Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 34 страниц)

ТАЛЛІНН, 2000

Гадаю, що той парк називався іменем Таммсааре, естонського класика. У Кадріорґ до президента Естонії ми потрапили щойно наступного пополудня. Президент Леннарт Мері був, як і ми, письменником, але вже дуже стареньким, і тому промовляв жахливо тихо. Ми змушені були всі як один позамовкати і непомітно для себе самих підступити ближче, щоб урешті розчути, про що він говорить, цей старезний пітон. Не пригадую, якою саме мовою він звертався, можливо, кожною з п'яти, що ними володів.

Але це відбувалося наступного дня в Кадріорґу. Натомість першого дня я вийшов з готелю у бік Старого Міста. Дорогою я мав перетнути парк імені Таммсааре. Я майже не сумніваюся, що то був саме він. Сьогодні я обов'язково впізнав би його. Так от, я йшов парком, і все було цілком незлецьки: літо, сонце (гаряче естонське), трава, водограї, кіоски, лавки. А тоді зробилося ще краще.

На одній з лавок вилежувався брудний і п'яний росіянин. Звідки я знаю, що саме росіянин, а не, скажімо, фін? А от знаю – і все. Чомусь є в мене така впевненість, а чому – не пояснити.

І поки я йшов алеєю, невблаганно наближаючись до тієї лавки, з протилежного боку до неї невблаганно наближалися дві естонські дівчини, високі, ставні і сильні, дві нордичні лошиці в поліцейській уніформі, з гумовими киями й наручниками на поясі. У цій книжці жінки-поліцейські виникають не вперше. Але сподіваюся, що тут востаннє.

Коли я порівнявся з лавкою п'янички, вони вже бралися за нього. Їм було років по двадцять, і вони були підтягнуто-зібрані, мов ангели відплати. А йому хрін знає скільки років, такому старому і брудному. І він був плямою на тлі і на тілі їхнього світу. Як вони цю пляму усунули, не знаю, бо не озирався. А якщо й озирався, то хіба в сорокові роки з їхніми спаленими хуторами та депортаціями.

ТЕРНОПІЛЬ, 1984

Немає на світі іншого міста, до якого я наближався би з такою ж ейфорією. Бо саме до Тернополя віз мене і решту братів по зброї мій дембельський потяг. Він називався «Козятин – Івано-Франківськ» і творив абсолютне диво: за якісь лише чотири години перекидав нас із армії у цивільне (з римою «вільне») життя. Від такого стрибка паморочилося в голові і груди забивало найтютюновішим димом щастя. Одного разу я вже писав про це так: «Усю дорогу до Тернополя ми пили й горланили, пили й горланили – десяток ветеранів війни, пошрамованих ворожими кулями й обвішаних бойовими хрестами та звіздами. І ніхто не смів стати нам на дорозі, бо ми були з гітарою».

Тому Тернополя насправді немає. Ні, не так – насправді він є, але його ще немає, до нього ще треба доїхати, доповзти, дорости, і цей чотиригодинний відтинок поміж армією та волею це насправді розтягнутий назавжди Тернопіль, вічне наближення. Тернополя ще немає, але він обов'язково буде, пізнього листопадового вечора, весь у грязюці і мокрому брудному снігу. Тернопіль – це очікування Тернополя. Тернопіль – це ще трохи, і…

За цим «і» не настає жодного продовження ані просвітлення – хай усе на ньому й обривається. Іноді навіть мені здається, що наше життя не довше за сірниковий спалах. Але якщо вже так, то нехай цей спалах буде у тамбурі саме того потяга, де ми куримо, п'ємо і горлаємо.

ТОРОНТО, 1998

1

У цьому розділі я писатиму не про Блур-стріт і не про найдовшу у світі Йонґ-стріт, як і не про Чайнатавн з його розіпрілими і розіп'ятими на гаках за вітринним склом качиними тушками. І не про нічні гулянки з українцями та неукраїнцями світу. І не про тисячу інших принад чи примар, з яких зіткалося це місто, половина мешканців якого, повірмо на мить офіційній довідці, народилася поза Канадою.

