Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 34 страниц)

ЕССЕН, 2005

Я не знаю, чи дочекалося б місто Ессен своєї появи в цій книжці, якби не місто Дортмунд, якого в цій книжці немає. Найцікавіше ж відбулося і не в Ессені, і не в Дортмунді, а на шляху між ними. Тож насправді я мав би назвати цей розділ «між Ессеном та Дортмундом», але в такому разі у цій книжці виявилось би 112 міст, а мені все-таки дуже треба, щоб їх було 111.

До Ессена я прибув раннього вечора і відразу ж рушив до міського театру, де за годинку-другу мав починатися виступ. Від залізничного вокзалу до театру якісь лише десять кроків пішохідною зоною. Спочатку перетинаєш площу Віллі Брандта, потім ідеш вулицею Ратенау. Обидві назви свідчать про соціал-демократичну орієнтацію батьків (та й дітей) міста. У лівому Рурі, втім, інакше й не буває. Десь неподалік неодмінно мусили б чергувати у робітничих шкірянках Фрідріх Еберт, Роза Люксембург чи й сам Папа Карло.

Театр зате називається іменем буржуя, видатного рурського фабриканта, що свого часу зафундував його будівництво. У мене його ім'я викликало радше італійські асоціації – Ґоцці, Ґольдоні, щось на зразок цього, про фабриканта я ще не здогадувався. Читати того вечора я повинен був, ясна річ, не з великої сцени, а з малого подіуму в театральному кафе «Централь». Так, здається, у ньому, а не в барі поверхом вище.

Публіки набилося по зав'язку, вільних місць не лишалося. Це не тому, що я в Ессені такий популярний, а тому що кафе «Централь» здатне саме стільки вмістити – на око десь від півсотні до сотні людей, включно з тими, що посідали перед барною стійкою або на підвіконниках.

Німецькі відвідувачі літературних читань є цілком особливим прошарком суспільства. Їм притаманна якась чи не протестантська культура слухання – суха зібраність, увага, налаштованість і нашорошеність, пильна аналітична робота мізків над почутими фразами і словами, внутрішнє перемелювання та зосереджене засвоєння їхніх звучань і значень. Вони готують репліки й запитання. Вони прийшли не просто так. Вони беруть на олівець. Вони насправді не публіка, а машина критичного переосмислення. Перед такою публікою краще не відволікатися.

Я про це знав, але відволікався. Усе почалося з порожнього стільця в першому ряду, єдиного порожнього стільця, на якому лежав аркуш із виразно видрукуваним написом RESERVIERT. Що за птиця така ніяк не посяде його, чому він досі порожній, думалося мені десь на якихось думальних периферіях, у той час як головну увагу я все ж намагався приділити Карлу-Йозефові Цумбруннену та Ромі Воронич, їхньому фатальному знайомству. Десь приблизно на двадцятій хвилині читання я відчув, що треба відірватися від книжки (Карл-Йозеф під виховане покашлювання публіки якраз приємно здивувався цілком стерпному перебігу свого першого інтиму з пані Ромою) і подивитись у залу.

Там, у найдальшому від мене її кінці, коло вхідних дверей, саме з'явився той вогняний подразник, а точніше подразниця: багато сліпучо-рудого волосся і випнута лінія бюсту, що всіма своїми коливаннями свідчила про задихану поривність і не могла не впадати в око. Отже, порожній стілець у першому ряду заповнився. При цьому він так і лишився порожнім. Його полум'яна резервувальниця завмерла при дверях, розсудливо не наближаючись ані на крок. Проте й цього виявилося досить, щоб усіма рецепторами відчувати всю силу спалаху.

Я не міг не згадати листа, що його отримав за кілька день перед виїздом до Ессена. Незнайома особа писала в ньому приблизно таке: «Ваше видавництво, дорогий пане, люб'язно погодилося надати мені цю Вашу адресу. Я пишу до Вас від імені мого шефа і наукового керівника, професора Козакоскі, що є великим шанувальником Вашої праці. Професор досліджує викопних карпатських молюсків – тема, що, безумовно, мала б Вас хвилювати. За щасливим збігом обставин живе він у Дортмунді, а це ж настільки близько від Ессена, де Ви найближчим часом читаєте! Чи не погодилися б Ви по завершенні свого, я впевнена – животрепетного [45]45
  В оригіналі листа на цьому місці вжито слово «brennend» – палкий, палахкий (нім.).


