Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 34 страниц)

РОДОС, 1996

Грецькі острови підлізли під самі береги Туреччини, забираючи в останньої всі її територіальні води. Острів Родос проник під саму що не є турецьку материкову підчеревину і – таке враження – намагається її залоскотати. Місто Родос на острові Родос є найпівнічнішим острівним виступом, себто знаряддям цього лоскотання.

Розташування Родоса – це не лише суцільне «між Сходом і Заходом», тут ще й Південь замішаний. З усього цього виникла цілком приголомшлива культурна суміш античності, візантійства, романо-ґотичного хрестоносного окциденту і турецького та арабського орієнтів. Думаю, що й це ще не все. Та ні, я впевнений, що це далеко не все.

Варто принаймні додати пляжі зі скандинавськими жінками. Вони люблять засмагати з голими грудьми і взагалі голими. У найінтимніших місцях як не пук данської соломи, то кущ ісландського моху. Так до Родоса під'єднується ще й Північ зі своїми підтоптаними сніговими королевами.

У цьому чотирикутнику сторін світу почуваєшся його центром, ніби якийсь Великий Маґістр – середина віків, середина земель, середина морів, середземність вод.

САН-ДЖОВАННІ-ВАЛЬДАРНО, 1980-ті

Ця історія не моя, тому я лише приблизно уявляю собі, коли вона відбулася. Мені її розповів старезний Фрід, мій німецький приятель, здоровенний чолов'яга, сильно схожий на етруського фавна. Десь у 1970-х вони з друзями придбали у складчину напіврозвалений кам'яний будинок неподалік від села Камподжаллі, що у свою чергу поблизу Ареццо в Південній Тоскані. За німцями в ті часи таке водилося – купувати руїни чи просто занедбані будівлі у значно дешевшій, але зате значно смачнішій Італії й поступово перетворювати їх на зразково-анархістські комуни. Фрід показав мені дату на вмурованому у стіну його дому камені – 1477, справжнє тобі Кватроченто. Хоч насправді ця споруда може бути і старшою. Якби я був археологом, то неодмінно став би копати на тому самотньому пагорбі і неодмінно щось розкопав би.

Однак тут мені йдеться про Фрідову історію. Ось як вона звучала в його виконанні:

Ґрета, моя тодішня дружина, вирішила покинути мене якраз на Різдво. Вона блискавично скинула до валізи манатки, завела більший з наших драндулетів і рішуче помчала до свого нового друга зі Штарнберґа в околицях Мюнхена. Я залишився з двома нашими синами – старшому йшов дев'ятий, а молодшому шостий. Не можу сказати, що Свята минули в нашому домі якось надто весело. Напередодні Нового року я надумав трохи розважити обидвох малюків і меншим драндулетом вивіз їх до найближчого містечка Сан-Джованні-Вальдарно. Там я винайняв для нас трьох кімнату в такому собі готельчику. Увечері 31 грудня я нагодував їх вечерею в місцевій остарії, це було все, що я зміг для них зробити. Слава Богу, всі діти люблять піццу. Коли ми повернулися до нашої готельної кімнати, молодший відразу ж заснув. І тут за стіною почалося – там хтось із кимось несамовито голосно кохався. Жіночі зойки і ахи свідчили про цілковитий екстаз. Мій старший син дуже злякався і сказав: «Тату, там, здається, хтось помирає. Треба рятувати людину!». Я відповів, що зараз вийду і з'ясую, в чому річ. Можливо, викличу лікаря, а якщо треба – то і священика. Насправді я жахливо розпалився тими звуками. Через нашу з Ґретою кризу я вже давно не мав ніякісінького сексу і почувався безмежно самотнім та зголоднілим. Коли я йшов коридором, ті жіночі любовні голосіння так і пронизували мене всього електричним струмом. Мабуть, у мене була ерекція, не знаю. Спересердя я збіг униз, до готельного бару. Там я, щоб трохи охолонути, бахнув одна по одній три ґраппи і висмалив дві сигарети. Той готель утримувала дуже приємна пара ґеїв – один був місцевий, мешканець Сан-Джованні-Вальдарно, а другий англієць, він заради свого коханого навіть покинув Лондон і дипломатичну кар'єру. Саме він і чергував того вечора в барі та на рецепції. Хоч навіть я за всієї своєї розсіяності зауважив, як йому не терпиться чимшвидше все позачиняти і плигнути в ліжко до свого нареченого. Я не став його затримувати і, дещо утишений ґраппою та нікотином, пішов назад до нашої кімнати. Дорогою я, зізнаюся щиро, зупинився коло сусідніх дверей і з усіх сил припав до них вухом. Я трохи не півроку не спав з жінкою – ти мав би мене зрозуміти. Було схоже на те, що там уже все поволі влягалося, тепер вони лише вдоволено і стримано муркотіли, злизуючи одне з одного рештки соків. Отут я й почув, як та невідома дама похвалила свого партнера: «Non с'è male!». Італійською це означає «непогано». Ну, тобто це був жарт, на який вони обоє розсміялися. Бо насправді яке там непогано – судячи з тих її вищань, їй було просто-таки бомбезно. Я ще хвилинку послухав те їхнє помуркування і пішов до себе. Малий дивився на мене широко відкритими і все ще наляканими очима. «Синку, з нею вже все гаразд, – запевнив я. – Вона щойно сказала, що їй non с'è male». Це подіяло, і малий невдовзі цілком заспокоївся.

