Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 34 страниц)

МІНСЬК, 2000

У Мінську було жахливо чисто. Цим твердженням я не збираюся нікого дивувати: щойно заходить мова про Мінськ, як усі погоджуються, що він надзвичайно чистий. Так, він чистий – чистий як явище. Ми потрапили всередину цієї невимовної чистоти у час, коли літо наближається до половини липня. Завдяки цій обставині нам і справді здавалося, ніби ми опинилися в Місті Сонця, ретельно вимитому й по-пустому ідеальному.

Готель «Бєларусь» розташований поблизу Комсомольського озера і Комуністичної вулиці. На якому поверсі я жив? Припустімо, що на п'ятнадцятому. Коли о шостій ранку я повертався до свого номера, готельні коридори нарешті трохи звільнилися. Я зміг пройти до себе фактично без перешкод. Моє власне похитування до уваги не береться.

Коридори готелю «Бєларусь» щовечора наповнювалися проститутками. Пройти таким коридором бувало вкрай нелегко. Це наче прориватися через жахливо в'язку масу густо напарфумленого тіста. Проститутки в готелі «Бєларусь» чомусь усі як одна були великі й опасисті, про таких ще кажуть «огрядні» або «тілисті». Того, хто забезпечував їх працею, важко запідозрити у протиприродних смаках. Зайво підкреслювати, що всі вони паралельно працювали на кагебе.

Кожній особі чоловічого штибу, яка мала необережність висунутись у готельний коридор, вони активно пропонували товариство. Готель «Бєларусь» – один з нечисленних. У сенсі нечисленних іноземців, які в ньому зупиняються. І тут заїхали ми – чи не сто іноземців на раз. Не дивно, що вони хапали нас за руки і притискали до коридорних стін. Більшість із них, напевно, мріяли повиходити заміж за цих іноземних письменників.

Я не сумніваюся в їхній чистоті. Тобто, як і все в цьому місті, проститутки були ретельно вимиті. Можливо, старший зміни особисто прополіскував кожну піхву крижаним струменем зі шланга на вечірньому розводі. Коли вони, загнавши мене у п'ятий кут, наблизилися впритул, я до млості виразно відчув запахи господарського мила і парфумів «Красная Москва».

Як мені вдалося цього уникнути – не знаю досьогодні. Перш ніж забутися півторагодинним сном на нерозстеленому ліжку, я щасливо викурив на балконі дві сигарети поспіль. Сонце здіймалося все вище над Містом Сонця.

МОСКВА, 1989 – 91

Як мені здолати цього Левіафана, цю потвору п'яти сталінських морів? І де мені знайти Змієборця на неї?

Іншими словами: як охопити неохопне і осягнути неосяжне? Як нарешті вибухнути любов'ю? Саме так – вибухнути, але цього разу нарешті любов'ю, пролитись її спермою. Чи хоча б заструменіти вдячністю? Бо без неї, вдячності, краще нічого не згадувати. А я тут і зараз мушу позгадувати стільки, що й ніч мене в дорозі застане.

Але з чого почати? Незле було б отак: «Метро обривалося на «Савьоловській». І справді – щойно за лічені тижні перед моїм остаточним виїздом Серпуховську лінію продовжили до станції «Дмитровської». До того дня «Савьоловська» залишалася кінцевою в нашому напрямку. Під нашим мається на увазі напрямок на гуртягу.

Метро обривалося на Савьоловській. З погляду фактичної точності це був би дуже правильний початок.

Або ось такий варіант, культурологічний. Чому немає роману «Москва», хоч є «Петербург» Бєлого? Тому що Борис Бугайов народився на Арбаті? Тому що Бєлий жив переважно в Москві?

Такий початок був би цілком пристойний, але надто красивий для цієї книжки. До того ж я так ніколи й не дочитав «Петербурга». Я вже навіть не пригадую, чи й починав його читати. Тут немає чим пишатись, я згоден і я цим не пишаюся.

Почну з іншого.

