Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 34 страниц)

Ще трохи про мову. Усе було зрозуміло й без неї. Здавалося, ніби то ніякі не чорношкірі, а якісь наші заробітчани – ті поводилися б так само: розважаючись картами, голосно перетирали б свої заробітчанські моменти.

Ми домовилися, що звати їх Міша, Василь, Павлік і Сєрьога.

ВІДЕНЬ, 1996

Іноді я змушений казати, що не люблю Відня. Можливо тому що моє перше зіткнення з ним виявилося травматичним. У середині 90-х років я наївно вважав, ніби Відень – це наше все: пам'ять і надія, альфа й омега, культурний пароль і таємна столиця. І в ньому, безумовно, живуть люди, здатні найкраще зрозуміти всі ці проєвропейські борсання самотньої риби, викинутої на невдячні береги вічної Недо-України. І вони, ці красиві й мудрі віденські люди, безумовно, цю рибу в її борсаннях підтримають, розправлять її зсудомлені плавники і випустять її на вічну забаву в солодких водах Дунаю. Я лише вишлю їм кілька сигналів, наприклад, скажу «Lemberg Czernowitz», а вони на це – «ja!». Тоді я скажу їм «Sacher Masoch Joseph Roth», а вони – «о, ja, ja!». І коли я нарешті скажу їм «Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg», вони просто впадуть в екстаз, бо всі ці сигнали для них, наче екстезі.

Я не міг не любити Відня, як ви розумієте. Я любив його з відстані і цікавився у щасливців, котрі в ньому вже побували, як називаються у Відні місця, де звичайно скупчуються повії. Я чув у відповідь «Марґаретенґюртель», і це було супер – Маргаритин пояс! Я готувався до першого побачення з Віднем, але воно ніяк не наставало, тож я любив його все більше.

Поки не потрапив до нього вперше.

Був, здається, листопад, але все ще теплий, і я повертався домів із Зальцбурга через Краків, жодним чином, навіть із причин суто географічних, не в змозі оминути Відня. У мене було на нього сім або й вісім годин. Насправді цього багато, а не мало. Багато хоча б тому, що на Відень будь-якого часу замало, навіть вічності. Так принаймні сказав Прохась, Юрко. Він того місяця жив у Відні й зустрів мене з потяга на Вестбангофі. Зустрів, а потім так і сказав – що на Відень будь-якого часу замало. Як і на людське життя. Можна було й не починати – все одно буде замало. Але ми почали. Ми почали з того, що здали мій багаж до камери схову. Але вже на іншому вокзалі – на Зюдбангофі, звідки увечері я мав рушати до Кракова.

Усім, хто поневірявся в дорозі, має бути знане це відчуття легкості, коли позбуваєшся багажу і звільнений пускаєшся на тихе полювання ніколи не баченими околицями. Отак і мені того дня все само собою стелилося до ніг – палац Бельведере, Дом, Ґрабен, кафе «Ґрінштайдль», Гофбурґ, витріщені один на одного помпезні музеї-близнюки, Марія-Терезія між ними, Сецесіон, Святий Карл, кафе «Штайн», Штайнер і Айнштайн, Фройд, Фрід, Гофман і Гофмансталь (Гуґо), Гуґо Босс, Маріягільферштрассе, Нашмаркт, Нестрой, Бурґтеатер, Університет, Ріхард Ґеорґ Пляшка (1925 – 2001), його ректор, ще якісь театри, а також Сергєй Аверінцев, музеї, кафе, кафе «Музеум», Опера, все.

Ще того ж дня у Відні я дізнався, що місцеве жіноцтво наділене мішаним типом угорсько-словенсько-італійсько-сербо-хорватської краси. Другим відкриттям стало те, що в моду саме входить оголення животів з пупцями, але на той час цим прийомом користувалися лише дівчата з добре тренованими і засмаглими черевними м'язами.

