Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 39 страниц)

– Конунг ще дужче боїться мене. До Оттона вельми далеко, – сказав Доброчин.

– А дракари в гирлі Рейну? Якщо Оттон не випустить свейських купців, конунг видасть мене Ерікові.

– Кажеш так, ніби Ерік тобі чужа людина, – заперечив світлий князь. Він поки що не сподівався нічого іншого. Хотів закинути Сігурдові про небожа та сестру, але роздумав і сказав інше: – Ерік не шукає твого живота, Ерік – твій батько. – Сігурд потер залежалу щоку рукавом, але про сестру та небожа й тепер було ще рано говорити. Долаючи в тілі тягучу млість, Доброчин і собі заходився розтирати щоки. Це мовби зрівняло їх обох. – Чого ти крутишся між сими свейськими островами? – спитав Доброчин. – Далі від конунга й короля почуватимешся вільніше. А тут Ерік здибає тебе.

– Він мій батько.

– Ти знаєш сам, про що мовлю... – тремким, упалим голосом сказав світлий князь. Він уже розхвилювався: настала мить сказати Сігурдові про небожа та сестру – королеву-вдову Астріду. – На твоє життя Ерік не зазіхне, він-таки тобі батько, але ти забуваєш про сина своєї сестри. Король Ерік давно пантрує за принцом Олафом: уже років півтора або й два.

П'ять останніх літ Сігурд служив у Новігороді – ходив у полюддя на чудських берегах, а його сестра Астріда, жона покійного норманського короля, сиділа на Готланді й побивалася за сином, який невідомо як і де зник. Ніхто не відав, що Ерік продав його бохмицьким купцям, котрі мали завезти малого принца аж до халіфату в Іспанії. Та, збираючи позаминулої осені оброк, Сігурд несподівано знайшов свого небожа серед челяді багатого чуди на Реааса. Сігурд викупив Олафа й прикликав до Новагорода свою сестру. Так вони й сиділи до минулої осені втрьох на Неревському кінці, аж поки варяги вчинили змову. Добричин і Володимир утекли, Сігурд теж не хотів більше лишатися в Новігороді, хоча одноплемінці-варяги навряд чи вкоїли б йому щось лихе. Просто він шанував світлого князя Доброчина.

Королевича Олафа хтось хотів украсти ще позаминулої зими – відразу ж після того, як його знайшов і викупив материн брат, а на Сварож-день у руку королевича влучила невідомо ким пущена стріла. Відтоді Сігурд оберігав небожа пильніше.

Тепер Доброчин нагадував йому сам про це.

– Нам з тобою одне на віку написано, – сказав він, і Сігурд пильно глянув на нього. – Ти так чи так ніколи не станеш норманським королем, а я – руським або деревським. Тебе не пустять ярли на королівський стіл тільки вже за те, що Ерік – твій батько. А я не хочу й сам.

Сігурд здивовано глянув на Доброчина. Світлий князь ніколи досі не говорив про таке. Той помітив його здивування й осміхнувся:

– Іскоростень міг би й надалі бути стольним городом Деревньої землі. Але всіх наших земель він не міг би врядити. Тепер це посильно тільки одному столу, київському. Лише на тому столі має сидіти наш король, а не чужоземець, – із притиском мовив Доброчин. Він уже бачив, що Сігурд не так уперто відвертає очі вбік. – А в жилах мого небожа тече кров мого діда й батька, бо він – син моєї рідної сестри.

Цього вже можна було не доказувати – цих останніх слів. Сігурд важко підвівся й вийшов. Доброчин не пішов за ним, а сперся ліктями на коліна, поклав гарячі щоки в долоні й дав слабощам зморити себе. Цього небалакучого ярла він добре вивчив ще в Новігороді.

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

До ранку Сігурд спорядив півсотні свейських та норманських дракарів, хоча своїх у нього не було й двадцяти. Доброчин розгубився. На всіх у нього не вистачило б платні, та Сігурд зрозумів це й заспокійливо махнув рукою:

– Ти вчора забув сказати мені про одне: що твоєму небожеві потрібна моя допомога, а моєму – твоя... Вони не хочуть іти до конунга на Готланд, – кивнув Сігурд на мурашник вікінгів коло пристані. – Хочуть іти на схід, і я нічого не годен їм удіяти. Якщо тобі не вистачить срібла на всіх, я сам сплачу половину.

