Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 34 страниц)

Восени в наших кінотеатрах показували пропагандистський фільм з танками на Вацлав'яку. Будівля Національного музею часто виникала на тлі вуличних сутичок. Ще кілька місяців – і саме там, на сходах перед музеєм, спалахне Палах, студент-самоспалювач, підпільне псевдо Посвітач № 1. Але тим часом камера фіксувала юрби імперіалістичних агентів на площі. За кадром радянський голос гнівно називав усе провокацією. Епітет «радянський» у цьому випадку стосується і тембру, й інтонації. Але передусім – змісту послання. Присутній у залі народ вряди-годи гучно обурювався зрадливою невдячністю чехів. Не думаю, що на тому фільмі позбиралися винятково партійні патріоти. Ні, це був таки народ – той, який він був. І досі є.

Ми в Україні не маємо права називати себе Центральною Європою, поки не попросимо у чехів пробачення за тодішню співучасть.

Коли через два роки ми знову помандрували до Праги, цього разу з батьком, йому кілька разів було поставлено запитання, на яке він міг відповісти лиш одне: «Якби не ми, то НАТО». Так їм пояснювали ситуацію дивізійні замполіти. Іншої відповіді в батька бути просто не могло.

Проте з того часу Чехословаччина завжди вигравала з нашими у хокей.

За все на світі доводиться платити. За випущені танки – пропущеними шайбами.

Невесна

Наші відвідини Праги у 70 році випали вже не на весну, а на її протилежність, офіційно названу «нормалізацією». Замість Александра Дубчека на чолі країни постав Ґустав Гусак. Замість людського обличчя вилізла фізія службіста. Слово «нормалізація» римується з «дефенетрація». Друге означає метод знешкодження західних аґентів і зрадників соціалізму шляхом викидання їх із вікна [104]104
  При цьому викидання з вікна донині залишається улюбленим празьким самогубством.


[Закрыть].

Але західні аґенти з усіх сил чинили опір. Я на власні очі бачив у 70-му ті написи на дверях крамниці «Подушки і Перини». Спочатку хтось вивісив офіційне оголошення: «Зачинено у зв'язку з недовезенням пір'я». Нижче хтось інший домалював: «Скубніть у Гусака!». А ще нижче хтось третій: «Зі свині пір'я не буде».

Ми сміялися над цими жартами опору, батько сміявся теж. Однак на запитання своїх кузенів, як він почувався два роки тому в лавах окупаційного війська, батько завжди відповідав своє «Якби не ми, то НАТО».

Насправді він не менше за мене полюбив Прагу з її «Браніцьким скліпеком». Відколи вийшов у світ Масляків конгеніальний переклад «Швейка», ми з батьком не могли його начитатися – вголос один одному і кожен для себе поодинці. Ми ледь не п'яніли від самих лише празьких топонімів, там і сям згадуваних у тій книжці: вулиця Водічкова (імені сапера Водічки?!), Панська, Пржикопи, Неказанка, Виногради, Штваниця, Нуслі, Жижков, Лібень, Вршовиці, навіть Панкрац – хоч там і розташовувалася в'язниця для політичних.

Трофеї

Ще трохи про 68-й. Друга половина літа принесла мені переконливе лідерство у дворових пацанських стосунках. Я повернувся з Праги. Тобто звідти, звідки ніхто ще не повертався. Позаяк ніколи туди й не потрапляв. А мені поталанило: я і потрапив, і повернувся. Одягнутий у все нове й закордонне (перші в житті «ковбойські штани» із заклепками!), обдарований стількома класними штуками на зразок водяного пістолета, я зненацька опинився в центрі уваги всіх сусідніх дворів. Я навчив усіх моїх кумпанів грати у «Dlouhý, Široký a Bystrozraký» (батько не міг не назвати його «бистросракий»). Я майже завжди вигравав, навіть у старшаків з їхніми прищами на лобі і вдвічі більшими пенісами.

