на моєму шляху, щасливо довіз мене, живого й неушкодженого, з летовища до монументального «Ґуадалахара Гілтон», я відчув щось на зразок легкого розчарування.

З

Про Мексику я знав і досі знаю небагато, але найважливіше. По-перше, в ній легко отруїтися. По-друге, вона любить смерть.

Її культура смертоцентрична і скелетоморфна. Її вагіна пахне гробницею. Ніщо інше не святкують у Мексиці так буйно і красиво, як смерть. Напевно, це особливий спосіб її долання – через радість. Якщо її неможливо уникнути, її слід радісно обійняти. Їй треба відкритися, впустити її до себе, як у дім, лягти з нею в ліжко, злягтися, кінчити в неї, кінчитись у ній.

Через це Мексика видається кожному з нас такою містичною. Це країна, в якій розчиняються чужинці. З Мексики не повертаються. Якщо ти повернувся з Мексики, то ти в ній не був. (Я в ній не був, я, може, тільки трохи побував). Ти заходиш до першої-ліпшої, обвішаної костомахами й обсипаної задушливими квітами каплички як ідіотський роззявляка-турист – аби зробити два-три екзотичні знімки, а виходиш звідти зомбованим, посвяченим, іншим і починаєш ватяно ковзати в невідоме за он тією дамою в чорному, яка (ти впевнений!) ледь помітним нахилом голови щойно покликала за собою. У Мексиці закінчуються попередні життя й починаються наступні.

Мексику створив Кастанеда. Усе це жахливий кіч, але це правда.

4

Моя Ґуадалахара тривала чотири дні (але й ночі). Опівдні п'ятого дня, п'ятниці, мене знову повезли на летовище. Я ледве вислизнув з наступного життя.

Воно мало для мене свою вісницю, що її звали Куньял. Що це за птаха така, хто мені скаже? Але до неї ще треба підібратися.

Однієї з ночей (точно – із середи на четвер!) мої нові подружки, Хульєта і Челсі, затягли мене на, як вони це називали, класне (clasico) прийняття для журналістів. Уявіть собі просторий, але досить занедбаний колоніальний палац, ущент набитий латиносами, які безупинно танцюють вісім годин поспіль, сходячи всіма життєвими соками, але й заливаючись при цьому пивом і текілою. Цих журналістів могло там бути з тисячу – вся Латинська Америка. (Деякі з них, до речі, казали мені, що Мексика – зовсім не Латинська Америка, а погана копія США, але це вже інша тема).

Так от, у всій цій тисячоголовій тисняві, в цьому галасі та ревищі, танцювалося чомусь дуже легко. Утім, мої рухи могли бути цілком неправильними. Просто у тій тисняві цього все одно ніхто не бачив. Насправді я ж ніколи в житті не танцював жодної сальси, самби або чогось там ще – і тут раптом несподіване і щасливе відкриття, що яйця чомусь не заважають, а радше сприяють. Гадаю, це пояснюється загальною легкістю ситуації. Усі всім подобаються і всі з усіма цілуються в губи. Усі віддаються всім і всьому – ритмові, співам, текілі, димові, одне одному. Мої дівчата робили це зі мною так відверто і близько, що я почав збуджено обмірковувати подальший хід подій із запрошенням обидвох до себе в готель. Зрозуміло, що Челсі надзвичайно мені подобалась, але й, даруйте на слові, Хульєта теж.

О п'ятій ранку вони викликали мені таксі прямо під той напіврозвалений палац. Я запропонував їм падати на заднє сидіння. «Не сьогодні», – знітилася Челсі. «Завтра, завтра», – докинула Хульєта. «Завжди ці місячні», – подумав я, від'їжджаючи у пропахлу мескалем і травою ніч п'ятимільйонного міста.

5

Перед тим удень я читав мексиканській публіці уривки з «Обручів», а Хорхе Ернандес читав те саме іспанською. Хорхе вважає себе товстим, хоч насправді він великий. Як там не є, але на подіумі його було значно більше, ніж мене. Це я мав би бути модератором у нього, а не він у мене. Час до часу я засоромлено зиркав на своїх подруг, які показово сіли навпроти мене у перший ряд. Насамкінець, коли Хорхе передав слово присутнім і якийсь хлопчина в бандані запитав мене ні сіло ні впало про «Айрон Мейден», до зали прослизнула тьмяношкіра патлата особа в усьому чорному, з колихким і напіврозпанаханим бюстом. Вона знайшла собі вільне місце в одному з найближчих до подіуму рядів і почала свердлити мене настільки методично, що я аж засовгався на стільці. Добре, що презентація потривала ще якісь лише лічені хвилини – інакше вона висвердлила б у моїй фізії дірку завбільшки із зозуляче яйце.