Епіцентр моєї розповіді – 38-поверховий готель «Вестін Гарбор Кестл», Південна вежа якого посідає п'ятдесяте місце у списку найвищих будівель Торонто. Північна вежа на чотири поверхи нижча, і цей факт виключає найменші сумніви: судячи з кількості позначок у швидкісному ліфті, я мешкав у Південній. Ще одне підтвердження цьому: вікна мого номера виходили на озерну далечінь і прилеглі до берегової смуги острови. Тобто з вікон я дивився на південь. Тоді був кінець жовтня, але острови все ще витримували переважно зелений парковий колір.

Який це міг бути поверх? Чомусь мені здається, що двадцять перший. Десь за півроку перед фестивалем я отримав від організаторів дуже деталізовану і, як на мене, дещо перебільшено запопадливу анкету. У ній вони серед іншого (мої спеціальні забаганки, слабкості, дієтичні потреби, нездорові схильності, алерґія, клаустрофобія, арахнофобія, протипоказання, шкідливі звички), випитували, на якому саме з поверхів я волів би жити. «Для полегшення Вашої відповіді, – писали вони, – подаємо до відома, що загальне число поверхів 38, але найвищий з них відведено під ресторан із цілодобовим баром». І далі: «З метою уникнення дублювань у виборі поверху просимо подати два найбажаніші варіанти». Не сумніваюся, що заповнюючи ту з біса софістиковану, розбиту на цілі легіони під– і підпідпараграфів анкету, я вибрав тринадцятий і двадцять перший поверхи. У відповідь я отримав чергового листа, де зазначалося, що тринадцятий поверх уже, на жаль, цілком розподілений між тими учасниками, котрі надіслали свої побажання раніше за мене.

Таким чином, я майже певен того, що мені дістався двадцять перший поверх. Тобто один з номерів на двадцять першому поверсі. І при цьому я не виключаю, що то був номер – один із 977-ми номерів готелю – де на початку березня 1977 року міг зупинятися хтось із «Роллінґ Стоунз». Бо вони тоді всі зупинялися в цьому ж готелі, от тільки назва його на той час була трохи інша – «Вестін Гарбор Гілтон». Мої шанси не такі вже й низькі – один із 977-ми. Тобто це насправді досить висока ймовірність. Але якщо так, то хто з них, хто саме з роллінґів міг зупинятися в моєму номері?

Я відразу відкидаю Міка Джаґера – це було б занадто.

Кійт Річардс? Він того разу прибув з родиною – його дружину Аніту відразу, ще на летовищі, затримали люди з арсіемпі [108]108
  RCMP – Royal Canadian Mounted Police – Королівська Канадська кінна поліція.


[Закрыть]: у неї знайшли трохи героїну й марихуани. З ними тоді подорожував ще й семирічний син Марлон. У кожному разі вони втрьох мали б отримати якийсь значно просторіший номер, ніж мій – з кількох кімнат і як мінімум двох спалень. До речі, Аніту Палленберґ, тодішню дружину Річардса, невдовзі звільнили під заставу, і з летовища вони таки поїхали до готелю.

Мені залишаються Чарлі Воттс або Ронні Вуд. Не знаю, як вам, а мені здається, що то був Ронні. І ось чому.

2

До Торонто роллінґи прилетіли під кінець лютого на запрошення з «Ель Мокамбо», нічного клубу на Спадайна-Авеню, 464. У ньому вони зіграли два великі концерти, перший з них 4 березня. Я не біограф роллінґів, мені би з мертвими півнями впоратися. Тому я не надто впевнений у точності датування. До того ж я не зовсім добре пригадую, чи marcos17, провадячи мене містом, звертав мою увагу на той легендарний клуб. Швидше за все так, адже marcos17 є marcos17 і було б дивно, якби він мене туди не завів і не звернув мою увагу. Зате я певен іншого – того захоплення, що його в мені викликала сама тільки назва «Спадайна». Як по-індіанському гарно звучать ці чужі топоніми!

З

Ось я розташовую себе в тому часі – десь на межі лютого й березня 1977 року, коли роллінґи прибули до Торонто. Я невдовзі закінчу жахливу школу, десятий клас, і мені через десяток днів виповниться сімнадцять. Чим я живу? Переважно снами. Мені сняться американські джинси. Це еротичні сни. Я слухаю музику, але, щиро кажучи, не роллінґів. Найчастіше я слухаю «I've Seen That Movie, Too» Елтона Джона. У моєму найбажанішому списку вже занотовані «Джетро Талл», «Songs From The Wood» і «Пінк Флойд», «Animals». Я шалено закоханий в їхній попередній альбом «Wish You Were Here».