Два роки, що їх я прожив у Москві – це плюс мінус 730 днів. Віднімаю від них два літа (два липні та два серпні, тобто 120) – залишається 610. Цього все одно забагато, бо слід відняти ще й двічі по півтора місяця зимових вакацій. Після цього днів залишається вже тільки 520. Відкиньмо ще з три-чотири тижні, витрачені на всілякі «туди-сюди» (переважно втечі до Києва, Львова і, зрозуміла річ, Франика). За наймінімальнішими розрахунками лишається не менше 480 днів.

Таким чином, Москва – це місто, в якому я прожив щонайменше 480 днів. Тобто я в ньому 480 разів прокидався і стільки ж, мабуть, засинав. Але часом і не засинав зовсім, хоч усе одно потім прокидався. Це місто, в якому я щонайменше раз на день їв і значно більше разів на день пив. Уточнюю: в Москві я вигадав для себе такий спосіб живлення, що їстиму лише раз на день – в полудень у нашій літінститутській їдальні – і ніколи нічого для себе не готуватиму. Від цього я постійно стрункішав і вигострювався, це додавало мені внутрішньої струноподібності, а Вікторові дало змогу написати у своїй історичній поемі «Реставрація» приблизно таке:

 
Або Юрко – колишній грубас
(продовжим кулінарну тему),
а нині дженджик, хорт і любас,
прочанин в пошуках Едему.
 

Найсуттєвішими в цих рядках є два поняття. «Хорт» вказує на мою московську вихудлість (і, мабуть, мобільність, тобто повсякчасну готовність зриватися й бігти). «Прочанин» вказує на початки того мандрівного життя, що й досі не хоче мене нікуди відпускати. Під «Едемом» Віктор точно розуміє не Москву, а щось набагато ідеальніше.

* * *

Якщо ти любиш мандрувати, то мусиш кохатись у відстанях. Моя найперша поява в Москві 1 вересня 1989 року стала чимось на зразок прологу до такого кохання.

Напередодні, ще у Франику, мене докладно проінструктував Ярослав Ґарсія. Він і Москва – це особлива пара. Ярослав Ґарсія – так я його називаю в цій та деяких інших книжках – у Москві прожив значно більше за мене, цілих п'ять років. І ці його роки студентські, от у чому заковика. Тобто він уже ніколи з Москвою не розлучиться, вона сидить у ньому, як юність, «гостра і густа». Чи не з його рук я отримав першу в житті схему ліній московського метро? Я вирішив, що завжди триматимусь її, ніби сліпець поводиревого мізинця.

Москва Ярослава Ґарсії – це своєрідний пунктир, нетривкі, переривисті і, мабуть, плутані лінії пересувань, між якими – станції, тобто адреси Кількох Наших Людей. (Насправді шпигунська мережа, по-українському глибоко і безнадійно законспірована). Тож 1 вересня 1989 року я мав приземлитися на одній з таких станцій, щоб отримати секретний пакет настанов і тимчасовий нічліг. Станція метро називається «Сходненська», за нею вже тільки «Планерна» – і все, кінець Тагансько-Краснопресненського фіолету, кінець суходолу, повітряний простір, вільне падіння планерів та іншої авіації.

До речі. З летовища Внуково до «Сходненської» – відстань, як мені здалося, довша, ніж будь-яка інша відстань усередині будь-якого іншого міста, з крайнього півдня на крайню північ, якось так. І кожна відстань, яку долаєш уперше, видається ще довшою, ніж вона є насправді, а час у дорозі – ще тривалішим. Тому весь цей шлях став для мене дійсно таким собі Першим Вересня або, скажімо, Вступним Іспитом. Спочатку цей автобус від летовища до «Юго-Западної» (ніби з Франика до Львова), потім це перше метро до «Дзержинської» (і цей безмежно затяжний перегін між «Університетом» та «Спортивною» з привидом закритих наглухо «Ленінських Гір», підвішених над річкою – доїдемо? не доїдемо!), а там і зміна червоного на фіолетове, інфрачервоного на ультрафіолетове, перехід на «Кузнецький міст» – і ще дев'ять станцій угору, до решти, до кінця, до повної зупинки вагонів та серця. (Про серце я додав, як ви розумієте, для краси).

