Текст книги "Тінь попередника"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

А в тій вузькій, пласкій і тісній колисці Серединного світу, де мешкало тіло Знаючої, події йшли своїм сумним рушенням. На векторах лінійного простору повільно обертались колеса звичного односпрямованого часу. До медичного блоку поселення «Благословенне починання» приходили люди, оглядали тіло й йшли геть. У блоці, на прохання старого цивільного медика Авла Кірінскі, розмістили павукоподібного кіборґа-патрульного, видобутого з технічних резервів бази Гардік. Несплячі зорові органи, скопійовані його конструкторами з очей земної рептилії, невідривно дивились на тіло Знаючої. Титанові лапи і паралізатор кіборґа приготувались зупинити втечу цього тіла або зупинити його агресію.

Але тіло залишалось нерухомим. Прилади блоку повідомляли медикам, що воно перебуває у проміжному стані, рівновіддаленому від коми і сну. Прилади знайшли у сплячому мозку Знаючої аномальну зону з невизначеним типом ментальної активності. Цю зону сканували кожні двадцять стандартних хвилин, очікуючи звідти сюрпризів. Але їх не було. Тіло залишалось у спокої, тепле й розслаблене. А вільний Дух блукав забороненими Шляхами, відчуваючи вселенську неповноту.

Кіборґ та його господарі чекали.

11

Підземні тунелі під Каманійськими горами,

планета Кідронія (4КВ67:3),

зоряна система Абелари.

11 семпрарія 416 року Ери Відновлення.

– Здається, ми заблукали, – припустив аґент «Ягд».

– Заблукали? – перепитав клон. – Я ніколи не блукаю в копальнях і печерах. Я пізнав підземну темряву, я ходив до чорних озер і до Священної гори. Я мочився на стіни десяти тисяч тунелів.

– То це через тебе в тунелях такий сморід? Навіть фільтри не рятують. Та скільки б ти не загадив тунелів, товсточолий, я все одно підозрюю, що ми заблукали. Минуло вже шість годин, а ми все ще йдемо вирубкою, що заповнена земним повітрям. Ми навіть до шлюзу не дійшли.

– Не дійшли, ти правий. Дорога довга. Дуже довга. Але ж, напівкровко, ти сказав, що тобі потрібні Знаючі з Підземного міста. А я пообіцяв привести тебе до них. Над твоїм бажанням і над моєю обіцянкою піднеслася воля Велудумана, Охоронця присяг. Його воля невблаганна, і ми, попри всі твої підозри і ниття, доберемося до Підземного міста.

Вони просувалися крізь одноманітні й темні тунелі. В деяких місцях їх укріпили титановими плитами, в інших базальт сплавили у склоподібну масу. Лише примарні вогні вказівних світильників розсіювали тутешній морок.

І тільки через годину після того, як «Ягд» запідозрив, що клон втратив орієнтир, вони увійшли до великої підземної порожнини.

– Ми біля шлюзу, – попередив клон. – До нього триста метрів. Там є вартові прилади. Нам потрібно їх обдурити.

– А зараз ці прилади нас не бачать?

– Ні, не бачать. Один із приладів побачить нас через сто метрів, другий перегляне наші вмонтовані карти, коли ми вже будемо поряд зі шлюзом. Якщо не буде дозволу, шлюз не відкриється. А якщо ми потім спробуємо втекти, він випустить на нас бойового робота.

– Отакої. А вартових нанороботів тут немає?

– Вони були там, де ми пройшли. Але їх повбивали.

– Повбивали?

– Вчора повбивали. Джи Тау ще не встигли їх замінити. Мої брати очистили нам шлях.

– Але ж… Звідки вони могли знати?

– Не вони. І не я. Знаючі. Вони знали, що ти прийдеш.

– За мною стежать?

– Про тебе знають.

– Містика, так? Я розумію, товсточолий. І як же ми вб'ємо вартові системи шлюзу?

– Не вб'ємо, а обдуримо, – сказав клон. – Прилади не повинні нас побачити. Але вбивати ми їх не будемо, інакше за нами пошлють погоню. Не важко вбити дрібного робота-шпигуна. Зовсім не важко. З дрібними шпигунами завжди щось трапляється. Псуються, окислюються, тонуть у випорожненнях тормагів. Але прилади шлюзу – це тобі не дрібні шпигуни. Прилади шлюзу сильно захищені, їхня смерть підніме велику бучу. Останніми днями в копальнях багато Джи Тау. Вони привезли з собою нових роботів, ми ще таких не бачили. Швидко бігають, дуже швидко. Буде важко втекти… Увімкни свого навігатора, воїне.

