Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 34 страниц)

ЮТЕРБОҐ, 2003

Містечко Ютербоґ здавалося мені аж нічим не прикметним: тисяч тринадцять мешканців, депресивний німецький схід, сором'язливо приховувана за чистотою фіранок бідність, передвиборні плакати із непристойно комуністичними старими фізіями. Щоправда, якось мені трапився інший плакат – реклама п'ятничної танцювальної вечірки «JÜTER-BOOGIEEE!!!!!!». Від цього зробилося ще сумніше. «Уяви собі, ніби з якоїсь причини мусиш тут провести цілий день», – казала художниця Ніна і внутрішньо здригалася. «А життя?» – запитував я. Ніна здригалася вдруге, тепер уже не тільки внутрішньо.

Навряд чи нині я мав би що про той Ютербоґ написати, якби не певен знайомий англієць. Де він тепер, до речі?

Його ім'я, Angus (ледь не Agnus!), по-нашому слід, мабуть, передавати як Енґас. Це він розповів мені про покинуті гарнізони і певного дня наприкінці квітня витягнув мене на прогулянку їхніми руїнами. Це йому я завдячую своїм віршем «Werwolf Sutra», що написався мені невдовзі після згаданої виправи. Третьою була Ліна, бразилокореянка і ще одна художниця. Вона також фотографувала в тих місцях. Саме її знімки з жахливо метафізичною порожнечею казармених коридорів вона згодом дозволила використати на обкладинці «Дванадцяти обручів».

Я пишу про неї «також фотографувала», бо передусім там фотографував Енґас. Це був його проект – він методично прочісував лісисті терени колишньої НДР на предмет військових баз червоної армії, знімаючи все, що там позалишалося. На той час минуло вже десять років, відколи останні з них пішли геть, але по них залишалося ще багато всього – і воно поволі руйнувалося, розвалювалося і ставало пусткою. Дивно, але я так і не спитав у нього, чому він обрав саме це. Але навіть якби я спитав, то навряд чи отримав би хоч якусь осмислену відповідь. Що тягне блудного лондонця до старого бранденбурзького лісу з його брустверами і шанцями? На біса йому ці червоні зірки, учбові стрільбища, гімнастичні зали з прогнилою підлогою? Навіщо йому ці ідіотські написи на стінах їдалень, умивалень і сралень?

Нічого іншого, крім як «загадкова британська душа», тут і не скажеш. Зате я знаю, навіщо йому потрібен був я: читати і перекладати всю ту настінну ахінею. Ще першого вечора, щойно я заїхав до старезного палацика в родинному гнізді Ахіма й Беттіни фон Арнімів, в якому мав прожити наступні півтора місяця, Енґас дуже втішився моїй появі. Я спершу навіть легковажно повірив, що він уже звідкілясь мене знає – так неприховано і відверто він зрадів тому, що я Ukrainian, ні, не Russian – Ukrainian, of course, of course [122]122
  Він уже навчився розрізняти, бо в Лондоні свого часу працював листоношею. На його дільниці розташовувалось українське посольство. А може, узбецьке?


[Закрыть].

Ще за кілька днів Енґас утішився значно відвертіше – коли почув мою відповідь на запитання, чи служив я в червоній армії. Я навіть отепер, коли пишу ці рядки, бачу, як він задоволено скидає своєю видовженою англосаксонською головою і як його великі, так само видовжені вуха радісно нашорошуються і від того ще видовжуються й більшають, і в одному з них починає нетерпляче розгойдуватися велика дзвінка сережка.

Тож одного дня ми таки вибрались утрьох – Енґас, Ліна і я – до тих покинутих військових територій. Енґас командував, а ми підкорялися. Спершу ми добігали до автобуса (єдиного на день, тому запізнюватися ми не сміли), потім, на залізничному вокзалі в Ютербоґу – до приміського потяга. З нього ми зістрибнули на другій (чи таки на першій?) зупинці і, пройшовши пару сотень метрів уздовж залізничного полотна, збочили ліворуч і заглибились у заборонену зону військового містечка Альтес Ляґер. Насправді місцева влада про всяк випадок забороняє тут усякі стихійні відвідини. Якщо час від часу не роззиратися навкруги, можеш нарватися на патруль поліції. Одного разу нам довелося терміново заскакувати крізь розбиті вікна всередину якогось чи то полкового клубу, чи то спортзалу, де на стінах ще досі летіли в атаку вперед фрагменти сильно поїдженої грибком і розмитої ржавими патьоками кінноти. Так ніби Німеччину вони брали саме кіннотою!

Поліція, не зауваживши ні нас, ні навіть кінноти, проїхала повз дротяну огорожу забороненої території. Пізніше, на зворотному шляху до Ютербоґа, вона ще вирине з-за наших спин на польовій дорозі (той самий патруль) і змусить Енґаса повернутися на десять кроків назад, щоб розшукати у придорожньому рівчаку щойно викинутого недопалка. Після довгих десятихвилинних пошуків Енґас його знайде, і вони переконаються, що то не канабіс.

Тобто поліція того дня вривалась у наше життя двічі. Ліна сфотографувала їх на прощання своєю мильницею. Вони довго ламалися, соромились, посміхалися і пітніли – чоловік і жінка, але не стільки подружня пара, як брат і сестра: обоє руді, в ластовинні, і, схоже, місцеві. Проте не беруся стверджувати, що встигли послужити ще в лавах ендеерівської фольксполіцай.

