Текст книги "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Автор книги: Юрий Андрухович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 34 страниц)

ИСТАД, якось

Деякий час тому я занурився в цілковитий розпач, не знаючи, де мені знайти місто на И. У цій книжці мають бути міста на всі літери української абетки, за винятком м'якого знаку, звичайно. Але тільки м'якого знаку, бо ще один виняток – уже не виняток. Я розпачливо шукав місто на «И». Мені здавалося, що єдиний вихід – це спеціальна подорож до Якутії, де, кажуть, є якийсь Иникчанскій. Однак про нього пишуть, що це «селище міського типу». Тобто навіть подорож до Якутії не врятувала б ситуацію.

У той момент мені трапився Кшиху, від якого я час до часу ідейно підзаряджаюся. Напевно, це стається тому, що я з його ідеями завжди конфліктую. А потім повертаюся від нього о пів на шосту ранку першим автобусом і думаю: «Які все-таки чудові ідеї!».

Це він, Кшиху, розповів мені про Истад. Він, як і я, не знав би про його існування, якби з польського порту Свиноустя до Истаду не ходив пором. «Місто у Швеції, – розповідав Кшиху. – Думаю, що якийсь важливий порт, бо чого б туди ходив наш пором?». Поляки завжди трохи перебільшують значення своїх поромів.

Насправді Истад зовсім маленький і за кількістю населення дорівнює Ізяславові, про який невдовзі. Але в Берліні є Истадер Штрассе. Я бачив її вчора на Пренцляуер Берґ. Ізяславської ж вулиці в Берліні швидше за все немає. Друга суттєва відмінність полягає в тому, що про Ізяслав ніхто не пише всесвітньо відомих кримінальних романів, а про Истад пишуть. І їхній головний герой називається Курт Валландер, він поліційний інспектор. Тому Истадом не гуляють і не валандають, а валландають.

«І як тобі там сподобалося?» – запитує К.-М., коли я розказую, ніби щойно повернувся з Истаду. «Враження таке, наче все міське життя зосереджене навколо порту, – відповідаю перше, що спало на думку. – У тамтешніх доках і справді можуть розігруватися найтемніші кримінальні історії».

К.-М. з розумінням хитає головою. Він думає, що я його обманюю. Я думаю, що він мені вірить.

ІЗМІР, 1994

Для кожного з нас – тих, які одного з листопадів цього життя пройшли водами Егейського і Чорного морів на шестипалубному грецькому лайнері «World Renaissance», слово «Ізмір» завжди означатиме «Анатоль». Йому на той час виповнилося 59 років, і він, як і будь-хто інший, не знав, що з ним ще може трапитися. Надалі він буде згадуваний тут як АП.

Ізмір – це перлина Малої Азії, з цим сперечатися нічого, та ніхто й не сперечається. В Ізмірі Азія і справді видається настільки малою, що виглядає радше Європою. Туреччина вельми старанно дбає про свій західний фасад, а Ізмір є одним з найпоказовіших його компонентів. Чомусь мені не йде з голови Моцарт, автор «Викрадення з сералю» й «Турецького маршу». Ні, не Вольфґанґ Амадей Моцарт як такий, а турецька його частинка, Моцарт alla Turka. Ізмірська громада поставила йому невеличку статую в одному з приємних місць. Я не певен, чи зміг би її знайти тепер, але точно пам'ятаю, що Моцарт в Ізмірі був. І він чомусь не йшов мені з голови. Нічого надзвичайного в ньому не було – хіба що маленькі розміри, бо наскільки мені пригадується, він був завбільшки з трирічного хлопчика, вже навіть не статуя, а статуетка. Можна припускати, що в такий спосіб ізмірські турки водночас і звеличили, і принизили його.

За бажання АП можна вважати Моцартом. Він Моцарт літературного перекладу.

Тож коли другого дня з'ясувалося, що АП зник, що він, як останній загулялий матрос, не повернувся на корабель і його просто немає, це захопило всіх нас дуже зненацька. Як – у цьому милому безпечному місті, де так шанують Моцарта і толерують чужинців? Де всі зустрічні лише посміхалися нам? Де ми сто разів легковажно заходили на турецький чай, а нас пригощали солодощами? Де ми облазили тисячу екзотичних крамниць, а нам усе віддавали за півціни? Що могло трапитися? Куди він подівся? Хто його викрав? Перед нашими очима попливли кадри кримінальної хроніки: наколене морфіном безвладне тіло на дні портового притону; таємна каменеломня і наглядачі з гумовими киями; обгороджений колючими дротами табір для полонених курдів; розчленовані людські рештки на сміттєзвалищі серед пустелі і просто – здутий мертв'як на водах Ізмірської затоки, зграя чайок над ним.

