Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 34 страниц)

НАЙМЕХЕН, 2004

Чому я ніяк не можу згадати назву того кораблика, що віз наші ненаситні тіла й душі водами Райну вниз? Востаннє ми зійшли з нього на берег у Наймехені, і берег виявився голландським. Ніколи перед тим і ніколи після того я в Голландії не бував. Я навіть не знаю, як таке могло трапитися. Але це вже доконаний факт – я наче заповзявся обминати Голландію десятими дорогами.

І тільки одного разу в житті я зійшов з корабля на берег у Наймехені. Усе, що було перед тим, було Німеччиною, а Голландія відразу здалася мені іншою. Але якщо ви спитаєте мене чому, я відповісти не зможу. Я нічого, зовсім нічого не пам'ятаю про Наймехен – навіть назви корабля, що мене до нього довіз!

Гаразд, коли я кажу «нічого», то суттєво перебільшую. Приміром, я пам'ятаю, що всі ми дуже раділи наближенню до голандського берега і заздалегідь обговорювали цю радісну перспективу – ще в Кельні, здається. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», – повторював час від часу кожний з нас і підморгував іншим. І всі погоджувалися з ним, що так воно й буде, і так само підморгували.

Але чи місцевий оркестр і справді зустрічав нас на березі? Не пригадую. Хоча звідки тоді це нав'язливе видиво з причалом і саме голландськими, а не якимись там ще, триколорами? Коли причал ближчає, і набережна більшає, і ти сам суцільне відеоспостереження, і врешті оркестр починає грати щось незрозуміле, виманюючи тебе на берег?

Крім того, пам'ятаю, що готель видався мені старовинним, а мій номер жахливо тісним, особливо в порівнянні з усіма попередніми німецькими. У такому номері навіть ноги не було як витягнути – доводилося спати, згорнувшися клубком. А може, мені трапився якийсь дитячий номер? Але не пам'ятаю ні назви готелю, ні який номер був у мого номера. Зате пам'ятаю, яке це було щастя – вибігти з готелю на якусь площу, назви якої не пам'ятаю.

Чому це було щастя? Тому що до прощальної вечірки з усякими читаннями поезії залишалося ще кілька вільних годин і я був сам у чужому місті десь у Голландії, в якій не бував ніколи раніше. Але перш усього тому, що все діялося в перші дні літа і цілий світ мерехтів мені новою чистою зеленню і пахнув зеленою річковою водою. І я безпомилково, за допомогою самих лише ніздрів та носової порожнини, вибрів саме на ту дільницю, тобто я повернувся до річки і пішов якимись набережними, допоки не почалися суцільні кофішопи. «От уже в Голландії, то собі як то в Голландії», – повторював я час до часу заповітну фразу, хоч насправді то вже й не Голландія була, а суцільна Кофішопія. «Кофішоп за кофішопом, кофішоп за кофішопом!» – запульсувало в мені рефреном. Що це було – шматочки-зародки реґґі?

Отже, дещо я все-таки пам'ятаю.

Пам'ятаю, що кофішопів було повно – ціла вулиця. Пам'ятаю, що я цьому навіть не здивувався й тим більше не противився – кордон поруч і вся велика Німеччина знемагає у прагненні поглибше затягнутися магічним димом. Ще пам'ятаю, як зайшов досередини. Останнє, що пам'ятаю – це купівлю трьох джойнтів по два євро штука. Чому саме трьох? Тому що це досконале число, яке містить у собі початок, середину і кінець – раз. Тому що перший був на зараз, другий на вечір, а третій мав доїхати до України – два. Тому що вигідніше купувати відразу три – три.

Адже коли береш три, то платиш не шість євро, а п'ять. Не пам'ятаю, що було б, якби брав шість чи, скажімо, дванадцять. І яку знижку отримує той, хто замовить аж дев'яносто дев'ять.

Зате пам'ятаю єдиного відвідувача при шинквасі з чаєм і цигаркою, його цілісну філософську незворушність. Звідки люди беруть аж стільки спокою, подумалося мені, але без образи чи заздрості. Мені здається, що він так і сидить на тому ж місці донині.