Доброчин стримано кивнув, і того було досить: цей вікінг не полюбляв занадто пишні й велемовні слова.

Вирушили перед полуднем, тільки-но пересівся рясний дощ, а з Вестгайма прибули Володимир, Олаф та Астріда.

Доброчин глянув понад головами веслярів назад. Дракари пливли довгою низкою, передній уже заплив на той бік острівців, що відділяли море від Упсальського озера, а задні ще погойдувалися коло причальних поплавків та колод.

Півтори тисячі варягів, зі злістю подумав Доброчин; я все життя боровся з цими татями, а тепер мушу дякувати їм...

Він мигцем глянув на Сігурда. Сігурд на викликав у нього того самого почуття. Роздратування, навпаки, несподіваним чином уляглося, й Доброчин уже спокійно глянув на двох юнаків – князя й королевича. Обом минав вісімнадцятий рік. Обидва були ізгоями, й жоден з них не мав певності в прийдешньому дні; але вони мали перед ним одну суттєву перевагу, яка захищала їх од важких дум; свою молодість. Отроки свейською мовою обговорювали достойності Володимирового меча. Але то теж не була розмова двох витязів, січених у січі та боротьбі, а звичайне вихваляння двох підлітків, яким дозволено поносити батьківські мечі.

– Цей меч по-нашому зветься харалужний, – сказав до королевича молодий князь. – Бачиш мереживо на лезі? Немає міцніших понад харалужні мечі! – В голосі Володимира було стільки гордощів, що Доброчинові раптом стало сумно за себе й за сина своєї сестри. Володимир більше не мав чим похвалитись. У них була одна-єдина ладдя, якою вони втекли з Новагорода, взявши зо два десятки найвірніших витязів та княжий скіт [9][9]
  Скіт – скарб.


[Закрыть]. А той безпритульний королевич міг би сказати одноліткові: «Ану ж бо поглянь, скільки в мого вуя дракарів та вікінгів!»

А що має Володимирів вуй? Доброчин з запалом звернувся до богів небесних: «Якщо ви справді там жиєте й жалуєте своїх людей – споможіть нам у цю лиху годину!..»

Й важко зітхнув: молитва починалася зі слів невіри. Це мовби стало знаком на те, що чоловік мусить сам за себе дбати, бо якщо там нагорі і є хтось, то в нього доволі небесних клопотів. Кожен мусив промишляти сам.

Доброчинові й досі крутило руки та ноги, але вчорашнє почуття безвиході розвіялося й зійшло. Світ уже не меншав і не загрожував, як серед отих вогких кам'яних стін.

Кам'яниці завше викликали в ньому пригнічення. Він навіть дивувався з людей, які зводили собі кам'яні теремниці.

Жона норманського короля-небіжчика сиділа біля насаду корми, вона вже не носила чорної жалоби, й це чомусь навертало Доброчинову думку на власну сім'ю. Рятуючи Володимира й себе від розлючених варягів, Доброчин сховав сім'ю під Ладогою в надійних людей: і своїх синів та доньку з Богуславою, й Малушу та Володимирову жону – чехиню Людмилу, яку висватав в оломоуцького князя щойно перед тим.

Пливли майже за вітром, піднявши полотнища чорних вітрил. На деяких були зображені зубаті бичачі голови, на інших – червоні або білі хрести, й тільки одна ладдя була з червоним Сонцем на білому вітрилі: покровителем Новагорода за часів Доброчина й Володимира був Дажбог, котрого лише подумки чи пошепки називали Хорсом, як належало називати всіх богів, земних і небесних, щоб про це не здогадалися божі вороги.

Вітер надвечір подужчав, хвилі щораз настирливіше били в правий насад, і королева-вдова Астріда почала болісно морщитись. Олаф сміявся з матері й удавав, ніби падає в воду. Королева не витримала й нарешті попросилась під настил корми, де все було забите міхами з водою та харчем. Сігурд пильно вдивлявся в затуманену далину (десь там мав бути крайній острівець Арандської купи, на якому він збирався провести ніч), але нічого не міг розгледіти.

