Текст книги "Тінь попередника"

Автор книги: Владимир Ешкилев

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

«Ось воно як… – пирхнув тіронієць. – Й звідкіля ж така обізнаність?»

«Ми знаємо про Білі Камені більше, аніж техніки Ґрідаса. Але зараз не це головне. Головне те, що в момент „ікс“ ноланці й тіронійці повинні бути разом. У наших народів спільний ворог – ієрархія Піфії».

«А я вважав, що головним ворогом колоністів Периферії є імперська адміністрація».

«Тепер, коли Матері й Теслен об'єдналися, падіння Дому Ойзеле та їхньої адміністрації неминуче. Це тільки питання часу, комісаре. Як ви розумієте, союз жриць і адмірала – це щось серйозніше, ніж провінційна змова Рехинальдера і Унно. Ми маємо підстави вважати, що заколотові вже неможливо запобігти і він відбудеться найближчими тижнями. Проте ані народові Ноли, ані народові Тіронії не стане легше від того, що ім'я імператора зміниться з „Туре Шактірі II“ на „Еарлан III“. Тільки жрецьким кланам Знаючих вигідно зберігати до безмежності спотворену соціальну структуру Імперії, примарну владу Домів і дику бідність у жилих куполах Периферії. А ми хочемо відродити Федерацію, повністю скасувати Генетичні закони й наповнити людство новими силами».

«Я неодноразово чув ці благородні заклики. В юності я співчував нашим інакомислячим, знайомився з їхніми маніфестами „Свобода! Рівність! Геть адміралів і олігархів! Без Імперії ми станемо центром всесвіту!“ Чув, читав. Але тепер я вже дорослий хлопчик і мені відомо: усі революції несуть в собі зародок нового деспотизму. Спільнотою світів неможливо керувати за законами демократії. Спочатку буде хаос і кровопролиття, потім у Флоту з'явиться новий лідер, і все повернеться на круги свої».

«Ваша рідна Тіронія не є квітучим світом».

«Не квітне, ваша правда. Але й не вимирає від епідемій і міжусобиць, як за часів Великої Смути. Ми, до прикладу, не здатні самостійно утримувати від заколотів і заворушень мільйони робочих клонів. Наша поліція не має ані навиків, ані техніки для відбиття масових атак повстанців. Поки ми створимо власну боєздатну армію, проведемо з нею навчання, клони з нами розберуться. Ми навіть найманців не встигнемо найняти. Я не хочу, щоб мою сім'ю вирізали скажені біороботи, як вони вирізали колоністів у „Благословенному починанні“ на Кідронії».

«Отже, ви не хочете допомогти своєму світові здобути свободу?»

«Хочу. Але не з такими союзниками, як ви. Краще теперішній імперський режим, аніж влада обмежених і мстивих прихильників демократії. Занадто багато ненависті накопичилось у світах Периферії. Поки який-небудь парламент буде дискутувати, що припустимо, а що неприпустимо, що гуманно, а що негуманно, орди клонів переб'ють усіх тіронійців. Парламент потім висловить офіційне співчуття, створить комісію. Знаємо. А піфійки… Піфійки нам не заважають і не загрожують. Ми на Тіронії ніколи тих піфійок не бачили».

«Шкода. З вас, комісаре, вийшов би чудовий сенатор і міністр безпеки майбутньої Федерації. Але ви надто загрузли у службових стереотипах, страхах і забобонах. Ми шкодуємо, що ви зробили такий вибір. Ідіть, Марков, і помріть, залишаючи ваш народ у злиднях і нікчемності».

«Прощавайте!» – комісар зробив крок до виходу.

Двері відчинилися. За ними Марков очікував побачити Айло чи кіборґа-вбивцю. Але за дверима стояли ноланці в парадних мундирах офіцерів Джи Тау. Старший за званням привітав комісара статутним вітанням:

– Я капітан-командор Ролло, головний координатор Служби Запобігання на Нолі. Уповноважений повідомити, що все те, що з вами зараз відбулося, сіре, було частиною стандартної процедури перевірки на лояльність, передбаченої для вищих посадових осіб Імперії. Ви, сіре, її успішно пройшли, і я, за дорученням імператора, оголошую, що з цього моменту вам, Рене Марков, доручено виконувати обов'язки імперського намісника Сектора Кастора. Офіційні примірники наказів про ваше призначення і присвоєння вам позачергового звання генерал-лейтенанта поліції знаходяться у командуючого Другим флотом. Він чекає на вас, сіре, у золотому залі Замку намісників. А я вітаю вас від імені Верховного Координатора лорда Ґрідаса, від свого імені та від імені усіх своїх офіцерів.