Підписуючи книжки, я виразно вловлював бічним зором, що вона чекає. Тобто що це я чекаю, а вона підходить усе ближче, вона вже тут. «Це Куньял, вона хоче з тобою запізнатися», – відрекомендувала її Хульєта і зникла. «Як? Як твоє ім'я?» – спитав я. «Куньял», – відповіла вона і додала для певності: «Майже кунілінґус». Це розсмішило нас обох.

Я фотограф, казала вона, і фотографую лише письменників. Це трохи дивний проект, ну тобто він може здаватися дивним, але тобі він таким не здасться, бо ми одного поля ягоди (одного польоту птахи? обоє рябоє?). Я відчуваю це, що ми одного. Так от, я фотографую їх переважно на кладовищах. Ти зрозумів мене?

Ну звісно, відповідав я, чудова концепція, до того ж я справді мрію про мексиканське кладовище, як би то на нього потрапити. Я люблю кладовища, гробниці, скелети, я люблю Мексику, я люблю смерть.

Тоді я заїду по тебе завтра, трусонула вона патлами й бюстом. Я знаю, що ти в «Гілтоні». Звідти лише півгодини машиною.

Не раніше третьої пліз, попередив я. Уранці нас везуть до Текіли. Це місце, з якого витікає текіла. Ми будемо танцювати довкола священних агав і дегустувати священне пійло.

Ось мій телефон, колихнулась вона. Задзвониш відразу, як приїдете.

6

Фотосесія на цвинтарі? У мене бувало й не таке. Ще в понеділок мене перехопив у готельному фойє метушливий дідок з камерою на грудях. Він показав мені дві фотки – на одній він по-братньому обіймав за плече Борхеса, на іншій Умберто Еко. «Наступним буду я?» – спитав я. Він зрадів, що я не проти, і кудись потягнув мене. Тобто не кудись, а до чоловічого туалету. Ні, йому не йшлося про ґей-порнографію, як я собі встиг науявляти. Насправді йому потрібне було велике дзеркало. Ми стали до нього обличчями, він по-братньому закинув руку мені на плече і сфотографував себе зі мною. Моя посмішка на тому знімку, напевно, не дурнуватіша від Борхесової. Умберто Еко теж посміхається якось через силу.

7

Наступного дня (саме так – четвер!) я повернувся з Текіли, надзвичайно зворушений усім побаченим, пережитим і випитим. Ми пройшли Шляхом Агави від самого початку й до самого кінця, крізь усі проміжні етапи, смаки, соки і запахи, і елеґантний молодий хімадор спеціально для нас ефектно й невимушено розхуячив зрілий дванадцятирічний корінь аж на вісім шматків – кількома вправними ударами свого коа. Мало де на цьому світі бувало мені так добре, як того дня на теренах асієнди Сан Хосе дель Рефухіо. Текіла – це течія, текуче золото ацтеків, чистота духу і смерть паразитів. Кожному з нас дісталася в подарунок велика пляшка «Ерремадура Репосада». Від спеки, алкоголю і щедрості світу хотілося танути. Я танув на очах.

Саме тому ми повернулися з годинним запізненням. О четвертій я набрав телефонний номер Куньял. Скоріше б на кладовище, сказав я. Зараз буду в готелі, запевнила вона.

Хоч насправді мені хотілося трохи полежати коло Челсі. Але її ніде не було видно.

8

За якісь півгодини я зійшов у фойє і відразу ж запримітив патлату постать у чорному. Навколо неї так і юрмилася всіляка дивачня – як можна було здогадуватися, латиноамериканські письменники. Кожному з них вона призначала годину побачення на цвинтарі. Скидалося на те, що графік геть напружений. Я знайомився з колегами, міцно потискаючи їхні смагляві долоні, і тут-таки забував їхні імена. Зрештою, вони моє також. На цьому світі забагато письменників, особливо у Східній Європі та Латинській Америці (Мексика не рахується, вона є невдалою копією США).

Оскільки келих червоного вина перед Куньял був лише ледь надпитий, я замовив собі текілу, не першу того дня й не останню. «Розумієш, – почала вона, – уже пів на п'яту, за якусь годину стемніє, ми нічого не встигнемо, поки доїдемо до кладовища, його зачинять. О котрій завтра твій літак?». Мені здавалося, що о четвертій пополудні. Так я їй і сказав. «Я пропоную зробити це завтра вдень, – відповіла вона. – Я заїду по тебе о дванадцятій. У цей час найкраще світло». Я не знав, навіщо мені світло у Країні Мертвих, але погодився.

Принаймні на сьогодні тема закривалася. Треба було допивати і звалювати. Але тут вона, що називається, заговорила.