З того часу я – можливо, ти зауважив – завжди повторюю вголос оте non с'è male. З причини або й без. Це відтоді така магічна формула, та ні – це просто гасло всього мого подальшого життя, розумієш?

САН-ФРАНЦИСКО, 2001

На світі є красиві міста, а є надзвичайно красиві міста. Сан-Франциско – це такий кайф, після якого нікуди вже не хочеться повертатися. Один Алькатраз [107]107
  Насправді це відома історична в'язниця. Але в ній, здається, ще встиг посидіти Лазаренко.


[Закрыть]чого вартий! А Золота Брама? А справжня брама, китайська, у Чайнатавні? Сан-Франциско – це ліберті, це біт, це старі гіпарі, музика Західного узбережжя, це ґеї. Пьотр Вайль цілком влучно пише, що Сан-Франциско – це Захід. Західніше за нього вже тільки Схід.

Сан-Франциско – це City Lights, або ж Ферлінґетті. Сан Франциско Ферлінґетті.

Загалом це весела сумна історія – моя незустріч із Лоренсом Ферлінґетті.

Починаючи з жовтня, я сипав мейлами на адресу його книгарні (гаразд, хай уже називається по-нашому – «Вогні великого міста»!) про те, що в перших днях квітня я сподіваюся бути у Сан-Франциско з його золотою брамою. Чи не прийняв би він мене на півгодини? Чи не погодився б відповісти на кілька моїх запитань? Випити по філіжанці еспресо? Сфотографуватися? Пустити на двох косяка? Але відповіді на мої періодичні відозви не було жодної.

7 квітня, супроводжуваний каліфорнійсько-українськими друзями (їхні імена перелічені в моєму вірші «California Dreaming» – тому, де всі ми по черзі кидаємося в пекельно зимний океан, а потім глушимо на березі з пляшки хорватську сливовицю), так от, супроводжуваний новими друзями, я увійшов до святая святих біту і всього американського літературно-мистецького нонконформізму – книгарні «City Lights».

Я добру годину лазив її поверхами, нишпорив у стелажах, перетрушував книжки, набори грамофонних платівок і фотокарток. На стінах висіли велетенські чорно-білі фотопортрети, на яких можна було, зокрема, побачити оголеного – включно з чималеньким статевим членом – Ґінзберґа або молодого Андрєя Вознесенського в російській зимовій шапці з опущеними вухами. Людей було валом – не тільки тому, що субота, а й тому, що місце культове. Місце культу. Хтось міг би сказати сатанинського. Переходячи другим поверхом від раритету до раритету, я не міг не зауважити в певному коридорному відгалуженні дверей з табличкою «Видавництво». Тобто Лоренс Ферлінґетті мав би сидіти десь там, за ними. Я трохи потоптався у коридорі і врешті рушив напролом до чорношкірого менеджера. Чи міг би я побачитися з паном Ферлінґетті, я перекладаю його вірші, маю кілька запитань, півгодини, не довше, півгодини, лише півгодини, holy shit, півгодини – і я вільний перед самим собою птах! You know man, сказав на це менеджер, містерові Ферлінґетті 82 роки і в нього не так багато часу. Вчора він повернувся з Нікарагуа, завтра вилітає до Греції. В нього не так багато часу, man. Щоденно з ним хочуть побачитися 30 – 40 людей. Він не може всіх запросити, бо в нього не так багато часу. Напиши йому листа – він вирішить, чи зможе. Це єдиний вихід, man, бо в нього не так багато часу. Йому 82 роки, man.