А вітер міцнішав і ставав злим. На дракарах уже хвилювалися, потомлені вікінги збивали весла й частіше змочували водою рипучі кочети, лаючи своїх ботсманів, які розучилися тримати стерно в руках. Це були поки що приховані закиди Сігурдові, але він знав, що незабаром неприязнь стане відвертою, якщо так і не пощастить надибати того клятого острівця.

Доброчин теж пильно вдивлявся в почорніле море, але й він не міг нічого розгледіти в пітьмі. Нарешті Володимир уздрів праворуч блимаву зірочку, яка то зникала, то знову спалахувала в суцільній чорноті.

– Для зірки наче б занизько... – сказав Доброчим.

В усякому разі, належало спробувати. Сігурд крикнув до ботсмана за стерном:

– Праворуч!

Зірка мовби потонула в воді, але коли врешті виринула, Доброчинові здалось, ніби вона стала ясніша.

Врешті зірка виявилася буйним багаттям серед скель, і ботсмани заходилися шукати чистого берега, бо на вузенькій смузі піску, де стояли чотири дракари й дві менші ладді, не лишилось вільного місця. Коли ж доправилися до пісків, їх зустріла півсотня озброєних мечами вікінгів. Чільний підійшов до Сігурда й проказав;

– Ярл Торіссон з Еланду! – й ударив себе в груди кулаком.

– Ярл Сігурд Еріксон. Хочу заночувати на острівці.

– Місця вистачить, ночуйте. А вранці попливемо гуртом.

– Куди прямуєте?

– Чекаємо на вас. Конунг Олаф звелів завернути всі твої дракари, якщо з'явишся на Арандських островах.

– Як же ти думаєш мене завернути? – розсміявся Сігурд і показав ярлові Торіссону на довгу низку своїх човнів, що вже кінчали причалювати в темряві. – Маєш усього шість човнів?

Ярл відповів не зразу. Він був одверто спантеличений і довго добирав слова, тоді ще довше бухикав.

– Конунг Олаф мені не казав, що ведеш по собі таку силу, – нарешті вимовив він. – Я з тобою не зможу впоратися.

Вікінги Сігурда назносили дров, якими був закиданий берег, і над морем спалахнули сотні багать.

Доброчин зашепотів до Володимира, коли для них двох поставили окреме шатро:

– Бачиш оцих варягів?.. Це ж ми з тобою прикликали їх доброхіть.

– А як же ще можна прикликати? – здивувався молодий князь. Він так само, як і його вуй, ненавидів тих варягів, що поралися десь там у їхній землі, цих же мав за друзів, які допоможуть йому повернути собі новгородський стіл, даний йому батьком Святославом.

Доброчин сам до себе голосно запитав:

– А що робитимемо з ними в Новігороді?

Голос прозвучав так, наче ці слова мовив йому хтось інший, зовсім чужий і байдужий чоловік, і це змусило Доброчина підхопитися.

– Чуєш? – пошепки сказав він, бо в шатра теж були вуха. – Поклянися мені на мечі, поклянись такими словами: «Хай мені шмат хліба в горло не йде, хай не зможу води проковтнути, хай мене не прийме Матір-Земля, коли я всеньке життя не нищитиму варягів!»

Князь Володимир мовчав. Од нього вимагали страшної клятви, клятви на все життя, а він не був готовий до цього. Та коли лезо Доброчинового меча скреготнуло в піхвах і тьмяно блиснуло в сутінках шатра, на очах Володимира виступили сльози. Він гарячкове зняв свого меча з підпори й кинув навхрест на дядьків меч. Тоді так само квапливо заходився скидати з шиї й пальців усе золото, що було на нім, бо золото додає людині нещирості, а щирим воно стає тільки в Матері-Землі.

І присягнув угору правицею.

Все тіло його пройняв якийсь не звідуваний досі трем, і голос теж тремтів і вривався до хрипкого шепоту, й світлий князь Доброчин раптом відчув, що син його сестри аж оце стає дорослим...

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ-ТАКИ

В П'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Уже вчетверте Володимир і Доброчин разом з варягами ночували в новгородських переділах: три дні пливли повз погости й села чудських племен, а вчора ввечері розіп'яли шатри на землях Воді – їхніх найближчих родаків. Молодий князь не приховував хвилювання. Наступного дня Сігурд обіцяв досягти гирла короткої повноводої річки Неви, а то вже було майже вдома.