Коло Опери на нас раптово, ніби фантом, спустився вечір, а разом з ним зійшло усвідомлення, що годину вибило і мені вже дуже бажано птахом линути на вокзал, до того ж якомога швидше. Ну, якби ще не багаж у камері схову, то можна було б і наступним трамваєм, а так – обов'язково цим. Ним і тільки ним. Уперше за весь день (і востаннє у Відні) я був без квитка. Якщо б я став його купувати, то втратив би трамвай, той і тільки той. Трамвай називався дивно – D. Ми рішуче увірвалися в нього і впали на перші-ліпші сидіння. На Шварценберґплятц Юрко сказав, що звідси вже тільки сім хвилин. Це тішило. Ми встигали.

Ці сім хвилин убили мою любов до Відня і перетворили її на свою протилежність. А що є протилежністю до любові? Протилежністю до плоті є камінь, стверджує Рафаель Урвайдер. І я з ним погоджуюся.

Звичайно, контролери. Вони, мерзотники, з'явилися десь поміж Ґусгаусштрассе і Пльосґассе. Кілька годин тому ми з Юрком мимохідь торкалися цієї теми. Він розповів, що штраф у Відні становить якісь аж 600 шилінгів – добрих 50 баксів на наші гроші. Місячний проїзний квиток коштує приблизно стільки ж. Юрко придбав собі такий місячний і тепер дико про це жалкує, бо ніхто й ніде жодного разу нічого не контролював, і йому соромно за свій конформізм та викинуті на вітер гроші, тож він усе ще сподівається, що хоча б одного разу ці мерзотники таки виринуть з-під землі і йому вже не буде мучітєльно больно за безцільно витрачені кошти.

Мабуть, вони врешті почули його підсвідомий поклик.

Обидва в уніформах, обидва в окулярах. Добра не жди, пригадався мені Шевченко. Хоч якраз його стосунок до Відня радше ніякий.

Чим можна обґрунтувати відсутність у людини квитка? І як це обґрунтувати, якщо в людини від несподіванки відібрало рештки німецької мови? Я не знав, я не знав, по-дурному повторював я, ich habe nicht gewusst. Він – гість у Відні, приїхав лише на пару годин, розважливіше за мене вигороджував мене Юрко. Він не знав, бо він думав, що квиток дасться купити у трамваї. Це вже була цілісна логічна версія, справжня відмаза. Я – гість, я гість, я почесний гість У прекрасній столиці моїх австрійсько підданих пращурів. Я здатен читати в оригіналі Рільке, я перекладаю Фріца фон Герцмановскі-Орландо. Lemberg Czernowitz! Sacher Masoch Joseph Roth! Franko Stefanyk Wassyl von Habsburg!

На мить мені здалося, що я врятований. Зараз вони урочисто й від імені всіх державних службовців Австрійської республіки привітають мене у столиці історичної батьківщини і побажають гарної дороги домів у благословенну провінцію. Нас єднає більше, ніж роз'єднує, і ми встигли стужитись одні без одних. Але всі ми передусім європейці – от що найголовніше. Я повірив, що вони повірили. Це коли один з мерзотників гугняво перепитав: «Гість? І він може це довести? Має документ?». Я радісно подав йому свій паспорт – до речі, тоді ще з молотом і серпом. За вікнами трамвая проплив палац Бельведере, з якого все так чудово почалося.

Контролери виявилися фашистами. Один з них повертів мій паспорт (Румунія? Албанія?), сховав його собі до кишені і задоволено сказав: «Продовжимо у поліції». Таким чином я – тепер уже справді – попав. Найгірше, що я таки не мав при собі майже ніяких грошей. За десять хвилин відходив мій потяг. Опівночі закінчувалася моя віза. Можна було вчинити з ними бійку і на десять років потрапити до в'язниці. Швидше за все це був би пенітенціарний заклад особливо суворого режиму у Кремсі – Штайні, земля Нижня Австрія. Про існування його я дізнаюся щойно через десятиліття.

