Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 34 страниц)

ЛОЗАННА, 2004

Нашу з Пат раптову появу того дня в Лозанні інакше як великим стрибком не назвати. Ми зістрибнули з понад півторатисячної верхотури Морґетену, де нас гостив у своєму високогірному притулку, чомусь названому рестораном, добряга-сировар Хриґу з усіма своїми биками й коровами. Був початок липня. На Морґетені затяжні холодні дощі змінювалися короткочасними снігопадами. Анна, сироварова дружина, з жалощів подарувала нам цілоденні залізничні квитки, на яких можна їздити всієї країною в будь-якому напрямку – куди очі дивляться. У цьому випадку – очі машиністів, ясна річ.

Тож із Обервіля ми пустилися спершу в Рарон – звісно ж, заради Рільке, бо я всюди де можу нав'язую відвідини його місць. А в Рароні він похований, тобто це вже таки дійсно його місце, персональне, на яке ніхто інший не зазіхне. До того ж, судячи з розташування могили, Рільке, довершений естет, шаман і сноб, сам його собі добирав, орієнтуючись на красу гірської панорами.

Після пронизливого (в усіх сенсах) Морґетену і помірного (тільки в сенсі кліматичному) Рарону ми надумали вирушити до Женевського озера. Отам і виявилося, що ми зненацька стрибнули в зовсім іншу країну – з виноградниками, платанами, пальмами, французькою мовою і більш як тридцятиградусною спекою. Дві години, два потяги, одна пересадка, здається, у Сьйоні – і нова країна. Колія пролягла над самісіньким озером, його узбережжям. У Монтре ми встигли побачити готель, з якого Набоков протягом останніх сімнадцяти років життя виходив (панама, шорти, сачок) на лови метеликів. Потім була ще станція з дитячою назвою Веве. А тоді вже Лозанна. От у ній ми й зупинилися.

Тобто для нас Женевське озеро не Женевське, а Лозаннське. Слово «лоза» в назві міста робить її виноградною. Крім того, в ній відлунює Анна, сироварова дружина, завдяки якій ми до неї, Лозанни, й потрапили.

Щодо цього міста в мене була своя таємна мета, про яку Пат не могла знати нічого. Приблизно [66]66
  Та яке там «приблизно»! Рівно за рік.


[Закрыть]за рік перед тим до мене вперше написала Кс. У цій книжці я про неї не так давно згадував. Якщо ви читаєте цю книжку згідно з її абетковою послідовністю, то мали б іще пам'ятати. Кс писала до мене більш-менш отак: «Звичайно, я знаю, що у Вас є сім'я, але мені здається, я могла би стати Вашою музою. Я захоплена тим, що Ви пишете, проте, на мій погляд, останнім часом у Ваших творах відчувається деяка втома від життя. Я дуже сподіваюся, що могла б якось це змінити. Вдихнути у Вас нові ідеї та образи чи що. Про себе: мені скоро виповниться вісімнадцять, я живу не в Україні, але буваю в ній. Ще: я складаю пісні і граю на гітарі. Моє фото Ви знайдете в додатку».

Певний час я не знав, що з цим робити. Хоч ніде правди сховати, мені подобалось уявляти собі, як вона щось таке в мене вдихає – рот у рот. Тобто надихає мене. Ні, насправді я просто затримував момент відповіді. Можливо, я боявся відлякати її надто швидким листом. А може, тягнув час до її повноліття? Останнє припущення – трохи незграбний жарт, якщо хто не зрозумів.

Урешті ми почали обмінюватися листами. Здається, в другому своєму листі (найпізніше у третьому) Кс перейшла на ти, а в четвертому, відповідаючи на моє запитання, де все-таки вона живе, запропонувала мені вгадувати. «Маленька країна в Європі, – натякала вона. – Багато гір і озер». Я перебрав кілька варіантів (Словаччина, Словенія, Чехія) і ризикнув найменш імовірним: «Швейцарія?». «Браво, ти вгадав з першого разу!» – чомусь дуже втішилася вона. «Shit, – подумав я, читаючи ту її відповідь. – Як же до неї добиратися? І що то за муза така, котра за стількома замками-кордонами?». На той час я жодного разу не бував у Швейцарії, тож уже й не надто вірив, що колись до неї потраплю. Але для годиться я спитав: «І що ж тебе туди занесло?». Вона пояснила, що її батьки-лікарі знайшли там якусь дуже блатну роботу, а вона переїхала з ними. Я став уточнювати куди саме. «Чудове місто над найбільшим озером, – інтригувала й далі Кс, мабуть, велика прибічниця всіляких вікторин. – Мова французька. Але не те місто, про яке ти відразу ж подумав». «Чорт забирай, – здригнувся я. – Не Женева. Невже моє прокляття повторюється?». І випалив у листі єдино можливе фатальне припущення: «Лозанна?». «Браво, браво, браво!» – застрибала Кс у відповідь багатьма знаками оклику. Так підтвердилося найгірше.