Назустріч траплялося чимало варязьких і новгородських дракарів та ладь, із деякими ботсманами Сігурд сходився просто в морі й подовгу розпитував, що діється в Новігороді та суміжних краях. Доброчин теж не минав слушної нагоди.

Для себе він почув головне: до Новагорода ще це дійшла чутка про їхнє повернення, в городі так само відбуваються гамірні торжки, повно гостей з країв близьких і далеких, лише віча посадник Арфаст Глібович Муромський заборонив. Арфаст був побічним нащадком Рюрика.

– Сьогодні будемо в гирлі Неви, – сказав Сігурд уранці. – Озеро Нево теж подолаємо за день, а позавтра зайдемо в гирло Волхова...

– Якщо морський бог дасть. – Доброчин намагався стримувати схильного до захоплень варязького ватага.

– А звідти до твого Новагорода також день.

– Супроти течії? – нагадав Доброчин. – І супроти вітрові.

Сігурд мусив зважити на його слова, хоч вітер ще міг п'ять разів змінитися до того часу.

Королева Астріда та її син Олаф уже третій день не вилазили з-під настилу корми: їх пойняла вельми бридка морська хвороба, а ліків од неї не було.

По обіді Доброчин сказав Сігурдові:

– Посадови небожа на ключ.

Сігурд насилу витяг Олафа з-під настилу. Очі в королевича були наче залляті молоком, збляклі губи кривилися й сіпались, він ледве тримався на ногах. Тоді Доброчин зігнав одного вікінга з ключа й натомість посадив свого небожа. Володимир жваво замахав довгим веслом, зиркаючи на хворого королевича. Олаф мовби збагнув, що від нього вимагають, і сів на лаві поряд з ним. Попервах весло зовсім не слухало. Доброчин потяг Сігурда на носовий настил, а коли вони трохи згодом озирнулися, то не впізнали юнака. Олаф працював з несподіваним жаром, весло його більше не стукалось об сусідні весла й стало з ними в лад. А Сігурд спочатку не вірив у такі ліки.

ТОГО Ж МІСЯЦЯ

У ВІСІМНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Позаду лишилися Нева й озеро Нево, вкрите зморшками дрібних брижів. Дракари низкою входили до поцяткованого піщаними острівцями гирла Волхова. Зустрічні судна траплялися вже на кожній версті. Але Доброчин і тепер не підганяв Сігурда.

– Постіймо в Ладозі якийсь день. Хай «посадник» Арфаст має більше часу для страхів, – сказав він.

За півдня від гирла стояв давній город Ладога, а недалеко від нього той погост, у якому Доброчин сховав своїх родичів. Тепер його самого проймав страх. Він так давно не мав про них жоднісінької звістки, в Свенельда ж була довга й пазуриста рука, і в грудях Доброчинові дедалі частіше кололо.

Ладога не швидко відкрилась їхнім очам: город стояв на невисокому острові, стіни та чотири вежки його ледве здіймалися над верхівками найвищих дерев, що обступили береги довгастого озера. Доброчин одтрутив ботсмана й сам став до стерна. Йому не раз доводилося причалювати в Ладозі. Озеро було мілке й закидане майже невидимими валунами, тут не кожен зміг би провести ладдю, не сівши на валун або не розпоровши днище.

На найближчій вежі вдарив дзвін, і коли дракар торкнувся боком причалу, сторож стурбованим голосом гукнув:

– Що ви за люди?

До Ладоги рідко приставало стільки дракарів та ладь. Він швиденько збіг із вежі й почав зачиняти ворота, тоді знов озвався вже з гори:

– Що ви за люди?

Городні стояли на не дуже високому насипному валу, й з води Доброчинові було добре видно розгублене обличчя сторожа.

– Вже ось обід, а ти й досі не прокліпався? – спокійно проказав Доброчин. – Князь новгородський Володимир та його посадник! – уже з притиском докинув він.

– А я й дивлюся – ти це чи не ти! – зрадів сторож. – І Володимир Святославович онде на кормі, їй же богу, правда! То це ж ви як? Повернулися з убігу? Й варягів многих ти нарубав.

– Одчини ворота! – гукнув світлий князь, утрачаючи терпець вислуховувати балакучого сторожа. – Хіба не видно й так? Повернулись до Новагорода! Відчиняй.

