Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 34 страниц)

БАЛАКЛАВА, 2006

«Гомер, Катерина Друга, Леся Українка, Пушкін, Купрін і багато-багато інших були зачаровані красою тутешніх місць і увічнили Балаклаву у своїх літературних творах та картинах», – пишеться в одному з кримських путівників. У цьому переліку мене особливо втішили перші двоє. Гомер, який його відкриває, насправді є лише сміливим припущенням, і я ладен повірити швидше в Одіссея та велетнів-людожерів, які закидують каменями Одіссеєві кораблі, аніж у самого їхнього автора. Щодо Катерини Другої, то історії радше невідомі будь-які її літературні твори або картини, не кажучи про такі, в яких вона б увічнювала Балаклаву.

Але тоді, на початку серпня, мені було не до Гомера і не до Катерини. Бо в Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну, як він міг?!». Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито втратило свою політичну актуальність чи принаймні нестерпну гостроту. Проте тієї миті фарс видавався трагедією, до того ж непоправною, а власне життя непоправно безглуздим і безглуздо закінченим.

І при цьому слід було починати відпочинок над Чорним морем у Криму. І йти, ковтаючи пил та розтинаючи спеку, повз усі ті джипи з блакитними прапорцями регіонів та російськими триколорами за лобовим склом, що один за одним вишикувались уздовж Набережної імені Назукіна. І дивитися на юрми напівголих людей, радісних і попсово красивих. І почуватися не те що чужим на этом празднике жизни, а несумісним, як викинута на берег риба з пробитими закривавленими жабрами несумісна з життям.

Насправді Балаклава з її витонченою бухтою – не найгірше місце на землі, а може одне з найкращих. Тобто Катерина Друга мала рацію: її варто увічнювати. І ґенуезці мали рацію, коли звели над нею фортецю, до того ж по-музичному назвавши її Чембало. І лестригони мали рацію, коли вибрали саме таку бухту: вона вузька і довга, у ній дійсно дуже зручно закидувати каменями кораблі всіляких непроханих одіссеїв.

Але того вечора непроханим був я. А на душі в мене було так, наче всі одинадцять моїх кораблів уже на дні і мені лишився тільки останній дванадцятий.

Він і приніс мене до білого пам'ятника у самому кінці набережної. Пам'ятник зображував Лесю Українку, яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти – свої і свого чоловіка. І саме їй тут чомусь поставили пам'ятник – не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам'ятникові, як цьому. Бо я взагалі не надто радію пам'ятникам, хіба що кінним і зовсім уже позеленілим. Та й тим я радію швидше зловтішно.

Але цьому пам'ятникові я зрадів по-доброму й тут-таки зажадав, щоб усі ми сфотографувалися коло нього. Я й сам від себе не чекав аж настільки ритуального жесту. Це був сеанс білої магії, закон збереження і одержання енергії.

Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще – вистачило розпізнати знак.

О Балаклаво, Гніздо Рибин, дякую тобі за те, що все це того надвечір'я в тобі помістилося!

БАРСЕЛОНА, 2006

Я довго розглядаю мапу Барселони і в її геометрично правильному, розкресленому ледь не на абсолютно рівні квадратики просторі ніяк не можу знайти вулицю Мунтанер. Навіщо вона мені потрібна? Здається, лише для того, щоб якось почати. На вулиці Мунтанер, 462 міститься будинок, до якого я неодмінно заходжу, буваючи в Барселоні. Зрештою, що таке «неодмінно», коли бувати в Барселоні мені дотепер випадало лише двічі?

Номер 462 свідчить, що Мунтанер достатньо довга і навіть за мірками півторамільйонного міста важлива вулиця. Підтверджую, що це так і є. Але от я вже кілька годин бовванію над мапою і не можу її знайти.

Восени 2007 року я повинен був з Мунтанер, 462 дійти до Мунтанер, 4 – отже, йти усе тією ж вулицею і все тим же її боком, нікуди не звертаючи. Однак я так і не потрапив на Мунтанер, 4, зате якимось дивом опинився в нічному плетиві середньовічного Боррі Ґотик. Ну гаразд, не якимось дивом, а наслідком значного перебору в червоному вині.

