Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 34 страниц)

7

Це Прометей, а не жоден Саваоф чи Єгова, створив людей з глини. Яке слово найперше зринає в нашій асоціативній свідомості, щойно чуємо його ім'я? Правильно – «вогонь». А мало би бути «глина», хоч і червона. Значення викраденого в богів задля людей вогню можна осягнути тільки з урахуванням фактора глини – себто тієї обставини, що Прометей мусив піклуватися про свої глиняні витвори. До речі, у слові «піклуватися» мені так і вчувається «опік». Глина твердне і набирає сили внаслідок обпалення. Від вогню нам нікуди не дітися. Якщо вогонь спалахує в ядерному реакторі, то й поготів.

Прометей – улюбленець романтиків, це вони один за одним, ніби змовившися, оспівали в ньому саможертовний бунт проти усталеного порядку речей. Не дивно, що Шевченко в «Кавказі», поемі перш усього конкретно-політичній, для початку мусить відштовхнутися від нього, на 30 тисяч років (от іще строк ув'язнення!) прикутого до наскельної поверхні. Стає в нагоді й орел – хоч і навряд чи двоголовий, та все одно самодержавний пожирач печінки.

У соцреалістичну добу Прометей залишається серед улюбленців – тепер уже пізньорадянської електроенергетики. Він є своєрідним патроном [53]53
  Якщо доречно скаламбурити: патроном для всіх жарівок.


[Закрыть]усе нових електростанцій та прилеглих до них населених пунктів. Так наче саме він сформулював гасло про електрифікацію всієї країни.

Зрозуміло, що Ікс не міг не бути одним із центрів його культу. Черговий удар з боку жадібних і хтивих богів прийшовся в реактор.

8

По-друге, звичайно, зірка чи, точніше, звізда, Звізда Полин. Вірші 10 та 11-й розділу 8-го з Одкровення Івана Богослова почали в нас активно цитувати вже з літа 1986-го, себто за якийсь місяць після катастрофи. Полин – дуже дивна, просто-таки безглузда назва, якщо йдеться справді про зірку – і навіть якщо під зіркою мається на увазі комета чи метеорит. З чого б то космічному тілу носити назву польової рослини? Свого сенсу вона раптово набуває лише у зв'язку з місцем катастрофи.

Таким чином, полин – це подвійне «а»: Апокаліпсис і абсент. Обидва є своєрідними екстрактами: перший таємного знання, другий гіркоти. Якби географічні назви перекладалися, то на міжнародному рівні мова б велася не про ЧАЕС, а про ААЕС. Як і про техногенну катастрофу не в Чорнобилі, а в Абсенті.

Є ще, звичайно, третє «а» – ангел (так само третій, той, що засурмив). Чи не його бачимо серед інших фігур на згадуваному вітражі в кафе яко ще один помпейський привіт художника? Він, хоч і замаскований під летючу дівчину (груди!), хоч і з невидимими крилами, та все ж наділений сурмою як головною і вирішальною ознакою. Ангели не можуть мати жіночих статевих ознак, тим більше первинних, бо ангели статі не мають. Проте ангели можуть прикидатися дівчатами. Довге волосся, як і відсутність чоловічих статевих ознак, навіть і вторинних, дозволяють. Той ангел, що летить на вітражі, мабуть, із таких. Його автор не знав, але здогадувався. А здогад часом куди разючіший від знання.

9

До Міста Електричного Сонця ми в'їхали проспектом Леніна. З автобуса вийшли на головній площі перед палацом культури «Энергетик», де Леніна перетинається з Курчатова. Насправді в цих реченнях усюди треба вживати епітет «колишній» – щонайменше шість, а може й сім разів. Колишність є найпершою і найсуттєвішою ознакою Ікс. Вона змушує вмикатися пам'ять, причому всю і на повну. Пам'ять мусить працювати за все інше, бо нічого іншого в Ікс не лишається.

У свої дитячо-підліткові часи я, бувало, мріяв про Юкатан і покинуті в джунглях міста. Хоч порівняння з ними Ікс видається надто красивим, а тому й нечесним, я все-таки порівняю. Справа ж у тому, як природа забирає своє назад, як вона повертається. Йдеться про зарості, часом уже непрохідні, у колишніх дворах, про дерева на даху і на сходах, про кабанів чи косуль, що раптово перетинають проспект якої-небудь Дружби народів (колишньої, нині – Дружби тварин), про інопланетні гіпертрофовані гриби, по саму шапку нашпиговані рентгенами. Природа повернулася і повернула собі втрачене якоюсь аж неприродною сторицею. Безоглядно-безжальний реванш природи над системою може свідчити про її, системи, протиприродність. Про те, що місце перетину Курчатова з Леніним виходить за межі порядку речей і є жахливо небезпечним.

