Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 34 страниц)

БЕРН, 2004

Педро Ленц (надалі в цьому тексті – Дон Педро) і я схиляємося над мапою Берна. Проте ви ще не знаєте, хто такий Дон Педро і як він виглядає. Так от, він письменник з Берна, а виглядає він незабутньо: височезний, худезний і демонічний. Якби я був кінорежисером, то запрошував би його на ролі деміургів або маніаків. Заради нього я навіть зняв би фільм про Нікколо Паґаніні – аби тільки він зіграв цю роль. От як виглядає Дон Педро. Приблизно, як Нік Кейв – отак.

Тож коли я кажу «Дон Педро і я схиляємося», йдеться про два досить різні схиляння – я схиляюся з висоти свого радше середнього зросту, а Дон Педро зі своєї значно видатнішої висоти. І все ж ми разом схиляємося над мапою Берна. «Як, ще раз, називається та вулиця?» – перепитує Дон Педро. «Цвєточная уліца, – кажу я. – По-вашому Блюменштрассе». «Десь у старому місті?» – уточнює Дон Педро. «Обов'язково. Там і тільки там», – підтверджую я. І додаю: «Я її впізнаю. Візуально».

Ми збираємося вийти на прогулянку. Дон Педро спитав, що я хочу побачити передусім. З цього все й почалося. Дон Педро не міг знати фільму, в якому професор Плейшнер (хай уже їм Плейшнер, дідько з ними!) спочатку п'яніє від бернського повітря свободи, потім дивиться на ведмедів у рові, а потім тупо провалює Штірліцові всю операцію. Явка, де він її провалює, розташовується десь у серці старого Берну, на Блюменштрассе.

«Розумієш, – кажу я, – дуже цікаво подивитися, чи той вазонок усе ще на підвіконні». Дон Педро всерйоз переймається і з розумінням киває. Він водить пальцем по алфавітному покажчику бернських вулиць. «Блюменберґштрассе, – читає вголос Дон Педро, – Блюменштайнштрассе, Блюменвеґ. Усе, далі вже Болліґенштрассе. Ніякої Блюменштрассе тут немає».

Між нами кажучи, я знаю, що її немає й бути не може. З нею приблизно так, як і зі Штірліцом – їх вигадав один не надто добросовісний автор-чекіст. А чекістам не можна вірити ні в чому, навіть у назвах вулиць.

Проте я хочу дограти епізод до кінця і морщу лоба. «А давай перевіримо ті три вулиці, в яких є «Блюмен», – кажу я. Дон Педро радіє, що з'являються шанси. Він шукає на мапі міста відповідний до кожної з вулиць квадрат. «Блюменберґштрассе – це… Ага, так. Це в нас Лоррен, за ботанічним садом. Не вона. – Дон Педро не втрачає надії. – Блюменштайнштрассе… Ні, це ще гірше. Це отут, у районі Ленгассе. Неможливо. Що там ще було?». «Блюменвеґ», – підказую з насолодою, що межує із садистською. «Ага. Блюменвеґ… Ось він. Але ні. Це за Нордрінґом. Задалеко».

Дон Педро дтивиться на мене з почуттям провини. Щоб якось йому допомогти, я висуваю найідіотськіше з припущень: «Слухай а може вона так у роки війни називалася – Блюменштрассе? А потім назву змінили. Могли ж її змінити?». Потерши лоба, Дон Педро відповідає, що може й так, але швидше за все ні. «Ні, не могли», – повторює він уже впевненіше і сумніше. Я прошу його занадто не перейматися.

«Ти відчуваєш це повітря?» – запитую я, коли ми врешті виходимо з дому. «Так, – каже Дон Педро. – Яке повітря?». «П'янке повітря свободи», – уточнюю я, і ми обоє голосно й одночасно сміємося.

При цьому в кожного з нас причина для сміху інша.

БРЮССЕЛЬ, 2000

Того дня само повітря набрякало руйнаціями та мордобоєм. Власне кажучи, вони почалися ще напередодні, у п'ятницю. Але в п'ятницю ми були в дорозі, тож лише увечері дізналися з телебачення про найсуттєвіше: дві сотні англів уже заарештовано. Брюссельський Ґроте Маркт усіяний вибитими зубами і скалками вітрин, у кнайпах нестерпний сморід газів. І чого в такому разі очікувати завтра, скрушно запитували теленовинні ведучі.