Мені вдвічі менше, сказав я, але в мене теж не так багато часу. Відкладемо це на потім. Коли часу в кожного з нас буде просто-таки досхочу. На потім, на потім.

Потім був перехід через Бродвей і хтось ну зовсім як Ферлінґетті на протилежному боці.

Потім на світлофорі загорілося зелене і ми рушили назустріч один одному. Я не став зупиняти його на переході між тими автомобілями – у нас обох уже не було на це часу.

СЕВАСТОПОЛЬ, 1990

Того літа ми вперше вибралися на море всі вчотирьох. Чому саме Севастополь – не знаю досі, все ж не найлюб'язніше місце для відпочинку з дітьми. Якийсь ветеран виступив у місцевій пресі з ініціативою заборонити відпочивальникам ходити публічно в шортах – місто військово-морської слави як-не-як. Щодня, коли ми якимись аж двома тролейбусами у найспекотнішу спеку дотрушувалися з пляжів до свого розпашілого передмістя, принаймні одне з дітей засинало ще в тролейбусі. Від зупинки ми несли їх на руках. Бабеґи в хустках і ситцевих халатах, що вічно висиджували на лавках перед будинками, дивилися на нас із неприхованим осудом, що переходив у ненависть.

Ще пам'ятаю місцевого синяка Борю. Він переважно лежав на землі під горіхом, поруч із дощаною сральнею. Час від часу він, голосно поливаючи все навколо матом, відганяв мух. У дев'яти випадках із десяти я бачив його порядно нарізаним.

І тільки одного разу він вийшов мені назустріч притомний і чимось явно стурбований. Ми сіли під горіхом – не тим, що коло сральні, а ще одним – і закурили. Боря сказав, що дуже за нас переживає. «З чого б то?» – здивувався я. Ну, як вам тепер додому звідси вертатися, пояснив Боря. «А що таке?» – не розумів я. «А таке, – Боря потряс мені перед носом зіжмаканою газетою, – таке, що у вас там на Західній уже знаєш до чого дійшли?». «Не знаю, – зізнався я. – До чого?». Боря витримав паузу і випалив мені в очі: «Там уже знаєш кому пам'ятники ставлять? Остапові Бендеру!».

СТАМБУЛ, 1994

Господи, яке місто! Як хотілося б його прожити з усіх сил, а відтак захлинутися від незмоги охопити й описати! Два континенти, між якими розчепірилися дві колишні імперії та щонайменше 16 мільйонів мешканців – не кожному з міст аж так багато подаровано.

Тим часом у мене зі Стамбулом до нікчемного мало. Я провів у ньому годин шість або п'ять, не більше. Не п'ять років, не п'ять місяців, не п'ять тижнів, не п'ять днів, не п'ять ночей. Тому мій Стамбул увесь поміститься на цій сторінці. Ну, може ще й наступну заповнить. Йому б насправді в доброго і правильного автора й на тисячі сторінок не поміститись, а в мене він весь тут. Зрештою, не весь, бо де його Азія? Однак і з його Європи в мене тільки Султанахмет. Мій Стамбул – це Султанахмет, він же Константинополь, крихітний мис поміж Золотим Рогом, Босфором і Мармарою. Хоч навіть і про сам Султанахмет можна окрему тисячу сторінок писати – і не вичерпаєш.

До речі: Султанахмет у мене знову ж таки не весь. Наприклад, до султанського палацу Топкапи з усіма його садами, альтанами й павільйонами я теж чомусь не встиг. І над могилою дорогої султани Насті Лісовської сльозу не пролив, як деякі. І як мені після цього щоразу проїздити через її Рогатин? Що мені сказати йому?