Роллінґів я глибоко шаную, але майже не слухаю. Якщо навіть так, то лише з польського радіо, де на замовлення часто звучить їхня «Angie». Ще два-три роки тому я слухав їх більше – з гнучких і твердих платівок фірми «Мелодія», де видавці, по-піратському приховуючи назву виконавця, сором'язливо зазначали: «Исполняет вокально-инструментальный ансамбль (Великобритания)». Проте серед нас не було дурних, ми чудово знали, що то роллінґи, і слухали десятки-сотні разів їхнє «Paint It Black» (Нарисуй зто черным – як люб'язно перекладала нам фірма «Мелодія») або «Ruby Tuesday» (Рубиновый вторник).

Проте станом на лютий-березень 1977 року всі ті платівки вкінець позапилювалися, позаїжджувалися, подряпалися чи й погубилися – слухати їх уже неможливо. У своїх передранкових снах я ледве стягую джинси, американські. Ні, не з себе – я вже й так голий.

Мої сни – це липке очікування. Але навіть у найеротичнішому з них мені не може приверзтися, ніби через двадцять один рік я потраплю до міста, де роллінґи саме виходять на сцену нічного клубу. Спалах і виверження.

4

Поки я не забув про це написати: Торонто це найперше заокеанське місто мого життя. Звучить надто патетично, я згоден, особливо оце «мого життя» на кінець речення. Хоч якби я написав «життя мого», було б іще гірше. Я вдіяв що зміг і мінімалізував.

Коли я летів над океаном, у літаку показували «Загублених у Всесвіті» з моїм дорогим Ґарі Олдменом [109]109
  Lost in Space, directed by Stephen Hopkins (1998).


[Закрыть]. Я відчув себе учасником міжпланетного перельоту, вже майже загубленим. Моя агорафобія, виявляється, має космічні виміри. Я боюся віддалятися від дому на відстані, які вже навіть теоретично не можна подолати власними ногами. У цьому випадку – через наявність океану. На щастя, ми нікуди не зникли з радарів і своєчасно приземлились у Торонто.

Заокеанські міста я уявляв собі яко скупчення хмарочосів. І (курва мама!) так воно насправді і є. Що більше – в одному з них я повинен був замешкати протягом перших п'яти днів. Його ім'я (а хмарочоси всі наділені власними іменами) як ви вже, зрештою, знаєте – «Вестін Гарбор Кестл». Мені справно надали номер на двадцять першому поверсі у Південній вежі – і так усе почалося.

Фестивальні інструкції сповіщали, що десь нижче, на шостому поверсі, для нас, учасників, цілодобово відчинені брами «Hospitality Suit». Надалі я називатиму це місце у власному приблизному перекладі «Салоном гостинності». Там кожен із нас будь-коли міг покріпитися сендвічем або чарчиною віскі, завести корисні чи безглузді знайомства або, як метафорично піджартовували автори інструкцій, «просто розпустити волосся після напруги прожитого дня». При цьому директор фестивалю, всюдисутній і всевидючий колобок, що, за розповідями, одним коротким судженням міг або навіки знищити, або так само навіки прославити будь-кого з актуальних канадських письменників, дуже наполягав на відвідуванні того салону. Очевидно, саме в салонному тусуванні всіх без винятку учасників він добачав якийсь найвищий сенс усього фестивалю.

Мені це не надто подобалось, але котрогось із перших днів я вирішив і собі там з'явитися. По салону вже крутилося кілька десятків панів і пань безумовно літературного штибу. Я обережно набрав якогось бренді і пішов до вікна – задумливо, ніби такий собі Фенімор Купер, дивитися на води Онтаріо і берегову смугу недалеких островів. Так ніби зі свого номера я не дивився туди ж! До мене підвалив якийсь тип, американець, і повідомив, що там, далі, у тому ж напрямку, лежать США і Баффало. «У Вермонті, – додав він, – я жив зовсім близько від Солженіцина». Я приємно здивувався своїй здатності розуміти практично все, і зібравшися на силі, зауважив, що «Солженіцин – то справді велика людина».

