Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 34 страниц)

Наполеон до кінця своїх днів дуже жалкував, що після перемоги під Аустерліцом не рушив на Львів;

Личаківський цвинтар давніший від паризького Пер-Лашез;

якийсь професор Бретшнайдер, учений бібліотекар, потрапивши до Львова на запрошення університету, занотував: «Я ще не бачив міста, настільки відданого розпусті. Шлюх у ньому так багато, що Берлін може здатись Єрусалимом у порівнянні з цим Вавилоном»;

у різні часи в місті перебували Моцарт-син, Джакомо Казанова, граф Каліостро, Оноре де Бальзак і Володимир Ленін.

Останнього персонажа, щоправда, згадували без особливих гордощів, але все ж ніколи про нього не забували. Так було тоді.

Так загалом усе й сьогодні. Львів усе ще прагне бути порівняним, поставленим поруч і співвіднесеним. Так ніби не вірить у свою самодостатність. Я знаю, що заради кращої певності у собі він буває багатьма іншими містами. Якось уночі я ніяк не міг знайтись у просторі між Пекарською та Левицького. Тоді я побачив його Мюнхеном, тільки значно гірше освітленим і цілковито позбавленим запаху печених каштанів, хоч і не зовсім позбавленим запахів блювотиння та псячого лайна. Добре, що поруч ішло кілька друзяк, і я не збочив у пошуках ес-бану на Штарнберґ.

Іноді він Одеса. Це коли знову починає здаватися, ніби з-за дальніх будинків от-от визирне море чи хоч би шматочок порту.

Іноді Калінінград. Іноді Трієст.

Але дедалі частіше Кривий Ріг, Краматорськ або Нікополь.

І найчастіше – місто без назви. Тобто без властивостей. На дві третини (дехто скаже – на сім восьмих) він ще й досі складається з незрозумілої та обшарпаної забудови Городоцького, Жовківського та Личаківського передмість. Яких вона років, часів, епох? До війни чи після? І якщо після, то після якої саме? І чи не від цього Львова намагається відвадити нас у своєму путівнику львівський таки професор Мєчислав Орлович, коли радить «остерігатися третьорядних брудних єврейських готелів на передмістях»?

«Але ж без них його взагалі б не було, – відповів би я професорові, якби він не помер у Варшаві за рік перед моїм народженням. – А з ними він урешті чесно стає самим собою, нікого не вдаючи і не наслідуючи».

Місто-фантазм

У моєму улюбленому романі йтиметься про блукання. Герой пускатиметься у безконечно довгий нічний лабіринт, заздалегідь ковтнувши, наприклад, циклодолу. Він шукатиме у своєму місті всі інші міста, їхні частинки, уламки та відображення. Він їх у ньому знаходитиме. Його Львів ростиме на очах і врешті виявиться найбільшим на світі Львовом. Герой бігатиме його надувною поверхнею і ковзатиме скляними хідниками. Переходячи з одного кварталу до іншого, герой насправді мандруватиме багатьма країнами – трохи Вірменією, а трохи Грецією чи навіть Ефіопією. Незліченні суші-бари навіватимуть ідею про Токіо чи Кіото. Йому доведеться спілкуватися з рослинами і тваринами, а для цього опанувати п'ять-шість десятків мов. Реальне місто накладатиметься на візії – Святий Юр опиниться на геть зарослій виноградом спині кита, Високий Замок стане Монбланом, а плесом Академічної ходитимуть «Лузитанія» і «Мавританія», океанські кораблі товариства «Кунард Лайн». Разом із третіми півнями герой приб'ється до універсальної корчми, де дивні купці ніяк не можуть завершити жодної з оповідей.

