Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 34 страниц)

УЖГОРОД, 1965 (?)

Насправді ця книжка починається тут. І починається з непевності. Наприклад, я не надто певний щодо року. До того ж моїй пам'яті бракує цілості й тяглості. Залишається покладатися на красу окремих моментів.

Найкрасивіших моментів було п'ятнадцять, ось вони.

1. Ужгород лежав за горами, тобто у казковій країні, бо кожна історія з місцем дії у казковій країні починалася словами «за горами, за лісами». Іноді – «за морями», але з цим також усе гаразд, якщо пригадати, що Карпати свого часу були дном моря.

2. Подорож до Ужгорода відбулася літаком і тривала не довше сорока п'яти хвилин.

3. Літак називався російською «кукурузником», але зроблений був усе-таки не з качанів, а з металу.

4. Пролітаючи над горами, можна було бачити ліси. Таким чином підтверджувалося припущення про казкову країну.

5. Крім того, з літака було видно залізничні полотна, автошляхи, польові дороги і просто стежки з кульбабами обабіч. Ми в небі обганяли всіх тих, що повзли землею, навіть військову бронетехніку.

6. Іноді траплялися річки, іноді мости. Велика повінь позмивала всі мости значно пізніше, років через п'ять.

7. Отари овець нагадували живі плями, що розтікаються на зелених схилах.

8. Бувало, що літак провалювався в повітряну яму, від чого дорослі починали занадто голосно сміятися.

9. Іноді ми опинялися всередині хмари, тобто цукрової вати. Уперше я спробував її в празькому парку імені Фучіка, того самого Юліуса, який казав «Люди, я любив вас, будьте пильні!». Удруге – перед виставою цирку «Прага» у Франику. До Ужгорода це не має жодного стосунку.

10. В Ужгороді на летовищі нас зустрічала коза з козеням. Я не сумнівався, що вони от-от заговорять.

11. Річка Уж називалася так, тому що звивалася. Кожна річка може називатись Уж.

12. Але тільки це місто могло називатись Ужгородом. Це таємне ім'я райського саду після появи в ньому змія.

13. Усі навколо говорили угорською, але чомусь називалися мадьярами. Насправді всі говорили російською. Але їх усе одно називали мадьярами. Було так, наче ти за кордоном. Хоч ніхто з нас тоді ще ніколи за кордоном не бував.

14. Дорослі були переважно ще дуже молоді, тому багато й незрозуміло жартували, їли паприку, пили палінку.

15. Мамі було двадцять п'ять років.

УРБІНО, 2004

Італія і сніг – переважно далекі одне від одного поняття. Звичайно, всі ми знаємо про білі альпійські вершини й льодовики. І все ж навряд чи, вимовивши «Італія», ми згадуємо сніг у першій двадцятці словесних асоціацій. І в другій також не згадаємо.

Тому так дивно нам було в Урбіно, подібному до засипаного снігом корабля серед гір. На початку лютого в ньому вже відчутно пахло крокусами. Але сніг не квапився танути, навіть на сонці. Висота Урбіно над рівнем моря – не цілих п'ятсот метрів. Насправді могло здатися, що їх принаймні утричі більше. Ми справді довго підбиралися до нього слизькуватим серпантином, сповільнено і карколомно. Лівіо в ковбойському капелюсі викручував кермо і пригальмовував просто бездоганно. Він був єдиний серед нас, хто знав, навіщо нам потрібне це збочення у сніги з магістрального шляху між Флоренцією та Лече.

Італія є надзвичайно щільною концентрацією краси, передусім природної. Хоч її, краси, настільки багато, що надто швидко звикаєш і перестаєш бачити взагалі. Ні, не зовсім так: дивишся, але перестаєш дивуватися. Первісне приголомшення досить швидко змінюється отупінням. Так от і ми – вже другий день їхали цією красою і, правду кажучи, звикли. Але в Урбіно все наше дивування немовби знов ожило, і ми тільки видихнули: ах!

В Урбіно народився Рафаель. Це принагідно. Тут це не має жодного значення, але про це не личить не сказати.