Англійську я щойно того року почав вивчати. Торонто було першим містом у моєму житті (пардон знову!), де я міг випробувати свої новонабуті знання у спілкуванні з її автентичними носіями. Мушу визнати, що мені не найкраще вдавалося розуміння. Тобто говорив я цілком непогано, але на поставлені запитання відповідав частенько невпопад. За це мене могли вважати диваком. Ідучи до «Салону гостинності», я подумав, що коли там уже справді не вдасться уникнути спілкування, то я мушу хоча б нав'язати власний стиль – увесь час говорити самому і нікого не слухати.

Цю тактику мені довелося застосувати відразу ж по тому, як вермонтський сусід Солженіцина лишив мене у спокої. Якийсь дуже приязний і бездоганно ґалантний окулярник поманив мене приєднуватися до цілого кола осіб, що в ньому він виглядав на улюбленця і лідера. Я вдав, ніби приєднуюся з величезною радістю, і почав з усіма знайомитися.

Насправді я в ту мить потрапив до іншого виміру. Раніше у своєму житті (ого, втретє!) я зустрічав лише російських або польських письменників. Ну гаразд – іще двох-трьох німецьких чи австрійських, одного-двох угорських. А тут я вперше побачив живих письменників з Чилі, Тайваню, Бірми, Сомалі! А також і з таких країн, про які я навіть не знав, що в них бувають якісь письменники. Нині я вже не пам'ятаю їхніх імен, а ті, які пам'ятаю, все одно не назову. Найбільше серед них було еміґрантів, що повтікали на вільний Захід від рідних диктатур і тепер мусили викладати по університетах усілякі ідіотські постколоніальні студії.

А ще я вперше в житті (ммм-да!) побачив письменника-ґея, котрий саме оприлюднив свою капітальну працю про кохання Оскара Вайльда з Андре Жідом. А також письменницю-колишню-повію, котра саме видала черговий том сильно автобіографічної прози. І на додачу письменника – друга Джека Ніколсона, дуже схожого на самого Джека Ніколсона, але зі скляним оком.

І всьому цьому товариству я почав активно розповідати про все на світі, передусім, здається, про метафоричну структуру своєї збірки «Екзотичні птахи і рослини» – тільки б вони слухали і мовчали, і самі не зверталися до мене з жодними запитаннями.

І тут до «Салону гостинності» увійшов хтось такий, про кого неможливо було не подумати – ось він, фрік. Щось таке в ньому промайнуло вже на порозі, з самого початку, і справа, звісно, не в кульгавості, хоч і кульгавість його була фрікуватою. А в чому ж тоді? У погляді? Так, безперечно, у погляді, якомусь трохи вовчому. Але й в усьому іншому. Як наприклад, у тому, що на ногах він мав лише шкарпетки. Років йому було з шістдесят, і змахував він на сильно побитого життям. Коли згодом у номері я зазирнув до фестивальної брошури, то прочитав про нього, що свого часу він на знак протесту відмовився від канадського громадянства і покинув країну, ось уже кілька десятків років живе в Мавританії, навернувся в іслам, а у своїх творах «нещадно викриває фашистську західну цивілізацію».

Доброприязний окулярник-чилієць, ясна річ, поманив до нашого кола і його. Знайомлячись із кожним занадто нервово, він хлюпав навсібіч вином і, намагаючись вибачатися, звернувся до однієї з пань, молодої дружини сомалійського вигнанця: «Перепрошую, мадам, я, здається, посадив кілька плям на ваш бюст». Очікуваного ним сміхового вибуху по цих словах не настало, тож він, сухо реготнувши, і, як йому здавалося, рятуючи ситуацію, пішов ще далі: «Доведеться мені його вилизати». Дружина сомалійця спалахнула і не сказала нічого, а її чоловік, ще хвилину тому втілення спокою та комфорту, люто блиснув білками очей і дещо завищеним тембром різко спитав: «У чому ваша проблема, сер?». Усі затихли. Фрік утямив, що бовкнув дещо цілком незграбне, і продовжив ще незграбніше: «Вона з вами? Я мав на увазі не те, що… Я тільки хотів її…», – він розпачливо махнув рукою, не договоривши. Усім зробилося трохи жаль його, і в колі запанувала досить напружена мовчанка, а на зразково-інтеліґентному чилійцевому лиці вималювалися болісні пошуки якоїсь нової об'єднавчої теми. Проте фрік випередив його: «Свої черевики я забув у літаку. Я роззувся, щоб трохи відпочили ноги, і забув їх там, уявляєте? До того ж авіалінії загубили мій багаж. Вони доставлять його лише завтра! До завтра я мушу ходити в цих самих шкарпетках. Я їх не змінював ще з понеділка. Найкращий гумор – це коли жартуєш із себе самого, правда ж? А мені завжди так не щастить!». Він удруге реготнув, але тільки він, ніхто більше. Була п'ятниця.