Аґент «Ягд» активував свого навігатора. Плазмовий куб світився синьою пустотою. Вони були за межами схеми.

– А в навігаторах Джи Тау цей шлюз позначений, – завважив клон. – Твій навігатор поганий.

– Ти бачив навігатори Джи Тау?

– Бачив. Я бачив багато різних навігаторів, воїне. Твій – найгірший, зовсім ніякий. Але це нас не зупинить. Зараз важливіше інше. Треба зробити так, щоб шлюз не нацькував на нас робота і не повідомив про нас Джи Тау. Для цього ми одягнемо шоломи. По той бік шлюзу без шолома все одно не можна. Там повітря Єсіхі [24]24
  Єсіхі – доколоніальна назва планети Кідронії. Була розповсюджена серед неорганізованих шукачів дорогоцінних каменів і мисливців. У 5-ому столітті ЕВ використовувалась переважно кідронійськими інсургентами.


[Закрыть]. Між іншим, не забудь перевірити усі шви і застібки на своєму комбінезоні. Повітря Єсіхі роз'їдає шкіру. А на шоломи ми почепимо ось це.

Клон витяг з кишені два маленьких пласких прилади.

– Пригнічувачі, – з розумінням кивнув аґент.

– Ми називаємо їх «утааті» – маски. Прилад бачить утааті, не бачить правду. Крізь шлюз пройдуть не Гумм з напівкрівкою, а два старих пошукових клони тисяча п'ятої серії, яких відправили по той бік шлюзу тормагам на вечерю. Якщо вони не повернуться, ніхто не стане сумувати і питати, що з ними сталось. Старі зморшкуваті клони, огидні навіть жінкам тисяча чотириста тридцять сьомої серії. Могли не дійти, могли померти від утоми.

– Ти називаєш себе Гуммом? – запитав «Ягд», допасовуючи прилад до шолома. – Ти сам придумав таке ім'я?

– Простим людям, таким, як ми з тобою, не пасує придумувати собі імена. Це неправильно. Сестра, Котра Дає Імена, повідомила мені, що Велудуманові буде приємно, якщо я називатимусь Гуммом.

– Ця «сестра» – Знаюча?

– Авжеж. А як інакше вона змогла б з'ясувати, що приємно Держателеві Склепіння, а що ні?

– Я зрозумів.

– Що ти зрозумів?

– Все зрозумів, товсточолий Гумме.

– Я радий, що ти такий тямущий, син фермерки з тисяча чотириста двадцятої серії. Перевір кріплення шолома і відкрий фільтри. Ось так. Молодець… Тепер ходімо до шлюзу.

Коли вони зробили ще зо дві сотні кроків, попереду спалахнули червоні вогні. Високий металевий портал шлюзу будівничі копальні заглибили в стіну печери. На порталі червоні плафони висвітлювали цифри «17–03».

«Ми на сімнадцятому рівні», – зрозумів аґент. Це означало, що шлюз від поверхні планети відділяв щонайменше кілометр скельної породи.

Автоматика відкрила шлюз, вони пройшли до просторої прохідної камери. Коли почала змінюватись атмосфера, з її стін піднялась хмара куряви. Мандрівників засипало дрібним пилом. Гумм протер рукавом пластик шолому і приготував різак.

– З того боку можуть засісти тормаги, – пояснив клон. Крізь фільтри його голос лунав зловісніше. Аґент вкотре пошкодував, що не прихопив зброї.

Проте жодних тормагів за шлюзом не виявилось. Лише чергова печера – величезна, поглинаюча своєю порожнечею.

– А, власне, хто такі ці тормаги? – поцікавився аґент. – Місцева фауна?

– Давні тварини Єсіхі мешкають в океані. За межами океану ніде більше не живуть. Тормаги – це мутовані земні жуки.

– Які жуки?

– Нам розповідали, що на Землі їх називають грілами [25]25
  Гумм має на увазі «медведку звичайну», латинська назва якої Gryllotalpa gryllotalpa.


[Закрыть].

– Ніколи не чув про таких жуків. Ці… мутанти, вони великі?