Мої дотодішні стосунки з Лозанною складалися, хоч я в ній, повторюю, ще ніколи не бував, досить напружено. Багато років перед тим, пишучи «Рекреації», я з невідомих мотивів саме в Лозанну закинув доктора психіатрії Попеля, цього втіленого диявола. Ну, чому саме Лозанна, а не, скажімо, та ж таки Женева?

У будь-якому разі Комусь це сильно не сподобалося. Можливо, Він образився за Лозанну. Тож одного дня вирішив покарати мене і назавжди розчинити в ній певну особу, вже згадувану у цій книжці як Липа. З тієї хвилини Лозанна стала для мене Містом, Що Відібрало.

Так минуло кілька років, я ледве віддихався від завданого мені удару під ложечку.

Але щойно я прийшов до сякої-такої норми, як воно, це місто, вдруге заїхало мені туди ж. Тепер – у випадку з Кс. «Ну от, – формулював я свою претензію до самого існування, – раз на життя тобі трапляється така, що у свої неповні вісімнадцять просить дозволу зробити тобі штучне дихання, і тут виявляється, що її он аж куди занесло». При цьому – я був майже певен того – жити мені залишалося років чотири і навряд чи в мене були реальні шанси якось рішуче все це позмінювати.

Утім, наше листування тривало, то затихаючи, то знову пожвавлюючись. Вона була моєю людиною – це робилося все зрозуміліше. «Як би ти переклала українською слово «парашут»? – запитував я. «Параблазень», – відповідала вона не змигнувши оком. «А хто такі клептомани?» – не попускав я. «Фани Еріка Клептона», – витримувала вона випробу. Восени я заповзявся кликати її хоча б на пару днів до себе в ліси. Під лісами я маю на увазі ті, в яких, коли вірити записам братів Ґрімм, казковий Вовк свого часу необачно проковтнув спершу Бабусю, а потім і Червону Шапочку. «Це колишній маєток Беттіни фон Арнім, – заманював я Кс уже зовсім по-вовчому. – Ти чула про неї?». «О, Беттіна фон Арнім! – відповідала Кс. – Як мені про неї не знати? Я так її люблю! Так, я приїду, я обов'язково приїду!». Я не міг натішитись її згоді і в подальших листах намагався прискорити з'ясування технічних деталей подорожі. Замість відповідей на мої розпитування відносно дати і пропозиції зустрітися на летовищі в Берліні вона ставила інші, не менш технічні запитання, як наприклад: «А де я буду спати?». «Де забажаєш, – відповідав я після чотиригодинних роздумів. – Я постараюся винайняти спеціально для тебе Беттінине ліжко». Мої жарти їй переважно подобалися. Можливо, вона не здогадувалася, що то жарти?

Одного з наступних днів сталося те, чого я ніяк не міг передбачити, і, щиро кажучи, дотепер не можу зрозуміти. «Розкажи мені, – попрохала Кс, – що ви митці поробляєте довгими осінніми вечорами в покоях Беттіни? Я хочу приготуватися до перебування поміж твоїх друзів». Я відписав їй приблизно так: «Митці – люди талановиті, але здебільшого зіпсовані. Якщо не славою і грошима, то алкоголем. Вечорами п'ємо багато вина і брудно лаємося. (У твоїй присутності, звісно, не будемо). Насамкінець у нашому товаристві іноді з'являється ще й вона – MJ». «Хто це така?» – чи не миттєво зреаґувала Кс. «MariJuana», – вичерпно відповів я.