Найгірше фонило в парку. До чортового колеса краще було не підходити. За словами Нашого Провідника, парк не дотягнув до власного відкриття якісь лише чотири дні. Відкриття мало настати першого травня, усе застигло майже готове, всі карусельні атракції на мазі, залишалося тільки змахнути рукою, подати керівний сигнал оркестрові, перерізати червону стрічку і дозволити. Мешканці Ікс методично підігрівали своїх дітей: десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять днів до відкриття!

Приблизно стільки ж часу залишалося до комунізму. Про це свідчив добробут, його зростання, і київські торти, по які до Ікс приїздили з Києва. Ступаючи битим склом та іншими скрегітливими рештками, я не міг не задивитися на незліченні газові плити і холодильники в магазині «Радуга». Так, ось вона, втілена у товарах – ця вища, ця насправді найвища, ніби в Москві, категорія постачання!

Кольором номер один міста Ікс мав бути колір цих плит, холодильників і пральних машин – ідеально білий колір, сума райдуги, показник незабрудненості та незаплямованості, прояв абсолютної чистоти і стерильності, колір халатів, крил, садів наприкінці квітня і стрімких пароплавів на так само білих підводних крилах, що раз у раз прибували до міського причалу.

І якщо ангели являються нам одягнутими, то це колір їхнього спецодягу.

Тому, блукаючи всередині колишнього палацу «Энергетик», я не міг не подумати про третій міф, а водночас і фантом цього місця. Його ім'я Людина Гармонійна – зразковий витвір Прометея, глиняний виріб № 1, невтомний добросовісний трудівник, блискучий танцюрист, наділений абсолютним слухом і оксамитовим голосом чемпіон світу з шахів і плавання, а також акробатики, парашутного спорту та гімнастики, лауреат всесоюзних та міжнародних конкурсів, заслужений винахідник і працівник культури. На сильно полущеному панно у палацовому фойє зразкові Робітники, Інженери та Вчені єднались у новітні Трійці зі зразковими Селянами і закручувалися у щасливому хороводі. Концертна зала все ще відлунювала якимось Леонтьєвим, Антоновим, якоюсь Ротару, її «Лавандою» та іншою лабудою.

Трохи згодом, у приклубній майстерні, заваленій портретами членів Політбюро, я намагався згадувати їхні прізвища. В армії ми мусили знати їх напам'ять, щоб якимось дивом відрізняти їхні однаково людяні добрі обличчя. Але як відрізнити Воронова від Капітанова? Устинова від Тихонова? Громика від Кунаєва? Або – ще складніше – як упізнати Воротникова в Соломенцеві? Як відрізнити ідеальне від ідеального? Позитивне від позитивного? Досконале від гармонійного? Хороше від ще кращого?

Місто Ікс померло через неспроможність відповісти на ці запитання. Людина Гармонійна не витримала власного прогресу і задихнулася від щастя.

P. S.

З розповідей Нашого Провідника запам'яталося й таке. У дні новорічних свят 1986-го міська ялинка перед палацом «Энергетик» падала двічі. Мало хто з городян звернув тоді увагу на такий промовистий знак.

ЇГЛАВА, 2009

З літерою Ї майже така ж історія, що й з И. Для неї слід шукати якусь виняткову оказію. Недаремно ж вона в абетці ще й тринадцята.

Справу врятувала Чехія. Мабуть, це була віддяка за всі дифірамби всім димінутивам чеської мови, що їх я проспівав у «Таємниці».

Отже, Їглава.

Ми з Пат підібралися до неї страшенно близько. Не виключаю і що саме заради неї ми й помандрували до Праги. Нам залишалося здолати ще якісь лише 111 (sic!) кілометрів прямою лінією. Щоправда, прямі лінії існують лише в нашій зіпсутій шкільною геометрією уяві. Тобто йшлося радше про більш як тригодинну подорож (в один бік) чеським потягом. І ми вагалися.