– Різні бувають. Ксенобіолог в телевізорі читав про тормагів лекцію. Казав, що тормаги ніколи не виростають до розмірів кішки. Ми довго сміялися. Тормаг відкусив голову Фурху. Разом із шоломом. А голова у Фурха була здоровенною, кішка могла б йому тільки носа відкусити. Або вухо. В нас колись жила кішка. Така смугаста і хитра. Дуже цікава тваринка…

– Відкусив голову?

– Так, відкусив. Ніхто потім не бачив голови бідолахи Фурха… Що, напівкровко, злякався? – Гумма явно втішила зацікавленість аґента місцевими хижаками. – Я бачу, ти таки сильно напудився. Ти часто крутиш головою. Шукаєш тормагів? Бачиш, треба йти швидше, інакше здоровезні й дуже голодні тормаги тебе вполюють. Відкусять тобі довбешку, і твій адмірал сильно засмутиться. Скаже: «Вай-цу! Так погано, так негарно відійшов до предків мій великий воїн. Загинув, як дурний клон-топотун, геть мене зганьбив. Смердючі тормагові діти гризуть його голову і сміються». Не можна засмучувати такого славетного пана, треба рухатися швидше.

«Ягд» й справді не встигав за клоном. Гумм невтомно крокував і крокував печерними осипами, а ноги тренованого аґента вже боліли від перевтоми. Пришвидшити ходу йому не вдавалось.

– І кого ж ці кляті тормаги тут жеруть? – спитав він, оглядаючи підземні скали без жодних ознак життя.

– Клонів.

– А якщо нема клонів?

– Жеруть те, чим гадать клони.

– А якщо й цього немає?

– Одного разу тормаг заліз до поселення і з'їв великого собаку інженера Піо. Гарний був песик, на всіх гавкав і вмів приносити патики, які кидав інженер. А злий тормаг його зжер.

– Як це він міг залізти до поселення? Брешеш ти все.

– Він вирив тунель. Там земля жовта і м'яка. Він рив-рив і вирив довгий тунель, вистрибнув з нього і схопив собаку за голову. Затягнув його під землю і там зжер. Того тормага потім упіймали роботи. Довго шукали, довго ловили, тормаги ж дуже хитрі. Зі впольованого тормага інженер Піо зробив опудало і подарував його начальнику з Центрального. Той дуже радів, усім своїм приятелям показував. Мені розповідала клонка тисяча чотириста п'ятдесят п'ятої серії, яку полюбляє викликати до себе інженер Піо.

– Клонка?

– У нас мало народжених жінок. Клонки нових серій вродливіші за народжених. У них світле волосся, біла шкіра, великі сині очі і довгі ноги. Довгі і гладенькі. Тобі подобаються жінки з довгими ногами?

– Подобаються. Мені і з короткими подобаються, якщо на обличчя гарні… Тобі не здається, що треба було би трохи перепочити?

– Дійдемо до підземного озера, там на острові відпочинемо. Навіть можна буде поспати. Тормаги бояться води. Ніколи не плавають.

– І довго нам ще перти до того твого озера?

– Ще десь із годину. Але якщо великий воїн Теслена буде повзти, як стара здохлятина, то й цілих півтори.

12

База Гардік

планета Кідронія (4КВ67:3),

зоряна система Абелари,

11 семпрарія 416 року Ери Відновлення.

База Гардік вважалася найзахищенішим місцем на Кідронії. Тут розташували військовий космодром, тренувальний табір, трибунал і дисциплінарну в'язницю Другого флоту. В одній із надземних споруд бази Гардік її комендант контр-адмірал Атлопатек обладнав особисті апартаменти.

До них вели сірі гранітні сходи, по обидва боки яких підносились статуї офіційних засновників Дому Атлопатеків – імператора Сіорана Третього та його старшої наложниці Атлії Декарсак. Монарха скульптор зобразив в імператорському вбранні, а чарівну Атлію – оголеною. Джилін розповідав усім, що вирізьблені із рідкісного палевого мармуру скульптури були створені придворним майстром іще за життя Сіорана і Атлії і що старша гілка Атлопатеків відтоді зберігає їх, як найцінніші реліквії Дому.

Команду Вей на сходах зустрів мажордом з блискучим жезлом, одягнений у червоні геральдичні кольори Атлопатеків. Він звернувся до гостей з привітанням, у якому перелічив усі їхні звання і нагороди. Для археолога стало несподіванкою те, що детектив виявився кавалером однієї із рідкісних і високих імперських відзнак – Капітанського ступеня Ордену Бездоганності. Ґвен Вей мажордом титулував баронесою Великосіртською [26]26
  Великий Сірт – область в екваторіальній зоні Марсу.


