Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 34 страниц)

7. Світло

З однаково важливих для будь-якого початкового творення світла і темряви вибираємо перше. Воно не має усталеної форми, запаху ані кольору, проте цілком фотографічно доводить матеріальність Бога. Скажімо, в постаті (цього разу) офірного цапа, наскрізь просвітленого надвечірніми променями. Воно також може уявлятися нам небом, здається, літнім. Сфотографувати голос – завдання з майже нереальних, але оскільки в цьогомитця немає іншого виходу і призначення, то йому таки вдається виловити мовлене з-поміж хмар «Броніславе!».

ЧИКАҐО, 2001

Чи траплялося вам коли-небудь їхати в одній машині відразу з трьома Майклами? Мені одного разу трапилось, і це незабутньо.

Перший Майкл сидів за кермом – той, якого в цій книжці я називаю mmn3. Другий Майкл є актором, видатним. У тій подорожі він читав на творчих вечорах уривки з «Перверзії» в перекладі першого Майкла. Тут і тепер я називатиму його Міхалом, хоч він усе-таки Майкл. Третій – Майкл Стайп, фронтмен з «R. Е. М.», присутній винятково як голос.

До Чикаґо з нашої рідної Пенсильванії ми їхали годин десять. Дорогою Міхал кілька разів підміняв mmn3 за кермом, щоб той трохи перепочив. При цьому Міхал дещо видозмінювався: на голову натягав шкіряне шоферське кепі, а на руки так само шкіряні й так само шоферські рукавички. Про чорні шоферські окуляри мовчу – як і про білий айседорівський шарф. Та вже навіть і не шарф, а справжнє тобі кашне. Ставало відразу ясно, що людина досвідчена і не в одній колотнечі бита.

У Чикаґо ми провели дві ночі і, цілком задоволені цим фантастичним містом та собою, опівдні третього дня рушили далі – до Урбани-Шампейн. У цій книжці її не буде.

Завдяки mmn3 нам пощастило з помешканням. Тобто з його розташуванням – у північному Чикаґо, на Дірборн-стріт, за кілька кроків від озерного узбережжя і чомусь посередині між Ґете-стріт і Шіллер-стріт, ніби ми насправді не до Чикаґо потрапили, а до якогось там Ваймару, Дахау чи Айзенаху. Зрештою, й номер будинку, де ми ночували, всіляко вартий уваги: 1331.

І от звідти, від цього будинку № 1331, під парадну браму якого опівдні третього дня mmn3 підігнав нашого позиченого «форда-черокі», до Урбани-Шампейн усього від 140 до 160 миль, тобто якихось дві з половиною – три години їзди, увесь час на південь і трохи на захід. І позаяк наше наступне PerVersion show мало починатись у згаданій Урбані щойно о шостій вечора, ми могли дозволити собі цю розкіш – виїхати не раніше першої. Так ми і зробили. Забігаючи наперед, скажу, що якби ми вирушили на півгодини раніше, то цієї розповіді не було б.

Але спершу все йшло цілком непогано. Ми від'їхали, як і належиться, в бік Лейк Шор Драйв і рушили на південь під звуки радіо. Того дня радіо сповіщало загалом про дві події: про те, що югослави таки здали Заходові Слобо Мілошевича, захопивши його зненацька у заздалегідь виділеній йому резиденції, та про реліз нового синґла «R. Е. М.» – «Imitation Of Life». Саме з цього моменту в машині з'явився третій Майкл, себто голос третього Майкла. Пригадую, як я зрадів обидвом новинам. Хоч більше все-таки другій, адже діло йшло до виходу нового аріемівського альбому «Reveal». Ми неслися на південь обіч озера Мічіґан, весна перевалювала за середину березня, сонце за середину дня, і всі радіостанції крутили «Imitation Of Life», хоча в оголошеннях дикторів мені вчувалось invitation of life – ну звичайно ж, без Антонича нікуди. Само життя запрошувало мене і всіх нас жити далі.

Якщо ви давно не слухали або просто не пам'ятаєте цієї пісні, то переслухайте її обов'язково. Я ледь не стрибав під неї на задньому сидінні того міні-вена.