В Урбіно правив кондотьєр Федерико III да Монтефельтро – от про що мені йдеться. Його профіль з проваленим переніссям і відвернутим від нас правим боком спотвореного під час турнірної бійки лиця, у багряно-червоному одязі й такій же шапці, увічнив на портреті 1472 року П'єро делла Франческа. Профіль кондотьєрової дружини Баттисти Сфорца (у неї навпаки бачимо правий бік) являє собою другу половину цього гіпнотичного диптиху. За найпоширенішою версією, художник намалював профілі подружньої пари відразу після смерті пані Сфорца. Тобто він увічнював передусім її. Відтоді вони витріщаються одне на одного ледь не впритул, ніби вічно граються в моргалки – мертва двоока Баттиста і живий одноокий Федерико.

Через п'ятсот з гаком років мені, бідному студентові, дивом пощастило придбати у Львові альбом репродукцій зі згаданим диптихом. Я часто гортав той альбом і так само часто зупинявся поглядом на портреті кондотьєра Федерико. Тоді я ще не знав, що в нього не було правого ока. Через пару літ я виміняв альбом делла Франческа на «Пісню про незнищенність матерії» Богдана-Ігоря Антонича, себто на легендарну Чорну Книгу 1967 року з передмовою Дмитра Павличка. Однокурсник, з яким у мене відбувся обмін, украв Антонича в бібліотеці Львівського будинку культури працівників торгівлі, про що й досі свідчить штамп на її титульній сторінці.

Таким чином, коли в одному з пронизливо зимних покоїв урбінського Палаццо Дукале повз наш туристичний галоп майнула одна з версій того самого багряного профілю з проваленим переніссям, життя знову здалося мені сукупністю повторів і циклів. А також безліччю зв'язків і знаків, переважна більшість із яких, щоправда, нічого не означає. Майже нічого. За винятком незнищенності матерії.

ФІЛАДЕЛЬФІЯ, 1998, 2009

Філадельфію мені вперше показував Марко, що його нині вже немає серед живих. Тому Маркові мене, що називається, передав інший Марко – у цій книжці він згідно зі своїм електронним іменем маркується як marcos17. Це він минулої осені зненацька відкрив мені очі на те, що єднає ледь не всіх українців. Чи принаймні всіх українців Америки.

Відомо ж: українців легше пов'язати, ніж поєднати. У Штатах наша взаємна розсвареність підсилюється ще всілякими суто еміграційними поділами та маніями. Так що навіть і Штатам, Сполученим, нічого сполучити не вдається. Четверта, пострадянська хвиля гостро недолюблює другу і третю, прозиваючи їх баняками. Саме так друга і третя хвилі прозивали свого часу першу, від якої взагалі майже нічого, крім химерних, а часом і дурнуватих прізвищ, не лишилося. Не сумніваюся, що як тільки з'явиться п'ята хвиля, баняками відразу стануть представники четвертої. Перетинаються всі українські хвилі хіба що в неділю по церквах, але навіть моляться вони радше розрізненими групами.

Однак! Є щось таке, що єднає всіх міцніше за церкви. Що саме – як ви гадаєте?

Ми з Марком саме обігнули філадельфійську ратушу і йшли по Маркет-стріт у східному напрямку. Тобто опинилися в місці, сказати б, найцентрішому з усіх центрів – якраз відповідному для Маркових маркет-стрітівських урбаністичних осяянь. «Я довго не міг зрозуміти, – казав Марко, – чому українці за першої ж нагоди втікають за місто. Чого вони так бояться? За що не любити театри, кафе, повій, денне і нічне життя, бари, бульвари, парки, різноманіття в незнайомих обличчях?». «Поклик землі? – спитав я. – Нестримне бажання тихо обробляти власну огіркову грядочку?». «Це другорядне, – відказав Марко. – Я запитував не одного, і от що виявляється. Підставовими є два моменти. Перший: у містах незручно паркувати машину. Другий: забагато негрів. І всі чотири хвилі абсолютно єдині в цьому, всі – від першої, що з неї майже нічого, крім прізвищ, не лишилося, й до четвертої, що досі танцює під Аллу й Кіркорова, – всі не люблять жити в містах через непрості умови паркування і повсюдність негрів». «Бідні негри, – сказалося мені. – Можна подумати, що саме вони – найстрашніший історичний ворог нашого народу. Що саме вони заганяли українців Америки в корабельні трюми і вивозили штабелями в заокеанське рабство». А, може, це й не мені сказалось, а Ярці, котра так само крокувала по Маркет-стріт поруч із нами. При цьому я від імені всіх на світі негрів подумав «за чьто?».