ЛЮБЛІН, 1992

Усе, що я досі зміг написати про Люблін, укладається в коротенькій фразі, загубленій десь посередині «Вступу до географії». Мова в ній про недавню нагоду дивитися на Люблін з узвишшя тамтешнього Старого Міста. Жодних деталей я тоді не навів. Тому нині, сімнадцять років по тому, я можу лише здогадуватися, що йдеться про оглядовий майданчик при вулиці Ґродзькій, трохи вище Театру NN. Хтось, напевно Пйотрек, а може, Влод Ко, а радше вони обидва, вивели мене туди. Саме звідти можна дивитися на місто так, аби побачити «іграшкове скупчення дахів, балюстрад, вуличок і площ» – та ще й «до щему, до зупинки серця, гостро і болісно». Про зупинку серця я написав не без перебільшення, але у травні 1992 року воно в мене і справді реаґувало на кожне подразнення Старої Європи коли не повною зупинкою, то принаймні аритмією.

Однак не виключаю, що йдеться про якийсь інший пункт, як наприклад, про Замкову площу або Тринітарську вежу. Чи ще про якесь оглядово-спостережне підвищення у Старому Місті Любліна.

З узвишшями в мене суцільна непевність. Значно краще мені ведеться з узниззями. Є таке слово? Відтепер буде.

Найкращим узниззям Любліна для мене виявився «Гадес» – ущелина Гада. Це такий підземний ресторан за два кроки від Краківського передмістя та Литовської площі. По-нашому він звався б «Аїд», хоч ніхто ніколи в нас не назове так жодного закладу, хіба що похоронний. Я ще можу собі уявити кафе «Аїда» – останній гадючник для спитих оперних солістів та ветеранів хору. «Аїда»? Так, можливо. Але «Аїд»? Володар царства мертвих? Аїд або ж Гадес? Підземний цар і його царство?

Після кожної пиятики в такому закладі, мабуть, почуваєшся Орфеєм, особливо наступного ранку. Шкода, що я почувався Орфеєм тільки раз.

У Любліні я бував десятки разів, а в «Гадесі» лише раз – тоді. І це був той раз, коли ми переспівали айрішів. Так буває, коли в одному підземному просторі перетинаються два банкети. Айріші заповзялися перетворити Люблін на Дублін і почали першими. Ви чудово уявляєте собі ці їхні балади, тож нема ніякого сенсу переказувати тут їхній зміст. Вистачає лише ствердити загальновідомий факт: балади айрішів довгі, наче «Пісня про Довбуша».

І коли айріші дотягнули до фінішу першу з них, ми цілим нашим банкетом їм увічливо поаплодували. Це була помилка, бо розохочені айріші затягли другу. На третій поляки, що були з нами, почали провокувати в нас демонів гідної відсічі.

Прихильники аналогій свого часу звернули увагу на певні британо-слов'янські відповідності. Якщо англійці є росіянами Британії, то шотландці її українцями, а валлійці – білорусами. Ірландці ж безумовні поляки. Їхнє віскі значно м'якше, ніж у шотландців – ось вам і доказ номер один. Шотландське віскі тьмяне і їдке, ніби купорос, а ірландське просвітлене і запашне. Потрібні ще якісь докази? Ірландці значно непримиренніші, коли йдеться про звільнення від англійців. У шотландців еліта значно продажніша, щоб не сказати зрадницька. Ну, і так далі.

Згідно з усіма цими відповідностями, поляки того вечора мали б усіма силами підтримувати айрішів, своїх заморських двійників. Натомість вони вимагали одного: щоб ми співали у відповідь. Після третьої балади айрішів нас уже й не треба було якось особливо під'юджувати. Ми вдарили шапками об дно підземного царства і ревнули «Ой на горі тай женці жнуть». Це вийшло краще, коротше, сильніше і страшніше, ніж усі три айріські балади разом узяті. Увесь «Гадес», усі його резервуари, загашники, заГадники, коридори та лабіринти з усіма загубленими в них тінями, вибухнув екстазом.