Назавтра Англія збиралася влаштувати Німеччині справжнє 17 червня. Місце дії називається Шарлеруа, з Брюсселя до нього лише три чверті години потягом. Тому головні британські боївки в суботу зранку стягувалися передусім до Брюсселя. Звідки їм було знати, що майбутня перемога над німцями не принесе нічого, крім тимчасового патріотичного збудження: у фіналі їх, як і фриців, однаково не буде, а будуть макаронники й жабоїди, і другі вимучать європейську футбольну першість у додатковий час?

Але до цього моменту залишалося ще два тижні. Сьогодні ж ішлося про Шарлеруа і німців. Бельгійська земля прийняла у себе предостатньо трупів з обидвох сторін, причому двічі.

Ми опинилися на Ґроте Маркт (пардон, на Ґран Пляс) десь близько полудня. Якщо ви досі не бачили цієї площі, то ви ще не знаєте, якими бувають історичні Ринки в західних містах. Саме того дня я вирішив, що красивішого Ринку я ще в житті не зустрічав. Навіть у Львові. Гиги. Усе це призахідне тління Європи– ось воно, тут.

Гаразд, нині я вже знаю, що є інший приголомшливий Ринок – у Сієні. Він називається Кампо, і після нього стаєш фанатом Сієни, тобто сієністом. Хоч у цій книжці місця для Сієни вже не знайдеться. Тож назад до Брюсселя.

Атмосфера здавалася спокійною, ніби аж сонною, але тільки здавалася. Брюссельський Ринок увесь рябів бритоголовими британськими головами підданих Її Величності Королеви Об'єднаного Королівства, власниці всіх лебедів на Темзі і футбольної фанатки. А позаяк усередині пивнушок досі не повивітрювалися застосовані вчора ввечері сльозогінні запахи, столи було винесено назовні. Спека наростала і нагнітала липке спітніле очікування. Англи пороздягалися до пояса, демонструючи ластовиння, татуювання і жирові складки. Вони були, як їм і належиться бути, рудими й білявими, тож засмагали в більшості начервоно. Вони цмулили пиво – десь так зі швидкістю один ковток на годину. От я не розумію, як можна годинами пити один і той самий кухоль пива, навіть бельгійського! Можливо, таким чином вони підкреслювали свій цілковитий спокій. Для нього вони мали деякі підстави. Німців не було ніде. Жодного німця на весь Ґроте Маркт!

Час від часу хтось із англів ліниво затягував бойову ритуальну пісню. Думаю, вони були з «Арсеналу», бо найчастіше заводили «Who's that team, who's that team». Поліція про всяк випадок рушала в бік стола, за яким починали заспівувати. Тоді заспівувачі змовкали. Поліція патрулювала, але поки що не надто контролювала. Усі обмінювалися посмішками, а краще сказати, вишкірами. Учора тут були бійки з афробельгами. Сьогодні похід на Шарлеруа. Повітря було липке і спекотне, воно набрякало.

За деякими столами сиділи такі самі з вигляду хлопці – руді, голені, з ластовинням і пірсинґом, роздягнені до стегон. Але що відразу здалося надзвичайним – вони цідили не пиво, а колу. Або мінералку! Це був гаплик – хулігани з мінералкою, негазованою. Ну звичайно, погодилися ми – це детективи. Британська поліція в закордонному відрядженні, спеціальний підрозділ, квитанції за мінералку прикріплюються (чи при-crap [20]20
  Crap – лайно, мотлох (англ.).


[Закрыть]-люються?) до службового звіту. Навіть нам це стало ясно вже, як то кажуть, на третій хвилині матчу. Шанувальники безалкогольного пійла мовчали ще гірше від справжніх фанів. Як можна годинами смоктати соломинку в одній і тій самій склянці з розталим льодом? І не говорити ані слова. Як довго, хто мені скаже?

Таким чином ось повнота картини: полудень, спека, розімліла тягучість, нудьга, чекання, недоладні заспівування тут і там, їхнє тут і там завмирання.

