Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 34 страниц)

Але у травні в цілому нічого. По-перше, ти в'їжджаєш у місто разом зі сходом сонця і рухаєшся у такт із ним. По-друге, навколо тебе той несамовито-зелений колір, що з'являється лише на кілька тижнів, а потім темніє і бруднішає – лови момент! По-третє, твій варшавський день обіцяє тобі море кайфу, музики, публіки, фліртів і пригод, отже, це насправді чудово, що він сьогодні такий довгий. І коли ти, вийшовши з калуського автобуса, пружно, як аргонавт, заходиш у будівлю вокзалу, тобі від усього серця хочеться допомогти цьому розгубленому російському хлопчині, майже підліткові, що спершу силкується тебе про щось розпитати дуже ламаною польською, а відтак благає дозволу перейти на російську. І коли ти ласкаво, без жодного акценту, переходиш на російську, щоб йому, бідоласі, попустило, його коло тебе вже чомусь немає, натомість є з п'ятеро лисих і прикрашених шрамами спортсменів, які – в чому, власне кажучи, справа?! – починають настирливо запитувати тебе про цель приезда, а також сумму наличных денег.

Найсмішніше, що я мав при собі лише десять злотих. Тож у відповідь на їхню вимогу заплатити їм за охорону двадцять п'ять відсотків я чесно запропонував їм два п'ятдесят. Ця інформація ніяк не хотіла залазити в їхні трохи ґудзуваті голови. Що можна робити у Варшаві з десятьма злотими?! Я відповів, що приїхав на книжковий ярмарок, позаяк пишу книжки.

Гадаю, що того ранку вони відкрили для себе існування цілого світу, в якому живуть письменники та їхні видавці, і написані першими тексти стають книжками, що їх видають другі, а потім хтось усе те купує, а може й читає. І в цьому світі, можливо, навіть виплачують якісь гонорари. «А о чем ты пишешь? – раптово посуворішав найлобастіший з них, він же найбільш пошрамований, можливо, це й був той Сєрий, що його іменем називався весь отряд. – Не про Степана Бандеру случайно?».

Я відповів, що ні, не про нього. Більше нічого про змістові особливості моєї творчості ніхто з них не запитав. Але мені досьогодні цікаво: ну, чому з усіх можливих тем, з усіх на світі імен, про які, здавалося б, можна писати книжки, він вибрав саме це? Чому Бандера? Невже російський рекет, як і російський уряд, російські спепслужби, російські медіа, російські люди, досьогодні найбільше ненавидить саме Бандеру? Невже в нього інших ворогів немає? Чи вони навчаються цього на зонах? Чи це вже просто на рівні інстинкту?

Ми розійшлися з рукостисканнями. Я звернув увагу на татуйовані зап'ястя. Сєрий – якщо це був Сєрий – побажав мені творческих успехов.

Але, чорт забирай усі на світі гепі-енди, це ж уже було моє місто! Хто впустив їх до нього хазяйнувати?

* * *

Колись Варшава належала Росії, до певної міри Росія в ній залишилась. Адже Росія ніколи й нізвідки не йде вся, її хоч трохи завжди лишається. Ну, хоча б у вигляді Мавзолею імені Сталіна, за яким усі подорожні розпізнають, де вони опинилися.

Варшава вважається потворною. (Тут я відразу ж запитаю: чому? Я знаю багато потворніших міст, які вважаються гарними).

І все ж. Варшава вважається потворною, бо насправді це Друга Варшава. Першу свого часу було наказано зрівняти з землею, і це майже вдалося. Варшава в цьому сенсі особлива. Я не знаю іншого такого міста (хіба що Карфаген?), відносно якого чорним по білому писалося б у найвищому офіційному наказі – стерти з лиця землі. Такої честі слід собі заслужити.

У 1939 році Варшава налічувала 1289 тисяч мешканців, а в 1946-му – трохи більше, ніж третину від цього числа. Аллен Ґінзберґ у середині 60-х бачив у Варшаві кав'ярню, повну привидів – «примарні дівчата зі шрамами, чорні панчохи тонкі брови // примарні хлопці з білим волоссям на проділ маленькими борідками». Безумовно, він їх бачив. Це не поетичні фігури, це повстанці.