Тоді він знову заговорив. «Як загалом вам живеться в цьому скандальному готелі?» – спитав він, ні до кого особисто не звертаючись і дивлячись на свої шкарпетки. «А чому він скандальний?» – прийшов йому на допомогу чилієць. «О, то ви не знаєте, що в ньому діялося в березні сімдесят сьомого? – зрадів Він (так, хай надалі він так і пишеться – Він) і обвів усіх тепер уже переможним поглядом. – Марґарет Трюдо… Ви чули про таку? Дружина тодішнього канадського прем'єра. Вона тоді втекла від чоловіка і стала ґрупі… Вона нібито хотіла стати фотографом і чіплялася всіляких зірок, а потім волочилася з ними. У цьому готелі тоді мешкали «Роллінґ Стоунз», і вона винайняла кімнату по сусідству, поруч із Кійтом Річардсом. Ну, звичайно, вона цілилася на Джаґера, брудна шлюха, але той лише водив її до клубу, polite and charming [110]110
  Чемно і чарівно (англ.).


[Закрыть], як вона сама про це пише».

Усі вдавали, ніби їм цікаво і трохи гидко це слухати. Я не вдавав. Тобто мені справді було цікаво і зовсім не гидко. До речі: от чому Його, Його і тільки Його я розумів так добре? Що це, ще одне підтвердження моєї гіпотези, ніби розуміння іноземної мови може визначатися не рівнем наших знань, а специфікою співрозмовника? Чи, може, нашою уважністю?

Саме з Його плутаної розповіді я й дізнався дещо про ті далекі дні і ночі: про 26-річну дружину якогось дуже офіційного діяча, яка надто відверто і зблизька фоткала роллінґів на першому концерті в «Ель Мокамбо», після чого вони її від нє фіг дєлать поклеїли, а вона ще й, виявилося, мешкала в тому ж готелі, тож вони потім з нею цілий вік-енд пиячили, курили траву і грали в ґенґ-бенґ у своїх номерах, аж поки не налетіла арсіемпі і не перетрусила номер родини Річардсів. Героїну було знайдено в кількостях, якраз достатніх для пожиттєвого ув'язнення. Кійт і Аніта навіть постали перед судом. Саме тоді Кійт і сформулював одну зі своїх крилатих фраз: «Бути прославленим непогано, але в залі суду це працює загалом проти тебе». Утім, проти нього не спрацювало – м'якосерда Канада відпустила обох, висунувши як обов'язкову умову подальше лікування від залежності.

Однак Він, розповідаючи про це, все одно сильно нарікав на свою ненависну батьківщину і навіть почав, увійшовши в раж і, як кажуть у таких випадках, бризкаючи слиною на всіх присутніх, роздратовано називати її «фашистською». І хтозна, до чого б Він ще договорився, якби поряд з нами не виник наш фестивальний дотепник-колобок і не закликав усіх до автобусів, щоб відвезти на спільну вечерю до чергового ресторану, того разу, здається, марокканського.

5

Принаймні двоє людей, задіяних у тому дикому готельному вік-енді безпосередньо, залишили про нього докладні і дещо суперечливі свідчення у своїх мемуарах.

По-перше, сама пані Трюдо, Марґарет, або Меґ, як казали їй роллінґи. Уже через рік, у 1978-му, вона видала (27-річна?!) автобіографію «За межею розсудливості» [111]111
  Beyond Reason – Paddington Press, 1978.


[Закрыть], в якій стверджує, що її пригоду із зірками ніяк не можна вважати подружньою зрадою аж із двох вагомих причин. Передусім тому, що на той момент вона якраз пішла від свого чоловіка прем'єр-міністра – кількома днями раніше, тож країна ще нічого не знала про це. А також тому, що фізичного зближення між нею і жодним з музикантів так і не сталося. За її словами, вони лише разом пили, грали в кості і пускали по колу a little hash [112]112
  Малий гашиш (англ.).