А тим часом до прилеглих вулиць прибувало все більше поліції в бойовому спорядженні, в шоломах, зі щитами й кийками. Задум поліційних босів робився очевидним – у випадку більше ніж імовірного сплеску агресії, заблокувати к бісовій мамі всіх англів на площі, перекривши їм будь-які можливості хоч якось просочитися назовні. Ґроте Маркт у розкішних ренесансових декораціях повинен був стати казаном для безжального місива чи принаймні успішної газової атаки. Бельгія – країна успішного застосування газів у бойових діях.

Можливо, нам вдалося вислизнути саме вчасно. Тому я не знаю, як згодом повелися англійські підсадні детективи. Зіграли роль п'ятої колони чужими серед своїх? Кинулися викручувати руки найактивнішим, чиї знімки вже давно повивчали напам'ять? Позаковували в наручники найкрутіших заводіяк? Передали їх на тортури у Тавер?

Чи, може, в останню мить перед газами прокинулись із заціпеніння, зірвалися на рівні, згадали стару добру доблесну Англію і як справжні каноніри разом з усіма затягли:

 
Who's that team they call the Arsenal?
Who's that team we all adore?
They're the boys in red and white,
And we're fucking dynamite,
'Cos German's mother is a whore,
Yeah she's a whore, Yeah she's a whore! [21]21
Що за клуб зоветься «Арсеналом»?Хто ці хлопці? Кожен – молодець.Вони в червоно-білому,За них би всіх побили ми,А німцям скоро вже пиздець,Так, їм пиздець,Так, їм пиздець!(англ., переклад вільний).

[Закрыть]
 

Можливо, саме так воно й було.

БУДАПЕШТ, 1999

Я прожив на цьому світі аж тридцять дев'ять років, перш ніж одного дня потрапив до Будапешта. Це зовсім нікуди не годилося – стільки прожити, а в Будапешті так і не побувати. Ані в Буді, ані в Обуді, ані навіть у Пешті. І це при тому, що моя бабуся Марія Войцехівна Мороз народилась якраз у ньому!

Гаразд, бабуся тут ні до чого, тим більше, що з Будапешта батько вивіз її через два місяці після народження, щойно йому померла дружина, моя невідома прабабка. Але для Будапешта в мене були й вагоміші причини, як наприклад, Дунай. Як можна було настільки довго і вперто ігнорувати це місто з Дунаєм посередині!

Утім, я завжди якось його собі уявляв, той Будапешт – перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елегантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м'ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».

Ну, куди це, курва, годиться?

БУХАРЕСТ, 2003

На відміну від сусіднього Будапешта, до Бухареста я взагалі не мав жодного стосунку, якщо відкинути регулярне слухання (а точніше, вслухання до) румунського радіо на середніх хвилях у 14 – 15-річному віці. Але навіть і воно тривало недовго, бо я знайшов для себе Варшаву на довгих. Цікаво, що в цій книжці Варшава буде наступною.

Не можу сказати, що в бік Бухареста мене якось особливо тягнуло – зовсім ні. Найбільше в ньому приваблювати могла хіба що назва – щось наче «Бухара», але довше і красивіше. До речі, я вельми жалкую з того приводу, що в цій книжці немає Бухари.

Про Румунію ми в Україні взагалі звикли думати й говорити погано. Здогадуюся, що це взаємно. Здогадуюся, крім того, що головна причина взаємних антипатій лежить у надзвичайній подібності. У нас ті самі хвороби з такими ж симптомами. За нашим західним кордоном я не знаю нікого біднішого, подібнішого і ближчого, якщо йдеться про інфантилізм, олігофренію, клептоманію – і в той же час дику національну зарозумілість, базовану на вкрай сумнівній системі казок і міфів, які офіційно вважаються національною історією. За нашим східним кордоном цього лайна ще більше, але за нашим західним його найбільше в Румунії.

Коротше кажучи, ми з румунами так не любимося, бо обоє рябоє.

Але до чого цей відступ? Я ж не про це. Я про місто Бухарест, куди потрапив посеред літа волею поляків. Поляки – це вічні аніматори, вони страшенно люблять замутити якусь авантюру. Того літа в Румунії мені видали півкнижки. Це був переклад перекладу – румунською з польської.

На Ґара де Норд Букурешті мене зустріли Моніка з Анджеєм [22]22
  Насправді там ще був Ярек, це він керував.