Поляки – це професійні повстанці. Тому їхні повстання як правило зле підготовлені.

Вони піднімають голови за будь-якої несприятливої оказії.

Вони просто не можуть без повстань.

Вони нерозсудливі й нездатні до виживання – здатні лише до життя.

I до смерті заради життя.

Вони сидять по кав'ярнях і креслять плани підземних комунікацій.

Води переносять шифрограми в букетах троянд.

Вони жбурляють у ворогів пляшки з фінським коктейлем для Молотова, коктейлем для Ріббентропа.

Вони пишуть любовні вірші і замішують вибухівку.

Вони монтують підпільні радіостанції і грають прелюди Шопена.

Але їх уже немає.

Вони залишилися в місті, стертому з лиця землі.

(Лице землі? Що за дивна метафора? Чи хтось його бачив, це лице? Чи на ньому побільшало зморщок від ще одного стертого міста?).

* * *

Усі доступні мені довідники свідчать про дві книгарні на площі Вільсона (колишня Паризької Комуни). Обидві, судячи з їхніх адрес, містяться в тому ж будинку. Одного разу я вийду з метро на Ґданській і піду на північ по Міцкевича. Мені знадобиться не більше двадцяти п'яти хвилин. Усе, що я побачу на своєму шляху, виявиться зліпком з моєї ж пам'яті і нагадуванням: це твої сни, ти стільки разів тут ходив, це твоє місто.

ВЕНЕЦІЯ, 1992, 2001

Закінчуючи своє «Передслово Видавця до «Перверзії», я вдячно згадую панів Франческо Аполлоні та Россано Россі, «кожен з яких сам того не відаючи, блискуче виконав місію мого таємного агента у Венеції». Цією згадкою я доповнив текст «Передслова» не інакше як улітку 1995-го, коли переписував увесь роман в остаточній версії, готуючи його до поступового оприлюднення. У грудні попереднього року, тобто у своїй первісній редакції, «Передслово» ще нічого такого не містило.

Що ж це за «таємна місія» і хто такі обидва її блискучі виконавці, панове Аполлоні та Россі?

Щоб відповісти на ці запитання, поставлю для початку інше: чому Венеція? Чому з тисячі магічних місць Окциденту мій герой Станіслав Перфецький вибрав саме її?

* * *

У березні 1992-го я провів у Венеції не більше доби. Зрозуміло, що голова йшла обертом, і я дотепер дивуюсь, як це я втримався на ногах, жодного разу не злетівши з набережної на воду.

Звичайно, певною мірою я був готовий до того, що це буде найдивніше місто з усіх, які я досі бачив.

Проте це надто відповідальне слово – бачив. Не знаю, чи воно справді тут застосовне. Не знаю, чи можна це щось, Венецію, побачити за неповну добу (якщо ти тільки не японський турист, котрому дається п'ять днів на всю Європу, разом з перельотами).

Венеція – це коли забагато. У своєму записнику Перфецький так і нотує велетенськими, завбільшки з коня, і ледь не розпачливими літерами: ЗАБАГАТО ВЕНЕЦІЇ! Що він може мати на увазі?

Забагато культури – в усіх її рівнях і вимірах. Забагато минулого – при цьому ти ніяк не позбуваєшся підступного враження, що саме воно тут усім і командує, тобто тільки минуле тут і є теперішнім, а теперішнього теперішнього тут немає. Забагато цифр у номерах будинків. Забагато жовтих стрілок-дороговказів, які начебто покликані трохи спростити муки пересування цим юрбам роззяв, а насправді лише заплутують їх. Забагато місць, які обов'язковослід відвідати, інакше згодом обов'язковопочуєш: «Ти в ній не був».

Забагато предметів у нескінченних рядах вітрин: маски, мапи, капелюхи, мушлі, мацаки, намиста, скельця, хутра, бивні, плавники, хоботи, глобуси, підсвічники, інші музичні інструменти. Перфецький до того ж бачив різницькі ножі і – увага! – середньовічні кондоми. Венеція – це нескінченний розпродаж невичерпного (і невичерпно безглуздого у своїй надлишковості) краму.

