Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 34 страниц)

ГАЙСИН, 1984

Я щойно прочитав, що перша документальна згадка про Гайсин датується 1545 роком, а маґдебурзьке право він отримав 199 років по тому, тобто у 1744-му. Так що в ньому, чого доброго, де-не-де ще й позалишались якісь рештки старого осінньо-середньовічно-барокового штетлу – коли не в реальній поставі т. зв. «архітектурних пам'яток», то хоча б у натяках на їхню давнішу присутність: камінь, листок, незнайдені двері, як пише про забуття і втрату Томас Вулф.

А якщо припустити кляштор бенедиктинів, синаґоґу, замкову вежу чи палац намісника? Стару цукроварню? Повітовий ліцей? Офіцерське казино?

Гайсин для мене – цілком особливе місто. Я був у ньому не менше двадцяти разів, але так і не зміг його побачити. Бували часи, коли я потрапляв до нього щотижня. Як і часи, упродовж яких його назва означала для мене щось на зразок «Столиця Світу». І я страшенно прагнув опинитись у Гайсині – хоча б на кілька годин. Зрештою, так завжди й бувало: я опинявся в ньому лише на пару годин. Зате не менше двадцяти разів. От я тепер намагаюся ці рази хоч приблизно полічити і в мене ніяк не виходить їх менше двадцяти.

І все ж я не міг його бачити. Саме тому він для мене і є особливим містом, іншого такого не існує – щоб я стільки разів у ньому бував і зовсім його не бачив. Адже між мною та Гайсином було віконце, густо замазане фарбою захисного військового кольору.

Лісова частина, в якій я задурняк віддав батьківщині близько десяти місяців свого молодого життя, розташовувалась у лісі між Тарасівкою та Михайлівкою. Багато років по тому я знайшов усе це на мапі. Ці місця лежать східніше від Гайсина, який уже й сам по собі лежить на сході Поділля. Вони віддалені від Гайсина десь на дванадцять кілометрів. Але на поштових конвертах, що якимось дивом знаходили мене в тому лісі, слід було писати «Вінницька область, м. Гайсин». Армійська система любила дезорієнтувати цивільне населення і заплутувати ворожих шпигунів. Зрештою, спробуйте розпізнати других у гущавині першого!

Армійська географія зумисне помилкова, а топоніміка більше замовчує, ніж називає.

Нас возили до Гайсина такою собі вантажною будкою. У ній поміщалося рівно двадцятеро бійців. Ми не могли бачити, що там назовні, позаяк вікна в будці було замальовано, про що я вже сказав. Перебіг подорожі можна було тільки відчувати – наприклад, задницями. Спершу було кілька кілометрів бетонки – лісової дороги, встеленої бетонними плитами, тож наші зади відчували кожну шпарину між ними. Потім був означений нашими тулубами поворот праворуч і далі шосе, на якому нами переставало підкидати. Але згодом ми знову опинялися на чомусь нерівному і наче всуціль подовбаному. Тобто на вулицях Гайсина. Усю дорогу ми голосно лаялися, перділи і сміялися. А чим ще розважатися в дорозі солдатові, захисникові батьківщини?

Якщо нас везли до Гайсина у п'ятницю, то це означало лазню. Якщо в неділю, то кіно.

У лазні ми обливалися з тазиків і мірялися хуями. У солдатів другого року вони виявлялися довшими. Солдати другого року переважали молодих навіть у цьому.

Зате в кіно ми заходили колоною по двоє і розсідалися по своїх безкоштовних місцях. Кінотеатр називався «Мир» і належав до широкоформатних – не якийсь там задрипаний клуб із поламаними стільцями й земляною підлогою в Тарасівці (чи все-таки Михайлівці?). Ми маршували через фойє колоною по двоє і вертіли головами на всі можливі боки. Нас цікавили навіть не дівчата, а їхні міні-спідниці, які, здається, тієї весни-літа саме починали з'являтися знову. Слід було нахапатися голодними очима цих зорових образів, увібрати їх у себе, ніби кисневий запас, щоби згодом, за першої-ліпшої нагоди, дати волю фантазії та руці. Слід було надихатися перед смертю.