Раптово ми опинилися в іншому світі. Щойно він манив нас гостинністю, приязню та певністю – і от виявився тривожним, хистким та ворожим. Хтось розповів, що продавець маслин недобре позиркував з-під лоба. Хтось інший – що різник ішов слідом за ним через півбазару, не випускаючи з руки закривавленого кров'ю християнських ягнят ножа.

На кораблі нас було більше чотирьох сотень, тож невдовзі знайшлися охочі заявити, що саме вони бачили АП востаннє – на зворотному шляху з Ефесу, в автобусі. Зранку він у складі групи вибрався на руїни Ефесу. Поруч з Ефесом є турецьке місто Сельчук, але не це важливо. Назад в автобусі він начебто ще їхав з усіма. Потім його не бачив ніхто. З автобуса він мусив зійти там же, де й інші – на набережній Ататюрк Джадесі, за лічені хвилини ходьби від порту, де чекав корабель. «У вас особисто є конкретні підозри щодо конкретних осіб?» – допитували останніх, хто його бачив, ізмірські поліцейські наступного дня. Однина від слова «поліцейські» у цьому випадку повинна бути жіночого роду – «поліцейська». То були виключно жінки – з причепленими до стегон наручниками й пістолетами, в густому макіяжі і з великими грудьми, що колихалися під форменими сорочками.

Німецькі журналісти конфіденційно запитували в українців, чи не підозрюємо ми росіян. Зникнення АП починало наповнюватися політичним змістом. Його пригоду згодом описали десятки авторів з різних країн, він став героєм сучасної світової літератури. Він виявився Уліссом, Ґуллівером і Доріаном Ґреєм минулого десятиліття. Неборак теж написав про це, і ті з вас, які мали змогу тримати в руках перший та останній альманах «Пси Святого Юра», мусять знати, як усе трапилося і чому так вийшло. Мені залишається пройти цей шлях скоромовкою.

АП дійсно зійшов з автобуса на Ататюрк Джадесі, але до порту, де стояв наш корабель, він не потрапив. Адже тої миті ніхто навколо нього не володів ані мовою Сервантеса, ані мовою Пруста, не кажучи вже про португальську чи каталанську мови. Хоч усіма ними блискуче володів АП. І ніхто не пояснив йому, як близько насправді він від порту, хоч його, порт, і не видно звідтіля – вигляд на акваторію перекритий комплексом будівель, що турецькою зовуться Gümrük Deposu (митні і торговельні склади). Якби АП просто рушив набережною вперед і обігнув їх, то відразу ж і побачив би звіддалік наш велетенський «World Renaissance» з усіма його шістьма палубами. Але він схопив перше-ліпше таксі і сказав «sea port please». Наслідком цього водій повіз його геть від порту вглиб тримільйонного міста – спершу по Васіф Чінар Бульварі, згодом по Саїр Есреф Бульварі і, лишаючи ліворуч припортовий Альсанджак, урешті привіз його до підніжжя стадіонної чаші. Стадіон «Ататюрк» в Ізмірі нерідко стає ареною важливих міжнародних матчів. Так було й того недільного пополудня, турецька збірна когось приймала, гра починалася за лічені хвилини, «Ататюрк» шаленів очікуванням – нічого дивного, що таксист почув із вуст розгубленого чужинця не «sea port», a «sport».

Помилка з'ясувалася надто пізно. Корабель мусив піти з ізмірської гавані добрі півгодини тому. Так принаймні думав АП. (Насправді ми залишалися в ній ще кілька діб – у сподіванні, що він таки знайдеться. Насправді нас там ще кілька діб допитували грудасті поліцейські).