Зате ось я відразу знаходжу Рамблю, про яку знав ще перед тим, як уперше потрапив до Барселони. Хоча про Рамблю знають усі. Напередодні відльоту я став розпитувати всіляких людей, знайомих і друзів, які розуміються на Барселоні. І всі одностайно й не змовляючись казали у відповідь: «Рамбля». Краса звучання заворожувала. Друга заувага знайомих і друзів була не менш одностайна: гаманець. На Рамблі орудують найкращі кишенькові злодії Європи. У цьому сенсі Рамбля шалено небезпечна, бля.

Насправді я знаю, що найкращі кишенькові злодії Європи орудують у київському метро. Але мої знайомі і друзі поки що не зараховують Київ до спільного культурного простору – і слушно, мабуть. Київ лишається за межею, про нього не тут.

Прогулянка Рамблею, її перелюдненою пішохідною серединою, може видаватися ритуалом поклоніння. Ідеться перш усього про живі статуї.

Ось я намагаюся пригадати, коли і де вперше побачив цих людей-пам'ятників. Припускаю, що десь у Німеччині першої половини 90-х. Можливо, це був сіро-сріблястий, усипаний блискітками Йоганн-Вольфґанґ Ґете з Франкфурту-на-Майні? Той, що показував себе на власному переносному постаменті перед головним входом до книжкового ярмарку, весь у складках одягу та спалахах фотокамер? У Мюнхені 1992 року я точно ще нічого схожого не бачив. Тобто в моєму житті це сталося кількома роками пізніше. А якщо Нюрнберг 95-го? А якщо Прага?

З моїх припущень випливає, що початок моди на них і масова їх поява у людних туристичних місцях припадають десь на першу половину або середину 1990-х років. Звідтоді вони траплялися мені дедалі частіше: у Берліні, Парижі, Відні, Римі, Нью-Йорку. В останньому це була майже завжди статуя Свободи – десятки однакових мімів, однаково зеленого, окисленої міді, кольору. У Флоренції вони позують на площі коло Синьйорії – всі різні, проте всі з флорентійського контексту – Данте, Петрарка, Боккаччо, хтось іще (Макіавеллі? Торквемада?). Не думаю, що хтось із них позував колись як Мікеланджелів Давід, хоч було б ризиковано і цікаво.

Але щойно в Барселоні на Рамблі я побачив їх неймовірне розмаїття і доведену до містичності мистецьку довершеність. Як повідав би Класик, там було все і звідусіль: золото, бронза, мармур, гіпс, тутанхамони, інки, чарлі чапліни, американські солдати, будди, юлії цезарі, марки аврелії, сюрреалістичні велосипедисти, загадкові детективи, джони кеннеді, кавалери, дами, поштарі, лицарі, сарацини, п'яниці, арлекіни, дискоболи, лучники, дівчата з веслами, зрештою, і статуї Свободи теж. Ми ступили на Рамблю в самому її узголів'ї неподалік від Пляса де Каталунья – і почалося. Наш похід Рамблею вниз, до моря, був насправді продиранням крізь людські затори навколо живих статуй.

Кишенькові злодії в інших місцях нашого світу могли б тільки мріяти про такі умови праці: скупчення роззяв з фотокамерами, тіснота, постійне отирання об чужі тіла, блаженна розсіяність клієнтів. Лише злодії з київського метро не мусять їм заздрити.

Я думаю, що того дня вони нічого в нас не витягнули тільки тому, що ми нічого не мали. Мої порожні кишені запрошували пасткою незлостивого знущання: агов, друже, я знаю, що ти тут, але цього разу, як написав би Чубай, ти в мені не вполюєш нічого. Залишається ще вгадувати, скільки разів упродовж тієї години чиясь рука нечутно для мене прослизала до моїх кишень і роздратовано вислизала геть – десятки разів, мабуть – уздовж тієї довгої алеї перфектних штукарів.

Мені соромно за власне припущення, що його зараз висловлю, але чому б не пов'язати обидва цехи в єдине ціле? Чому б не думати, що живі статуї та кишенькові злодії – це одна професійна спільнота, єдина профспілка? І так, напевно, воно завжди й бувало у найлюдніших ярмаркових місцях: штукарі зовнішні та внутрішні, ті, що притягають увагу, і ті, що витягають гроші, майстри, що вміють довести улюблену справу до найвищої досконалості і вкотре обжучити всіх інших – тих, які не вміють нічого, крім швендяння і роззявляння.