О Їглаво, як близько були ми від тебе! Від срібних твоїх копалень, Їглаво, від річок твоїх, так само Їглави та Їглавки! Від єврейського цвинтаря, де спочивають батьки Ґустава Малера! Від моравського діалекту з усіма його димінутивами!

У неділю вранці ще зберігався шанс. «І що ви робите завтра?» – спитала Власта, чеська поетка. «Їдемо до Їглави, – твердо сказав я, після чого про всяк випадок завагався. – Варто її побачити?». «Можливо, – без ентузіазму відповіла Власта. – Усе, що я знаю: там є велика психлікарня».

«Тобі вистачить і цього», – сказала Пат.

ЙОРК, НОВИЙ, 1998

Пролог (на землі)

Длинний загинув одного з тих днів, коли я вперше прослуховував записи, що стали згодом «Таємницею». Тобто він уже ніколи не прочитає в ній про себе і нас усіх. Смерть настала у воді, проте не через утоплення. Можливо, серце не витримало кількадобової пиятики, і стрибок з розгону в холодну водойму виявився останнім перебором. За словами Індри (хай у цій книжці вона зоветься так), це скоїлося в горах штату Нью-Йорк, однойменного з містом, про яке я зараз писатиму. Длинний перебував там на відпочинку в якомусь цілком не знаному Індрі товаристві. Єдиним винятком у Незнаному могла бути його подруга-росіянка, що з нею він то розходився, то знову сходився протягом кількох останніх років.

Потім його кремували.

Потім їхня, Індри та Длинного, дочка Юна повезла урну з батьковим попелом у село X. Чорнобаївського району Черкаської області. Бо де ж іще бути батьковим решткам, як не на батьківщині? На те вона й батьківщина, чи то пак домовина.

Перед самим паспортним контролем у Борисполі Юна випустила урну з рук. Ясна річ, вона не здавала її в багаж, і батьків попіл був увесь час при ній. Випавши з Юниних рук, урна тріснула, і трохи попелу висипалося назовні. Юна криво всміхнулась і з любов'ю подумала: «Тату, ну що за фак? Ти і в такому вигляді ніяк не можеш без своїх штучок!». Вона швиденько, власною щіткою для волосся, позмітала розсипане назад до урни. Тріщину ж заклеїла жуйкою, що саме катуляла в роті. Усе обійшлося без ексцесів. Наступного дня урну закопали в саду батьківської хати Длинного.

Така от прелюдія.

1

Тепер уже справді про Нью-Йорк.

Утім, не про весь, а про його найголовніший компонент – Мангеттен. Я свідомий того, що оминаючи все інше (ну хоч би Бронкс, Квінс і Бруклін), я його, Нью-Йорк, сильно зменшую. Проте без Мангеттена він зменшився б куди жорстокіше. Та його просто не стало б!

Мангеттен – це особлива краса, досконала баскетбольна гра в пас між ландшафтом та архітектурою. Його місцезнаходження цілком фантастичне: витягнута смуга дещо скелястої землі поміж двох потужних річок на їхньому завершенні, тобто при самому впадінні одна до одної, а відтак і до океану. І Сентрал Парк у самому центрі цього творива – чиста репліка живої природи.

Розтяжку Мангеттена в усій його щільності та красі тепер, після падіння Близнюків, уже не побачити. Для мене, зокрема, цей вид утрачений назавжди. Я не встиг. Поки Близнюки стояли, я не здогадався ним захлинутися.

У мого друга Длинного з приводу Мангеттена існувала власна візія. Длинний казав так: «Своїми обрисами Мангеттен разюче нагадує чоловічий статевий член, повернутий у бік материкової Америки. При бажанні – а воно в нього завжди знайдеться – він ґвалтує не тільки її, а й Решту Світу».

З візією Длинного можна погодитися, лише розглядаючи Мангеттен на дуже маломасштабній мапі. На мапі міста Нью-Йорка це справді монстр. Але на мапі всього штату – вже тільки невинний дитячий пісюн. А на мапі всього Східного узбережжя США – всього лише так званий медичний прищик. На мапі ж усього континенту, не кажучи про Решту Світу – щось цілком невидиме, безконечно мала цятка. Який уже там член-ґвалтіник! Геометрична умовна точка, не більше.

Щоб вірити Длинному, візьмімо до уваги тільки і винятково мапу міста Нью-Йорка. Домовмося, що інших мап тимчасово не існує.