Забагато всього. Тому найпершою характеристикою Венеції має бути всьогість, а її дефініцією – занадто велике скупчення речовин і речей у занадто малому просторі. Якщо вірити Бродському, то Венеція і в найкращі часи сягала якихось лише восьми миль у протяжності між найвіддаленішими пунктами. Де нам у цій тісноті й рясноті розмістити такі астрономічні кількості масок, носів, окулярів, панчох, перлин, пелерин, ходуль, хустин, гітар, поштівок, біблій? Різницьких ножів і середньовічних кондомів?!

Через настільки катастрофічний брак місця Венеції залишається складати і складувати у всіх своїх складках, тобто нашаровувати свої вмісти і змісти вертикально. Звідси її палімпсестна природа – шар поверх шару, а над ним знову шар, і потім ще, і ще, і вони взаємно проникнуті, вони завжди проступають один з-під одного. Можливо, це своєрідний культурний цвинтар, де всі гробниці давно переповнені, а більшість могил братські?

Звідки ця венеційська всьогість? Я припускаю, що передусім з води, тобто з моря, з його безодень. Венеція була морською метрополією Старого Світу, вона пильнувала Середземномор'я, тобто єдине на світі Море Посередині Всіх Земель. Не існувало такого товару, на який у неї не було би претензій. Усе, що здобувалось у Старому Світі, звозилося морем до неї, Старий Світ з усіма своїми кораблями увесь нагромаджувався у Венеції, вся його, Старого Світу, старовина, все його старье. Тому Венеція – ніби вдова старйовщика. Я знаю, що українською слід казати «лахмітника», однак Венеція тільки почасти вдова лахмітника, та й усе її лахміття дотепер зберігає блискучі ознаки ледь потертої елегантності.

* * *

Отже, це було Місто Посеред Моря, що лежало Посеред Земель. І так тривало б без кінця, через всі віки прийдешні. Але одного разу почався кінець. Початок кінця Венеції заподіяв, ясна річ, ґенуезець. Професор танатології Леонардо ді Казаллеґра, якщо пригадуєте, назвав його «ідіотом Колумбом». Ідіотизм Колумба не просто межує, як і кожен інший ідіотизм, із геніальністю – він є геніальністю як такою. Захоплено повіривши у круглість земної поверхні, Колумб надумав скористатися нею для знівелювання досягнень Марко Поло (ще один відгомін ґенуезько-венеційського протистояння). Діставшися свого Китаю, а насправді відкривши Америку, він (я про Колумба) піддав катастрофічному переглядові всі попередні уявлення про Середину Земель та її Море. І з того часу починається спершу трагічне, а згодом приспано-меланхолійне сходження Венеції з Центру на одну з периферій.

Венеція є притчею про минущість кожного розквіту. Як і загалом про минущість.

А минущість, починаючи з другої половини того березня, стала моїм демоном номер один. Минущість і тимчасовість, і зникомість – скільки ще назв у цієї примари? Формально, на найнижчому рівні, це виявляло себе у зворотному відліку днів, що їх мені залишалося пожити серед блаженних садів Заходу перед тим, як знову навіки (аж так патетично мені про це думалося – навіки!) бути з них вигнаним. Наді мною вже тяжіла, як писав поет, «точна дата на квитку». Квиток був на літак – із Франкфурта до Києва. Мені залишалося близько сорока днів, і я мусив поставити крапку в романі – у всіх сенсах цього слова. Зрозуміло, що як тільки я це усвідомив і полічив дні, роман перестав мені писатися. Поки мій герой вихлюпував усілякі зізнання в гуртожитських і не тільки гріхах, поки він досягав третього й четвертого алкогольного ступенів, поки нестерпно повільно вирушав у свій цілоденний похід Москвою, все йшло доволі пристойно і з чималим задоволенням. Щойно йому, героєві, як і сюжетові, довелося прискорити пересування (ну, хоча б у гонитві за викрадачем власного гаманця) і щодуху розкриватися назустріч галюцинативним випробуванням, як усе заглухло. Я годинами просиджував над одним і тим самим реченням, не знаючи, задоволений я ним чи ні (явна ознака того, що ні). Доброго ранку, творча кризо, казав я, дивлячись у стелю, бо жодної замовленої на ніч підказки, жодного виходу із глухого кута мені вкотре так і не наснилось. Одного дня в телефонній розмові з Азою з мене вирвалося, що я не знаю, як мені далі бути з героєм. «Та втопи його у якомусь каналі!» – весело різонула вона.