Подальший маршрут АП свідчить про те, що в ньому прокинувся дух авантюризму і він вирішив усіх нас заткнути за пояс. Тобто рушити з Ізміру до Афін, куди ми мали прибути насамкінець тієї подорожі, самотужки. Але не морем, а суходолом. На щастя, залізничний вокзал був поруч зі стадіоном. АП так і не дізнався, з яким рахунком закінчився той матч турецької збірної. Я також не знаю про це нічого. Пам'ятаю лише, що восени 1969-го збірна СРСР саме в Ізмірі виграла у турків 3:1 і вийшла у фінал мундіалю в Мексиці. Але тут це все ні до чого.

Гаразд, від цього місця вже таки справді якомога стисліше. Шлях АП з Ізміра до Афін пролягав через Стамбул, але спочатку його спинило Мармурове море. З Бандірми до Стамбула він, можливо, їхав поромом. А можливо й автобусом – тоді це тривало ще довше. Нині я вже не можу його розпитати. Цей відтинок тривав близько двох діб і цілковито спустошив його портмоне, що із самого початку мандрів, ще з Києва, містило в собі нерозмінну купюру вартістю сто американських доларів. Після розрахунку АП з ізмірським таксистом у ньому залишилася сума, по-перше, суттєво менша, а по-друге, в турецьких лірах. Один тогочасний долар коштував 45 тисяч лір. Хоч як там було, але АП виявився власником трьох з гаком мільйонів.

Однак після того, як у Стамбулі він придбав квиток на автобус до Афін, майже нічого з них уже не лишалося, якась тільки сотня тисяч. Слід було протриматися ще майже добу без їжі й води. Слід було б – якби на турецько-грецькому кордоні його впустили до Греції. Але його не впустили, бо він не мав паспорта. (Паспорт залишався на борту «World Renaissance»). Тому греки завернули його до Туреччини. Він якось доліз назад до Стамбула – щоб умерти там від усього разом: голоду, втоми, розпачу і неможливості порозумітися ні з ким на цьому світі жодною з романських мов.

Його порятунок виявився поцілунком Бога: випадкове албанське консульство передало його випадковому українському. Його посадовили в автобус – але не до Афін, а до Києва, разом з усіма човниками та їхніми дублянками, шкіряними куртками, светрами і низькопробним золотом, разом з водкою, шансоном і всім щастям.

Я розповідав цю історію тисячі разів. Давнім друзям і ледь знайомим людям, я розповідав її чоловікам, жінкам, дітям, найбільше – дівчатам, які мені подобалися. Я розповідав її різними мовами, англійською я завжди казав щось на зразок «The language of Marcel Proust doesn't help you too much if you are somewhere in the heart of darkness» [47]47
  Мова Марселя Пруста не надто вам поможе, якщо ви десь у серці пітьми (англ.).


[Закрыть]. Я любив цю історію за її гепі-енд, за те, що в кінці можна сміятися ще голосніше, ніж посередині.

Але от рік тому трапилася така біда, що АП серед білого дня в Києві вбив якийсь дебіл на своєму йобаному джипі. Кажуть, ніби збитий АП довго лежав коло узбіччя поруч зі своїм зіжмаканим велосипедом і ніхто з дебілів навіть не подумав зупинитися. АП був лауреатом кількох французьких премій, а також кавалером французького ордена, він перекладав з п'яти мов і вмів годинами дискутувати про найтонші відмінності смислу в лексемах. А його вбивця, я впевнений, не знає жодної мови, крім матірної, і ще в нього є джип, а також купа грошви.

Ізмір тут уже зовсім ні при чому. А гепі-ендів узагалі не буває.

ІЗЯСЛАВ, 1984

Користувач Інтернету izorest, він же Орест Ізяславець, називає своє рідне місто «сумним прикладом вандалізму військових». Одним із цих військових був я.

Моє життя в Ізяславі тривало сорок п'ять днів. З усіх 565 днів моєї дійсної служби в радянській армії саме ці сорок п'ять були найкращими. Неважко здогадатися чому: тому що останніми. До Ізяслава ми з'їхалися на так звані «офіцерські збори». Їхній сенс полягав у тому, що командування мусило якось врахувати нашу вищу освіту. Тобто вийшовши в запас, ми не мали права залишатися капралами – нас очікували значно вищі завдання і призначення, офіцерські. Для цього нас і збирали всіх разом в одній казармі на цілих півтора місяця. І ми щодня повинні були якнайретельніше вивчати непросту й почесну офіцерську справу, щоб у разі чого дати гідну відсіч усіляким бельгійським агресорам, знищуючи їх на суші, на морі і в повітрі.