– А це не Новгород, – спокійно почав пояснювати воротар. – До Новагорода ще день з гаком дороги. А супроти вітру й два дні. Цей город зветься Ладога, а Новгород – на озері Ільмень. Вийдіть назад у Волхов, а там зверніть у праву руку й гребіть супроти води! – охоче пояснював сторож, бо така валка невідомо чиїх ладь не сулила йому добра.

Доброчин остаточно втратив терпець і сердито крикнув:

– Ану відчиняй, бо враз пришпилю тебе до городні стрілою! Ну ж!

Кілька варягів і справді похапали луки. Доброчин глянув на них і раптом поник. Варяги могли взяти Ладогу приступом, а тоді їх і не викуриш звідсіля. Він махнув на лучників і сказав якомога спокійнішим голосом:

– А погукай-но там когось. Тисяцького чи посадника.

– Я тут, – негайно почувсь інший голос, і Доброчин спочатку був здивувався, тоді згадав, що сторож уже давно зняв тривогу, вдаривши в дзвін. – Чого хочеш од нас, княже Доброчине? Якщо я тобі відчиню, а взавтра гору над тобою візьме Арфаст Глібович, я позбудуся голови. Він і так на мене косо зорить, а я ж іще й клявся йому на золоті та на мечі.

– Ти як звешся? – спитав світлий князь.

– Боярин Путята Кислиця.

Доброчин уперше чув таке боярське ім'я, тому спитав у посадника:

– А родом ти з яких країв, боярине Путято?

– З Римова на Сулі.

– Послухай, – сказав Доброчин. – Я не хочу заходити до Ладоги. – Вірність Путяти дедалі дужче подобалася йому. – Дай мені лише кілька возів і коней.

– Підійди до Красних воріт, – негайно відгукнувся Кислиця.

Невдовзі з Ладоги вивели двадцять осідланих коней і п'ять парокінних возів.

Досі Володимир стежив за всім з усмішкою. Він зрозумів, чому вуй відмовився заходити до Ладоги: Володимир і досі не міг забути його схвильованого шепоту в нічному шатрі. Але сьогодні Володимира охопило почуття якогось лінькуватого споглядання. Та коли сів у сідло норовистого буланого коня, його взяла нетерплячка. Десь там за лісом та болотом стояв погост, у якому вони з вуєм сховали своїх родичів, найрідніших людей.

Якби не ці вози та два десятки вершників позаду, Володимир зострожив би буланого конягу й погнав його з усіх сил. Але запряжені в хомути коні бігли вайлуватим підтюпцем. А що, як Арфаст Глібович вистежив той погост, з охололим серцем подумав Володимир. Путята Кислиця не згадав ні про що таке, хоча погост був ладозький. А може, Путята саме через це й не схотів пускати їх до Ладоги?

Володимир притримав коня.

– Чого цей Путята не впустив нас до города? – сказав він.

З білих плям на Володимирових щоках і чолі Доброчин здогадався, про що питає молодий князь, але не хотів завчасно його втішати. Доброчина давно вже непокоїли такі думки. Він думав про своїх родичів на глухому погості, але не міг не думати про дракари та ладді, що лишилися під Ладогою. Від варягів можна було сподіватися всього: вони могли взяти Ладогу мечем і засісти в городі, могли просто розгарбати його й спалити вщент, і Сігурд не міг би їм завадити.

А тоді знову линув думкою на погост, а з погосту вертався до посадника ладозького. Володимирові невисловлені страхи посіяли ще більшу смуту в його душі, й коли на горбку зачорніли перші стріхи погосту, він уже майже напевно знав, що в житті не може все йти тільки плавною злагодою.

Тим часом сонце схилилося над західні бори, світило просто в очі, й годі було щось розгледіти серед хижок над горбом. Володимир, мов зацькований вовк, шарпав коня й розглядався. П'ятеро варягів сиділо на возах, верхи їхав десяток новгородських воїв, і майже кожен тримав у руках повід заводного коня: заводних Доброчин звелів узяти про всяк випадок, а тепер ці коні навіювали Володимирові ще лихіші думки. Коні без вершників поверталися тільки з ратної січі.

Видовище позаду було просто сумне, й, щоб не піддаватися тим лиховісним знакам, Володимир зострожив буланого коня. Норовистий кінь скоторився й став диба, коли ж Володимир нарешті змусив його перейти на рівний галоп, з-за крайньої хижі вигулькнула молода ратайка чи робітниця. Вона була в латаній-перелатаній свиті й несла на руках дитя.