У самому кінці Рамблі, там, де на протилежному боці площі вже починається портова смуга і море, височів на колоні останній з цього ряду – Кристофор Колом, він же Христофор Колумб – так само застиглий, так само пам'ятник, але на відміну від попередніх не з живої плоті, вкритої бронзовою фарбою, а таки з бронзи. Але навіть він, як виявилося, був не зовсім чистий на руку. Вона, вказуючи на море, давала цілком хибний напрямок – так, ніби Колумб запрошував усіх роззяв на Мальорку.

БЕЛҐРАД, 2002

Якщо на цьому світі справді є пташині сади, то в одному з них мені певного разу пощастило бути. Це сталося в самому центрі Белґраду, я навіть можу подати точну адресу – Студентскі трґ, 3. Мене туди привела Ат, яка самовіддано готувала цю подію і впродовж багатьох днів розповідала мені, як нетерпляче мене там усі чекають. Роман з назвою «Перверзія», казала Ат, не може не схвилювати Сербію, вся вона так і накинеться на нього. Ат зачарована Сербією, більшої за неї серболюбки годі собі уявити. Зрештою, що таке «зачарована», до чого тут ця милозвучна банальність? Насправді Ат просто вросла у Сербію, і тому ніхто не знає Сербії так, як вона. Ат знає Сербію через її мову, а її мову вона знає досконало – якщо досконале знання будь-якої мови взагалі можливе. Знати країну через її мову – це знати її всю, дослівно, до найпотаємніших закапелків та останніх прихованих скелетів. І при цьому ще й розуміти її. А розуміти Сербію вкрай нелегко, адже її скелети не надто й приховані. Себто деякими з них вона просто-таки пишається.

Але Ат любить сербську мову – от у цьому і криється розгадка. До речі, її, Ат, ім'я сербською мовою так і дише вогнем: воно означає «дракон». Спробуйте з таким іменем не любити всієї вогнедишної мови! У сербській мові, каже Ат, є десь так сто вісімдесят сім синонімів дієслова «кохатися» [12]12
  Це за словником початку 1980-х, а мова ж відтоді розвивалася! До того ж тут не враховано обсценної лексики.


[Закрыть]. Серед них є брутальні, лайливі, грайливі, поетичні, кумедні, але немає жодного нудного – на зразок словосполучення «досягати фізичного задоволення шляхом контакту між статевими органами».

(Тут маленький відступ: згадалось, як один російський поет, перекладаючи мій вірш про забруднене простирадло і чистоту ангелів, загруз на тому ж таки дієслові «кохатися» і мусив роздвоюватися поміж «заниматься любовью» та «заниматься сексом». Невже росіяни, як ангели? І вони не кохаються? Чому в них немає такого слова?).

Зате серби кохаються. Бо в них принаймні сто вісімдесят сім таких слів.

І кожне з них волого виспівували дівчата в тому пташиному саду. Скільки їх там назбиралося, в тій набряклій щемкою знемогою гущавині? Гадаю, також не менше ста вісімдесяти семи. Я ступив у неї рішуче, мов падишах у щойно загарбаний гарем – в самому лише нічному халаті на голе тіло.

Насправді то була не гущавина і не сад, а факультет філології Белґрадського університету, де я мав прочитати студентам (за словами моєї проводирки Ат, уже враженим перверзією) лекцію про повернення деміургів. Мало хто знає про те, як я не люблю читати лекції. З усіх підвладних мені занять це найостанніше. І якщо в роки найтяжчої скрути мені раптом доведеться вибирати поміж читанням лекцій та, скажімо, омиванням трупів, то я виберу друге. Єдина тема, на яку я іноді можу прочитати лекцію – це повернення деміургів. Тобто на неї мене ще сяк-так можна вламати, особливо безмежну кількість разів повторивши, що серед слухачів переважатимуть прекрасні, захоплені перверзіями дівчата, які вже упродовж тижнів тільки про мене й співають, іншими словами – чекають не дочекаються. Приблизно такі аргументи стосувала Ат, заманюючи мене на слизьку територію філологічного факультету у сербській столиці.