Наступний лист від неї надійшов через сім-вісім хвилин і був останнім. «Ти мене жахливо образив, – писала Кс, – такого не пробачають! Я досі не можу отямитися від завданого тобою болю. В моїх очах повно сліз. То знай же, що я не хочу більше з тобою бачитися – і прощавай!». Вона не написала в кінці навіть свого звичного «Цілую тебе в ребро».

Деякий час я хапав ротом повітря, тоді вислав своє «ЩО ТРАПИЛОСЯ?!!! ЧИМ Я ЗАВИНИВ?!!!!! МІЛЬЙОНИ ВИБАЧЕНЬ – Я НЕ ХОТІВ НІЧОГО ПОГАНОГО!!!!», але, як виявилося, все це волання пішло внікуди.

Таким чином я отримав третій удар з Лозанни – все туди ж, у те саме сплетіння. Було досить боляче – в мене ж таких сплетінь одне, а не десять. Я мусив би вже боятися цього міста, чи хоча б остерігатись його.

* * *

Тим часом я врешті потрапив до нього і тепер ішов ним поруч із Пат. Про Кс я зненацька згадав у потязі, десь наприкінці подорожі, між Монтре і Веве. А раптом я її побачу, застрибало в мені передчуття номер один. А раптом я її не побачу, протиставилось йому передчуття номер два.

У згоді з обома передчуттями я похапцем уклав два плани – А і Б. План А полягав у тому, що ми будемо прогулюватися містом і нам зустрінеться Кс. План Б – в тому, що Кс нам не зустрінеться. Щиро кажучи, план Б виглядав куди реалістичніше, тому я взявся розробляти саме його. Я знав, що в жодному разі не візьмуся за його втілення. І все ж заманливо було думати про його бодай теоретичну втілюваність. Як і про цілком високу ймовірність успіху.

Моїм знаряддям обіцяла стати перша-ліпша телефонна кабіна з телефонними книгами Лозанни й околиць. Якщо я знайду в ній прізвище Кс, то отримаю й адресу. Інтриґа ж полягала в тому, що я не знав її прізвища. Проте, пам'ятаючи її мейл, я міг припускати, що перші дві літери, які йшли після її імені, були першими двома літерами її прізвища. По-друге, я міг припускати, що вона мусить носити прізвище своїх батьків – отже, якесь українське прізвище. А українське прізвище в телефонній книзі Лозанни, ще й з двома першими літерами в активі – то вже значно більше, ніж ніщо.

Я внутрішньо порадів такому чіткому планові і своїм детективним здібностям. А ще більше – своєму твердому небажанню заходити до жодної телефонної кабіни. «Вільному воля», – подумав я, і ми з Пат рушили від залізничного вокзалу куди очі бачили, цього разу вже наші власні, не машиністові.

Звичайно, ми зійшли вниз до озера – напевно, по Авеню д'Уші (Авеню Душі? чиєї?), а може й якось паралельно до неї. В будь-якому разі ми опинилися невдовзі на Набережній д'Уші (тієї ж?) – і зненацька відчули себе в Аркадії, над насичено-синіми озерними водами, серед блаженства вічної спеки, поміж розкоші південних рослин, у самому розпалі липневого літа. Усю дорогу ми дедалі більше скидали із себе свій високогірний селянський, пропахлий димом, сиром і кізяком одяг. Наприкінці маршруту ми вже не мали на собі майже нічого. Над озером літали чайки і вітрильники, вершини гір біліли льодовиками. Біле сухе на терасі я дозволив собі замовити нейтральною в цьому реґіоні англійською.

Зробилося так добре, що я почув, як сама Лозанна з усіма своїми лозами звернулася до мене голосом Пат і мовила приблизно таке: «Ну от. Бачиш, як гарно миритися? А ти думав, я тільки й умію, що вдаряти під дих?».

ЛОНДОН, 2002

Королева-матір Єлизавета Бовз-Лайон, остання імператриця Індії, переставилася 30 березня 2002 року на 102 році свого монаршого життя, розтягнутого на все XX століття з невеличким XXI-бонусом. Як усі правильні люди, вона відійшла уві сні. Її дочка, королева Об'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Єлизавета спостерігала за її мирною та безболісною кончиною, весь час перебуваючи поруч її ложа. Усе склалось якнайкраще.