Можливо, через це я не пам'ятаю фільмів, які подивився у гайсинському кінотеатрі «Мир». Точніше, я пам'ятаю лише два з них, але обидва індійські. Перший називався «Слони мої друзі», а другий «Танцівник диско», хоч у другому також показували слонів. Кажуть, ніби «Танцівник диско» зібрав по всьому еСеСеСеРу якісь рекордні прокатні суми, 60 мільйонів рублів чи й більше. Моїх там немає ані копійки. І диско я, щиро кажучи, ненавидів.

Офіційно існував ще один варіант потрапляння до Гайсина – увольнение. Неофіційно – те, що називається самовольная отлучка. Але в неї майже ніхто з нас ніколи не пускався. Тобто якщо й пускався, то радше до Михайлівки чи Тарасівки – і в обох випадках по самогонку.

Натомість офіційного звільнення на один день мені так ніколи й не дали, хоч і обіцяли на день народження. Але із самого ранку все пішло косо-криво, і Сізий після розводу кинувся з кулаками на прапорщика К. Я вживаю це «К.» не як алюзію до Кафки, а тому що насправді його прізвище було Козьол, з наголосом на першому «о». Вони до кривавої юшки порозквашували б один одному мармизи, якби я не вліз поміж них і не став рознімати. За це в мене забрали вихідний і, нагородивши лопатою та кайлом, поставили над якоюсь непотрібною й дурною траншеєю командувати десятьма шлангами, які її все одно ні за що б не копали на тому холоді. Гидкішого дня народження в моєму житті не бувало.

А проте добре, що саме так усе і сталося. Бо що, якби мене таки випустили до Гайсина? У парадці, черевиках, шинелі й шапці? І що я мав би там робити ті шість, сім чи й усі вісім годин, такий самотній зі своїм днем народження?

ГАМБУРҐ, 2004

Коли я зійшов на головному вокзалі, звідусіль долинала музика. Я подумав: от молодці, завжди щось несподіване. Музика була класична – камерні й фортепіанні концерти, симфонії, увертюри. Вона звучала з кожної шпарини в кожному з прилеглих коридорів і підземних сполучень. Увесь вокзал було перетворено на велетенську філармонію мобільного типу. Тобто на філармонію зі змінним потоком слухачів, які циркулюють сюди й туди, вдаючи при цьому, наче так усе й повинно бути. І нічим уже їх не здивуєш. У Денвері, Колорадо, хтось розповідав, наче потрапив до ресторану, в якому офіціанти, обслуговуючи гостей, паралельно виконують оперні арії. Юрба, а краще сказати, публіка на Гамбурзькому головному вокзалі поводилась так, наче всі вони щойно з Денвера і класична музика вже просто-таки в'їлася в їхній щоденний побут.

Я вирішив покружляти вокзалом – тим більше, що неправильно розрахував час і в мене з'явилося трохи зайвого. Якість відтворення в деяких місцях здалася мені цілком пристойною. Іноді я впізнавав автора, іноді виконавця. Іноді не впізнавав твору. Музичне тло надавало всьому навколишньому особливої, ніби в поганому кінофільмі, значущості. Згадався анекдот про музику з гучномовця в осінньому парку. «Це часом не Глінка?» – запитує перехожий меломан зустрічного добродія, котрий завмер посеред алеї, задумливо опустивши голову. «Та я й сам думав, що то глинка, а то гівно», – відповідає задумливий добродій, не відводячи очей від носаків своїх черевиків. Анекдот, погоджуюсь, бородатий, але згаданий своєчасно.

Напевно, подумав я, така собі культурно-соціальна акція місцевої влади, щось на зразок «Поезії в метро». А тут, напевно, якісь «Симфонії вокзалу», «Струни залізниць», «Колеса класики» чи якось подібно.

Наступного дня я знову там крутився – і знову звідусіль долинала музика.

Третього дня я з головного вокзалу (там усе ще лунала музика) вирушив через колишній кордон до колишньої Данії, тобто до станції Гамбурґ Альтона – щоб зустрітися з Наташою. Наташа нині живе в Гімалаях і навчає англійської та польської мови нащадків непальського короля. Вона не вміє ставити банальних запитань, тому навряд чи вона спитала, як мені подобається в Гамбурзі. Але припустімо, що вона спитала саме про це. Я кисло збрехав, ніби мені найбільше сподобалася класична музика на вокзалі. «У такий спосіб вони відганяють наркоманів і просто бездомних – пояснила Наташа. – Бо ті не витримують класичної музики. Через дві-три хвилини їх починає так ламати, що вони воліють бігти подалі, тільки б не чути більше цього знущання. Відколи це запровадили, ти не побачиш у вокзальній околиці жодного бомжа».