Слово «Венеція», звісно, не пролунало. Та й топив я того дня не героя. Та й не в каналі, а в каналізації, московській. Однак відтоді я запам'ятав, я знав, що вона, Венеція, стане ще й моїм романом.

* * *

Нагадаю: все, що я досі тут написав – це мої спроби відповісти на питання «Чому Венеція?». Далі – їхнє продовження.

Венеція туманна. Її туманність у рази насиченіша від лондонської чи будь-якої іншої. Зрозуміло чому: на все значно менше місця, якихось лише вісім бродських миль у діаметрі.

Звідси й уявлення про «місто привидів» (або, за Бродським, силуетів). Венеція – місце, яке в силу своєї туманності, а водночас захаращеності є ідеально придатним для безслідного зникнення з видимої поверхні буття. Для цього вам, авторові, зовсім неконче топити героя в каналі – вистачає запустити його грудневого ранку до найближчої крамнички по сигарети і на зворотному шляху заблокувати йому вхід до щойно прокладеного в тумані власним тілом коридору. А ще ж є наймані вбивці з дагестанськими прізвищами, таємна інквізиція, що досі нелегально виконує вироки на роззявах, або містичні ложі, що змушені практикувати ритуальні вбивства.

А якщо всі ці можливості поєднати з потребою героя? Тобто якщо він і сам понад усе бажає зникнути?

* * *

До всіх цих мотивацій хочеться додати вельми спеціальну спорідненість Венеції зі Львовом – ще одним нині занепалим містом, яке в силу географічної похибки уявило себе розташованим у самісінькому Центрі, тобто Серед Земель. Щоправда, львівська середземність інакша, вона стосується дещо східнішого пункту перетину морів Балтійського і Чорного. У цій книжці я ще повернуся до цього моменту.

Львів і Венецію поєднано левом. Венеційський лев крилатий, він є атрибутом (я нічого не плутаю? атрибутом, не символом?) Святого Марка. Для того, щоб місто його набуло, потрібен був подвиг венеційських міщан Рустічо і Боно, які викрали нетлінні мощі з окупованої сарацинами Александрії й перегнали їх морем (а як інакше?) до Венеції.

У Львові лев не набутий, а вроджений. Місто отримало своє ім'я ще перед заснуванням – так у наші часи завдяки УЗД отримують імена ще не народжені діти. Залишається нез'ясованим, чи не мав королевич Лев серед своїх духовних патронів Святого Марка. Якщо так, то левина лінія зв'язку між Венецією і Львовом робиться чимось більшим, аніж випадковий геральдичний збіг.

Проте значно відчутніше обидва міста поєднано водою. Це єдність не двійників – антиподів. Тобто Львів є Анти-Венецією, він розташований на протилежному до неї полюсі. У Венеції вода з'їдає місто, у Львові навпаки. І якщо Венецію знищить потоп, то саме він єдине стихійне лихо, яке Львову нітрохи не загрожує. Хіба що потоп фекалій, однак про це в іншому місці.

Тут я обмежуся лише заувагою, що Львів на той час був містом, яке я знав. У своїх писаннях про нього я йшов усе далі – в тому сенсі, в якому дедалі досвідченіший коханець іде все далі в любощах зі своєю дівчиною, все тонше розуміючись на всіх її стогонах і схлипах та їхніх відтінках.

* * *

Тепер, коли я більш-менш пояснив, чому Венеція, перейдімо до таємної місії панів Аполлоні і Россі. Проте спершу про труднощі описування та орієнтацію на місцевості.