[Закрыть]. «Мік і Кійт узагалі відокремилися від нас, бо допрацьовували кілька нових пісень», – додає вона. Наступного ранку вона забралася до Нью-Йорка й ніколи більше нікого з них не бачила. Але медійний розголос викликав таку потужну хвилю, що, як пише пані Трюдо, «відтоді я затаврована як розпусна і безвідповідальна особа».

По-друге, Рон Вуд, молодший гітарист роллінґів. У своїй книжці «Ронні: Автобіографія» [113]113
  Ronnie: The Autobiography – St. Martin's Press, 2007.


[Закрыть]він пише про власні особливі стосунки з «наймолодшою першою леді світу»: «З моменту нашої зустрічі ми провели разом стільки часу, скільки змогли». А далі: «Ніхто з хлопців не засуджував мене за те, що я роблю, але вони радили мені бути обачнішим. Ми обоє знали – відбувається щось таке, що не матиме майбутнього, але все одно давали одне одному все, що змогли дати за той короткий час». З Ронових описів випливає, що саме він тоді порятував Марґарет від емоційного зриву.

Дивно, але обидві ці книжки я одночасно придбав минулої осені в певного нью-йоркського букініста. Так наче хтось їх мені підкинув. Вони навіть стояли поруч на тій самій полиці. Ні, де там – вони лежали одна на одній: Меґ зверху, Ронні під нею.

6

Гаразд, не забуваймо про центральну лінію – мою.

Протягом дальших двох або і трьох днів я бачив Його кілька разів. І щоразу Він запитував мене, з якої я країни. При цьому щоразу називав себе – так, ніби щоразу наново знайомився. Але я впевнений, що Він, сучий син, усе пам'ятав і лише накручував якісь додаткові труднощі. Якось я випадково застав Його дуже розлюченим – на рецепції він ( бризкаючи, як завжди, слиною) нападав на молоденького портьє-корейця з претензією щодо якихось незнайомих типів, що начебто швендяють попід дверима його номера на двадцять першому поверсі і, як він висловився, підслуховують. Так я принагідно дізнався, що Він живе десь поруч зі мною. Крім того, він вимагав у номер «Коран» замість «Біблії».

Іншого разу я, ніби такий собі Чингачгук, прогулювався над водами Онтаріо Вотерфронтом, а Він прокульгав мені назустріч. Я привітався, але Він не відповів, удаючи, що знову не впізнав мене. Судячи з того, що кульгав він у черевиках, його загублений багаж таки доправили до нього.

Четвертого дня увечері надходила моя черга читати перед публікою у «Прем'єр Дане Тіатер». З програми випливало, що Він також читатиме в тому ж вечорі. «Цікаво, про що такий мудак може писати?» – подумалося мені. Згідно з програмою, то мали бути уривки з його найновішого автобіографічно-сенсаційного роману «Біжи щодуху, поки вони ще в кімнаті». Щиро кажучи, я не став би читати роман із такою назвою.

7

На виступи до театрів Торонто тих авторів, які саме були на черзі, привозили спеціальними ВІП-автомобілями. Шкода, що я зовсім на них не розуміюся. Інакше я приголомшив би вас описом того лімузина, його салону і всіх його внутрішніх примочок. Але не буде вам ніякого опису. Можу лише сказати, що на таких дорогих тачках я більше ніде й ніколи не катався – навіть в Еміратах.

Зрештою, я в них не бував.

Поруч зі мною вмостився Він. Наша їзда почалася з того, що Він укотре назвався і запитав, хто я такий і з якої країни. Я вкотре відповів і тут-таки спитав Його: «А про що ви збираєтеся читати?». «Навіщо це вам? – злостиво скривився Він. – Ви ж ніколи не бачили жодного мого рядка». Я замовк, подумавши, що хай йому грець.

Однак Він потроху взявся за улюблену тему. «Вам узагалі щось відомо про той скандал з «Роллінґ Стоунз»? – аґресивно і зверхньо запитав він. Я зіграв новачка: «Ні, який ще скандал? Їх супроводжують самі скандали». «Скандал у готелі, де ми живемо, – нетерпляче пояснив Він. – Коли вони всі гуртом їбали дружину прем'єра цієї фашистської країни!». Він покосував на мене оком – спостерігав за справленим ефектом. Саме так Він це і сказав – «they fucked her up». Як мені це по-іншому перекласти?