Одинадцятьма роками раніше тим же шляхом по Маркет-стріт мене вів Марко, що його нині вже немає. День був листопадовий, але сонячний і теплий. Марко був невисокий, зате пластичний і вітальний, себто його було по-хорошому багато. Найкраще, коли місто вперше показує хтось такий. Він, хоч і з українців, дуже вмів любити Філадельфію з усіма її неграми.

Цей факт і донині не може не залишати надії. Приблизно тієї, про яку я написав у давньому-давньому вірші: «Нам ніколи не вийти з осінніх беззахисних міст».

ФЛОРЕНЦІЯ, 1992

Слід було починати з житла, тому перші півтори години зійшли на розшукування тризіркового пансіону, вказаного у факсі (colazione included) [115]115
  Сніданок у ціні (італ., англ.).


[Закрыть].

Коли пансіон було знайдено, з'ясувалося, що поруч немає де запаркуватися. У намаганні знайти хоч якесь вільне місце минуло ще півтори години.

Піший шлях берегом Арно від машини до пансіону (з багажем) забрав ще хвилин сорок.

Кімната виявилася на четвертому поверсі. Ліфт не викликався. Ключ не підходив. Треба було зійти вниз і з телефонної будки додзвонитися до господині.

Вона під'їхала за годину, разом із першими сутінками. Ключ, який вона привезла, підійшов.

У кімнаті було зовсім темно через наглухо зачинені віконниці і задушливо. Треба було все повідкривати навстіж. З вікна вдалося побачити купол Собору, вежі, дахи і пагорби. Плюс рештки заходу сонця з-над пагорбів.

Двері душової кабіни зачинялися нещільно. Вода була ледве теплою. Нагріти її не вдалося б навіть Гаррі Поттерові, а не те що тій закіптюженій вибуховій колонці.

Добра година пішла на з'ясування, чого більше – втоми чи голоду. Втома перемогла, але голод видавався небезпечнішим. Від нього можна було не прокинутися.

Жодна з тратторій не виглядала краще за інші. Спаґетті ніде не являли собою чогось несподіваного. К'янті не збиралося бути ані справді червоним, ані справді сухим.

Звіддалік Старе Місто нагадувало Львів, але добре освітлений і набагато більший. Мости в рахунок не йшли. Зате Арно могло зійти за Полтву, трохи чистішу, часів її середньовічної молодості.

Старе Місто лишалося на завтра. «Завтра» означало дві-три години перед полуднем і дві-три після.

За цей нікчемний відтинок часу слід було: перейти Понте Векйо, пробитися всередину Санта Марія дель Фйоре, піднятися на Дзвіницю, ахнути побаченому згори морю черепичних дахів, тричі задихнутися від клаустрофобії, сповзаючи тими самими сходами вниз, роззявитися («Не може бути!») перед брамою баптистерію, обійти навколо Давида (копія), невдало жартуючи з приводу його пісюна (копія так само), вистояти чергу до Уффіці виключно з тим, аби безнадійно довго шукати «Втечу в Єгипет» Корреджо і врешті почути від охоронця, що «картину реставрують», насамкінець опинитися посеред П'яцца делла Репуббліка – але не заради голубів чи футуристів, а щоб відзняти на фото велетенський напис PASZKOWSKI.

Потім ще дві години судомно видиратися на автостраду з безжально закоркованого і загазованого міста.