А головне я розповідав. Я вже тоді не міг не розповідати. Початок цієї книжки саме там, у літі 68-го. Зокрема, я розповідав таке:

коли на Граді стоїш перед входом до собору Святого Віта і дивишся стрімко вгору на його шпиль, то здається, ніби собор падає на тебе; одного разу так і станеться;

у Празі я почав пити пиво, чорне, і потаємно від старших заливав у себе до трьох кухлів на день; було кльово;

сушені голови справжніх індіанців у Напрстково (музеї азійських, африканських та американських культур) завбільшки з мій кулак; у них зашиті роти;

там-таки можна побачити й голову білої людини, якогось латиноса з вусиками;

саме вусики й доводять, що він білий; індіанці не мають ані вусів, ані борід;

у парку Фучіка я бачив патлатих дівчат і хлопців, які повлягалися просто на траві, цілувалися і зажималися;

у тому ж соборі Святого Віта я бачив кардинала в усьому червоному – ніби він Ришельє;

мушкетерів я також бачив – як вони фехтували на оброслих плющем сходах Вртбовського палацу;

на моїх очах зійшов з рейок двоповерховий потяг; локомотив заїхав просто у річку; потяг виявився переповнений неграми;

Злата улічка, на якій досі мешкають алхіміки, є настільки вузькою, що протиснутися між деякими будинками можна тільки боком; певний пузань одного разу застряг; у газетах писали, що він вивільнився лише на третій день, коли пузо трохи спало;

чеське пиво буває чорним тому, що в нього для міцності домішана смола;

чеське морозиво на смак гірше від нашого вершкового, що по 13 копійок – не кажучи про наш пломбир по 19; зате чеське дуже гарне на колір, бо в нього домішані ягоди;

літаючи над Прагою на повітряній кулі, я слухав музику духового оркестру;

у зоопарку я бачив дресированих лемурів, що за командою ліліпута застрибували на спину слонові;

у тому ж парку Фучіка я в тирі вистріляв 98 очок зі 100 можливих; як приз я отримав оцю фігурку індіанця в каное;

зустрівши Гойко Мітіча на Вацлавській площі, я переказав йому вітання від усіх шанувальників;

у чеському телевізорі часто, замалим не щовечора, показують ковбойські фільми з Гойко Мітічем;

також у чеському телевізорі показують кіно з голими тьотьками; одна з таких шубовталася в гірській річці, обхопивши руками здоровенну каменюку; до неї ззаду прилаштовувався так само голий пацан; вона вся хихотіла, ніби її лоскочуть; що сталося далі – не знаю, дорослі наказали мені вийти [105]105
  До речі. Хтось може підказати, що то міг бути за фільм? Безумовно щось із чеської нової хвилі.


[Закрыть];

також у їхньому телевізорі часто показують різних бітлів з електричними гітарами; деякі бітли співають чеською мовою;

чеська мова звучить подібно до нашої; проте зі смислом тих подібних на наші слів не завжди все гаразд: «чрстви» по-їхньому якраз не «черствий», а «свіжий»; «хитри» – «розумний»; «лібіт» по-їхньому не «любити», а «цілувати»; «пахнути» по-їхньому «прдєт», а «принцеса» – «смртічка»; найсмішніше: «сорока» по-їхньому «срака», а «сорочка» – «срачка»;

улюблена страва всіх чехів – гуляш із кнедлями; при цьому гуляш готується переважно з котів;

останніх у Празі водять на повідках, ніби собак; одного разу на прогулянці я відбився від родичів і мене заманили на цукрову вату цигани; вони зіграли на мене в карти; вийшло, що вони мають витягнути з мене спинний мозок; я пустився втікати і стрибнув у Влтаву просто з Карлового моста; цигани як вогню бояться води – це всі знають; мене врятували два офіцери річкової міліції у смугастих тільниках.

* * *

Ось як мене тоді несло. У такі приблизно історії.

Зрештою, про неї, Прагу, можна було розповідати безмежно і все – вона витримувала, бо все у собі вміщала. Її ніколи не вдасться пройти всю, до останнього закапелка, вона невичерпна і, як деякі інші міста цієї книжки, перенасичена всьогістю.

«Прага»

Зими на початку 70-х у мене були ангінними. Я провалювався в гарячку, в біль горла й кашель. І страшенно радів, що тепер із тиждень не бачитиму клятої школи. Потім гарячка потроху відступала. Лежачи в ліжку, я цілими днями не випускав з рук великого фотоальбому, що його так само подарували празькі родичі. 1956 рік, видавництво «Артія», мова російська (того вони і сплавили його нам, безнадійно русифікованим). 208 чорно-білих фотографій. Автор – Карел Пліцка. Альбом називається простіше простого – «Прага».

