Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 34 страниц)

Місто для реалізації цього ритуального дійства було обрано просто безпомилково.

ЛЕНІНГРАД, 1981

Тоді ще ніхто, ну майже ніхто навколо нас не знав, що таке СПб, а місто, офіційно назване Ленінградом, зазвичай називали Пітером, особливо росіяни. Тепер усі вони називають його Ленінградом, хоч офіційно він СПб. Така вже вона є – ця непокірна норовливість російської душі. Її змушуєш Богу молитися, а вона лоба розбиває.

Подорож до Пітера виявилася найдальшою з моїх подорожей на той час. До Праги, Києва, Одеси й навіть Ужгорода, що лежав далеко за горами, було незрівнянно ближче. Станом на вересень 1981 року Ленінград був моїм Китаєм, себто кінцем світу. Так далеко від дому я ще ніколи не опинявся. Хіба що лише взимку 1979-го – і також у Ленінграді.

Тобто тієї осені я потрапив до нього вдруге й на довше. Осінь зіграла при цьому свою вирішальну роль – вона все більшала й більшала, щодня, щогодини надносячи холод, мряку і темряву. Осінь якнайкраще пасувала до всього: до нашої невлаштованості, напівлегального ночування в далекій острівній гуртязі, цілоденних черг і штовхань у натовпах і тролейбусах, до хронічного безгрішшя, останніх рублів, сталих недоїдань, до всієї тієї російської класики з її зайвими людьми і невдахами різночинцями. Нам якнайкраще пасував Достоєвський, ми були його персонажами. До його квартири ми часто заходили, щоб зігрітися, вдаючи, ніби нас і справді цікавлять його пантофлі, халати, нічні ковпаки та чорнильниці. Музеї таки дійсно рятували. Ермітаж видавався чимось абсолютно безмежним, і ми на цілі дні провалювалися в його несходимі товщі, вбиваючи час і осінь. Іноді ми приходили тільки заради того, щоби з палацового вікна, ніби останній цар-аутист, годинами дивитися на Неву. Її державна вода гіпнотизувала. Небо над островами здавалося вже ніяким не небом, а справжніми небесами, імперськими. Коти, всі без винятку – теж імперськими, величними, в нас таких не водилося. Д. називала їх великоросами.

Час від часу ми спересердя обзивали Ленінград фінським болотом. Так начебто свого часу обзивав СПб наш геніальний ТГШ. Я пишу «начебто», бо ніде не можу знайти цьому підтвердження у вигляді цитати чи згадки, чи хоча б якогось посилання на згадку. Перед тим, улітку 81-го, я читав «Українські ночі, або Родовід Генія» – найкращу з біографій Батька, що її, як то часто трапляється з усім найкращим, написав поляк. І от у тій книжці той польський Єнджеєвич твердить, ніби Шевченко називав Петербург «фінським болотом». Я нічого не маю проти фінів – навпаки. Але мені це запам'яталося й полюбилося – Фінське Болото. Такою назвою своєї тодішньої столиці росіяни могли би пишатися. Але на це в них не вистачало ані смаку, ані самоіронії.

Насправді Батько шалено, по-еротичному кохалися в Петербурзі, а у своєму «Журналі» згадували про нього, як про найсолодші оргазми: «О, столица!». Такого скупчення красивих жінок Батькові не траплялося більше ніде на світі. «Толпы прекрасних, молодых и свежих, как цветы, женщин!» – розбризкували Батько свої враження від петербурзької виставки квітів.

До нього ми вибралися котрогось із найпохмуріших днів, усі вп'ятьох. Так наче одностайно вирішили попозувати для монументального художнього полотна під назвою «Студенти зі Львова в гостях у Великого Кобзаря». У передпокої майстерні-помешкання на Університетській набережній ми застали пустку, напівсутінки і, м'яко кажучи, непривітну бабусю з плетивом та обігрівальним козлом. Вона сильно і по-злому здивувалася, що комусь іще хочеться заходити «к Шавченке». Ми так і не пробилися до тієї музейної майстерні: бабуся наполягала, що слід обов'язково записуватися заздалегідь, а просто за так «Шавченки нету и не будеть». Коли ми несолоно хлебамшивийшли з приміщення, я плюнув і, гнівно розтерши власний плювок носаком по асфальту Васильєвського острова, вкотре повторив: «Фінське болото!». І тут-таки почув десь за спиною і трохи вгорі чиєсь, дуже схоже на стогін або видих: «О, столица!».

