Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 34 страниц)

ФРАНКФУРТ-НА-ОДЕРІ, 2004

Десятки разів я зупинявся в ньому. Точніше, не я, а потяг, що віз мене з Варшави до Берліна чи навпаки. Зупинка тривала не довше п'яти хвилин – за цей час одні прикордонники встигали вийти, а інші зайти. Тобто з усього Франкфурта-на-Одері я знав лише вокзал, та ні – я знав лише вагонне вікно, з якого можна бачити сусідній перон. Таке це було дивне місто.

Аж урешті настав той травень, коли Європа вирішила сильно розширитися на схід. І це їй наче вдалося. Тож вона зібрала на власні гроші нас, групу випадкових письменників, і заохотила до якомога частішого перетинання Одеру. Чи то пак Одри – залежно з якого на який бік перетинати.

Затримка виникала лише на мені. Іноді я навмисне виривався поперед інших, щоб заблокувати на кілька хвилин цей безперешкодний письменницький потік. У моєму паспорті не було живого місця – стільки разів його було вдарено штемпелем (а перед тим ще й наскрізь просвічено). Одного разу мені все-таки вдалося пройти просто так, без штемпеля. Це сталося на пішохідному переході між Франкфуртом і Слубіце, на мосту, званому в часи НДР і ПНР Мостом Миру, а починаючи з 1 травня 2004 року – Мостом Європи. Була неділя, погідний пополудень, розімлілі від нової неконтрольованої реальності громадяни обох міст і країн нескінченними юрмами сунули туди й назад, на той бік, за кордон – наприклад, на пиво, бо існує така специфічна розвага у прикордонних місцевостях: не пити пива вдома, а ходити через кордон, до сусідів. Хоч тепер у всьому світі пиво смакує (або й не смакує) однаково. Отже, прикордонна сторожа, так само розімліла від навколишньої неділі-ідилії, дозволила й собі попуститися і не надто чіплятися до носія завжди непевного українського паспорта. А якщо дивитися в корінь, то її, цю сторожу, вже тільки заради мене й тримали – щоб я не совався туди-сюди по Європі нештемпельованим.

ХАРКІВ, 1995, 1997

З вагонного вікна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станції – Нова Баварія. Цього виявилося цілком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоціацій: Гітлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобові допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючі дроти на геніталіях, любов до батьківщини.

У Харкові було повно снігу – того найгіршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий і проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там піврічну норму, автомобілі грузли по бампери, водії не могли знайти жодної з адрес, легке післяпотягове похмілля підвішувало всю цю дійсність у дещо сюрреальній невагомості. Столиця міфічної України Трудової берегла вірність собі, вражала постіндустріальними руїнами у безпосередній близькості від вокзалу: судячи з ландшафтів, саме тут мали б народитися панк-музика, поезія відчаю та пролетарська меланхолія.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, і вдруге пережив у ньому вже знайоме напівмістичне потрясіння автентикою місцевості.

Ми стояли у тому самому подвір'ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в неділю 13 травня 1933 року вирвався в подвір'я звук найвлучнішого, ну просто-таки приреченого на влучність, письменницького пострілу. У сусідньому під'їзді, в помешканні Михайля Семенка, напередодні була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потім довго розходилися, співали, вийшовши з під'їзду ніяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напіврозкладеними трупами померлих від голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню ніч. Так мені розповідав про це мій проводир. Саме так я все це й відчув: ось цей двір, але вночі. Але у травні. Але тридцять третього року. І вони співають пісень, народних та революційних. А він обхопив голову руками. Я так відчув, можливо, ще й тому, що кватирка ніби подала знак і ніби сама собою зачинилася – насправді, ясна річ, від вітру. Потім ми піднялися сходами до дверей його, Хвильового, помешкання – так, саме ці двері (пам'ятаю мідну табличку з якимось цілком іншим, зовсім не тим прізвищем), звідси його тіло виносили, ліфта в будинку тоді ще не було, але до чого тут ліфт.

Як воно живеться тій родині в тому самому помешканні? Адже той постріл усе ще лунає. Вони що, не чують його? Привиди не турбують?