Уже на сходах я почув той пташиний грай, що ним повнилася будівля. З тієї хвилини відчуття саду, непролазного і вогкого, всього в ліанах і піхвах, уже не полишало мене. Дівчата, що юрмилися в коридорі, виглядали майже як наші в тому ж віці: густий макіяж, голі животи, фарбовані пасма. Щойно вжите мною слово «майже» сигналізує, втім, про відмінність: значно вищу наелектризованість. Від них било струмом. Торкатись їхніх животів можна було тільки в гумовій рукавиці. Вони збуджено диміли сигаретами і розмахували руками, ніби – ну немає в мене іншого порівняння! – крилами. При цьому вони щебетали, тьохкали і заливалися трелями, всі разом і кожна зокрема. Коли їх почали заганяти до аудиторії, вони обсипали всю урну недопалками з менструального кольору помадними відбитками на фільтрах. Помада – один з незамінних атрибутів їхнього світу, початковий елемент у тріаді «помада, туш і кров».

На жаль, тільки перший і другий курс, устигла прокоментувати Ат, коли ми всілися на подіумі. Можливо, їм не буде так цікаво, як старшим, додала вона звідкись ізліва. До того ж це в них четверта пара, продовжила їхня викладачка, сідаючи справа. Увага вже трохи розсіяна, дається взнаки втома, перший семестр узагалі геть виснажливий, ділилася вона знанням ситуації.

Але я й сам усе чудово розумів. Для цього не обов'язково бути педагогом чи сексологом. Чи навіть педофілом. Вистачає втягнути ніздрями той запах – різкуватий і ледь застояний, запах саду, переповненого птахами. А вухам дозволити цілком потонути в незмовкному ні на мить миготінні пташиних інтонацій.

Якби на тому подіумі був лише я, то оголосив би кінець занять або кінець світу і випустив увесь наелектризований гарем на волю, на площі й вулиці. Чи, іншими словами, увільнив би птахів з їхніх порозвішуваних по всьому саду кліток. Може, в такому разі я принаймні заслужив би пару поглядів, здивованих або вдячних, чи навіть усмішок або щебетів.

Але на подіумі я був не сам, тому підкорився обставинам. Ат надзвичайно гарно подала мене, це був найвищий пілотаж, і якби я досі не знав цього письменника, мені відразу ж захотілося б його слухати. Особливо цю його коронну лекцію про повернення деміургів, з якою він, поблукавши світами й поклавши принагідно собі до ніг Нью-Йорк, Париж та Лондон, урешті завітав до столиці постмодернізму міста Белґрада. Так, навіть мені, напевно, захотілося б слухати цю дивну лекцію, а потім піти на край світу слідом за її автором його рабинею й ученицею.

Але вони не слухали. Там було все інше, крім повернення деміургів. Я підвищував і опускав голос, інтонував патетично і саркастично, витягав з глибин Прасвіту і з власних кишень акторів та персонажів, тасував їх і підносив на недосяжну висоту, сам дивуючись власній винахідливості та параболічності, а вони дивились у люстерка, підмальовувалися, писали есемеси, приймали їх, читали, писали знову, фотографувалися на мобілки, гортали глянець, шелестіли таблоїдами, жували цукерки, часом хихотіли (не з моїх жартів), але перш усього і понад усім – співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками й випарами.

І тоді я вдався до останнього засобу. Точніше, до передостаннього – адже останнім був би вже тільки постріл у скроню – собі самому, звісно. Отже, я став читати їм Неборакову «Лялю Бо», всіма силами імітуючи авторські жести й модуляції (на щастя, я чув і, що важливіше, бачив цей вірш у його виконанні сотні разів). Для тих із вас, які не знають, що це таке і ким є Ляля Бо, я зацитую цей вірш повністю, а ви вже уявляйте собі, як його можна прочитати посеред повного співочих птахів саду:

 
Ляля-Бо
вибирає любо
проповідує любе
і кохає Лі Бо
лю бо лю
болюболюболю
бо
голова в Лялі-Бо —
українська
 
 
Ляля-Бо
зранку йде на робо
дмухає у трубу
і веде за собо
юр-бу-бу
бубу-юр-бубу
юрбу
бо труба в Лялі-Бо —
українська
 
 
в Лялі-Бо
є права і обо
і великі цабе
і маленькі бобо
цоб-цабе
цяця-киця-миця-бе
бо мета в Лялі-Бо —
українська
 
 
Ляля-Бо
хоче повну свобо
і летіти за об
рій зірок безтурбо
тно-на-дно
доно уно і вино
бо душа в Лялі-Бо —
українська
..............................
ноги в неї – бу-бу
дупця в неї – оббо
спинка в неї – біе
а животик – бооб
циці в неї – иць-иць
а голова – БА!!І
...............................
– УКРАЇНСЬКА!!!
 