Скільки це може становити кілометрів – увесь той пробіг? Тисячу? Тоді я був ладен повірити, що так. Насправді гадаю, що десь близько 50-ти, але наче пройдених власними ногами, взутими у кирзові скороходи. Півтори години шляху, півтори години самотності всередині натовпу, цілковитої анонімності і розчиненості в Іншому – це і є, наприклад, вона, свобода, острів свободи, людино-острів, рухомий острів з людським обличчям і двома валізами, в одній з яких, суттєво меншій – помаранчево-біла друкарська машинка «Traveller DeLuxe», якась югославська чи щось подібне, семирічного терміну експлуатації, а отже (дякую за підказку, російська літературо!), изрядно поизносившаяся.

* * *

Одного разу покохавшися з відстанню, я схотів і далі чинити з нею ці неподобства. ВС, до якого на «Сходненську» я ледь не сомнамбулічно допер того разу, забезпечив мене великою й детальною мапою Москви. Це було запрошення до ходіння. Москва стала для мене першим на світі містом, яким я ходив з мапою і ніколи ніде не заблукав. Топографічно я знаю (знав тоді!) Москву краще від Львова, не кажучи вже про Київ. Напевно, це важливо: перш ніж рушаєш у лабіринти чужого й нового міста, посидіти з годинку над його мапою. Засвоїти цю форму, контури, обриси, тіло, серце, природу, що і побіля чого виникало, як і куди розлазилося і де знову збиралося докупи. Москва виявилася концентричною.

Від гуртяги на вулиці Добролюбова (назва, жодного разу не згадана в «Московіаді», а можна було ж і з неї пару кпин витиснути!) я пішов за тролейбусом, безумовно, 3-го маршруту. Це виявилося з біса цікавим заняттям – іти вперед, високо задерши голову, щоб не втрачати з поля зору тролейбусних дротів під небом. У Львові моїх часів тролейбус називали «рогатим», у Москві я назвав би його «дротяним». Кінцевою метою виправи був Кремль. Ні, це не було паломництвом радісного прочанина до своєї святині. Це була інспекція: я хотів переконатися, що Кремль і справді існує. У мене було аж дві підстави сумніватися в цьому. По-перше, на телеекрані він завжди більше нагадував фанерний макет. По-друге, у Вєнічки Єрофеєва ніколи не складалось його побачити, хоч скільки він намагався до нього доїхати.

Зрештою, то міг бути й цілком слушний та, сказати б, закономірний потяг кожної радянської людини: своє перебування у Столиці розпочати з її серця, Кремля. Та мені б у цьому щиро позаздрили мільйони оленярів, геологів і зеків з найвіддаленіших куточків!

Саме тому від Пушкінської площі я рушив пішки. Зрозуміло, вулицею Горького. Але насправді вона не вулиця, вона Проспект. І Горький, у той час найбільший з лохів Великої Російської Літератури, на кожному кроці освистуваний та осміюваний, тут ні до чого. Насправді вулиця Горького, нині Тверська – це Сталін himself [80]80
  Власною персоною (англ.).


[Закрыть], це його застигла пісня про велич. Я мимоволі прискорював ходу, ніби йшов у колоні патріотичних демонстрантів і за спізнення до трибуни нам загрожувало по десять років ГУЛАГу, якщо не розстріл.

Тепер мені спадає на думку, що моя потреба в ходінні насправді означала вбивання часу. Тобто підсвідомо я прагнув проходити власними ногами всю цю Москву, щоб тими ходіннями, а краще сказати, хождениями, прискорити час, розігнати його. Любов до піших походів мені прищепив, здається, батько. До певного віку він люто ненавидів громадський транспорт і волів будь-яку відстань долати ногами. Але в межах Франика це не справляло приголомшливого ефекту. У Москві така життєва настанова виглядала б у сто разів масштабнішою.

Москва – це місто, де я проходив найдовші відстані. За нею, мабуть, Відень, а далі вже Берлін і з недавнього часу Нью-Йорк, Велике Яблуко. Я його ледь-ледь надкусив.

Але якщо Нью-Йорк – Велике Яблуко, то що таке Москва? Велика Картоплина? Будь-яка мапа Москви підтвердить моє припущення.