Помітивши стількох верхівців, жінка шаснула назад за ріг, а Володимир погнав коня до знайомої старостиної хати. Доброчин та інші вершники наздогнали його аж тут.

Матір Володимир упізнав одразу. Велика княгиня київська стояла й дивилася на нього з темних сіней. Володимир зіскочив із сідла й несміливо пішов назустріч матері, тоді розгубився й уповільнив крок. Простоволоса материна голова була вся сива, але його вразила не так її несподівана сивина, хоч матері минав ледве тридцять восьмий, як брудне подерте вбрання.

– Оце ми з вуйком... – почав був молодий князь, не знаючи, як повести себе.

З хати вискочила дядькова жона Богуслава, за нею обидва його сини – Коснятко та Вишата, а донька Славка трималася матері за шию й перелякано глипала на незнайомих страшних чоловіків...

– Ну, як ви тута? – озвався Доброчин.

– Живі-здорові, – сказала княгиня-вдова братові й заллялася несподіваними сльозами. То були перші сльози, які Володимир побачив у материних очах. – Коли це все скінчиться?

Доброчин нічого не відповів, його жона Богуслава міцно тримала чоловіка за руку, хоча цього й не личило робити отак при всіх. Коснятко й Вишата позирали па призабулого батька вовченятами, а Володимир дивився на носаки чобіт.

– Он і твоя Людка, – сказала мати Володимирові й кивнула за хлівець, де тупцював староста погосту, не зважуючись підійти ближче до високих гостей. Коло старости спинилася та сама жінка, обшарпана й з немовлям на руках, яку він сприйняв був за бідну ратайку чи холопку.

Велика княгиня Малуша сказала йому:

– Оце твоя княгинька Людмила.

– А з ким то вона?

– З Вишеславом.

– Яким?

– Княжичем Вишеславом Володимировичем!

ТОГО-ТАКИ ВЕРЕСНЯ

В ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Варязькі найманці стали за Ладогою. Ворота города вже третій день лишалися на замках, боярин Путята Кислиця не робив спроб налагодити перемови, Доброчин теж йому не докучав, навіть не думав докучати, хоча легко міг би взяти город за півдня, та й то не всією потугою.

Він діяв навпаки: сказав Сігурдові розбити стан за п'ять верст од Ладоги.

– Так можна вистояти до самої зими, – трохи глузливо сміявся Сігурд, але Доброчин мовчав.

За ці три дні з Ладоги не було жодного сольства, зате згори раз по раз прибували прості й мережані ладді, пливли поодинці й гуртиками, під парусами та без парусів. У Новігороді відразу ж довідалися про повернення Доброчина, бо чутки прудкіші за коня й стрілу. Перші новгородці з'явилися ще вчора перед смерканням.

Доброчин дуже розраховував на цих гостей, дарма що викликали невеселі спогади. Якщо плід наллявся й достиг, сказав він вірному сотникові Ждану Будимировичу, грушу не треба трясти: плід сам упаде з дерева. А після розмов з багатьма гостями він уже знав, що чекати лишилося недовго.

Перед обідом прибув новгородський тисяцький Угоняй. Доброчин чудово знав цього багатого боярина, високого згорбленого бороданя, який ніколи не розлучався з кутою міддю сулицею, що правила йому за ціпок. Угоняй був у кожушку й високих ловецьких чоботях, чиї підбиті псиною халяви поскочував нижче від колін. Усе те вбрання мало справляти враження, нібито новгородський тисяцький випадково заблукав аж сюди, полюючи звіра.

Доброчин удавав, що вірить у ті його ловецькі чоботи.

– То це ж ти як: уже вертаєш після влозу до Новагорода? – спитав він.

– Ще тільки зібрався... – потрусив сивою лопатою бороди Угоняй. – Мої ушкуйники вже всі подалися до Білого моря – добувати рибій зуб, один же мій челядник видів на Свирі многого соболя, дай, думаю, піду...

– А як життя-буття в Ногігороді? – спитав Доброчин, якому набридли лукаві теревені.

– Да як... – замулявся боярин. Він хотів би довше побалакати про соболя та риб'ячий зуб, аби зробити «випадкову» зустріч не такою вимушеною. – Да оно звісно як. Время тепер суморочне...