Наступної п'ятниці, 5 квітня спочилу в Бозі Королеву-матір урочисто перевезли із Сент-Джеймського палацу до Вестмінстера. Труну з її тілом, оповиту в її гербовий штандарт, прикрашений левами, луками та летючою арфісткою, було покладено на артилерійський лафет. Церемонія перевезення тривала десять хвилин. Об 11 годині 15 хвилин лондонського часу траурний урочистий кортеж прибув до Вестмінстер Голлу. Відразу по тому, як труну встановили на п'єдесталі, а навколо неї розставили почесну варту, розпочалося публічне прощання, і середньовічне приміщення Вестмінстер Голлу відчинило двері для всіх, котрі побажали віддати Королеві-матері свій останній уклін. Прощання тривало не цілих чотири доби: до 6 години ранку вівторка, 9 квітня. Об 11 годині почалось урочисте перевезення Королеви-матері до Вестмінстерського абатства, де об 11 годині 30 хвилин розпочалася заупокійна служба англіканського обряду. Найвищий ієрарх англіканської церкви Архиєпископ Кентерберійський у своєму жалобному промовлянні сказав, що «Вона була силою, гідністю та сміхом». Останнє слово (laughter), на мій погляд, можна розуміти як «радощі» або «веселощі духу».

Нічого цього я в жодному разі не переповідав би, якби напередодні поховального церемоніалу, в понеділок, 8 квітня уперше в житті не прилетів до Лондона. Ось як буває: проживаєш сорок з гаком років без Лондона і коли вже починаєш думати, що так він тобі, напевно, ніколи й не судився, отримуєш запрошення. І коли врешті у ньому опиняєшся, то відразу потрапляєш на Похорон Століття.

І все це тільки для того, щоб я вкотре міг написати: «Я пам'ятаю. Я ніколи цього не забуду». Я не забуду, як 9 квітня вранці вестмінстерський дзвін на ймення Тенор пробив 101 раз у відповідності з числом прожитих Королевою-матір'ю повних років: кожен рік пробивало раз на хвилину, 101 рік дорівнював 101 хвилині.

А потім з південного боку, від парламентських будівель і Біг Бена, вимаршувала процесія. Під звуки шотландських козик і бойових барабанів її голова наближалася до нас, вишикуваних обабіч вулиці глядачів, роззяв, громадян, підданих, туристів, натовпу. Було так, наче на фестивалі кельтської музики, щоправда, дещо мілітарному. За шотландцями в бойових спідницях сунула валлійська гвардія в червоних кітелях і чорних овечих шапках, за нею – перший кіннотник у чорному з золотим позументом вистрої (чи не генерал-майор Редмонд Вотт, головнокомандувач похорону? чи, може, сам бригадир Мартін Вайн, заступник командувача?). А далі вісімка чорних коней (розставлених за не цілком футбольною схемою 4 + 2 + 2) тягнула гарматний лафет – і отут я й побачив зблизька ту золоту летючу арфістку на синьому тлі – гербовий штандарт Королеви-матері, що в нього було оповито ясновельможну труну. Процесія, попри жалобний характер, виглядала цілком барвисто: генерали і вищі офіцери на конях, австралійські, новозеландські і трансваальські стрільці, шотландсько-канадський полк гірських піхотинців «Чорна Сторожа» (що його почесним полковником була небіжчиця), у білих шоломах – оркестр королівських військово-морських сил, який цього разу замість свого традиційного бравурного гімну «Серце дуба» проникливо зіграв жалобний марш. (Дещо віддалено це нагадувало «Процесію», що нею відкривається мій улюблений другий альбом квінів – усе цілком доречно!).

Утім, до остаточної повноти Імперії мені бракувало індійських сипаїв та червоношкірих саперів з-над Великих Озер.

Коли Тенор ударив у стоперший раз, усе стихло і завмерло рівно на дві хвилини.

ЛЬВІВ, завжди

«Тільки до Львова!» – повторював я і в п'ятнадцять років, і в шістнадцять, ніби дещо змінений приспів солодкавої польської пісеньки, про існування якої навіть не здогадувався. «Тільки до Львова», – така була моя відповідь на запитання, куди я подамся вчитися після школи.