[Закрыть]і, запакувавши до якогось броньованого позашляховика з дипломатичними номерами, повезли до готелю «ІнтерКонтиненталь». Поки ми до нього їдемо, я скажу про таке.

Насправді є безліч речей, за які можна і треба любити Румунію. Приміром, за те, що вона говорить однією з романських мов, якої навчилася від Овідія. Або за те, що вона жовтого кольору – кукурудзяних полів, мамалиґи, соломи. На всіх мапах, які я встиг розглянути у своєму житті, Румунія мала жовтий колір. Це теплий колір, іноді навіть гарячий.

Румунію можна і слід любити за Дунай і за Чорне море. Це страшенно важливо – уявляти собі цю дунайсько-чорноморську єдність нашого світу. Власне кажучи, всі ми належимо до реґіону, де кожна крапля води є дунайсько-чорноморською. І найбільше цих дунайсько-чорноморських крапель є румунськими.

Те саме з Карпатами. Я народився і живу в такому місці, що його було, якби не Карпати. Гори – це мій улюблений ландшафт, а Карпати – улюблені гори. А найкрасивішою в усьому цьому є та обставина, що до гір мені треба їхати на південь. Моя частина світу межує з Румунією через Карпати. Це може означати, що Карпати нас розділяють. Але мені здається, що вони нас об'єднують. Просто ми ще не навчилися цього бачити.

Усе, що розділяє, може насправді об'єднувати. Про це ще йтиме мова в цій книжці.

Карпати обдарували своєю присутністю цілих шість країн. У Чехії вони становлять 5 відсотків площі, у Польщі та в Україні – по 10, в Угорщині (чого я зовсім не сподівався, уявляючи її цілком рівнинною) – аж 20. Але в Румунії Карпати становлять аж 60 відсотків! Тобто Румунія – це переважно Карпати, це країна Карпатія. І найвищі карпатські вершини також там, у Румунії. Тому коли прозорого дня я виходжу з дому, перетинаю парк і з берега нашого міського озера дивлюся на південь, я ні на мить не забуваю, що там, на півдні, за першим пасмом гір, лежить сусідня країна зі своєю схожою на вино музикою.

Тут моя апологія Румунії мусить, на жаль, урватися, так і не розквітнувши, бо шлях від Ґара де Норд до Бульвару Ніколає Балческу, при початку якого поставлено стоповерховий «ІнтерКонтиненталь», тривав надто недовго. Усім стало зрозуміло, що польські авантюристи вирішили переночувати мене у найцентральнішому, найдорожчому і найп'ятизірковішому готелі цієї країни. Чому вони вирішили вбабахати в мене ці сім або вісім мільйонів старих румунських лей за одну готельну ніч, я не знаю. Мене гнітило деяке розчарування: не так уже й довго я тут пробуду, щоб марнувати час у настільки нерумунському, стерильному, ніякому місці. До сраки весь цей гай-тек, вай-фай, басейни, бари, фітнес, велнес і сауну теж до сраки!

Щойно згодом, уже в апартаменті, мене попустило. Мої вікна виходили, на щастя, не на бульвар, а на готельні тили. І там було щось на зразок пустиря з напівкартонними перехнябленими халабудами і купами всякого мотлоху. Тож з висоти готельного 21-го поверху я мав змогу бачити, як у циганському таборі поміж халабуд метушиться пацанва, розпалюючи велике вогнище з автопокришок. Навіщо саме таке вогнище їм знадобилося, не знаю. Навряд чи вони збиралися готувати на ньому вечерю. Вони просто палили гуму – от і все. Можливо, це був якийсь гумовий індо-єгипетський ритуал. У будь-якому разі там було повно чорного їдкого диму, перемішаного з вихлопними газами й пилюкою.

Я побачив – і заспокоївся.

ВАРШАВА, 1989 І ПІЗНІШЕ

У «Джетро Талл» є свій «Будапешт», а в Дейвіда Бові – своя «Варшава».

З Варшави мені пишуть про «Варшаву» Дейвіда Бові. Навіть переслали трек – щоб я поступово набирався відповідного настрою і поволі вживався. Отже, я десятки разів на день переслуховую цю добре симфонізовану композицію, до створення якої свого часу приклався містер Брайан Іно. Свого часу – це 1977 року. Я чудово пам'ятаю, що тоді слухалося: передусім симфо-рок. Він саме переживав найкращі, хоч разом з тим і останні свої часи. І «Варшава» це, як на моє нинішнє вухо, саме він.