Насправді ми тільки лежали на койках, курили, плювали у стелю, варнякали про секс і грали в карти. Це були ніякі не офіцерські збори, а табір для інтернованих, з якими не знають що робити. Тому їх просто тримають на закритій території і тричі на день чим-небудь годують. Офіцери (справжні офіцери), які мали нас щоденно школити, всі без винятку нагадували пияків і невдах найпізнішої стадії, і все на світі їм було пох. Якщо котрийсь і з'являвся в нашій казармі, то лише для того, щоб і собі збавити картами свій розтягнутий у порожнечі час. Ніхто з нас уже й не думав якось там перед ними виструнчуватися – здебільшого ми навіть не вставали з ліжок і не переставали курити та плюватися.

А ще ми виходили в город невеликими групами. Це було порушення гарнізонного порядку, але всередині нашої частини ніхто вже нас не пильнував. Небезпека могла чигати ззовні – у вигляді ворожих патрулів. Ні, тут не йдеться про бельгійців, з ними клопоту не було б. Нашими ворогами в Ізяславі були десантники. Бо в Ізяславі, крім нас, розташовувалась якась (чи не 8-ма?) окрема бригада спеціального призначення – усі як один здоровенні, треновані і злі, надто ж коли йшлося про нас, червонопогонну (червоно-погану?) піхтуру. До того ж їхня частина була розгорнута, а наша кадрована. Це означає, що нас було в десятки разів менше. Іноді вони просто полювали на нас, ці виродки.

За всі півтора місяця я виходив у город разів п'ять. Щиро кажучи, я не пам'ятаю нічого з того, що мусив би запам'ятати маючи себе за полум'яного фаната руїн. Я не пам'ятаю ані палацу Санґушків, ані костелу Св. Йосифа, ані замкової скарбниці, ані бернардинського монастиря, до якого все ж якоюсь мірою в ті дні стояв найближче – позаяк у ньому розташували в'язницю. Та вона й досьогодні там, Ізяславська зона, пекло на землі. Про неї кілька днів тому я читав, що там зеки масово ріжуть собі вени на знак протесту проти катувань у підземеллях.

Так от – я нічого з цього не пам'ятаю, нічого. Мабуть, я ніколи й не доходив до Старого Міста. Хоч усі описують його так, наче воно покладене на вищому березі, лівому. Але і річки я не пам'ятаю також. Тобто я завжди залишався на правому березі річки Горинь, при цьому не усвідомлюючи, що він правий і що річка називається саме так. І що вона взагалі десь є.

Усе, що притягувало до города мене та інших, був такий собі буфет, якась така штука на зразок хати чи селянської крамниці, де в першій кімнаті були полиці з товарами і прилавок, а в другій столики з табуретами. І в цій другій кімнаті ми переважно й нажлуктувалися дешевим вином. Я написав «вином»? Хехе.

Нас було троє або й четверо того дня. Ми сиділи за найдальшим зі столиків у другій кімнаті. Серед нас був Лук'ян, який минулої неділі залетів з десантниками. Він унадцяте розповідав про те, як ці виблядки над ним познущалися і як він безстрашно їх посилав – усіх, включно з їхнім капітаном, черговим по губі. «Я буду на вас писати скаргу в «Нью-Йорк Таймс»!» – кричав Лук'ян просто в їбальник тому капітанові. Ми внадцяте реготали з його погрози – Лук'ян провокував їх, дебілів, на політику. «Але якщо по-чесному, – додав Лук'ян, – то краще їм ніколи не попадатися. Звірі».

Він лише встиг це договорити, як ми побачили з вікна їхній звірячий патруль – уже на стежці, перед крамничним ґанком. Їх було троє – двоє солдатів зі старшим сержантом. Але все одно їх було удвічі більше за нас, якщо враховувати сумарні вагу і зріст. Ми зірвалися на рівні й застигли. У головах шумів і переливався шмурдяк. Лук'ян був перший з нас, хто вхопився рукою за табурет. Ми не мали права їм сьогодні здаватися.

Якісь місцеві дядьки за сусідніми столами позамовкали на півслові й повитріщалися на нас. Я досьогодні вдячний їм за те, що вони так і просиділи з напівроззявленими фізіями всі ті нестерпно довгі хвилини. Цивільне населення України зазвичай охоче співпрацює з військовими. У цій ситуації вони мусили зробити вибір між двома типами власних захисників.