Харків – це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов'язково поналипає.

Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останній з живих футуристів, учень того ж таки Семенка, свідок харківської міфології, цього бурхливого (і в патетиці, і у величі, і в комізмі) злету двадцятих років, цих божевільних і безжальних проектів переоблаштування світу з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нації – проектів, до фанатичного творення яких дивним чином причетна ціла зграя рухливих, наче ртуть, антиподів, серед яких і Марінетті, і Фернан Леже, і Брехт, і Маяковський (харків'янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на більярді, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), і невизнаний віденський художник, батько якого звався Шикльґрубер, а також увесь цей Харків, Харків у дійових особах – котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть.

Ми стояли на Університетській гірці, на одній зі стін було видряпано, чомусь російською, «Без УНА всем хана», пан Володимир провадив манівцями своїх спогадів, мені подобалося, що Семенка він називав Семом, що мав із собою власноручно накреслені різнокольоровими олівцями плани – вулиць, кав'ярень, розташування столів у давно закритих і репресованих редакціях, якась електронна фірма допустила нас до тепер уже свого приміщення («а ось тут сидів Кулик»); на площі Конституції (раніше Миколаївській, потім ще якійсь), поруч із несподіваними сецесійними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тісніше коло – було вітряно і пронизливо. Так буває, коли знагла відчуєш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уявити.

ХУСТ, 2007

У цій книжці жахливо мало Закарпаття, яке я іноді вважаю своєю прабатьківщиною і через це завжди хочу в ньому бувати. Родинні перекази, що їх у своєму підлітковому деліріумі я встиг вихопити з таємного перешіптування дорослих, свідчили про якесь велике переселення Андруховичів з Рахова до Станиславова – найімовірніше, десь у другій половині XIX століття. І щось мені підказує, що саме так воно й було, ті перекази не брехали.

Мандрувати Закарпаттям стало моєю ідеєю-фікс приблизно в ті ж підліткові часи. Я десятки разів перечитав виданий у Москві путівник «В горах и долинах Закарпатья» і так само десятки разів подумки облазив (чи облизав?) усі закарпатські замки. Їх я, до речі, перемальовував до спеціального альбому – замок за замком (уявляю собі ті малюнки, я ж зовсім не від цього діла!), а на сусідньому листку того ж розвороту записував про той-таки замок романтичний віршований текст. На щастя, я не пам'ятаю з тих віршів майже нічого. Єдине місце, яке я чомусь не забув, виглядало приблизно так:

 
І сумними бійницями дивиться
Замок той на квітучу рівнину.
Нам надовго запам'ятаються
Ці зелені від моху стіни.
 

Про який саме із закарпатських замків написалися мені ці меланхолійно-пубертатні рядки, я знову ж таки не пам'ятаю. Але коли у 1980 році ми вибрали для своєї студентської практики Ужгород, то заповзялися облазити (й облизати) якомога більше їх число. Невицьке, Мукачеве, Середнє, Королеве, Виноградове, і ясна річ – Ужгород. Якісь іще?

Проте до Хуста ми того літа не доїхали. Точніше, одного разу ми його проїхали – у цілоденній автобусній подорожі від нашого кумпана Майора назад до Ужгорода. Ми сіли в той автобус о якій-небудь сьомій ранку у Снятині і справді їхали ним увесь день – через Коломию, Ланчин, Делятин, Яремче, Татарів, Яблуницю, Ясиню, Рахів, Тячів і так далі. Після Тячева була ще Буштина, а потім уже Хуст, де ми простояли хвилин двадцять на автостанції, що дало нам змогу бодай здалека побачити шматки мурів на Замковій горі.

До речі, ніхто з нас тоді ще не знав, що ми потрапили до столиці України – хоч і найменшої з наших колишніх столиць, до того ж загнаної в найзахідніший куток, та все ж і собі не обділеної пролитою за неї кров'ю.

Через двадцять сім років я вперше потрапив до Хуста надовше. Ні, не надовго, а лише трохи надовше – саме настільки, що цього разу в нас вистачило часу на Замкову гору.