14

Борт лайнера М99 «Максвел»,

район зірки Таліс у Темному Агрегаті Оріона.

22 октомбрія 416 року Ери Відновлення

Стіни, підлогу і стелю Зоряної вітальні «Максвела» конструктори лайнера спроектували у вигляді системи оглядових екранів. Відвідувачі вітальні могли насолодитись грандіозною сферичною панорамою космічного простору довкруж лайнера. Шестеро тих, хто зібрався у вітальні, наче зависли між безоднями Всесвіту. Навіть крісла, у яких вони сиділи, стали прозорими, і зоряне світло проходило крізь їхні підлокітники й бильця. Над головами учасників зібрання нависало багряне вітрило Туманності Оріона, на умовному горизонті блакитним вогнем палав гігант Рігель, а під ногами таємничо мерехтів розсип древніх червоних зірок, серед яких лише досвідчене око навігатора або астронома змогло б відшукати вишневу крапку Таліс.

Вольск знав п'ятьох із учасників зібрання. Спікерське крісло зайняла Шерма, одягнута у майже прозоре, перетягнуте вузькими шовковими стрічками, плаття без рукавів. Її праву руку вище ліктя прикрашав масивний золотий браслет. У цьому одязі клонка нагадала археологові зображення Есфірі з полотна Теодора Шасеріо [70]70
  Ймовірно, у Вольска виникли асоціації з картиною Т.Шасеріо The Toilet of Esther (1841).


[Закрыть]. Правіше від Вольска завмерла у напруженій позі баронеса Вей. Зірки химерно віддзеркалювалися на поверхні сріблястого комбінезона, який тісно облягав зґрабне тіло ксенобіолога. Лівіше, розкинувши широкі рукави сірого плаща, сиділа, заглиблена у свої думки, сестра Овіта. За нею розташувався капітан Малт Некіч, високий, коротко підстрижений, з розвинутими м'язами і простуватими рисами воїна-колоніста з Периферії. Шостого учасника зібрання Вольск бачив уперше. Це був молодий чоловік з вузьким нервовим обличчям і непропорційно худим тілом. Він одягнувся в кумедну чи то сорочку, чи кофту – строкату, яскраву і з буфами на рукавах. Із коротких шортів стирчали його довгі бліді ноги з хворобливо-масивними колінами. Нижче колін їх закривали жовті шнуровані чоботи. Таке взуття арпікранські модники надягали під час вечірок у нічних клубах. Під насмішкуватим поглядом археолога незнайомець підібрав ноги й від того став ще химернішим. Урешті-решт Вольск вирішив, що довго роздивлятися дивного суб'єкта не зовсім пристойно. Він знову заглибився в споглядання зоряної панорами.

Його гіпнотизувало густе зоряне скупчення в області Гіад, діамантове й переливчасте. Воно закрило своїм блискучим щитом великий сектор тутешнього неба. Зірки скупчення – білі, жовтуваті, яскраво-смарагдові – здавалися зримими звуками величної симфонії, створеної у прадавні часи титанами галактичної розбудови. Згущення світла і згущення темряви – її просторові акорди – підкорялось ритмам грізної теми, безмежної, наче сам Великий Космос. Сріблясті хмари розжареного міжзоряного газу навколо щита ще більше підкреслювали грандіозність цієї теми. В надрах хмар мерехтіли сапфірові й топазові нитки, сплетені з юних гарячих зірок. Вугільно-чорні завіси темної матерії вигідно відтіняли всю цю тисячозоряну велич, здавна відому земним астрономам і поетам як Дзеркало Анжеліки.

Вольск ще довго б розглядав Дзеркало, але Шерма перервала його зоряну медитацію.

– Вітаю усіх вас із прибуттям до Агрегата Оріона, – сказала вона. – Мало хто з людей бачив Рігель і Гіади з такої відстані.