Ліна мала мильницю і клацала все, що бачить, а Енґас волік за собою камеру зі штативом. Того дня він зробив цілих два знімки – стадіону з порослими свіжою травою біговими доріжками і катепе зі стоянками для вантажівок. Саме там я прочитав на табличках з номерами всі три прізвища їхніх водіїв – ФЕДОТОВ МУХАМЕДЯРОВ ПЕРЕВЕРТЕНЬ. Це було цілком дивне відчуття: вантажівок немає, навіть бебехів не лишилося, навіть і тіней, а прізвища водіїв чомусь полишалися – трохи як на цвинтарі.

Перекладання прізвищ – зовсім дурнувата ідея, проте мені дуже хотілося, щоб Енґас і Ліна зрозуміли значення останнього. Ніхто з них не говорив німецькою. Ні, перепрошую – Енґас усе-таки ледь-ледь говорив, але не настільки, щоб утовкмачити йому всі значення слова «перевертень». Згідно зі словником української мови, «перевертень» означає 1) людину, що чаклуванням обернута на тварину або предмет; вовкулаку; нечисту силу, що прибрала вигляду кого-, чого-небудь; 2) людину, що зрадила свої переконання; 3) непородисту, нечистокровну тварину. Як мені було пояснити їм усі ці значення і відтінки?! Я спромігся перекласти лише «вовкулаку». Werwolf, казав я, his last name was Werwolf [123]123
  Вовкулака, його прізвище було Вовкулака (англ.).


[Закрыть]. Їм обом дуже сподобалося, що існують культури, в яких можливі такі прізвища. Вони сміялися. Я не сміявся.

Але все це нуль у порівнянні з тим, що чекало на мене у ще одному гарнізоні, цього разу в самому Ютербоґу. Зненацька виявилося, що на захід від залізничного вокзалу є ще одне покинуте місто – і хтозна чи не більше від першого, основного Ютербоґа. Це було таке досить органічне поєднання відразу трьох епох і трьох військових інфраструктур – старої пруської, вермахтівської і повоєнної радянської. Отож ми добру годину пролазили ще й там, поміж зарослими верболозом пруськими і руськими, однаково напіврозваленими будівлями. Попіл імперій, казав я – і відразу трьох, суміш трьох попелів.

Не пам'ятаю майже нічого. Пам'ятаю тільки, що дивізія називалася Полтавською. Про Полтаву, її щире українське серце, я вже писав у цій книжці. Енґасові і Ліні я пояснив, де вона розташована, тицьнувши пальцем у розкриту долоню, ліву. Долоня була мапою України. Полтава лежала в нижній фаланзі великого пальця.

Ще пам'ятаю гори розпотрошених пообісцюваних матраців у каптьорках.

Де 32-й окремий розвідувальний батальйон, кричав я. Де 211-й окремий батальйон зв'язку?! Де, мать його вйоб, 343-й гвардійський Львівский Червонопрапорний орденів Суворова, Кутузова, Хмельницького та Александра Македонського танковий полк?! Я вже мовчу про 288-й гвардійський танковий Вісленський полк. Але де вони?!

* * *

Ніколи і ніде в житті не було мені так зле, як у війську. Мені ще й досі сниться, що я знову там – і всього мене уві сні аж роздирає від образи й несправедливості: за що вдруге? І коли вже цьому настане кінець? Коли нарешті дембель, хто мені скаже? Господи, скільки ж зайвого доводиться на собі вічно тягнути людині (амуніція, шинель, портянки, гранатомет, протигаз, боєприпаси), щоб одного разу таки звільнитися і піти назавжди, зникнути дезертиром у цих цупких непролазних верболозах!

Коли схожий на Агнця Енґас пустив по колу другу самокрутку, я зрозумів, що недавно плакав.

ЯЛТА, 1966

Уперше я побачив море, коли мені було шість років.

Мій батько вперше побачив його шість років по тому. Йому було сорок два.

Ніколи більше в житті він до моря не їздив.

За своє життя він побував лише в кількох містах – Львові, Празі та Ялті.

Крім того, в Чернівцях, але це тому, що там він провідував мене у війську.

Ага. Позаяк він свого часу також служив, то слід додати місто Борисів у Білорусії.

Його в цій книжці не було, ви знаєте.

Коли я вперше повернувся з моря, то розповідав батькові всілякі нісенітниці.

Ніби море щодня виносить на пляж потопельників.

Іноді зайдеш у воду, закриєш очі, пірнеш, а як випірнеш, то поруч уже гойдається чиєсь посиніле тіло.

Я був певен, що батько мені вірить, бо він же не бачив ні моря, ні пляжів.

Одного разу батько сказав: «Усі батьки знають, що сниться їхнім дітям».

Я напружено мовчав.

«Наприклад, я знаю, що сниться тобі», – вів далі батько.

Я й далі мовчав.

«Розкажи який-небудь зі своїх снів», – чіплявся далі батько.

Я почав розповідати: «Море. Великий порт. Ніби в Ялті. Я стою на самому краєчку. Внизу вода, море».

«Правильно, – сказав батько. – Я дуже добре знаю цей твій сон».

При цьому він проколовся, бо там було продовження. Батько не дослухав.

Я справді стою на самому краєчку якогось пірса. Морська вода внизу піді мною саме того кольору, що називають «морською хвилею». Я відчуваю, що вона страшенно глибока. У ній немає нічого – вона сповнена самої себе, вона є товщею. Втім, її поверхня гладесенька і майже нерухома. Раптом вона, вода, збурюється, починає вирувати, рости і здійматися. Ще мить – і я опиняюся в ній. Вода накриває мене з головою і забирає в себе – вглиб і далі вглиб.

Мене розпирає від її підводних течій і захвату. Це значно краще, ніж літати. Це значно краще, ніж будь-що інше. Я не зможу знайти слів для тієї радості.

І найголовніше: я починаю дихати.

.