* * *

Я йшов і запам'ятовував. Моїм центром ставав Центральний, але не гастроном, а телеграф. Я зрадів, коли його побачив. Це він, Центральний телеграф, мав бути моєю щоденною метою на ці два роки, пунктом призначень – моїх і моїх листів, моїм Призначенням. Листи мали надходити звідусіль – з дому, від Ярослава Ґарсії, з усього світу, від оленярів, геологів, зеків і від не знаних поки що коханок. Старі поштові листи, що їх сьогодні, в добу електронних, прийнято називати «звичайними», становили одну з підвалин мого дворічного життя у Москві, і вони були «до запитання». Мабуть, це і вабило (та й бавило добряче): якби я сам не приходив і не «запитував», то вони б так і лежали незапитаними, їх поступово, по досягненню чергової вікової позначки, переводили б з одного сховища до іншого, понижаючи в категорії та статусі, аж поки одного дня не викинули б кудись у внутрішні двори всередині цього замкнутого чавунного каре і не спалили вкупі з такими ж простроченими.

Але я не дав їм цього шансу. 480 разів я приходив по них, убиваючи московський час, а заодно і свої ненаписані поеми, одним і тим самим маршрутом – з Тверського бульвару, 25 на вулицю Горького, 7.

(Про ненаписані і вбиті поеми я щойно загнув. Навпаки – моє ходіння дуже їм допомагало, вони в ньому виходжувалися і відбувалися).

Центральний телеграф – це футуризм, до того ж маяковський. У межах Бульварного кільця – чи не єдина вже комуністична, але ще несталінська махинерія. Центральний телеграф технократичний, постреволюційний, неопролетарський та стильний (його стиль телеграфний). У ньому є щось харківське, він асоцієються з ілюзіями, утопіями, прогресом та швидкістю звуку. В ньому назавжди закодоване радіо, він заклятий сигналами всіх частотностей.

Після нього вже тільки Красна площа і Кремль. Про другий я недавно прочитав, що за формою він неправильний трикутник. Я додав би – дуже неправильний трикутник. Першу я обійшов за периметром і переконався в тому, що британський музичний продюсер мав рацію, порівнявши її в нічному випуску станції «Юність» із двадцятьма стадіонами «Вемблі». Пам'ятник Мініну і Пожарському, Василій Блаженний, Спаська вежа, Мавзолей і ГУМ були на місці.

До Кремля я не увіходив. Нє звалі-с.

* * *

Ще того ж вечора в гуртязі я порівняно швидко записав обидва виходжені протягом усього пішого дня вірші. Обидва мені досі частково подобаються, за що я мушу вклонитися свободі, відстані та Москві. Зрештою, обидві перші компоненти виявилися наповненням (і доповненням до) третього. Рядок «знову в руськім царстві пиятика» спав мені на думку, коли я йшов (точніше, следовал) Бутирською за дротами і, на мить відвернувши голову від тролейбусного неба, запримітив жахливу ходинську тисняву з доброї сотні чоловічих та жіночих, переважно заяложених, тіл. Вони штурмували горілчаний, і це був початок кінця.

* * *

еСеСеСеР, яким його пам'ятаю, був країною нестачі всього. Той, якого не пам'ятаю (себто який існував до мого народження), теж навряд чи відрізнявся у кращий бік. Можливо, подеколи в гірший – у це я повірю. В еСеСеСеРі хронічно бракувало речей, виробів, товарів, предметів, продуктів і загалом продукції – від пелюшок до трун, від трусів до автомобілів, від книжок до жуйок, від комодів до кондомів. Людське життя являло собою суцільне добування всього того, без чого нормального людського життя не буває. Людське щастя являло собою здобуття всього цього. Звісно, це було ненормальне людське щастя. еСеСеСеРяни розвинули незбагненну здатність давати собі з цим раду і тішитися кожною здобиччю, ніби здобутком. Змагання з дефіцитами створювало сенс існування. Уміння крутитися і влаштовуватися досягло не баченої ніде філігранності. Так бралися від життя маленькі радощі, які насправді виявлялися великими. Ті з вас, які люблять прозу Довлатова, сподіваюся, не забули про сосискові перемоги героїні. Як і про її ж сором з їхнього приводу.