Після вітання, яке присутні зустріли очікувальним мовчанням, Шерма познайомила учасників зібрання одне з одним. Власник кумедної кофти і жовтих чобіт виявився носієм не менш претензійного імені. Його звали Хепі Етальдіно Махоніко. Шерма рекомендувала його як пілота, програміста і оператора кіборґів.

«Цу! Геній-універсал!» – подумки пирхнув Вольск, озирнувся на Вей і зустрів її веселий погляд. Було помітно, що баронесу також розважила різноманітність професійних талантів Махоніко.

Після рекомендації Шерми геній-універсал підвівся, незґрабно вклонився до Овіти і промовив:

– Можете називати мене Хемом. За першими літерами моїх імен. У нас, на Аврелії, так прийнято.

«Ну ні, хлопче, – подумав Вольск. – Не дочекаєшся! Будеш ти у нас Махоніко, а якщо ще й діставати почнеш, то особисто я називатиму тебе одночасно всіма твоїми дурнуватими іменами».

– Вам усім відомо, – продовжила Шерма, – що метою нашої експедиції є Фаренго – друга планета зірки Таліс. Ось вона, ця зірка.

На екран вистрибнула прямокутна вказівна рамка. Вона зісковзнула вниз, під ноги присутнім, майже досягла надиру [71]71
  Надир (від арабського «назір» – бачити) – точка небесної сфери, протилежна зенітові.


[Закрыть]і відокремила від решти зображення тьмяну малиново-червону зірку спектрального класу М4.

– Ще в третьому столітті була складена карта Фаренго, – Шерма перемикнула екрани на тривимірну проекцію, і перед зібранням виник жовто-салатовий глобус другої планети зірки Таліс. Він почав обертатись, збільшився, а тоді завмер, демонструючи одну з півкуль. Рамка вказала на світло-коричневе плоскогір'я зі слідами добряче вивітрених вулканічних каверн.

– Область Карпенті, розташована на Західному континенті, – прокоментувала Шерма. – За даними аналітиків, саме тут, на кордоні давньої рівнинної платформи Перлат і геологічно більш молодого плоскогір'я Поланського, розміщено об'єкт, який зберігає знання цивілізацій, що жили у Першому циклі…

Вольск і Вей перекинулись поглядами. Ксенобіолог не забула про розмову на станції.

– …Дані геологічного сканування, отримані нами з «Уриїла», свідчать, що в південній частині плоскогір'я Поланського дуже розгалужена система глибинних печер переважно штучного походження, – Шерма поміняла зображення на екрані. Там з'явилася тривимірна схема підземного лабіринту. – Загальна довжина печер і тунелів лабіринту – більш як тисяча триста кілометрів. Найнижчий рівень заглиблено приблизно на півтора кілометра до товщі надзвичайно твердої скельної породи, яка за фізичними характеристиками близька до земних сієнітів. Вік цієї ділянки планетарної кори – близько чотирьох мільярдів стандартних років. Молодих вулканів там немає, найближчий метеоритний кратер – за п'ятсот кілометрів від лабіринту. Ділянка залишалася непошкодженою від часу свого виникнення, хоча сканер і зафіксував мережу неглибоких меридіональних розломів. Вони, скоріш за все, виникли в результаті локальних пересувань платформи Перлат. У системі знайдених підземних порожнин чітко вирізняються дві найбільші споруди. Перша – нахилений тунель діаметром тридцять метрів і довжиною біля шістнадцяти кілометрів. Тунель сходить з першого рівня до найнижчого. Друга споруда – печера правильної циліндричної форми на третьому рівні. Її висота більша за двісті метрів, а діаметр – майже вісімсот. Решта тунелів і печер набагато вужчі й коротші. Навіть якщо будівничі об'єкту використовували вже існуючі природні порожнини, то й тоді цей лабіринт є надзвичайно складною інженерною спорудою, створити яку могла лише розвинена цивілізація. Особливо, якщо враховувати твердість скелі. Прилади зафіксували в лабіринті присутність металів. У цьому районі також спостерігаються постійні збурення магнітного поля. Їхнього джерела виявити не вдалося. Ми приблизно визначили три місця, де можуть бути входи до лабіринту. Також ми знайшли дві локації, де можна буде пробити нові входи. Не виключено, що на древніх входах на нас можуть чекати охоронні системи…

– Чекатимуть, – без жодної емоції підтвердила Овіта, і погляди усіх присутніх звернулись до Знаючої. Та сиділа, схиливши голову, і не дивилась на екрани.