Чому саме він? Я ж мав про нього на той час вельми розмите уявлення. Головним чином – як про залізничний вокзал, з якого багато років тому ми поїхали до Праги. І це, щиро кажучи, все. Виходить, я понад усе хотів до Львова тому, що він здавався мені вокзалом на празькому передмісті. Боюся, що я в цьому не помилявся.

Проте я досі не натішуся з того приводу, що 1944 року англійці не виторгували його у Сталіна для поляків. Якби їм це вдалося, то Львів був би за кордоном, і – геть усі мої надії. Державний кордон між еСеСеСеРом і Польщею проходив би десь поблизу Винників, за ним починався б Захід. І нас туди не пускали б.

Наслідком того, що історія не визнає умовного способу, стали не тільки п'ять моїх найгустіших і найгостріших років, але і все, що я досі написав. І якщо в мене є свій Дублін, то це Львів [67]67
  Включно з Дублянами.


[Закрыть].

Пишучи про нього, я вже не можу не повторюватися. Утім, я намагатимуся з кожного повтору, якщо він таки неуникненний, видобути хоча б одну несподіванку. Без несподіванок, передусім для самого автора, писання перестає бути писанням і перетворюється на переписування. Якщо вдаючись до повторів, я підбиратиму зовсім інші слова, то це вже не будуть повтори.

У цій книжці ви вже читали про те, що Берлін є нотатником. Зі Львова ж, перефразовуючи Тараса Прохаська, все ще можна зробити кілька романів. Що більше: я впевнений – з нього завжди можна зробити багато романів. Львів романний – у тому сенсі, що його романи ще не написані. Так, я згоден – про нього вже трохи романів написано і серед них є цілком непогані. Але як охопити всі можливі значення цього міста зі змінними властивостями?

Я навмання перебираю їх по одному, розуміючи, що ніколи не вичерпаю.

Місто-порт

Колись я назвав його містом-кораблем, тепер хай побуде гаванню.

Тобто хай це буде узбережжя, можливо, гирло великої річки, акваторія, причали, доки, вантажні й пасажирські перевезення, крани, баржі і цілодобові притони.

Станіслав Лем у «Високому Замку» згадує бюро корабельного товариства «Кунард Лайн» з моделями океанських пароплавів («Лузитанія», «Мавританія») в кожному вікні. Воно розташовувалось у міжвоєнному лемівському (тоді ще не лемківському) Львові – здається, на вулиці Словацького. Цікаво, коли воно зникло – у 1939-му?

У будь-якому разі саме з того моменту Львів перестав бути явним портом і став таємним. Не бути портом узагалі він не може – така воля його засновників, що кілька століть шукали для нього місце достеменно посередині між морями Балтійським та Чорним.

Тому на його будинках стільки дельфінів. Вони стали другим за чисельністю (перший – лев) атрибутом у старій міській декорації. Можливо, це вони надали містові його особливої прохолодної слизькості. Про них можна було б назбирати окремий фотоальбом. Ними можна було б заселити окреме фотографічне море.

Про атлантичних же вугрів у підземній річці міської каналізації – написати окремий роман: дорога вугря із Сарґасового моря до Шацьких озер та Бузького басейну з Полтвою, а потім назад до океану – це друга «Одіссея» чи ще один «Улісс». Або принаймні такий от вірш:

 
Це здається мені цілком імовірним —
Львівська опера зводилася
безпосередньо над свіжо замурованою річкою,
до певної міри
її можна вважати
гігантським річковим нагробком
чи навіть мавзолеєм.
Але в такому разі
найчутливіші з музикантів,
потрапивши до оркестрової ями,
не можуть не чути
(на те в них і слух),
як задушливою темрявою всередині труб,
наповнюючи їх трепетом і гудінням
та ледь не стогнучи, продираються
в єдино можливому атлантичному напрямку
все ті ж вугрі.
Відомо, що вугрі здатні виживати
навіть у каналізаційних трубах,
таким чином подаючи мешканцям міста
не тільки надію,
але і приклад.
 

Іноді може здаватися, наче Львів – передусім підземне місто. Тобто найсуттєвіше в ньому продовжує натужно існувати десь глибоко під нами. Оркестрова яма оперного театру є в такому разі чимось на зразок перехідного простору, почекальнею або приймальнею, нижче якої вже тільки води Стіксу.