Не пам'ятаю, чи прийняття, влаштоване для нас міським головою в ратуші, відбувалося перед прогулянкою до кофішопу чи вже після. Проте пам'ятаю, що промови на прийнятті видалися мені надто розтягнутими. Природа цієї розтягнутості полягала в тому, що всі промовці якось ледве повертали вкінець розартикульованими язиками – так, наче кожний з них недавно переніс інсульт. Це було цілком можливо у випадку наймехенського мера, його заступника й кількох місцевих діячів культури. Тобто цілком можливо було припустити, що всі вони як один чомусь недавно перенесли інсульт. Але аж ніяк неможливо було припускати таке у випадку доктора Л., керівника нашого проекту, з яким я зовсім нормально спілкувався ще пару годин тому. А проте він також заледве плів язиком. Настільки заледве, що я не міг ухопити жодного змісту, ба навіть жодного слова. І це несамовито веселило мене – до тієї міри, що я раз у раз дещо завідверто пирскав сміхом, аж поки не піймав на собі кілька здивовано-осудливих поглядів, зокрема пані Уршулі, польської поетки. «Акустика тут ні до чого», – сказав я вголос, до жодного з присутніх особисто не звертаючись, і вийшов з ратуші подихати глибше.

Я дихав ним довго, до глибоких сутінків, а вони в червні настають нескоро. І за весь той час я зробив лише три повні вдихи і три видихи – по півгодини кожен. Це я пам'ятаю точно – півгодинний видих, півгодинний вдих. Зате не пам'ятаю, як опинився у тому клубі, де всі святкували востаннє. На сцену саме виводили пані Уршулю.

Це вона читала свої вірші того вечора. Вона і кілька місцевих молодих поетів чи, краще сказати, слемерів. Але поки читала вона, все складалися більш-менш. Якщо не брати до уваги, що вона чомусь читала французькою. Я не міг нічого в цьому второпати, бо французькою таки не володію. Хоч іноді мені здавалося, ніби насправді я, не розуміючи ні слова, прекрасно розумію суть і навіть можу робити синхронний переклад – і, якщо треба, то навіть римований. Але не це вселяло в мене тривогу, а слемери. Їх робилося все більше, вони обступали мене зусібіч і всі готові були негайно виступити. Вони штовхалися ліктями. Я поліз, ніби Іздрик у власному сні, якоюсь металевою конструкцією вгору й нагло опинився на другому ярусі, де зустрів решту наших з корабля. Вони гомоніли про щось кружкомб і саме починали пускати колом водяну люльку. Її розкурювала Ольга, бо люлька належала їй, і я тут-таки вирішив, що «Ольга» чудово римується з «люлька». Ольга придбала люльку вдень у кофішопі. Того дня кожен щось придбав у кофішопі, кожен десь побував, крім пані Уршулі, як мені здається. Щойно черга дійшла до мене і я затягнувся Ольжиною люлькою, як почув за плечима «Юрію, що ви робите?!». То був той самий німецький підліток, що всюди мандрував за нами – якийсь чи то фанат, чи то відмінник. «Я ж вас порівнював з Достоєвським, Юрію, а ви…» – ображено хнюпився підліток. Я передав йому люльку, і він з усіх сил затягнувся. Мені дуже хотілось якось підтримати розмову, розпочату в цьому колі без мене, але всі думки кудись порозбігалися. Тобто кожну з них я забував, щойно згадавши. Мабуть, я навіть уже і стояв з відкритим ротом, підстерігаючи першу-ліпшу впійману за хвіст фразу. На моєму обличчі, певно, намалювалися такі муки творчості, що Ольга взяла мене під руку і запропонувала вивести надвір. «Тобі недобре?» – спитала вона. Від цього її запитання мені справді стало недобре.

Надворі ми з нею описали кілька кругів довкола клубу. Мені завжди щастить на когось такого, як Ольга. Вона заспокоювала мене як лиш могла – так, наче наді мною і справді нависала якась небезпека, і це будило в мені все більше сум'яття, але я був їй невимовно вдячний за те, що от вона тут зі мною і ми куримо цю водяну люльку на двох. «Нічого, нічого», – повторювала Ольга, але чомусь українською. Кажуть, наче вона знає українські пісні, а в її родині водяться люди на прізвище Андрухович. Тому я вже й не дивувався тому її «Нічого, нічого». Щоправда, мені вчувалося в ньому «Хуйово, хуйово». І так тривало би завжди, через всі віки прийдешні – вона повторювала б «Нічого, нічого», а я все глибше ховався б з головою в себе, чуючи від неї «Хуйово, хуйово». Так тривало би завжди, якби на одному з чергових кругів ми не напоролися на Міхаеля.