– Звідки вам це відомо, сестро? – поцікавилася Вей.

– Планети не мовчать, жінко, і я чую голос Фаренго.

– Це містика?

– Це древні вміння Знаючих.

– А ці ваші древні вміння не допоможуть нам обійти стражів лабіринту?

– Мої вміння, жінко, належать до царини пасивного знання. Я можу запитувати й чути відповіді, але мені не дозволено відчиняти двері або обдурювати охоронців. Знаючі істоти з тієї древньої раси, яка побудувала лабіринт, передбачили багато. Таких, як ви, вони також передбачили. Не майте в цьому ані найменшого сумніву.

– Нас зібрали тут для вислуховування піфійських пророцтв? – своє запитання Вей адресувала не Овіті, а Шермі.

– І для цього теж, баронесо, – у голосі клонки з'явився притиск. Чітко артикульована нотка з металічним відтінком. – Нас у цій залі шестеро. Рівно стільки, скільки скеґер зможе доправити на Фаренго за один рейс. Нам не вдасться наблизитися до планети на лайнері. Там на нас, скоріш за все, чекатимуть військові кораблі, відправлені сюди імператором. Але невеличкий скеґер, замаскований під метеорит, здатний прорватися непомітним і здійснити гальмування, не виходячи на проміжну орбіту.

– Небезпечний варіант, – завважив Некіч. – Системи орієнтації скеґерів не завжди дозволяють витримати оптимальний кут входження до планетарної атмосфери. Я маю на увазі здійснення гальмівного маневру безпосередньо з міжпланетної траєкторії. Тим більше, що процес руйнації маскування займе секунд сорок. Весь цей час маскування так чи інакше відіграватиме роль «вітрила». Атмосфера буде дерти маскувальну піну на клапті, й тут уже ніякий позитроний мозок не зможе передбачити всіх сюрпризів із динамічними навантаженнями. Рискання й перевантаження на бічних векторах може перевищити критичне.

– Хем уже здійснював подібні маневри на «Серенітіс», – повідомила Шерма.

– Двічі, – підтвердив той. – На Нолі і на Кідронії. Орбітальні станції нас, зрозуміло, засікли, але думаю, вони й досі вважають ті випадки падіннями метеоритів. Маскування повністю згорає на сьомій-восьмій секунді. Перевірено.

– А захисні екрани скеґера витримають атмосферний удар? – поцікавився Некіч.

– Раніше витримували, – знизав плечима Махоніко. При цьому буфи на його рукавах кумедно підстрибнули.

– Атмосфера Фаренго не така щільна, як у Нолі й Кідронії, – підтримала пілота Шерма. – А «Серенітіс» сконструйовано за спеціальним проектом. Його було задумано саме для таких проривів, хоча офіційно скеґер будували за принципами звичайної бізнес-яхти. Конструкція здатна витримати двадцятикратне перевантаження. У нас на «Максвелі» також є обладнання для створення дуже якісного маскування. Монітори імперських безпілотників не зможуть відрізнити нас від метеорита.

– Оце вже казка, – похитав головою Некіч. – Відрізнять, будь певна. Ти завжди недооцінювала розробки мудрагеликів із Другого Арсеналу.

– Будемо сподіватись на краще, – мовила Шерма, але в її голосі не відчувалося впевненості.

– А на поверхні? – запитав Вольск.

– Що «на поверхні»? – на обличчі пілота з'явилося щось подібне до ворожості. Археолог його дратував.

«Ревнує до мене Шерму», – вирішив Вольск, а вголос запитав:

– Маскування згорить на восьмій секунді, це я зрозумів. Але ж ми не зможемо після посадки його відновити. Скеґер, що стоятиме на рівнині, можна буде побачити навіть із сусідньої планети. А монітори безпілотників здатні роздивитися та ідентифікувати на поверхні будь-якої планети предмет розміром із ніготь.