При цьому я дещо дізнався з історії цієї «Варшави». Того року Дейвід Бові їхав потягом з Москви [23]23
  Чому? Що він там робив? Співав для Брежнєва?


[Закрыть]до Берліна. Потяг надовго затримали у Варшаві на станції Варшава Ґданська. Це трохи дивно, бо якщо вірити джерелам, з 1975 року, коли відкрили Варшаву Центральну, Ґданська почала втрачати своє міжнародне значення і перетворилася на одну з приміських, міжнародні потяги на ній уже не зупинялися. Підозрюю, що того дня на залізниці трапилося щось непередбачуване. На Ґданській потяг протримали пару годин. Тобто це аж ніяк не була звичайна зупинка за розкладом. Дейвід Бові надумав зійти і прогулятися найближчою околицею. На площі Паризької Комуни він зайшов до книгарні і придбав у ній кілька платівок. Серед них знайшлись і записи ансамблю народної музики «Шльонськ». Саме вони й відлунюють у його «Варшаві» – найвідчутніше там, де нарешті вступає голос.

Я дивлюся на мапу міста і в центрально-північній його частині знаходжу Варшаву Ґданську. Площа Паризької Комуни тепер знову називається площею Вудро Вільсона. Шлях до неї від Ґданської пролягає уздовж вулиці Адама Міцкевича, дорогою слід перетнути площу Інвалідів. Курва маць, саме в цій околиці, в типово соціалістичному багатоквартирнику, мешкав Яцек Куронь! Там, здається, й меморіальна дошка про це свідчить. Я вже готовий уявляти собі, як того дня Куронь курить укотре на балконі (його прізвище ж насправді походить від дієслова «курити») і мимоволі звертає увагу на явного іноземця підкреслено рок-зіркового типу, що продираючись поглядом крізь навколишню сірятину, шпацирує в бік Паризької Комуни. У Куроня спонтанно виникає ідея, чи не перекинути б ним на Захід кілька свіжих дисидентських маляв, але гукати йому вслід з балкона він не наважується: тайняки не дрімають. Тому Куронь і далі курить, а Бові йде своєю дорогою.

Його дорога на сьогоднішній день – це рівно один перегін метро. В один бік Дейвід Бові міг іти хвилин двадцять п'ять. Цікаво, що він міг за той час побачити? І кого ще, крім дивного курця на балоні, що наче поривався загукати його?

З Варшави пишуть, наче теперішній Жолібож мало чим різниться від тодішнього. Мені пропонують одного дня пройтися шляхом Дейвіда Бові. Можливо, я побачу те саме, що й він?

Я дещо зле орієнтуюсь у варшавській топографії. Знана мені Варшава обмежується віссю Нового Світу і Краківського передмістя, Ринком, Марієнштатом і Старим Містом загалом, Алеями, в тому числі й Уяздовськими, найцентральнішим шматком Маршалковської, вокзалом Варшава Центральна, околицями Університету, Політехніки та Національної бібліотеки. Соромно зізнаватись, але моїм варшавським орієнтиром був і залишається Палац культури і науки, про який я ще з 1989 року запам'ятав, що його справжня назва – Мавзолей імені Сталіна. Щойно я втрачаю його з поля зору, як тимчасово втрачаю й себе.

Мабуть, через те, що у Варшаві я ніколи не ходив з мапою, мені переважно не вдається вмить уявити собі, де в ній що. Тому моя майбутня прогулянка слідами Дейвіда Бові стане маленькою реабілітацією. Варшава, кажуть, негарна, але я люблю її. На це є вагома причина: це одне з тих міст, у яких я ніколи не жив довше тижня, але безліч разів бував.

Тобто в мене є трохи варшавських історій (чи не заголосно сказано?), розкладених уздовж років.

* * *

Але спершу ще трохи зауваг до її, Варшави, розташування.