Міхаель мав до мене цілу розмову, бо саме дочитував мою книжку, яку від мене й отримав на тому кораблику під час нашого плавання. Це було жахливо недоречно – говорити з ним отепер про всі ті есеї, але мені не вдалося відвертітися. Найгірше, що при цьому я втратив Ольгу, бо вона зникла у темряві. А, може, й не зникла – просто відійшла вбік, аби прийти на допомогу в потрібну мить.

Наступним кадром є наша з Міхаелем розмова за столиком у подвір'ї того ж таки клубу. Пам'ятаю, як мені сушило і в'язало рот і як я не міг з'єднати докупи одного німецького слова з іншим. Зовсім не пам'ятаю, що Міхаель мав сказати мені про мою книжку. Пам'ятаю лише, що він говорив шалено складно і вишукано, густо застосовуючи абстрактно-філософський понятійний апарат, і це шокувало мене подвійно. По-перше, я ніколи не сподівався, що цей суцільно татуйований і пірсинґований неодадаїст з голим черепом володіє аж такою високою культурою філософування. По-друге, я ніколи не сподівався, що аж така висока культура філософування якимось чином достосовна до моїх писань. Щоправда, тут я міг і помилятися. Тобто Міхаель насправді міг усе те говорити не про мою книжку, а про всі книжки загалом. «Ще тільки пива мені не вистачало», – подумав я, коли нам принесли по кухлеві.

Але в цілому пиво трохи розв'язало мені язика і, щоразу спотикаючись у вимові довжелезних німецьких слів та порядкові їхнього нанизування, я розповів Міхаелеві кілька цікавих речей. А саме: що у Фрідріха Енгельса був брат-близнюк Фрідеман Енгельс, значно талановитіший від першого, але рано померлий. Про те, що минулої ночі в Берлінському зоопарку сталася вельми неприємна пригода: полярна лисиця проникла до сусіднього вольєру й одного за одним пороздирала всіх двадцятьох шістьох пінгвінів, які там жили. Про те, що всередині Земної кулі міститься ще одна планета, розмірами значно більша від Землі. Останнє було цитатою, і Міхаель мав здогадатися звідки. Натомість ця звістка дуже сильно приголомшила його. Він сказав «блядь» і надовго замислився. Сподіваюся, ми розійшлися друзями, хоча з тої миті я жодного разу ніде й ніколи його не бачив.

Зате потім я бачив автомобілі, і вони проїздили дослівно попри наш столик у якомусь кафе, ледь не черкаючи об нього своєю металевою поверхнею. Крім мене, за столиком сиділи всі поляки включно з Ольгою, навіть їхні дівчата-перекладачки, які ще годину тому танцювали у клубі самі з собою і, як мені здалося наступного дня, сильно на мене образилися. Так от – ми сиділи за столиком у кафе, але в той же час попри нас їздили авто, себто столик розташувався посеред проїжджої частини. А може, то таке дивне кафе, через яке можна проїжджати за міліметри від столиків. «Ходімо звідси, тут навіть неможливо поговорити», – звернувся я до всіх і ні до кого зокрема, киваючи головою в бік автомобілів. Не певен, чи мене зрозуміли.

Зате певен, що трохи пізніше, вже у власному готельному номері, я ще довго не міг відкараскатися від тих автомобілів. Вони все проносилися попри моє ліжко – дарма що таке маленьке. Я мусив підібгати ноги під саме підборіддя – щоб котрийсь із них часом не черкнув мені гарячою обшивкою по п'ятах. Добре, що світанок у червні настає скоро. Він і порозганяв їх усіх, і вони врешті перестали гальмувати з вищанням за якісь міліметри від стіни. Хоч я все одно не зважувався випрямити ноги. Так і лежав ембріоном на самому дні Голландії, котра насправді може бути безоднею.