– А ми закопаємо «Серенітіс», – сказав Махоніко, звертаючись до Шерми, а не до археолога. – У нас є універсальний кіборґ і набір землерийних модулів. Цілком пристойний набір, з тартановими робочими поверхнями. Ми прифаренгимося уночі, а на ранок скеґер уже буде під землею. Кіборґ викопає поряд імітацію метеоритного кратера. Монітори безпілотника, зрозуміло, зафіксують метал під поверхнею… Але ж буває, що ядра залізних метеоритів не руйнуються при зіткненні з планетою. Якщо вони все ж вирішать перевірити і відправлять зонд, то ми його спробуємо пошкодити. Не проблема. Їм буде важко визначити причину пошкодження. Кажуть, що на Фаренго позитроніка працює вкрай нестабільно.

– Розвідувальний зонд важко пошкодити, – посміхнувся Некіч. – Він захищений краще від бойового робота. І швидко літає. Дуже швидко. І взагалі, це все спрацює, якщо безпілотник не чекатиме нас на низькій планетарній орбіті. Тоді його моніторам що ніч, що ранок – все одно. Він нас вирахує і знищить за двадцять стандартних хвилин.

– А йти до лабіринту ми також будемо під землею? – підтримав ноланця Вольск.

– Ми нікуди не йтимемо, – замість Махоніко відповіла Шерма. – Хем обіцяє, що зможе прифаренгити «Серенітіс» у точці неглибокого залягання лабіринту. Ми проб'ємо шахту.

– Я вже садив скеґер на Нолі з точністю до тридцяти метрів, – з гордістю заявив власник дивовижних буфів.

– Із балістичної траєкторії? – уточнив Некіч.

– Так.

– Без зависання над районом посадки?

– Так.

– Круто! – сказав капітан. Залишилося незрозумілим, чи то він справді вражений пілотськими досягненнями Махоніко, чи то іронізує.

– Кожен із нас після прибуття на планету матиме своє коло обов'язків, – Шерма зробила вигляд, що не помічає скептичних настроїв членів своєї команди. – Я керуватиму експедицією. Ґвен і Алекс проведуть дослідження центральної печери. Малт відповідатиме за безпеку. Хем керуватиме кіборґами. А тебе, Ої, я проситиму стати нашою Відаючою.

– Я не можу стати вашою Відаючою, Шей, і тобі це добре відомо, – Овіта підвелася з крісла і залишила Зоряну вітальню.

– Здається, Шермо, у нас сталася перша втрата, – прокоментувала Ґвен Вей.

– Це не ваша проблема, баронесо, – Шерма відчужено подивилася на ксенобіолога, сині камені на її браслеті холодно блиснули. – Вам треба думати про дослідження сховища Повзучих. Якби я була вченою, то, як першовідкривателька такого об'єкту, відчувала би гордість.

– Його відкрила експедиція доктора Феліції Анволі. А також цілком імовірно, що дані про лабіринт містились у звіті Нурасова. Мені, Шермо, не потрібні чужі лаври.

– Експедиція Анволі провела лише зовнішнє сканування лабіринту. Це наші аналітики встановили його штучне походження.

– Тим не менш, пропоную назвати об'єкт «Лабіринтом Анволі».

– Підтримую, – сказав Вольск.

– Я не проти, – Шерма залишила спікерське крісло і пройшлася вздовж екранів. У своєму «асірійському» одязі вона мала надзвичайно ефектний вигляд і знала про це. – Там багато чому можна дати імена… Наприклад «Печера Вей», «Тунель Вольска»…

– «Провал Шайнар», – продовжила перелік Ґвен Вей.

– Провал? – крильця ґраційного носика агресивно напнулися.

– Маю на увазі вертикальний тунель. Або ущелину.

– Я так і зрозуміла.

Рухаючись вітальнею, Шерма ніби випадково опинилася поряд із баронесою. Та саме підвелася з крісла, і Вольск побачив їх одну напроти одної. Жінки мірялися недружніми поглядами. На жовто-салатовому тлі екрану, котрий знову показував карту півкуль Фаренго, обидві красуні здавалися персонажами історичного фільму про життя володарів древньої Землі. Шерма була на півголови вищою від своєї суперниці. Але сріблястий комбінезон надавав постаті баронеси особливої скульптурної впевненості. На якусь мить археолог побачив Шерму і Ґвен ніби в іншій реальності: тоненька, не прикрита нічим, окрім стрічок і прозорої тканини, фігура партизанки у цьому видінні здавалась незахищеною і минущою. У фільмі вона була б такою собі «Донькою Вітру». Облите гнучким сріблом тіло Ґвен Вей натомість випромінювало надійність і силу Доньки Скель. Вольску раптом подумалось, що Шерма, незважаючи на всі її надлюдські можливості, лише молода самотня дівчина, ледь здатна нести вантаж тої відповідальності, яку поклав на неї Майстер. І якщо з її волею, не допусти Великий Космос, схрестить мечі воля баронеси, то невідомо ще, чим це все, врешті-решт, закінчиться.