І спершу це було спекотне сходження (уявіть собі тільки той липневий пополудень з усіма його прянощами, потом і пахощами!), а відтак захопливе блукання серед кам'яних, буйно сповитих ліанами решток, у хмарах ґедзів і мушви, всередині джунґлів, у роззявленій гнилуватій пащі органічної природи, що ніяк не могла спинитися, обгризаючи, ніби кістки, старі цивілізаційні камені.

А ще: проникання в якісь невидимі інтер'єри, покої, лисячі нори, підвали, будуари, лабіринти, схованки, винниці, брами – замок над Хустом виявився значно більшим, ніж очікувалося, справжнє місто над містом, от лише вулиці і площі дощенту позаростали зеленню і зникли. Ніби десь у Камбоджі чи в Амазонії. Не замок, а ліс на горі.

А потім? Щось у ньому трапилося?

Ні, на сліди вогнищ, знаки сатаністів і ритуальний кінський череп я набрів не там – не в Хусті, а в Язлівці, через якісь два місяці того ж року.

Натомість у Хусті трапилось інше: коли крізь вилам у стіні якоїсь, можливо, вежі можна було дивитися на світ унизу, на перші ознаки вечора, на спадання спеки й пилюки, на старі черепичні дахи й автостанцію з кількома автобусами, на тінь, що лягала з ближчого боку вулканічних пагорбів – і поволі усвідомлювати, що двадцять сім років тому, о цій же порі, ти був там, унизу, і дивився на цю ж вежу і бачив у ній чиюсь постать, і тепер уже ясно, чия та постать була.

ЦУҐ, 2006

Хроніка події приблизно така.

У вересні Евеліна показувала мені містечко і все, що в ньому слід запам'ятати з першого разу: вокзал, пошту, банк. Про в'язницю мови не було, але вийшло само собою. Я звернув увагу на довгий бетонний мур висотою з три метри. На ньому було кілька дуже цікавих малюнків – людські профілі, птахи. Виявилося, що це роботи Пепперштейна. Евеліна сказала, що всередині їх більше, але побачити складно, бо всередині в'язниця.

Я відповів, що охоче виступлю в ній з читанням. Мене справді туди потягло: побачити, що це таке – швейцарські зеки. Та й роботи Пепперштейна подивитися, раз вони там. Евеліна була в захваті від ідеї: «Вас так цікавить ця тема? Чому?!». Я відповів, що мене цікавить тема свободи. І несвободи відповідно теж. Якщо чесно, то це не була ніяка відповідь. Але Евеліну вона чомусь переконала.

Наприкінці жовтня вона подзвонила з радісною звісткою, що начальник в'язниці (вона сказала «в'язничний директор») налаштований дуже сприятливо. Тож на початку листопада я потрапив до нього на оглядини. Це був перший начальник тюрми в моєму житті. І якби я в загальних рисах не знав, як вони виглядають у нормальних країнах, наприклад, у нас, то міг би скласти для себе вельми помилкове враження про цю посаду. Швейцарський начальник виявився уважним і худорлявим, в окулярах, джинсах і светрі, з сережкою у вусі й тонким пластичним обличчям молодого Германа Гессе. «У нашій країні ви були б офіцером, – сказав я замість привітання. – У вас швидше за все був би отакенний живіт і ось такі кулаки. Про обличчя мовчу». На це він досить невпопад відповів, що він філолог-ґерманіст за освітою.

Наскільки я зрозумів з його скупих пояснень, пенітенціарна система Швейцарії перебуває поза будь-якими силовими утвореннями. Іншими словами, в'язницями відають цивільні.

«На перший погляд, у нас тут начебто все м'якше та людяніше, – перейняв він мій потяг до порівнянь. – Але тюрма є тюрма. І люди тут так само нещасні». Він ще б сказав «як і на волі»! Хіба я тягнув його за язик?