[Закрыть]. Це нагадало Вольску про те, що старі роди арпікранської аристократії вели свій початок від правлячої верхівки Марса, колонією якого все ще формально залишався Арпікран. На тлі таких гучних звань його перший кваліфікаційний клас TTS-археолога губився і гаснув.

– І де ж ваш орденський знак, де стрічка? – пошепки запитав він Маркова, одягненого у цивільний костюм.

– Дома забув, – пошепки відповів поліцейський. Мажордом провів гостей до холу, де на них вже чекали правитель Джилін, його дружина Саманта і діти, імена яких Вольск не запам'ятав, та численний почт. Правитель був одягнений у парадний мундир і золоту стрічку Ордену Сонця через праве плече. Його дружина приймала вчених у старомодному платті, пошитому з натуральної тканини. Набір її фамільних коштовностей був розкішним до несмаку. Поряд із адміралом стояли офіцери Другого флоту і мер Центрального поселення. Їхні жінки прикрасили себе найскромнішими ювелірними гарнітурами, щоби не затьмарити їхнім блиском діамантову велич першої леді Кідронії.

– Баронесо, для нас є великою радістю, що ви відвідали наш дім, – правитель зустрів Вей найпривітнішою зі своїх посмішок.

– Так, так, – поспіхом приєдналася адміральша. – Ми читали про вас.

– Для мене це також неабияка радість, – відповіла Ґвен Вей з точно відміряним нахилом голови. Одягнена у професорський мундир, вона виглядала в міру стримано й респектабельно. Своє довге темне волосся арпікранка прикрасила вишуканою діадемою.

На Маркова і Вольска адміральське подружжя не звернуло уваги. Правитель з королівською недбалістю потиснув їм руки і запросив усіх до столу. Заки почт з незграбністю вантажного каравану просувався через довгу анфіладу кімнат, детектив встиг прошепотіти археологові, що у протоколі прийому було допущено дві майже принизливі для баронеси Великосіртської помилки. У відповідності з імперським етикетом, Джилін мав зустріти представницю древнього марсіанського Дому на чотирнадцятій сходинці парадного маршу, а не в залі. Окрім того, він мав оголосити, що для нього приймати у своєму домі високородну леді є «великою честю», а не «великою радістю».

– Старий реально вважає себе нащадком Сіорана, – підсумував Марков, роблячи круглі очі.

– Рене, ви просто жива енциклопедія, – посміхнувся до нього Вольск.

В обідній залі було сервіровано великий стіл. На біло-червоному посуді золотилися герби Атлопатеків і Шелтонів, до Дому яких належав рід адміральші. Ґвен вказали на троноподібний стілець поряд з адміральським подружжям, а Маркову і Вольску – на місця у середній частині столу. Навпроти них, якщо вірити розміщувальним табличкам, розташувалась родина головного судді Другого Флоту Ферфакса. Його донька Тена носила форму адміральського флаг-офіцера. Вольск завважив її швидкий вивчаючий погляд, що якоїсь миті затримався на ньому і Маркові.

«Цікаво, – подумав археолог, – а що відомо про цю даму нашому всезнаючому детективові?»

Тим часом присутні підняли келихи за здоров'я імператора і його Дому. Адміральське вино Вольску сподобалось. Після виконання гімну мажордом розпорядився подавати першу переміну страв. Правитель оголосив:

– Сьогодні на стіл не подадуть ані грама синтетичної чи модифікованої їжі. Всі овочі та фрукти вирощені на плантаціях Центрального поселення. Й, найголовніше, дорогі гості: сьогодні мій кухар запропонує нам свої унікальні страви, приготовлені з благородних тварин, що заселяють Океан Нелі і Море Наомі. Одну зі страв, вперше в історії Галактики представлену для дегустації, названо на честь нашої чарівної гості, баронеси Великосіртської.

Присутні поплескали, не пошкодувавши долоней, а мер завважив:

– А найрідкісніших з оцих океанських тварин вполював наш незрівнянний мисливець лорд Джилін!

Оплески стали оглушливими. Правитель почервонів від задоволення. Вольск, спостерігаючи за Теною Ферфакс, побачив іронічну посмішку, що ковзнула красивим обличчям флаг-офіцера. Дочка судді, очевидно, не належала до числа поціновувачів мисливських талантів Атлопатека.

