Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 34 страниц)

У Києві яніколи не кохався з повіями. Зрештою, в будь-якому іншому місці світу також – як здається мені, хоч я можу помилятися. Це не те щоб якась особлива моральна засада, це взагалі не засада, це той випадок, про які кажуть «так уже склалося». У той же час жінки на продаж мене справді цікавлять і шалено ваблять, але радше не як об'єкти моїх сексуальних домагань, а як… як що? Як об'єкти моїх польових досліджень?

Того липневого вечора (рік? 2003-й, жодних сумнівів!) ми з Ірваном навідали тодішню родину АБо і КаБо в їхньому тодішньому помешканні на Стеценка, десь поміж Нивками, Сирцем і Виноградарем, чи по-народному на Берківцях. АБо згодом відпровадив Ірвана до маршрутки – не на Ірпінь, а хоча б до Святошина. Коли АБо повернувся, ми всмак допиячили все, що в нас було. Десь коло першої ночі я запакувався в таксі й пустився до готелю. Готель називався «Козацький», і це відповідало моєму настроєві.

Від того, що мені добре, я часом вигадую для себе роль і тут-таки входжу в неї – переважно для одного незнайомого глядача. У таксі я грав для водія. Я вдавав із себе росіянина, а радше навіть кацапа – самовдоволеного й вальяжного, з тих, які досі вважають Київ «русским городом», а себе самих пупом землі. Я був багатим і п'яним великоросом у провінційній столиці задрипаних малоросів – от ким я був. Тому я зажадав, щоб водій зробив музику голосніше, той послухався, співали на моє здивування англійською, тож я зажадав «найти че-нить наше, русское, хули пиндосов слушать». Водій відповів щось ніби «та всюду адно і то же», на що я скомандував шукати «Русское радио» і він його тут-таки знайшов. Добре, що це потривало лише до початку Михайлівської, де я вийшов поруч з готелем. Водій так і не вчинив мені опору, хоч як я того сподівався.

Щойно він від'їхав, як з ночі на мене насунула велика блондинка і – відома штука – спитала вогню. Поки вона прикурювала, я зауважив ще одну, трохи звіддалік. Велика блондинка кликала її до нас, але та саме стопнула якогось ідіота на, скажімо, «вульво» і далі рушила в ніч уже з ним. Велика блондинка сказала на свою подружку «дура», після чого спитала, чому я говорю російською з таким акцентом, наче я з Прибалтики. Взагалі-то я не говорю з акцентом, але чомусь їй так здалося. Я не схотів її розчаровувати і підтвердив цю версію. Гра тривала, хоч моя роль змінювалася. Сибірський ведмідь мусив терміново перетворюватися на ризького бізнесмена. Балтійська культура поведінки не дозволяла піти просто так. Я замовив нам пива в якомусь усе ще відчиненому шантані на розі Майдану і Бориса Грінченка. Вона захотіла чіпсів.

Дівчина була справді великою й білою, але не пухнастою, а радше пухкою, затягнутою в безрукавку з чорної шкіри на голе тіло, яке являло собою передусім бюст. У загальних рисах щось на зразок металістки, але в пом'якшеній версії. Мова пересипана українізмами, звук «г» винятково фрикативний, макіяж густий і масний – стовідсоткова дивчина-хохлушказ російських серіалів про Московську кільцеву. На лівому передпліччі вона мала татуйовану кобру в бойовому роздутому стані, на яку я, можливо, й не звернув би увагу, якби дівчина сама не назвалася Коброю. Не пригадую вже, що спричинило що і що було першим – тату чи прізвисько. Але між ними існував прямий причинно-наслідковий зв'язок.

Найсуттєвіший фрагмент нашої нічної розмови я згрубша виклав у вірші «Familiya Hruzina». Для тих із вас, які ніколи не тримали в руках моєї збірки «Пісні для мертвого півня», я невдовзі наведу його повністю. Ті, які його знають, мусять мені це пробачити. Пам'ятаю, як по шкірі пішов мороз, коли Кобра зненацька зіскочила з нормальних тем і вдарилася в політику, в березень 2001-го, у вуличні протести: ой, та у нас тут такоє тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а щойно коли вона згадала про Георгія, тобто про Ґію. І тоді я (чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив перевірити її громадянську свідомість, і спитав у неї, як його, того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала, сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе».