Перед з'їздом на Сент-Луїс усе було ще не так зле, хоч нам довелося суттєво скинути швидкість через несподівано щільне скупчення автомобілів на нашому шляху. І що відразу впадало в око – зустрічних було ще більше, тож вони вже просто-таки повзли. «Не дай Боже опинитися в такому заторі», – сказав Міхал і як у воду дивився. Приблизно через милю ми повинні були взяти ще один з'їзд, на Індіану, і вийти на інтерстейт-94, з якого невдовзі з'їхати ледь праворуч на інтерстейт-57, а далі вчесати сто двадцять миль уперед по ньому, аж до виїзду на Урбану. І саме тут по радіо передали термінове оголошення про те, що всі виїзди з 94-го в районі 95-ї вулиці заблоковано у зв'язку з бойовою операцією чиказької поліції по знешкодженню невідомого снайпера, що вчинив стрілянину з даху котрогось висотного будинку в околицях Перрі Авеню та Ла Саль-стріт. Оголошення було повторено ще раз – і настільки виразно, що ми ледь не почули дзижчання куль за вікнами. Після цього знову зазвучало «Imitation Of Life», цього разу дещо драматичніше, ніж раніше.

Про що ця пісня? Про порожнечу зовнішнього? Що Майкл Стайп хотів сказати всіма тими «шарадами», «водяними гіацинтами», «цукровими тростинами» і «голівудами»? Що він мав на увазі під «цинамоном»? Я не беруся тлумачити цей вірш, хоч того дня він прозвучав у нашій машині десятки разів, і я вже навіть міг час від часу повторювати «c'mon c'mon no one can see me cry». Ні, я не берусь його тлумачити, хоч він, той вірш, а точніше, та пісня неймовірно добре лягала на ту ситуацію: Америка, дороги, Чикаго, божевільний снайпер, що звідкілясь палить по машинах, березень, сонце, шаради, водяний гіацинт, японські коропи, золоті риби в чашах басейнів, арештований Мілошевич.

З усього випливало, що ми маємо повернутися на сент-луїський з'їзд і замість 94-го виходити на 55-й інтерстейт. Це видовжувало сукупний шлях на цілих п'ятнадцять миль, але, що суттєвіше, змушувало розвернутися і повзти в загальному потоці зі швидкістю не більш як півмилі на годину. «І припекло тому ідіотові стріляти саме сьогодні!», – злостився mmn3. Я припустив, що то все через нас, така собі цитата з «Перверзії», Стас Перфецький зі своєю гвинтівкою випірнув у Чикаго. Міхал запропонував за першої ж нагоди втікати з гайвею і пробиватися через місто. mmn3, повагавшися, прийняв цю думку. Все-таки Міхал з нас усіх найбільш тертий калач.

І тому того дня ми, поступово все більше здезорієнтовані, ще кілька годин кружляли містом Чикаґо. Але не тим і не таким, на яке надивились у приозерних кварталах на півночі. Бо це було якесь не таке, жахливо інакше місто. Гадаю, ми перетинали Інґлвуд: напівзруйновані або вкінець занедбані житла, пустирі з горами висипаного сміття, худезні чи, навпаки, товстезні люди, що просто сиділи або лежали на тротуарах, призьбах і ґанках, просто сиділи, просто лежали, просто вмирали. Ну гаразд – окремі з них ще намагалися жебрати у водіїв на світлофорах. Або грати в бейсбол на порепаному асфальті. Зайво підкреслювати, що всі вони були чорношкірі. Офіційна статистика стверджує, що в Інґлвуді 98 відсотків населення негри і 0,44 відсотка білі. Хотів би я подивитися на цих білих! Це було не Чикаґо, це було, приміром, Найробі.

Це було життя, ні, не імітація, на жаль, а таки воно, життя – тверде, як бейсбольна бита, чорне, як ніч серед білого дня, і, ніби наркотик, безжально-звабливе.

До Урбани-Шампейн ми запізнилися години на півтори.