НОВИЙ САД, 2002

Цей спогад недовгий, але сильний.

Недовгий, бо відвідини Нового Саду тривали всього якісь лічені години. Сильний, бо сильно підсилений ракією, що нею мене частував Сава в універі на кафедрі. У сербських університетах викладачі теж поцмулюють на кафедрах у вільний від лекцій час. Ракія була невимовно міцна і добра, просвітлена і підсилена (у свою чергу) невимовно міцною доброю кавою й таким же тютюном. Відчуття страшенно рідного місця не полишало. Воєводина – це ніби сербська Галичина: та сама небіжка Австрія досі пантрує тінню над її сипкими теренами.

Від будівлі філософського факультету до набережної над Дунаєм навіть не два кроки, а ближче. Часу в нас виявилося лише на Дунай, шматок набережної та щоб кинути погляд на протилежний бік, де Петроварадинська фортеця.

Мостів, жодного з трьох, так і не було – тільки уламки. Навзамін діяв один-єдиний, тимчасовий і понтонний. Здається, нижче за течією, тобто ліворуч від нас.

Розбомблені мости Нового Саду і є суттю чи центром спогаду. Серед ясного й теплого осіннього дня потрапляєш до міста, в якому тобі відразу все подобається. Так що навіть потаємно хочеш залишитися тут надовше – хоча б заради Дунаю та його мостів. Але мостів немає, все ще немає, виявляється. Й аж тут починаєш розуміти, що в цьому місці рвалися бомби, якісь лише два з гаком роки тому. І ось ці, наприклад, обсмалені рештки, ці поламані кістки, до яких ти саме наближаєшся – це вже не Варадинський міст, яким ти залюбки перейшовся би на той бік до фортеці, а свідчення «непропорційно застосованої 1 квітня 1999 року військової сили».

Чому Захід карав Сербію так «непропорційно»? Чому я, його переконаний адепт і аґент, не знаходжу слів, щойно мова зайде про сербську весну 99-го? Чому саме Новий Сад, насправді такий опозиційний, прозахідний, чому ці сербогаличани, ці пост-австріяки Сербії, чому жертвами стали саме вони?

Уявімо собі, не без холодання в нутрощах, що Косово – це Крим, а косовари – кримські татари. До цієї аналогії ще й досі полюбляють удаватися всілякі панслов'янські провокатори. Я її ненавиджу і йдеться мені не про це, а про інше. От якби Захід виступив захисником кримських татар у тому, на щастя, уявному конфлікті і, щоб зупинити насильство над ними, почав би скидати бомби, але чомусь на Львів? Неможливо?

Але саме так вони це вчинили з Новим Садом.

У Львові немає Дунаю, проте його близькість іноді відчуваєш надто загострено.

НЮРНБЕРҐ, 1995

Уявіть собі кінець липня і дуже багато краси: дерева, пагорби, пронизані світлом галявини, якісь там ще млини, фонтани, а головне – річки зеленавого кольору, і ви стоїте на мостах і бачите все до дна, як там понад самим дном ходять повільні рибини. Я вже десь кілька разів писав про це, зокрема про цю сповнену повільної тілесної радості ходу річкових рибин. Як і про водорості, що плавно нагиналися вперед у згоді з течією. «Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста – це й була Європа», – ось як я про це вже одного разу писав. Європа – це країна, в якій рибам живеться добре.

Місто, що в ньому наприкінці липня мені трапилися згадані дерева, галявини, мости, рибини й водорості, називається Нюрнберґ. До нього я заїхав з мертвими півнями, власне кажучи, то вони заїхали, а я був додатком, тобто їхнім «домашнім поетом». Так написала про це якась місцева газета наступного ранку після концерту. «Щодо музики без кордонів, то долати їх можна лише завдяки місткам над прірвою мови: змістовно насичений львівський вечір Вальтера Моссмана з молодою групою «Мертвий півень» неможливо уявити собі без перекладу, цього ключа від почуттів». І трохи нижче: «Ми помрем не в Парижі, – співає культова група українських студентів, – ми помрем у провінційному ліжку!». Насолода прориву пульсує крізь лють і смуток, а залишається «фантомний біль від крила». У музичному плані цей молодий септет, що прихопив із собою свого домашнього поета Jurkif Andruchowytsch, перебуває десь зовсім поруч із західним альтернативним роком – а все ж настільки відмінний у своїй нестримній віддачі великим почуттям».