Якщо вдуматися, то гірше скластися й не могло. Але я волію не вдумуватися.

Тільки от чого так хочеться знову в тамі тоді? І як це завжди виходить – що кожне пекло неминуче обертається раєм?

ФРАНКФУРТ-НА-МАЙНІ, 2003, 2005

У Німеччині зовсім небагато хмарочосів і всі вони, здається, у Франкфурті. Далі про них ані слова.

Для таких, як я, Франкфурт – це концентроване Професійне Місто, адже він є Buchmesse (Бух! Мессе!), щорічна виставка книжок і всесвітній ярмарок марнот. Якщо я буваю у Франкфурті, то передусім тому. І зовсім не тому, що я не можу жити без тамтешнього яблучного вина. Я можу без нього жити.

Так от. Франкфурт є своєрідним Центром Існування для таких, як я. Але не для мене. Бо для мене він перш усього місто Маленького Принца.

Звучить якось пиздувато, правда ж?

* * *

Епізод перший розгортався у товаристві А. і М. Шифрувати їх немає особливого сенсу, вам усе одно зрозуміло, хто це. Проте хай так монограматично й називаються в цьому розділі – А-і-М.

Позаяк у часи Бухмессе франкфуртські готелі переповнені, а ціни в них уже не назовеш і божевільними, а радше скаженими, видавництво запропонувало нам приватне помешкання певного благодійника. Ми домовилися, що хай буде так. Серед переваг цього варіанту наголошувалося на місцезнаходженні: доглянутий буржуазний Вестенд, вулиця імені великого композитора, не більше десяти хвилин пішої прогулянки як до виставкового комплексу, так і у протилежний бік – до видавництва. Стільки ж – і ти на Боккенгаймер Ляндштрассе, уздовж якої тягнеться під землею метро.

До помешкання ми вперше потрапили пізно увечері. З нами були адреса, два комплекти ключів у конвертах і ціла компанія знайомих поляків, що ніяк не хотіли спинятися в азарті розпивання все нових і нових пляшок. Помешкання виявилося найвищим у тому чотириповерховому будинку. У нас такі називають мансардовими, себто розташованими безпосередньо на піддашші. (Слово «піддашшя» подобається мені ще й тим, що фонетично є нашою гідною відповіддю чужинській «мансарді»).

Отож ми довго піднімалися сходами.

Тепер увага! Перед порогом там бовванів Маленький Принц на підставці – випиляний з деревини і розфарбований у згоді з кольорами першоджерела об'єкт заввишки з половину людського зросту. Комусь із нас це відразу не сподобалося, а хтось навіть присвиснув і сказав «Ну от!».

* * *

Як описати помешкання? Я назвав би його перевантаженим. Це при тому, що люб'язний власник-незнайомець перед тим, як на кілька діб звільнити його до наших послуг, подбав про капітальне прибирання. Тобто в помешканні на ту хвилину панував ідеальний порядок. І разом з тим його не можна було не назвати захаращеним.

Маленьких принців, того ж типу, що і при вході, в ньому виявилося ще зо п'ять – у тих самих костюмчиках зі штанами кльош та з тим самим пучкувато-солом'яним волоссям. Але, крім них, там усюди траплялися й інші персонажі – Качур Дональд, Негренятко-Кухар, Пінгвін Отелло, Манді-Вейтресс у міні-спідничці та з випнутими задерикувато цицями й попеням. Назагал усе в тій треш-хаті належало певній грайливій цілості – такому собі перехідному від Мерилін до Елвіса солодкому стилеві – з урахуванням усіх дев'яти років різниці між старушенцією Мерилін та шмаркачем Елвісом. (Зараз, іще хвилинка – і я згадаю, як це називається… Пін-ап – от що це таке. Дівчатка, актриски, зірочки, сексуальні символята з першої, а частіше третьої сторінки журнальних обкладинок – їх витиналося ножицями і пришпилювалося на видному місці. От звідки цей pin-up, чи то пак пришпил або – українською звучатиме ближче до оригіналу – прикноп. І тепер я вже знаю, як усе це назвати: пін-ап-помешкання).