еСеСеСеРівська етика вся сконцентрована у вислові «Хочешь жить – умей вертеться». Її доповнювала ще така: «Наглость – второе счастье». Ці народні мудрощі відригуються нам досьогодні. Тобто по-справжньому назвати їх мудрощами може тільки викінчений дурень. Але тут і тепер я взагалі-то не про це.

Бо все ж – Москва!

У Москві було все. Недарма ж саме для неї в природі існувала вища категорія постачання. (Шановні жандарми мови! Я свідомий, що російське «высшая» слід перекладати українською як «найвища», а не просто як «вища», так, я свідомий. Але закликаю вас у цьому випадку змиритися і не здіймати бучу).

Москва була сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу». Москва була втіленням ідеї про достаток. Ні, не Божественний Достаток, а соціалістичний – партійно-патриціанська розкіш, ампір, банани, коньяки, шоколад. Провідна формотворча ідея повоєнної Москви – це суміш соцреалістичного палацу з універсальним гастрономом усіх часів і народів.

Москва притягувала до себе решту людності передусім своїми вітринами. До Москви їхали скуповуватися з усіх найдальших околиць нашого тодішнього континенту. Хтось із реєстрових сатириків того часу про все це доцентрово-відцентрове бродіння написав якось так, що «наші пасажирські потяги дедалі більше нагадують товарні».

Спраглі речового і харчового достатку, гості Столиці загачували (ні, я не сказав «загиджували») її своїми натовпами і чергами. Через них у Москві все давалося з боєм і тяжкими зусиллями, роботою ліктів і штовханиною. Ці явища неймовірно збагачували російську мову. Завдяки ним у ній з'явилося слово «понаехавшия», а також – почасти – вислів «Москва не резиновая».

Підозрюю, що при цьому йшлося про одну з найґрунтовніших суперечностей кожної імперії – Центр vs провінції. Центр завжди забезпечує свій достаток коштом провінцій, висмоктування з них усього, що тільки дається висмоктати. Провінції налітають на Центр, щоб вивезти з нього назад бодай частинку свого. Це схоже на революційне гасло «Грабь награбленное!».

Поступовий розпад еСеСеСеР, хоч як дивно, поклав цьому край. Потоки данини з провінцій перестали безперебійно стікатися до Центру і з часом зовсім висякли. Москва (у сенсі її вітрин) почала порожніти просто на очах. Я міг спостерігати це щодня і навіть щогодини, адже я й далі ходив нею пішки і зловтішно нанизував одну констатацію на іншу. У відповідь на таке очевидне зубожіння Москва вирішила захищатися від остаточного розграбування решти стратегічних запасів. Для цього вона вдалася до мільйони разів перевіреної, а отже й улюбленої еСеСеСеРівської фішки – прописки за місцем проживання. З певного дня купувати в Москві могли тільки ті, що власним паспортом засвідчували свою прописаність. Іншим стало зась.

Тоді провінції, розлючені й ображені, вирішили показати Центрові свій остаточний фак. Уся велетенська імперія почала розвалюватися на безліч натуральних господарств. Для Москви цей поворот у подіях виявився найменш бажаним. З'ясувалося, що в таких натуральних умовах вона в натурє не має чим заповнювати свою ампірну внутрішню порожнину. У грудні 1989-го я ще зміг купити на вулиці Горького (спеціалізована крамниця з оксюморонною назвою «Вина России») пляшку новорічного шампанського додому. Ціною такої здобичі, крім суто грошової, були необхідність підніматися рано вдосвіта і більш як двогодинна черга посеред просифонюваного всіма норд-остівськими вітрами Проспекту. Але у грудні 90-го навіть про це вже й мови не було: новорічне шампанське я добував уже не в Москві, а у своєму Франику через – як це називається? – довжелезний і суперечливий ланцюг міжлюдських стосунків.

Пам'ятаю, як драматично пустішав Єлісеєвський гастроном. Це диво російсько-купецького споживацького розмаху, цей східний палац у самому центрі імперського Центру, себто центральний храм-гастроном, у 89-му році ще здатний був уразити мене – наприклад, велетенськими ананасами чи нескінченними, здавалося, покладами халви відразу трьох або й чотирьох (неймовірно!) сортів. Натомість пізньої осені 90-го, у «Листах в Україну», я змушений був констатувати, що

 
…сказати правду, пан Єлисеїв
став не той, що був, не ті ананаси,
а на нас поклав, як кажуть в Расєї.
Анаші нема.
 