– З Арфастом Глібовичем добре живете?

– Варяги завсігда пекли Новугороду, – пішов на більшу відвертість Угоняй.

Доброчин глянув на Володимира. Молодий князь був думками далеко від цього шатра, й Доброчинові стало прикро. Небіж не вмів довго думати про щось одне.

– А що мислить новгородський посадник? – спитав у боярина Доброчин.

Новгородський тисяцький глянув з-під кошлатих брів і сказав якнайщирішим голосом:

– Новгород і досі має за посадника тебе, світлий княже. А той Арфаст і спить головою на сідлі.

– Лаштується на влови? – лукаво подивився Доброчин.

– Та нехай хоч і на той світ лаштується, нам хіба що! Родак і прихвостень Змія Горинича.

– Він і тоді був його родаком.

– То ж були збаламутились варяги, а в наших же сила яка: по сотні кривого та сліпого... – Боярин зрозумів його натяк. – Тепер би ми стали за тебе горою!

Доброчин водив пальцем по мережаному вруччі свого меча. Тоді цей самий тисяцький воєвода не вдарив пальцем об палець, аби порятувати Володимира та йот, коли варяги вчинили були смуту.

– Це тільки твоя думка така? – зумисне викликав його Доброчин на відвертість. – Чи тебе послали бояри новгородські до мене слом?

Він довго цілився й добре влучив. Новгородський тисяцький ніяково посміхнувся й важко-важко зітхнув. Далі прикидатися було нічого. Він хрипко проказав:

– Коли рішиш іти на Новгород, пришли когось до мене й дай знак. І хай нам дідівські боги помагають.

Увійшов Сігурд і став коло пройми шатра, схрестивши на бороні великі дужі руки.

– Плід іще не зовсім достиг, – сказав йому Доброчин свейською мовою. Сігурд нічого не зрозумів, але зі звичайною чемністю посміхнувся. Тоді Доброчин знову звернувся до верховоди новгородських бояр: – Нам нема куди квапитись, воєводо, грушка рано чи пізно сама впаде – пощо ж без надоби трудити руки?

І все-таки його зрозуміли всі троє в шатрі. Володимир підхопився й швидко вийшов, а Сігурд розчаровано позіхнув.

– Посадник Арфаст Глібович про мене знає? – запитав у боярина Доброчин.

– Весь Новгород знає.

– І що ж Арфаст?

– Боїться. А до Києва вже не добіжить: дороги й волоки розгрузли.

– То ти скажи йому, хай не боїться, – мовив до боярина світлий князь. – Я не вчиню йому лихого, так і скажи. Якщо відчинить мені ворота Новагорода, дозволю діждатися в городі зими, поки дороги підмерзнуть. А ворота хай одчинить післязавтра в обід.

ВЕРЕСНЯ Ж

У ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТЕ

Було хмарно, й сіявся холодний дрібний дощ, але Новгород мовби днював і ночував на торжищі. На кожному кутку й перехресті стояли криті парусиною купецькі вози. Тивуни й челядники купців до хрипу дерли горлянки, але майже ніхто нічого не купував. У ходу в новгородців були сьогодні лише пироги та бублики: по срібній векшиці за п'ять або й три, бо пекарі не встигали підносити.

Володимир товкся в натовпі простих і чорних людей, якими були переповнені вулиці. Зранку він виходив усі новгородські кінці. На ньому було чорне корзно з наголовником, який спадав мало не на самий ніс, і ніхто не впізнавав молодого князя. Від довгого ходіння ноги Володимирові аж гули, хотілося їсти, але не мав за що купити бублика чи пирога. А до дідинця не хотілося вертати.

Він уже другий день просто втікав з того дідинця, переповненого гридьбою та боярами. В городі було понад півсотні лише словінських боярських родин, які мали багаті землі попід Новимгородом і Псковом, у Вожанських, Їжорських, Веських, Водських, Мерських та Муромських краях, у краях пермі та югри, печори та зирян, що давали дань риб'ячим зубом і моржевою скорою, з якої новгородські рукомисники виробляли червоні непробивні щити.