Чи хтось іще колись писав про півнів так гарно? Не думаю. Та за такі слова я нині ще раз пробачаю тому рецензентові і «домашнього поета», і Юркіфа! А втім, непогане ім'я – Юркіф, щось наче Юсуф або Юркайф, чому б і не назватися ним?

Однак я не про це. Я хочу дешифрувати вжите в тій рецензії поняття «септет». Воно означає, що виконавців мало бути семеро. Зараз я спробую їх перелічити. Барбара і Ярка співали, Джон Олег Сук грав на бас-гітарі, Чайка на гітарі, Юрко Чопик на акустичній гітарі – маємо п'ятьох. На ударних тоді ще грав Серафим. Дорогою до Нюрнберга він уже читав священні буддистські тексти, і це не могло скінчитися добром. Але він у цьому переліку все одно є і він шостий. А сьомого я згадати не можу. У зв'язку з цим я припускаю, що сьомим був я, вперше в житті сприйнятий як один з них чи принаймні як «домашній поет» (тобто як домашнє вино, домашній сир, домашня тварина і домашній привид в єдиній особі).

Того вечора півні сатанинськи добре відіграли на руїнах Катаріненкірхе. Цьому є два пояснення – одне другорядне й одне першорядне. До них за хвилинку, а поки що той епізод зі старим добрим Вальтером, який насправді був героєм вечора і який зробив тоді більше, ніж усі святі разом взяті. Так от, коли все закінчилось і зворохоблено-зворушена публіка нарешті кількома потоками стала покидати руїну, Вальтер завів нас на пиво від організаторів і сказав таке: «Ви перевернули уявлення цих людей про вашу країну. Ви зробили її красивою і найцікавішою на світі. За це вам належиться великий орден від вашого міністерства закордонних справ. Але по-перше, воно у вас надто тупе, щоб до такого додуматись. А по-друге, на біса вам той їхній орден здався?». Це досьогодні наймудріший тост, який я коли-небудь чув.

Тепер до пояснень, чому все сталося саме так.

По-перше, ми грали не де-небудь, а на руїні. Вважається, що то руїна церкви (Катаріненкірхе). Руїною вона є починаючи з 1945-го, коли її бомбанули – як там їх називають у кацапів? – піндоси. А церквою вона не була вже задовго перед тим, себто ще з часів Реформації, коли реформатори, наче якісь більшовики, повідбирали всі ключі і забили всі її входи дошками. І потім вона більше ніж 200 років служила місцем, де збиралися, грали і співали майстерзінґери. Тобто це вони повилазили з нами на сцену того вечора і витягнули клас. Насправді це їм били браво. Але в наших особах.

По-друге, дорогою до руїни ми спинялися на мостах і дивились на воду зеленавого кольору. Ми не мали з собою (чомусь) горілки, за що нас першого вечора навіть суворо покартав Вальтер – як так, приїхали з України й без горілки? Чого в такому разі приїхали? Отже, ми не мали горілки, але все одно сп'яніли в Нюрнберзі, ніби професор Плейшнер у Берні. Ми не читали священних книг Серафима, але все одно стали буддистами, а це означало – повільними радісними рибами в зеленавій воді. Ми стали рибами, які змогли заспівати.

Право вирішувати, яке з цих двох пояснень є важливішим, залишається за кожним з вас.