[Закрыть]виступу скласти професорові дружній візит? Професор Козакоскі запрошує Вас повечеряти і заночувати у своєму приватному гнізді, так званій Вежі Пізнання Насолод, у товаристві своєму та кількох юних і досвідчених послідовниць, родом переважно з Бразилії? Доправити Вас до професорової домівки доручено мені. Я постараюся не запізнитися на Ваш есенційний ессенський виступ, але навіть якщо це станеться, Ви все одно мене впізнаєте: мої панчохи своїм кольором доповнять колір мого волосся. Не сумніваюся, що цей колір Ваш улюблений».

Отакий був той лист. Я не пригадую, чи щось відповів. Коли й так, то тільки «дякую, там побачимо». Але швидше за все я не відповідав нічого.

Зайво розказувати, як довго тягнувся мені той виступ. Але навіть він, попри всі подальші запитання про поразку Помаранчевої революції та мої багатослівні і плутані виправдання, все-таки – ні, не добіг! – доповз кінця.

«Лінда Гаммершляґ», – назвала себе вогняна подразниця. «Асистентка професора Козакоскі», – додала вона для певності. (У цій книжці я ще називатиму її Лін). Я саме розписувався  отриманні гонорару, тож по змозі беземоційно спитав: «І як там професор?». «Нічого нового, крім Альцгаймера. Рання стадія», – відповіла вона. «Проте мене він усе ще розпізнає – на дотик», – доповнила. І тут-таки показала два квитки: «Наш потяг через двадцять сім хвилин».

До вокзалу ми йшли тією ж Ратенауштрассе. Відтоді я ніколи більше не їздив до Ессена. Тож це місто так і залишиться для мене коротким соціал-демократичним маршем туди й назад поміж вокзалом і театром. Моя супутниця Лінда Гаммершляґ мала романтичний шарудкий плащ і туфлі на підборах. Не зважаючи на них, ми встигли.

Година була настільки пізня, що наш вагон виявився геть порожнім. Можливо, десь у віддаленому кутку хто-небудь і дрімав, обкладений бляшанками з-під пива. Ми сіли одне навпроти одного у повній згоді з викупленими місцями. Потяг рушив, щойно ми вмостилися. Я мимоволі глипнув на її коліна, обтягнуті мереживними панчохами. «Як тобі колір?» – спитала вона. «Точнісінько, як у твоєї голови. І в нашої революції», – сказав я. «Я готувалася», – рішуче видихнула вона всіма грудьми, потяглась і закинула ногу на ногу таким чином, щоб я міг бачити місце, де панчоха закінчується. У цю мить я остаточно зрозумів, що ніякого професора Козакоскі немає й не буде.

ЄНАКІЄВЕ, 2007

Пам'ятаю ту зовсім коротку мить істини: десь на шляху поміж Донецьком та Луганськом усі ми водночас і вголос читаємо з дорожнього знаку слово «Єнакієве». Після цього багатозначно переглядаємося і більше ніхто нічого не каже.

ЄРУСАЛИМ, ∞

Це трохи дивно: з усіх Вічних Міст нашого світу я не бував лише в Єрусалимі. Тож хай він тим часом залишається й далі недосяжним пунктом особливого призначення. У мене ще ціла вічність на те, щоб у ньому побувати. Та я в ньому все одно буваю – завжди, коли намагаюсь молитися.

ЖЕНЕВА, 2007

Ця книжка не гумова, тому на літеру Ж в мене тільки одне місто. Певний час я вагався, котре з двох мені вибрати – Женеву чи Жовкву. Жереб (теж, до речі, на ж) приніс перемогу Женеві – й ось вона тут.

А втім, що про неї сказати? Ми з Пат бачили її трохи увечері, трохи вночі і трохи наступного дня. Йшов п'ятий місяць нашого зависання у Швейцарії, тож ми вже нічим не реаґували на її красу. Вона здавалася чимось абсолютно звичайним, тобто вже й не красою, а нормою. Напевно, саме цей ефект має на увазі Михаїл Шишкін, коли у своїй «Російській Швейцарії» цитує гоголівського листа до Прокоповича: «Что тебе сказать о Швейцарии? Все виды да виды, так что мне уже от них становится тошно, и если бы мне попалось теперь наше подлое и плоское русское местоположение с бревенчатою избою и сереньким небом, то я бы в состоянии им восхищаться, как новым видом». [46]46
  Залишаю навмисне без перекладу, щоб і ви насолодилися всіма цими «подлыми русскими местоположениями». Гоголь, здається, жартує.