Кожен боярин та боярський син поспішав засвідчити свою вічну любов і відданість, хоча світлий князь Доброчин Маломирович відчув був на своєму горбі, чого варта ота їхня відданість. Цим боярам-купцям та земляним господарям потрібна була в Новігороді лише тверда рука, здатна захистити їхні торги та товари: аби довший меч і важчий кулак, байдуже – свій чи варязький.

І все-таки Доброчин цілувався до новгородських бояр.

Зате Володимирові було тепер не до цих клопотів. З боярами та купцями впорувався світлий князь, Володимир же намагався дати раду своїм власним гризотам.

Коли тиждень тому Володимир побачив на заладозькому погості Людмилу з отрочам на руках, його збурила якась невідома ворожа сила. Він випадково зиркнув був княгиньку й перед цим, коли першим наблизився до погосту. Тоді Людмила була в дранті й нагадувала казна-кого: робітницю чи ратайку. Потім він удруге побачив свою молоду законну жону, а мати сказала, що на руках у Людмили – його син.

Спочатку Володимир думав, що то в ньому викликала відразу ота одіж на ній. Але ж так само були вбрані й мати та вся вуйкова родина. Староста погосту зумисне вбрав їх так: щоб новгородський та ладозький посадники їх не вистежили. Володимир не знав цього, та справа була не в тому, а в безлічі невідомих йому інших причин.

Наступного ранку Людмила вийшла із свого шатра в ратному стані, з голови до п'ят убрана в дороге княже вбрання, яке сяяло коприною, сріблом і золотом. З-під мережаного подолу виглядали мережані ж золотом червоні чобітки. Обличчя її сяяло радісною гідністю. Вона була сама: сина лишила на свекруху та княгиню Богуславу.

Уздрівши такою свою молоденьку жону, Володимир аж рота з подиву роззявив. Він і сьогодні ледве впізнав її. В тому не було нічого дивного, бо скільки вони бачилися після весільних треб? Сватівники привезли Людмилу з Чехії наприкінці серпня, місяць заплітали косу молодій, сховавши наречену від чоловічого ока. В середині жовтня почався весільний обряд, який тривав також місяць. Увесь цей час чеська князівна не скидала покрову з очей, і лише потім увели її до княжої одрини.

В одрині горіла одна свіча, на яку молода сама ж дмухнула, соромлячись його й себе. Так цілу ніч вони й перебули в темряві.

А вранці Доброчинові хтось доніс, що варяги вчинили заколот і готуються всіх їх перебити. Володимир бачив свою жінку й удень, але княгинька Людмила, як і мати та вуєва жона, були заповиті по самі вічі, всю дорогу їх переслідував постійний страх, що недруги кинуться їм навздогінці, й Володимирові було не до розглядань.

Пливли невеликим човном без насадів. У човні, крім них, було лише зо два десятки вірних мужів та отроків, які не змогли б оборонити їх і себе, коли б варяги почали наздоганяти.

Вже під Ладогою світлий князь Доброчин сказав, що має тут на якомусь погості вірного старосту, який сховає жінок і дітей.

До погосту йшли пішки й прибились аж надвечір, уникаючи сторонніх очей. А коли влаштували дітей та жінок і подалися назад до Ладоги, западала ніч. Тоді вони блукали серед боліт до самого ранку.

Ото стільки бачив Володимир свою жону торік. Тепер він дивився на неї вдруге, й нічого дивного в тому не було, що не міг її впізнати.

Шатро княгинь стояло осторонь від Доброчинового та його шатра, варязькі ж вогні диміли кругом досить широким колом, звідти долинали приглушені, невиразні голоси. Підступивши на кілька кроків, Людмила потупила зір.

– Кня-аже, – розтягуючи звуки на чеський лад, сказала вона Володимирові. – Твій син уже прокину-увся і жде тебе...

Тієї єдиної шлюбної ночі княгинька вміла розмовляти лише по-моравському, при тому смішно розтягувала слова. Тепер вона говорила вільно й сливінь чисто, вивчивши мову мужа за минулий рік, лише подекуди розтягала звуки: Вишесла-ав...

Це її вміння говорити ще дужче вразило Володимира, він розгубився й тепер уже зовсім не знав, що відповісти і як повестися. Лише ствердно кивнув. Перед ним стояла зовсім не знайома й чужа людина, й коли б не мати та вуйкова жона, міг би подумати, ніби хтось його навіщось обдурив.