«Ананаси не ті» (швидше за все – всього лише рештки консервованих), а про халву вже взагалі ні слова. І зрозуміло чому: центральноазійські провінції більше не хотіли її відвантажувати.

Проте ані халва, ані (даруйте звукопис) ананаси, ані навіть рябчики ніколи не становили для мешканців Москви якихось визначальних цінностей. Найболючішим для них стало обмеження на горілку. Це так, ніби в народу повільно, по краплині, забирали його жорстоку і хмільну душу. На початку цього катаклізму йшлося тільки про суб'єктивне: антиалкогольні укази і всілякі заборони згори. Але в кінці, себто в останні місяці моєї Москви, навесні та влітку 1991 року, це вже була об'єктивна відсутність необхідної на душу населення [81]81
  Який усе-таки поетичний вислів – Душа Населення!


[Закрыть]кількості пляшок. Справи рухалися в бік гуманітарної катастрофи, люди падали з ніг і гинули просто в чергах перед горілчаними.

Одного дня закинута в Москву ледь не по-шпигунському громадянка вільного світу Марша привела мене до західного супермаркету – якщо не помиляюся, десь у районі Кутузовського проспекту. Це був такий ретельно ізольований і пильно охоронюваний простір, доступ до якого мали винятково західні дипломати, журналісти та інші мешканці або гості Москви із західними паспортами. Я вже не пригадую, як він називався. «Калінка»? «Малінка»? У кожному разі це був мій перший виїзд за межі комунізму. Хоч який там виїзд – вистриб, одногодинний стрибок у капіталістичну гречку. До речі, гречки в тому просторі, цілком можливо, й не водилося.

Зате в ньому знайшлося безліч такого, що трапилося мені вперше у житті. Як наприклад: авокадо, батати, васабі і віскі, гумус, ґорґонзола, ґуаява, ґуакамоле, джин (у пляшці!), джинджер-ел (також), дорада, естрагон, єгершніцель, жамбон, зелений рис, імбир, їстівні каштани, йогурт, кальвадос, кашаса і кракатук, макадамія і маракуя, нототенія, ореґано, пекоріно, рукола, сезам, суші, текіла, тофу, устриці і загалом фрутті ді маре, хамон, цинамон, цукіні, чинзано, шеррі-бренді, шнапс, ямс…

Число літер, звуків, кольорів і шелестінь цього світу виявилося катастрофічно більшим, ніж я міг собі досі уявляти.

* * *

Сп'яніння, про яке я тут уже згадував, себто сп'яніння відстанями, а отже свободою, спричинювало мої постійні втечі з гуртяги. Окрема кімната, де я вперше у житті мешкав сам, цілком і виключно сам-один, була безумовним дарунком долі. Вистачало повернути ключ у замку – і досягалося недосяжне: самота, спокій, письмовий стіл, друкарська машинка, папір, сигарети, абсолютний, кажучи польською, odlot.

І якщо в ній не писалося, то читалося. У тій Москві я читав так багато, ніби надолужував утрачене – сотнями сторінок за вечір, грубими томами за два-три дні. У моєму тодішньому списку Маркіз де Сад логічно переплітається із Солженіциним (усі три частини «Архіпелагу»), а Бахтін з Маланюком (обидві «Книги спостережень»). Та що там – я навіть гіпермонументальне «Prawem і lewem» Лозінського завиграшки проковтнув – подвиг, якого б уже нізащо не здійснив тепер.

Тому я згоден з тими, котрі повчають мене, що Москва – це текст. Так, це текст – і зовсім не обов'язково про Москву.

І все ж хоча б кілька разів на тиждень мене тягнуло назовні. Я ніби навмисне відшукував найдальші пункти призначення і радо приймав запрошення до діаметрально протилежних кінців московського світу. Що тривалішою виглядала майбутня подорож, то веселіше я на неї приставав. На жаль, мені майже ніколи не вдавалося їхати в один бік довше, ніж годину. Причиною такого сплющування полюсів було метро, що в нього я занурювався у дев'яти випадках із десяти.