Вибач, Георгію. Якщо можеш.

(Востаннє я бачився з ним у київському ж таки потязі 3 січня 2000 року – дату я пам'ятаю точно не лише тому що – мені чомусь запам'ятовуються дати – а тому що на те була причина – я повертався з похорону Соломії – а Ґія повертався зі Штатів – і діло було у вагоні-буфеті – і він не змовкаючи розповідав про Штати – і про свою майбутню газету в інеті – і про)

Я йогобільше не бачив, а потім у вересні вони його випасли остаточно.

Ну добре, ось той вірш:

 
Кікабідзе, твердо сказала вона,
єво фамілія Кікабідзе.
 
 
Що за дурна ідея – частувати пивом повію
о другій ночі,
видаючи себе за бізнесмена з Прибалтики
у київському відрядженні!
І все ж – яка нагода
почути, що собі знає тутешній народ
про країну, в якій живе,
про тих, кому вже ніколи в ній не жити,
про тих, кому не жити зовсім.
 
 
Єво убілі, розповідає вона,
он слішком мною копал,
он бил самий лучший журналіст
нашей страни.
 
 
Я не можу виправляти її помилок,
не можу знати, як усе було насправді,
яка насправді в нього фамілія.
 
 
Просто хочеться вірити власній брехні:
я – бізнесмен з Прибалтики
(так, бізнесмен з Прибалтики!),
і мені вже з раннього ранку
у цій країні
підписувати угоди, обмивати їх,
жлуктити каву, коньяк, ковтати атенобене,
слати факси і есемеси
і звалювати пошвидше до своєї Риги,
 
 
а вона
все повторює і повторює:
 
 
Кікабідзе,
Кікабідзе єво фамілія.
 

Не знаю, скільки разів Кобра повторила це неправильне прізвище. Але пригадую, як зненацька мені зробилося тоскно. Можливо, я уявив, як ми доп'ємо пиво, і шантан зачинять, отже, в нас уже не вийде замовити ще, і мені доведеться запрошувати її до свого козацького номера, і потаємно заводити в готельний вестибюль, і вести до ліфта, дивом оминаючи засідки готельних козаків, які все одно наввипередки храпітимуть і тим самим умре моя остання надія, що її не впустять, що нас виженуть, і як мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті погладити її по роздутій кобрі. А потім ще ця необхідність кохатися в одномісному ліжку, завузькому навіть для мене самотнього.

Тож коли вона пустилася втікати у бік Хрещатика, прихопивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, я, найімовірніше, з полегкістю зітхнув.

Я хочу сказати,що Київ трохи як та Кобра. У нього душа огрядної й доброї повії і він ще молодий, а тому нерозумний і, наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йому справді 1527 років. Тобто якщо Рим – це вічне місто, то Київ – це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, готовий переходити з рук у руки – і не дванадцять разів, а безліч. На відміну від більшості столиць він не антипод власній країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж таки згусток, есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене і в нас немає.

«Місто замацали,захапали, зачовгали подихами, згуками, кроками».

Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Замацали» – саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі любить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трамвайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного саду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія і в цього маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди-сюди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».

Я віднімаю двадцять три, і це дає 1986. Я додаю тринадцять і це дає 1999. Я додаю, віднімаю, це якісь такі пазли з датами – і все, що в мене виходить, обов'язково складається в якийсь неймовірно важкий і важливий рік.

КИШИНІВ, 2003

У своїй «Дорозі на Бабадаґ» Анджей Стасюк дуже влучно пише про Кишинів як про місто, що його мешканці наче вирішили вдавати когось іншого – лише б не бути самими собою. Якось приблизно так він про це пише, хоч у цю хвилину я не маю змоги знайти відповідне місце у книжці й зацитувати його точно. Але я пригадую, як, уперше читаючи «Бабадаґ», я натрапив на це спостереження і подумав, що воно напрочуд виразно збігається з моїми власними відчуттями.