Заскочені зненацька айріші довго про щось радилися і врешті видали, хоч уже й без видимого задоволення, а швидше з обов'язку четверту баладу. Черговою помилкою, тепер уже їхньою, стало те, що четверта балада виявилася ще довшою й тягучішою, ніж попередні. Мабуть, вони змобілізували найкраще з усього, що в них було. А найкраще в їхньому уявленні – це найдовше. Зрозуміло, що наша відповідь, «Ой у лузі червона калина», просто розмазала їх по стінці. Я й сам дивуюся, чому я щойно вжив цей розхожий бандюцький вислів. Але іншого в мене просто не знайшлося. Це справді було розмазування, справді калиною і справді по стінці. Свідченням цьому стала цілковита деморалізація айрішів: після чергової, хаотичної та розгубленої, наради вони не знайшли нічого ліпшого, як затягнути бітлівський „Yesterday“. Це стало їхньою агонією. Я вже й не пригадую нашої відповіді, пам'ятаю лише, що вона була нищівною й остаточною: кришталеві чаші, голівоньки наші, шаблі-кулі, тралі-валі і так далі. За мірками футбольного матчу ми перемогли десь із рахунком 5:1.

Продовження забави в царстві тіней відбувалося під знаком братання всіх з усіма. Здається, ми навіть разом випивали за Джеймса Джойса. Це письменник, який настільки любив Ірландію, що аж називав її свинею і, звісно, не міг у ній жити.

ЛЯЙПЦИҐ, 2006

Того дня в Ляйпциґу зі мною трапилися щонайменше дві важливі речі: я зустрівся з режисером Яном Йохимскі і став свідком розгрому української збірної з футболу. Зв'язку між першою і другою подіями немає, як ви розумієте, жодного.

А може все-таки є – таємний і невидимий?

З самого ранку мені почали тут і там траплятись українські балєли, переважно у традиційних для нашої команди в тому сезоні футболках кольору гаврилівських курчат. Іноді я плутав з ними ляйпцизьких поштарів – Дойче Пост, як відомо, обрала для себе приблизно той самий відтінок жовтизни. Мені дуже хотілося, щоб українців того дня було всюди в Ляйпциґу якомога більше, тож я підсвідомо погоджувався рекрутувати до наших лав усіх місцевих поштарів.

Ян чекав на мене в готелі, як ми й домовлялися, вже від о пів на першу. Він виявився молодшим, ніж я собі уявляв. Чому я уявляв його старшим, хто мені скаже? Невже через прізвище? Вимовляєш «Йохимскі» – і бачиш такого собі старезного єврея родом з якогось Белза, Рахова чи Хирова, що невідомим дивом зацілів у Голокості. Ян Йохимскі натомість був молодий. Ми відразу ж перейшли на ти.

До матчу залишалося трохи більше двох годин, але нашою метою було холодне пиво. Тобто все-таки не метою – засобом. Метою була розмова про майбутній спектакль «Орфей Нелеґальський» і порозуміння з його приводу. Шлях до стадіону, куди Ян люб'язно погодився мене припровадити, тягнувся вздовж вулиці з фантастичною назвою Цшохершерштрассе [77]77
  І як тут не згадати Гайнріха Цшокке на постаменті в Аарау!


[Закрыть], і там, на котромусь із перехресть, ми знайшли настільки потрібний нам бірґартен – наче спеціально для нас створений. Як перекласти слово «бірґартен»? А навіщо його перекладати? І без перекладу ясно, що йдеться про Німеччину, сад, огорожу, кущі, дерева, затінок і пиво.

Спека є безумовним співучасником подій того дня – на момент нашої зустрічі температура рішучими темпами наближалася до 35. Нам з Яном вистачило практичного розуму не замовляти єґермайстера, який – у поєднанні з пивом – виявився спеціальною пропозицією закладу. Тобто його продавали зі знижкою, але тільки якщо до пива.

Я знаю себе – якщо я почну змішувати пиво з єґермайстером, то моя участь у футбольному матчі Україна – Іспанія опиниться під загрозою. Після третьої чарки я можу начхати на гру і замовити четверту, а відтак і п'яту. Хіба тут і без футболу погано сидиться, в затінку старих ґерманських дубів?