ШТУТТҐАРТ, 2005

Ніколи більше – ані до, ані після – я не вживав горілки чорного кольору. Лиш одного разу в житті мені наливав її гостинно у своєму домі театральний режисер Маульвурф-Кротович. До речі, в одному зі своїх романів Ірван іменує його Маульвюрфом – саме так, через «ю». Насправді ж він пишеться через «у» – Маульвурф. І завжди офіційно додає своє друге родове прізвище, Кротович, яке зраджує в ньому вихідця з подільської шляхти ходачкової, не католицького, а радше аріанського штибу.

Так от, чорною горілкою Маульвурф-Кротович напував мене у місті Штутґарті, на Добельштрассе, де він і мешкає з родиною. У середні віки це була не вулиця, а струмок, Добельбах. Вулиця згодом перейняла його назву, позаяк струмок замурували десь під нею. Найтихішої зі швабських ночей, поклавши вухо на асфальт, можна почути глибинне плюскотіння сімсотлітньої давнини.

У Штутґарті мені всюди траплялися цвинтарі, дуже красиві. Можливо, тому що все діялося наприкінці квітня, коли зелень і цвіт просто-таки лізуть з усіх можливих шпарин, особливо ж із гробничних. Філософ-пантеїст зауважив би, що таким чином до нас промовляють мертві. Та що там промовляють – вони просто-таки випорскують на поверхню, такі ботанічно-намацальні!

Перший із цвинтарів, Гоппенляу, мені випало перетнути, аби потрапити до готелю «Маритим» – як на мої смаки, дещо натягнутого у власному розмахові. Другий, Праґ, ми з Маульвурфом-Кротовичем завбачливо обійшли, здіймаючись на Вайссенгоф, про який тут ані слова, щоб не впасти у спокусу написання ще одного історико-архітектурного есею. Третій, Фанґельсбах, розташований на південний захід від уже згадуваної Добельштрассе, тож саме звідти долинали тієї ночі завивання послідовників не знаного мені сатанинського культу.

Коли я пишу «тієї ночі», то маю на увазі свою другу штутґартську ніч, яку я провів у гостинній домівці Маульвурф-Кротовичів. Перша минула в «Маритимі» й запам'яталася хіба що спільною поїздкою в готельному ліфті з невимовно молодою і гарною перекладачкою французького автора. За вечерею ми випили багато вина. Я тричі помилявся поверхом.

Друга ж ніч ознаменувалася тим, що Маульвурф-Кротович гостинно пригощав мене чорною горілкою, купленою в д'юті фрі на котромусь летовищі. За його словами, в ній було цілих п'ятдесят градусів. Я щоразу піддавав це сумнівові. Ми незлецьки посиділи години до третьої, майже спорожнивши літрову пляху, після чого господар дому згадав, що о восьмій у нього лекція з акторської майстерності. Це було своєчасно, бо слова «майстерність» він уже не вимовляв. Я натомість уже не вимовляв жодного з його прізвищ – ані першого, що не дивно, ані, уявіть собі, другого. Продовжувати спілкування в таких умовах було незручно, і я погодився спати. Маульвурф-Кротович довго й повільно показував мені синову спальню – ось ліжко, ось двері у коридор, а ось на балкон, а це рушники, а це пляшка води, а це стіни, а там стелі, а от вікно, а за вікном Штутґарт. Я зажадав нічної сорочки, ковпака й уриналу, на що Маульвурф-Кротович востаннє тієї ночі реготнув і зник у лабіринтах помешкання. (За його пізнішим зізнанням, наступного ранку, таки приплентавшись на лекцію, він оголосив студентам позапланову тему «Двадцять один спосіб виходу молодого актора з похмілля»).