Це був перший містичний сеанс перетину. Другий трапився однієї з наступних ночей. Ми рвучко ходили Університетською від Академії й до Республіканського моста, туди й назад, багато разів, Нева державно текла праворуч, а потім ліворуч від нас – у залежності від напрямку нашої ходи. Я мав на собі коричневу вельветову куртку, щойно привезену з Праги (я нею пишався і від того майже її не знімав), а він – свого кожуха і смушеву шапку, ну звичайно ж. Кожух на ньому метлявся розіпнутими полами, а шапка все збивалася набакир, і він щоразу хапався за неї рукою, поправляючи. У шапці він носив зашитими дев'ять золотих рублів на чорний день. Поривчастий вітер надносив з того боку річки запах дещо підгнилих кавунів і динь. Усе місто, наче якийсь північний Херсон, було на той момент завалене кавунами й динями, їх не встигали розпродувати, вони катастрофічно падали в ціні, дійшло до однієї копійки за кілограм, але їх усе одно не розбирали, і вони залишалися гнити посеред північних ночей, звалені на купи під класицистичними колонами. Він дуже хвалив той гнилуватий запах і все повторював, що з ним йому наче ближче до рідних баштанів. Як майже всі східняки, він волів говорити російською – казав, що так йому простіше висловлювати складні умоглядні періоди. Я хотів було спитати, а як же вірші, та він рішуче перебив мене цитатою з «Журналу»: «И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследстии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу». Так до мене дійшло, що це, певно, в нього такий болючий комплекс, і мовного питання краще взагалі не торкатися. Я й сам згодом перейшов цілком на російську, щоб його зайвий раз не травмувати.

Ми мусили ходити туди й назад, бо Республіканський міст, як і Біржевий (тоді Строітєлєй), як і, зрештою, міст Лейтенанта Шмідта, було розведено. Ми потрапили до нічної пастки Васильєвського острова, відрізані від шляхів на південь (додому?) сірими невськими водами. Отак ми й ходили поміж його Академією та Біржевою площею, туди й назад. Я вже не пригадую, чи намагався читати йому якісь власні вірші – швидше за все не намагався, бо я б тоді на таке ще не зважився, навіть уві сні. Зате я розповідав йому про те, як у тролейбусах нам наступають на ноги прикрі ленінградські тьотки і як вони за це на нас визвіряються, і як, почувши, що ми розмовляємо між собою не такою мовою, вголос починають цим обурюватися, як і загалом всякими этими из провинции. Провінція – саме це слово! Вони завжди вживали слово «провінція» – так наче самі були мешканками Риму часів імперії. Ленінград – єдине на той час есесесерівське місто, де замість «женщина» казали «дама»: «Дама, пройдите на два шага вперед, а то из-за вас дышать нечем!».

Я входив у раж, мої історії нанизувались одна на одну, і всюди фігурували якісь перестарілі ленінградські – так отож! – дами, тобто перехожі і зустрічні бабуні, бабулі, бабеґи, блокадниці, процентщиці, таємні вбивці Раскольнікова. Вони встрявали в наші розмови, повчали, робили зауваження, не впускали нас до музеїв та равелінів, а якщо впускали, то вже ніколи не випускали назад, ніби цар декабристів. Одного разу (історія походила з 1979 року, з першої моєї вилазки до СПб) ми накупили нюхального тютюну у спеціалізованій крамниці («Не тютюну, а табаки», – виправив мене Тарас Григорович), так отож, ми накупили нюхальної табаки десь в околицях Чорної річки, де свого часу підстрелено Пушкіна, і пірнули там же в метро, а вийшли з нього, звісно ж, на Невському, звідки рушили ще далі вниз, до Фонтанки й Анічкового моста. Дорогою ми почали нюхати табаку. Ми схвильовано розривали пакетики і втягували її щосили, всіма своїми молодими ніздрями, всіма порами. Ми так жадібно накинулися на неї, бо у Львові її чомусь ніде не продавали, ані у Львові, ані в Києві, ніде. Ясно, що ми з незвички сильно розічхалися, всі як один, ми чхали і вмирали від сміху, бо як було стриматися – чхавка, сміх, істерика, розбухлі носи, соплі, сльози. І тоді одна з типових ленінградських бабеґ (ми її щойно обігнали, начхавши їй, мабуть, не хотячи на спину) заверещала нам услід голосом актора Мілляра, який у тогочасних фільмах-казках часто грав Бабу-Ягу: «Прекратить чихание! По Невскому идете!».

Він слухав і хитав головою в шапці зі смушу. Не знаю, навіщо я розповідав йому це. Можливо, я провокував його на Фінське Болото (ну, скажи, скажи ж хоч раз!), але він так і не сказав. А крім того, я прагнув його розвеселити. Мені здавалося, що виходить смішно, як у Гоголя з «Носом». Ну так, Невський проспект – це не він, це вже Гоголь. Вони поділили своє місто на райони і навіть на квартали, ці російські малоросійські писаки-класики.