[Закрыть]

Ми, щоправда, аж так далеко, щоби мріяти про огидну і пласку російську місцину, тоді ще не зайшли. Очевидно, в нас було те, що дипломати називають імунітетом.

Натомість у Женеві ми встигли багато пройти пішки, ще й зійти до підземель її катедрального Святого Петра, де нас підстерігала цілком приголомшлива археологічна колекція. У нашому товаристві з трьох осіб виявилось аж двоє археологів – я і той хлопчина з Литви, Андріїв син. При цьому я колишній археолог, а він майбутній. При цьому я так і не став археологом, тільки мріяв, що стану. А він обов'язково стане – можливо, вже стає.

Якщо в певному місті з тобою нічого не трапляється, то можна хоча б відвідувати музеї. Женеви це однак усе-таки не стосується.

Попереднього вечора (от що я насправді хотів розповісти про Женеву) ми прямісінько з вокзалу поїхали трамваєм угору по Рю де Лозанн і невдовзі опинилися між кількох сотень лікарів, що святкували, здається, власну річницю. Тобто лікарі були без кордонів. Насправді це пишеться «Medecins sans frontieres» – «Лікарі без кордонів». І вони затягли нас на своє вино без кордонів, і ми пили його без кордонів, а вони кружляли навколо, порушуючи всі можливі кордони, з дітьми та собаками, велетенська медична родина без кордонів, діти різних народів, усі кольори та відтінки шкіри, що зголосилися рятувати людське життя у найжахливіших дупах світу. Там, де місцеві уряди – дупа, державна медицина – дупа і суспільна солідарність приблизно така ж. І вони, ці ангели в камуфляжах замість білих халатів, кидаються під кулі, проповзають поміж протипіхотними мінами, стрибають з гелікоптерів у збурунені повінню води або роблять штучне дихання туберкульозникам у в'язницях та виправних (слово ж яке!) колоніях. І вони, мабуть, усі пошизіли, бо роблять це не з примусу, а добровільно. І ви нізащо не здогадаєтеся, задля чого й навіщо. Ні, не задля грошей і не задля нагород, і не задля того, що в нас прийнято називати славою, популярністю чи піаром.

А, уявіть собі! – заради того, щоб рятувати. Бо в нормальних людей ще є, виявляється, така потреба на рівні інстинкту. Окей, окей, ви маєте рацію – насправді вони покращують собі карму, ну звичайно. Це під їхнім впливом я щойно збився на всю цю патетику. Це вони приспали мою недовірливу пильність усіма своїми ангельськими кружляннями.

А ще там була шкільна приятелька Алеша, словенського поета – тож ми вирішили, що світ і справді зовсім тісний, якщо ми вже й тут зустрічаємося з однокласницями друзів. Але вона, однокласниця, не могла залишатися допізна, бо рано-вранці вилітала до Сомалі. Точніше, вилітала вона до столиці Кенії Найробі, а звідти якимись автошляхами й саванами до Південного Сомалі з його епідеміями, піратами та тридцятилітніми громадянськими війнами. Я сподіваюся, що з нею нічого лихого там не сталося.

Тобто для мене Женева вже лежить у Кенії. Женева – це такий великий похідно-польовий медпункт, звідки філантропічні тропічні лікарі вирушають перед світанком у вигорілу напівмертву саванну.

От і з'явилось у цій книжці перше й останнє африканське місто.

ЗАЛЬЦБУРҐ, 1997

Першого разу Зальцбург видався мені не таким дивним. Це було місто, в якому надвечірні цитати з поезій Ґеорґа Тракля промовляють до перехожих безпосередньо зі стін: їх вибито в камені та бронзі й ніби навіки вмонтовано в намацальну речовину існування. У нас такі предмети бюрократично називають малими архітектурними формами – меморіальні дошки, барельєфи, пам'ятні стели тощо. Ви ходите Зальцбургом, час від часу опиняючись у незрозуміло-герметичному Траклевому полі, ви читаєте його – дослівно – забронзовілі строфи, але часу на дешифрування у вас майже немає, тому ви змушені йти далі, скорившись особливому чарові недомовленості. Можливо, це найкращий спосіб поводження з Траклем – іти далі, нічого не збагнувши.