Невдовзі я, майже щасливий, заснув під невгамовні дзвони тисячі дзвіниць, шум двох тисяч гірських водоспадів і хрипкувате крещендо цілого легіону ангелів у моїх вухах. Мою голову крутило в центрифузі, як уже колись написалося мені в іншому місці. І все було б чудово, якби за неповну годину мені не довелося вставати за фізіологічною потребою – тією, що її у вихованих колах чомусь прийнято називати малою. Насправді вона була надзвичайно великою, мається на увазі, що сцяти хотілося просто-таки страшенно, тож я навпомацки ринув до дверей, котрі, як я запам'ятав, провадили у коридор. Двері не піддавалися. Я натискав з усіх сил на клямку і навалювався на них плечем, але двері не піддавалися. Я відходив і, немов леопард, знову кидався на них – усе з тим же успіхом. Клямка безсило совалася вгору-вниз, не вступаючи в жоден контакт із замком. Я підозрював якусь елементарну заковику, але як мені було її позбутись, я не знав. А тим часом робилося все нестерпніше.

Я кинувся у протилежний бік і вирвався на балкон. Унизу під ним протікав струмок Добельбах, я навіть чув його свіже весняне плюскотіння. Можна було б із балкону надзюрити в нього. Але для цього слід було струменем сечі просвердлити асфальтово-ґрунтову товщу на сімсотлітню глибину і пробитись у середньовіччя. Я відмовився від такого випробування. З Фанґельсбахського цвинтаря долинали ритуальні завивання не знаних мені сатаністів. Я мимоволі зафіксував, що то, напевно, репетиція до Вальпуржиної ночі. Проте від цього здогаду мені не полегшало.

Мною поволі заволодівав розпач.

Я ще раз кинувся до дверей у сподіванні, що свіжий доторк моєї протверезілої руки змінить усе на краще. Сподівання було даремне.

Чому я не став гатити кулаками у ті двері – не знаю. Проте я донині вдячний собі за те, що не здався і не гатив.

(Насправді там, за дверима, був ніякий не коридор, а спальня Маульвурф-Кротовичів. Про це я ще дізнаюся – вранці).

Коли я вдруге (вдесяте?) вилетів на балкон, то раптом зауважив на ньому повно вазонів, більших і менших – пальми, амариліси, кактуси, алое, герань, щось іще. Їх не було тут раніше, вони з'явилися щойно, щоб урятувати мене від розриву міхура або й серця, чомусь подумалося мені.

Я в дитинстві виростав у тісному оточенні кімнатних рослин, наша хатина у Франику на Гаркуші нагадувала захаращену й запилену шкільну оранжерею. Вони й сьогодні трапляються мені на кожному кроці в моєму домі. Я переважно знаю їхні назви. Часом, переважно вночі, коли мені особливо добре або особливо зле від випитого, я розмовляю з ними, курячи на балконі. Я певен, що вони розуміють усе, що я їм кажу – це видно з їхніх листків і квітів. І коли я перепитую, чи вони справді почули і зрозуміли мене, то вони це підтверджують. У мене є знайомі, котрі, підглядаючи за мною, бачили, як у лісі я подібним чином розмовляю з деревами. І коли я прошу дерева знаком підтвердити, що вони мене почули і зрозуміли, то вони починають одностайно шуміти листям.

«Я радий, що ви знову тут, мої хороші друзі, – звернувся я до вазонів на штуттґартському балконі родини Маульвурф-Кротовичів. – Я високо ціную вашу жертовну готовність прийняти в себе мою чорну від горілки сечу і в такий спосіб урятувати мені життя або й честь. Але я ніколи не дозволю собі отруїти ваші святі й досконалі організми цією гидотою». Я сказав – і відчув, як вони напружено завмерли. Аж соки зупинилися в їхніх стеблах.

Я хвилину мовчав, поклавши втомлену голову на їхні цупкі листки і майже розчинившись у балконній ночі під віддалене цвинтарне виття. Урешті я струсонув головою і голосно, будячи сусідів, запитав: «Братове і сестри, ви почули мене, ви зрозуміли, що я сказав?». І тоді вони всі як один затремтіли у відповідь. Я знаю: в них це означає «так». «А тепер я йду гатити кулаками й ногами в ті двері», – повідомив я їх і рушив назад у кімнату.

Але коли я знову припав до дверей, вони – о диво! – зовсім легко піддалися і відчинились у коридор. «Дякую, братове і сестри», – махнув я рукою в бік балкону і безперешкодно попрямував до туалету.