2

Домовмося також про Бродвей. Зведімо все фактично до нього і тільки до нього. Усі інші топоніми цікавлять нас лише у своїх співвідношеннях із цією прадавньою індіанською стежкою, що єдина дозволяє собі звиватися у рівномірно-правильно розкресленому мангеттенському просторі.

Длинний мешкав на Аппер Вест Сайд. Не знаю, скільки це його коштувало – винаймати двокімнатне помешкання в гарному старому будинку з так званих brownstones, тобто з модного на зламі століть і типового для Аппер Вест Сайд червоного пісковика. Усі довідники одностайні в тому, що цю частину Західного Мангеттену поміж 59-ю та 107-ю вулицями заселяють переважно багатії середнього класу та – увага! – цілком уже вищі верстви. Длинний, ясна річ, не міг належати ані до перших, ані тим більше до других. Будемо вважати, що йому щастило, і після розлучення з Індрою він зберіг за собою дуже хороше житло у безпосередній близькості від Бродвею та Сентрал Парку.

Йому щастило, бо йому загалом щастило в житті. На його місці я ніколи б не брав участі в жодній лотереї – він із моменту свого народження виграв аж у двох. По-перше, в нього була несамовито яскрава зовнішність (у «Таємниці» я називаю її вікінґівською та фентезійною) і височезний зріст, я сягав йому заледве до плеча. По-друге, він був несамовито обдарованим художником. І його не можна було не любити – в усіх сенсах цього дієслова.

Длинний був років на шість за мене старший, але наші студентські часи у Львові добряче перетнулися. Зрозуміло, що він сильно на мене повпливав. А коли він одружився з Індрою, то став для нас із Пат кимось на зразок улюбленого старшого брата. Наприкінці еСеСеСеРу вони утрьох з Юною виїхали до Штатів, де й залишилися. Протягом кількох перших років ми отримували від Індри рідесенькі (і в сенсі пролитих нею сліз також) листи. Нам здавалося, що ми ніде й ніколи, за жодних обставин, уже не побачимося.

У тому листопаді, коли я вперше зійшов з бостонського потяга на Ґранд Сентрал посеред Мангеттена, ми все-таки побачилися.

3

На зустріч із Длинним я їхав зі ще вищого Мангеттена – здається, від 116-ї. У будь-якому разі я сідав до метро десь в околицях Колумбійського університету, в передбрам'ях чорного і, кажуть, місцями небезпечного Гарлему. Я не пам'ятаю, на якій саме вулиці мешкав Длинний, зате цілком точно пам'ятаю, що з метро він мене зустрічав на 79-й. Зі 116-ї до 79-ї, жодних пересідань і лише п'ять зупинок (якщо це не експрес) червоною лінією – маршрут не просто простий, а дуже простий. Утім, того разу я чи не вперше в житті пустився Нью-Йорком сам, від чого внутрішньо трохи панікував. Адже нью-йоркське метро – це іноді така собі підземна божевільня. Головне – якось оминути всіх незліченних фріків, що чигають у кожному з вагонів. Головне – триматися впевнено і поверхово блукати поглядом по всіх цих термінаторах. Головне – своєчасно ухилитися, коли один із них, нагло побачивши в тобі, наприклад, утіленого Сатану, кинеться тобі до грудей з ножем або спробує вдарити в обличчя мертвим щуром.

Проте все обійшлось, і я навіть не проїхав свою зупинку на 79-й вулиці. А була ж і п'ятниця, і 13-те. 13 листопада 1998 року. Фотографії, наклацані того дня, не дадуть помилитися.

4

З того часу – тут у мене відступ, ліричний – як минулої осені я знову, по довгій перерві, пожив усередині Великого Яблука, станція метро на 79-й та її околиці здаються мені рідними. Вистачило кількох несамовито бабиних днів індіанського літа. Я зупинився на 76-й, у дещо старомодному, але геніально розташованому готелі «Мілберн». Звідти я, невимушено шкірячись кожному зустрічному і по черзі перетинаючи Бродвей, Амстердам та Коламбус Авеню, заходив до Сентрал Парку на висоті Природничого музею.