За двома морями поженешся – до жодного так і не добіжиш. Міжмор'я Львова обернулось його безмор'ям. У середині кожного липня 80-х ми ритуально-п'яно кружляли нічними подвір'ями уздовж давньої вулиці На Рурах, силкуючись бодай у темряві вибрести на рештки водяних млинів і старого причалу. Нам пахло водою й намулом і здавалося, наче зараз ми побачимо Волоський місток зі статуєю Св. Івана, перейдемо на правий берег і заляжемо в його очеретах. Малі купецькі вітрильники з Ґданська та Любека нечутно проходили повз нас усталеним водним шляхом Полтва – Буг – Нарев – Вісла – Балтика. Сіль ішла в обмін за бурштин, а карпатський ялівець за карибські прянощі. Велике морське минуле Львова не встигало за нами й лишалося далеко позаду.

Туга за ним усе ще відлунює: наприклад, назвою вулиці Чорноморської в самому серці Старішого Міста. Не Старого, а ще Старішого – того, що в околицях Старого Ринку, де до неї прилягає вулиця Рибна.

Безмор'я Львова обернулось його безводдям. Вода стала драмою і кармою. Буття стало побутом, нудотною боротьбою з унітазами й помиями, вичікуванням і наслуханням коли подадуть коли перекриютьі врешті – тягучим скрапуванням годин і років серед гір немитого посуду та переповнених попільничок, з каменем у горлі і піском на зубах. Життя стало вмиранням у ніколи не праних липких постелях. Сморід виявився непозбувним елементом побуту, він заповз до помешкань, як до в'язничних камер, і вже не покинув їх.

Саме у Львові я вперше зрозумів суть вислову «наловити води». Це таки справді були лови, це вічне наповнювання ванн з іржавими патьоками на стінках, ці всюди понаставлювані й повні по вінця відра й тази. Це було полювання на воду і захоплення її в полон. А потім відпускання – униз, у труби каналізації, до вугрів і щурів, до підземного порту в гирлі великої річки, додому.

Місто-перехрестя

За цим значенням не тільки перетини просторів, але й часів. Отже, перехрестя є так само й нашаруванням. Перелік давніх торговельних шляхів, що в той чи інший спосіб дотикали Львова, не вмістився б на сторінках цієї книжки. Львів було вигадано не тільки посеред віків, але й посеред земель. Купецтво з Європи просувалося через нього до Азії, купецтво з Азії до Європи, хоча в ті часи ще ані Європи, ані тим більше Азії не знали, а знали винятково Старий Світ. Утім, якраз існування Львова й визначило подальший поділ континенту на Європу та Азію.

Місто розташували настільки бездоганно, що ані валки з Британії до Персії, ані валки з Кореї до Португалії не могли його оминути. Дістатися з Москви до Риму, як і з Амстердама до Бомбея, можна було тільки через нього. При цьому не всі подорожні просто зупинялись у цій точці перетинів. Деякі зненацька вирішували залишитися в ній назавжди. Серед них, зрештою, не тільки купці, а й мандрівні музиканти, проповідники, дезертири більшості армій, шпигуни, віщуни, вчені, вчителі, цілителі, втеклі невільники і вільні втікачі. Одного разу я вже намагався скласти перелік їх усіх, але змушений був зупинитися, усвідомивши його нескінченність.

Коли в середині XIX століття австрійська верховна інженерія вибирала місце для головного залізничного вокзалу, то рішення далось їй без вагань. Головний вокзал було зведено на лінії Головного європейського вододілу, що означало висоту у 316 метрів над рівнем обидвох тутешніх морів. Хоч у слові «водо-діл» другий корінь має вказувати на ділення й поділи, я волів би ще раз піти від протилежного. Вододіл, ця геологічна складка на земній поверхні, може уявлятися не тільки рубцем, але і швом. Тим, що зшиває, стягує докупи, з'єднує.

Тому Львів (про це я вже писав) є спільним зусиллям як Заходу, так і Сходу. Тепер додам, що Півночі і Півдня також.