І от я цілими днями гортав його. Це все, що мені залишалося – якомога довше розглядати цю чорно-білу недосяжну красу: літній палац королеви Анни, мури над Оленячим ровом, бібліотеку Страговського монастиря чи дім астронома Кеплера. Я дедалі сильніше закохувався. Прага ставала ідеальною.

Ніколи більше (так я думав у ті часи розпухлих мигдалин), ніколи більше не потрапити мені до моєї Праги. еСеСеСеР більше не збирався нас випускати – либонь, після того, як батько відмовився від пропозицій кагебе їздити туди значно частіше.

До речі, про батька. Повернувшися з Праги в 70-му, він довгий (а як на нього, то фантастично довгий) час не міг пити вітчизняного пива. Він його бойкотував. «Це не пиво», – казав він друзякам. І вкотре розповідав про свою 14-ку з «Браніцького скліпека». Здавалось, йому от-от злетить з язика щось більше: «Це не соціалізм».

Мій батько був молодець. Багато років по тому він і не подумав оформлювати для себе якісь пільги за участь у бойовій операції «Дунай».

А я? Я чекав канікул і сумував за навіки закритим містом.

З часом я почав думати, що воно мені приверзлося в ангінній гарячці.

РАВЕННА, 1992

Лорд Байрон прибув до Равенни з Венеції 1819 року точнісінько в День Божого Тіла. Йому йшов тридцять другий рік і він упадав за Терезою Ґвіччолі, мешканкою Равенни. Терезі йшов двадцятий. Лорд Байрон прожив з нею два роки в домі її батьків. Кажуть, наче вони таки стали коханцями, і Терезині батьки дозволили їм спати в одному ліжку. Заради Байрона Тереза покинула свого 63-літнього чоловіка графа Ґвіччолі. Зі свого вікна лорд Байрон міг бачити гробницю Данте при церкві Святого Франциска. Напевно, він щодня поглядав на неї, хоч міг удавати, наче йому байдуже. У вільний від писання й кохання час лорд Байрон прогулювався околицями в елегантній чорній кареті, виготовленій на його замовлення один до одного, як у Наполеона, а також їздив верхи і намагався спілкуватися з простолюдом у передмісті Сан-Рокко за міською брамою. Вони відверто кпили з його нікчемної італійської.

Усе це ви знаєте й без мене.

Натомість ви не знаєте, що мені також ішов тридцять другий рік у день, коли я прибув до Равенни з Венеції. Якщо точніше – один з останніх днів мого тридцять другого року. Ще точніше – одна з останніх ночей. Коли ми врешті в'їхали в Равенну, вона саме почалася. Ми зупинилися в якомусь цілком непомітному готелі, і Аза відразу ж заснула. У таких випадках кажуть – як убита.

РЕҐЕНСБУРҐ, 2003

І знову про ту саму річку.

Того разу мої знайомі художники – він і вона – привселюдно вилили в Дунай суміш горілки зі свіжою кров'ю. Пам'ятаю щойно прокреслені лезом бритви надрізи в нього на спині і як вона з вампірським знанням діла по краплі витискала його кров, як його шкіра довкола надрізів білішала під її пальцями, як безбарвна рідина у пляшці починала здаватися рожевою. А потім усе це було вихлюпнуто до Дунаю з Кам'яного середньовічного мосту. Ідея полягала в тому, що, заковтнута рибами, ця криваво-горілчана суміш поплине, ніби Йона у рибних нутрощах, дунайськими водами вниз, можливо, аж до Чорного моря. І там цю рибу, наприклад, упіймають якісь чорноморські рибалки, а потім з'їдять. І таким чином Європа об'єднається в рибі, горілці та крові.

І саме в такій Європі мені б хотілося жити.

РИГА, 1981

Добре, що в нас у ті часи були принаймні балтійські міста. Їх тоді називали прибалтійськими, не знаю навіть за що. Зате про них завжди говорилося з великим ришпектом – Захід, культура, ризький бальзам на душу. Академік Дмитрій Лихачов, совесть русской интеллигенции, у котрійсь зі своїх публікацій оголосив, що в еСеСеСеР є загалом чотири європейські міста – це три столиці балтійських республік плюс Львів. І відразу ж, випереджуючи здивовані репліки, додав, що Ленінград не є таким, тобто він, звісно, надзвичайний і могутній, але не європейський.