«Не сумніваюся, – казав він далі, – що там дійшло до справжньої оргії. Вони шпарили її в усі дірки одночасно! Уявіть собі – дружина найвищого посадовця скавучить, ніби сука, від плотського задоволення, ще й так, що на весь готельний поверх чутно, не треба й жучків у номері!».

«Зараз Він почне бризкати слиною», – подумав я.

Але Він раптово накинувся на Боба, нашого стюарда і провідника, що сидів поруч з водієм. «А ви чого посміхаєтеся?» – вчепився Він. «Я нітрохи не посміхаюся, сер», – суворо відповів Боб, двометровий атлет у смокінґу, з трьома сережками в лівому і двома у правому вусі. «Ви криво посміхаєтеся кутиком рота! – закричав Він. – Так, ніби вам видніше, як там усе насправді було, бо ви тримали свічку! Ви що, справді тримали свічку?!». «З вашою допомогою, сер», – поставив крапку Боб.

На щастя, ми приїхали.

8

Мені випало читати у першій частині вечора, а Йому після перерви. Тобто Його виступ я слухав уже із залу, з четвертого ряду, що його резервували спеціально для нас, учасників.

У своєму виступі Він порушив усі без винятку рекомендації завбачливих організаторів, що їх вони пункт за пунктом виклали в окремій інструкції «Як читати для нашої публіки і при цьому навіки не зганьбитися». Автори інструкції (підозрюю, що насправді за ними стояв той самий директор-колобок) застерігали, зокрема, від розтягнутого вступного пояснення. «Зрозуміло, що Ви – геній, – писалося в інструкції, – але наша публіка швидше за все так не думає. Вона не зобов'язана, роззявивши рота, вислуховувати Ваші, можливо, навіть і слушні, теревені про все на світі. Тому – якомога жвавіше, двома-трьома стрибками, до тексту! Кілька лаконічних вступних речень, котрі не стільки розжовують, скільки закручують інтриґу – і до суті справи: читати!».

Тим часом Він усе говорив і ніяк не переходив до суті справи. При цьому Він оголосив себе жертвою канадського політичного режиму і зловісно пообіцяв, що Його твір буде актом відплати. Ці заяви спричинили в залі першу хвилю смішків, які у свою чергу спровокували Його на подальше занудливе копирсання у власних обрáзах і причинах від'їзду з Канади двадцять років тому. Зал починав розуміти, що Він і справді мудак.

«Сміхові реакції публіки, – писалося в тій же інструкції, – є одним із очевидних проявів Вашого успіху. АЛЕ! За умови, що люди сміються там і тоді, де Ви самі цього хотіли, змусивши їх до сміху Вашою дотепністю. І в жодному разі – не Вашою недолугістю!».

Скидалося на те, що в Його випадку це було якраз воно – оте «в жодному разі». До читання Він, укінець заплутавшись у виправданнях і звинуваченнях, перейшов десь не раніше п'ятнадцятої хвилини свого виступу, коли значна частина публіки вже навіть перестала підсміюватись і почала невеличкими групами покидати зал.

У своєму романі Він – наскільки я міг зрозуміти – провадив розповідь від імені якогось чи не приватного детектива, що його урядові спецслужби винаймають задля стеження за дружиною певного дуже високого урядовця. Зрештою, моє враження може бути хибним – настільки невиразно він вимовляв прочитане. «Ваше бажання самому озвучувати власний текст, – гнула своє фестивальна інструкція, – не може викликати нічого іншого, крім глибокої поваги й захоплення. АЛЕ! Якщо Ваші мовленнєві функції дещо розладнані, іншими словами – Ви розмовляєте так, ніби постійно тримаєте в роті пару гарячих картоплин, то краще утримайтеся від цього. Ми з радістю запросимо для Вас професійного актора, що виконає Ваш текст незрівнянно краще за Вас».