Патрульні купували у першій кімнаті ситро і солодощі. Там завжди продавалися ті дурнуваті пряники по дев'ять копійок, на них вони й запали. Ми ж завмерли зі стільцями напохваті, готові трощити їхні дитячі черепи в беретах, якщо вони тільки сунуться.

Чому вони так і не сунулися? Чому замість похряцати свої пряники за столом у другій кімнаті вони вийшли на ґанок і зробили це там? Чому вони не перевірили другу кімнату на предмет червонопогонної піхтури?

Для мене відповіді на всі ці запитання перебувають у сфері містичного. Я сказав би, що це imponderabile. [48]48
  Неосяжний, незбагненний, такий, що не піддається зважуванню, оцінюванню, але в той же час має велике значення (лат.).


[Закрыть]

Отже, вони дожували й чемно повернули буфетниці пусті пляшки, а потім пустилися тією самою стежкою геть. Й аж тоді всі видихнули з полегкістю – ми, дядьки та й буфетниця, певно, також. Того дня ми замовляли в неї ще не раз – поки ставало грошей.

Коли стемніло, ми побрели назад до своєї частини. Пам'ятаю, як мене всього аж вивернуло, як увесь випитий сурогат фонтанував з мене і забризкував якісь очерети. Десь поруч мусила бути річка. Ого, таки справді – там була річка. Я тепер згадав.

ІКС, 1970 – 1986

1

Для початку я мушу пояснити, до чого тут цей ікс.

Зрозуміло, що його не було б, якби не латиниця, якби вона не містила в собі ще й цю літеру, що виглядом ніби наслідує хрест, на якому розп'яли апостола Андрія Первозваного.

Місто на X найкраще шукати в Китаї. Проте було вже пізно готуватись аж до такої далекої дороги – я ж не Марко Поло і навіть не Італо Кальвіно.

Потім добрі друзі неодноразово згадували німецьке місто Ксантен. Тобто Xanten. Але в цій книжці у мене вже був Кведлінбурґ.

Найбільше мені сподобалася двосічна ідея Горста. Певного вечора ми з ним опинилися за одним столом. Я пустився в розповіді про цю книжку, на той час не написану ще навіть і наполовину. «Я досі не знаю, що робитиму з іксом», – сказав я. Горст подумав якусь лише хвилину і подарував мені відразу два напрямки. «Або цілком вигадане фіктивне місто, одне-єдине на книжку, і воно називається X. Читач має повірити, що воно справді існує», – почав він. «Або?» – запитав я, поки він упивався черговим ковтком червоного. «Або навпаки – місто реальне, але назване X. Читач має вгадати, що саме за місто», – мовив Горст.

Погодьтесь: як на вченого правника Горст не так уже й стандартно мислить. Можливо, йому не слід читати лекції з європейського законодавства про банкрутство?

Попри всю їхню заманливість, я не вибрав жодної з ліній Горста.

Я вибираю місто з іншим іксом у назві – тим, що від радіоактивних Х-променів та закритої Зони X. Розп'яття святого Андрія в цьому випадку також доречне – особливо коли згадати, що саме він піднявся Дніпром аж до Полісся.

2

Ікс – єдине на світі місто, яке має настільки легко обчислюваний вік: 1970 (заснування) – 1986 (кінець). Крім того, з усіх убитих міст воно проіснувало найменше – всього лише шістнадцять років. Тобто вже не підліток, але ще не молодик, такий собі неповнолітній юнак із правом на отримання паспорта. Втім, замість паспорта йому виписали свідоцтво про смерть. У діагнозі зазначили променеву хворобу.

Так жахливо коротко не жило жодне інше місто. Згадуваний у цій книжці Кодак жив коротше, але, щиро кажучи, був не містом, а фортецею, гарнізоном: manu facta – manu distruo. Тому Кодак у рахунок не йде. Хоча цинічний афоризм пройдисвіта Хмельницького бодай частково надається і для Ікс. Бо Ікс продовжує руйнуватися людськими руками. Не тільки ліс поїдає його.

Принагідне збочення: цікаво, кільки років існували Содом і Ґоморра? Хоч як фантазуй, та уявити собі, що менше, ніж Ікс, ніяк не можна. Щоб довести Бога аж до такого шаленства, шістнадцяти років мало б не вистачити. Содом і Ґоморра мусять суттєво поступатись Ікс у блискавичності.