Про Ленінград у цій книжці вже було. Саме звідти, з Варшавського вокзалу, ми вибрались у своє легковажне турне балтійськими столицями. Після двомісячної практики ми тягли за собою безліч валіз, на нас гірко було дивитися. Розрахунок був такий: ніч у потязі – день у Таллінні (тоді ще з одним «н») – ніч у потязі – день у Ризі – ніч у потязі – день у Вільнюсі. І з Вільнюса додому на Львів. Усі чотири європейські міста в єдиній сув'язі – ми наче академіка Лихачова начиталися.

До речі, щойно, пишучи ці рядки, я зрозумів, що він міг мати на увазі. Усі чотири міста мають у собі Старе Місто, середньовічну частину, топографічно справді типово європейську. У Ризі це Vetsriga, і Д. увесь час повторювала це, немов заклинання: вецріґа, вецріґа. Більшу частину того ризького дня ми змарнували саме в ній. Насправді там усе можна обійти за півтори-дві години дуже сповільненої ходи. Це коли йти не згинаючи коліна. Але ми примудрилися розтягнути це сумнівне задоволення годин аж на шість. Як це нам вдалося, не знаю досі. Напевно, ми кружляли по сім разів навколо кожної з ризьких атракцій: катедрального собору (в еСеСеСеРі його кумедно називали «Домський собор»), фортеці над Даугавою, височезної шпиці Святого Петра, Порохової вежі, римо-католицького Святого Якова, ґільдії Святої Марії, Трьох Братів і церкви Святого Яна.

Нічого іншого не пам'ятаю. Статуї Свободи не пам'ятаю також. Дивно, правда ж?

Якщо на вершечку Святого Петра вже тоді існував оглядовий майданчик, то не виключаю, що ми підіймалися. Але чомусь немає в мені спогаду про те, як у грудях умить забиває дух від краси, висоти, краси висоти і висоти краси.

У Домський, здається, не впускали. Зате орган було чутно ззовні, на площі. Хтось на ньому вперто вправлявся у «Порах року» Вівальді. Я посперечався з С., що втретє повторюваний фрагмент походить з «Весни». Він заперечував, що з «Осені». «Літо» від «Зими» легко відрізнити, а от «Весну» від «Осені» не занадто. Не пам'ятаю, хто з нас виграв. Напевно, осінь.

Була осінь, пізня, а нам було зимно і голодно. Про Ригу, як і про інші столиці Радянської Прибалтики, всюди в еСеСеСеРі розповідали, що там краще й не заводити жодної розмови російською – зроблять вигляд, ніби не чують. Ми їх за це сильно поважали, але боялися з ними заговорювати. Уявляю собі п'ятьох молодих латвійців, які того ж дня о тій же годині блукають Львовом і так само бояться заговорити. До речі, вони мусили боятися більше за нас. Оскільки в тогочасному Львові, зачувши російську, ніхто не відвертався і нічого не вдавав, а просто витягав з-під кожуха добре вигострену шевченківську сокиру і рубав з плеча.

У Ризі ми вигадали на це такий спосіб, що заходячи до кафе чи крамнички, Д. і О. починали щось одна одній сповіщати голосною українською. Від цього рижанам повинно було стати ясно, що ми ніякі не московські окупанти. Іншим варіантом був я, котрий заговорював чеською, ну начебто чеською. Але якщо починати фразу лагідним словом «прошу», то чеською це буде «prosim vas», від чого рижани все одно кривилися.

У таких скрутних обставинах ми дотягли до пізнього вечора і запакувались у потяг на Вільнюс. Про Вільнюс також було, а тут іще про його пекло. Цим пеклом виявився нічний залізничний вокзал. Жодного потяга, що формується у Вільнюсі! Усі потяги проходящие! Чи преходящие?! Квитки починають продавати за годину перед потягом! Жодного квитка до Львова на жоден потяг!

Пані з довідкового зауважила, що тут ми можемо чекати вільних місць до Львова ще кілька тижнів. І порадила нам їхати до Риги. Львівський потяг формується в ній.

До речі, що за військове слово – «формується»? Наче ешелон з танками на платформах. Якого біса?

Отже, тієї ночі ми рушили потягом назад. Він називався Баку – Рига, в дорозі провів уже не менше чотирьох діб і сильно пахнув.

У Баку я не був ніколи.

Зате в Ризі наступного дня побував удруге. Ми почали з квитків до Львова і – о диво! – вибороли їх. Щоправда, аж у якийсь додатковий загальний вагон. На квитках так і стояло – номер вагона 0. Таких нульових вагонів там потім виявилось аж три. Але не в тому річ.