Чорт забирай усі ці круїзи – ти наче десь мандруєш, опиняєшся в якихось щоразу нових місцях, а потім виявляєш: найцікавіше все одно діялося в каюті, де всі дружно пиячили. До Стамбула ми прийшли з Варни. До Варни з Констанци. До Констанци з Одеси.

Отут і криється найбільше О: в Одесі ми завантажились (а по-морському кажучи, затарились) – і надовго, бо наших запасів мало стати аж до кінця круїзу, себто аж до Афін. Але якраз у Стамбулі ми виявили, що їх уже не стало. Тобто ніч між Варною і Стамбулом проминула якось так, що коли вранці нас, відверто здезорієнтованих, виводили на берег, то мені здавалося, ніби насправді нас виводять на страту, і це ще не був би найгірший варіант.

Насправді нас позаганяли до автобусів, розділивши, ніби ясир, за мовною ознакою. Я вибрав німецьку, бо англійської не розумів, а російської розуміти не збирався. І все ж я не знаю, як витримав би всі атракції того дня – Святу Софію з повидряпуваними на стінах рунами («Тут був Інґвар»? «Fuck Візантію»? «Слава Валгаллі»?), Блакитну мечеть, Великий Базар, короткочасні дощі, поривисті вітри з Босфору і Дарданелл, зграї турецької пацанви з парасолями напоготові, згідної бігти за нами вже від автобуса за якісь лише пару тисяч лір, і найгірше – усіх тих взуттєвих вусатих чистильників, що виникали тут і там зі своїми щітками й ваксами і просто-таки падали нам під ноги, хапаючи за шнурівки й литки. Я не знаю, чи зміг би все це витримати і вистояти в дослівному розумінні на ногах усі атаки чистильницької мафії.

Я не витримав би і не зміг би, якби мені не пощастило з автобусом. Тому що найперше того дня він завіз нас до Цистерни Базиліки. Як добре, що я вибрав саме той автобус!

Цистерна Базиліка – це підземне водосховище, велетенський, обшитий старезною цегляною кладкою і пронизаний ще старішими колонами резервуар для питної води. Її будували перші імператори протягом аж двохсот років. Це була стратегічна будова на всі майбутні часи. Бо якщо всередині міста є вода, то воно вічне. І ви – хоч на брамі щита прибивайте – нічого нам не вдієте.

Цистерна Базиліка сочилася водою, пахла водою і нею ж дихала. Вона вся переливалася і дзвеніла, відлунювала кожною краплею, всіма струменіннями, кожним риб'ячим сплеском у розсіяній вогкуватій півтемряві. Там були цілі оркестри водяних інструментів, арфи, бубни, флейти і тимпани, а ще водяні валторни і мушлі – все, що могло дихати, звучало на дні тієї водотерапевтичної печери для спраглих, тієї оркестрової водолічниці. Спраглим у ній був я.

І я ледь не вмирав під її цегляними склепіннями, серед її позвожуваних з усіляких поганських руїн різного штибу колон, серед медузиних поглядів, серед водяного співу візантійських ангелів. Я хотів низько схилитися, впасти на коліна, лягти на живіт і звісити руку вниз, щоб долонею дотягнутися до темної водяної поверхні. Мені здавалося, ще трохи – і я зможу пити долонею. Ще трохи – і мої пальці стануть каналами, по яких заструменіють цівки води з лісових ключів.

Я так і зробив. У півтемряві непритомніти зручніше – ніхто й не помітить. Цистерна Базиліка зітхнула – і витягла з мене всю отруєну спиртами воду минулих ночей. Коли ми вийшли назовні, я народився ще раз.

СТОКГОЛЬМ, 1998

Пригода, що її я начебто описав у вірші «Guess Who Was My Guest», справді трапилась у Стокгольмі, але це єдиний момент, у якому той вірш відповідає дійсності. Зрештою, Стокгольм у вірші навіть не згадується, натомість у первісній редакції з'являлася «драна Швеція» – там, де мова йде про мій залізничний квиток із Києва до Львова: «Дуже він йому знадобиться в його драній Швеції, // де немає Києва, де немає Львова, // де сама лише чужина!». У пізнішій, опублікованій версії я зняв епітет «драна». Тим самим я начебто ступив на шлях примирення зі Швецією та її не названою у вірші злодійською столицею.