До матчу залишалося дві години. Я мав на собі синьо-жовту хустину, пов'язану довкола шиї, ніби піонерський галстук. Уранці в околицях головного вокзалу я бачив групу якихось персонажів із синьо-жовтими прапорами, але в червоних футболках з написом «СССР». Це все спека, подумав я. Колективна втрата притомності і часткова амнезія. Дивно, але виходить ніби я вболіваю за ту саму команду, що й вони. З людьми цього типу я часом літаю в Україну через Дортмунд підозріло дешевими авіарейсами. Це так звані «рускіє нємци» – вони начебто живуть у Німеччині, але насправді все ще в еСеСеСеР. Це навіть з форми їхніх черепів, та навіть і їхніх зачісок видно, точніше, з відсутності в них будь-яких зачісок і присутності так званих спортивних стрижок.

Проте я не став ділитися з Яном усіма цими спостереженнями. Бо ми врешті заговорили про театр і про спектакль. Ми перемили кісточки героєві, зійшли за ним під землю, озирнулися на Евридику. Я не здогадувався, що там, у п'єсі, може знайтися місце і для неї. Де в мене Евридика? Ян відкрив мені очі на приховані можливості моєї власної п'єси. В його розумінні Евридика – це українська дівчина, яка виїхала на Захід і стала повією. Герой, Орфей, пускається в мандри, щоб розшукати її й повернути додому. «У такому разі Захід – це Аїд, підземне царство тіней», – здогадався я. «Так і є, – задоволено підтримав мене Ян. – Тут уже давно все померло». Проте серед тінисто-пивного і райського буяння бірґартену ця фраза звучала дещо пародійно. Ян трохи помовчав і виправився: «Хоч ніхто вже не знає, де нині Захід, а де Схід».

Чоловіки і жінки з тайсько-в'єтнамської обслуги бірґартену почали здаватися персонажами моєї п'єси, шукачами зачарованого Саду Ґерманійської Брами. Це, мабуть, вони додумалися продавати німцям єґермайстер зі знижкою. До матчу залишалась одна година і п'ятнадцять хвилин. Ми рушили в бік стадіону.

З огляду на кінцевий результат гри, мені краще поволі згортати цю розповідь. Ще й досьогодні важко згадуються ті 0:4 і методичне знущання знахабнілих від спеки іспанців над нашими гидкими курчатами. Тому я зупиняю цей день у самому його розпалі. Ян Йохимскі веде мене в бік стадіону, повз нас несуться якісь шалено дорогі джипи, обмотані українськими вишиваними рушниками, а таку кількість національних прапорів я, здається, востаннє бачив у листопаді 2004 року на Майдані.

Ми прощаємося перед входом, і насправді все тільки починається.

МАЙНЦ, 2005

У цій книжці я вже згадував про Майнц, але у зв'язку з Райном, «на берегах якого водяться цілі колонії водяних щурів». Завдяки цьому прогулянка Набережною Аденауера десь на зламі червня і липня може виявитися не тільки науково-пізнавальною, а й дослідницько-натуралістичною. Вистачає побачити першу і – як на разі – поодиноку хвостату особинку, що по-злодійському карколомно рвоне схилом дамби вниз, до води, як з усіх можливих шпарин полізуть наступна, третя, четверта, а відтак і справді цілі колонії згаданих особинок. І всі вони, ніби з тонучого корабля, сполохано зістрибують з дамби в річку – чому?

Невідомо. Зате відомо, що майнцькі береги обжиті водяними щурами до останньої нірки. Це як із нутрощами тієї потопельниці, яка вряди-годи виринає в німецьких віршах минулого століття: водяні щури живуть у ній, в її вбитому водою тілі, вони п'ють до останнього її холодну кров і до останнього їдять печінку та нирки. Аж поки черговий прозектор десь у підвалах морґу не відкриє шляхом розтину цю маленьку радісну таємницю життя після смерті.

Проте не вони, не водяні щури і навіть не їхня апокаліптична кількість, запам'яталися мені того разу найбільше, а таксисти. Таких помітних таксистів я більше ніде й ніколи не бачив. Як їх описати? Чи стане мені сили слів? Даруйте, якщо ні. Але ось моя спроба.