Найкраще це можна передати в романі про те, як дивні метафізичні купці, засівши в якійсь універсальній львівській корчмі, по черзі виступають із розповідями про найдальші світи. Вони утворюють коло, і кожен наступний підхоплює розповідь попереднього, зачепившися за котрийсь із мотивів. Головне, щоб цей ланцюг розповідання в жодному разі не переривався. Щойно це станеться, як усе зникне, розвіється й розсіється. Таким чином, роман не матиме ні кінця, ні початку, його можна буде читати з будь-якої сторінки, найважливіше – звершити цикл і знову дійти до неї, після чого виявиться, що на тому місці вже якась інша історія, бо поки читач пересувався по колу, деякі оповідачі пішли геть разом із власними історіями, на їхньому ж місці з'явилися нові. Такий роман може помістити в собі все – як може помістити його Львів. Назва роману – «Ротації».

Місто-цирк

Усіляке перехрестя притягує до себе дивні видовища (т. зв. дивовища) і дивних людей. Місто Львів не просто притягальне – воно усмоктувальне.

Почалося з жебраків і калік. Вони, ніби виконуючи якусь таємну місію, протягом кількох перших століть насповзалися до Львова настільки масово, що міській управі довелося віддати їм цілу Калічу гору, де їх утримували у клітках ліліпути (взимку їх розбирали по монастирях і лікарнях). Від міста їм належалися недільні та святкові обіди, неминуче супроводжувані кількома бочками підсолодженого спиртом волоського вина. Вдячне жебрацтво влаштовувало у відповідь міщанам блазенські процесії («калічі маніфести») з потішними танцями безногих на площі Фердинанда. Не меншою втіхою для львів'ян виявлялись і жебрачі концерти («хори кальварійських дідів») у супроводі квартету сліпих віоліністів, підсиленого портативним похідним органчиком, трофеєм з-під Ґрюнвальда.

Золоті віки Львова збігаються в часі з епохою великих географічних відкриттів, коли мешканці Старого Світу ошелешено з'ясували для себе, наскільки екзотичним є реальне буття. Тоді ж під міськими мурами починають з'являтися перші поодинокі менеджери зі своїми дивами на показ. Хтось возив у клітці на колесах дикуна-індіанця, хтось пару лемурів, а хтось іще – фургон, заповнений мінералами, молюсками й ембріонами. З кінця XVI століття особливим розпорядчим актом їм дозволяють заходити в місто. Що стосується пересувних звіринців, то їм трохи згодом відвели достатньо простору на Погулянці (тоді ще не парк, а приміський ліс). Там вони могли безперешкодно напувати тварин із джерел Полтви, а точніше її притоки Пасіки. Починаючи з другої чверті XVII століття, Погулянка, ніби тропічні джунглі, сповнюється ревінням і вищанням сотень фантастичних істот. Гіпопотами, слони й носороги витоптують ущент її зелені галявини. Пантери і гепарди стрибають по деревах. Папуги й мавпи влаштовують багатогодинні тріскотливі пересварювання у верховіттях.

Приблизно в той самий час, тобто ближче до середини XVII століття, у Львові вперше зупиняється мандрівний цирк «Ваґабундо» – напрочуд барвисте інтернаціональне зборище всіляких унікумів, яке відтоді ще протягом трьохсот років не покидає меж Центральної Європи, іноді, щоправда, зникаючи на цілі декади. Усе, що загалом відомо про цирк, можна викласти кількома реченнями. Його структура була династійною – таким чином, його актори століттями носили одні й ті самі прізвища. Директори ж завжди призначались Інвестором [68]68
  Деякі знавці схильні пояснювати поняття Investor як InWestor – той, що на Заході.


[Закрыть], особою, що її ніхто й ніколи не бачив: кажуть, наче вона заправляла всім, сидячи безвилазно десь у швейцарському кантоні Валліс, на батьківщині циркового ремесла. Останній з директорів, Ананда, вчинив нечуваний переворот і, скинувши тодішнього Інвестора, заволодів цирком особисто. Але це трапилося напередодні остаточного краху, коли всій трупі довелося рятуватися від політичних репресій утечею за океан.

Роман про їхні останні часи міг би називатися просто – «Цирк «Ваґабундо».

Починатися ж він міг би так: «Аномалії мандрували світом і ніяк не могли оминути Львова. Аномалії тяглися до найбільшої аномалії, що звалася Львовом».

З Лемового «Високого Замку» випливає, що він у своєму дитинстві бачив останніх могікан з «Ваґабундо». Він пам'ятає, як «подвір'ями того часу кружляли незліченні штукарі, пожирачі вогню, акробати, співаки й музики, а також справжнісінькі катеринники, з котрих не один мав навіть папугу, що витягав папірці з ворожбою». Річ у тому, що на описуваний Лемом період від цирку було відлучено певне число акторів.