Отже, мій залізничний квиток. Це було в усій пригоді наймістичніше: викрадений у стокгольмському готелі гаманець з усіма грошима, кількома візитками, якимось іще паперовим мотлохом і дуже важливим залізничним квитком, з яким я, повернувшися в Україну, мав доїхати до Львова на вечір Бу-Ба-Бу – і раптом ми його знаходимо! Він лежить на стокгольмському тротуарі, кілька сот метрів нижче від готелю, цілий і дійсний.

У мене час від часу витягають гаманці, я до цього вже звик і вважаю це своєрідним перерозподілом обігових коштів. Але тоді, у Стокгольмі, я був усе ще бідним східноєвропейським письменником і повна сума моїх ціложиттєвих заощаджень не перевищувала якоїсь тисячі доларів, та й тієї хіба що на чорний день. Тобто втрата – разом із украденим гаманцем – цілих шестисот із них аж ніяк не здавалася мені правильним і справедливим перерозподілом. Це був радше один з тих випадків, коли дуже хочеться вголос і з гамлетівським сарказмом запитати: «Чому саме я, Господи?!».

Тож коли я внадцяте переконався, що то не помилка, не сон і не галюцинація, що гаманець у мене справді потягли, а отже я мушу якось про це заявити, почати якось діяти ітеде, а для початку хоча б вийти до біса з готелю, і я врешті вийшов з готелю, мій стан навряд чи можна було вважати ідеально врівноваженим. Поруч зі мною крокував Панч, який виявляв психологічну підтримку тим, що говорив не змовкаючи. Одного разу, казав Панч, його обчистили в київському метро. Щойно він приїхав до Києва, як у нього все повитягали з кишень, усі гроші, просто з кишень, бо він добре знає ці злодійські штучки і гаманцями завбачливо не користується. І все, що вони йому лишили в кишенях, був залізничний квиток на зворотну дорогу з Києва до Франика. Мовляв, давай, лошара, давай, пора додому. Уявляєш, казав Панч, залізничний квиток – і все! Отакий-во, як оцей, що лежить, ну просто один до одного.

Я підняв з тротуару те, що він побачив. То був мій. Навіть прізвище на ньому моє. Далі за ним тяглася ціла доріжка з кількох візиток та іншого паперового мотлоху. Той, хто потягнув мій гаманець, кілька годин тому пробігав тут і на бігу витрушував усе зайве.

Особу злодія встановили через два дні, а його самого затримали в тому ж готелі. І не самого, а в парі: він і вона, двоє молодих шведів (ні, не африканців і не балканців, точно!). Вони потаємно жили в якомусь такому службовому номері, куди ніколи нікого не заселяли. У них були підроблені ключі. Вони приходили до готелю серед ночі, коли весь персонал кудись розлазився. У номері вони вмикали платний порноканал і кололися. Не знаю, чи кохались, але кололися точно. Поліція знайшла у них повно шприців – нових і використаних, і всіляких. Мені страшенно прикро, що так сталося.

Напевно, я сам в усьому й винен. Тієї ночі я повернувся до себе в номер після довготривалих посиденьок поверхом нижче. Кількість випитого не перевищувала щоденної норми, але збудила фантазії. Мені хотілося сексу – настільки, що я свідомо не зачинився на ключ. Я лежав у ліжку і повторював «Прийди, прийди». Я все чекав, що до мене обов'язково увійде незнайомка. Вона трохи затримається в передпокої, а потім нечутною тінню прослизне в моє ліжко. Ми не побачимо одне одного у цілковитій темряві. Ми будемо любитись із зав'язаними пітьмою очима. І ніхто з нас так і не промовить жодного слова – до самого ранку, до самого кінця.