Потім був другий раз, лише кілька місяців пізніше.

Того лютневого надвечір'я щось неймовірне діялося з погодою – тепла ртуть підстрибнула майже до двадцяти, призахідне сонце не збавляло активності, засніжені хребти й вершини навколишніх Альп усе ще сліпили нам погляди. Ми з Пат не зважилися піднятися на замок, лишивши його на потім, на завтра, обійшовши його білостінне громаддя кружними стежками, що ними оплетена вся гора Мьонхсберґ, себто по-нашому Чернеча. У ранньому середньовіччі в її пісковикових печерах, ближче до джерел з водою, почали селитися перші анахорети – ясна річ, прибульці з Ірландії, мандрівні місіонери, без яких європейський Захід, цілком можливо, так ніколи й не затягнуло б у християнство. Однак про це іншого разу, а може й ніколи. Звернемо лиш увагу на ще одну відповідність – йдеться бо про своєрідну печерську лавру.

Далі буде про арфу, про те, як у цьому призахідному сонці ми почули її знизу.

Але спершу ми зійшли до підніжжя Чернечої (для нас принаймні хай побуде цього разу Чернечою) й перетнули заповідно-замшілий цвинтар при Святому Петрі. Де-не-де на могилах у сонному безвітрі палахкотіли свічки. Тут-таки вчергове з'явився Тракль – отже, свічки було покликано до дійсності саме ним. Про свічки, про тихе палахкотіння смутку говорилося в його вірші, викарбуваному на плиті, хоч слова «свічка» у ньому начебто й немає, є лише «бліді квіти смерті». Через два місяці помре мій батько.

Але не зараз, не зараз.

Арфу і голос ми почули ще коло цвинтарної стіни. Вуличка збігала вниз, до старого міста і монастиря францисканців. Перехожі майже не траплялися – в лютому сюди прибивається найменше туристів. У лютому навіть Моцарт відпочиває, навіть Парацельс. І ніхто їх не відвідує. А, може, й не тому не було перехожих, що лютий. Просто так треба було тоді, щоби пустка – і все. Ми щось подумали вголос про якісну фонограму, про запис, про Андреаса Волленвайдера. Але то був не запис.

Він сидів під муром, з арфою, в капелюсі типу «полювання на відьом», бородатий тридцятирічний (вічний, вічний!) фавн. Він мав високі, руді від пилу тридцяти трьох перевалів чоботи, тому ніхто не міг бачити його копит. Але дехто міг бачити його погляди, раптово кидані з-під капелюха. Від таких поглядів свого часу займалася солома на стріхах.

Вуличний музикант? Уся Європа нині переповнена вуличними музикантами. У цій книжці вони вже з'являлися – з'являтимуться ще. Без них не обійтися. Вони володіють містами, це своєрідна змова, керована з якихось підземних центрів. Деякі перехожі (отут з'явилися перехожі!) і справді жбурляли йому мідяка, що загалом ніяк не впливало – ні на гру, ні на погляди. Він однаково так саморобив своє.

Хто він був? Чиє втілення носив поверх себе? Агасфер? Мандрівний друїд? Мандрований дяк? Міннезінґер Вальтер фон дер Фоґельвайде? Майстерзінґер Вольфрам фон Ешенбах? Аптекар Ґеорґ Тракль, схильний до експериментів над словами й наркотиками? Річі Блекмор, ідол наших сімдесятих? Станіслав Перфецький у пастці між Україною та втечею?

Я мимоволі згадав про гуцулів, які стверджують, ніби всі музичні інструменти від сатани. Лише трембіта від Бога, але вона в рахунок не йде. Вона не інструмент, а засіб. Усі інші від сатани, і першою була скрипка. Про арфу вони не кажуть нічого, але все слід розуміти так, як воно є. Якби гуцули заграли на арфах, пекло розверзлося б ще тієї ж миті.

Відтак я згадав про пекло музикантів Єроніма Боша, про голозадих чоловіків, розіп'ятих між струнами велетенських арф. Крім того, я згадав про одну арфістку, що вміла досконало зіграти мавпу, а тоді – про ще одну арфістку, ар-хвістку. Про той раптовий ménage à trois у цілковитій темряві, коли я відразу навіть не збагнув, що відбувається і чому саме я.

Свята інквізиція була б доречною.