Надвечірній парк був раєм на землі, ще одним із моїх раїв. Я виходив на кам'янисті береги озера й переконувався, що качки на місці. У повітрі ширяв настільки густий запах трави, себто диму, наче то вже й не Нью-Йорк був, а якийсь Амстердам, чи принаймні Новий Амстердам. Гашишні асоціації не могли не накликати Джона та Йоко – спершу я набрів на Суничні Поля з магічним словом IMAGINE, а відтак і на химерну будівлю «Дакоти». Для повноти вражень бракувало Марка Чепмена з пістолетом і томиком Селінджера в кишенях, окремо томик, окремо пістолет.

Відтоді я можу нарешті сказати, що я справді люблю Нью-Йорк.

Перед тим, як уперше до нього потрапити у 98-му, я від багатьох людей чув одне й те ж: його можна або справді любити, або справді ненавидіти. До нього неможливо ставитися рівно. Не бажаючи опинятися серед понурих душею ненависників, я з перших днів почав запевняти (передусім себе самого), ніби я його люблю. Однак лише з тих жовтневих бабиних надвечір'їв року 2009-го я можу це стверджувати не для годиться, а справді поклавши руку на серце. Я його люблю.

Ось і в цю хвилину, пишучи ці рядки, я страшенно хочу до нього.

А ще пригадую – мій відступ затягується – як marcosl7 навідав мене вранці у тому ж готелі «Мілберн» і зі словами «типово Нью-Йорк!» розповів, що півгодини тому, покидаючи дім друзів у Челсі, неподалік від Грінвіч Вілидж, ніс у ніс наткнувся на дещо вим'яту Патті Сміт. «Наші кумири в цьому місті перетворюються на звичайних людей, які вранці просто вискакують з дому по свіжу газету чи хліб і молоко», – мудро резюмував marcos17.

5

Отже, я ніскільки не сумніваюся в тому, що Длинний зустрів мене UULi» 79-ї. А те, що я не пригадую номера вулиці, на якій він мешкав, цілком зрозуміло – далі він мене вже вів, ніби сліпого. Тобто я перестав зауважувати маршрут. Не тільки тому, що в мене з'явився провідник у його особі, але й тому, що ця особа невгавно щось мені розповідала й показувала.

Але – ще одна точна деталь – ми почали знову ж таки не з його помешкання, а з будинку номер 2245 на Бродвеї. Це, звичайно, супермаркет делікатесів «Зейбарс». У ньому ми придбали один-єдиний, але дуже важливий для нас делікатес – пляшку горілки. Протистояння «Смірноффа» з «Абсолютом» закінчилося перемогою другого з огляду на його нейтральний статус.

Так от. Якщо врахувати, що «Зейбарс» був нам по дорозі, а розташований він між 80-ю та 81-ю вулицями, то слід припускати, що житло Длинного знаходилося десь поміж тою ж таки 81-ю та 83-ю, не вище. Бо якби вище, то по-перше, і з метро він мене зустрічав би вище ~ на 86-й. А по-друге, він не міг мешкати на 84-й, бо вона має назву, і ця назва – Едґар Аллан По-стріт. І про таке він не мовчав би, а звісно ж, відразу б мені сказав. Хіба не ми з ним увесь червень 1978-го читали вголос один одному новели По? Хіба не нам із ним читав їх спершу вголос інший геній, Смичок? Хіба не Індрі читав їх урешті вголос я?

Едґар Аллан По був нашим спільним зловісним другом.

6

У помешканні Длинного ми пробули з годину. Його забаганка полягала в тому, що ми питимемо горілку і заїдатимемо кав'яром – як червоним, так і чорним. Кав'яр походив з того ж «Зейбарса», але куплений був заздалегідь. На мене періодично шипів майже дикий кіт Васька, що водився в помешканні. Длинний за чаркою розповів, що після того як Індра пішла, Васька кілька днів не знаходив собі місця, а тоді від розпачу викинувся з вікна. Він вижив, але ще більше здичавів і тяжко хворіє. У мене (до речі, про котів) уперше того дня жахливо зашкребло на душі.

Наша учта робилася дещо сумнішою, ніж очікувалося. Длинний плеснув мене по плечу і бадьористо сказав: «Ну шо, на Брадвєй?».

Він прихопив два паперові пакети, до яких ми потім прикладалися. У першому була пляшка текіли, у другому кілька банок пива. Крім того, він часто фотографував, тож передоручав пакети мені. На жодному зі знімків їх однак не видно: Длинний чомусь кожного разу лишав їх поза кадром, стріляний горобець.