Стіни ж було позаклеювано фотошпалерами, чорно-білими. І на них усюди красувалися типи в капелюхах і шарфах – якісь підстаркуваті кіногерої? Я не впізнавав жодного з них, але був майже впевнений, що то знаменитості минулих років, великі сучасники і конкуренти якогось, наприклад, Гемфрі Боґарта, що його, до речі, я попри своє невігластво б усе-таки впізнав.

Капелюхи й шарфи, шарфи й капелюхи. Вони, наче продовження фотошпалер, заповнювали все помешкання. Наче ті шпалерні дядьки знічев'я закидали їх сюди зі свого потойбіччя. Капелюхи мали один і той самий фасон – здається, його називають ковбойським або стетсонівським. Проте замість ласо ми повсюдно натикалися на тростини, ціпки й костурі.

Іноді раптово накочувала м'якість: якісь жіночні елементи декору на зразок тюльпанної плювальниці, заповненої м'ятно-карамельними смоктальними подушечками. Окремі фрагменти навіювали враження про житло зістарілої та всіма забутої моделі років десь так 1940-х – отут вона доживає віку на останні крихти від колишніх казкових зарібків. Нафталіном не пахло, але здавалося, що повинно б.

До всього згаданого не надто клеїлася бібліотека. Замість очікуваних коміксів з Бетменом чи радше з Бетвумен або життєписів Бардо чи Барбі книжкові полиці (а книжок було багато) вгиналися від солідних томів із класикою. При цьому в господарі вимальовувався дуже виразний слов'янофіл і шанувальник великої східної душі. Чи не на дев'ять десятих та класика була російською, хоч і в німецьких перекладах, а господар видавався настільки в ній просунутим, що дозволяв собі тримати не те що повні зібрання знаних кожному ідіотові Лео графа фон Тольштоі чи Фйодора Мі-Хайлевича Достоєффскі, а й поодинокі томи зовсім екзотичних трударів літератури зі здвоєними прізвищами на зразок Салтиков-Щедрін, Сухово-Кобилін, Голеніщев-Кутузов чи Мамін-Сибіряк.

«Сподіваюся, Вам буде добре у скромній моїй оселі, – звертався до нас господар привітальною запискою, грайливо розмальованою й залишеною на кухонному столі. – Завжди схилявся і вічно схилятимуся перед Вашою великою культурою». Ми з А-і-М певний час розмірковували, чию саме культуру він так помилково вважає великою – польську чи українську. А потім дійшли висновку, що всіх нас він має за росіян, звідси й такі красиві слова. Дочекаєшся їх від німця, якщо ти не росіянин! «Усі, хто живе на схід від Франкфурта – росіяни», – зубошкірив А.

Той тип, господар, узагалі любив лишати записки – звернення до майбутніх пожильців свого помешкання. (Коли я через два роки потраплю до нього вдруге, він у записці попросить мене проглянути підкинутий ним таки щоденник. «У ньому я ділюся деякими спостереженнями за характером певної дорогої мені особи з Вашої частини світу, – звертатиметься він до мене з папірця, покладеного згори на щоденникову палітурку. – Її характер видається мені типовим для всього слов'янського жіноцтва. Можливо, описані мною РЕАЛЬНІ події й переживання стануть Вам у пригоді при створенні наступного твору. Я ж зі свого боку буду щасливий і невимовно вдячний, якщо Ви залишите свій хоча б коротенький відгук». З цією метою він навіть покладе поруч іще один аркуш паперу, чистий, а також – на нього – ідеально тонко вигострений олівець. Мені вже нікуди буде подітися).

А ще він обставляв усю приступну пожильцям-письменникам житлоплощу пляшечками. Де-не-де мені постійно траплялися всілякі мінімальні порції як не єґермайстера чи кюммерлінґа, то якогось іще шлункового еліксиру, пити який нормальна людина стане лише від остаточної безвиході.

Йому здавалося, що він дуже привітний господар.