Скільки на нашому недоконтиненті міст, які позиціонують себе «між Сходом і Заходом»? За останні два десятиліття таких назбиралося, либонь, десятки. Це і Берлін, і Вільнюс, і Львів, і Стамбул, і Відень, і Прага, і Франкфурт-на-Одері, а відтак і Франкфурт-на Майні, і навіть, можливо, Калінінград, European gate of Russia. У кожного з них є свої власні доводи цієї «міжності». Складається враження, ніби перебування «між Сходом і Заходом» є чимось набагато привабливішим, ніж східна чи навіть і західна приналежність у чистому вигляді. Ще трохи – а там уже й Пекін чи Токіо оголосять себе «містами між Сходом і Заходом».

Але тільки Варшава має дійсне право так себе називати. При цьому, звичайно, не йдеться про таку географічну деталь, як ледь не однакова відстань до Карпат і Балтійського моря. Хоч вона й сама по собі також показова – у тому сенсі, що демонструє певну серединність. Варшава є Серединою. Вона є центром країни, в якій відбувалося (і щодня відбувається) велика європейська дифузія: східнішання Заходу і західнішання Сходу. Але про це ще буде – там, де йтиметься про ще одне місто на «В».

Ризикуючи виступити в ролі оповідача старезних анекдотів, усе ж нагадаю історію про дві делегації, що якогось біса їдуть потягами назустріч одна одній з Москви у Париж і навпаки. Обидва потяги перетинаються на одному з варшавських вокзалів (чи не на тій же Ґданській часом?). Дія відбувається рано-вранці, пасажири щойно попрокидались і, ледь протерши очі, визирають з вагонних вікон на незнайоме місто. Ті, що їдуть з Москви, кажуть: «О, та ми вже в Парижі!». А ті, що їдуть з Парижа: «О, та ми вже в Москві!».

От і Дейвід Бові під час прогулянки вулицею Міцкевича до площі Паризького Комунара Вільсона не міг не зауважувати цієї дифузної сутності міста, до якого потрапив принагідним і дочасним гостем.

І саме тому у Варшаві 1990-х років так багато й часто, значно більше й частіше, ніж деінде, говорилося про Центрально-Східну Європу. Вона в ній зосереджувалася – ментально і документально.

Але для мене все це (і місто Варшава, і його середмістя та його серединність) почалося вакурат наприкінці 1980-х, тоді ж, коли взагалі страшенно багато всього почалося. Тож Варшава є нічим іншим, як моєю – куди мені подітися від патетики? – життєвою віхою, а відтак і втіхою, знаком іншого сенсу та нових приголомшливих можливостей.

* * *

Ось одна з них.

Про польський травень 1989 року мова в цій книжці ще йтиме. Для мене він головним чином означає інше місто – Краків. Однак певного дня він виявився Варшавою. І ця Варшава мала дуже конкретну адресу: Краківське передмістя, 26 / 28, головна брама університету. Ми, я і Пат, ішли в напрямку Замкової площі, тобто колони Сиґізмунда, наш провідник невдовзі мав показати нам знизу його, Сиґізмундів меч – якщо відшукати правильний ракурс, то меч може здатися (і переважно таки здається) незле ерегованим фалосом, але тут не про це, тут лише додам, що Ален Ґінзберґ, ясна річ, не міг проминути без уваги таку розкішну чоловічу цяцьку, тож у його «Варшавській кав'ярні» читаємо про «колону Зиґмунта III // що вже три століття заносить меча – (увага!) – пильнуючи за польською молоддю».

Польська молодь сексуальна і політизована. Вона – як Варшава у травні 89-го. Брама університету була межею світів. З одного боку стояли сірі шереги міліцейських загонів спеціального призначення у своєму страхітливо-хокейному бойовому спорядженні, з іншого – студенти, що боронили своєї території і свого страйку. У цій книжці подібні картини протистояння – стіна спецпідрозділу на стіну громадян – ще траплятимуться. Роблю висновок, що мені з цим щастило.

Попри всю свою дурнувату силу і все своє спорядження, міліція в атаку не йшла. Залишалося зробити лише крок уперед – і брама впала би під її злагодженим та професійно підготовленим натиском. А знахабнілі і патлаті окулярники в татових джинсах і маминих ліфчикахумить надіставали б таких підсрачників, після яких назавжди забуваєш про страйки, голодування, демонстрації та іншу революційну муйню. Тобто насправді цілковита вичерпаність інциденту здавалася таким собі минутным делом.