Слуги розмістили на столі салатниці. Джилін повідомив, що в салати додано м'яса кідронійських кальмарів.

– Ви, баронесо, – звернувся він до Ґвен, – напевно, знаєте про цих тварин набагато більше за нас.

– Я не спеціаліст з кідронійської фауни і можу припуститися помилки, – попередила ксенобіолог. – Наскільки я розумію, «кідронійськими кальмарами» тут називають представників Acrania nellina?

– Ви абсолютно праві, баронесо, – підтвердив один із офіцерів, судячи із нашивок, військовий біолог. – Це різновид так званих примітивних безчерепних псевдокефалоподій, яких школа Альфанда-Осиновського визначає як «елазмомулії Лангра». В Океані Нелі, як нам вже відомо, водяться тварини, більш схожі на земних кальмарів, аніж елазмомулії. І ближчі до них за будовою тіла. Тут має місце звичайна термінологічна нестиковка. Але ви, баронесо, блискуче з нею впоралися.

– Спасибі, колеґо, – подякувала Ґвен.

– Як би їх не називали, вони напрочуд смачні, – завважив Марков, пережовуючи м'ясо елазмомулії. – На смак нагадують наших їстивних равликів. На Тіронії вони були б неабияким делікатесом.

– Ви гурман? – запитала його Тена.

– Всі тіронійці, леді, трішечки гурмани, а я тіронієць.

– І всі тіронійські гурмани носять браслети з детекторами токсинів? – донька судді кивнула на керамічний браслет, що виглядав з-під манжети слідчого.

– Детектор отрут? – стрепенувся її батько. – Навіщо? Ми в пристойному місці.

– Отож бо, – підтакнув офіцер з петлицями капітан-лейтенанта, котрий сидів поруч з Вольском.

– Уявіть собі, це традиція мого світу, – відповів Марков, вкладаючи до рота чергову порцію «кідронійських кальмарів». – У нас високоточний детектор вважається найкращим подарунком новонародженому.

– У вас на Тіронії прийнято підсипати отруту одне одному? – здивувалася дружина правителя. Вона сиділа досить далеко від Маркова і сім'ї Ферфаксів, але уважно прислухалася до їхніх пікіровок.

– Це пов'язано з особливостями історії моєї планети, достойна леді, – пояснив Марков. – Так вийшло, що в нас багато хімічних заводів. Погана екологія. Заселені зони розташовані зовсім поряд з промисловими майданчиками і сховищами готової продукції. Бувають випадки, коли в їжу потрапляють отруйні речовини, іноді відбуваються прориви токсичних газів. Також у нас, у відомі скрутні часи, були періоди жорстоких міжусобиць [27]27
  Див. Додаток 1.


[Закрыть]. Тоді тіронійські біохіміки вважалися чи не найкращими в Імперії. Напевно, таки найкращими. Вони були тоді лідерами як у молекулярних технологіях, так і в галузі неструктурного наносинтезу. На жаль, їхні досягнення стали інструментами в руках політиків. Багато людей загинули в ті часи від бойових токсинів. Тогочасні розробки й донині використовуються і армією, і терористами.

– Ви припускаєте, детективе, що і тут, на Кідронії, можуть використовувати тіронійські отрути? – посміхнулася Тена.

– Мій детектор зараз показує, що не використовують, – у свою чергу посміхнувся поліцейський. Якщо, звісно, його вищір можна було назвати посмішкою.

– Тут немає жодної отрути, – обурено заявила перша леді Кідронії. – У наших харчових лабораторіях усе ретельно перевіряється.

– А у нас на Арпікрані, Див. Додаток 1. додав Вольск, – харчові лабораторії називають кухнями.

– Це був невдалий жарт. Тут база Флоту, молодий чоловіче, – завважив суддя. – А на військових базах, аби ви знали, їжу виготовляють і перевіряють у харчових лабораторіях.

– І правильно роблять, – схвалив детектив. – Терористи не сплять. Наскільки мені відомо, одного з місцевих губернаторів отру…

– Ми не будемо цю тему обговорювати за столом, – відказав Маркову правитель, одночасно жестом зупиняючи дружину, котра, судячи з виразу на її обличчі, приготувала нову гнівну тираду. – Зверніть увагу на те, що буде подаватися на стіл. Це абсолютно нова страва. «Великосіртський гострий суп», названий на честь нашої високородної гості. Ви, панове, будете першими, хто його скуштує.