Венеція присутня всюди. Вимовляєш найзвичайніші слова на зразок «лазарет», «арсенал» або «карантин» – і ти вже в ній, бо всі вони з неї. Вона в малярстві, поезії, романах, фільмах, п'єсах, кліпах, комп'ютерних іграх. Венеція кровозмісна, інтенсивно-інцестуальна. У ній перемішалися смаки, жанри і стилі (здається, всі) – Казанова з Гемінґвеєм, Донна Леон з Мадонною, Томас Манн із Джонні Деппом, Отелло з Карпаччо, а Райнер-Марія з Джеймсом Бондом. Якщо я скажу, що на світі існує сто тисяч творів мистецтва, присвячених Венеції, то ви мусите повірити, бо їх, цих творів, усе одно не злічити. Написати сто тисяч перший роман про Венецію – ідея чудова, але безнадійна. На Венеції знаються всі – навіть і ті, хто ніколи в ній не бував.

А є ще ж і ті, хто побував у ній, і їх мільйон мільйонів. Офіційна статистика свідчить, що тільки туристів-одноденок у ній 50 тисяч на день. Усі вони, безумовно, що називається, відвідують – себто роздивляються, торкаються, фотографують, фільмують, записують і купують на пам'ять. Можна припускати, що таким чином на світі щороку додається 18 250 000 людей, які знаютьВенецію.

Тому писати про неї означає виставляти себе на посміховисько. А щоб не виставляти – слід знати її не так, як усі ці 18 250 000, а так, як я тоді, в тому березні, уже знав Львів (див. трохи вище).

Пишучи про неї, слід бачити її до найменших подробиць і вміти по ній пересуватися із зав'язаними очима. Хоч по ній і з широко розплющеними пересуватися вельми непросто. Та й що означає в її випадку «до найменших подробиць»? Подробиць у ній жахливо багато, їх безліч (у «Перверзії» я іноді кажу не «безліч», а «сорок», бо це число начебто й означало «безліч» серед євреїв Джудекки).

Так от – подробиць варто знати якнайбільше і завжди тримати їх напохваті, ніби джокера. Навіть, якщо за весь роман жодного разу так і не згадаєш. Рівно три місяці – від 13 грудня 1994-го до 13 березня 1995 року – я тримав напохваті, скажімо, те, що у 1770-х по всіх домах Венеції запанувала мода на гарячий шоколад. У романі ви цього ніде не знайдете. Хоч із цим гарячим шоколадом напохваті, як і ще з тисячею незгаданих подробиць, роман писався впевненіше.

Відомо ж: якщо ви хочете щось розповідати, то повинні знати про це «щось» набагато більше, ніж зможете розповісти.

* * *

Я провів у Венеції нецілу добу, а через два роки і дев'ять місяців почав писати про неї роман. Я потребував джерел. Я, висловлюючись поетично, прагнув до них припасти грудьми і всім собою.

У моєму розпорядженні були: надзвичайно добрий і докладний, виданий у Фалька, план міста, трохи приватних фотографій (переважно зі мною, не з Венецією, хоч якісь голубині крила на тлі Прокурацій таки проглядалися) і куплених у кіоску серійних поштівок. Перед тим як сісти за написання першого речення, я обклався кількома знайденими в бібліотеках і позиченими у друзів путівниками, польськими та російськими.

Інтернету не було. Та не було й комп'ютера.

Чого ще не було, то це мінімального шансу поїхати ще раз туди і все розглянути на місці.

* * *

Якщо я співатиму зараз оду, то мапі Фалька. Вона була моїм усім. Я просиджував над нею годинами, вдивляючись у назви та лягаючи з ними спати. Дорсодуро, казав я серед ночі. Калле Каваллі, Каннареджо, Фондамента деї Мендіканті. Крім того, з її поміччю я щоразу точно розраховував хвилини і відстані. Скільки разів я проплив Каналом униз від Тронкетто до Понте дель Академія, не оминаючи жодної зупинки водяного трамвая вапоретто!

Це на ній, на її розбитій квадратами і густо заповненій знаками поверхні я побачив, що Канал Ґранде є обернутим S, а Венеція має форму риби, точніше, двох, з яких менша – Джудекка разом із прихвоснем Сан Джорджо Маджоре – пливе під черевом у більшої.

Усім була хороша фальківська мапа, але недостатня. А про мапу, що її в романі героїня купує «за пару сотень лір» (сміховинно мало), я міг тільки мріяти: «її хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де також траплялися зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те – конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо вирізнялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших човнярів горловими густими вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами. Серед них траплялися всілякі – молоді і старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима».