Проте Анджей, здається, бачив у Кишиневі не все. Вони удвох з іншим Анджеєм саме зникли за дверима великої продуктової крамниці, де відносно довго вибирали їдло й питво нам на вечерю. Ми з Монікою чекали їх назовні, неподалік нашого бусика. Того літа ми всі потрапили до Кишинева вперше – Моніка, Анджей, ще один Анджей і я.

Сцена, що її свідками стали ми з Монікою, розігралася поруч з нами, на площі перед якимось типово соціалістичним чи то палацом, чи то театром, чимось таким, що мало сходи і, здається, колони, а збудоване могло бути десь у сімдесяті. Отже, спершу ми почули жіночі крики. Якась дівчина з малим хлопчиком на руках, з вигляду десь однорічним, вигукувала прокльони у бік молодої пари, що йшла за десяток метрів перед нею. Дівчина з малим хотіла наздогнати їх, але надто високі підбори заважали їй крокувати достатньо швидко. Зрештою, ті, що йшли парою, теж не могли збільшити відрив – і з тієї ж причини: високі підбори виявилися також у дівчини, що її переслідувачка з дитиною люто обкладала всілякими суками. Усім, здавалося, не було й двадцяти. Дві тоненькі дівчини на високих підборах і в міні, одна чорнява (та, що з дитиною), інша пергідрольна плюс Він, майже лисий, так само кістлявий і невисокий. Усі молоді, усі бідні, усі такі, як решта мешканців цього міста й цієї країни.

Далі було таке. Йому немов набридло це переслідування і він сказав подрузі йти далі, а сам зупинився і розвернувся лицем до нападниці. Коли та підійшла впритул, між ними зав'язалася сварка, малий на руках розревівся, Він відібрав його в неї. Вони сварилися, зокрема й за якісь гроші, було ясно, що малюк їхній син. На руках у батька він, до речі, вмить заспокоївся. Потім чорнявка відсторонила Його з дитиною вбік і рвонула вперед – наздоганяти суперницю. Вона скинула босоніжки і, взявши їх у руки, подріботіла за втікачкою. Пацан з дитиною на руках застиг на місці. У цю мить білявка озирнулася й побачила, що її переслідувачка вже поруч. Вона зробила те саме, що й чорнявка – швиденько скинула босоніжки й побігла вперед. Так і ганяли вони вгору, вниз і знову вгору сходами того облупленого начебто палацу культури, дві дівчинки, дві дитини, дві ідіотки, і при цьому чорна жбурляла в білу своїми босоніжками, але влучала завжди в колону. А лисий з хлопчиком на руках спостерігав з відстані. Аж поки білявка не прошмигнула всередину палацу, а її переслідувачка, позбиравши босоніжки, сіла на сходах і розревілася.

Усе це могло видатися досить смішним. Якби не перші сутінки, що западали навколо всіх нас на цьому світі і в тому місті.

Ще тієї ж ночі мені приснився сон – з тих, які не забуваються все життя. Не забуваються, хоч і не збуваються. Навряд чи його можна якось пов'язувати з тією сценою. Ні, там радше присутній перший лист від Кс – я отримав його і прочитав за кілька годин перед від'їздом, і весь час у тій подорожі думав про нього. Я ніколи в житті не бачив Кс, але до свого листа вона додала фотку, до того ж вона писала, що їй скоро вісімнадцять, і я міг її трохи науявляти.

Мій кишинівський сон вислизне з будь-якого переказу. Можу тільки натякнути на задушливу літню ніч і голосну гулянку з музикою на кожному поверсі нашого щойно купленого поруч із парком будинку: десятки друзів, харчі, напої, рейвах, танці і таємні перетинання з нею (чи не з Кс?), вона теж серед запрошених, отже, ми робимо все, щоб ніхто не застукав, як ми цілуємося – на сходовій клітці, в коридорі, коло дверей, де мене всього аж розриває від пристрасті, потім на верхньому балконі – тому, що на парк. З нього я й почув бандитську пісню. Вони співали хором, рушивши найтемнішою алеєю з паркової більярдної до нашого будинку. Я чітко усвідомив, що вони йдуть громити його і за кілька хвилин будуть тут.