Ми з'ясували, про що мені йдеться. Я повторив свою тезу про свободу і її протилежність. Він запропонував мені два виступи – перший для персоналу, другий для в'язнів. При цьому перший він міг мені гарантувати, а щодо другого мав порадитися з в'язнями. Він так і сказав – «Мушу порадитися з в'язнями». Якщо серед них будуть зацікавлені, то все гаразд. Я погодився, що слухати літературне читання з примусу – це останнє діло. «До речі, хто тут у вас сидить?» – запитав я. Він відповів вичерпно: «На цей момент убивць немає. Є кілька ґвалтівників. Решта – дрібні кримінальники на кшталт крамничних злодюжок». Я запитав, чи є іноземці. Він сказав, що, як завжди, валом. «З вашої країни теж», – додав він. «Українці? – уточнив я. – У вас на сьогодні сидять якісь українці?». Він трохи позгадував і сказав: «Ні, на сьогодні немає. Кілька росіян. В одного з них прізвище, як у відомого футболіста». Після цього наморщив чоло, згадуючи їхні відомі й не надто прізвища, але так жодного й не згадав.

На прощання він подарував мені альбом Пепперштейна з його в'язничними роботами. «Тут багато гарних думок про свободу і несвободу. Вам сподобається», – сказав він.

У другій половині листопада я отримав від нього мейл відносно моїх виступів – 13 грудня, о пів на десяту ранку, для персоналу, і 15 грудня, о четвертій пополудні – для в'язнів. Я став помаленьку готуватися, підбираючи відповідні уривки. Окремо для персоналу, окремо для в'язнів. Щодо других я почувався впевненіше. Я вибрав для них кілька еротичних сцен, про які у критичних оглядах ранніх 90-х писалося, що вони «межують із порнографією». Ґвалтівникам це мало би сподобатися.

12 грудня пізно увечері я поклав книжки у наплечник і завів будильник на восьму. Необхідність читати вголос уривки з власного роману о дев'ятій тридцять ранку незнайомим тюремним наглядачам не здавалась надто приємною. Про що їм читати – може, про горілчані черги під московськими крамницями? А якщо вони не п'ють? Чи переймуться високим драматизмом вибраного фрагмента? Урешті я зважився прочитати якомога більше віршів українською – щоб вони як слід відчули красу мови. Це саме те, що треба о пів на десяту ранку в'язничному персоналові.

Близько півночі я ще раз перевірив пошту. Там аж пульсував знаками оклику терміновий лист від начальника. У ньому повідомлялося, що «з огляду на сьогоднішній інцидент читання українського письменника, заплановані на 13 і 15 грудня, скасовуються». Я тут-таки вислав йому п'ять слів: «Що трапилося? Подзвоніть, якщо можете». Він подзвонив через хвилину після мого кліку на send.

«У мене втеча, – сказав він. – Я мушу все скасувати». Подякувавши за звістку, я побажав йому спокійної ночі. Сподіваюся, він не сприйняв це за знущання.

Назавтра газета сповістила: вони розігнули решітку і з настанням темряви перелізли на дах, а з нього стрибнули вниз, на вулицю. Тобто на волю. В її темряву, що гостинно розчиняла у собі й обіцяла нестерпно багато.

З того часу їх, мабуть, уже знову впіймали – 33-річного македонця і 43-річного серба з прізвищем відомого футболіста. Їх не могли не впіймати – вони ж як на долоні в цій малесенькій країні, переповненій камерами стеження і дуже підозріливими людьми, які відразу про таких типів доносять куди слід. Куди їм подітися в цій країні найвищої громадянської солідарності?

А головне – начальник правий: це тільки здається, що світ назовні м'якший і людяніший. Насправді він така ж в'язниця, тільки трохи більша за розмірами.

Начальник завжди правий.

ЦУРЮПИНСЬК, ніколи (?)

Цей географічний пункт у Херсонській області з'являється тут винятково для того, щоб не залишати сам на сам під літерою Ц аж два швейцарські міста, причому з різних кантонів. Одного разу мене вже запитували, чи в цій книжці зібрані лише швейцарські міста. Щоб уникнути дальших непорозумінь, я на прикладі літери Ц показую: ні, в жодному разі. На жаль, ніде в Україні мені не вдалося знайти якої-небудь Цинамонівки. Тож доводиться задовільнитися Цурюпинськом, у якому я ще не був, та й навряд чи колись буду.