Ми рушили далі, мабуть, не витримавши тих його поглядів. Ми вдавали, ніби наслухалися і хочемо собі йти, готові до нових розваг, атракціонів, інших вуличних музикантів. Що було потім, я навряд чи колись напишу.

ЗАПОРІЖЖЯ, 1991

«Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши», – не без перебільшення стверджується в моїй «Таємниці». Перебільшення полягає хоча б у тому, що тролейбусів було все-таки два. Одним із них, здається, трійкою, і справді надзвичайно довго, так ніби дійсно внікуди, їхалось уздовж проспекту Леніна. Але потім трійку слід було змінити на одинадцятку, а Леніна – на Тюленіна. Хтось може добачити в усьому цьому якісь магічні формули або знаки.

І все-таки ми мали свій пункт призначення. Ми висідали з тролейбуса (одинадцятки?) десь на Хортиці і потім певний час, повз територію якихось літніх дитячих таборів, ішли до Старого Дніпра. Це невимовно красивий річковий рукав зі скелястими берегами у найвужчій своїй частині на північному заході острова. Колись я вперше побачив його з вікна сімферопольського потяга, і від спазматично-раптового бажання попірнати з його каменів у мене аж перехопило подих. (Уявіть собі лиш цей закіптюжений потяг і цей задушливий, ніколи не провітрюваний, повний тухлих яєць вагон, і цю жахливо липку, у вічність розтягнуту радянську подорож до так само липких курортів Криму!).

Але ще раз про подих. Загалом у Запоріжжі того серпня мені часто, фактично щовечора, його перехоплювало. Ніколи раніше я не думав, що повітря може аж так боліти в легенях. Зранку цього не відчувалося, усе по-справжньому починалося десь із полудня, увечері ж кожен глибокий вдих означав тисячі розжарених голок. Повітря так і впивалося в наші нутрощі всіма пазурями. Повітря було нашим ворогом і вбивцею. Здоровіше було б не дихати.

У центрі міста, в невеличкому парку поруч з найбільшим запорізьким готелем («Інтурист»? чи це вже потім він став «Інтуристом»? а як називався тоді?), були розбиті намети, в яких провадили голодування анархісти й зелені. Вони вимагали закрити коксохім. У середині липня восьмеро з них прикувалися ланцюгами до коксохімівських труб на оглядових майданчиках і, напевно, отримали такі дози канцерогенів, після яких не живуть. У серпні ми побачили їх уже зовсім виснаженими, майже нерухомими і легендарними. Місцева влада, а відтак і преса прозивали їх екстремістами. Вони притягали до себе перехожих – чи то запалістю очей і щік, чи то ранньоапостольською худизною. Деякі з них ще знаходили в собі сили дискутувати з явно накрученим проти них трудящим народом. Іноді їм вдавалося переконувати – без жестів, слабкими млявими голосами. Це був час перемог у голодуваннях.

Це був час червоної рути, тобто неможливого.

19 серпня, дізнавшися про усунення Горбачова, ми з Небораком востаннє пішли на пиво. Ситуація здавалася катастрофічною, але слово «востаннє» слід розуміти всього лиш як «востаннє в Запоріжжі». У тому ж парку за «Інтуристом» був такий собі цілком пролетарський пивняк зі столиками просто неба, і в ньому збиралися місцеві дядьки. До відходу нашого потяга на Львів лишалося з півтори години. Ми (востаннє?) потягували жигулівське й обмірковували гнилий поточний момент. Настрій присутніх видавався мені дещо піднесенішим від звичайного. Найкраще не шукати у цьому ніяких ознак політики, вирішив я. Будемо вважати, що в них день получки.

ЗОЛОТИЙ ПОТІК, 2007

Коли наприкінці 1990 року в одному з віршованих листів до вигаданого приятеля я написав, що «Україна – це країна бароко», то цей рядок містив у собі не саму лиш іронію. І коли 1998 року я повторив слідом за Данилом Кішем, що «мене з дитинства притягують руїни», я також мав на увазі передусім їх – замки. Не знаю, чим це пояснити, швидше за все цього не можна пояснити нічим, але серед усіх інших об'єктів нашого живого й напівживого світу мої здивування й досі належать їм. При цьому країна, що її я так безвідповідально означив «країною бароко», жодним чином не підкреслює своєї до них любові – радше навпаки. Власне кажучи, саме тому наші замки майже завжди тотожні руїнам. До того ж руїнам, які зникають.