– Я в захваті, лорде Джиліне, – промовила Ґвен Вей. – Але не стану у відповідь вимовляти стандартні слова ввічливості. Скажу тільки, що за важких часів брат мого діда був старшим офіцером бойової частини корабля, яким командував ваш батько Нордекс Атлопатек. І в нашій сім'ї завжди про це пам'ятали, пам'ятають і будуть пам'ятати.

– Це честь, це висока честь для нашого Дому, баронесо, – очі контр-адмірала зволожилися, він поцілував руку Ґвен Вей. – Перший неофіційний тост за нашим столом, панове, ми вип'ємо за процвітання славного Дому Веїв Великосіртських.

За другої дегустації смак вина видався арпікранцеві ще шляхетнішим.

Перед Вольском поставили срібний кувшик з «Великосіртським гострим супом» і грінки. Суп виявився густим, з присмаком горгонзоли і водоростей.

– Неперевершений суп. Густий, ситний. А в ньому теж зварили якесь океанське почварисько? – запитав Марков.

– Так, – підтвердив правитель. – Цей суп приготували з мацаків прибережного спрута.

– Teroterus dipnoi? – запитала Ґвен Вей.

– Його велетенський шляхетний різновид, – підтвердив офіцер-біолог. – Цей головоног бридкий на вигляд, проте його м'ясо їстивне навіть після простої термічної обробки.

– І прянощі також місцеві, – завважила адміральша. – Такі чорні водорості.

– Дуже специфічний смак, – оцінив Вольск. – Нагадує земного кальмара, тушкованого у білому вині зі спеціями.

– Набагато смачніше! – не погодився тіронієць. – У цього щупальця надзвичайно цікавий пряний смак. Нібито й не нав'язливий, і, водночас, його ні з чим не сплутаєш. Я знаю декількох тіронійців, які віддали б кілька років свого життя за одну лише участь у такій дегустації.

– Послухавши вас, детективе, починаєш уявляти Тіронію раєм для життєлюбів, – похитав головою капітан-лейтенант. – Але ж, насправді, ця ваша Тіронія – жахлива сміттєва діра. Планета-завод з дешевою робочою силою. Навіть у ресторанах там пропонують синтетику без смаку.

– Пропонують, не сперечаюсь. Проте люди у нас душевні, – підморгнув археологові Марков.

– Другий тост за мною, – оголосила ксенобіолог і підняла келих. – Панове, вип'ємо за перемоги найвідомішого мисливця Галактики лорда Джиліна, за великодушність його прекрасної дружини, високорідної леді Саманти, за здоров'я їхніх дітей і за великий Дім Атлопатеків!

Присутні супроводжували тост побажаннями здоров'я адміральському подружжю і всім благородним нащадкам старшої наложниці Сіорана Третього.

– А що це за рослина? – запитав Марков, чіпляючи ложкою цибулину, що плавала в супі.

– Цибуля. На Тіронії не їдять цибулі? – здивувався археолог.

Капітан-лейтенант багатозначно пирхнув.

– Ми споживаємо синтетичні цибулеві палички. Але вони виглядають інакше. Вони майже квадратні в перетині і довгі. Ось такі – детектив розвів пальці, демонструючи довжину цибулевих паличок.

– Краще їсти кальмарів і спрутів, аніж молекулярну синтетику, – впевнено сказав Вольск. – Квадратна цибуля! Жах!

– Це лише ваші, Алексе, снобські припущення. До речі, про спрутів, – Марков повернувся до офіцера-біолога. – Адмірал сказав, що це прибережна тварина. Вона що, постійно сидить в прибережній воді чи ще й час від часу вилазить на берег?

– Спрути сімейства Decapodus відкладають на березі свої яйця, – охоче вдався до пояснень офіцер. – На піщаних пляжах. В океані багато хижаків, а на березі ніхто, окрім нас, не загрожує їхнім нащадкам.

– Отже, це такі місцеві земноводні?

– Можна й так сказати, хоча ми й не використовуємо таке визначення для тубільних створінь.

Доки у середній частині столу вели захоплюючу бесіду про спрутів, до правителя підійшов один із молодших офіцерів і щось сказав. Адмірал подивився на монітор, прикріплений до обшлагу мундира. Його обличчя спохмурніло. Джилін якось дивно глянув на Маркова, вибачився перед Ґвен Вей і покинув залу. Його дружина виглядала розгубленою.