ЦЮРИХ, 2004

Готель називається «Леонекк», і в ньому ми з Пат прожили нашу першу швейцарську ніч. Нікому з нас досі не доводилося ночувати у Швейцарії, тому все це здавалось і дивним, і неповторним. «О яка ти, швейцарська ноче?» – таким рядком я міг би почати (або й завершити) все ще не написаний вірш.

До Швейцарії часом дуже хочеться еміґрувати – особливо, якщо ти письменник, а твоя країна цілком очевидно перестає бути твоєю і рішучими хижими стрибками перемінюється в їхню. Позитивні приклади Гессе, Джойса, Канетті, Набокова та мільйона інших літературних еміґрантів надихають і спрямовують. Попри те у всіх нормальних митців на Швейцарію прийнято нарікати і з невблаганною їдкістю Макса Фріша не залишати каменя на камені від її нудьги, чистоти, порядку та громадянської самоорганізованості. Таким чином, усе складається просто ідеально: ти в безпеці, оточений красою гірських ландшафтів і побутовим комфортом, а твоя неспокійна пульсуюча думка жодним каральним органом не обмежена у своїх бунтуваннях проти цієї самовдоволеної Системи, в якій нічого, крім курйозних референдумів на тему довжини собачих повідків, уже не відбувається. Тож вона, твоя думка, ревно бунтує і рветься на волю з альпійської золотої клітки, чи то пак тюрми народів.

(Насправді, якщо я колись емігрую, то не до Швейцарії, а, скажімо, до Грузії – так само гірська країна).

Повертаючись до згаданого ненаписаного рядка: швейцарська ніч виявилася не просто тихою, а німотною. Таку концентровану тишу слід консервувати в банках (до речі!). Ніде більше на світі люди не сплять у такому абсолютно потойбічному вакуумі. Нічна Швейцарія є конфедерацією метафізичного сну, і горе тому, хто порушить його своїм, наприклад, хропінням чи необачним спусканням води в унітаз. Умить з'явиться безшелесна поліція ночі і нечутно пов'яже до кантональної підземної буцегарні.

Ця тиша ночі була номером три. Номером один був колір води у річці Ліммат і озері. Номером два – самоорганізовані групки бомжів навколо залізничного вокзалу, більше схожі на мандрівних філософів і комедіантів.

А номер чотири трапився зранку після нашої першої швейцарської ночі.

Не всі з вас можуть знати, де в Цюриху розташований готель «Леонекк» і як він виглядає з фасаду. Але це тут не надто й важливо. Зате справді важливо, щоб ви могли уявити собі той ранок на межі липня, теплий дощ, вогке повітря, мокрий асфальт, початок Леонгардштрассе, що відгалузившися від Вайнберґштрассе, починає дертися вгору, ніби вона якась львівська або чернівецька, і всі ті будинки з вежами та мансардами – так само цілком львівські або чернівецькі, тільки ніким не позахоплювані, жодного кулеметника у гнізді, всі гнізда пташині. Уявили?

Так от. Ми примостилися на терасі готельного кафе, що в абсолютній згоді з почуттям швейцарського гумору носить назву «Crazy Cow». Ми снідаємо кавою й дощовими запахами – теплих крапель, кущів, листків, асфальту, кори. Тоді з-за повороту з'являється напівказкова машина якогось особливо яскравого кольору. Її водій сигналить у ріжок, машина гальмує, з підніжок зістрибують два пластичні бородані, схожі на циркових жонглерів чи порноакторів – з оголеними вище ліктя татуйованими руками. Нижче ліктя на них такого ж кольору еластичні рукавиці. Вони блискуче і блискавично звантажують у надра машини вміст усіх чотирьох контейнерів, виставлених уздовж тротуару, і знову застрибують на свої підніжки. Ріжок сигналить, машина рушає далі вгору по Леонгардштрассе, і в мить, коли вона вирівнюється з нашою терасою, один з бороданів – той, що ближче, підморгнувши, віддає нам честь, прикладаючи два пальці до дашка свого кепі. Доброго ранку, країно!