Ну от, знітився я і задумливо глянув на носаки своїх черевиків.

ҐДАНСЬК, 1991

Хто пам'ятає, скільки коштувала пляшка горілки влітку 1991 року? У тодішніх радянських рублях, звичайно? Мені здається, десь коло семи рублів і відтоді вона вже тільки дорожчала. Це не була аж надто висока ціна – щиро кажучи, навіть сміховинна, але й вона здавалася вбивчою в порівнянні з чи не удвічі нижчою попередньою ціною. Проте головна горілчана драма полягала не в ціні, а в добуванні. Наслідком цілого ланцюга протиалкогольних обмежень, розпочатих 1985 року, горілка станом на 91-й, як свідчить «Московіада», «зробилась абсолютом, священною метою, небесною валютою, чашею Ґрааля, алмазами Ґолконди, золотом світу».

Зупинімося на окресленні горілки як валюти. У ньому, щоправда, автор «Московіади» дещо перебирає в патетиці, називаючи цю валюту небесною. Про те, як діяла ця насправді дуже земна валюта, я трохи раніше вже згадував. Тепер у розвиток теми і детальніше.

Наш автобус (як уже згадувалося, «Не журись!») був, сказати б, артистичний і віз нас усіх зі Львова на фестиваль українців Польщі. Кінцевим пунктом подорожі мали стати Ґданськ і Сопот. Це начебто і два міста, але фактично одне. І кожен з нас у тому автобусі (музиканти, актори, поети, художники) перевозив горілку. У нас просто не було іншого виходу. Особисто я перевіз її чотири пляшки. Це була максимально дозволена якимись тимчасовими прикордонними правилами офіційна доза. Якби польські митники з цього приводу до мене присікалися, то я мав право відповісти, що везу її до Польщі для власного вжитку. Тобто всі наче погоджувалися з тим, що кожна радянська людина має сталу потребу в горілці і їй дозволяється випити до чотирьох пляшок – хай і на чужій території. Чому не дозволялося випивати ще й п'яту, шосту, сьому ітеде, для мене загадка.

Отже, я мав легальну чотирипляшкову дозу. Згідно з даними розвідки, на польських базарах одна пляшка коштувала від 30 до 40 тисяч злотих. Найдивовижніше було те, що продавши дві пляшки горілки, можна було придбати джинси, які (фірмові, хоч і підробка!) коштували від 70 тисяч. Певний час це не вкладалося в моїй голові – нові джинси за дві пляшки горілки! Але того надзвичайного року зі мною трапилося ще безліч речей, які не вкладалися в голові.

Готівка, а точніше її брак була нашим бичем. По-перше, радянських рублів уже нікому в Польщі не хотілося. По-друге, тамтешні українці щойно підводилися з колін і через це не могли нам заплатити навіть найскромніших гонорарів – дякуємо й за те, що годували та ночували. У декого з нас уже, щоправда, водилися такі-сякі долари – цим велося ще стерпно. Однак особисто я на той час ніколи ще не тримав у руках жодного зеленого, і коли роком раніше в Москві дописував «Рекреації», то спеціально дзвонив з гуртожитського автомата канадському віце-консулові, щоб дізнатися, хто саме зображений на американських десяти баксах. У «Рекреаціях» є такий момент: п'яний Мартофляк, роздягаючись, запихає доларову десятку під бюстгальтер повії Марті, каже при цьому «це президент Гамільтон» і цілує їй руку. До речі, Гамільтон, здається, президентом не був. Але п'яний Мартофляк тієї ночі був упевнений, що коли людину зображено на доларовій банкноті, то вона обов'язково президент.

Якби мені того разу мати в подорожі до Ґданська хоча б десять баксів, то я почувався б не гірше за справжнього Гамільтона, Першого Скарбничого Американських Штатів. І ніскільки не роздумуючи, купив би на першому ж базарі пластикового Бетмена, без якого не було мені дороги назад.