Як ми йшли? Униз. На тому відтинку Бродвею це означає діагонально на південний схід. Пригадую, що спершу був Лінкольн-Сентер, а потім Коламбус Серкл. Таким чином, у цій книжці з'являється ще одне місто з пам'ятником Христофорові Колумбу, втім, здається, й останнє. На відміну від Барселони, нью-йоркський Колумб нікуди не вказує з верха своєї високої-превисокої колони. І це в Америці, зрештою, не дивно: мети досягнуто, ми приїхали, куди ще вказувати. Так у кожному разі вирішили ми з Длинним.

Він і далі говорив, майже не вмовкаючи – про Колумба, перехожих, про їхню надто часту огрядність, про огидних, ніби щури, білок у Сентрал-Парку, про качок у Сентрал-Парку, про все на світі. Бо в Нью-Йорку доречно говорити про все на світі – теми самі звідусіль так і скачуть на тебе. Коли він заговорив про кольори і вогні, це стало сигналом до Таймсу. Було десь близько третьої пополудні, але з огляду на середину листопада, тобто сезонну кризу природного світла, вогні на Таймс-сквері вже починали працювати на всю силу. «Ти міг повірити, що я тут колись опинюся?» – спитав як видихнув Длинний. Я зрозумів це так, що він має на увазі ще ті, наші часи.

Загалом, відповів би я йому, якби він дав мені це зробити, ні. Ні, я не міг би в таке повірити, бо я загалом не вірив, що місто Нью-Йорк, як і ця вулиця, звана Бродвеєм, як і ця 7-ма Авеню, котру вона щойно перетнула, як і весь цей блискучо-миготливий перетин, що називається Таймс-сквером, існують насправді, а не є підлою вигадкою якогось Генриха Боровика чи Віталія Коротича. Або не так: я не міг би в таке повірити, бо це було іншою планетою – і навіть не Венерою чи Марсом, а яким-небудь Плутоном. Так, ця планета існує, я згоден, але нам до неї так далеко, що її фактичним існуванням краще знехтувати.

І водночас, продовжив би я відповідати, я не міг у щось таке не вірити. Я ж вірив у кожного з нас. Коли у львівській гуртязі я потрапив до їхнього художницького кола, я тут-таки відчув, що ми перевернемо світ – і Смичок, і Длинний, і всі інші генії. Тобто наше місце як не крути було на Бродвеї – в якомусь універсальному сенсі.

Длинний був рівновеликий Смичкові, а Смичок був наше все. Чи могла їхня дружба носити ознаки конкуренції, боротьби за лідерство? Не знаю, я цього так не відчував. Хоч я, можливо, й не міг відчувати аж таких тонкощів.

Зрозуміло: сенсом існування було мистецтво. Ми рідко вдавалися до голосних слів на цю тему, навпаки – воліли з її приводу посміюватись, іноді цинічно. Але всередині кожен з нас, і особливо Длинний, зберігав непохитну поважність на межі з місіонерством. Здається, він був сильніший у малярстві, а Смичок у графіці. Або трохи не так: у малярстві Смичок тяжів до стилізування, головним чином під старих майстрів Ренесансу, Длинний натомість увесь час шукав чистої форми, в ньому перемагав якийсь новий пост-імпресіоніст. В ідеалі він мав би займатись ідеалом. Діло недвозначно йшло до абстракції. Одна з наших улюблених натоді забав – у психологічні тести – видала йому означення «витающий в облаках». Я свідомий того, що повинен би написати «той, що ширяє у хмарах», але пишу так, як це прозвучало. Занурений цілком у метафізику кольорів, об'ємів, оболонок і мас, він надовго зависав серед них і за великим рахунком уже не мусив утілювати на полотні: свої кайфи він і без того отримував. Звідси така кількість незавершених робіт – лиш у нього і ні в кого іншого. Нині про нього сказали б, що він завжди на власній хвилі. Тоді ж це називалося «в облаках», in the sky with diamonds.

Длинний любив сперечатися і схилявся до великих тем. Зрештою, будь-яку тему він умить перетворював на велику. Це підхоплювалось іншими настільки рвійно, що наші тимчасові студентські житла, засипані недокурками, захаращені книжками, платівками і зле опалювані, ставали цілодобовими пристрасними говорильнями. Ми дискутували про Бога, інопланетян і неможливість комунізму.

Длинний виношував ідеї для теоретичної праці, яку збирався писати все життя. Щоразу, купуючи нового грубого зошита у твердій палітурці, він занотовував на першій сторінці початок чергової дефініції. Перспектива – це. Предметом живопису є. Світло необхідно вважати категорією, від якої.