«Дивися, – каже Пат, – якісь не сміттярі, а зірки». «Якщо цього року програємо останню надію на виборах, – відповідаю їй, – то виїдемо до Швейцарії. У ній ми не пропадемо. Я трохи потренуюсь – і буду їздити на підніжці сміттєвоза, як ці веселі хлопці. Тільки б не бачити всі ті морди рідної батьківщини».

Добре, що цей варіант завжди у нас залишається.

ЧЕРНІВЦІ, 1983 і згодом

Спочатку слід було потрапити до них примусово.

Чернівці – перше місто в моєму житті, до якого я не їхав: мене везли. І до якого мене, ніби казенний вантаж, доправили. Не я, а мене. Жодної суб'єктності, суцільна залежність, обов'язкова армійська повинність.

Років через п'ятнадцять я почав знову в них бувати – ясна річ, добровільно. Тоді й виявилося, що Чернівці є містом, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог.

Ось я переглядаю написане відтоді про Чернівці, а воно про поетів. І це, звичайно, неправильно, бо це ж неправда. Можна подумати, що Чернівці такий собі вертоград, рай серед виноградників, єдиний на землі Парнасополіс, де кожен зустрічний мовить віршами! До того ж вільно перелітає з мови в мову і таких мов є принаймні п'ять, не чотири, а п'ять – разом із турецькою.

Та нічого подібного! Насправді Чернівці – обласний центр теперішньої України з усіма наслідками такого становища. «Немає тих євреїв – то немає й міста», – якось підсумував Бума Тутельман. Підсумовувати – не зовсім те саме, що сумувати, але в Буминому випадку ці слова близькі як ніколи.

Я на це міг би й заперечити, що в житті завжди є місце для утопії. Чернівці – одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить. Зрештою, не думаю, що це було б запереченням Бумі. Радше самому собі.

Найкраще з усього, що мені досі вдалося сказати про Чернівці, також цілковито належить утопії. Обидва рази це стосувалося мертвих поетів. Тобто насправді там ішлося не про Чернівці, а про поетів, які в Чернівцях народилися, щоб навіки з них утекти. Тобто мова йшла не про клітку, а про птаха. Хоч без тієї клітки він і птахом не став би – у кожному разі екзотичним і співочим. Уперше то була рецензія на українську збірку Рози Ауслендер, удруге – стаття з нагоди 30-ліття Целанового самогубства. Я перечитую ті публікації діагонально і цитую майже навмання – щойно вихоплю оком із текстового масиву слово «Чернівці» та всілякі похідні від нього.

* * *

Цей світ насичений дивними метаморфозами й географічними абераціями, коли «Йордан упадає в Прут», а за вікнами в чернівецькому гетто прозирає Мертве море. У цьому світі оживають тексти священних книг і стають зримими ангели. Це світ лагідної щоденної містики, де «мрійну драбину» Якова прихилено до буковинських небес і назавжди вмонтовано в садгірський пейзаж «за вербами коло млина».

(Пам'ятаю, пам'ятаю те літо в мотострілецькому учбовому полку і як за першої ж нагоди ми прикипали до шпарин у захисного кольору парканах, підглядаючи за вільною-цивільною, майже сільською вулицею в потойбічному неармійському нереальному світі! Верби були точно, багато верб. Отже, і млин міг бути – вгадувався за ними, невидимий).

* * *

Трохи далі:

Ми успадкували цей ландшафт під кінець століття, водночас із розпадом чергової «найтолерантнішої з імперій». Ми успадкували Чернівці з їхньою неповторно облупленою й магічно-виноградною аурою, з усіляким повоєнним (інакшим) людом, із захаращеними дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираються крізь стіни нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто з усіма його втратами. Не так давно, а втім, уже таки давно, бо ще 89 року, проїжджий німецький публіцист-піонер жахався, що в Чернівцях з їхньою неодноразово колись оспіваною культурою кави по-віденськи «нині подають лише коричнувате пересолоджене пійло».