Юрко таки врятував мене, в останню мить умовивши їх прийняти від нього 50 баксів. «Яка ще квитанція, не треба квитанції! – кричав він. – Дайте нам уже йти, ми втрачаємо потяг!». Але садисти все-таки педантично виписали її – літера за літерою звіряючи моє дикунське румунсько-албанське прізвище з тим, як воно вписане у паспорт. Вони тягли задоволення з усіх сил – уже не в трамваї, а на зупинці перед вокзалом. Вони підраховували, множачи на папері у стовпчик, скільки австрійських шилінгів становлять 50 американських доларів за офіційним курсом. На щастя, доларів вистачило. Свій паспорт я отримав разом зі знущальною квитанцією. Вони виконали службовий обов'язок і, здається, навіть побажали мені гарної дороги.

Гепі-енд полягає в тому, що на потяг я таки встиг, учепившися за останню підніжку останнього вагона. Юрко залишався на пероні. Мені йшов тридцять сьомий рік, і жоден пес у Відні не хотів знати моїх думок та сподівань.

ВІЛЬНЮС, 1997

Мій приятель Кшиштоф Ч. над усе любить мандрувати, знайомити людей (слово «зводити» пасувало б тут навіть краще, але не в пейоративному сенсі), обережно намацувати болісні лімфатичні вузли перетину культур, антикультур, лазити закапелками нашого досі поруйнованого світу між Німеччиною й Росією, фахово званого упродовж останніх кількох десятиліть ЦСЄ, тобто Центрально-Східною Європою. Він мріє про кафе «Europe Central», якусь таку летючу кав'ярню, що її відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Ґданську, в одному з міст цього нещасного і найкращого субматерика, цієї буферної зони. Вони збиратимуться для того, щоб уголос читати, пізнаватися навзаєм і щось таке разом шукати, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна рушати в завтрашній вік [25]25
  На той час я ще називав його завтрашнім і вкладав у це слово всуціль позитивний зміст.


[Закрыть].

Кшиштоф Ч. не полишає надій на врятування світу.

Того разу ми перетнулись у Вільнюсі, в Старому Місті, серед будня, в надрах минулого. Як і будь-яке справді Старе Місто, вільнюське повниться знаками – ледь видними, напівзітертими, зовсім утраченими і свіжими, ніби подряпина, що саме в цю мить наповнюється кров'ю. «Міцкевич», «NIRVANA», «Шевченко», читали ми зі стін, «Ганібал» (не Лектор, а той, що арап), «OASIS» і «ВикторЦойНеУмер». Вуличний стариґань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії. «Без успіху» мається на увазі в обидвох сенсах – і мистецькому, й комерційному.

Звісно, в одному з дворів обіч забрукованої вулички мусила знайтися антикварня, яку я швидше за все обійшов би десятою дорогою, коли б не проходив у товаристві Кшиштофа Ч. Але з ним обійти її не було жодного шансу. Я скорився, і ми увійшли в її тісний насичений всьогістю простір: картини, ікони, килими з лебедями, оленями й русалками, порцеляна, старі папери, грамоти, військові мапи, шоломи пожежників, радянські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак до нього дійшло, чого хоче Кшиштоф Ч., щойно він почув вишептані тим уголос координати: «Europe Central».

Він вагався якусь хвилину, а тоді, поманіпулювавши ключем в одній з шухляд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десятками поштових карток і ламких вижовклих фотографій.

На зламі століть [26]26
  Позаминулого і минулого.


[Закрыть], а може, трохи раніше, з'явилася мода – посилати одне одному поштові картки і збирати з них колекції. Йшлося не так про текст повідомлення («живі-здорові, маємося файно»), як про саму картку, черговий доказ із черговим ефектом присутності. Йшлося, мабуть, про те, що невдовзі половину людства розкидає і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, і всі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода через сто років, тобто під кінець нового століття, наприкінці завтрашнього віку, чомусь продаватиметься у Вільнюсі: смерчі історії, психоделія випадків і лабіринти можливого.