На схему московського метро я досі можу дивитися годинами, як такий собі мнемоманіак. Чи це намагання вивчити її всю впоперек і уздовж напам'ять? Увібрати в себе, втягнути, поглинути, зархівувати? Чи це заціпеніння має в собі щось від гіпнозу? Як мені позбутися цієї залежності?

Москва – це Павук, а Павук – це Метро. Тобто Москва – це радше підземне місто, аніж надземне. Це пов'язано перш усього з його репресивним характером. Підземні ходи, закапелки, карцери, катівні, штольні й колодязі – все це не тільки супроводжує, але й підпирає Москву своїми порожнинами від самих її початків, із самого середньовіччя. В одному з «Листів» я пишу про московське метро, що воно «трагічне і стратегічне». Воно тоталітарне, бо воно – це насамперед Сталін з його хтонічними інстинктами.

І як же його відокремити від Москви, цього рябого осетина?!

* * *

А навіщо його від Москви відокремлювати?

Якби не він, у Москві ніколи б не збудували метро. Це він, це його мегало-, гіганто– та ампіроманія, його галюцинативне безсоння вкупі з передчуттями другої, а відтак і третьої, остаточної, світової війни покликали до життя цей ще один модернізаційний проект. У нього їхав дах від жаги перетворень і параної. Звідси – й потяг до всього підземного: бункерів, штабів і сховищ. В ідеалі то мали бути цілі підземні міста, значно більші за свої відповідники на поверхні, їх насичена мережами повноцінної життєдіяльності агломерація. Найкраще було б утекти до них назавжди. Якщо б ворог завоював поверхню, то все заціліло б і розгорнулося внизу – ізольований і захищений Інший Світ, Імперія-2. «Ворог» – це дуже важливе слово в його контексті, просто-таки ключове. Сталін так і залишиться навіки найулюбленішим російським героєм – таким, що знищив мільйони ворогів і збудував осяйні підземні палаци. Таких величних звершень не забувають.

У травні 1935 року його права метрополітенівська рука Лазар Каганович, відкриваючи першу, звичайно ж, червону лінію між Парком Культури і Сокольниками, виголосив промову, яка неодноразово переривалася бурхливими тривалими оплесками та вигуками ентузіазму. «Метрополітени в капіталістичних містах будуються понурими, одноманітними, сумовитими, – казав Каганович. – Людина йде з роботи втомлена, спускається вниз, у темряву склепу, сідає в підземний потяг і не тільки не відчуває полегкості, а навпаки, ще більше втомлюється». У цьому Каганович мав рацію, зауважу я нині – вже після того, як запізнав і паризьке, і нью-йоркське, і, звичайно ж, лондонське метро. Проте найбільше в його словах мене привабила цілком ґотична темрява склепу– безумовний відбиток підлітково-юнацького захоплення яким-небудь Брюсовим чи Бальмонтом. Тому я не втримуюся від утіхи цитувати Кагановича й далі: «У нас інше суспільство та інший лад. Наше суспільство є, передусім, суспільство соціалістичне. Соціалістична держава може дозволити собі будівництво для народу споруди, яка коштує дорожче, зате дає зручності, краще самопочуття, художню насолоду населенню. Ми хочемо, щоб ця споруда, яка більше, ніж будь-який інший палац, театр, обслуговує мільйони людей, – щоб ця споруда піднімала дух людини, полегшувала їй життя, приносила їй відпочинок, задоволення. Наш робітник, що їде на метро, має почувати себе в цій споруді бадьоро і радісно, знаючи, що працює для себе, знаючи, що кожна гайка є гайкою соціалізму».

Тут я на мить зупиню цитування – виключно, аби ще раз помилуватися красою щойно згаданої гайки, якомога міцніше закрученої, хочеться сподіватися. Помилувався – і далі, до головного месиджу тієї історичної промови: «Ось чому, товариші, ми збудували такий метрополітен, де людина, спускаючись на станцію, почуває себе, за визначенням робітників Москви – «як у палаці». Та й палаци нашого метро не одноманітні. Що не станція – то своєрідність. Де ж тут, панове буржуа, казарма, знищення особистості, знищення творчості, знищення [82]82
  Слово «знищення» таки за Фройдом ужите аж тричі.