(Ах, що там, друже Юрґене, твоє пійло! А наш садгірський третьосортний чай, настояний радше на бромі? Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті, друже Клаусе).

* * *

Потім ще таке:

Цьогорічний квітень за лічені дні вихлюпнув на чернівецькі пагорби стільки тепла, зелені і цвітіння, що зненацька відчулося: ось іще одне цілком особливе місто, місто-катастрофа, батьківщина блудних поетів, абрикосово-південна пастка, з якої можливий лиш один шлях у майбутнє – карколомний прорив у паризькому напрямі.

(Так, пагорби. У нас їх, щоправда, називали сопками – так, наче то була не Буковина, а Маньчжурія. Іноді нас виганяли побігати із сопки на сопку, ніби відбиваючи їх у супротивника. Це називалося тактичними заняттями. Про карколомний прорив не йшлося – не те що в паризькому напрямі, а навіть у бухарестському. Одного разу я заліг на сопці, озброєний до зубів і небезпечний. Звісно, не до зубів – чого вже там. Але я мав при собі автомат, АК-74. Моєю першою жертвою падав командир четвертого взводу капітан Ряднов. Чомусь не мого, третього, а саме четвертого. Чомусь він. Чомусь він першим вилазив з укриття і давав змах до атаки. Його я і вбивав першим. Таке мені снилося кілька разів поспіль. Через те, що ми могли бачити саме такі сни, нам ніколи й не давали поспати).

* * *

І нарешті ось:

Альфред Ґонґ, Целанів ровесник, теж чернівчанин і теж німецькомовний поет, згадує про чернівецький Фольксґартен, Народний парк, як про місце, де в недільні та святкові дні оркестри вигравали патріотичні марші, а в будні відчайдушно прогулювали уроки гімназисти. Учень гімназії Пауль Анчель з'являвся біля тюльпанових клумб зі збіркою Тракля в руці. Як на мене, тюльпани тут не зовсім доречні – напрошується якась більш декадентська флора, якісь асфоделі чи іммортелі, щось майже безтілесне, бліде і хворобливе, з ледь чутним запахом тліну…

(Патріотичні марші? З ледь чутним запахом тліну? А запах куряви, налиплої на піт? А запах поту, налиплого на шкіру плівкою, що її, здавалося, вже й не віддерти? Наше командування іноді розважалося тим, що посеред вогнедишного липневого полудня зненацька виганяло нас марш-кидком із Садгори у середмістя, до Турецької лазні. Вони раптово вирішували нас помити. Нам доводилося шпарити так, що пілотки злітали з лисих черепів, які у свою чергу смішно теліпалися на худезних шиях. Сержанти заохочували нас копняками. Не можу згадати маршруту, бо я його ніколи не бачив. Хотинська? Калинівська? Гаразд, на початку були якісь пустирі, автобази, склади, закіптюжені локомотивні тупики. Але ж після них таки починалося місто, самий центр! Я не розглядався надовкіл, де ми і куди ми. Здавалося, півміста, всі перехожі тицяють пальцями на цих зачмирених і принижених захисників вітчизни. У лазні нам відводили чверть години на все. Вони зазвичай минали в черзі – як не за обмилком, то до душу. Іноді, щоправда, вдавалось і помитися. Але потім нас вишиковували перед лазнею і знову гнали марш-кидком назад у частину. Ми поверталися, ледве шкандибаючи – знову з ніг до голови у налиплій на піт куряві. Я не бачив там ніяких тюльпанових клумб).

* * *

Смішно: я ще один поет, що втікав із Чернівців (чи від Чернівців?). Місто, як і завжди, кишіло патрулями, але я не попався жодному з них. До автовокзалу все виглядало законно: мої папери вказували шлях на Гайсин. Проте на автовокзалі я скочив до автобуса у протилежному напрямку. Карколомний прорив?