Ось будинок Опери в Коложварі (нині Румунія, Клуж). Ось «Христосъ Воскресе», висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди посеред вітебської (перемиської? рівненської? пряшівської?) площі. Ось дві панночки-сестри на вакаціях у Дубровнику. Ось «Кіевъ с птичьего полета». Той самий, про який у тогочасному путівникові д-ра Мєчислава Орловича зазначено: «…мальовниче розташування, на горбах, на правому березі річки Дніпро, торговельне і промислове місто, центр цукрової промисловості».

А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з-під Харкова, 1915 рік. Чорнило: початково, напевно, червоне, нині ж – як запечена кров. І на картці – чистою українською: «Дорогенька Оленко! Другий місяць, як я в російськім полоні. Ти не бійся за мене, я не помру». Заадресовано на Коломию, Туранським.

І ще було повно іншої всячини, бо ми жахливо довго випробовували терпіння підхмеленого антикварозубра. Він стояв над нами, дивився на розсипані по всьому столу картки, і я розумів, що він теж усе розуміє, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морями, чи, як це люблять окреслювати вчені конфліктологи, у цивілізаційному розламі поміж Сходом і Заходом.

І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф Ч. таки купив собі цукровий «Кіевъ», і коломийську «Оленку», і ще щось), на порозі з'явився той самий вуличний стариґань. Мабуть, продавати скрипку. Але то вже інший сюжет.

ВІННИЦЯ, 1997

До Вінниці я їхав московським потягом – ніч, а потім ще довгу частину дня. Нас було тільки двоє в купе – крім мене, чолов'яга, що з похорону батька повертався до Росії, кудись аж у Сибір. Я співчував йому подвійно. По-перше, з приводу смерті батька, по-друге, з того приводу, що йому ще трястись і трястися до того Сибіру, а в нас от уже за вікнами починається справжня весна. До того ж із власним батьком я щойно вчора бачився, і ми з ним старі добрі друзі.

У Вінниці я пробув один день. Падав мокрий сніг, і місто майже паралізувало. Того квітня сніг падав щотижня.

3 Вінниці я повертався автобусом, який ми з таксистом ледве наздогнали у Літині. Я загадав на нашу швидкість: якщо наздоженемо, все закінчиться добре. І ми наздогнали. Потім були ті довжелезні години – сім або й вісім – в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і військово-рибальських плащ-накидках, брудна рілля, пагорби, клапті липкого, всім набридлого снігу на чорних полях і холодні патьоки на автобусних шибах.

Це ніяка не історія і тим більше не про Вінницю. Але її місце все-таки тут. Бо коли я чую «Вінниця», то в мені відлунює «квітень» і «сніг». А також «батько» і «смерть».

І я вже нічого не зможу з цим зробити, як казав той чолов'яга, вісник з московського потяга.

ВРОЦЛАВ, 2002, 2003, 2005, 2006, 2008…

У Вроцлаві я жодного разу не лягав спати раніше третьої ранку. Іноді я не лягав зовсім, частіше десь після четвертої-п'ятої, але ніколи раніше третьої. Особисто для мене це найбогемніше місто Європи. Я знаю, що помиляюсь, однак нічого з цим зробити не можу. «Вроцлав є містом людей, схильних до ризику», – пояснив мені одного разу легендарний Мірек Сп., а він на цьому знається. Таке враження, що це німецьке місто мало б розташовуватися значно східніше. Таке враження, що воно не німецьке. Таке враження, що це враження слушне.

Багатьох моїх знайомих просто-таки верне від слова «Європа». Що за нудний, самовдоволений, вилизаний і – як це в нас називають? – ситий відросток євразійського суходолу! Який жахний зомбоїдний добробут! Яка зареґульованість! Яка ліберастична гнилизна!