Здається, він зник на світанку – як усі духи. На прощання просив не вірити полякам і особливо німцям, а триматися «свого, слов'янина, милого брата». Ще докоряв мені, що я, темнота необразованная, нічого не чув про питерский рокі, живучи в такому місті, не відвідую клубу на Рубінштейна, 13.

Я фізично відчув, як мені його тепер не вистачатиме. Коли я пишу «фізично відчув», то це слід розуміти як «ледь не заплакав».

Наприкінці жовтня ночі різко подовшали і на Ленінград лягла непролазна тінь балтійської зими. Хоча снігу ми так і не дочекалися. Та ніхто й не збирався дочікуватися. Ми востаннє продерлися якимись трамваями й автобусами, чимось іще через усе ще завалене напіврозкладеними, але вже підмерзлими динями й кавунами місто аж до Обводного каналу. Ми ледве встигли до свого талліннського вагону на Варшавському вокзалі. Щойно тепер, коли я дописую ці рядки, мені зненацька стає невимовно добре. Боже, в які чудові місця ти мене закидав! І як солодко нам кохалося в тому голоді й холоді, у тій воді, у тій красі, чистій геометрії, в добу імперії, нам з провінції.

ЛІНЦ, 2007

Суккуб, яка сама вигадала для себе це ім'я, пам'ятає про ту пригоду щось таке, чого я пам'ятати не можу. «У певний момент, чекаючи на тебе, я відчула, що навіть індійські паскудства на стіні починають мене збуджувати», – відповіла вона у листі. Я просив її нагадати, як називався той курйозний готель у Лінці.

Завдяки їй тепер я вже не забуду: готель, у якому вона чекала не менше восьми годин, називався «Мюльфіртельгоф». Суккуб замовила в ньому номер «Камасутра». Мабуть, її увагу притягла вивішена в інтернеті готельна реклама: «Камасутра – тисячолітнє мистецтво любощів, ідеальна кімната для закоханих! Облаштовано зі смаком: ліжко під балдахіном, доторк Індії». У німецькому оригіналі згадане ліжко під балдахіном називається Himmelbett – небесне ліжко. Слово «доторк» для більшого еротизму подається англійською, але, як усі іменники німецької, пишеться з великої літери – Touch. Ось яку винахідливу роботу виконали не знані мені рекламісти готелю, щоб нас до нього позаманювати.

Але поки Суккуб знемагала очікуванням у підбалдахінному просторі «Камасутри», приречена збуджуватися спогляданням, як вона це назвала, індійських паскудств, тобто настінного розпису з доволі відвертим зображенням анального злягання в давнину, я ніяк не міг потрапити на власний виступ. Мій перший літак запізнився саме настільки, щоб другий злетів у повітря вже без мене. Того пополудня він був останній між Віднем та Лінцом. Залишалося сідати в машину, що її люб'язно надали авіалінії, і наздоганяти на автобані те, що було втрачено в небі. Слово «люб'язно» я вживаю тут без крихти іронії, а слово «наздоганяти» – з великою домішкою сарказму. Бо наздогнати вже не вдавалося нічого – ані запланованого на пізній пополудень інтакту [64]64
  Інтакт – інтимний акт, аналогія до «теракт» (терористичний акт). Водночас і внутрішній контакт.


[Закрыть], ані власного читання для нижньоавстрійської публіки в Будинку Адальберта Штіфтера в тому ж таки Лінці. Невдовзі з'ясувалося, що нижньоавстрійська публіка – не лише гостинна, але й по-ангельському до біса терпляча. Вони вже дізналися, що я втратив літак. Вони так само дізналися, що авіалінії люб'язно довезуть мене автомобілем. І вони вирішили чекати – попри щонайменше півторагодинну затримку з початком вечора.