* * *

Той-таки Бума (а по-дорослому Броніслав) Тутельман викликав із мене, ніби з безодні, ще один чернівецький опус. Я довго вдивлявся в його фотографії, а потім таки написав до них передмову, про яку він просив. Вона свого часу вийшла в альбомі, але хто там її читав чи бачив. Зараз я її скопіюю і викладу тут повністю – щоб хоч у такий спосіб розпрощатися з цим вампіром, цим Прутом, цим Дунаєм, цим Йорданом.

СІМ МЕДИТАЦІЙ ДЛЯ БРОНІСЛАВА Е TUTTI [120]120
  Та всіх (італ.).


[Закрыть]

1. Матерія

Митець мусить бути войовничим матеріалістом – у тому сенсі, що він не може не вірити в Бога. Матеріальність Бога доводиться фотографією. Коли я добре зрозумів те, що сказала про фотографію недавно спочила з Богом Сьюзен Зонтаґ, то Бог виявляється таким самим елементом матерії, як спалах, промінь або голос. Бог є елементарною частинкою – принаймні кожного митця. Що ж до матерії, то головною її ознакою є кругообіг, а формою – сфера. Тобто цьому митцеві йдеться, зокрема, про кругообіг єврейських тіл у природі.

2. Руїни

Упродовж майже двох століть нахил до руїн офіційно вважався ознакою романтизму, а романтизм – ознакою відірваності від реального буття. Щойно коли чергова криза надвиробництва вкупі з кінцем історії спричинила проголошення постмодерної «естетики звалищ», руїни отримали свою амністію. Тепер уже й нагромадження порожніх пляшок чи гори старих черевиків свідчать про колажність і довільність поєднання елементарних часток існування, а головне – про колишню красу і цілісність єврейського світу.

3. Цвинтар

Цеймитець одним із центрів такого колишнього світу зробив цвинтар, тобто місце зустрічі, наділене особливою крихкістю. Ніщо в нашій частині Європи не терпить так від зміни цивілізацій і режимів, як цвинтарі. Будинкам легше – їх можна привласнити й заселити. Але хто захоче турбуватися про чужі нагробки і про зчитуваність палестинських письмен? Таким чином, цвинтар – це завжди ліро-епічна книга з надто великою кількістю героїв та персонажів, до того ж зовсім не придатна для читання, якщо цвинтар єврейський.

4. Зелене

Тут ідеться не просто про колір, а про стихію. Зелене починається в березні, а закінчується у жовтні і воно є звіром. Це такий пожирач цвинтарів, його ще називають травою забуття, але це неправильно, бо річ не тільки у траві. Якщо цвинтар залишається без людей, тобто в єврейському місті і світі не стає тих, котрі мали б ним опікуватися, то зелене робиться цвинтарним викликом і знаком. Воно засвідчує кругообіг єврейських тіл у природі. Його поєднання з письменами і каменями створює особливу напругу між елементами Бога в цьомумитці.

5. Камені

Так от, письмена, а також камені, а також письмена на каменях становлять для цього митця саме ту матерію, з якої пошита сорочка його світу. Його камені – як різьблені, так і звичайні – це орієнталізм. От тільки у випадку з різьбленими каменями можемо це доводити мистецтвознавчими шляхами. Що ж до звичайних каменів, камінців, кругляків, більших і менших, сірих і світлих, то цей орієнталізм походить виключно від цьогомитця. Євреї завжди покладають камені там, де їх раніше вбивали. Цеймитець є збирачем каменів уже тому, що живе в цьомумісті.

6. Чернівці

Улюбленець хасидів і гуцулів Франц Йосиф (невідомо, чи той самий) у своїх ланцюгових візіях бачив Чернівці східною метрополією, значно більшою від Львова і Відня, принаймні з кількома вищими будинками і значно глибшим цвинтарем. Коли ж побачив із повітря Нью-Йорк, то й він не здався йому більшим за Чернівці. Зрештою, жодного з цих міст насправді не існує. Нью-Йорку не існує, бо само його існування засвідчило б матеріальну похибку Бога. Чернівців не існує, бо що б тоді залишалось вигадувати цьомумитцеві?