На цьому сон уривався. Я лежав посеред задушливої літньої ночі в гостьовій кімнаті польського консульства у Кишиневі. Я вирішив, що мені приснився мій майбутній роман. Залишалося тільки написати його. Чи хоч би прожити.

КОНСТАНЦА, 1994

Про існування Констанци я дізнався в дитинстві з двох джерел, і одне з них дезорієнтувало.

По-перше, я любив ходити на вокзал і дивитись, як прибуває Варшавський – тобто швидкий потяг Варшава – Констанца. У вікнах його вагонів завжди стояли якісь трохи інакші люди, мабуть, поляки. Іноді він їхав ще далі – до Бухареста або до Варни чи аж до Софії. Одного разу він привіз купу наших родичів з Кракова, їх було аж п'ятеро і вони приїхали до нас у гості, з цілим возом подарунків, ясна річ. З тих пір Варшавський став для мене передвісником якоїсь доброї зміни – гостей і подарунків перш усього. Вимовляючи «Варшава», я відчував якісь парфумно-мильні запахи, цілком іноземні, в нас таких не водилося. «Кон-Станца» ж була передусім Станцією – залита світлом велетенських люстр, уся в дзеркалах і пальмах, щось наче вокзальні ресторани золотої епохи напередодні Першої війни.

По-друге, саме Констанцу я вважав містом, де спалили Яна Гуса. Розглядаючи ілюстрації в «Кобзарі» (здається, Касіянові), я знайшов той сюжет зі спаленням. Відтак я поцікавився, хто такий цей охоплений язиками вогню чолов'яга на стосі. Батько відповів, що то Ян Гус у Констанці. Усе зрозуміло, вирішив я. Це там, куди прибуває Варшавський.

Констанца була на Півдні, а Південь був морем. Підтвердження цьому я знайшов через неповні тридцять років.

Уявіть собі величезний грецький корабель, круїзний лайнер аж із шістьома палубами. Ні, спершу уявіть собі пізню осінь, середину листопада, Афіни. І нас із Небораком, цілком очманілих від цього міста з його вогкими зеленими запахами. Потім уже, власне, той корабель, який винайняли всілякі багаті міжнародні інстанції для того, щоби зібрати докупи десь так чотириста письменників з усього світу і провезти їх із Греції до Одеси й назад, зупиняючись в усіх вартих уваги портах. Це – зовнішній сенс. А внутрішній полягав, ясна річ, у єднанні. «Письменники проти війни, насильства і регіональних конфліктів» – так можна було би сформулювати ідею. Щось на зразок «рок-музиканти проти алкоголізму й наркоманії» – гасло, в цілому сумнівне, якщо не безнадійне. Бо що залишиться від рок-н-ролу, якщо забрати йому алкоголізм і наркоманію? Так і з письменниками.

Усі повинні були порозумітися з усіма. Усі мусили простити одне одному і попросити одне в одного прощення. Усіх мали єднати поезія, випивка, англійська мова і – якщо потягне – то й безпечний секс. Турецькі автори мали заступитися за курдів. Грузинам і абхазам влаштували спільний поетичний вечір. Тоді якраз тривала війна, і пляжі в Піцунді дуже навіть непогано обстрілювалися снайперами.

І от ми зайшли в Констанцу, де всю цю трансконтинентальну елітузапровадили групами й делегаціями до історичного музею. Серед незліченної всячини, серед глеків, намист, прямокутних монет і бойових обладунків, були також амфори. Колись їх підняли з дна Чорного моря, з якоїсь затонулої триреми або галери. І саме перед цими амфорами згуртувалася болгарська делегація. Її обурення було помітне здалеку. Йшлося про те, що амфори повинні б не Румунії належати і не в румунських музеях нидіти. «Пограбування Болгарії!», – знервовано показував на амфори один з них.

Звісно, за цим крилась якась передісторія. Можливо, амфори свого часу підняли з територіальних вод Болгарії. Можливо, й досьогодні вони залишаються предметом суперечок між обома країнами. У будь-якому разі замість порозуміння вкотре дійшло до розбрату. Навіть з огляду на те, що насправді ж амфори ані румунські, ані болгарські і якщо вже комусь належать, то лише давнім грекам, яких, щоправда, не було й немає.