Тут я, напевно, мушу дещо уточнити, щоб зняти можливі спекуляції. Насправді авіалінії подали мені свою службову чорну машину не тому, що я для них така важлива птиця, як і не тому, що аж так перейняті літературними вечорами в місті Лінці. Про Адальберта Штіфтера їхній водій теж нічого не знав, хоч і я не надто багато міг йому розповісти. Однак авіалінії зобов'язані доставити свого пасажира до кінцевого пункту у найшвидший спосіб, от і все. На заднє сидіння нашого авта запакувалося ще троє пасажирів, дві дами і сильно підхмелений, та все одно вельми інтеліґентний професор математики. Зрозуміла річ, то були поляки. Це випливало як з підхмеленості, так і з інтеліґентності. На відміну від мене, вони запізнилися з Варшави, а потрапити мали до Зальцбурґа. І тільки на цьому відтинку, поміж віденським летовищем Швехат і Лінцом, я з ними опинився, як це іноді називають колеґи-літератори, в одному човні. Професор, не тільки математик, а й видатний спелеолог, час від часу передавав мені почату пляшку «Фінляндії». Мені покращало. У мене зненацька з'явилися додаткові дві години життя. Я споглядав австрійські коров'ячі пагорби за вікном і вкотре думав про взаємозалежність людини та ландшафту.

(Гаразд, насправді я думав про Суккуб та про всі її ландшафти).

У цей час вона, перезбуджена спогляданням настінного розпису в кімнаті «Камасутра», могла виходити на прогулянку Ґрабеном. На ній напевно був той її бандитський капелюх, і навколишні албанці напевно зачіпали її хто криком, хто поглядом.

Коли о восьмій двадцять ми загальмували перед Будинком Штіфтера в Лінці, пляшку «Фінляндії» було спорожнено лише наполовину. Завдяки цьому я радше без проблем розшукав залу, в якій мене дочікувалося з півсотні людей. На мою появу вони зааплодували так гучно, ніби я приніс їм вістку про безсмертя душі. Я відчув себе закривавленим героєм битви, що крізь ворожі шрапнелі все-таки пробився до розташування своїх.

Цікаво, що робила Суккуб, поки я читав ті два уривки з «Московіади»? Ходила берегом Дунаю і змушувала арабів озиратися?

Найгірше, що ми з нею мешкали в різних готелях. Мені було замовлено «Вольфінґер» – той, що в самому центрі на Гауптплятці. До речі, тепер я знаю, звідки в поезіях Петра Мідянки взялося слово «гоп-пляц». Але це принагідно.

О дев'ятій двадцять я нахабнувато запропонував публіці розходитися. Але в неї виявилося до мене ще багато запитань. Я відповідав на них до за чверть десята, після чого з'явилися нові запитання. Вони виникали з моїх відповідей на попередні. Я вже бачив, як довга вервечка тамілів так і тягнеться слідом за Суккуб – повз індійський ресторан «Тадж Махал», уперед, усе ближче до її готелю. Я навіть бачив, як роздуваються в них ніздрі. Перед тим я ніколи не бував у Лінці і, відповідно, не міг знати, що в ньому є саме цей індійський ресторан. Але в ту мить я бачив його цілком виразно – і вивіску, і світильники, і столики надворі. У своїх відповідях я робився надміру різким і, мабуть, поверховим. Публіка все одно поаплодувала на завершення. «Зрештою, можемо ще поспілкуватися з нашим гостем у фойє при келиху вина», – оголосила господиня вечора.

І поки я, граючи вилицями, уявляв собі, як десяток індусів уже кружляє довкола Суккуб у готельному номері, повільно роздягаючи її, якийсь ученого типу хлопчина з келихом вина взявся настирливо переконувати мене, що капіталізм – це нудно, а Захід – жахливо. Хоча ні, швидше навпаки: капіталізм – це жахливо, а Захід – нудно. Я не став би йому заперечувати, навіть якби не мусив нікуди і негайно бігти: мені справді було і жахливо, і нудно. Свій келих вина я випив двома ковтками. Добре, що австрійці подають вино ахтелями. [65]65
  Від німецького Achtel, себто одна восьма – сто двадцять п'ять грамів.


[Закрыть]

Коли я врешті вирвався в густе червневе смеркання, мене вела вже тільки інтуїція. Ну, можливо, ще нюх. Я йшов на запах Суккубових соків, що в цю мить рясно потекли з неї під дією індійських пестощів і паскудств. Це притягало навіть сильніше, ніж моя улюблена річка. Я взяв цілком правильний напрямок – від Дунаю. На Адлерґассе я справді побачив «Тадж Махал», знаменитий індійський ресторан. Це зміцнило мене в моїх запалених візіях. Але домчавши до Ратгаусґассе, я збився зі сліду і замість продовжувати шлях уперед, повернув у ту ж таки Ратгаусґассе праворуч.

Лише через два місяці я зрозумію, навіщо це трапилося.