Ті ж, котрі дотривали хоча б частково, були досить часто пристосовувані під в'язниці, виправні колонії, інтернати або всілякі цілком безнадійні шпиталі – психіатричні, венеричні, туберкульозні. Радянська влада ставилася до замків як до блудних вояків розгромленого чужого війська. В її очах вони не мали стосунку до жодної з офіційно насаджуваних вартостей і видавались історичним непорозумінням. Тому вона і принижувала їх як могла. Вона дарувала їм дальше животіння ціною послідовного функціонального знущання.

Однак замків, котрим навіть цього даровано не було, значно більше.

Залишки мурів, порослі різнотрав'ям, лопухами і ліліями заглибини ровів, здеформовані силуети веж, завалені купами сміття галереї і брами – все це було й залишається для мене вкрай важливим, навіть необхідним подразником. Скільки їх уже було в моєму житті, відповісти непросто, хоч рахунок можна, мабуть, вести на десятки. Якби я був педантичніший (та й уважніший) то, напевно, склав би з них цілу колекцію, прокласифікував би в часі, просторі та розкинутій поміж часом і простором власній біографії: шляхетсько-бандитські гнізда, магнатські резиденції, фортифікаційні примари на обріях і пагорбах. Замки – не зроблю тут жодного відкриття – досьогодні залишаються невід'ємною від європейського ландшафту ознакою сталості. Здається, що західніше в Європі ми опиняємося, то більше їх навколо нас. З огляду на це можлива і зворотна перспектива: Україна як терен їхнього найсхіднішого проникнення. А відповідь на неодноразово в останні роки поставлене й покинуте напризволяще запитання «Де проходять східні межі Європи?» можна би сформулювати й таким чином, що вони насправді там, куди дотягується крайній контрфорс від східного муру останнього з найсхідніших замків.

Наших замків (або, частіше, того, що від них залишилося) найбільше на Закарпатті, в Галичині, на Волині й Поділлі, потім – усе східніше – від них не залишається навіть руїн, тільки випадкові згадки в мало доступних хроніках або фантастичні перекази з привидами і заклятими підземеллями. Що рівнинніший ландшафт, то менше шансів дотривати. Східніше Дніпра не залишається вже навіть і переказів.

Я перебираю в пам'яті замки свого давно минулого колись – коли ще їздити німеччинами та італіями мені аж ніяк не світило. Точніше, коли про ці країни думалось як сьогодні про Меркурій. Слушно, існує така планета – і що з того? Так от, саме тоді замки України рятували мої потреби в руїнах і римах, демонструючи можливість, хай і страшенно віддалену та розмиту, якогось іншого буття. Якого?

Пам'ятаю шкільну екскурсію до Галича і як ми ховалися від учительок, аби покурити за подірявленим муром. Пам'ятаю щорічні наїзди зі Львова до Олеська – товариство завжди було інше, а вірші і вино все ті ж. Пам'ятаю нестерпно дощове літо, коли ми об'їздили все Закарпаття, а кінцевою метою завжди був інший замок. В Ужгороді, Невицькому, Виноградові, Мукачевому, Королевому, Хусті – замки були, ясна річ, усі інакші, в деяких повідкривали музеї, в інших гадючники, а в деяких нічого не відкривали, в них просто гуляв вітер і росли дерева. Дощі теж були всюди інакші. Приміром, у Середньому, де замок збудовано ще тамплієрами, дощ був сліпий. І ми мали при собі повно домашнього вина, білого й червоного, купленого тут-таки, в Середньому, і без міри пили його, бо звідки ж нам було знати, що на світі бувають і значно коштовніші та шляхетніші вина?

Замки – це знаки. Їхній прихований зміст іноді унаочнюється, але від того не перестає бути таємницею.

* * *

І ось вона, ще одна. Того вересневого дня ми пустилися в одноденну подорож лівобережжям Дністра – через Бучач на Язловець і звідти на Золотий Потік. Кожна з цих назв ховає в собі цілий пучок дивних сигналів, що їх відчути спроможні лиш одиниці. У культурному вимірі ці терени можна без перебільшення порівнювати з Атлантидою. Щоправда, цій Атлантиді довелося зазнати не єдиного – раз і назавжди – вбивчого катаклізму, а цілого ланцюга спустошень – етнічних, релігійних, класових і расових. Їхні початки сягають найтемніших витоків середньовіччя, а їхній кінець не настав навіть із завершенням Другої світової війни. Як наслідок нашарування антикультур, про яке я вже згадував колись, ці краї майже цілковито позбавлені культурної тяглості. Є лише рештки, що лежать під шарами забуття. Пардон, я висловлююся надто красиво – під купами сміття і фекалій.