15

Форт Брі, головна база Першого флоту,

Місяць, супутник планети Землі (0КА01:3а).

Сонячна система.

22 октомбрія 416 року Ери Відновлення

Уже більш як дві хвилини імператор вдивлявся в екран, розташований на накривці невеликого контейнера. Екран показував збільшене у багато разів зображення його вмісту. На темному тлі мікроскопічні грудочки світло-сірого пилу виконували щось подібне до повільного танцю.

– І ось цю бридоту ви називаєте роботами? Оцю грязюку? – в голосі монарха роздратування змішувалося з відразою.

– Так, сіре, – підтвердив шеф особистої охорони імператора. – Нанороботи цілком нового типу, здатні до цілеспрямованої самоорганізації в кілька етапів. Вони проникають до системи вентиляції як нешкідливі молекулярні з'єднання. Фільтри сприймають їх як звичайні фрагменти пилу і відсіюють лише частково. Потім ці з'єднання знаходять одне одного і самостійно монтуються у складніші системи, які наші техніки називають «наномодулями». Ви саме бачите ці наномодулі. На вигляд вони як рухливі грудочки пилу діаметром шість-вісім мікрометрів. На другому етапі збірки ці модулі формують складні конфігурації нанороботів зі шпигунськими і терористичними функціями. Автозбірка триває декілька місяців і відбувається у відносній близькості до об'єкту атаки. Ці модулі ми знайшли саме в процесі автозбірки три години тому. Їх було виявлено у спальній кімнаті імператриці. Якби ми їх не знешкодили, то вже за кілька тижнів вашими апартаментами прогулювався б мікроскопічний завод, що виробляє токсини.

– То ви вважаєте, що тут усе заражене цією бридотою? Весь комплекс, так? – імператор кинув контейнер на підлогу.

– Ми на дев'яносто п'ять відсотків контролюємо ситуацію, – шеф охорони підняв контейнер з підлоги. – Але, сіре, залишається ще п'ять відсотків невизначеності. П'ять відсотків реального ризику. Ви ж самі бачите, сіре, яке в них досконале маскування. Наші сканери можуть їх відслідковувати лише на відносно гладких поверхнях… Для повного очищення житлового комплексу бази нам необхідно, щоб апартаменти на декілька діб стали безлюдними. Тільки тоді зможуть працювати надчутливі детектори псевдожиттєвих форм. А потім, після повного очищення, ми встановимо на вентиляційні входи фільтри нового типу.

– Вони мене все ж викурили! – Туре Шактірі стукнув кулаком по столу. – Вони не здатні дістати мене тут, але вони вирішили мене викурити, цурки трахані!

– Сіре, ми вже приготували для вас і Першої сім'ї захищений житловий блок на лінкорі «Айн-Соф». Цей блок перевірили й обладнали новими фільтрами з чутливими детекторами. А тут ми дамо собі раду за три доби.

– Три доби? Сімдесят дві стандартні години? Що за маячня, генерале? За цей час вони встигнуть тричі розвіяти лінкор на атоми! Вони всі тепер проти мене. Всі! А навколо лише шпигуни і зрадники.

– Лінкор надійно захищено, сіре. Після модернізації він став невразливим практично для всіх типів зброї. Екіпаж і персонал пройшли неодноразові найретельніші перевірки. Я ґарантую вам повну безпеку, сіре. Ми будь-якої миті готові розпочати вашу евакуацію.

– Добре… – імператор сів у крісло, відкинувся на бильце і стомлено заплющив очі. – Даю вам на очищення комплексу сорок стандартних годин. Сорок годин, генерале, й ні хвилини більше!