Індра любила з цього приводу над ним покпити. Звичайно, вона очікувала від нього звершень. А звершення, на її погляд, можливі тільки в завершеному. Недописані полотна, як і недосформульовані дефініції, могли захоплювати лиш як обіцянка великого і славного майбутнього. Однак замінити його собою вони не могли. Так чи інак, але протягом усіх тих років Індра стояла перед ним на колінах. Знаючи її спортивний характер, це було одне зі світових чудес.

Пояснити це диво можна хіба що не надто зрозумілим словом «харизма». У Длинного вона вимірювалася без сумніву тими ж дозами, що й у перших святих. Він був авторитетом і проводирем. Тому за ним ішли не тільки друзі-художники, але й – на власний спосіб – жінки. Вони чули його, всю цю харизму, нюхом і завжди страшенно хотіли. Більшість із них могла б заспокоїтись, лише виносивши і привівши на світ його дитину.

Отже, їхнє з Індрою кохання не могло не бути красивою й вельми напруженою драмою двох вельми красивих людей та двох напружених ego. Вона (крім усього іншого) – капітан інститутської баскетбольної команди, кандидат у майстри. Він (крім усього іншого) – великий, сильний і також кандидат, але в Майстри. Який Львів, які там Черкаси! Місце таким суперзіркам – тільки Нью-Йорк і Бродвей у ньому!

Їхню драму можна було б коротко викласти у сценарній ідеї для Голлівуду: «Пара молодих людей, надзвичайно закоханих одне в одного, пробивається спільним життєвим шляхом крізь усе нові й нові перешкоди. У фіналі їм таки вдається вирвати у зловорожої долі квитки на корабель до Нового Світу – Америки. Корабель відчалює, поступово віддаляється і зменшується у кадрі настільки, що глядач урешті може прочитати його назву – «Титанік».

7

Але так його, Длинного, на тому Бродвеї й чекали! Хтось полічив, скільки в Нью-Йорку художників? Відкинувши навіть усіх, крім пейнтерів? Колись я, наприклад, чув, що райтерів у Нью-Йорку за 50 тисяч. Немаленька б вийшла місцева організація спілки письменників. Загальні збори довелось би проводити в якому-небудь «Медісон-сквер Ґардені», при цьому дві третини членів усе одно стояли б на вулиці.

А скільки ж пейнтерів? Не сумніваюся, що навіть більше, ніж райтерів. Пейнтерів завжди більше.

Це Індра зуміла відносно швидко знайти себе в новому житті. А Длинний лише повторював (з якоїсь пісні чи що?) своє «those years, those fucking years» [54]54
  Ті роки, ті кляті (пом'якшено) роки (англ.).


[Закрыть]– і таких проклятих років, за його словами, було аж вісім, тобто майже всі. «Those years, those fucking years», – казав Длинний, коли ми на Таймсі засіли в якомусь пабі при вікні. Загалом у нього так і не склалося з англійською, тож він її в міру можливості уникав і, замовляючи два пива, показував два пальці. І тільки в цьому випадку – «those years, those fucking years» – він чомусь її вживав. З чого випливає, що ті роки були справді злі: всі ці галереї в Сого, неможливість нікуди втиснутися, невдалі спроби стати кічмейкером, фотографом ілюстрованого тижневика, автором коміксів. Урешті він продався на реставрацію ікон. Православне походження зіграло свою вирішальну роль.

Паб, у якому ми засіли, мав цілком очевидну ірландську назву. Я майже не сумніваюся, що вона неодмінно похована десь у незліченних рядках Френка О'Гари. Його я натоді ще не перекладав, тому й назву втратив. Зате пощастило з вікном. До пабу ми прибилися ще перед надвечірнім піком. Тому знайшлися такі два місця, де поєдналося все: монологи Длинного про fucking years і спостерігання з-поза скла за потоками вогнів, імен, відеорядів на велетенських рекламних екранах, різнокольорових написів, довжелезних лімузинів, жовтих таксі, просто автівок, а головне – перехожих людей, що їхні обличчя, одяг і поведінка максимально відбивають усю всьогість Нью-Йорка.