Видовжені обличчя, смаглі до бронзуватого відливу. Абсолютно правильні, як на медалях (ні, на глиняних таблицях!) профілі. Очі: великі, темні, якийсь писака вжив би епітет «перські», інший – «кінські». Довге, дуже довге, нижче плечей, волосся, часом сивувате і хвилясте. Такі ж хвилясті й окладисті, довгі бороди. І все це напрочуд цілісне та єдине. І в кожній таксівці за кермом по одному такому персонажеві. Точніше – героєві, епічному. Адже кожен з них виглядав на героя (і мага, і бога), а всі разом вони мусили становити вельми розгалужену династію чи принаймні секту, що її вік не менший трьох тисяч років.

У своїй лекції про дуенде Лорка описує товариство, яке збирається в певній таверні Кадіса послухати виступ Пастори Павон, знаної ще як Дівчина з гребенями. Серед інших екзотів, присутніх на цьому вже аж езотеричному зібранні, він називає і Флоридасів, «що вважаються м'ясарями, але вони – жерці й от уже тисячу років приносять биків у жертву Геріонові». Мені дуже подобається це місце, бо в ньому йдеться про таке проникнення углиб, від якого по шкірі мороз – навіть якщо ти вже й не зовсім чітко уявляєш собі, хто такий Геріон.

А ким насправді є ті, що вважаються майнцькими таксистами? Перевізниками до Місця Пісень? Я досьогодні не знав би правильної відповіді, якби не нагода їхати в одній таксівці з Пані Е. Вона велика поетка – з тих, які вміють зазирнути трохи далі, ніж дозволяє безодня. Під безоднею в цьому випадку я розумію мову. І вона переважно дозволяє нам не так вже й багато, але Пані Е. дозволяє більше. Зрештою, що таке «дозволяє»? Пані Е. просто бере її й володіє – брутально і хтиво. І в цьому її таємниця.

Тому саме вона, Пані Е., не втрималась і спитала в таксиста, звідки він тут і хто він. Це просте і загалом природне запитання (насправді два) люди на всьому світі ставлять одне одному дуже часто, іноді мільйони разів на день. Хоч іноді воно виявляється і не простим, і не таким вже й природним. І далеко не всі люблять на нього відповідати, і багато хто при цьому не каже правду.

«Іран», – відповів чужинець за кермом. І про всяк випадок додав: «Персія». «А ви?» ~ запитав, найімовірніше, з увічливості.

«Теж арії, – сказала Пані Е. – Україна».

Я ледь не провалився крізь заднє сидіння його таксівки. Краще б випасти з неї на всій швидкості, аніж мовчанням підсилити це раптове самозванство. Дорівнятися до цієї довжелезної бороди тисячоліть? Застрибнути в чужу історію? В чужий міф? Водяним щуром пролізти всередину потопельниці й живитися нутрощами? Я хотів, щоб він різко загальмував і гортанно наказав нам висісти. Щоб його долоні наслали на нас нищівно-очисний вогонь. Його обуренню не мало бути меж, і я зрозумів би будь-яку форму покарання.

Але він лише кивнув і приховано посміхнувся самими кутиками вуст: Заратустра дозволяв нам навіть і це.

МАЛЬБОРК, 2000

«Місто Мальборк лежить у тій внутрішньо заглибленій частині світу, фрагменти якої на географічних мапах прийнято замальовувати темнозеленим. Це така картографічна умовність: темнозелене повинне асоціюватися з вологістю, багнами, дощами і міріадами комах улітку. Надбалтійсько-пруські ландшафти взагалі екстремально не вражають екстремізмом: крім нуднуватої рівнинності, для них типова хіба що несамовита кількість там і сям розсипаних дрібних озер. Коли бачиш це знову-таки на мапі, то сам собою виникає спогад про скалки Розбитого Дзеркала. Так воно насправді і є: вся ця озерна надмірність являє собою рештки льодовика, що тане донині. Захаращена всіляким лайном вербальна пам'ять принагідно підсовує слово «морени», але тут ми загрузаємо, одностайні у поверховості власних знань з геології та інших наук про землю(так, ніби науки про небонам доступніші).