Звичайно, це подіяло. Птахи зачудовано позмовкали і принишкли, вслухаючись – так, наче довжелезний пітон заповз до їхнього саду. Вони піддалися. Вони, що називається, зацінили – це було для них і про них. Я навіть оплески зірвав, коли закінчив. І пару вигуків та висків. Гадаю, без двох-трьох оргазмів також не обійшлося. Це не мені, це Вікторові подякуйте, розкланявся я. Вони зааплодували ще гучніше.

Звичайно, через кілька хвилин їхня увага знову розсіялась, а грай відновився. Вони знову дивились у люстерка, малювалися, висилали есемеси, приймали їх, читали, писали наступні, фотографувалися, вмикали й вимикали плеєри, порпалися в сумках, шелестіли глянцевими таблоїдами, цукерковими обгортками, гігієнічними прокладками, часом хихотіли або сварилися, але перш усього і понад усім – співали, не змовкаючи пташино співали у своєму саду, сходячи соками, шлунковими й піхвовими.

На щастя, мої деміурги на ту мить уже майже цілком повернулися. Так що ми охоче перейшли до запитань – відповідей. Запитання формулювали Ат і їхня викладачка, а я морщився й відповідав. Чи можна вважати, що постмодернізм помер? Якою буде наступна відповідь Станіславського феномену Житомирській школі? Що саме має на увазі пан Єшкілев, коли пише «чанахи»? У чому суть коґнітивного дисонансу в коґнітивному мапуванні? А в мавпуванні? Яка роль порнографії в сучасній еротиці? Ми пречудово могли б отак собі мило розмовляти не конче на цьому подіумі, де жодна з пташин усе одно нас не слухала.

Аж тоді настала їхня черга запитувати. Це було безнадійно з боку Ат – звернутися до них із такою пропозицією. От, мовляв, перед вами Деміург і я по ваших очах читаю, як багато всього хотіли б ви зараз від нього дізнатися – вам пощастило, запитуйте. Але їхні очі насправді були порожніми і чекали дзвінка. Щойно коли пауза і справді незручно-нестерпно затяглася, але дотривати при цьому аж до дзвінка ніяк не могла, одна з них (гадаю, ота цибата, в якої одне пасмо волосся було фіолетове, а інше зелене з чорним) рішуче попросила: «Перекладіть йому, що ми хочемо ще раз послухати той вірш про ту дівчинку». І що було робити? Я вдруге прочитав їм «Лялю Бо», вони знову вищали й аплодували, аж поки дзвінок не поклав усьому цьому край.

Ми вийшли з аудиторії, я заткав собі рота сигаретою і нервово обмацав усі кишені в пошуках вогню. Тої ж миті п'ять або шість запальничок потяглися до мене звідусіль. Я припалив від тієї, цибатої. Нарешті стало добре.

БЕРЛІН, 1993 – 2009

Берлін видається мені щоденником. У ньому хочеться нотувати. Мої дні в Берліні завжди полічені, навіть якщо їх 365, і це також одна з мотивацій для щоденника. 365 щоденникових нотаток можуть неочікувано виявитися романом – якщо пощастить. Але якщо навіть не пощастить, варто спробувати. З Берліном варто пробувати будь-що, він є місцем для спроб.

Ці нотатки мусять просякнути любов'ю і вдячністю, бо мені в Берліні особливо добре. Я спостерігаю за Берліном таке, чого не вдається спостерегти за всіма іншими моїми містами – він рослинний і порожнистий, у ньому залишені велетенські прогалини, які завжди можна чимось позаповнювати, але найкраще не заповнювати нічим, крім літератури. Я спостерігаю за Берліном, як він заповнюється письменниками. Вони їдуть з усього світу, деякі з них, ледь не випадково приземлившися на три дні, лишаються тут назавжди. У цьому назагал негарному місті, де попри незугарність аж так багато води і дерев, зненацька хочеться повірити, ніби отут і є твоє місце.