– У тебе ввімкнений комунікатор? – запитав детектив археолога.

– Ні.

– А ти ввімкни на всяк випадок.

– А, власне, що відбувається?

– Думаю, ми скоро про це дізнаємося. Шкода, що Ґвен не встигла вирішити питання з «чорною скринькою».

– Правитель вже не повернеться до столу?

Марков знизав плечима.

За хвилину ще кілька офіцерів залишили застілля. Серед них були біолог і Тена Ферфакс. У Вольска склалося враження, що їх викликали через внутрішні комунікатори. Роль тамади перебрав на себе мер. Проте його тости і жарти зависали в напруженій атмосфері. Офіцери перешіптувалися.

У лівій частині голови археолога відчулося легке поколювання. Відчуття виклику. Він послідовно доторкнувся язиком до трьох сенсорів, вмонтованих у зуби. В голові з'явився голос Гело:

«Вей, Маркову і Вольску. На базі надзвичайна ситуація. Апартаменти правителя надійно захищені, проте на всяк випадок приготуйтеся до евакуації. До аварійного шлюзу вас проведе лейтенант Служби з червоним значком на кишеньковому клапані».

– Нікуди не йдемо, – шепнув детектив на вухо археологові. – Ніякої евакуації, ніяких лейтенантів і ніяких аварійних шлюзів.

– А якщо це зараження?

– Зараження? Малоймовірно. Тут уже нікого б не було.

– А що ми будемо робити?

– Їсти десерт.

– Рене, тут може бути небезпечно. Гело не дарма…

– Алексе, я у свій час переніс дві атаки бойовими токсинами. Дві справжні атаки. І ось що я тобі скажу: ми нікуди не підемо звідси. Нікуди. Ми знаходимося у найнадійнішому і найкомфортнішому місці на Кідронії. Куди нас будуть евакуювати? До резиденції Джи Тау? Ні, я таки хочу скуштувати десерт. Не кожного дня бідному тіронійському поліцейському вдається так смачно поїсти.

– Нехай Ґвен вирішує.

– Вона вже вирішила.

– Зв'язалася з тобою через комунікатор?

– Так.

– Тоді залишаємося. О'к.

– А ось і десерт несуть, – хижо посміхнувся Марков. – Дивись, який гарнюський…

На столи поставили величезні десертні таці з тортами. Адміральський кухар надав їм форми куполів Центрального поселення. Мер прокоментував:

– А зараз ми продегустуємо доручену мені частину колонії!

– Разом із колоністами? – запитав детектив, спостерігаючи за тим, як чотириногий кіборґ вправно розрізає торт-купол на тоненькі скибочки.

– Там, усередині, зацукровані креветки, – повідомила адміральша. Вольску здалося, що вона спокійніша, аніж тоді, коли її чоловік несподівано залишив гостей.

– Креветки? Теж, напевне, якісь «мумулії», – промимрив детектив.

– Copepoda cantharididus vulgaris, – відгукнулася на його мимрення Ґвен Вей.

– Ви просто пригнічуєте нас своєю ерудицією, о високородна леді, – з награним жахом прошепотів Марков. – Повірте мені, я не змушу себе ковтати щось із такою страшною назвою. Ця «копепода вулґаріс» ще проходить крізь горло, але її назва застрягає у моїх виснажених гландах.

Вей посміхнулася.

«Дивно, – подумав Вольск, – баронесі цей поліцейський блазень видається кумедним. А вона ж стильна дівчинка».

У цей момент до зали повернувся володар.

– Прошу баронесу мені вибачити, і вас, панове, теж, – сказав він. – У нас в районі тренувального табору виникли певні проблеми. Проте жодної небезпеки для присутніх немає. Ані найменшої.

13

«Червона зона» Резиденції Джи Тау,

головний жилий купол Центрального поселення,

планета Кідронія (4КВ67:3) системи Абелари.

11 семпрарія 416 року Ери Відновлення.

– Інформація, котра до нас надходить з бази, дотепер є дуже суперечливою, – доповів раднику-представникові черговий оператор. – Поки зрозуміло лише те, що на казарми тренувального табору здійснили атаку з використанням токсичного газу.

– Що з командою доктора Вей?

– Усе гаразд. Перше управління дає ґарантію, що їхній безпеці нічого не загрожувало і не загрожує.