Останнє, чим Він усіх добив, були відступи й коментарі по ходу читання. Зупиняючись на півреченні, Він починав хаотично розтовкмачувати якусь несуттєву деталь, залазячи у все дальші нетрі ображених і претензійних асоціацій. Після чого хвилинами шукав місце, на якому зупинився, і жодного разу не знайшовши його, махав на все рукою й починав далі з першого-ліпшого абзацу. Так, ніби свідомо бунтував проти інструкції, що якраз на такі випадки сповіщала: «Зрозуміло: швидкий імпровізований коментар до прочитуваного матеріалу лише збагатить і емоційно підсилить Ваш виступ. ОДНАК! Тільки за умови, що він блискучий і блискавичний. За всіх інших варіантів краще не починайте!».

Якщо я колись бачив провали, то це тоді.

9

Тієї ночі в «Салоні гостинності» я вирішив трохи «розпустити волосся після напруги прожитого дня». Мені навіть – уперше за всі дні – вдалося порядно захмеліти, від чого вся присутня тут-таки фестивальна тусня вперше здалася мені своєю і милою, а деякі люди просто рідними. Це могло нагадувати танець – усіх з усіма. Хоч насправді ми тільки починали торкатись одне одного. Якісь, раніше тут не бачені, ґрупіз підсовували мені примірники «Рекреацій» і просили щось до них домалювати. Якісь фотографи знімали зусібіч, як ми всі обіймаємось. І якби не мовний бар'єр, усе не закінчилося б аж так платонічно. На що я однак спромігся – це запитати в однієї з них, чи вона бува не дружина місцевого прем'єр-міністра. Дівчина розсміялася всіма своїми зубами.

Десь коло п'ятої ранку в салоні, накульгуючи, з'явився Він. Невдовзі по тому розбіглися всі, навіть найвитриваліші з ґрупіз.

10

Мій останній ранок, а точніше глибокий передполудень у «Вестін Гарбор Кестл» почався завиванням сирени. Я ховався від неї під подушку, мою голову й без неї рвало на шматки. Але сирена не вщухала. До мене поволі дійшло, що це якось неспроста і, можливо, в готелі пожежа. А пожежі у хмарочосах – це something [114]114
  Щось (англ.).


[Закрыть], цілком особливий різновид екстриму. Тож раптовим спалахом пробудженої уяви засвітивши першу сторінку завтрашньої «Ґлоуб енд Мейл» з фотографією мого обгорілого кістяка і отакенним заголовком «ДЛЯ ДЕКОГО ФЕСТИВАЛЬ ВИЯВИВСЯ ФАТАЛЬНИМ», я зістрибнув з ліжка, нашвидку одягнувся і вибіг у коридор. Сирена продовжувала завивати, але нічого страшного не відбувалося. Ніякого диму, ніяких язиків, ніякого полум'я – просто виття сирени і все. Можливо, хтось дозволив собі закурити в номері для некурців і спрацювала сигналізація? Я досьогодні не знаю, чого та сирена так завелася.

Та це й неважливо. Важливо інше: у коридорі стояв Він, так само розгублений, а до того ж і скривлений, у самих лише підштанниках (ні, не в трусах, а саме в підштанниках – я й не знав, що такі ще носять!), його також розбудила сирена, і він вивалився у коридор, не знаючи що далі й до чого це все. «Мене звати Юрій. Я з України», – передбачливо привітався я. «Знаю, – роздратовано кинув Він. – У тебе, виявляється, той самий номер». «Той самий?» – не второпав було я. Але вже на дальшому реченні («Що означає ваше «той самий»?) я, так мені здалося, додув. Можливо, через те, що врешті заглохла сирена. «Вибачте, – сказав я, – мушу пакувати речі. Мене за годину чекають унизу». Я повернувся до свого номера, а Він, я впевнений, так і стояв у тих своїх сіруватих підштанниках і поглядом вовкулаки свердлив мої двері.

Насправді мене мали чекати щойно через дві години.

11

І останнє доповнення.

Рано-вранці 6 березня 1977 року, коли Марґарет уже розчинилася в повітряному просторі між Торонто та Нью-Йорком, Рон усе-таки накрив того покидька. Рон Вуд, англійський циган і наймолодший гітарист найлеґендарнішої команди світу, відрізав йому (тепер уже хай знову йому – не Йому) шлях до швидкісних ліфтів і наздогнав його на сходовій клітці десь аж між сьомим та шостим поверхами. Спускаючи його сходами вниз, Рон чомусь подумав: «Віднині ти принаймні завжди кульгатимеш».