Натомість я мав лише чотири пляшки горілки і дві складані парасольки. Чомусь вважалося, що парасольки мені так само знадобляться.

Наша експедиція назустріч балтійсько-польським українцям просувалася лінією Люблін – Варшава – Ґданськ, тож у перших двох містах ми надовго спинялися. Тоді найметикуватіші з нас устигали блискавично сплавити якимось базарним баригам перші пляшки і так само блискавично понабивати кишені першим крамом: пивом у банках, жуйками, гот-доґами. Польські міста видалися нам суцільним базаром. Якщо не помиляюся, то був завершальний етап славнозвісної шокової реформи Бальцеровича.

А в нас минали останні тижні еСеСеСеРу, про що ми на ту мить не знали, хоч дуже сильно бажали йому кінця і цілком виразно несли в собі якусь таку прекрасну і руйнівну демонічну силу. Ну, якщо не у собі, то принаймні у багажниках нашого автобуса з кінематографічною назвою.

Котроїсь ночі ми нарешті доперли до Ґданська. На ранок виявилося, що ми в самісінькому Головному Місті, десь на Длуґому Тарґу, поруч із ратушею та фонтаном Нептуна. У Ґданську є Старе Місто і є Головне Місто, але воно так само старе. Зрештою, у Празі є Нове Місто, але воно аж ніяк не нове. Та й Новгород аж ніяк не новий, як мені здається, хоч я ніколи в ньому не бував.

І от ми протерли повіки, потяглися з дороги, похрускотіли кістками, розправили плечі і, вилізши з автобуса, роззирнулися навсібіч – а там Ганза, Європа, Ренесанс. І навіть уже не Ґданськ, а Данциґ! І ані гроша в кишенях, лише чотири пляшки горілки десь в одній із сумок на дні автобусного багажника плюс дві парасольки невідомо для чого.

Наше подальше життя у Ґданську-Сопоті визначалося двома антитезами – культурою і комерцією. Для першої існували вечори і ночі: поетичні читання, рок-сейшни, пиятики в гуртожитках політехніки (що? пиятики? а що ж ми в такому разі пили?). Для другої – дні на ґданському базарі поміж Лявендовою та Панською. Там ще той старий домініканський монастир, перетворений на торговельний центр.

Увечері читаєш свої найлункіші вірші для їхньої розчуленої публіки, позуєш перед камерами і роздаєш усім навколо автографи та гримаси. Удень стоїш на базарі над розстеленою цератою, на якій виклав чотири пляшки «Русской» і дві парасольки, зроблені на франиківському заводі «Геофізприлад» і з нього ж украдені, поруч із кількома іншими в'єтнамцями та місцевими алканами, які теж безуспішно намагаються щось таке штовхнути. І це роздвоєння було по-своєму щемке і драматичне. Я любив його, бо розумів, що то насправді якесь очищення або принаймні кінець холодної війни.

Як радісно ж я зітхнув, коли певний вертлявий дядечко (безумовний профі-перекупник) урешті спокусився моїми пляшками, ласкаво пішовши назустріч і взявши їх усі, оптом, але відповідно на кожній збивши, падлюка, по п'ять тисяч! Бо навіть із тими двадцятитисячними ціновими втратами я врешті виривався на волю. На радощах я хапонув собі значно дорожчі джинси, ніж планувалося – зате лівайси, чорні і на ґудзиках замість блискавки. Я таких ще не мав. Ха, я таких ніколи більше не мав!

І от, виявляється, про що цей розділ – про чорні лівайси з білими блискучими ґудзиками! А я все сподівався, що мені як-небудь удасться викермувати його на щось історично сенсовніше чи хоча б на набережну Мотлави Длуґе Побжеже, ближче до портового Журавля, де нам стало вже зовсім по-балтійському добре.

Ні, звичайно, я розумію, що історія про те, як щоночі в гуртожитку ми випиваємо хоч би по одній пляшці з наших запасів і врешті повертаємся домів геть без нічого, була б і дотепнішою, й повчальнішою. І все-таки волію розповідати все так, як воно було насправді.

І останнє. З парасольок продалася тільки одна.