З напівсну мене вивів обережний стукіт у двері. «От і вона», – сказав я собі, нітрохи не зважаючи на дике калатання раптово розбудженого серця. Стукіт у двері повторився. Я мовчав, бо цього вимагали правила нашої з нею гри. Двері прочинилися, настільки тихо, що це міг почути тільки я, весь наструнений, із подвоєним серцем у кожній зі скронь. У передпокої хтось натиснув на вимикач, засвітилося світло. «Заходь, заходь», – подумки вимагав я. Минуло не більше хвилини – і світло в передпокої згасло. «Тепер», – наказав я. Але почув, як прочиняються і знову зачиняються вхідні двері. Мене покидали.

Ще хвилину я чогось чекав, а тоді зірвався на рівні і визирнув у коридор. Нікого.

Я повернувся до ліжка й ображено заснув.

Щойно згодом, багато-багато місяців по тому, я зрозумів, що тієї ночі я притягнув їх своїм очікуванням. Для них це було питання життя і смерті. Йшлося, здається, про героїн, якого в них не стало, а це не жарти. І його слід було знову за щось купити. На весь готель тільки одні двері їм піддалися – мої. Усе склалось ідеально: двері відчинені, господар не в номері, його куртка гостинно висить на вішалці у передпокої, грубезний гаманець аж випирає з нагрудної кишені. Залишалося витягнути венозну руку і взяти.

Потім вони бігли вулицею вниз, на ходу витрушуючи з гаманця все, що здавалося зайвим, щасливі, як ніколи в житті – ані до, ані після того, гарні, наче Бонні і Клайд. То не я влаштував на них засідку через два дні, а поліція.

СТРАСБУР, 2004

Переліт зі Львова до Франкфурта через Варшаву, переїзд автобусом від летовища у Франкфурті до вокзалу у Страсбурі, 14 грудня, пізній вечір, мій наплечник перев'язаний помаранчевою стрічкою, але ніхто не зустрів, Європейський парламент не вислав по мене жодної гостеси, з неба сипонуло снігом – дивина в цих краях, арабський таксист, якому я подав папірець із адресою начебто готелю, що його на тій набережній над річкою Ілль просто не виявилось, а натомість якийсь прогулянковий пароплав із чеською командою – якось раптово ми з арабом здогадалися, що він і мав стати моїм готелем, той пароплав.

Припускаю, що моя каюта розташовувалась якраз над машинним відділенням – заснути я, здається, так і не зміг, двигуни працювали на повну, каюта вся вібрувала, однак це краще, ніж якби вони пускали російську попсу (а таки пускали – вранці за сніданком). Іноді здавалося, що ми відчалили і вже давно йдемо фарватером Райну кудись на північ, до Північного моря. Це було б чудово, якби не виступ у Європейському парламенті, на який неможливо було спізнитись, а ще ж мусилося знайти всі ті орієнтири, що з них, як і в середні віки, найпомітніший – Собор Богоматері, Нотр-Дам де Страсбур. Після нього слід було б вийти на Ке Мюленайм, а відтак уже (хух, врятований!) на Рю дю Леван, що плавно переходила б у Рю Люсьєн Февр, і врешті зайти з правильного входу, і подолати металошукачі й охорону, ніби я насправді смертник-бомбіст із проклятої країни, а до вибуху моєї таємної бомби лишається менше п'яти хвилин.

15 грудня вранці я не смів запізнитися, бо від цього залежала доля революції. Не смійтеся і не свистіть – у той момент це так і було. Бо то був не момент, a Momentum, а я тут ні при чому, я лиш його випадкове знаряддя. Тож воно, Momentum, намагалося говорити крізь мене. Отож у своєму наплечнику, перев'язаному помаранчевою стрічкою, я ніс кілька речень, звернених до – тепер свистіть і смійтеся – Європи.

Тож поки я йшов уранці містом Страсбуром, усіма тими ледь засніженими набережними і площами між чеським пароплавом та Європейським парламентом, я подумки ще раз укладав докупи і перевіряв на густоту звучання ті слова й речення:

Шановні Пані й Панове,

драма, що діється нині в Україні, аж ніяк не вкладається в жодну із заздалегідь заготовлених для неї політтехнологічних моделей.

Бо відбувається передусім універсальна історична драма: зіткнення між суспільством, яке – у значній і до того ж найактивнішій, найсвідомішій, найосвіченішій своїй частині – хоче демократії, достатку, правової держави, та владою, яка всіма силами намагається врятувати авторитарну форму правління.