Що більше – у випадку Ікс маємо гранично точну останню дату: 27 квітня 1986 року. Ні, не 26-те, а 27-ме – день евакуації, а не аварії. Фіксована остання дата поріднює Ікс із Помпеями. У них вона також гранично точна – 24 серпня 79 року.

Примара Помпей вилізла зненацька на яв, коли ми, чаплино ступаючи уламками битого скла і гнилими дошками, увійшли до кафе «Прип'ять» – колись наймоднішого закладу в Ікс. Кафе розташовувалося на пагорбі понад річковою пристанню. З нього можна було спостерігати за міським пляжем та прибуттям сліпучо-білих київських пароплавів на підводних крилах. Відвернута ж від річки стіна кафе являла собою вітраж. Наш Провідник тут-таки розповів, що згідно з переказами автор вітражу раніше створив інший вітраж, яким і накликав біду. Мається на увазі, що серед раніших робіт того вітражиста є й «Останній день Помпеї». Він і наврочив. Такого типа, отже, ніяк не слід було запрошувати до створення вітражу в Ікс. Наш Провідник посміювався, розповідаючи цю леґенду.

Навряд чи «Останній день Помпеї» міг стати монументально-декоративною темою у той, нагадаю, соцреалістичний час – і навіть як репліка на тему Брюлова. Якому клубові, палацові чи санаторієві він міг би знадобитися зі своїм катастрофізмом? Який виконком замовив би ту далеко не найоптимістичнішу картину з виверженням вулканічної лави і гнівом небес?

Можна хіба що припускати хвилинну слабкість художника, внаслідок якої й народився позашлюбний твір. Вітраж для себе? Задля втілення мимобіжних апокаліптичних візій? Мистецтво, яке не належить народові? Мистецтво для мистецтва? У кожному разі категорично не слід було запрошувати до Прип'яті того латентного декадента. Такі, як він, усюди тягнуть за собою свою жахливу кару і втручаються нею в досі щасливий перебіг подій.

Як нині його знайти, як притягнути до відповідальності за все, що потім трапилося?

З

Що там, на вітражі?

Передусім слід відзначити, що він майже наполовину знищений. Тобто нині це вже не вітраж, а лише половина з нього, вся з уламків. Інша половина хрускотить під ногами, коли необачно підійти впритул. До речі: лічильник на плечі у Нашого Провідника при вході до кафе заклацав як шалений, тим самим натякаючи на серйозну пляму. Ми обережно її обійшли. Босим тут не ходи – засвітишся.

Так от, вітраж. Усе, що лишилося, справляє враження підкресленої барвистості. Якщо вітражні кольори передавати в категоріях фізики, то слід якомога частіше вживати префікси «інфра-» й «ультра-». Вітраж надзвичайно активний, він випромінює. Дієслово «випромінювати» ми зазвичай вживаємо з акузативом. Випромінювати можна щось – наприклад, щастя. Або радіацію. Вітраж у кафе «Прип'ять» на березі річки Прип'ять у місті Ікс просто випромінює.

Його сонце різнокольорове. Як і решта світу, воно посмуговане. Смуги темно-червоні, яскраво-жовті, сині, блакитні, зелені. Це літо в розпалі, в апогеї, в надлишку – співи лісів, тиша озер, очерети, сосни, гудіння джмелів у малинах, злиття з природою, солодке набрякання біосу.

Трохи згодом, уже в автобусі, Наш Провідник пустив для нас шматки агітаційних фільмів про АЕС, відзнятих у попередні, передкатастрофічні та щасливі, роки. «І головне, – ділився в кадрі своїм захватом холеричний тип інженерного рівня, в білому халаті й окулярах, – і головне: ми тут у такій злагоді з природою, ми плоть від плоті її! Захотів – купаєшся в річці, пішов до лісу, поблукав між соснами, подихав, назбирав пательню грибів на вечерю, все тут, поруч, ми всередині, ми в середовищі».