Я щосили гримотів по асфальту (бруківці?) своєю торбою на колесах, і це змушувало час від часу озиратися кількох підлітків переді мною. Судячи з їхнього силуваного й дурнуватого реготу, вони випили цього вечора більше ніж по кухлеві пива і їм тепер хотілося виглядати сильно вгашеними. Проте серед них був один, що дійсно був таким. І він ішов дуже непевно, спотикався й анітрохи не реготав. У мить, коли я обганяв їх, уже зовсім поруч із Гауптплятцом, він не спиняючи своєї лунатичної ходи почав блювати – просто перед собою, фонтаном. Ні, він не обляпав мене, справа не в цьому. Просто мені зробилося до щему жаль його. Тому я так і запам'ятав це блювання – бо мені зробилося жаль, що вони всі з нього тепер іржуть і він такий самотній, п'яний та нещасний у цій компанії начебто друзів.

Уявіть собі, через два місяці я знову опинився в Лінці, на тому ж місці. І я побачив там сліди того його блювотиння! Через цілих два місяці! То було схоже на простягнуту звідкись із темряви руку. Ні, я не шукав їх – просто, впізнавши місце, я глипнув на асфальт – і на ньому все ще були сліди, сліди плям від його блювотиння. Це змусило мене пригадати все інше: як зі своєї кімнати в готелі «Вольфінґер» я врешті набрав номер Суккуб, і як почув у слухавці її вологий і вже дещо хрипкуватий голос.

ЛІСАБОН, 2000, 2005

Іноді в цій книжці трапляються міста, які свого часу зазнали землетрусу. Великий Лісабонський землетрус 1755 р. стався рівно через 399 років після Великого Базельського. Число 399 видається мені значно цікавішим, ніж, наприклад, 400. До того ж воно значно самобутніше, ніж 999 чи тим більше 666. Таким чином, навряд чи тут обійшлося без творчої присутності Верховного Дизайнера. Ця трійка у поєднанні з двома дев'ятками є цілком неповторною особливою конструкцією.

Першого разу в Лісабоні ми відокремилися від нестерпної решти на Праса до Комерсіо, де всіх зігнали до вельми дорогої ресторації з Фернандо Пессоа на фотошпалерах. Ми вислизнули з неї лише вп'ятьох і щасливо рушили куди очі бачать. Насправді про те, куди ми йдемо, все знали поляки. Тоді я вперше в житті почув слово «Альфама». Я почув його ще за сніданком у готелі, і потім воно вже не відпускало: Альфама, Альфама. Арабські слова, наче реп'яхи, мають особливу здатність чіплятися. «Альфама», – повторив я рівно через п'ять років і п'ять місяців, коли Пат запитала мене в Лісабоні, куди нам іти. Рівно п'ять років і п'ять місяців сиділо в мені це слово, очікуючи своєї миті.

Отже, першого разу ми брели вп'ятьох – здається, Мадаленою – вгору і невдовзі опинилися на тих сходах коло Сан Крістуво. З Яцекових мап випливало, що ними можна дістатися підніжжя замку, а звідти однією-двома-трьома звивистими альфамськими вуличками зійти вниз до Великої Води, яка, щоправда, аж ніяк не була океаном. Проте і річкою вона вже не була.

Але я про сходи. Там є такий майданчик після першого маршу, де на стіні великими негарними літерами наспрейовано PORTUGAL IS CURSED BY GOD. Усіх нас той напис жахливо потішив: Бог прокляв Португалію? Гагага!!! А що нам казати про нашу засрану Польщу?! Гагага!!! А нам тоді що про нашу факінґ Юкрейн? Цілком непогано бути настільки проклятим, як ця Португалія! От так прокляття – подарувати найкрасивіше місто на світі, нас би він так прокляв. Ну, і тому подібний пожвавлений обмін думками.

Рівно через п'ять років і п'ять місяців ми з Пат опинилися на тих самих сходах. З неба періщило, але ми все-таки піднімалися, бо нас тягнула і вабила Альфама, ми сліпо йшли на запахи цього арабського слова. Ні, я не мав жодної певності, що ми йдемо правильно – стількома всілякими сходами довелося підніматися і збігати від того першого дня в Лісабоні. Але подолавши нижній марш, я переконався, що все гаразд. Я попросив Пат негайно вислати до АБо есемес із текстом PORTUGAL IS CURSED BY GOD – обов'язково великими літерами. «Він зрозуміє», – запевнив я. Не пригадую, чи вона мене там сфотографувала.

Той напис, можливо, й досі на своєму місці. Не виключаю, що іноді його замазують, але невдовзі він з'являється знову. У ньому міститься надзвичайно важливе послання. Якби Верховний Дизайнер дозволяв кожному з нас перед народженням поїздити світом і вибрати собі батьківщину для майбутнього життя, то я вибрав би саме це красиве місце, де прокляття нічим не різниться від благословення, а є лиш однією з його форм.