Інших (а часом і тих самих моїх знайомих) аж вивертає від слова «Україна». Що за дрімучий заповідник посткомуністичної обмеженості та безпорадності! Який безнадійно запущений совкізм, що навіть і не збирається відходити в минуле! Яка тотальна пригніченість і безгосподарна халявність, яка ненависть до себе самих і решти світу, скільки гівна в головах та навколишніх ландшафтах!

Так от: як першим, так і другим (а часом одним і тим самим) знайомим я раджу побачити Вроцлав. Бо це місце, де відбувається дифузія: східнішання Заходу, західнішання Сходу. Вроцлав – ідеальне місце для змішування світів.

«Європа» боїться «України». «Україна» ненавидить «Європу». Але коли вони десь-таки зустрічаються, то з цього виходить Вроцлав [27]27
  3 цього міг би виходити Львів, але він задалеко на сході.


[Закрыть].

Загалом тут немає нічого дивного. Вроцлав-бо, з повоєнних часів починаючи, є Львовом-2, себто Україною, переселеною до спорожнілих німецьких кам'яниць. Нові мешканці повоєнного Вроцлава возили тачками глину з берегів Одри і перли її до своїх помешкань – часом на третій або й на четвертий поверх. «Навіщо?» – запитували їх старожили. «Будемо ліпити печі», – відповідали нові мешканці. «Але ж у ваших помешканнях діє німецьке центральне опалення, – не вдовольнялися відповіддю старожили. – Навіщо вам печі?». «А спати на чому?» – дивувались їхній тупості нові мешканці.

У цьому пічному переселенні, чи то пак ексодусі, так багато українськості і східності заразом, що місто схильних до ризику людей не може не схиляти до ризикованих висновків.

І перший з них отакий: «Насправді тим львів'янам ішлося про річку. Вони скористались історичною нагодою і втекли від мертвої річки до живої. З усіма її мостами, островами, ліхтарями й ресторанами на воді» [28]28
  Див. «Як риби у воді: 29 річкових пісень» із книжки «Диявол ховається в сирі».


[Закрыть].

А ще один: «Усе, що вони здобули внаслідок Другого світового катаклізму – це Одру замість Полтви. Тобто насправді вони здобули Європу – ту, яку прийнято вважати серцевинною і справжньою. Ту, що є передусім сплеском води» [29]29
  Там-таки.


[Закрыть].

Одра у Вроцлаві є формотворчим чинником – її жіночний вигин зі сходу на захід забезпечує центрові міста досконалу німецько-міщанську структуру з Ринком у середині та мережею ремісничих вулиць навколо. Іншим формотворчим чинником є «Каламбур», але, мабуть, не театр, а кнайпа, тобто, висловлюючись більш питомо по-українському, арт-кафе. Його всі називають «Каламбуром», як і театр, але насправді воно «Під Каламбуром». У каламбурських підвалах (січень 2006-го) ми з карбідами розпивали самогон, записували «Самогон» і, добігаючи щоранку до підземної студії з вулиці В'єнзєнної (так, В'язничної) на Кузьнічу, я намагався пригадувати, куплет за куплетом, слова «Зеленої ліщиноньки».

Але я насправді не про це. У «Каламбурі» я звичайно замовляю не пиво, а коньяк. Найкращий ротовий запах після коньяку, а найгірший після пива, особливо коли його жлуктити протягом чотирьох-п'яти годин і при цьому не перестаючи курити. Коньяки в «Каламбурі» винятково болгарські, тобто в дійсності не коньяки, а бренді. Що таке коньяки, я дізнався в місті Коньяку, Франція, де мене привчали споживати їх на сніданок – щоправда, змішуючи зі швепсом.

А в «Каламбурі» я просиджував ночі як мінімум до третьої ранку і одного разу, коли десь о четвертій бармен налив мені ще одну, надцяту і передостанню, коштом закладу, я з вдячністю до свого життя і цього світу подумав про таке.