Ти маєш мене зрозуміти, казала вона, бо ми одного поля ягоди ( два сапога пара?). Я це відразу на тобі прочитала, щойно побачивши. Я бачу все, я читаю людей, ніби знаки, я їх проявляю, бо я не просто фотограф, ти мав би це відчути. Я сьогодні вдень знімала одного аргентинця, ти його не знаєш, на тому самому цвинтарі. Потім звідкись узявся незнайомий старезний дід. Він сказав: «Я нікого не маю на цьому світі, всі, кого я мав, лежать у цих могилах, і мене нікому сфотографувати. Мене ще ніколи не фотографували – жодного разу в житті. Я ніколи в житті не бачив себе на фото. Який я на фото, як ти гадаєш? Сфотографуй мене, щоб я міг померти!». Я відповіла, що зроблю це для нього, але хай подасть адресу, на яку вислати знімки. Він трохи подумав і сказав: «Це не так важливо. Головне, щоб я залишився хоч на одній фотографії». Тепер він у мене ось тут.

Вона кивнула на сумку з камерою. І продовжила.

Я з тих людей, які завжди слухаються своєї пристрасті. У мене були десятки коханців і всі вони письменники. Половини з них уже немає серед живих, але я знаю, що вони все одно поруч. За одним з них я поїхала до Лондона. У мене була віза на тиждень, але я забула про все на світі і лишилася на довгі роки. Заради нього я стала нелеґалом, уявляєш? Але любов нелеґальною не буває. Коли він помер, я стала кохатися з його донькою, його дружиною. Мені здавалося, це насправді він, а не його дружина чи донька. Ми були такі щасливі! Я найнялася до них служницею і варила для них індійські страви, і ми часто кохалися втрьох – я, його донька і дружина, і він також. А потім його дружина знайшла собі нового друга і вигадала, начебто я краду їхні речі, начебто в них пропадають якісь дрібниці, якісь алмази чи що. Це був наклеп – тільки для того, щоб мене позбутись! І я поїхала геть.

9

Я замовив їй ще вина, а собі ще текіли. Вона не зупинялася.

Я люблю переглядати фото з моїми письменниками. Вони вмирали з різних причин і на різні способи. Це таке щастя, що я встигала їх знімати! З одним таким я прожила кілька років і ніколи його не знімала. Він був геній. У цій країні він був найкращий. Я піклувалася про нього в лікарні, куди його періодично запроторювали. У нього траплялися психічні напади, і тоді його забирали до лікарні. Я вмивала його і годувала з піпетки, коли він лежав паралізований уколами. Навряд чи ти знаєш його речі, вони просто геніальні. Я мешкала в нього щоразу після того, як він виліковувався. Одного разу в неділю вранці ми ніяк не хотіли вилізти з ліжка, все кохалися й кохалися, кілька годин поспіль. Раптом дзвінок у двері. Він пішов глянути хто і за мить убіг до спальні, весь такий голий, блідий, спітнілий. «Там моя дружина, ти маєш зникнути!» – він аж тремтів. Уявляєш, вона покинула його багато років тому, коли він ще тільки починав хворіти. І всі ті роки лиш я була з ним, лиш я його рятувала. А коли він повернувся з лікарні, вона прилетіла на все готове, на всю його славу і гроші. Я за рідною дочкою не ходила так, як за ним, а він вигнав мене з дому, щойно його дружина з'явилася. Вони удвох виштовхали мене на вулицю – напівголу, в чому була, із синцями на грудях, отут. І скинули мені з балкону мою валізу з речами, розкриту.

Я спитав, чи вона його все-таки сфотографувала. А як ти думаєш, подивилась мені в очі вона. Розумієш, обережно почав я. Далі слід було назвати її, але я знову забув це дивне ім'я. Куньял, допомогла вона. Це індійське ім'я. Мій батько був індус, а мати єгиптянка. Мій батько народився в Лівані. Він утік до Мексики з Іспанії, громадянська війна, тридцяті роки. Тому я мексиканка. Але не за кров'ю.

Я сказав, що кров тут ні до чого. І трохи засумував. Ідея з фотосесією подобалася мені все менше. Зрозуміло, що відступати нікуди. Я сам собі винен, що так легковажно погодився на той цвинтар. Але чим завинили всі інші сотні людей у моєму боїнґу?

Скільки вина й текіли влилося в нас того вечора? Уже й не пам'ятаю.

10

Зате пам'ятаю історію з Елісео Д., великим кубинським поетом.

Я прийшла до нього 1 березня вранці, казала Куньял, збуджено відсьорбуючи з келиха густо-червону чилійську кров. Ми довго домовлялися заздалегідь і врешті вибрали цей день. Але його дочка навіть не впустила мене досередини. Начебто її татові раптово зробилося дуже зле. Я сильно засмутилася. Вийшовши з їхнього будинку, я зненацька озирнулася. Щось у мені наче сказало: озирнися. Він прикипів до вікна й дивився мені услід. Жахлива гримаса болю, сльози в очах і дощові струмені на вікні. Через кілька годин у новинах повідомили про його смерть.