Мине зовсім небагато часу, одна секунда вічності – і ця життєрадісна вертка особа, а також її скоромовка вже видаватимуться знущанням. Але поки що – пропаганда успіху, звичний переможний контекст, у якому слова «людина» і «природа» пишуться вже тільки з великих літер, Л і П, Людина і Природа, ЛюдиноПрирода, торжество гармонійності, купання в річці, збирання грибів, мирний атом [49]49
  За словами Нашого Провідника, на даху одного з будинків Прип'яті було викладено величезними літерами: «Хай буде атом трударем, а не солдатом!».


[Закрыть], запах сосни, діалектичний матеріалізм.

Мешканці Ікса були перемогою наукового комунізму, його втіленням – чистим, наївним і нахабним.

Ви справді впевнені, що замість «нахабним» я мав написати «зухвалим»?

4

Найнезабутніше того дня – це, звісно, соми в каналі коло АЕС. Вони завбільшки з дельфінів або акул, і в цьому безапеляційно-жорстка відповідь природи людині (уже в іншому контексті – тому, де обидва ці слова пишуться лише з малих літер).

Спостерігати за рибами у воді є одним з моїх улюблених і сталих занять. У своєму житті я мав зовсім лічені можливості для нього. Одна з них, приміром, трапилася у Нюрнберзі, інша – в Реґенсбурзі. Про обидві ви ще будете читати в цій книжці. Здається, саме в Нюрнберзі я дійшов було висновку, ніби Європа – це країна, в якій рибам живеться добре. Цього висновку не склалося б, якби я не потрапив до Нюрнберга саме тоді, влітку 1995-го. Якби там я не ставав раз у раз на мостах і не вдивлявся вниз, щоби бачити все до дна, як там, понад ним, ходять повільні рибини. А потрапив я тоді до Нюрнберга лише тому, що нас із мертвими півнями покликав Вальтер Моссман.

Тепер він мені згадується не просто так і не тільки з удячності, а й тому, що свого часу він так само спостерігав за тими ж сомами в каналі коло АЕС. У своєму звіті він пише про «метрових потвор з велетенськими пласкими черепами й широкими пащами, зліва і справа довгі рухливі відростки, що нагадують закручені вуса козаків-запорожців».

Це досить їдкий жарт, якщо хто не зрозумів: соми з козацькими вусами в радіоактивному каналі, запорпані в намул і неповороткі, холодна кров України, її ожирілі риб'ячі серця.

5

Європа? Країна, де рибам живеться добре?

У випадку з нашими сомами це викликає сумнів.

По-перше, не знаю, чи справді аж так добре. Але в будь-якому разі довго: ніхто ж не ловить і не вбиває, кожного стримує безумовний зашкал радіації. Скільки років може прожити Silurus glanis, сом звичайний (нерадіоактивний)? Згідно з багатьма джерелами – до ста. Це найдовговічніша риба наших річок і водойм. Довше за сомів можуть жити лише оброслі мохами коропи – та й ті лише в романах Олдоса Гакслі.

Натомість соми незвичайні (радіоактивус опроміненос), тобто соми прип'ятські, житимуть вічно. І як свідчать їхні розміри на двадцять п'ятому році того вічного життя по катастрофі, вони ще й вічно ростимуть. І виростуть із них колись вічні чудовиська-левіафани. Але чи так їм уже від цього й добре?

По-друге, не знаю, чи справді така вже Європа. Вона в нашій країні то з'являється, то знову зникає. Вона примарна, ніби комунізм у ранніх поезіях Маркса-Енґельса. Її не помацаєш, вона вся з туману, непорозумінь і пліток.

У квітні 1986 року Європа взагалі не була темою. Був еСеСеСеР і був Захід, а ще був Китай. Яка ще Європа? Центральна? Східна? Якщо Східна, то яка ж це Європа? Європа східною не буває. З уроків географії ми знали, що об'єктивно існує тільки Європейська територія Росії та кілька прилеглих республік. Місто Ікс розташовувалося десь там, на тій Європейській території. Однак точно не в Європі.

І все ж – якби не Швеція, якби вона не вчинила ґвалт на тему аварії, то яким було би продовження? Скоріше за все ніякого продовження не було б, а було б чергове замовчування чергового мегазлочину. Статистику онкозахворювань усе одно засекретили, не зважаючи на всі ті Швеції. Хіба еСеСеСеРові було до цього звикати?