Знана теза про єдність і неподільність культури, про її питому нікому-не-належність щоразу переживає чергове випробування брутальністю і майже ніколи не витримує його. Це як Шульцові фрески, видалені зі своєї рідної стіни у Дрогобичі.

Тоді, на кораблі, грузини й абхази, хоч і читали поперемінно у спільному поетичному вечорі, але так до кінця плавання й не почали між собою вітатися. Напевно, вони вважали ганьбою вітатися в таких комфортних умовах, у цих штучних стерильних обставинах, ініційованих та спонсорованих щасливим і миротворчим Заходом. Вітатися в мить, коли їхні снайпери вперто не перестають навзаєм вилущувати живе м'ясо супротивника включно з мирним населенням. Порядніше було не вітатися.

КРАКІВ, 1989

Слово polskość, відверто штучне і від того дещо хворобливе, я вперше міг почути саме там і саме тоді. Це вже потім – як наслідок певного словесного ланцюжка – з'явились «українськість», «європейськість» та інші лексичні потвори. Але першою була «польськість». І якщо вона справді щось означає, то для мене це «щось» наділене дуже конкретними обставинами місця і часу.

Польськість – це Краків наприкінці травня 1989 року. Зараз я спробую просто-таки у вас на очах з'ясувати, з чого вона складається. Утім, я почну здалека.

Кракова я не бачив цілих 29 років, з яких останні 23 безперервно мріяв про те, щоб його побачити. На сьомому році життя мені трапилися краківські родичі – однієї літньої ночі (сон! сон!) вони, зійшовши у Франику з Варшавського потяга, опинилися в нашому домі й обсипали мене всього фотками, поштівками і значками з Кракова. Саме зі значків я навчався непотрібному – читати перші польські літери, зазвичай прописні. Починаючи із сьомого року життя, я виношував у собі вафельне слово WAWEL. Прошу врахувати, що у згаданому віці я був знайомий лише з єдиним (і прямим) значенням епітета «вафельний». Жодні інші конотації поки що не приймаються.

Отже, WAWEL видавався мені хрустким і кондитерським.

А Краків міг би насправді повнитися круками, принаймні небо над ним. Тому й прадавня українська назва Кракова – Круків. Інші казали – Граків. Але не вірте мені. Насправді він Фріків.

Є ще версія про заселений майже виключно монстрами Покраків. Хоч то якесь інше місто, західніше. Як усі міста, викурені з печери Дракона (Київ теж), Краків зобов'язаний своїм звільненням Святому Юрієві. Це якщо мати на увазі первинне, міфологічне звільнення. А я 1989 року став принагідним свідком одного з поточних історичних звільнень. І воно стало можливим лише завдяки тому, що на світі існує ця примара – польськість.

* * *

Її найпершою ознакою дев'ять із десяти опитаних назовуть католицизм. Наприкінці травня 1989 року він розцвів у Кракові таким пишним середньовіччям, що в нас із Пат аж голови йшли обертом від його фіміамних пахощів. Ми вперше опинилися за кордоном разом. Не зважаючи на те, що в ті часи еСеСеСеРом ще циркулювало прислів'я про Польшу нєзаграніцу, у Кракові це не справджувалося. Ми продиралися до нього цілий день – аж трьома потягами, з яких третій був абсолютно польським. Це була виснажлива подорож на захід сонця, на край світу, сповнена пригод і небезпек. Ми знали, що так буде, і внутрішньо готувалися до цього випробування у просторі.

Але воно виявилося ще й випробуванням у часі: ми потрапили в сам розпал середньовіччя. Краків являв собою тисячу костелів, з яких жоден уже не здатен був помістити в собі хоч би й третини вірян. Щоб усі могли почути Месидж, костели Кракова поз'єднувано між собою єдиною акустичною системою виведених на площі та вулиці динаміків. Місто співало голосами тисячі й одного священика. Усе навколо пахло свічками та опіумом. Ми блискавично наверталися, скуповуючи срібні ланцюжки з розп'яттями, хрестики і вервиці. Ще трохи – і ми повелися б на мощі та індульгенції. Останні цілком не зашкодили б, зважаючи на наше нешлюбне статеве життя.