Ми – це четверо мандрівників усередині не так давно придбаної пострадянської «Ниви», що недільного полудня натужно долає відстань між Торунем і Ґданськом. Нас кожної статі порівну, та що там ускладнювати! – ми являємо собою дві подружні пари, такий собі квартет на літературних гастролях. Наша подорож має всі шанси стати цілком недаремною: ми рухаємося все далі й далі на північ, у бік Балтійського моря з його Ґданською затокою і в нас лишається добрих кілька годин для зупинки в місті-герої Мальборку, він же Марієнбург.

І коли перед нами постає цей замок, цей бронтозавр із червонястої цегли та живої зелені, це гіпертрофоване Внутрішнє Місто, ми почуваємося майже щасливими. На це є кілька причин. По-перше, багато пива, вина і вільного часу на підступах до замку. По-друге, перспектива доторку до чогось дуже цілісного і справжнього (хай навіть і музейного). По-третє, теж перспектива – дальшої подорожі з морськими ганзейськими краєвидами і бурштиновим Довгим Ринком у кінці, себто усвідомлення нашого «що далі, то краще». По-четверте, той факт, що маємо 14 травня 2000 року.

Отже, 14 травня 2000 року, годині десь так само о чотирнадцятій з хвилинами, ми переступили межу Нижнього Замку, чи то пак Передзамча, у Мальборку і повз кіоски, кав'ярні, пошту та туристичні офіси рушили в бік замків Середнього та Високого, де в брамах уже маячили місцеві хлопці в білих з чорними хрестами плащах. Вони щось роздавали – якісь відозви, чи декларації, чи, може, індульгенції, а швидше за все якісь концертні оголошення. Ми вже ніколи не дізнаємося, що за музику пропонувалося гостям замку того вечора: ґреґоріанську, органну, фрі-джаз, тріп-гоп? Ми не дійшли до брам і не потрапили до замку.

Власне, я й досьогодні не знаю, чому саме тої хвилини мене потягло дзвонити додому. Невже один тільки вигляд телефонних кабін здатен викликати в мені такий нестримний сплеск ностальгії? Чи це знову моя повсюдна параноя з настирливим уявлянням собі в усіх деталях якихось наглих катастроф і найнещасніших випадків?».

Ці рядки, написані понад вісім років тому, найкраще обірвати саме тут – і хай разом з ними зупиниться час. Домовмося так, що я завмер і вже нікуди ніколи не подзвоню.

МАРБУРҐ, 1993

У назві цього міста живуть приМари. Б'юсь об заклад, що назва «Марбурґ» одного з ними кореня. Я пробув у Марбурґу лише день, але й цього виявилося достатньо, щоб їх відчути.

Перша з них явила себе в надвечір'ї. У грудні – а то був він – ця пора настає десь уже між третьою та четвертою. Тобто ще не було пізно, але вже сутеніло. І все навколо вмикалось і починало спалахувати передріздвяними електричними кольорами. Я вдосталь налазився околицями замку і встиг заготувати до зустрічі з німецьким поетом Ф. увічливо-іронічну фразу «Ich bin verzaubert» [78]78
  Я зачарований (нім.).


[Закрыть]. Бо він же обов'язково мав мене спитати, як мені сподобалося це місто. Моя тогочасна німецька була доволі напруженою, так що я сам собі дивувався, коли з якого-небудь закапелка в іноземному секторі моєї мовної пам'яті зненацька вистрибувало щось невимушене. Отже, я періодично повторював собі «Ich bin verzaubert», а тим часом зіходив униз по Унтерґассе. Зі згаданим чолов'ягою, поетом Ф., ми мали зустрітися на розі Метцґерґассе, зовсім поруч.

І от я мимоволі глянув убік і вниз, у підвальне вікно – з тих, які вмуровані на рівні наших колін. Це тривало навіть не секунду, бо я ж ішов далі і не спинявся, але протягом цієї навіть не секунди я побачив і підсвічену примар(бурзь)ним синюватим світлом кімнату, і запалену свічку, і стіл, і розгорнуту книгу (саме книгу – не книжку!), і виголеного налисо яйцеголового типа у грубому светрі, що, мабуть, зачитувався нею, а може просто вимовляв уголос виписані в ній кривавим чорнилом заклинання.