ОДЕСА, 1994

Слово «Одеса» так і тягне за собою свій особливий шлейф, надто ж серед тих, котрі ніколи її не бачили. Скільки вже разів траплялося так, що я мимохідь вимовляв «Одеса», а мої співрозмовники тут-таки починали тремтіти від збудження. Про Одесу знають у всьому світі. Точніше, нічого про неї не знають, хоч і знають її. Тобто правильніше буде казати, що про Одесу не знають, але в усьому світі. Тому що всі на світі знають про неї, особливо з фільму Серґєя Ейзенштейна. А я знаю про неї, починаючи з літніх вакацій 1969 року. Одеса була насправді посьолком імені Котовського, тобто Лузанівкою, море і пляж не йшли у жодне порівняння з Південним Кримом, а в жодній книгарні не продавалося жодної книжки Жуль Верна, хоч місто наче і вважалося портовим. Пляж був нестерпно брудним і весь кишів мухами та їхніми личинками, але гіршим за нього був якийсь прилеглий парк чи то сквер, де під кожним кущем було навалено купи екскрементів різного строку давності.

Потім були ще одні літні вакації, середини сімдесятих. Це коли над верхньою губою вже засіявся вус і до запаморочення хотілося сексу. Саме тоді зі мною трапився той сонячний удар, наслідком якого я виявився поетом. Коли я пишу «сонячний удар», то прошу не розуміти цього дослівно. Просто мене раптом усього наскрізь пронизало – ніби хтось у мене згори метнув гарячого списа. А я ж стояв у самих тільки плавках посеред пляжу!

Одним з дальших наслідків цього списометання стало те, що через вісімнадцять з гаком років я знову прийшов до Одеси, але цього разу з моря. То був шестипалубний грецький корабель, він вирушив з Пірею і без жодної зупинки, перетнувши моря Егейське, Мармурове та Чорне, причалив на морвокзалі в Одесі. І тоді з нього й вивалив увесь наш письменницький виводок загальним числом понад чотириста осіб.

Письменники на Заході є переважно лівими – як добрі, так і не надто, або й зовсім ніякі письменники. Це не конче означає партійну приналежність, а швидше певну світоглядну базу чи – ще непевніше – громадянську жестикуляцію. Припускаю, що цей лівий нон-конформізм є проявом особливого середовищного конформізму, згідно з яким не бути лівим письменникові просто ганебно. Не бути лівим – це бути буржуазною свинею. Що може бути гірше?

Проте я не про те. Того пронизливо-сльотавого листопадового надвечір'я, незадовго перед ранніми сутінками, вони вихлюпнулися на морвокзал Одеси, ніби якесь чотиристаголове стадо-цунамі. Їм хотілось Одеси – це незаперечно. Їм потрібні були Потьомкінські сходи з дитячим візком. Їм ще чогось хотілося – червоних прапорів, кагебе, портових повій. Вони почали з обмінників і засипали їх дрібними доларовими папірцями. За них вони отримували товстелезні пачки гіперінфляційних купоно-карбованців. Одна п'ятидоларова купюра дорівнювала сотням заяложених папірців, у різних, а проте однаково гидких барвах.

І тоді кожен з них зробив те, за що я їх уперше зненавидів. Вони почали фотографуватися з цими огидними різнокольоровими пачками, розгортаючи їх – якщо вдавалося – віялами, набиваючи ними всі можливі кишені і натужно кривлячись. Вони як діти тішилися тій грошовій масі, й це були злі діти.

А вдруге я зненавидів їх, коли вони кинулися до розставлених відразу ж за обмінниками лотків і почали захланно скуповувати в тих накольщиків усе, що трапляло під руку – матрьошки, солдатські вушанки, кролячі шапки, будьонівки, портрети Леніна-Сталіна, ордени й медалі Радянського Союзу, самовари, валянки, куфайки, портупеї, ракетниці, генеральські погони, а тоді ще раз матрьошки і знову по тому ж колу все те саме. Їм здавалося, наче вони потрапили на останній розпродаж уламків якогось переможеного, але й досі звабливого світу. При цьому вони не переставали фотографуватися – у згущенні сутінків, серед усе частіших спалахів, остання апокаліптична сесія перед настанням цілковитої темряви, вже у вушанках і шинелях, і в штанах з лампасами, з орденами й зірками на грудях, з балалайками, калашами та іконами.

Так, ніби це вони розвалили до біса весь той комунізм і тепер танцювали на його уламках. Або інакше – так, ніби кинулися рятувати його останні уламки, щоб зібрати його, весь той комунізм, наново.

Добре, що ми вирушили з Одеси на Констанцу ще того ж вечора, і вони не встигли.

А про Констанцу ви вже читали?