Історичні джерела свідчать, що Золотий Потік є містом і 1570 року воно отримало магдебурзьке право. Через три десятки років воєвода брацлавський Стефан Потоцький, один з наймогутніших аристократів Речі Посполитої, збудував у ньому замок з палацом. Згодом він вирішив, що саме тут буде столиця його держави в державі з головною резиденцією. А оскільки саме Стефан Потоцький був на той час лідером подільської гілки Потоцьких, то Золотий Потік упродовж лічених років набрав надзвичайної ваги. Варто лиш уявити собі всі ці ярмарки, релігійні шестя, сарматські забави з фехтуваннями й полюваннями, філософські диспути «руською латиною», всіх можливих кобзарів, лютністів, двірських поетів та сокільничих, а також незліченні поклади медів і мальвазій у замкових пивницях.

Так, уявити все це варто, але й важко. Дорогами колишнього міста – нам траплялися тільки кури й гуси – ми врешті під'їхали до місця, що колись було замком. 1676 року його вперше знищили турки. Упродовж наступних століть він неодноразово горів і занепадав. Його знову і знову відбудовували, але починаючи з 1939-го, коли сюди прийшла радянська влада, він, здається, остаточно програв у протистоянні з історією.

Ми рушили до нього, обходячи справа якісь селянські двори. Ще далі праворуч протікав струмок, хоч насправді і не протікав, і не струмок, а так лише – майже стояча канава з рештками чорної затхлої води, жалобна пародія на Стікс. Я дізнався згодом, що то і був Золотий (!) Потік (!) – колись повновода притока Дністра. Далі ми йшли вздовж відносно незле збережених пісковикових мурів з якимись хаотичними дерев'яними прибудовами на зразок собачих буд. Робилося щемко, але я ще не знав чому.

На замковий двір ми увійшли через браму – теж, до речі, в цілому збережену. Не знаю, що мене потягло не до залишків палацу, а до цілком нецікавих, з вигляду господарських, споруд. На ґанок я піднімався напівпрогнилими дерев'яними сходами. З усього випливало, що в цих приміщеннях за колгоспних часів вичавлювали олію – наприклад, з горіхів. На це вказувало кілька поламаних і розмонтованих пресів. А також невеличка плантація горіхових дерев на подвір'ї. Все інше в цьому інтер'єрі було таким же, як завжди і всюди в подібних місцях: пил, запустіння, вогкість, звалені купами дошки, картонки, шмаття. І тиша.

Усе. Можна було виходити. Екскурсія в країну бароко вичерпала себе. Щем не влягався.

Щойно тоді я побачив напис (уламком старого каменя?) на одній зі стін:

ЗА МНОЮ СЛЕДОМ СМЕРТЬ ИДЕТ

И Я НЕ ОДИНОК

Це що тут ще за віршомаз такий, подумалося мені. Мій погляд рушив слідом за надряпаною на стіні стрілою. Чорт забирай, була вона там чи ні, та стріла?! У кожному разі в одній з наступних кімнат я прочитав на стіні ще два рядки:

ХАЙ Б'ЄТЬСЯ СЕРЦЕ ЧЕРЕЗ КРАЙ —

ДО ЗАВТРА Є ЩЕ ЧАС

Аж тоді до мене дійшло, що це частини одного й того ж послання. І чотиристоповий усічений ямб є найпершим доказом його трагічності.

У третій кімнаті я побачив останню (і, здається, заключну) частину:

ЗА МНОЮ, ДРУЖЕ, НЕ СУМУЙ

ЗУСТРІНЕМОСЯ ЩЕ

І от від цього третього напису вже справді тяглася стріла. І вона вказувала на останню з кімнат – найдальшу, в ній не було вікон, тому тієї надвечірньої пори в ній уже згущувався морок. І там, на самому його дні, на прогнилих дошках і старих куфайках, поміж битих пляшок і зламаних шприців, міг лежати хто завгодно – наприклад, мрець.