Відлучені самозванці (саме про них роман) заволодівають цирковим архівом, у якому зібрано:

магічні інструкції щодо чаклунських і гіпнотичних сеансів, таємні плани підземних сполучень у в'язницях, монастирях, фортецях і банках 111 найважливіших міст,

десятки мап, саморобних і друкованих, із зазначеннями місць, де закопано найлеґендарніші скарби;

тисячі сторінок компромату на чільних міських діячів і політиків усіх епох;

інша езотерика – як наприклад, чарівні палички, вінілові диски з голосами духів, відьомські люстерка, в яких можна оглядати порноролики, корені мандраґори, зібрані під шибеницями на Гицлівській горі.

Архів цирку «Ваґабундо» увесь міститься в одній валізі. Зрозуміло, що це найцінніша валіза на світі.

Тут знову доречно згадати свідчення Лема, який пише про «мініатюрні мандрівні цирки від чорного ходу, що здатні поміститися з усім реквізитом (фехтувальні булави, гирі, меч для ковтання) в одній-єдиній, до того ж добряче потертій валізі із штучної шкіри». До речі, такі валізки я бачив ще наприкінці шістдесятих. Але тоді їх носили вже тільки божевільні.

За валізою з архівом, ясна річ, полюють. При цьому існує щонайменше чотири сторони, які прагнуть її перехопити. Це служба безпеки, приватне детективне бюро, індійський брахман-проповідник і нащадки першого Інвестора. Самозванці, яким щоразу вдається вислизнути і замести сліди, врешті настільки заплутуються у власних конспіративних заходах, що гублять валізку десь на міському звалищі неподалік Збиранки і Грибовичів, де її розтягують бомжі.

У романі місто перетвориться на перманентний гіпнотичний сеанс або суцільний атракціон, підозріло дешевий і демократично загальнодоступний, з парковими оркестрами, джазом, першим звуковим кінематографом та механічними ляльками. Місто в романі – це запаморочливі каруселі, палац привидів, бочка сміху, криві дзеркала, незліченні кіоски та кабінети, де скуповуються наївні й зачаровані душі приміського пролетаріату.

В останній сцені цирк виявиться блошиним, а всі перипетії роману – галюцинацією хворого скарлатиною школяра, що прогулюючи уроки в луна-парку, забрів до павільйону розваг і задивився на шоу дресированих бліх.

Місто-дурисвіт

Львів і гроші – вічна тема.

Гроші йдуть назирці за спокусами. Якщо місто наповнюється спокусами, то в нього входять гроші. Що більше спокус – шинків, борделів, цирків і казино, то більше грошей. Після того як досягається певний пік, це починає діяти у зворотному напрямку. Спокуси породжують гроші, а гроші спокуси. Відтак вони, спокуси і гроші, вже ототожнюються. Нагромадження грошей перестає означати що-небудь і стає самоціллю, відвадити від якої не може ні смерть, ні інфляція. Саме це і трапилося зі Львовом. У ньому гроші відокремилися від буття і звелися над ним своєрідним абсолютом.

Насправді ж у силу свого розташування в нещасливій частині світу Львів є переважно бідне місто. Бути перехрестям усіх торговельних шляхів, як виявилося, не означає всерйоз розбагатіти на цьому. Особливо коли переходиш з рук у руки (ще один Київ?) по дванадцять разів за століття, і ці рукилиш те й роблять, що обдирають тебе до останньої нитки.

Культ грошей і бідність є дуже небажаним поєднанням.

Саме через нього у Львові змістився фокус цінностей і спокусами почали вважати те, що насправді є засадничими людськими потребами – дах над головою, вода у крані, опалення, мінімальна влаштованість побуту. Махлювання з цими потребами виявилось улюбленою справою багатьох поколінь. Так у Львові виник цілий клас мешканців міста, що тільки й існують з обману подібних до себе невдах. Дорожнеча Львова, нічим не виправдана й нахабна, була провідною темою всіх без винятку листів, депеш і звітів, що їх завжди розсилали й досі розсилають по всіх усюдах шоковані прибульці.