Я ніколи в житті не вів щоденника. У Берліні я не вів його так само, як і у Львові, Москві чи Франику. Але з того, що я досі писав про Берлін, усе одно виходить щоденник. Його дати розмиті, бо радше несуттєві. Наслідком цієї розмитості дат мені залишається перемішувати часи в довільній послідовності.

Ось деякі шматки цих наплутаних навколо Берліна часових поясів.

1. (…здається, вересень 2005…)

З моїх вікон майже наскрізь проглядається кафе «Доллінґер». Наприклад, отепер, коли я пишу ці рядки, а надворі остаточно стемніло, воно стримано світиться зсередини і я можу спостерігати за його приміщеннями, відвідувачами, важкуватим ковзанням офіціанток, мерехтінням свічок на столиках. Окремим сюжетом для моїх підглядань могли б стати поцілунки. Люди, які призначають побачення в кафе, мають звичку цілуватися – на початку і в кінці, коли розходяться. Вони цілуються по-західному, тобто двічі і навперехрест. Коли я кажу «по-західному», то не враховую швейцарців – ті чомусь, як і слов'яни, цілуються тричі. Хто мені пояснить чому? Швейцарці як поцілункові слов'яни Заходу? Гаразд, я тут не про них.

Мої вікна і балкон розташовані навпроти кафе, при цьому я мешкаю на другому поверсі, тому дивлюся на «Доллінґер» трохи згори. Якщо уявляти собі, що то насправді не кафе, а театр, то я глядач першого балконного ярусу. Так воно, мабуть, і є. І кафе не кафе, і я не вуаєрист.

Це Шарлоттенбурґ, свого часу радше богемна дільниця Берліна, його західного сектора. Кафе «Доллінґер», яке я постійно бачу з моїх вікон, є насправді першим у цілому ланцюгові подібного кшталту закладів: «Доллінґер», «Оранж», «Леонгардт», «Лентц» (останнє чомусь найкультовіше, кажуть, ніби в ньому культ цілковитої тиші), за ним ще якийсь нововиниклий італієць, що зазвичай означає насправді албанець або афганець.

У 60-ті роки цей куток Західного Міста ніколи не засинав. Згадані кафе були відчинені цілодобово, поруч із цілодобовим кінотеатром. О третій ранку можна було сходити на новий фільм, приміром, Антоніоні, після чого повернутися до кафе. Сьогодні це вже тільки леґенда: за останні тридцять-сорок років Шарлоттенбурґ, а з ним і Штутті, тобто Штуттґартер Плятц, де я живу, не лише постарів, але й відчутно збуржуазився, тож ніхто вже не просиджує в його кнайпах до ранку, дай Боже, щоб до півночі. Єдиним пережитком революційних звичаїв 1968-го року є традиція подавати сніданки до шостої вечора. Університетські ліваки, виснажені цілонічними діонісійськими дискусіями про єдино слушне облаштування світу, традиційно спочивали потім до пізнього пополудня.

Я ніколи ще не бачив господаря помешкання, в якому живу. Кажуть, наче він в Африці. Якщо не помиляюся, він учений економіст, при цьому – тут я вже точно не помилюся – марксистського штибу. В його домашній бібліотеці не лише твори отців-засновників у 43 томах, а й кілька видань «Капіталу» іншими, чомусь обов'язково романськими, мовами (французька, іспанська, португальська), кілька біографій Маркса (Франц Мерінґ, Ріхард Фріденталь та ін.), твори Бебеля, Бухаріна, Лукача, «Вступ до вивчення Маркса, Енгельса і Леніна», «Історія Комінтерну», всіляка не знана мені політекономічна єресь, а також шеститомник Мао Цзедуна і «Коран» – і те!, й інше у німецькому перекладі. Цікаво, як Мао ставився до «Корану»? Цікаво, як Пророк ставився до Мао?

Загалом же – сотні книжок, альбомів, атласів (останні геть мене ощасливили, надто ж «Новий історичний атлас світу» з його 600 кольоровими мапами та покажчиком із понад 20000 гасел).

Господар помешкання (а може, його попередник?) [13]13
  Таки попередник. Здається, батько.