* * *

Ми з М. (більше з нею, ніж з А.) кілька разів обговорювали його таємничу особу. М. активно не подобалося те помешкання. Добре, що ми проводили в ньому не так багато часу. Одного разу М. розповіла історію. В юності вона подорожувала стопом по Франції. З нею була ще подруга – дві молоденькі дівчини років сімнадцяти. Десь пізно увечері їх підібрав на шосе проїжджий дядечко. Спершу він здавався просто дивакуватим, але коли відмовився випускати їх на потрібному повороті і погнав далі якимись усе гірше освітленими селами, обидві подумали «оупс!». Він завіз їх до себе і наказав чекати. «Його вітальня, – розповідала М., – чимось нагадувала цю. Ні, нічого такого (вона обводила поглядом фотошпалери). Але чомусь мені саме тут усе те пригадалося. З чого б це?». «Маленький Принц?» – запитував я, вдаючи психоаналітика.

Історія М. та її подруги закінчилася в цілому щасливо. Поки вони цокотіли зубами з переляку, зачинені зусібіч у вітальні, до них із верхнього поверху сповзла старезна дама відьомського типу й почала шипіти: «Ви не бачили, що він хворий?! Чого вчепилися до інваліда?! Геть звідси, огидні шлюхи!». То була його маман. Вона потягла їх за собою і виштовхала надвір через вузьке вікно в туалеті. Добігаючи до хвіртки метрів за сто від будинку, вони озирнулися на крики, що доносилися з ґанку й побачили його, вже переодягнутого в усе середньовічне, з приклеєною синьою бородою та секс-шопівськими кайданами через плече. На щастя, станція була недалеко. Їм вдалося заскочити до місцевого потяга трохи раніше, ніж синьобородий рвонув навздогін.

Така то була історія.

А, може, я щось у ній і поплутав. Це не так важливо. Натомість важливо те, що М. ні за що не погодилася б замешкати у тій франкфуртській мансарді сама. Так вона й казала.

Інтриги додавала закрита кімната. Ключа від неї ми не мали. Чому? Що він там ховав? Час від часу ми зазирали в замкову шпарину. Крізь неї можна було догледіти фрагмент ліжка, розстеленого. Іноді здавалося, що на ньому хтось лежить – з-під напіввідкинутої ковдри начебто стирчала чиясь непорушна гомілка. Що далі, побачити не вдавалося. Та й гомілка не завжди була на місці.

Зазвичай ми дуже голосно сміялися з усіх тих обставин. А. погрожував, що повикидає на хрін з вікна всіх тих негренят, пінгвінят і маленьких принців. На четверту добу ми роз'їхалися в різні боки, а ключі в тих самих конвертах повернули тій самій посередниці.

* * *

Другий епізод трапився через два роки. Того разу ключі від мансарди отримав тільки я. І жити в ній мав я сам. Насправді я очікував приїзду Лінди Гаммершляґ, що її – про це ви вже могли читати – надалі називатиму Лін.

Отоді він, цей вічно невидимий господар, крім привітальної записки на кухонному столі та чергової партії понаставлюваних де-не-де, ніби пастки, плящинок із гидкими настоянками, підкинув мені свого щоденника. «День перший! – писалось у першому ж рядку. – Завжди мусить бути день перший – пролог, а не початок. Але завтра, вже завтра до мене постукає вона, Мірванна Анісовна [116]116
  Саме так в оригіналі – Mirwanna Anisowna. Що б воно насправді означало? Мария Ивановна Анисимова?


[Закрыть], моя нова подруга, що її дотепер я мав щастя бачити лиш на фотографіях. Яка ж вона в житті?!».