Довелося ще один день ходити вецріґою, не згинаючи коліна. Знову Домський собор, фортеця над Даугавою, височезна шпиця Святого Петра, Порохова вежа, римо-католицький Святий Яків, ґільдія Святої Марії, Три Брати і церква Святого Яна. Іноді, коли від цього робилося зовсім нестерпно, ми виходили на міст і плелися на другий берег Даугави, аж поки не опинялися серед якихось довжелезних дерев'яних парканів і фабричних теренів. Як і першого разу, було зимно і голодно, ми зеленіли від холоду і власної молодості. У кишенях не залишалося майже нічого. Майже нічого не залишалося – лише йти вперед, час від часу озираючись на річку з мостами і шпилястий силует прекрасної Риги у потойбіччі.

РИМ, 2006

Писати про Рим – це наче взагалі писати. За що не візьмися, всюди безмежність. Про що не пиши, ніяк не помістиш. А якщо поставити собі за мету написання Romanzo Romano (Великої Римської Книги), то слід випрошувати в Господа хоч трохи безсмертя – інакше ніколи не завершиш. І хто знає, чи взагалі почнеш. На світі є Нью-Йорк, Лондон, Москва, Париж – з ними теж надзвичайно складно, вони також видаються безрозмірними, але в них існують смислові координати, завдяки яким вони все-таки піддаються остаточному описанню, бодай спрощеному. Інакше з Віднем або Прагою: вони хоч і провокують на велетенські наративи, але принаймні не чинять опору – в їхньому випадку йдеться радше про наполегливість і ретельність описувача. Про Берлін уже відомо, що це нотатник. Не беруся судити про Токіо, Делі або Мехіко-Сіті. Хоч пам'ятаю всю гіперокеанічну неозорість вогнів унизу, коли наш літак заходив на приземлення в аеропорту останнього. А з іншого боку, до чого тут число мешканців? У Римі їх чи не вп'ятеро менше, ніж у Стамбулі, однак обидва міста рівні в неохопності. Просто Рим уп'ятеро густіший – от і все.

Я не хочу встрягати в цю безнадійну бійку з матеріалом та його обсягом, надто ж коли слово «обсяг» виявляється абсурдним з огляду на неосяжність.

Тому з усіх відпущених мені досьогодні римських канікул я вибираю той мокрий день наприкінці лютого. І не день як такий, а тільки хвилини, хвилини і секунди того дня. Проте спершу я дозволю собі щось на зразок інтродукції.

Коли я ще листувався з І, ми одного разу домовилися, що міста поділяються на собачі й котячі. Йшлося не про алегорію, а про фактичне переважання в міському пейзажі одного з видів. «Берлін – це безсумнівне собаче місто, – писав я. – Та, мабуть, і вся Німеччина – собача країна». Берлін тих часів повнився лабрадорами і ретриверами, але не тільки ними. І відповідала, що Москва останніми роками також набуває виразних ознак собачості. «Зате Ленінград на початку 80-х був однозначно котячим, до того ж ті коти здавалися нам якимись напрочуд великими і вгодованими, одна з моїх подруг називала їх за це великоросами», – продовжував я обмін думками, дощенту розбиваючи власну тезу з попереднього листа, суть якої зводилася до того, що все залежить від географічної широти, себто південні міста є котячими, а північні собачими. «Афіни, Ялта, Лісабон!» – сипав я прикладами. «Сочі!» – погоджувалась І. «Рейк'явік, Стокгольм, Гамбург!» – писав я, хоч, на жаль, ніколи не бував у першому, а як би він мені знадобився у цій книжці! «Оймякон, Анадир!» – відповідала І. Залишалося ще з'ясувати долю міст, які не є ані південними, ані північними. Що робити, скажімо, зі Львовом? «У Львові їх порівну», – заспокоювала мене І. Так от, Ленінград, яким його пам'ятаю, є винятком.

А Рим – підтвердженням. А, може, навіть і не так. Може, всі інші південні котячі міста є підтвердженням Риму? Може, вони є його наслідуванням, його котячою реплікою?