ҐЕТЕБОРҐ, 2005

Я прилетів у четвер пополудні, а відлетів у неділю. І єдине, в чому я упевнений: у Ґетеборзі справді є готель «Скандік Опален». Щоправда, жодної з трьох ночей я не спав у власному номері – завжди мене десь носило. Кая мешкала в тому ж готелі, як, здається, й усі інші.

Коли в неділю увечері я повернувся до Берліна, то знову відчув себе пораненим. І це нове поранення називалося «Кая». До речі, я його зовсім не сподівався. Хоч його ніколи не сподіваєшся. Дальші три – чотири місяці я то зализував свої рани, то знову їх роз'ятрював.

Не можу згадати, чому в суботу ми пішки пустилися з готелю на залізничний вокзал. Ми ж не збиралися нікуди їхати. На мапі Ґетеборга, яка в цю мить у мене перед очима, це досить неблизький шлях. З усього випливає, що слід було довший час триматись або Сьодра Веґен, або Стен Стуреґатан, а тоді, перетнувши Паркґатан, продовжити похід на північ дугою, яка чомусь називається Польгемспляцен. Я написав «чомусь», бо назва вказує радше на площу, якої там насправді немає.

Навіщо нам це здалося? Просто подивитись, як виглядає тутешній вокзал? Трохи дивна розвага. До того ж ми увесь час ішли під сильним дощем. Він був майже крижаний. А ще ж і вітер! З тих, які виривають з рук парасолі і розпанахують навстіж плащі. На межі вересня і жовтня Ґетеборґ нагадував нам про неминучість листопада. Іноді здавалося, що от-от сипоне сніг і почнеться чергова першість Швеції з хокею. Мається на увазі хокей з м'ячем, а не на траві.

Ми тремтіли від холоду і нестерпної близькості. Приміщення вокзалу здавалося велетенським табором для промоклих утікачів, серед яких переважали панки. Їхні кричущих кольорів ірокези аж парували у вокзальному теплі. Каю вони, напевно, приймали за свою. Якби я не знав, що вона зі мною, то так само прийняв би за їхню. Я відчув, як зараз мені увірветься не тільки терпець, а й усе інше. Де, до речі, він розташований у нашому тілі, той цілий терпець, хто знає? «Давай чимшвидше назад до готелю, – сказав я. ~ Треба якось рятуватися. Гаряча ванна і хоч би півпляшки коньяку». «Півванни коньяку і гаряча пляшка», – відповіла Кая.

Ми навіть не змогли дочекатися трамваю. Запхавшися до першого-ліпшого таксі, ми до болю стисли одне одному руки, до хрускоту в кістках.

Тому мій Ґетеборґ – це найменше місто світу. Воно обмежується навіть не територією власного центру і не готелем «Скандік Опален», навіть не моїм номером у тому готелі. Воно поміщається у ванні мого номера і частково – у пляшці українського коньяку, це крихітне, але прекрасне місто, ідеально захищене від крижаного північного дощу і по вінця наповнене теплою піною й доторками.

І таким воно б мені назавжди й залишилося, коли б не прогулянка над каналом наступного дня. Але мені зовсім не хочеться розповідати про нього, як і про тих людей, що цілими родинами масово повилазили на скупе північне сонце і порозсідались уздовж берега на розкладних ікеївських стільцях навколо розкладних ікеївських столиків і як усі вони, обгорнуті пледами, недвозначно насолоджувалися вихідним і всі без винятку (всі!) напихалися блідим картопляним ікеївським салатом із пластикових тарілок.

Наші з ними уявлення про справжнє життя того ранку дещо різнилися.

ҐРАЦ, 2003, 2006

Найбільше на світі мені подобаються міста, які дозволяють подивитися на себе з гори. На щастя, їх багато.

Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я на ньому існую. І за те, що на ньому існує таке ненормальне місто, з чарівною горою посередині. Високий Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої романтизмом молодості. Я вилазив на нього зокрема й тоді, коли жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо, п'ятсотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного вина – і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий Замок дорівнював тому вину. Він став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього. Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він народився у Львові 1921 року – і цим страшенно багато сказано.

Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла XII, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними умовностями. Точнісінько як у Ґраці.