Зізнаюся: його писанину я читав неуважно, перестрибуючи по кілька сторінок і часто відволікаючись. Проте загальний зміст цієї дещо тургенєвської прози я схоплював досить виразно. Якась росіянка, мешканка, здається, Сиктивкару (що його в цій книжці немає), в пошуках человеческих условийжиття на порозі його бальзаківської стадії, скориставшися послугами міжнародноїслужби знайомств (добре відома на теренах колишнього еСеСеСеРу історія), закадрила самотнього підстаркуватого німця, ідеаліста і придурка, вихованого російською класикою та пін-ап-культурою дивака. Усе подальше – це опис їхніх стосунків саме з його, дивацької на літеру «м», перспективи. При цьому всі трюки, маневри і побутові хитрощі Мірванни Анісовни мені, мимовільному читачеві нотаток, здавалися цілком очевидними. Чого ніяк не скажеш про їхнього автора. «Мірванна Анісовна сьогодні з самого ранку скривила губки, – писав він. – І хоч їй це вельми пасує, мені довелося таки пообіцяти, що вже в понеділок ми йдемо до банку, де я перепишу всі рахунки таким чином, щоб і вона могла вільно ними розпоряджатися. Як радісно засвітилися після цього її теплі очі! Як багато тепла в цій не зіпсованій матеріальним переситом святій слов'янській душі!». Або в іншому місці: «Мірванна Анісовна сьогодні півдня готувала для мене блины. (Здається, я правильно написав це красиве російське слово). Жодна німкеня – та що там німкеня! – жодна європейська жінка не присвятила б аж стільки зусиль тому, щоб кулінарно догодити своєму другові. За обідом я, в захваті від блины, кав'яру та трьох (!) чарок «Moskovskaya», дав їй урочисте слово, що його вона вже від кількох тижнів так засоромлено добивалась. А саме: я впишу її співвласницею нашої – відтепер нашої! – хатинки над Боденським озером. Вони, росіяни, я читав у Горького, просто жити не можуть без Datscha! Як близько від цього гарного слова до іншого, так само чудового – Duscha! Душа, саме так – велика і добра. Мені здалося, вона ледь не плакала зі зворушення».

Далі йшлося про окремі труднощі нового співжиття і взаємного притирання: «Мовний бар'єр. Чому я, старий віслюк, досі не знаю російської? Чому лише десяток слів? Яка ж убога ця наша німецька Seele [117]117
  Душа (нім.).


[Закрыть]! Пробач мені, люба подруго, всю цю рутину мовних курсів. Яка ж ти однак розумниця!».

Трохи нижче виявлялося, що Мірванна Анісовна переїхала в нове життя не сама: крім себе, вона повісила на шию старого наївняка ще й дитину – здається, дівчинку. «Найгірше те, що я майже нічого не розумію, – писалось у щоденнику. – Мірванна Анісовна з Каченятком [118]118
  В оригіналі це виглядало як Utjonotschka.


[Закрыть]теревенять собі годинами – а я ні в зуб ногою. Про що вони щебечуть? Над чим або ким сміються так весело? Мої любі дівчатка…»-

Мабуть, я виловив би з тих писань ще не одну варту уваги цитату, якби не гортав їх аж так неуважно. Бо насправді я не міг дочекатися Лін. Це був радше спортивний інтерес – я з усіх сил намагався вгадати, які ще помаранчеві деталі з'яляться на ній цього разу.

Лін увірвалася третього дня перед полуднем. Під розпанаханою курткою вона мала таку ж розпанахану блузку. «Уяви собі, – сказала Лін, – на весь потяг жодного чоловіка, котрий би не заліз мені в декольте! Звичайно, поглядом». Я відповів, що на їхньому місці зробив би так само. І не тільки поглядом.

І я це невдовзі зробив.

* * *

Нас цікавила зміна просторів і декорацій. Чужі помешкання подобалися більше, ніж готелі. У них на відміну від готелів завжди є шанс для несподіванки. Ми надзвичайно раділи кожній знахідці – пляшці вина, хай і початій, гобоєві, пістолетові. Усе нам так чи інакше знадоблялося. Інтер'єр мав значення, хоч важливо було й те, що за вікном. (Найкраще, коли крона великого дерева – незалежно від пори року, з листками чи без. Лін могла бачити її спиною, а я третім оком).