Пам'ятаю, як прогулюючись на Палатині (також у лютому, але 2004-го) під проводом зацних синьйорів Ренцо і Ґжеґа, ми весь час опинялися за кілька десятків метрів від певної фрікуватої старушенції. Ми звернули на неї увагу не стільки через її дивнуватий берет і селянські гумаки під елеґантним, але неохайним плащем, скільки через незвичні рулади, що їх вона час від часу виводила. «La Mamma dei gatti [106]106
  Котяча Мама (італ.).


[Закрыть], – пояснив нам один із синьйорів. – У такий спосіб вона їх викликає з гущавини». Ми придивилися до рухів дивачки. Переходячи від руїни до руїни, вона ненадовго спинялась і щось витягала з великої цератяної торбеґи. Потім розкладала це щось (чорні боби, як з'ясувалося згодом) на уламку колони чи якому-небудь підмурівковому виступі. Тоді йшла далі і знову виспівувала той самий сигнал. Тим часом починали вилазити перші коти. На відміну від нас, вони чудово орієнтувалися в тому, що відбувається: їхня mamma, як завжди о цій порі, принесла їм їстоньки. З кожним нашим кроком їх звідусіль підтягувалося все більше – великих і менших, рудих, смугастих, сірих, білих, пухнастих і облізлих, тлустих і худих, з натяками на расу й без натяків, чорних. Коли ми сходили вниз до Чирко Массимо, мимохіть ступаючи у сліди їхньої годувальниці, число їх навколо нас вимірювалося вже сотнями.

Через два роки, знову в лютому (ось він, той мокрий дощовий день), щось подібне влаштував нам Петруччіо. Він тоді жив у Римі і, запрошуючи до себе в гості, писав приблизно так: «Ми зустрінемося на підступах до Театру Помпея, де зарізали Цезаря, а через кілька кроків вип'ємо першу каву на площі, де спалили Джордано Бруно». У місцях, що в них йому випадає жити, ГІетруччіо неминуче обнишпорить усе до останньої шпарини. У Римі це неможливо, але він усе одно боровся і борсався – поки знеможений не поїхав звідти. Петруччіо насправді ніякий не Петруччіо. Він угорець, а не італієць, тобто в усьому йде до кінця.

Зустріч із ним я призначив на П'яцца Венеція, навпроти монументального монумента королю-визволителеві, однак ми з Пат заявилися туди трохи передчасно і через той дощ утекли до великої книгарні Фельтрінеллі на Торре ді Арджентина. Саме там і розшукав нас наш наполегливий керманич Петруччіо, щоправда, вже після того, як ми хапонули останній примірник альбому Етти Сколло «Canta Ro'» – того, де вона співає Розу Балістрері. «Якщо ми вже тут, – сказав Петруччіо, струшуючи із себе навсібіч дощові краплі, ніби єдиний на весь Рим добряга-пес, – то я вам дещо покажу». Йому в цьому відмовляти не можна – хай і в таку негоду.

Навпроти книгарні (це, власне, і є площа Торре Арджентина) він підвів нас до парапету над ще одним заглибленим шматком ще того, давнього, Міста. Воно залягає на кількаметровій глибині під містом сьогоднішнім, але де-не-де раптом виходить назовні і вже не дає про себе забути. Усі ці видимі шматки прастарого Риму (у 44 році до н. е. в ньому налічували мільйон мешканців!) завжди вирізняються двома кольоровими гамами: сірувато-жовтувато-білою – руїн і вічно-зеленою – рослинності. Ми стояли під дощем і дивилися вниз – ну от, ще одна атракція, знову ці поганські храми, їхні уламки, сходи, периметри, знову ці зарості, ця південна зелень. Аж тоді Петруччіо запитав: «Скількох котів ви бачите?». «Жодного», – відповіли ми. «А отам?» – він показав рукою. «Один. Ні, два. Дві, бо це радше кішки. Ні, три. Чотири. Ого, насправді п'ять!». Насправді ми лиш тепер почали їх бачити. Вони позабивалися до всіх можливих прихистків у старих підмурівках, до всіх нірок, дірок і шпарин. Ми стали їх рахувати і робили це страшенно довго, часто збиваючись, але рахунок ішов уже на десятки. «Усього їх тут коло п'ятисот», – сказав Петруччіо і запропонував іти далі. «А в усьому Римі?» – спитав я. «Коло п'яти тисяч», – не змигнув оком Петруччіо і сипонув їм згори цілу жменю чорних бобів.

У давньому Римі такими підгодовували лемурів – нічних мерців, що шастаючи темрявою, затягували необачних живих до себе в могили.