– Хто? Навіщо? Цілковита нісенітниця… – Вангель Гело вже вкотре подивився на тривимірний монітор головного пульту, де світилась кольоровими лініями і плямами схема бази Гардік. – Яка відстань між казармами й апартаментами Джиліна?

На схемі з'явилася зелена пряма, що з'єднувала два названі радником об'єкти. Поряд спалахнуло золотаве число 997.

– Майже кілометр, – констатував Гело. – І вентиляційні контури різні. Це означає, що команда Ґвен Вей не була об'єктом атаки. Тоді що це? Просте співпадіння?

– Це перша атака бази повстанцями за останні два роки, омадо, – нагадав оператор. – Сумнівно, що це просте співпадіння.

Над монітором замерехтіло сигнальне ґало.

– Нова інформація, – оператор зосередився, приймаючи інфу на внутрішній комунікатор, потім промовив:

– Друге повідомлення від аґента «Десятого». Газ ввели до вентиляційної системи житлових приміщень об одинадцятій тридцять за стандартним часом. Джерело газу військовими на даний момент не виявлено. Тридцятьох п'ятьох курсантів і двох офіцерів отруєно. Шестеро вже померли. Тим, що залишилися, надають допомогу. В казармі розгорнули мобільний реанімаційний блок. Тип токсину – «ер-ен двадцять два» або «ер-ен двадцять чотири». Раніше ці токсини партизани не застосовували.

– А де, взагалі, їх застосовували?

На питання Гело відгукнувся сержант Чандрасекар, котрий сидів за оперативно-тактичним пультом:

– Омадо, у мене тут є рамкова інформація щодо токсинів, похідних від «ер-ен двадцять два». Це дипольні нейротоксини високого ступеню вибірковості. Уражають лише тих, кому вмонтовані чіпи сімейств «М» і «МС», тобто винятково військовослужбовців. Їх часто застосовували повстанці на Тіронії і на Спаранті за часів Смути. «Ер-ен» також став основою для синтезу сучасного армійського бойового токсину. Тип дії і симптоматика при ураженні збігаються. Тож це міг бути й армійський токсин. Зрештою, його на Кідронії легше знайти, аніж старі тіронійські розробки. Армійський токсин перебуває на озброєнні деяких тутешніх спецпідрозділів.

– Яких саме спецпідрозділів? – радник відчув головний біль. Лікувальні нанороботи, що плавали в судинах його мозку, вже не могли впоратися зі стресом, спазм щоразу охоплював ширшу мережу судин. З моменту газової атаки минуло вже більше години, а Гело все ще не наважувався відіслати доповідну Маккослібові.

– У переліку більше сорока шифрів, омадо, – повідомив сержант. – Практично в усіх флотських ротах «командос», у силових підрозділах кризових і штурмових груп. У нас боєзаряди з токсинами зберігаються на складі комплектації. А якщо вам потрібна більш точна інфор…

– Я зрозумів. Хто з армійських розслідує інцидент?

– Полковник Коусон, а від Флоту – прем'єр-лейтенант Тена Ферфакс.

– Тена? Отже, це вона у них головна. Ця сучка нам не дасть жодної інформації про можливі зникнення на складах.

– Сто відсотків, омадо. Вона доповідатиме тільки Джилінові. І формально матиме рацію. Він комендант бази, і всі склади флоту – його господарство.

– Його… Тільки от господар з нього ніякий… Операторе, передайте «Десятому», що вся інформація щодо атаки буде вважатися найпріоритетнішою, – розпорядився радник і додав:

– З відповідною оплатою.

«Сили Творця! Це ж тільки початок, перший сигнал, – подумав він. – Скоро тут розпочнуться такі дикі танці… Добре, що вже за добу «Ліктор» візьме на себе всі питання щодо безпеки леді Ґвен. А то, у разі чого, Маккосліб мені голову відірве».

14

Апартаменти Джиліна Атлопатека, база Гардік,

планета Кідронія (4КВ67:3) системи Абелари.

11 семпрарія 416 року Ери Відновлення

– Це дуже секретний об'єкт, люба баронесо, – скривив губи володар. – Об'єкт найвищого ступеня захищеності. За моєї пам'яті ніхто не отримував доступу до «чорної скриньки» колонії. При всій моїй повазі до вас, леді Ґвен, я не можу дати вам дозволу на його дослідження без погодження із намісницею Сектора леді Унно. У мене немає повноважень. Це винятково її компетенція.

– Але ж ви підтримаєте моє прохання до намісниці, лорде?