Отже, у Ґраці я не пропустив жодної нагоди зійти на Замкову гору. Щоб це не звучало надто патетично, додам: жодної з двох. Таким чином, поки що це спрацьовує зі стовідсотковою відповідністю – один мій приїзд до Ґрацу дорівнює одному сходженню.

Першого разу я вивів за собою (ого, який пророк! вивів за собою?) певну молоду особу, що її в цьому та деяких інших моїх текстах я називаю ОК. Ми покрутилися з годину серед інших недільних людей, помилувалися всіма можливими панорамами і випили по останній каві. Усе було настільки красиво, цей черговий варіант моєї Європи з її майже штучними каменями й вічнозеленими деревами, що цілком нестерпно защеміло всередині. А місто внизу мало таку ж, як і у Львові, романо-ґерманську структуру, тільки аж ніяк не поруйновану, а цілком вдало збережену. Тому й розпити одну-дві пляшки поганого міцного вина якось не виходило. Ані просто залягти у траву під п'ятсотлітнім деревом. Я казав про останню каву? Щойно мені спало на думку, що то взагалі була остання зустріч. Тобто більше ніде й ніколи ми з ОК не бачилися. Це дає мені підстави сумніватися навіть у тому, чи згадана ОК справді існує. Але того дня на Замковій горі у Ґраці я ще не здогадувався, що її більше не буде. Вона, сподіваюся, теж.

Другого разу я зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і, здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому. Тим-то я розпізнав і запам'ятав унизу під ним усе, що міг – зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний з мавзолеєм, оперний, Ляндгаус, Ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного спрута з обрубаними щупальцями, що називається Кунстгаузом, хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним, духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю, навіщо я все це саме в такій послідовності і саме так запам'ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і особистих зв'язків з цим містом, котре так елегантно дає бачити себе з гори.

(Гаразд, ніде правди сховати: був ще третій раз і третє сходження, тобто ще одна поява у Ґраці, зовсім таємна. На Замковій горі ми не зустріли нікого, крім якихось двох безглуздих скінгедів з бляшанками пива в руках. Вони носилися вгору-вниз, розмахували руками, по-дурному вихлюпуючи пиво, і один з них, дивлячись у наш бік, пронизливим гітлерівським голосом заверещав «Катастррррооо-фе! Катастррррооо-фе!». Через кілька хвилин виявилося, що в них пропав цуцик – ні, не бультер'єр і не стаффорд, а якийсь цілком нікчемний пікусь кімнатної породи – що за скінгеди такі, хто мені скаже? Потім він їм знайшовся, і вони замалим не йобнулися від щастя, передаючи його з рук у руки, а ти безліч разів повторила катастрофе, й нам зробилося смішно до сліз).

* * *

Уперше (як, зрештою, і вдруге) я дістався до Ґрацу літаком. У своєму квитку я спочатку прочитав «ВІДЕНЬ ШВЕХАТ», а потім «ҐРАЦ ТАЛЕРГОФ». Мені це щось казало, ця назва летовища. Але я не надто на ній зосереджувався. Мене куди більше цікавило, як складеться доля ОК, як вона зможе доїхати зі свого Кракова в ситуації, коли Австрійська федеральна залізниця страйкує. Вона майже ніколи не страйкує, раз на сто років. Але саме в ці дні вона, курва, страйкує. Вона не хоче, щоб ми побачилися. Усі ці диспетчери, шляховики, машиністи і кондуктори по-робітничому солідарно виступили проти нас. На якусь мить я став затятим ворогом профспілкового і страйкового руху: їм би нашу зарплатню і взагалі – якого дідька так біситися з жиру!

Тим часом назва «Талергоф» усе одно звідкись вилазила і, попри Австрійську федеральну залізницю, також непокоїла. Талергоф? Ну так, Перша світова війна – це поза всякими сумнівами. Але що саме? Якась вирішальна битва і, як завжди, без переможців? З Відня я додзвонився до ОК і дізнався, що вона їде автобусом. Тобто нам виявилося начхати на Австрійську федеральну залізницю, хай собі страйкує ще місяцями. Приблизно тоді ж мене прострілило – зовсім як піхотинця Першої світової, але не кулею – згадкою, де я свого часу наткнувся на той «Талергоф». Ну так, Львів – місто, в якому зі мною найбільше всього трапилося. І відразу ж по тому: Личаківський цвинтар, номер два у моєму списку меланхолійних територій, куди я приходив тужити з потаємною надією – що тут заримувати до «тужити»? – з потаємною надією ожити. Номер один був, як відомо, Високий Замок.