Ось так – навіть масні очі дідуганів проступали на тій мапі!

* * *

Якби я мав таку мапу, то з усією увагою роздивився б на ній Ка' да Мосто.

Коли на самому початку я підбирав місце, звідки б викинувся Перфецький, то мусив поставити дві попередні умови: 1) це має бути готель і 2) він повинен розташовуватися над Великим Каналом. Палаццо Ка' да Мосто відповідало обидвом – у ньому ще в XVII ст. було відкрито готель «Білий Лев» (!) і він збудований якраз над Каналом, поміж Ка' д'Оро (він на тому ж боці) та мостом Ріальто. Що більше – палаццо Ка' да Мосто вважається найдавнішою на сьогодні будівлею над Великим Каналом. Тільки туди й могли запакувати на проживання необачного Станіслава його таємничі сноби-опікуни – якщо вже ти у Венеції, то ось тобі найдавніше палаццо з найстарішим готелем.

Ще про готель і про снобів. У котромусь із довідників писалося, що саме в «Білому Леві» зупинявся австрійський цісар Йозеф II, той самий, що глянувши на Моцартову партитуру, мимоволі криків: «Забагато нот!».

Венеція – це забагато нот. Перфецький грав на всіх музичних інструментах. Усе збігалося вже поза моєю волею: ось воно, знайдене місце. А втім, дещо мене спантеличувало.

В іншому довіднику стверджувалося, що готелю в Ка' да Мосто вже давно немає. Що той-таки цісар Йозеф був чи не з останніх його пожильців, після чого власники збанкрутували (забагато нот!). Тобто якщо Перфецького й поселили в «Білому Леві», то лише через двісті років після його закриття. Готель-привид?

Я кидався від одного путівника до іншого, по сто разів перечитуючи їхні однаково скупі, але взаємозаперечні довідки. «У палаццо міститься знаний готель «Білий Лев» («Leon Bianco»), – писали в першому. «Готель «Білий Лев» («Leon Bianco») перестав існувати як готель ще наприкінці XVIII сторіччя», – не погоджувались у другому. На додачу ніде не було жодного його зображення. Жодної фотографії. Що я мав з цим робити?

І що я мав робити з подробицями, коли навіть цілість було від мене заховано? Загалом ситуація виглядала досить просто: Перфецький у своїй готельній кімнаті. Він відчиняє вікно. Ранній ранок 11 березня 1993 року, ніде ані душі. Перфецький договорює на диктофон свої прощальні фрази. Після цього він лишає диктофон увімкнутим – швидше за все, на підвіконні. Туди ж, на підвіконня, він ставить свої черевики, носаками «до виходу». В одному з черевиків будуть знайдені його окуляри, про які він раніше сказав «а навіщо вони мені там». Він вилазить на підвіконня і вимовляє тепер уже справді останні слова («Слухайте далі. Слухайте це життя. Слухайте ангелів, слухайте сплеск води»). Тоді він стрибає вперед і летить.

Чи достатньо у нього простору, щоб ні на що не напоротися животом? Як він летить? З якого поверху? Скільки поверхів загалом має ця будівля? А якщо там насправді балкони? Тоді підвіконня відпадає? Як виглядають вікна у Ка' да Мосто? Справді ґотичні, як зауважив раніше Перфецький?

Я божеволів без відповідей на всі ці запитання.

* * *

Я досі не знаю, хто такі Франческо Аполлоні і Россано Россі. Я ніколи їх не бачив, не знаю їхнього віку і навіть приблизно не знаю, чим вони займаються. Я до того ж не маю найменшої уяви, чи знаються вони між собою. Хоч думаю, що люди з такими прізвищами повинні би знатися.

Тоді, навесні 1995-го, коли я готувався начисто переписувати роман і дозбирував крихти все новіших подробиць, вони обидва трапилися моєму знайомому, тоді вічному студентові. Його ім'я так само вдячно згадується у тому ж «Передслові». Здається, він перетнувся з ними десь у Німеччині, де вряди-годи пробавлявся на сяких-таких стипендіях. Від мого імені він попрохав кожного з них під час вакацій навідати Венецію й зібрати якомога більше інформації про палаццо Ка' да Мосто. Дивно, але вони це зробили. Утім – кожен на свій спосіб.