Одного з четвергів ми опинилися на Святі Божого Тіла і кілька годин спостерігали за процесією, що її кольоровість могла нам дотепер лише снитися. Самих лише чернечих орденів було там з десяток, і кожен іншого кольору. А цехи? А спудейські братства? А міська варта включно з пожежниками? А Братство Доброї Смерті з причепленими до хоругов людськими черепами? [62]62
  Congregatio Bonae Mortis – релігійне товариство, члени якого, зокрема, навідують засуджених до смертної кари перед виконанням вироку.


[Закрыть]

І всі чотирнадцять станцій Господньої муки!

Радянські шкільні підручники називали середньовіччя «понурим», і я завжди здогадувався, що насправді це якось не так. Середньовіччя у Кракові виглядало невимовно весело. Тодішній Папа, краківський актор і поет, був найдотепнішим жартівником не лише Ватикану, а й цілого Всесвіту. Католицизм як такий є найвеселішою з великих релігій [63]63
  Не так давно я почув від Тимона Тиманського, що католицизм належить до першої трійки найбільш людоненависницьких систем. Щоправда, тільки на третьому місці. На першому нацизм, на другому комунізм.


[Закрыть]. Він зазвичай балансує на межі дозволеного, а дозволеного в ньому значно більше, ніж в усіх інших релігіях. Дозволяти своїм дітям більше – ознака батьківської довіри та відкритої м'якості. Тому й карнавал щоразу зароджується в культурах, що вибродили на ґрунті католицизму.

* * *

Наприкінці травня 1989 року Краків не міг не здаватися карнавалом. Тому другою після католицизму складовою поняття «польськість» для мене є карнавальність. Протистояти владі можна переодяганнями, а повалювати її – грою. Альтернативою червоному є не чорне, а помаранчеве. Помаранчева альтернатива починається в Польщі 1980-х і через десятиліття, через Белґрад 1996 та 2000-го, через Тбілісі 2003-го, вривається у наш 2004 рік.

Але я тепер не про нього. Я про смерфів, чи то пак smurf'ів, бо то була їхня епоха. Це такі крихітні фантастичні створіння, дуже схожі на гномів, у гномівських ковпачках та, здається, гетрах. Уся тогочасна Польща присіла на анімаційний серіал, американсько-бельгійський, про цих милих симпатюжок. Усі поляки щотижня дивилися чергову серію. Але якби йшлося тільки про це! Насправді йшлося і про тотальне осмерфлення щоденного побуту – про футболки, шапки, ті ж таки гетри, ілюстровані додатки до популярних часописів, тарілки, чашки, зубні щітки й мильниці. Усюди і на всьому були присутні смерфи. Дивно, що вони так і не пробилися на терени колишнього еСеСеСеРу і досьогодні залишаються невідомим у нас фрагментом світового анімаційного фольклору.

Я ж уперше побачив їх перед брамою Краківської Політехніки на вулиці Варшавській. Вони були з тіла і крові, тобто живі, намацальні, не анімаційні, проте сильно анімовані – кілька десятків дівчат (особливо намацальних) і хлопців у ковпачках і гетрах, з картонними крильцями. Вони заважали. Тобто створювали радісну мультикову метушню, рухливу казкову масу на підступах до головного входу і тим самим блокували підрозділ glin, себто лягавих, що за наказом влади мав увірватися всередину Політехніки і надавати по сраці окупаційному студентському страйкові. Але смерфи їх зупинили. Вони обдаровували сильно спантеличених міліцаїв букетами, м'якими іграшками, цукровою ватою, жувальною гумкою, надувними кондомами – всім найнеобхіднішим, усім, без чого ніяк не уявити собі жорстоких буднів бійця спеціального призначення. Бійцям усе це дуже подобалося. Найгірше велось їхнім командирам: вони все ще поривалися командувати зі своїх тріскучих матюгальників, але на радість публіці в них нічого вже не виходило. Їм відмовляли навіть матюгальники. Як їм було позбирати себе в кулак і досягнути бажаного ступеня люті, коли їхніх воїнів з ніг до голови обсипувано трояндовими пелюстками й метеликами?