Це трохи дивно – приходити на цвинтар, щоб відчути приплив позитивних емоцій. Це пахне чимось на зразок некрофілії, подумає не один із вас. Насправді це було способом існування у певній стилістиці: концерти бароко, гард-рок, нещасливе (як тоді здавалося) кохання, заношений одяг, промоклі черевики, перший сніг осені, нагробні свічки у дедалі густіших сутінках. Тоді ж я й надибав той пам'ятний знак (чорний мармур?) з архаїчним написом «Жертвамъ Талергофа. 1914 – 1918. Галицкая Русь». Якісь росіяни, подумалося мені. Бо звідки б ще взявся той твердий знак? Це могли бути вояки царської армії, полеглі в якійсь особливо кривавій різанині, їх убивали, й вони вбивали – на війні як на війні. Але чому їхні останки було звезено аж сюди, до Львова? І де той Талергоф?

І от виявилося, що тепер він став летовищем на передмістях Ґраца.

* * *

Насправді вони не були ніякими вояками, а самими що не є мирними жителями. Це така особлива категорія людності, що з'являється винятково у воєнний час. У мирний час мирних жителів як таких не існує. Іншими словами, для того, щоб стати мирним жителем, необхідно, аби у твоїй країні почалася війна. Інша необхідна передумова – ти повинен бути жінкою, стариком, дитиною або принаймні невійськовозобов'язаним чоловіком. У такому разі на тебе поширюється дія шляхетних міжнародних конвенцій, які покликані неухильно захищати життя і права мирних жителів під час бойових дій, проваджених військом ворожої держави. Добре, що такі конвенції існують. Зле, що вони ніколи не виконуються.

Талергофський випадок проте особливий. Його в'язні виявилися не жертвами протиконвенційних дій (інакше кажучи – воєнних злочинів) ворожої держави. Їх репресувала держава власна.

Щось мусило звихнутися в такій толерантній Австро-Угорській монархії з початком війни. Якісь конституційні механізми, засади порозуміння між народами, культурами і конфесіями, та й просто – запобіжники здорового глузду. Усе з'їхало з рейок і покотилося внікуди. Масовими розправами над західними українцями, що почалися восени 1914 p., досі ліберальна Дунайська імперія знищила себе як норму і недосяжний зразок. Зненацька виявилося, що у своїх найсхідніших регіонах вона густо заселена підривним кирилично-візантійським елементом, котрий тільки і мріє влитися в лоно єдиної Великої Росії. Проти цього елементу й вирішено було застосувати комплекс заходів, який нинішньою мовою тієї ж Великої Росії називається зачисткою. Арешти, розстріли, повішання, а також вивезення углиб держави, з подальшим заснуванням спеціального концентраційного табору в місцевості Талергоф поблизу Ґраца – так це виглядало. За оцінками кількох дослідників, у 1914 – 15 pp. у Талергофі з різних причин – тиф, голод, холод, виснаження – загинуло понад три тисячі в'язнів.

Так, я лише переказую начебто загальновідомі факти. Мені не вистачає зухвалості, щоб якось інтерпретувати їх. Можливо тому, що я при цьому прощаюся з черговою ілюзією. Прощавай назавжди, цісарсько-королівська Аркадіє!

* * *

Про те, чим був насправді Талергоф, нині летовище, я дізнався щойно під час другого приїзду до Ґраца. І саме це, саме цю втрату ілюзії, можна вважати найважливішим надбанням того разу.

Натомість першого разу ми з ОК так чи інакше мусили зійти із Замкової гори. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре посміявшися з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з Ґрацом, силувано жартував я.

Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі – аж до перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло спрутоподібного Кунстгаузу ми повернули праворуч на Зюдтиролер Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію. Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також – хоч і танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там зібралося – кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб заповнити цілу площу.

Ось так ми й опинилися в самому центрі події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради нас – аби зненацька оголити незліченні зв'язки усього з усім, а потім так само зненацька зруйнувати їх.