Через місяць-другий мій знайомий студент приніс мені додому результати їхніх виправ. Шкода, що я вже не пригадую, що саме переказав Аполлоні, а що Россі. Наскільки ж вони різні, можна судити з розбіжностей у їхніх свідченнях.

Один із них стверджував, що готель «Білий Лев» («Locanda Leon Bianco») таки існує – і стоїть саме там, де й повинен стояти: між мостом Ріальто і Ка' д'Оро, за адресою Каннареджо, 5629. Він навіть прихопив рекламну листівку англійською, де щоправда, відразу впадала в око деяка суперечність. У листівці спочатку писалося, що готель «розташований поблизуКа' да Мосто, важливої споруди XIII ст.». А трохи нижче: «У наші дні на тому ж місціми повністю відновили готель з його чудовими кімнатами, що з них деякі виходять вікнами на Канал Ґранде». То як усе-таки – «поблизу» чи «на тому ж місці», хотілося мені якомога їдкіше випитувати невідомих рекламістів-заплутувачів, та не було нікого з них поруч.

Другий з моїх агентів писав у листі, що ніякого «Білого Лева», ніякого такого готелю там немає, а є страшенно запущений палаццо, який, кажуть, і справді колись, двісті років тому, слугував готелем. Нині ж може скластися враження, що там ніхто не живе і всередині нікого немає. Далі в листі писалося: «Всі віконниці не просто зачинені, а ледь не забиті дошками». Він покрутився перед брамою, а тоді про всяк випадок погрюкав у неї. Тут виявилося, що його перше враження було помилкове. Йому відчинив якийсь дивний старигань, що назвався бароном Камероні, головою «Товариства друзів Театру «Ля Феніче». З'ясувалося, що в тому обдертому й зимному притулку животіє ціла родина старих і напівбожевільних венеційських аристократів. «Я намагався розпитати їх про будинок та його історію, але вони виглядали смертельно наляканими і вдавали, що нічого не розуміють», – такими словами закінчувався звіт мого мимовільного агента.

Мені залишалось уявляти, як вони всім сполоханим гуртом випроваджують його з дому, як схожий на Плюшкіна барон Камероні зачиняє за ним двері на всі дванадцять засувів і як вони потім усіма рештками династії ще довго перелякано обговорюють появу підозрілого незнайомця. Хто його підіслав і які ще загрози чигають на них?

Напівтемрява, холод, вогкість. Місто, в якому судові процеси з приводу нерухомості тягнуться по триста років.

Серед висунутих ними тривожних версій бракує тієї, що єдино правильна: центр усесвітньої змови у Франику. Це місто, про яке вони не чули й ніколи не почують, але саме там засів той жахливий павук – я.

* * *

У зв'язку з Ка' да Мосто перед нами вимальовується синьйор Кадамосто, Алвізе. Не сумніваюся, що цей морський мандрівник прийшов на світ у 1432 році саме там. Бо де ж іще, як не в родинному гнізді предків, йому народжуватися. Слідом за ним перед нами постає вся Африка.

Алвізе Кадамосто – це той, хто відкрив Острови Зеленого Мису і ще багато чого в Західній Африці південніше Сенегалу. У гирлі Гамбії він став першим європейцем, який побачив і описав сузір'я Південного Хреста (за його версією – Південного Воза). Кадамосто служив Португалії – замолоду його наблизив до себе навіжений африканською ідеєю принц Енріке Мореплавець, і добрий десяток літ Кадамосто діяв за його наказами та його іменем. У тому, що Цезарія Евора співає саме так, а не інакше, його видатний внесок. Її батьківщину Кадамосто здобув 1456 року радше випадково – силою зустрічних вітрів, що понесли кораблі його експедиції у відкритий океан. 1463 року він повернувся до Венеції, де в родинному палаццо над Великим Каналом засів за описування знайдених і пройдених світів. Кадамосто помер 1488-го: певні тропічні захворювання виявилися невиліковними. До Колумбового курйозного відкриття лишалося чотири роки, а до моїх відвідин Венеції п'ятсот чотири.