Цього разу в нашому просторі було справді багато зайвих і дурних речей, з яких кожна вважалася доброю знахідкою: газовий або кашміровий шарф, пластмасовий дзьоб Качура Дональда, полірований костур з фалічним наголівником. Іноді той простір перетворювався на дещо химерну порностудію, що в ній нарешті прояснювалось істинне функціональне призначення кожного з елементів мотлоху. Маленькі принци з дитячою цікавістю спостерігали за нами зі своїх кутів і планет. Фотошпалерні добродії в капелюхах з'юрмлювалися над нами, пхаючи всюди свої носи, тяжко сопучи і безжально мастурбуючи.

* * *

Аж увечері Лін запитала, чи мене бува не дивує один і той самий сюжет. Я відповів, що живу тут удруге і мене вже ніщо не дивує. «А що ти маєш на увазі під одним і тим самим сюжетом?» – уточнив я. «Завжди цей стилізований капелюшний тип і ця дівчинка на задньому плані. Так ніби завжди той самий фільм», – пояснила Лін. Вона кінознавець і все на світі бачить через історію кінематографа. «До речі. Ти, мабуть, знаєш імена всіх цих акторів?» – поцікавився я. «По-перше, він один. Це одна й та ж людина. По-друге, це не актор. І дівчинка завжди та сама», – впевнено розвіяла мої сумніви Лін.

«Що ми про нього знаємо?» – спитала Лін трохи згодом. Я почав переповідати за щойно прочитаними сторінками. Діло, як мені здалося, йшло до гіршого. Між автором та Мірванною Анісовною виникало все більше бридких непорозумінь. Уже набрякали перші суперечки і свари. «Я все одно чужий їй, чужий!» – нотував він. «Я ледь не розридався від такої несправедливості й вибіг до сусідньої кімнати, щоб вона не бачила мого перекошеного болем обличчя», – нарікав сторінок через п'ять. Десь далі, якось дуже на марґінесі, автор натякав на дедалі сильнішу підозру, нібито Мірванна Анісовна заблизько знюхалася з якимось казахстанським німцем Пашею. Останній навіть погрожував старому «серцевим нападом». Але ще далі той віднаходив у собі чергові поклади терпіння, за його словами, ангельского: «Я мушу, я повинен, я зобов'язаний зціпити зуби! Так, я витримаю все заради моєї маленької дівчинки!».

«Таки обмовився», – констатувала Лін, перебивши моє цитування. «Щодо чого?» – не додув я. «Щодо себе, – пояснила Лін. – Він водить сюди дітей». «Мені так не здається, – заперечив я. – Він просто старий самотній чоловік. Не без романтичних зайобів, ясна річ. Нам, цинікам, вони здаються патологічними».

Лін хитнула вогненною головою й вийшла до ванної кімнати. «А це?» – спитала вона. У руці вона тримала гумову качечку завбільшки з долоню. «Старий самотній чоловік? – повторила Лін. – Настільки, що грається у ванні цією штукою?».

То був речовий доказ, як не крути. Десятки разів я був у тій ванні, дивився на ту довбану іграшку – і жодного разу не бачив її. Тобто бачив і не фіксував. А Лін зафіксувала з першого ж разу. От воно, жіноче око. Чи кінознавче?

Ого, подумалося мені. І хто ж тоді наївняк – він чи я?

На прощання Лін зізналася: «Я ні за що б не лишилася тут сама». І додала: «Стільки розпачу і страху». Мені згадалося: два роки тому М. казала те саме.

* * *

З мене ще належався відгук. Що я міг написати на тому чистому аркуші ідеально вигостреним олівцем, коли наступного ранку назавжди і востаннє покидав мансарду? Пошуки потрібної мені для цього книжки в німецькому перекладі довгими не були. Я відкрив на десятому розділі і відразу знайшов улюблену фразу, що її власноруч і переписав для нього: «Ich liebe es nicht, zum Tode zu verurteilen und ich glaube wohl, dass ich jetzt gehe» [119]119
  Не люблю смертних вироків. Та й мені вже пора (нім.) – Антуан де Сент-Екзюпері. Маленький Принц.


[Закрыть].