Вам уже ясно, що дверей у тій спальні було двоє і що досі я завжди ломився в інші, заглушені, а тепер урешті налетів на ті, котрі справді двері.

Вам це ясно, а мені ще ні.

Бо я все одно знаю, хто мене тоді врятував.

ЩЕЦІН, 2008

«Подорож Польщею в поминальний час нагадує казку або сон» [121]121
  Тут і далі цит. за перекладом Богдани Матіяш.


[Закрыть], – пише Анджей Стасюк у своєму «Фадо». Одного разу мені випала нагода такої подорожі. 31 жовтня я повинен був трьома потягами добратися з Ґданська до Берліна.

Отже, спершу я провів більше п'яти годин у потязі між Ґданськом та Щеціном. Балтійське море весь час було десь праворуч. Разом зі мною їхала компанія військових моряків дійсної служби. У поминальні дні (в Польщі, як і в Галичині, їх називають «задушними» чи «задушками») чи не всі військові отримують кількаденні відпустки. Та й загалом уся країна їде, щоб відвідати могили рідних. Іноді їдуть через усю Польщу, з південного сходу на північний захід або навпаки. Це свято є перш усього спробою доторку до предків. Хоч, як мені здається, це ще й колективне самоствердження через традицію. Можливо, це демонстрація вже згадуваної у цій книжці польськості з усіма її карнавально-католицькими парадоксами. Наприклад, морячки в моєму відділенні тільки й робили, що розпивали незліченні поклади пива, сильно від нього хмеліли, відригували і смачно лаялися, ледь не підтверджуючи Стасюкову тезу про те, що задушки – «племінне і дике свято».

До того ж була п'ятниця. П'ятниця, 31-ше. Ні, не 13-те – 31-ше.

У Щеціні, на головному вокзалі, я мав перечекати години з дві, а далі реґіональним доїхати до Анґермюнде, звідти ж іще одним реґіональним до Берліна. Не знаю, навіщо вам усі ці деталі моєї подорожі – хіба що для об'ємності бачення. Чи для загальної поінформованості – скажімо, про те, що десь між містами Щеціном та Берліном існує німецька залізнична станція Анґермюнде.

Чим заповнити дві години очікування в такому, щиро кажучи, невеселому місці, як головний вокзал Щеціна? Надто ж, коли йдеться про понурий і вітряний пополудень пізньої осені? Гаразд, я пройшовся прилеглими районами, постояв над зимною і дещо зчорнілою Одрою, повернувся на вулицю Чарнецького, придбав у першому-ліпшому маркеті велику пляшку зубрівки, що її мені передбачливо замовила Пат. На цьому програму розваг я вичерпав. До потяга лишалося півтори години.

У приміщенні вокзалу я певний час приглядався до переїжджої людності в усіх її проявах. Ясна річ, її в дорозі до рідних цвинтарів та ще й з огляду на п'ятницю набилося звідусюди чимало. Наспостерігавшися досхочу за різнобарвно-безбарвними хвилями польських пасажиропотоків, я відзначив для себе постійну присутність у вокзальній зоні кількох – як би їх назвати без зайвої коректності? – синяків, деґрадантів, бомжів – якось так. Звичайно, в цьому немає нічого сенсаційного – навпаки. Вокзалів без бомжів не існує. Єдиний на світі вокзал без бомжів знаходиться у Гамбурзі, але ви вже знаєте,якою жахливою ціною це досягнуто.

З іншого боку, хоч вони і до звичайності звичні, на них усе-таки неможливо не звернути увагу. Ти втягуєш носом особливий настій вокзального здушеного повітря – і вловлюєш у ньому їхню близькість. Крутнеш головою – ага, ось і вони: три-чотири згорблені постаті, переважно чоловіки, але й жінки, досить часто щось проміжне, андрогінне, третя стать, перехідна.