І все ж добре, що існувало протистояння систем. Добре, що Швеція зчинила рейвах і вказала на загрозу для Польщі. Добре, що Польща вже переставала бути другом і все більше відверталась у західному напрямку. Цього разу вона відвернулась від радіоактивної хмари – затамувавши дихання і гидливо заткавши носа. Добре, що Польща злякалась і підхопила волання Швеції.

Зате Франція не переставала бути другом і все заперечувала. Ніякої загрози, казала Франція, всьо путьом. Добре, що тоді не було Європейського Союзу. Інакше він укотре прийняв би якесь цілком засоромлено-нерішуче рішення (даруйте оксюморон) – на зразок того про війну в Грузії – головне ж не сердити росіян.

Добре, що Німеччина мала досвід сімдесятих, коли на зборища проти АЕС виходилося сотнями тисяч і навіть мільйонами, а попереду всіх ішло кілька поетів з гітарами й дудками. Добре, що німецькі зелені вже 16 травня провели надзвичайний з'їзд у Ганновері. 17 травня – це день, протягом якого я записав рядки

 
Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине.
Ми поспішаємо жити, немов після мору.
Може, у тім і спасіння – пізнати цю пору,
ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне.
 

Ніхто не зрозумів, про що вони. Натомість Вальтер Моссман, який неминуче зрозумів би, ще не знав про їхнє існування. «І тоді я спробував, – пише він про той день, – уявити собі заражений краєвид, ліси, плеса, поля, села – все опромінено. Це мені не вдалося. Це неможливо побачити у зримих образах».

Я відповів йому (не відаючи, що це я йому відповідаю) дюжину років по тому: «Якими були наші перші реакції? Зрозуміти їх – це зрозуміти, що означає боятися вітру, дощу, найзеленішої трави, боятися світла». І далі – про «присутність іншої смерті – нечутної й невидимої, «смерті на виріст» [50]50
  А чому б не «в розстрочку»?


[Закрыть], смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґеля – змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-який опір».

Проте влада вимагала, щоб його чинили. Вона безжально, з перших же днів кидала на Зону цілі ешелони рятівників-невдах – подібно до того, як у війну вона кидала в атаку вперьодмаси необмундированих, ненавчених і неозброєних чоловіків зі «щойно визволених територій». Влада командувала опором і наближала свій кінець. Хоч про нього на ту мить ніхто ще й не здогадувався. Здавалося, кінець світу настане швидше, ніж кінець настільки прекрасної епохи-імперії.

Опір полягав у дезактивації. Зону X наказано було відмити від бруду. Що не відмиється – закопати в землю [51]51
  Шлях до Ікс лежить через колишні села Залісся і Копачі. Останнє справді закопане. Так назва перетнулася з долею.


[Закрыть]. Що не закопається – лишити як є.

Проте був ще й інший опір, який полягав у мародерстві. Так ніби люди вирішили долати опромінення матерії через її перерозподіл, себто через привласнення чужих речей. Так ніби винесене з чужого дому майно відразу ж позбувалося свого смертельного світіння.

Тому Ікс – місто не тільки покинуте, але й пограбоване, місто на виніс, місто вразнос. І звідси його особлива притягальність. Уже не місто, а тіло, колективно ґвалтоване щоразу новими ватагами рятівників-коханців.

6

У своїх нотатках про Ікс Вальтер Моссман називає його «ні з чим не порівнюваною інсталяцією». Я також іноді не міг позбутися враження, що все навколо є радше фрагментами свідомо створеної і далі методично розбудовуваної експозиції всередині такої собі Contemporary Art-and-Ecology Zone – тільки от куратори місцями дещо перегнули палицю, від чого, теж місцями, їде дах у дозиметрів. Зрештою, не тільки в них – той самий Вальтер Моссман трохи нижче зізнається: «Ціле місто Ікс є інсталяцією з настільки багатьма Bedeutungsebenen [52]52
  Сутнісні (значеннєві) рівні (нім.).


[Закрыть], що аж у черепі гуде».

Підхоплюючи його черепове гудіння, намагаюся перелічити хоча б найвищі із «сутнісних рівнів» – немов збираюся формулювати запитання, в чому семіотика Ікс. Цих рівнів навіть у мене назбирується більше ніж два. Ось хоч би й перша п'ятірка.

Екологічний.

Політичний.

Соціальний.

Ліричний.

Міфологічний.

У зв'язку з останнім випливає передусім він – друг людей і ворог богів, сам надлюдина і недобог, себто титан.