Я спитав, чи вона сфотографувала його в тому вікні. Вона мовчки видобула із сумки пачку знімків і швидко знайшла потрібний. Усе так і було. Включно зі струменями на шибах.

11

Навіщо тобі летіти вже завтра, спитала вона.

Я хотів до Челсі. Чи принаймні до Хульєти. Ми домовилися, що зустрінемось утрьох пізно ввечері. Я все одно не знав, як шукати той клуб у цьому п'ятимільйонному місті. Я відповів: «Не знаю. Мушу летіти. У мене квиток. І віза. Чомусь аж на 180 днів». «Це півроку. Це багато», – сказала Куньял. «Крім того, я закохався в одну жінку і дуже хочу до неї в Берлін, – знайшов я відмазу і тут-таки зрадів, що навіть не брешу. – Я слухаюся своєї пристрасті». «Але ж є й інші жінки», – запевнила вона.

З готелю ми поїхали однією таксівкою.

«Коли вийде твій альбом?» – запитав я, щоб відволікти її блудливу руку. «Який ще альбом?» – не зрозуміла вона. «З письменниками на цвинтарі», – сказав я. «Яка тобі різниця! – вибухнула вона. – Я не збираюся видавати ніяких альбомів!».

У клубі вона вгатила ще два келихи червоного. Мої подруги здавалися дещо заскоченими її бурхливою появою. Хульєта час від часу непомітно для Куньял корчила гримаси. Челсі виглядала неприступною і мовчала. «Ти повинен пожити в Мехіко, – взялася за своє Куньял десь посередині другого келиха. – Хоч би з півроку, 180 днів. Це найбільше місто світу, 25 мільйонів людей, ти уявляєш? У Мехіко навіть Маркес живе з усіма своїми дружинами й дітьми. Ти можеш побути в мене, а потім перейти до неї (вона вказала на Хульєту), а потім до цієї, бо ця тобі подобається найбільше (вона вказала на Челсі). Я не жадібна, можу з ними ділитися. Тиждень у мене, тиждень у неї. Потім знову в мене. Ми можемо кохатися всі разом. Вони знають, як я це вмію». «Вона сильно п'яна», – сказала Челсі. «Викликати для тебе таксі?» – спитала Хульєта. «Обійдуся без твоєї допомоги», – відрізала Куньял і, наштовхуючись на столи та стільці й потрясаючи патлами, ображено вийшла в ніч. Але спершу озирнулася на мене з дверей: «Завтра о дванадцятій я у тебе!».

І чорне поглинуло чорне. Аж тоді ми знову натанцювалися.

12

Наступного й останнього дня, близько полудня, я приречено чекав Куньял у фойє. Багаж я про всяк випадок уже тримав коло себе – і хай ця відьма везе мене просто з цвинтаря на летовище, хай дасть мені останнього копняка, щоб я востаннє злетів у повітря, а зі мною й сотні не винних ні в чому людей. Тобто в моєму випадку це буде не Ascención, a Asunción. І слушно.

Роман, у якому я був, здається, героєм, добігав кінця і завершувався подарунком останньої ночі на літеру Ч. Чого ще хотіти?

Я уявив, як через рік тут відбудеться черговий фестиваль, і вона знову з'явиться в цьому готелі, і показуватиме комусь іншому свої знімки, і тоді зненацька скаже: «Дивись, а оце Юрій, ти його не читав і не знаєш. Як мені з ним пощастило! Він загинув ще того ж дня, його літак упав у Мексиканську затоку, ти пам'ятаєш ту катастрофу 5 грудня. Як живого бачу його в цьому фойє. Він сидів отут, де ти».

З легкого заціпеніння мене вивів готельний хлопець. «Пане Ан..? – він силувався прочитати з папірця моє прізвище, але з цим, як завжди, нічого не виходило. – Пане…». Так, це я, звичайно. «По вас таксі на летовище», – ошелешив він. Я кинувся заперечувати: це неможливо, що я робитиму там стільки часу, якого біса таксі вже зараз. Хлопець уважно проглянув свої записи і, не впадаючи в екстаз, наполіг на сказаному: «По вас таксі. Ваш виліт о другій, пане. Ваш виліт перебронювали на раніший рейс».

О другій, о другій, о другій – не о четвертій! Усе ще не вірячи власному щастю, я кинувся з речами до машини. Озирнувшись на задньому сидінні, я побачив Куньял, яка саме заходила до фойє з інших дверей. «Якщо он та дама в чорному зараз поженеться за нами, не дайте їй нас наздогнати», – сказав я водієві. Не думаю, що він зрозумів. Хоч і відповів мені вузькою ацтецькою посмішкою.

Як ви здогадуєтеся, до Берліна я долетів.