Так було і цього разу у Щеціні. Вони то з'являлися, то знову зникали – поодинці і групками. Щось винюхували і видивляли, шугано роззираючись у передчуттях вокзальної охорони. І не робили нічого такого, що б виходило за межі їхньої усталеної поведінки. Нічого спеціального не заповідалось. Я надумав убити трохи часу за кавою. У поляків завжди можна замовити так звану «пажону», її подають у двохсотграмових склянках, і вона гаряча. Якщо розпорядитися нею розумно, то можна виграти не менше, як півгодини.

У вокзальному кафе (як воно називалося? воно ж якось так смішно називалося!) не було нікого. Зрештою, чому я пишу «кафе»? Швидше щось інше, простіше й народніше – їдальня, з тих, де обслуговуєшся сам, усі місця лише стоячі, а платити слід відразу ж по замовленню. О, згадалося найближче порівняння – щось наче арбатська «Закусочная», котру ви можете пригадувати з «Московіади». Як же вона, холера, називалась у Щеціні? «Голлівуд»? «Лас-Веґас»? «Мангеттен»? А може, «Бомонд»?

Отримавши від польської народної буфетниці свою мегасклянку, повну гарячої «пажонки», на яку тим часом можна було тільки дивитися, жодним чином не торкаючи розпеченого скла, я завмер коло столика. Можливо, я передчував появу Його?

Він увійшов до «Лас-Веґаса» (припустімо, що до «Лас-Веґаса») нервово, поривно і стрімко, невисокий, метр шістдесят вісім до метр сімдесят один зростом, жилавий, з наплічником, у сіро-болотяній дорожній куртці, коротко стрижений, круглоголовий і з залисинами, років десь так посередині між тридцяткою та сороківкою, колір очей – сірий. Я описую Його так детально, тому що він завжди може трапитися комусь із вас – ви його обов'язково впізнаєте. Це такий собі пересічний пасажир, який насправді лише вдає із себе пасажира, причому пересічного. Він увійшов настільки рішуче, що можна було би сказати «увірвався». Якби двері до їдальні виявилися зачиненими, то він висадив би їх єдиним ударом ноги – такою нищівною була ця Його рішучість. А за Ним як противага тій поривності та рішучості тяглося несміливим підтюпцем трійко бомжів – старий, молодший (утім, яка різниця?) і баба з милицею.

«За мною, панство! – командував Він. – Прошу за мною, сюди, шановні!». Він оцінив порожню залу швидким пташиним поглядом, зупинився коло одного із сусідніх столиків, а всю свиту розпорядчими помахами рук спрямував до буфетної стійки. «Кожен вибирає й замовляє що хоче, ясно?!». Бомжі, досі не маючи певності у своєму щасті, таки зважились і попленталися до виставлених під склом тарілок зі зразковими порціями їдла. «Гей, пані! – покликав зненацька Він. – А ви куди?! Вас я не запрошував – лише їх двох!». Баба на милицях спинилася на півдорозі. «Ідіть сюди, пані!» – владно зажадав Він. Калічка слухняно посунула до нього, шморгаючи носом. «Ні, – рішуче похитав головою Він, – вам я не візьму нічого!». «Чому? – захнипала калічка – чому їм, але не мені?». «Тому що в мене мати ще старіша за тебе і їй ніхто нічого не дає просто так», – злостиво відрубав Він. «Тобі скільки років?» – запитав, щойно калічка зарюмсала. «Шістдесят вісім? А моїй матері сімдесят дев'ять, ясно? І я сьогодні їду до неї. До батька на могилу, ясно? Помолитися і запалити свічку, ясно? А тобі шістдесят вісім!» – Він злішав просто на очах. «Гей, панове! – крикнув у бік двох інших. – Що так довго? Замовляєте чи що з вами? Хочете, щоб я передумав?». «За… за… вже замовляємо, пане», – прошамкотів один з них і вочевидь зібрав усю свою волю, щоб глянути у вічі буфетниці (вона поки що мовчки спостерігала і те, що вона спостерігала аж так мовчки, не обіцяло нічого доброго). «Ну, чого розкисла? – попер Він тим часом на стару з милицею. – Тяжко тобі? А моїй матері легко?». Він сварився все голосніше, від чого та зарюмсала ще енергійніше. «Гаразд, не плач, – на якусь мить Він полагіднішав, – іди, вибирай собі». Але при цьому вирвав у неї милицю. Здається, Йому стало цікаво, як вона долізе до стійки. Доповзе чи не доповзе?