[Закрыть], поза всіма сумнівами, є «людиною 68-го року». Ремарків «Чорний обеліск» у нього не просто зачитаний – він увесь у закладках і олівцевих помітках. Саме він, саме «Чорний обеліск». Для німців цей роман важив стільки само, що й для радянських людей «Три товариші». Жоржі Амаду мовою оригіналу в нього чомусь роз'єднаний – кожен з чотирьох томів на іншій полиці. Концепція? Крім того, він однозначно кохається в соціології та культурній антропології, в нього є «Середземномор'я» Фернана Броделя у трьох томах та «Історія приватності» у п'яти. Дивно, але я ніде не бачу жодної книжки, яку б написав він сам. Хоч я все одно переконаний у тому, що він пише якісь книжки – наприклад, з теорії катастроф. Економічних, ясна річ.

Його фонотека складається з кількох сотень вінілових платівок, однак їх усе одно немає на чому слухати. У цій фонотеці не може не бути Баха, Стравінського і Прокоф'єва. Само собою, в ній є Дженіз Джоплін, кілька перших альбомів «Роллінґ Стоунз». У ній немає «Бітлз», але є багато Джона Леннона – звісно ж, передусім «Imagine». У ній також є подвійний альбом Віктора Хара, чилійського комуністичного барда, замордованого людьми Піночета. Усе складається докупи, як і повинно складатися.

Крім того, в цьому помешканні багато африканського малярства. Зображені на картинах вуличні сцени свідчать про те, що це франкомовно-негритянсько-мусульманський світ, якийсь Ніґер або Малі, наприклад [14]14
  Згодом з'ясувалося, що Екваторіальна Ґвінея.


[Закрыть]. А ще в одній з кімнат стоїть дерев'яна жирафа – у зменшеному вигляді, метра півтора заввишки, хоч під такими високими стелями могла б незле поміститись і справжня. Але навіщо мені жива жирафа в помешканні?

Іноді я не знаю, що робити з цим нелюдськи велетенським простором і починаю їздити ним на велосипеді – усі чотири кімнати вилаштувані довгою анфіладою, з одного кінця в інший є куди розігнатися.

Іноді я годинами спостерігаю за кафе «Доллінґер» – аж поки в ньому не задмухнуть останню свічку. Тобто перестануть цілуватися.

2. (…десь так у грудні 1993…)

Ми зійшли з київського потяга на вокзалі Берлін Ліхтенберґ, десяток людей української породи, так званих гостей столиці. Я не надто люблю делегації, та ще й такі до незграбності великі, але на той час у мене просто виходу не було: подорож до Берліна світила лише у складі, я погодився. Причому той склад виглядав до дідька гетерогенно: пару колишніх політв'язнів, пару колишніх недрукованих, пару функціонерів еспеу, пару молодих. До останніх належав і я.

Так от – ми зійшли з потяга, і нас відразу обступили панки з вогняними ірокезами і волохатими псами. Нас було з десяток – і всі українські поети. Дехто у кролячих шапках, бо в чому ще поетові ходити у грудні. Словом, ми привертали увагу. Сам я не привертав би, а от у делегації навіть я привертав.

Тобто ми вже й так потрапили в сам епіцентр, а тут ще й поет Микола Самійленко, ветеран УПА, засмалив у підземному переході якусь нашу партизанську сигаретину без фільтру. І панки рвонули до нього – на запах. Вони хотіли, щоб він подарував їм пачку, такий нев'їбенно класний старий чувак у кожусі і смушевій шапці. Вони тицяли йому якісь власні папіроски – пропонували мінятися. А він лише глипав на них загалом досить безпорадно – старий чоловік, бойовий поет і пропагандист, герой опору, сам суцільний опір. Особливо, коли їхній пес кинувся передніми лапами йому на груди, і його хвостяра ледь не відірвався з радісного махання. А в пана Миколи було своє, історично виправдане ставлення до німецьких собак, надто ж такої раси. Тому цей собачий знак любові його в цілому вельми напружив. Тоді я прийшов йому на допомогу і разом ми прорвалися крізь їхній заслін – ціною лиш якогось півдесятка сигарет.