Тобто за найвищим рахунком це вкотре поставлене запитання: чи можлива демократія? Тобто – якщо це запитання спробувати поділити на глибинніші його складові: чи можливо розірвати порочне коло? Чи можливо врятувати прокляту країну? Чи можливе втілення людських сподівань? Чи можлива перемога добра над злом?

Усе інше – те, що на поверхні, але не таке суттєве – це політичні технології, гра на мовних, релігійних, ментальних відмінностях, «рука Москви», російський геополітичний проект, суть якого в альтернативі, відверто сформульованій найвищими державними достойниками нашого великого північно-східного сусіда: «Або розкол, або громадянська війна». Попри елегантність формулювання я вірю в те, що ми не дамо авторам цього проекту ні першого, ні другого задоволення.

Стільки дезінформації (назовемо її менш парламентськи – брехні), стільки залякувань, фізичних розправ, моральних тортур та іншого діоксину, скільки звалилося на українське суспільство до і під час цієї виборної кампанії – це безпрецедентний драматичний досвід, що заслуговує окремої Книги Пам'яті з десятків тисяч сторінок, де буде зафіксовано назавжди кожен громадянський вчинок, кожен невидимий світові жест незліченних «малих українців», які, подібно до «малих угорців» 1956-го, «малих чехів» 1968-го чи «малих поляків» 1980-го, піднялися на захист власної гідності. Року 2004-го в Україні сталося диво: суспільство, яке упродовж цілого десятиліття здавалося млявим, пасивним і роз'єднаним, раптом спромоглося на консолідований, ненасильницький і красивий виступ. «Малі» українці виявилися значно більшими, ніж про них думала їхня – і не тільки їхня – влада. Банальній геополітиці вони протиставили свою креативну геопоетику.

Помаранчева поетика є вельми активним аргументом проти тієї «зони сірості», в яку понад десятиліття намагалися затягнути Україну її мало компетентні і мало симпатичні керівники. Їм ішлося про країну нецікаву, позбавлену власного обличчя, невидиму світові. Вони «конструювали» її собі під стать, відповідно до власних сірих фізій і таємних потреб. Помаранчевий став кольором прориву всіх можливих блокад, кольором вибуху людського в людях. Упродовж 16-ти днів активного спротиву Майдан Незалежності в Києві явив собою перемогу людського над владною технологією.

Це також перемога Європи як етичної вартості. Мій польський приятель Анджей Стасюк пише про це у своєму чудовому есеї так: «Саме в Києві точиться боротьба за підставові європейські вартості, що їх на Заході сприймають як щось, само собою зрозуміле, щось, дане раз і назавжди». Анджей Стасюк назвав свій есей «Європо, ти стала більшою».

Мої фантазії не знають меж. Я маю тисячу проектів і тисячу друзів, з якими ці проекти можна було б утілювати в реальні справи. Ми зробимо – сподіваюся, з вашою допомогою – безліч кроків до взаємного зближення, щоб денонсувати той «санітарний кордон», котрий нині ділить одну Європу від іншої.

«Моя Європа» – так називається наша спільна з Анджеєм Стасюком поетографічна книжка. На завершення дозвольте мені ще одну поетографічну метафору. Вона випливає безпосередньо з розглядання географічних мап. Усі вони демонструють нам одне й те саме: в Україні немає ані краплі води, яка б не належала Атлантичному басейнові. Це означає, що вона всіма артеріями й капілярами пришита саме до Європи.

Отакими словами збиралося того ранку промовити з мене Momentum. А тепер, коли я пишу ці рядки і перечитую ті слова, мені насправді хочеться лиш одного. Ні, не стискати кулаки і не грати вилицями, і навіть не плакати від безнадії та безсилля. Мені хочеться вічно йти ледь припорошеними дивним снігом набережними і площами міста Страсбура, просто йти, ніколи не доходячи до високої цілі з її металошукачами й охоронцями. Просто вічно йти, щоб оте приголомшливе переповнення майбутнім не минало ніколи і щоб час від часу всередині тієї вічності захоплено повторювати: «Господи, як я Тобі дякую за це життя!».