Гіперлінкор L1 «Айн Соф» (витяг з історичного довідника для курсантів підготовчих курсів пілотських шкіл Зоряного Флоту)

<…> Програму будівництва надважких військових кораблів розробили ще за часів імператора Сіорана Третього (263–270 рр. ЕВ). Тодішня концепція розвитку Флоту передбачала, що для підкорення дальнього космосу знадобляться кораблі-матки з великим ресурсом автономності, здатні нести на собі флот малих рейдерів. Проект 7791 (у класифікаторі «дальній багатофункційний лінкор», флотський індекс L1) було затверджено особисто імператором у десембрії 269 року. Але нестача фінансів та зміна військових пріоритетів змусили відкласти початок будівництва з 270 до 309 року, коли на орбіті Піфії почали монтувати першу службову секцію корабля. Тоді його планували назвати «Імперією» <…>

<…> Уже в процесі реалізації була змінена концепція проекту. Військові теоретики з оточення Еарлана Другого переконали Імператорську Раду відмовитися від морально застарілої ідеї корабля-матки на користь створення флагманського ударного корабля, озброєного випромінювачами надвеликої потужності. Нова концепція отримала назву «Винищувача планет». Смута 311–356 років завадила обладнати вже збудований корпус відповідними системами та двигунами, які мали виготовити на Альфі Альфі. Лінкор врешті-решт законсервували до кращих часів. У 358 році, через сорок дев'ять років після закладки корпусу, корабель остаточно добудували, але вже в якості мобільної резиденції імператорів із потужним наступально-оборонним озброєнням. Двигуни для лінкора виготовили на Землі заводи корпорації «Айрон Воркс». Тодішній імператор Сіоран Шостий Відновлювач дав кораблеві ім'я «Айн Соф». В остаточній версії довжина лінкора склала 12 кілометрів, а маса, після завантаження пального, наблизилась до мільйона тонн. Витрати на його будівництво виявилися такими великими, що було прийнято рішення замість другого гіганта L2 побудувати два лінкори більш скромного проекту 7796 (флотські індекси LC1 та LC2), один із яких – «Цефей» – став флагманським кораблем Шостого флоту і загинув під час Війни з ящерами, а другого було добудовано вже у конфігурації військового корабля-танкера надважкого класу «Адмірал Шелтон» (флотський індекс DTT1). Маса цих кораблів не перевищувала 400 тисяч тонн, для їхнього будівництва використовували двигуни та елементи корпусу, які раніше виготовили для L2. Таким чином, досі L1 «Айн Соф» залишається найбільшим, найпотужнішим, найкомфортнішим і найбільш енергетично спорядженим космічним апаратом в історії людства <…>

<…> Екіпаж «Айн Софу» – тридцять сім офіцерів, чотириста двадцять вісім унтер-офіцерів, матросів і обслуговуючих осіб. Корабель обладнано унікальними житловими блоками підвищеної комфортності, госпіталем на тисячу місць, двома медико-біологічними лабораторіями, евакуаційними палубами, генераторами сферичного захисного поля, ремонтними заводами. Під час епідемії 403 року лінкор використовували як корабель-евакуатор. На ньому розмістили й доправили на Випереджуючі планети 18 тисяч біженців, врятованих з планети Колумбії, де частина колоністів заразилась смертоносним ксеновірусом. У 411–412 роках «Айн Соф» було тимчасово виведено зі складу Зоряного Флоту й на правах символічної оренди передано науковій експедиції Авреліанського Університету. В якості науково-дослідницького корабля лінкор здійснив автономний рейс до зірки Зармін [72]72
  Зармін (2 Гама Лева) – жовта зірка спектрального класу G5, відстань від неї – близько 100 світлових років.


[Закрыть]з метою дослідження перспективної планети земного типу. Під час цієї експедиції «Айн Соф» отримав пошкодження корпусу. Після ремонту його двигуни і супремус модернізували. У 414 році була також модернізована бойова частина лінкора, і він став флагманом Першого флоту <…>

16

Поселення «Небесна оаза»,

орбіта Землі (0КА01:3),

Сонячна система.

22 октомбрія 416 року Ери Відновлення

У глибині багатоярусного саду в широких, подібних до диванів, плетених кріслах сиділи одягнені в тенісні костюми чоловіки, мешканці комфортних і престижних володінь на житлових терасах орбітального поселення «Небесна оаза». На столиках прислужники з артистичною недбалістю розставили сигарні атрибути, антикварні попільнички, високі бокали й пузаті пляшки з колекційними винами і коньяками. Але зайняті розмовою чоловіки ще не приділили належної уваги цій розкоші. Так само поза їхньою увагою опинилася зграйка танцюристок і танцюристів, які виконували щось давньоєгипетське на березі штучного озера.