Міліція здалася. Вона припинила штурм і не пройшла. Мені здалося, що вона зробила це не без потаємного задоволення. Можливо тому, що була польською міліцією і виховувалася на добрих анімаційних серіалах, а не на жорстоко-садистському «Ну, постривай!».

Так смерфи захистили від плюндрування Краківську Політехніку і повалили в Польщі злий антикарнавальний режим.

* * *

Тоді у Кракові мені завжди і всюди страшенно хотілося Пат. Гадаю, що за цим і, головне, над цим пантрувала розлита в усьому навколишньому молодість. Саме вона, її драйв і кайф, є для мене ще однією складовою тієї польськості, про яку я тут увесь час розводжуся. Польська революція була оксамитовою, ніби молода вагіна.

Оксамитова, втім, не означає безкровно-лагідна. Щодня відбувалися зіткнення громадян з режимом. Найчастіше це траплялося в околицях Ринку – близькість університету визначала все. У такі хвилини Ринком та прилеглими до нього Флоріанською, Ґродзькою, Братською чи Шевською починали літати не тільки летючки з відозвами, але й димові шашки, петарди і камені. Барикади виростали за лічені хвилини. Пахло Парижем 68 року, сказав би хтось із тих, які звикли все на світі приміряти лише до Парижа і до 68 року.

Бої, а частіше побоїська відбувалися зі змінним успіхом, і міліцаям часом діставалися до клешень поодинокі найактивніші демонстранти. Вони затримували їх на кілька діб і розкидували по буцегарнях – це, здається, називається адміністративним арештом. Громадяни протиставляли цьому солідарність. Жодна людина не сміла зникнути безвісти. Прізвища потерпілих героїв опору (поламані кінцівки, перебинтовані голови) відразу ж повідомлялися до якихось центрів, там із них складали списки, що їх потім розмножували на ксероксах і поруч з усілякими відозвами вивішували на всіх найлюдніших перехрестях. Значення ксерокса у тих подіях дорівнює значенню смерфів, тобто є вирішальним. Ксерокс є таким же оксамитовим героєм тих днів, що й пам'ятник Адамові Міцкевичу. Саме він, пам'ятник, і став головним інфоцентром опору. Увесь обліплений підпільними брошурами, бойовими листками та карикатурами, Пророк узяв на себе левову частку ідейної боротьби. Можливо, це була і його молодість, надцята, ще одна – у рухливому живому хороводі студентів, ченців, школярів, зв'язкових дівчат і всіляких патланів з мегафонами, в оточенні (як завжди) Вітчизни, Мужності, Поезії й Науки, кожна з яких у ті дні знову набувала особливого змісту, виростаючи з банальної алегорії до універсального символу.

Там був Міцкевич, але був і Ґомбрович, бо куди ж без нього.

Краківський Ринок наприкінці травня 1989 року – це енергія і синергія, пружний виплеск накопиченого спротиву. Ніяке він не серце Польщі, той Краків – ні, він її карк. Принаймні в ті дні його справжнє ім'я було Карків і він не гнувся. Зовсім небагато на цьому світі таких місць, у яких би раптом аж так хотілося стати вільним.

Я теж захотів. Хоч і не відразу.

* * *

Отже, вона (польськість) – це ще і спротив.

1 червня 1989 року ми потрапили в саму його серцевину.

Чому я так точно пам'ятаю дату? Тому що того дня по мені вдарили з водомета? Невже я вічно пам'ятатиму ці гівнистого кольору міліцейські бронемашини і те, як з повільною неминучістю вони навели на нас – ні на кого іншого – дула своїх водометів?