Тому замість увічливої фрази «Ich bin verzaubert» я, зустрівши на умовленому місці велетенського поета Ф., привітав його словами «Щойно я бачив доктора Фауста». На це поет Ф. затрясся всією бородою (так він сміється) і видихнув разом з усім попереднім пивом: «А, може, Бориса Пастернака?». Усе склалося, подумав я. Пастернак – перекладач «Фауста». Пастернак навчався в Марбурґу. Я люблю перечитувати вірш Пастернака «Марбурґ». Юнак у підвалі, що сидів над книгою, дійсно мав право порівнювати себе з кінським оком. Ще мить – і поруч нього з'явився б Мефісто. Коло замкнулося.

Поет Ф. призначив мені побачення на розі Метцґерґассе, тому що хотів показати будинок заїзду «Під Ведмедем» на Барфюссерштрассе, 48 – а на нього виходиш якраз по Метцґерґассе. «Тут зупинявся Мартін Лютер, – став розповідати Ф. – У Марбурґу відбувся знаний чотириденний диспут на тему причастя. Чотириденний, уявляєш? Лютер казав, що під час причастя вино справді стає кров'ю Христовою, а хліб – його тілом. Кальвін же заперечував і казав, що не є, а означає, себто символізує». «І хто переміг?» – запитав я. «Нічия, – затряс бородою Ф. – Обидва лишилися при своїх переконаннях. Наприкінці четвертого дня Лютер ножем розрізав на дві частини обрус, що ним був накритий стіл перемовин». «Лютер? Від люті?» – запитав я. «Не зовсім, – хитнув головою Ф. – Головним чином, щоби показати, яка нездоланна ця суперечність між ним і Кальвіном». «А де зупинявся Кальвін?» – запитав я. «Не думаю, що в цьому ж заїзді. Було б надто небезпечно», – припустив добряга Ф. І як я дізнався згодом, таки частково мав рацію. Кальвін і справді не зупинявся ані в заїзді «Під Ведмедем», ані в жодному іншому заїзді. Кальвіна взагалі в Марбурґу тоді не було. А з Лютером на тему причастя чотири дні сперечався не Кальвін, а Цвінґлі, Гульдрих Цвінґлі. Так явила себе друга примара.

Пізніше ми з Ф. ще довго-предовго блукали пивними завулками старого міста. З деякого моменту до пива почав додаватися шнапс. Ф. говорив не змовкаючи. З усього ним сказаного я розумів заледве третину. Мені здається, він увесь час нещадно критикував Німеччину й німців. Або розповідав про тутешніх відьом – також улюблена тема. У нього дружина шкільна вчителька, тому він так часто про це говорить. Я ввічливо кивав головою й часом посміхався – мабуть, недоречно. Зате іноді я цілком доречно вставляв що-небудь на зразок «naturlich», «phantastisch» або «genau!» [79]79
  Звичайно, фантастично, точно (нім.).


[Закрыть]. О восьмій з хвилинами відходив мій потяг: я мав їхати до Берліна з пересадкою в Касселі. Останнє пиво зі шнапсом було випито у вокзальній забігайлівці. Коли ми підходили до перону, то побачили на табло, що мій потяг запізнюється на одинадцять хвилин. «Нічого страшного», – сказав я. На що Ф. сардонічно зареготав і затряс уже не тільки бородою, а й усім тілом, а головно великим пивним животярою. «Нічого страшного?! – повторив Ф. – І дійсно нічого! От тільки Німеччині явно капут. Усе розвалюється і розпадається. Потяг, який запізнюється на цілих одинадцять хвилин, це знак, це дуже недобрий знак нашого кінця!». Так явила себе третя примара.

Насправді той потяг запізнився навіть не на одинадцять, а на шістнадцять хвилин. Коли він прибував, ми обійнялися так палко, ніби над нами вже засурмило востаннє. А коли я всідав до вагона, Ф. устиг прокричати мені у спину «Згадаєш мої слова – Німеччині невдовзі кінець!». Я про всяк випадок побажав йому гарного Різдва.