Але міліція в атаку не йшла, і так вони стояли двома стінами одні проти одних, і це тривало годинами. Я знаю, що це тривало годинами, бо коли ми згодом поверталися тим самим Краківським, усе виглядало так само. При цьому студенти, звичайно, не мовчали і взагалі не стримувалися – вони співали, свистали, дерлися, провокували, пророкували і вигукували антидержавні гасла. А їхні візаві ні на що таке права не мали, бо їм цього не наказували. Тобто вони лише стояли, зімкнувши шереги – і все.

І зробити цей останній крок, щоб завалити ненависну браму, розігнати переборзіле патлате кодло, наприклад, газами, й чарівними гумовими паличками вмить навести лад у країні, вони теж не мали права. Бо університети ще з часів середньовіччя є цілком автономною територією, на яку суворо заборонено ступати поліційній нозі. І – що найдивніше – навіть у той час, навіть за тієї влади цей принцип, зафіксований невідомо де і в яких середньовічних канонах, чомусь дотримувався. Університет – це недоторканність і свобода, особливо якщо він Варшавський. У ті самі дні часто скандувалося гасло «Пекін, Варшава – спільна справа!». Але в Пекіні все закінчилося зовсім не так, бо пекінська «справа» римується з «розправа», і число вбитих студентів тягне на злочин проти людства.

А у Варшаві вже тоді була вулиця Джорджа Вашингтона, де ми з Пат отримали притулок на ніч. Я дивувався, як це взагалі можливо – в комуністичній країні вулиця Вашингтона! Ще тоді мені спало на думку, що поляки значно уважніше від нас прочитали нашого дорогого ТГШ, а тому на відміну від нас, його нетямущих співвітчизників і поганих правнуків, таки дочекалися всього, що приносить із собою в мішку з дарунками згаданий американський добродій.

* * *

Минуло два роки – і вся Польща, а передусім Варшава, під безпосередньою дією висипаних з мішка дарунків, зокрема свободи, перетворилася на суцільні торгові ряди. У Польщі продавалося все, причому всюди, головним чином посеред вулиць і площ. Для того, щоб хоч якось давати собі раду з цим виплеском споживацького блага, ми, громадяни еСеСеСеРу в його, як виявиться дуже невдовзі, летальній стадії, змушені були везти до Польщі нашу дешеву горілку і там вимінювати її на всілякий інший товар. Насправді ми їхали зі Львова до Ґданська, а Варшава була тільки зупинкою, зате кількагодинною. Наш хитро запроектований автобус із кінематографічною назвою «Не журись!» дорівнював кораблеві, що перевіз у своєму трюмі мегалітри горілчаної контрабанди. Усі ми, його пасажири й команда, почувались українськими націоналістами нового покоління, що вирішили застосувати проти споконвічного польського ворога найдієвішу в його випадку зброю – алкоголь. Тут я мав би поставити смайлик.

Ні, насправді то не була ніяка воєнно-патріотична місія. Насправді в нас не було виходу. Горілка стала тимчасовою твердою (хоч і рідкою) валютою замість раптово зневаженого й висміяного польськими банками дідугана-рубля.

Утім, про це я невдовзі ще напишу – дивіться одне з міст на «Ґ».

З тієї подорожі через Варшаву запам'ятався базар – у самому центрі, поруч із Центральною, коло підніжжя Мавзолею імені Сталіна, уздовж Алей Єрозолімських, аж до їхнього перетину з Маршалковською, велетенське муравлисько, переповнене низькоякісними, якраз під нашу платоспроможність, спокусами – від жувальних гумок і дамських прокладок до відеомагнітофонів і акустичних систем. Пам'ятаю, як брів у тому євразійському натовпі, спітнілою долонею стискаючи в кишені все, що лишалося від останньої проданої кількома днями раніше пляшки – тисяч тридцять злотих, себто якісь три долари, не більше. І на два з них я врешті купив усе, про що стільки мріяв останнім часом, а саме маленького Бетмена, що його польський шмаркач-продавець уперто називав Батманом.

Відтепер я вже мав із чим повертатися додому.