Того дня ми прогулювалися Плянтами вчотирьох: Пат, маленька Co, Стрий Роман і я. От чому я пам'ятаю дату – з нами йшла Co. І все ж нас не могло не потягнути на звуки спротиву – чергової маніфестації під стінами радянського консульства. Ми перетнули Баштову і за кілька хвилин уже стояли неподалік від нього. Настільки неподалік, що могли бачити, як у ньому поспіхом зачиняють і зашторюють вікна. Зрештою, я вже розповідав про це – як з одного боку до консульства наближалися зі скандуваннями анархісти. І як з іншого боку їм назустріч сунула механізована колона міліції. А також, як ми вчотирьох зупинилися на тротуарній бровці, щоб усе це побачити, а поруч з нами ще сотні таких самих спостерігачів. Спостерігати – не найгірше і вже в будь-якому разі не найшкідливіше з людських занять.

От тільки я ще не згадував про тих людей за щільно заштореними вікнами, вони вгадувалися, вони не могли не стовбичити за своїми шторами, раптово принишклі, наче Полоній у Ґертрудиній пастці. Вони підглядали і, можливо, тремтіли від очікування провокацій, переляку та обурення. Від них вимагалося вивести з Польщі військо – не більше й не менше. Ні, не від них безпосередньо, але вони мали прийняти це до відома і переказати своїм начальникам. Тому анархісти не по-анархістському злагоджено скандували «Sowieci, do domu!» (про це я розповідав), а маленька Co все перепитувала, чому вони це кричать. Їй здавалося, що вони повторюють «Напишіть додому! Напишіть додому!». Вона по-своєму мала рацію. Але які вони всі дивні тут, у цій іншій країні!

Дивні люди під чорними прапорами з Пацифіком перекрили всю проїжджу частину і повсідалися просто на асфальт. Якби вони не були пацифістами і їм роздали шаблі, навмисне для такої нагоди викувані найкращими майстрами краківського зброярського цеху, то вони б кинулися з тими шаблями на механізовану міліцейську колону. Бо польськість – це нерозсудлива кавалерійська атака з шаблями на танки. Але шабель у них цього разу не було. Та й спротив мусив бути мирним. Жодного каменя у жодне вікно консульства.

Коли водометники все-таки, скориставшися правилом трьох попереджень, вдарили струменями крижаної, такої, що з ніг валить, води, то це був удар перш усього по нас. Аякже – першими жертвами завжди стають нейтральні спостерігачі. Так і цього разу. Вони били десь на висоті мого живота, і я вже чув у животі доволі сильний, майже різкий біль, але у ці ж секунди моїй голові ще не вірилося, що все відбувається саме так, як відбувається.

Далі було таке. З криками, прокльонами і трохи нервовим реготом усі ми кинулися врозбіг – як мовиться у «Таємниці», «обліплені одягом і мокрі до останньої нитки». Наш інстинктивний регіт мав підтримати передусім бідолашну Co: тільки б вона не подумала, що діється щось і справді погане. Отож ми вдавали, наче йдеться про якусь, раніше їй не знану гру, яка, може, й зайшла трохи задалеко, однак жодної небезпеки в собі не чаїть. «Чого вони поливаються?!» – запитувала Co на бігу, готова от-от розревітись, а ми, так само на бігу, як нам здавалося, підбадьорливо реготали їй в обличчя. На всі боки з нас летіли холодні бризки. Зрештою, й це не було зле, зважаючи на спеку.

І тут поруч з нами опинився той чоловічок, невисокий і в окулярах. Він біг звідтіля ж, і по ньому так само текло. Порівнявшися з нами, він устиг на бігу проказати: «Це тобі, малечо, подарунок від народної влади до Дня захисту дітей». Co нічого не зрозуміла, бо він же сказав це польською.

Але завдяки тій його фразі я завжди пам'ятаю дату нашої пригоди. 1 червня 1989 року сталося те, що сталося, і я відчув себе, нас, навіть маленьку Co частиною єдиного спротиву. Ми навіть його не чинили, однак усе одно стали нею. От що таке польськість: це обов'язкова і спільна причетність до звільнення, яке раптом виявляється і твоїм звільненням також. Ти хочеш бути лише глядачем, лише свідком, а тебе доцентрово затягує в учасники. Той крижаний струмінь, випущений з водомета у мій живіт, ніс у собі добру звістку про їхню і нашу свободу.