Розмова чоловіків вимагала певної сконцентрованості. Люди, які брали в ній участь, не без підстав вважали себе вершителями доль архіпелагу планет, який називався Зоряною Імперією. Серед тутешніх небожителів годі було зустріти представників владних Домів і носіїв гучних титулів. Але й ті, хто мав на рахунках менше за десять мільярдів імперських фунтів, рідко відважувалися купувати нерухомість на прикрашених пальмами й кипарисами палубах «Небесної оази». Проектувальники цього поселення скромно назвали його «селищем клубного типу». А експерти й упорядники рекламних проспектів так і не насмілилися надати йому індекс комфортності. Причиною було те, що комфортність «Небесної оази» виходила за межі всіх можливих індексів.

Серед заможних сибаритів виділявся високий кремезний старий з лев'ячою гривою сивого волосся. Його різкий голос та енергійна жестикуляція змушували навіть танцюристів час від часу придивлятись до того, що діялось у глибині саду. Одна із танцюристок пошепотіла іншій, зовсім юній дівчині: «Доді сьогодні не в гуморі». Та у відповідь зобразила на обличчі переляк, і обидві пирхнули. Тим часом, відповідаючи одному із співрозмовників, сивий велетень мало не перекинув столик з сигарами.

– Є такі межі, – крикнув Доді, – за які нікому заходити не можна!

– Він монарх і суверен, – знизав плечима темношкірий, сухорлявий, подібний до древнього ідола небожитель. – Захотів, наприклад, зробити лягавого намісником Сектора Кастора – і зробив. Це його право.

– Я не про це, – вже тихшим голосом сказав Доді. – Нехай того лягавого хоч лордом зроблять. Начхати. Але дозволяти лягавому нацьковувати «павука» на спадкоємицю Вудро Дасалмана, але застосовувати шістдесят п'яту статтю до сенаторів і поважних людей… Таким діям я не бачу ані розумного пояснення, ані виправдання. У фундаменті Імперії лежить неписана угода між його покійним батьком Туре і нашими батьками. Вони не заважають нам, а ми не заважаємо їм. В основі Нової Імперії – наші гроші. На них стоїть усе. Без них держава розсиплеться.

– Друзі мої, не будемо змінювати теми розмови, – втрутився наймолодший із небожителів. – Це все емоції, настрої, я вас розумію. А в сухому залишку наступне: фактично нас запитують, чи погоджуємося ми з тим, що Дім Ойзеле мирно і без революцій зійде зі сцени. І найголовнішим у цьому всьому, як мені здається, є саме те, що нас запитують. Поки що запитують, а не ставлять перед доконаним фактом.

– Ось воно як? – обличчя Доді пересмикнула саркастична гримаса. – Якщо тебе так тішить їхня люб'язність, Мо, то нащо ж ти тут, з нами, сидиш? Втрачаєш час. Біжи, хлопчику, до Теслена. І на знак відданості поцілуй його в одне місце. І біжи хутчіше. А то завтра вже стоятиме черга бажаючих прикластися до цього місця. Велика черга. Три парсеки завдовжки.

– Ви, Доді, кажете про «завтра» як про конкретну дату? – поцікавився четвертий із небожителів, старезний індус. Вертикальна лінія, нанесена шафрановою фарбою, ділила його темне чоло на дві рівні частини.

– Я кажу про «завтра» як про конкретну задницю. Як про майбутнє, яке буде гіршим за теперішнє. Гіршим, панове, набагато гіршим… Але прошу мене зрозуміти: це не означає, що я вважаю свавілля, яке чинять Ойзеле, чимось таким, що може бути виправдане. Зовсім ні… – він зробив кількасекундну паузу, дивлячись на танцюристку, яка робила ризиковане сальто. – Так, мене вже теж оповістили, що саме завтра, двадцять третього, відома нам особа відправиться на лінкор, і там…

– Не факт, – завважив «ідол». – Зовсім не факт.

– Якщо вони нас такпитають, то вже факт, – не погодився Мо.

– «Так» – це як?