Цього світу я вже, чорт забирай, трохи в житті понюхав. І кілька ночей тому я сидів у подібному начебто арт-кафе в Коньяку, і то була ніч із суботи на неділю, і всі потягували найкращі коньяки світу зі швепсом та без, і товариство наче було цілком сексапільне, але так якось усе йшло тягомотно, ба навіть і тягомутно, з такою стерильною натягнутістю, що аж Малеча не витримала, кинулася до присутнього там піаніно й відбабахала, точніше, відмоцартила на ньому «Турецького марша» з таким завзяттям, ніби вона щойно з Ізміру. Це спричинило деяке пожвавлення серед нас і навколо, але невдовзі все знову затяглося тією ж плівкою нуднуватої вичерпаності, тож ми з Малечею рушили на вихід, і тут-таки всі розійшлися ледь не слідом за нами, тверезі та організовані.

І так воно завжди буває в Європі. А як воно буває в Україні?

О такій порі залишаються ще якісь рештки п'яноти, бидлоти, лисі голови, пласкі обличчя, дупасті блондинки, горілка ллється, обслуга лається, шансон лізе в душу – і ти думаєш, як би цьому всьому покласти край єдиним натисканням на спусковий гачок. Тут, звичайно, смайлик. Без паніки – ми не стріляємося.

І тільки у Вроцлаві все буває саме так, як мені й подобається. А «Каламбур» – це простір, у якому загустилась ідеальна Європа, та, що «між Сходом і Заходом», їх золотий перетин – анархічна, артистична, альтернативна, весела і по-вроцлавському ризиковано молода. Тому о четвертій ранку ти подумки дякуєш (Кому?) за все, що маєш тут і тепер, за цю лазівку в неможливе, і на всі боки видихаючи коньячне амбре, вилітаєш на вулицю Кузьнічу слідом за тією малою почварою, що весь вечір жлуктила пиво, курила без перестанку і хрипко на всю кнайпу сміялася.

ГАЙДЕЛЬБЕРҐ, 2001

Того найпершого разу в Гайдельберзі Ганс мене запитав, чи я знаю, хто такий Стефан Ґеорґе. Учотирьох чи вп'ятьох ми підіймалися на замок пішохідним серпантином, і я звернув увагу на дві речі. По-перше, на велике число американських солдатів, що прогулювалися поруч згідно з програмою вихідного дня. По-друге, на романтичні вілли обабіч нашого шляху, прикрашені всілякими дивними прапорами. Ганс пояснив мені, що то студентські корпорації, щось наче земляцтва або братства, деякі з їхніх активістів винаймають усередині помешкання, а взагалі це такі місця для зібрань усієї тієї поведеної на старотевтонських маршах бурсацької галайстри. Я ще в ту мить подумав, чи наше слово «бурсак» не походить від їхнього Bursche [30]30
  Хлопець, пацан (нім.).


[Закрыть]і дійшов нехитрого висновку, що походить, але «буршак» звучало б краще. Отут Ганс і запитав мене, чи я щось чув про Стефана Ґеорґе. У цьому запитанні не було нічого образливого: ми з Гансом зналися лише другий день. Він міг і не таке запитати. Чи я знаю, хто такий Гельдерлін? Чи я знаю, хто такий Гайдеґґер? Чи я знаю, хто такий Гонеккер?

Я розповів йому про грубезну книжку Костецького та Зуєвського «Вибраний Стефан Ґеорґе» зі вступною статтею, що сама по собі тягне на ще одну книжку, до речі, цікавішу. Це повело мене далі, я захопився: Стефаник і Ольга Кобилянська, відтак Ольга Кобилянська і Леся Українка, десь на підході забовванів Тичина, за ним Антонич.

Я міг би розповідати й довше, але Ганс кивнув на ще одну віллу, здається, вже останню, і сказав: «З отого вікна Ґеорґе годинами придивлявся до молодих чоловіків. Потім висилав навздогін когось із підручних – привести йому тих, які справили враження». Я роззирнувся по навколишніх американських солдатах. «Переважно для того, щоб читати їм вірші», – додав Ганс. Я зітхнув із полегкістю та розчаруванням.