Так, він грав. То була гра.

Перший бомж, тремтячим пальцем вказуючи на тарілку, тихенько замовив порцію якогось їдла, на що почувся зимний голос буфетниці: «Сім п'ятдесят попрошу». Бомж розгублено хмикнув і озирнувся на свого благодійника: «Па… пане, той-во, гроші…». «Гроші?!» – розлючено перепитав Він і, жбурнувши милицю під ноги старій, метнувся до стійки. «Пані, – крізь зуби звернувся Він до буфетниці, свердлячи її всю вовчими очима, – цей пан щойно замовив страву. Подайте її!». Буфетниця не похитнулася: «А платити хто буде? Спочатку заплатіть». «Що-о-о?! – вибухнув Він. – Платити?! Я буду платити, ясно?! Але після того, як вони з'їдять!». «У нас так не буває, – ще твердіше заявила буфетниця. – У нас гроші сплачуються наперед!». «Та що це за у нас! – знову вибухнув Він. – Що це за правила? Ви знущаєтеся? Я не можу платити за кота в мішку! А якщо ваше їдло геть неїстівне?!». «Вас ніхто не просить його замовляти», – не здавала ані дюйма своїх територій буфетниця.

Ситуація переходила з передконфліктної у відверто конфліктну стадію. Побутова сварка переростала у двобій деміургів. Найгірша халепа трапилася бомжам, які вже навіть хотіли було під весь цей шумок обережно чухнути з негостинного «Лас-Веґаса» (чи, може, «Дісней-ленду»?). Але Він зауважив їхні капітулянтські переминання і загорлав, ніби штурмбанфюрер: «Стояти на місці! Я нікому не дозволяв іти геть!». А тоді знову визвірився на буфетницю: «Пані, якщо ви жартуєте, то з мене досить! Бо я не жартую, пані!». «Я не жартую також», – почув Він у відповідь.

Я не сумнівався, що в нього був як мінімум ніж. Буфетниця ніби між іншим потяглася до молотка для відбивання котлет.

Саме в цю мить я, здається, допив до гущі на дні свою безконечну каву і оминаючи скривлену стару, що вже знову спиралася на улюблену милицю, попрямував на вихід із того зачарованого «Коні Айленду» (згадав назву, yes!). Я не виключав можливості того, що якісь телепні (теле-пні?) саме тут вирішили познімати свій недолугий сюжет для якого-небудь «Посміхніться, вас щойно зняли прихованою камерою!». Проте я не хотів нікому посміхатися.

Напевно, я й донині сподівався б, що саме так воно й було – прихована камера, зйомки – якби десь хвилин через вісім, переходячи з почекальні до головної зали, щоб укотре подивитися на табло, я не побачив, як переді мною зненацька розступається пасажиропотік. Насправді він розступався не переді мною. Назустріч мені двоє дебелих охоронців у чорному вели попід руки Його. Третій крокував за ними з Його наплечником у руці. Я щойно написав «вели попід руки»? Ні, не так. Вони скрутили Йому руки за спину, від чого Він сильно нахилявся вперед. На Його великому й кістлявому лобі надувалася жила, і Він дірявив усіх зустрічних своїм сірим поглядом. Я озирнувся. На виході з вокзальних дверей Він викрутив голову й озирнувся також. Я знаю, що Він дивився на мене, запам'ятовуючи.

Слідів крові на його болотяній куртці я не зауважив.

«Це дивне, анахронічне свято, – пише Анджей Стасюк у «Поминальних днях». – Воно зовсім не пасує до наших часів. Відвертає увагу від прагматичного повсякдення. Гаємо час, пересуваючись тисячами, десятками й сотнями тисяч, бо ж країна широка й довга, щоб відвідати закопані в землю останки тих, хто колись був із нами».