А далі нами вже переймалися німецькі організатори. Вони зустрічали нас аж учотирьох – двоє старших добродіїв, одна дама й один молодик. Багато років по тому я напишу вірш про «хоча б одну даму», точніше про те, що суто чоловічі пиятики закінчуються переважно зле і «мусить бути хоч одна дама». Але цей вірш напишеться про зовсім інший випадок. У нашому ж випадку дама не тільки не врятувала ситуації – саме вона її спаскудила.

У готельчику на Савіньї Плятц (його вже не існує, там нині взуттєва крамниця чи щось таке) наші щирі українські душі, функціонери еспеу, запросили німців у номери – скуштувати горілки й сальця. Вони ж десятиліттями возили горілку і сальце до Москви, і за це росіяни їх часом, закривши очі на художню якість, публікували в перекладах. Але, як стверджує мій приятель Іп, хай Бог милує нас від української щирості та російської духовності! Тут, у Берліні, в готельчику з милою бюргерською назвою «Альпенлянд», увесь апробований горілчано-сальний ритуал поточився у геть непередбачуваному напрямі. Узявши на груди пару-трійку чарок, присутня берлінська дама твердо зажадала від нас говорити вголос про історію і визнати українську провину за Освєнцім (вона казала «Аушвіц» і наші взагалі нічого не розуміли, лиш на мене поглипували). Її німецькі колеги ледь погасили вогнище, час до часу вигукуючи їй в обличчя своє рішуче «Quatsch!». Саме того вечора я вперше почув це енергійне слово. Їм таки вдалося дещо заспокоїти приятельку, але настрій було зіпсовано і осад, ясна річ, залишився. Насамкінець пан Микола почастував господарів яблуками з власного саду – зимовий сорт, червоні і хрумкі, з дерева, що сам колись і посадив, щойно повернувшися з ГУЛАГу.

Німці їли яблука і вдячно посміхалися.

Ще пам'ятаю, як у двоповерхових автобусах на Ку-Дам берлінські тітки захоплено повторювали «Russische Delegation!», тицяючи пальцями нам услід.

А також, як суботнього пополудня в околицях Цоо проїздив цілий кортеж автомобілів і всі вони несамовито клаксонили. «Турецьке весілля», – пояснив я решті українців, поруч проходила бабуся в капелюшку, яка, глянувши у наш бік, підтвердила по-сербському: «Turske veselje» [15]15
  Турецька гулянка (серб.).


[Закрыть].

І врешті – пам'ятаю великих шарлоттенбурзьких повій у ботфортах і з канчуками в руках.

Я захотів бувати в Берліні знову і знову. Так усе й почалося.

3. (…на межі жовтня й листопада 2005…)

А як красиво все починалося!

Усього лише 15 років тому, на зламі десятиліть, дещо згодом помилково і самовпевнено означеному як «кінець історії».

Ми ніяк не могли натішитися близькою перемогою капіталізму. Наші медіа, що згідно з помахом чарівної палички Ґорбі ставали все вільнішими, розповідали нам про капіталізм усе більше позитивних речей. Донедавна жахне чудовисько виявилося красенем-королевичем. Ми перейнялися всіма його ринковими атракціонами із запеклою відданістю неофітів. Ми перетворилися на ледь відсталих дітей, що загіпнотизованою вервечкою сунуть до ярмаркового шапіто на звуки механічної музики. «Ринок, ринок і тільки ринок!» – повторювали, наче заклинання, всі – економісти, філософи і поети, хоч ніхто з них (і передусім економісти) до ладу не розумів значення цього слова.

Деякі з нас – ті, що потрапили на Захід першими, розповідали про незліченність сортів їдла і питва та інші чудеса консумпції. «Уявляєш, там тобі дякують за купівлю!» – схвильовано, зі сльозою в голосі, казали вони.

Капіталізм був чудовий – що там казати!

Це вже потім, дещо пізніше, почалося його безпорадне приживлення на вітчизняний ґрунт: шок без терапії, захоплення майна, знецінення заощаджень, явне і таємне безробіття, соціальна деградація з люмпенізацією – і, як антитеза, поява перших тлустих котів, згодом увічливо означених олігархами.

Отже, насправді це в нас настав капіталізм (причому, ще той – дикий), а в них виявилося щось набагато красивіше – ліберально-постіндустріальне (та ще й соціально орієнтоване) суспільство. Так це принаймні називається.