А ще врізалися у спомин узбеки, їх там було з цілий табір, у зв'язку з чим самі собою виникали думки про орду й Тамерлана. Я вже забув, що саме вони продавали, здається, не горілку, але й не кавуни чи персики – це точно. І не халати, і не бавовник, і не чай. І не в'єтнамці то були, а таки узбеки. У будь-якому разі сильно дивувало те, що навіть вони намагаються говорити польською, особливо, по-своєму по-узбецькому ламаною. Весь наш доходяга-еСеСеСеР на тому базарі намагався що-небудь висловити сякою-такою польською – от які неочікувані реванші вигадує для своїх нерозумних дітей іронічна курва [24]24
  Від латинського «curva», себто «крива».


[Закрыть]історії.

* * *

Десь від середини 90-х Варшава назавжди стала одним із моїх міст. Ритуальне жертвопринесення сперми відбулося наприкінці 92-го у стінах однієї з гостьових кімнат Будинку вчителя на Костюшківській набережній. Співучасниками імпровізованого дійства зголосилися бути принагідні Арфа і Фавн, тієї ночі так само мешканці означеної кімнати. Усе відбулося настільки раптово і швидко, що я досі не відкидаю можливість галюцинації. Але щось таки змушує мене думати, ніби все відбулося насправді. Остаточну відповідь може знати лише цілковита темрява, про яку в цій книжці я краще не згадуватиму.

* * *

Починаючи з 1994 року, я чув жахливі історії про російський рекет на варшавських вокзал-базарах. Це стало ще одним з наслідків перебування цього міста в самому центрі «між Сходом і Заходом». Певної історичної миті незле організована армія лисих зарізяк зі Сходу занюшила в повітрі дух перемін і невеличкими загонами рушила на підкорення Заходу. За якими документами і під чиїми прізвищами вони перетинали польський кордон, лишиться переважно нез'ясованим. Варшава стала тимчасовою зупинкою на шляху їхньої розтягнутої на півтора десятиліття міграції. Тут вони мусили спинитися і пожити в очікуванні на розширення Євросоюзу та Шенґену, і для цього забезпечити собі подальше існування (безбідне, до якого вже звикли), а також наростити свій майновий рівень для подальшого щасливого перебазування на західніші терени благословенної Гермашки. Зрозуміло, що головним джерелом їхнього матеріального поповнення стали всі різновиди мандрівних мешканців колишнього еСеСеСеРу. І позаяк базари та вокзали Польщі виявилися місцями найгустішого скупчення останніх, саме на них і зосередили свою діяльність загони лисоголових.

Щиро кажучи, польська поліція могла відносно легко зупинити цей бізнес, особливо на його початку. Затримувати братву повсюди, де вона тільки вилізе, можна було хоча б із огляду на її первісну непристосованість до нової країни, виявлену, скажімо, вже в зовнішності. Це тільки з часом поз'являлося до біса молодих поляків, які почали їх наслідувати перш усього стриженими довбешками та спортивним одягом. Проте на початку своєї польської кар'єри гості зі Сходу впадали в око незгірше узбеків.

Але польська поліція воліла замість цього піти з ними на неофіційні домовленості, не без – як це називається? – прийнятних для неї відкатів, ясна річ. Домовленості базувалися на тому, що поліція закриває очі на будь-які дії братви, якщо під ці дії не підпадають її польські співгромадяни. З усіма іншими, як я вже говорив у «Таємниці», «дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду». Рекетири усвідомлювали ціну пацанського слова і всіма силами його тримали. Тому перш ніж налетіти на чергову вицуплену з натовпу жертву, вони мусили сто разів переконатися, що то ніякий не поляк, а «свій».

* * *

Одного з травневих світанків 1996 року я й незчувся, як опинився в оточенні лисих на автобусному вокзалі Варшава Західна.

Варшава моїх 90-х майже завжди починалася саме з цього вокзалу, куди рано-вранці прибував наш калуський автобус. Відчутним його мінусом, поруч з багатьма іншими (плюсів як таких не помічено), є ця жахливо ранкова пора прибуття. Дорога зі знущально-сповільненим перетином кордону забирає близько десяти годин, ти опиняєшся на станції призначення невиспаний, вимнутий і напіввимкнутий – і тобі саме звідси слід рушати у свій варшавський день. Узимку це досить нестерпно.