* * *

А потім, ще через дев'ять років, у Венеції затрималися ми з Пат. Це було щось, наче повторення наших студентських мандрів столицями Балтії – ніч у потязі, день у місті, весь час на ногах. Уранці ми зійшли з римського потяга на вокзалі Санта-Лючія. Десь близько опівночі звідти ж мав рушати наш потяг до Мюнхена. Ми самі собі вибрали ті 18 годин між двома потягами.

Що ще нагадувало давно минулі студентські часи – це сувора обмеженість у грошах. Нам залишалося насолоджуватися красою тільки там, де вона найменше коштувала. Не коштувати нічого вона цьому місті просто не могла. Ми цідили її маленькими ковточками, ніби наперсток еспресо, що його намагаєшся розтягнути мінімум на півгодини. При вході до церков нас часто запитували, чи ми молитися. Позаяк ми чесно відповідали, що ні, доводилося платити. Тоді-то я зненацька усвідомив, що це насправді місто дрібних шахраїв і всі вони патологічно зосереджені на видурюванні останнього шеляга з кожного недоумкуватого одноденника-гостя. Шеляг до шеляга складається в невичерпну казну – вся Венеція у видуреному золоті.

Я перебільшував, це був гумор.

Ближче до вечора, коли запала перша сутінь, ми виринули десь на південному сході Каннареджо. Ми йшли від Арсеналу на захід, себто в напрямку до Каналу, про який я згадав, що там же десь має бути той готель чи палаццо, чи «Білий Лев», чи Ка' да Мосто, чи щось там іще – і, мабуть, є сенс урешті прийти і помацати його за підвіконня. Забігаючи наперед: усе одно нічого не вийде, він заховається.

Зате ми раптом опинилися в Західній Африці. Звідусіль насували якісь чорношкірі велетні – з усіх сутінкових завулків, шпарин і коридорів: Сенегал, Ґамбія, Ґвінея, Сьєрра-Леоне, Ліберія. Їх виявилося багато – цілі десятки, а можливо й сотні. Так, наче хтось у напівтемряві махнув рукою – і вони вмить заповнили собою все місто, тропічно-колоніальна армія. Усі вони пообвішувалися прерізними шкіряними речами – сумками, поясами, браслетами, найдорожчі світові бренди у зіставленні з цінами не залишали сумніву, що то суцільна підробка. Усе разом – їхня синхронна поява, опанування вуличок і мостиків, розкладання товарів – потривало не довше трьох-чотирьох хвилин. На п'ятій хвилині їхніми лавами пробігся сполох (так, напевно, джунглями йде сигнал про наближення хижака), і вони почали блискавичне згортання. Ще за хвилину-другу з'явився поліційний патруль. Але на цю мить африканців уже знову ніде не було. Вони розчинилися так ефективно, як можна розчинитися лиш у Венеції – безслідно. Хоч того вечора ніякого туману не було.

Усе разом нагадувало кількахвилинний флеш-моб. І негри, і поліціанти, і навіть роззяви діяли злагоджено і чітко, за спільним планом. Я навіть здогадуюся, кому належала режисура.

* * *

Епілог розігрався вночі на згаданому вже залізничному вокзалі Санта-Лючія, де ми з Пат півтори години промедитували в почекальні між сном і явою. Крім нас, там бовваніли тільки вони – четверо здоровенних африканців, безумовно, з тієї бригади. Шкіряного товару з ними вже не було, з чого випливає, що весь він щоночі здається на якісь таємничі речові склади, під охорону незнаних посередників – можливо, і з дагестанськими прізвищами. Венеція бездонна, вона чаїть у собі все – включно з десятками тисяч дамських сумочок Gucci.

Чорношкірі велетні грали в карти і голосно сперечались однією з нерозпізнаваних мов. Це могла бути й португальська, але в якомусь уже зовсім їхньому виконанні. Це міг так само бути венеційський діалект XV століття, мова Отелло.

Я зрозумів, що ми з ними чекаємо того ж потяга. Тільки ми поїдемо ним до самого кінця і вранці зійдемо в Мюнхені, а вони лиш одну зупинку – до своєї Марґери чи Местре, де невідомий бос (Невідомий Бог?) винаймає для них кімнатку в забитому сміттям і тарганами гуртожитку.