Хто там ішов? Колись раніше, будучи письменником недосвідченим, я спробував би приголомшити чи принаймні розважити вас хоча б частковим переліком, чимось на зразок «білі та чорні, мулати і квартерони, жовті й метиси, а також індуси, хасиди, креоли, монголи, ВАСПи [55]55
  Від англійського WASP – White, Anglo-Saxon, Protestant – білий англо-саксонський протестант.


[Закрыть], кур'єри, роззяви, товстосуми, товстуни і товстунки, копи, ВІПи, інґлишмени, аміші, меноніти, мормони, свідки і судді, вигулювачі шарпеїв, носії джинсів, що збудували Америку, волонтери, солдати, універсальні солдати, бісексуальні секретарки, зірки-герої, їхні двійники, їхні фани, фани їхніх двійників та двійники їхніх фанів, американські футболісти, джазисти, джайністи, послідовники Джа, буддисти, особи з польськими та сицилійськими прізвищами, євреї з грецькими та вірменськими коренями, російські аґенти, румунські цигани, китайські гімнасти, ісламські терористи, наркозалежні барони, наркобарони, ковтачі вогню, збирачі податків, зривачі дахів, мийники вітрин, ремонтники фасадів, укладачі асфальту, просто роботяги, шукачі пригод і гіганти насолод…».

Усе одно, хоч який довгий був би перелік, я мусив би здатися.

Реальнішою виглядала би скоромовка з написів-брендів, що дико переливались усіма неможливими кольорами електронних панно, вертикально громадячись один понад іншим і один в іншого проникаючи (засліплений, беру майже наосліп):

Кока-Кола, Мамма Міа!,

Джей-Ві-Сі, Ейч-Ес-Бі-Сі,

Дефінітлі Ей-Бі-Сі,

Соні, Макселл, Панасонік,

Кодак Діджитал, Самсунґ,

Лайон Кінґ, Енджой Йорселф!,

Маріотт, Ел-Джі, НАСДАК,

Ен-Фе-Ел, Ягуу! Ямаха —

там було не тільки це, але й багато іншого – такого, що мало би перетворити тебе на збожеволілу піщинку всередині мегакалейдоскопу, особливо та світляна вежа у трикутнику Бродвею та 48-ї й 47-ї вулиць.

Топоніміка найближчих околиць насідала звідусіль і смикала за душевні ниточки то через джазовий, імені Чарлі Паркера «Бірдленд» [56]56
  Я ще не знав, що насправді не той. Успадковано лише назву, але не місце.


[Закрыть], то через мерехтливі ряди бродвейських театрів. Я сфотографував Длинного навпроти «Вінтер Ґардену» з рекламним щитом ллойд-вебберівських «Кішок». Вони, зрештою, випадкові – йдеться радше про вуличного інопланетянина (ходяча реклама якогось іншого театру), що його Длинний запросив побути в кадрі й обійняв за плече. На іншому знімку видно, що «Театр Сент-Джеймс» уже повним ходом заповідав на 22 квітня наступного, 1999 року прем'єру «Громадянської війни». Усе навколо тільки й робило, що заповідало – як не війну, то симфонію: «Парамаунт» заповідав, Карнеґі Голл заповідав, Рокфеллер-Сентер заповідав, трохи далі – на 6-й Авеню – Радіо Сіті заповідало. Нью-Йорк пульсував подіями і змішував оперні арії з боксерськими боями.

Голова йшла обертом від близькості. Найфантастичніші місця, наймагічніші імена розташовувалися на відстані витягнутої руки [57]57
  Наприклад, фірмова крамниця «Леві Страусс» (Бродвей, 1501). «Якщо купуватимеш джинси, то тільки тут», – казав Длинний. А де ж іще?


[Закрыть].

Голова йшла обертом – і від пива по текілі теж.

8

Колись у Москві в нас був такий викладач (Корзухін? Красухін? Крисухін?), який любив поговорити про Диявола. Я пишу з великої, тому що той викладач обов'язково написав би з великої. «Ви помилково вважаєте, ніби цим світом править Господь, – заявляв він, ставлячи виразний наголос на слові «цим». – Насправді ж володарем цього світу є Диявол». Трохи згодом він додавав: «Диявол звабливий і притягальний. Він увесь – блиск, вогні й кольори. Увесь – парфуми і звуки музики, спалахи і сяйво. Він – як електрика, тільки в мільйони разів разючіший». Свої настанови він завершував так: «Пам'ятаючи про це, ніколи йому не піддавайтеся».