[Закрыть]мистецтва? Навпаки, на метро ми бачимо найвеличніше розгортання творчості, розквіт архітектурної думки – що не станція, то палац, що не палац, то по-особливому прикрашений. Але кожний з цих палаців світить одним вогнем, вогнем соціалізму, що йде вперед і перемагає!».

Ці патетичні слова було вимовлено в мить одного з найвищих злетів еСеСеСеРу. Система починала здаватись успішною і переможною. Мешканці Москви, ніби діти напередодні Свят, жили очікуванням цього підземного дива. Їм випало справжнє щастя: найгарніший у світі Метрополітен, наймудріший у світі Батько. Ті з них, які ще перед відкриттям таємно побували під землею і краєм ока підглянули, що там будують, розповідали про побачене напівошалілою скоромовкою: мармур, коштовності, бронза, колони, скульптури. Це була мета, її досягнення, це було мега – мегадосягнення мегамети.

Герой «Московіади» Отто фон Ф., якісь лише 55 років по тому, переповідає свої враження від метрополітену (і саме московського, позаяк своєї кругосвітної подорожі ще не здійснив, тож інших метрополітенів ще не бачив) цілком інакше: «Він завжди приваблював мене своєю дикою апокаліптичністю. У таких вагонах я возив би грішників до пекла. Усе – починаючи від пропускних турнікетів, що жахають металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатями кататоніків або вічно забіганими силуетами параноїків, до самих підземних потягів, що вириваються звідкілясь із темряви, лячно гальмують на станціях з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови».

Це про ті самі палаци? Про їхню «художню насолоду для населення»? Про той самий вогонь соціалізму? Бідолашний товаришу Каганович, як же воно все виблякло, протерлося і посипалося! Темрява склепу запанувала в палацах, темрява склепу!

Але, може, нічого насправді не сипалося? Може, то Отто фон Ф. галюцинує і нагнітає страхи навколо чужої йому Столиці? Я десь нещодавно вичитав, що середня швидкість потягів у московському метро становить усього лише 41 – 43 кілометри на годину. Щиро кажучи, нічого «дико апокаліптичного». Возити до пекла грішників з такою сміховинною швидкістю було б якось украй непереконливо.

* * *

Якщо метро – це дев'ять десятих моїх пересувань Москвою, то ходіння пішки – також дев'ять десятих, але в іншому вимірі. Крім щоденного сходження вулицею Горького вниз до Центрального телеграфу, в мене бувало Бульварне кільце. Я стартував у хвіртці Літінституту на Тверському бульварі, 25 і брав праворуч. За Тверським починався Нікітський, за Нікітським Гоголівський. Пройти усі десять бульварів Кільця було б напевно ділом, надзвичайно вартим зусиль. Воно мусило б забрати ніяк не менше двох з половиною годин, якщо враховувати, що насправді Кільце аж ніяк не закільцьоване. Тобто, щоб його справді описати, почавши у певному пункті й до нього вкінці повернувшися, слід подолати ще й добрячий шматок усієї дистанції Москворецькою та Кремлівською набережними. Разом набралося б кілометрів з дванадцять. Яке чудове вбивання московського часу! Наскільки швидше б він летів, якби я бодай двічі на тиждень описував ногами Кільце! До того ж таке ходіння можна було би піднести до рівня ритуалу – такого собі поклоніння пам'ятникам, наприклад. Їх на бульварному жахливо багато, вони починаються Пушкіним і утворюють якийсь такий пам'ятниковий ланцюг російськості. Таким чином, нині я міг би з деякою геометричною натяжкою писати, що двічі на тиждень ходив периметром Великої Російської Культури – ВРК. І в цьому хай позаздрять мені всі на світі її шанувальники.

Проте зазвичай я лише доходив до Гоголівського (з однойменним пам'ятником) – і знову повертав праворуч. Там починався Арбат, ця пішохідна модель демократії, зона свободи (зона?! свободи?!) чи принаймні її передчуттів.