Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 39 страниц)

– Не радій, – кажу, – бо не можу тебе брати.

– А я, – каже, – ще пожду.

Кажу, довго доведеться ждати. Якщо хто сватає – виходь.

Каже, ніхто не сватає. За чорного сама не піду, а бояр уже не стало: тільки Претич, та й той має жону. Чи йти за чужинця?

– Кажу – не йди. Але якщо стара й справді, кажу їй, дасть мені волю, мені все одно буде не до жони.

– Чому? – питає.

– Бо маю змагатися за волю Деревньої землі, а це ж не рік і не двоє. Ліпше не жди.

– Скільки треба, – каже, – стільки й ждатиму. Думаю собі: до чого ж довели зайди-чужинці навіть наших бояр – ходять по рідній землі, мов неприкаяні! Ярли викурювали їх із сіл. Ну, а з чорними людьми було ще гірше. Спрежда в кожному селі й городі був княжни чи боярський суд, за кожен гріх і переступ була давня правда: за вбивство чоловіка-стільки-то кун, а ще йі право мститися, за вбивство худобини чи за татьбу-стільки-1 о. За все свій наряд. А тепер кожен варяг став тобі суддею... Як тільки може, знущається гридьба над нашими людьми...

Кажу ввечері твоїй прабабі, так, мовляв, 1 так, а вона дивиться на мене, мов на якусь мару.

–Ти, – каже, – пильнуй свого діла. Я, – каже, – не сторож гридьбі. Ліпше дивися, щоб тобі ніхто не встромив перцю під хвіст.

Отака була твоя прабабуся, пухом їй земля.

Ну, а нас із Малушею вона обоярила в листопаді – щойно почав на небі з'являтися Золотий Плуг. Підвела нас до того їхнього бога Тура, що стояв у княжому дворі, й каже до мене:

– Клянися й ходи на роту!

Ну, золота на мені не було, я поклав лише меч під того Змія Горинича, проказую слова клятьби, що буду вірним боярином їй і Святославові, а сам думаю: гай-гай, ліпше візьму на душу смертний гріх, аніж служитиму тобі й твоїм братам Щековичам.

Твій батько подав мені бойового череса й харалужного меча, бо мій був старий і вже геть сточений, а сотник Зігберн Лідулфост підвів мені гнідого коня.

Отак я став боярином Святослава, хоч народився сином велійого жупана Деревньої землі.

А Малуші заплітали косу в хоромі. Стара дала їй шапочку з червоним дном, і мамка твоя стала Ольжиною боярівною.

До Любеча ми з Малушею поїхали на третє різдво. Велій жупан іскоростенський теж став боярином. Я його, вважай, і не впізнав – якийсь біленький, сивсиькиіі діде.

А йому ж заледве минав сорок другий рік...

А батько не впізнав Малушу. Він бачив її востаннє семилітнім дитям, а тепер твоя мамка стала дівкою. Вона підійшла до нього й шепотить:

– Ба-атю...

Він аж затремтів. Та мені й самому в очах защеміло... Такого словами не передаси.

Це відтоді в твоєї мамки село Малушине-стара дала. Мені ж дала село під Путивлем, а твому дідові Маломиру коло Дністра. Щоб якнайдалі від Деревньої землі н Іскоростеня.

Отак-то було...

В літо 1415-е від нашестя Дарія,

а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 421-е,

від убивства ж великого князя Оскола в Києві 21-е,

а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 16-е,

а від різдва грецького бога Христа 903-е.

Породила Хельга-Олена дщерь, і заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька Ольга так: «Не дав мені господь бог сина, щоб посадити його на батьковому столі, – на столі його батька князя великого Владимира. Горе мені!

Не маю тепер ні мужа, ні сина!»

Сказав до неї Ольг: «Назву дщерь твою в ім'я города стольного булгарського Преслава – Преславою. Хай убоїться князь Симеон! А мужа я тобі дам іншого».

Спитала Хельга-Олена: «Кого?» Й підвів Ольг сипа Рюрикового Ігоря й мовив: «Ось він!» І заплакала Хельга-Олена, кажучи до свого батька так: «Кого даєш мені мужем? Оцього нікчемного безталанного сироту?»

Був-бо Ігор безвольним і заляканим мужем, а минало йому двадесять і восьмий рік, і ходив тінню за Ольгом, і дерсмсзно тремтів перед ним, боячись прийняти смерть од руки Ольгової, вбив-бо Ольг його батька та Рюрпковпх братів, не смів Ігор слова супроти Ольга мовити. Сказав Ольг: «Оця буде тобі жоною!» Ігор же одказав: «Добре».

Й пойняв Ольгову дщерь.

У літо 904-е.Стяг Ольг теремний хоромець на березі Либідь-ріки, й сказав Ольг до Хельги-Олеїш: «Це буде Преславним селом!» І росла в ньому Преслава, булгарська княжна, люди ж насміхалися й прозивали княжну Передславою, а село – Передславиним селом.

У літо 905-е.Прийшли до Ігоря сестри його – старша, Гертруда, й Кунегунда Одноока – й сказали йому: «Пощо слухаєш Ольга й коришся татеві? Він убив батька нашого Рюрика та Рюрикових братів, а ти тремтиш перед ним усівва удами своїми. Підсип зілля труйного в його вино, як він підсипав Рюрикові, Сіневсу й Труворові, помсти за нашого батька та наших дядьків, як личить ярлові й мужу!»

Сказав Ігор сестрам: «Боюсь!» А сестри мовлять до Ігоря: «Якщо боїшся отруїти його чи посікти мечем – прожени його дочку Хельгу!» Й знову сказав Ігор до сестер: «Такоже не важусь. Аще він отруїв батька нашого та його братів-то мене також отруїть. А має й двох синів-отрочат: Асмуса й Свенельда, цьому ж Асмусові минає тринадесятий рік. Ольг отруїть мене й посадить Асмуса, сина старшого на київському столі».

Спитали сестри Ігоря: «Як же маємо рятувати своє життя? Коли-бо Ольг отруїть нашого брата, то мс пожаліє і його сестер». Ігор же мовить: «Маю на думці вчинити так: не прожену дщерь Ольгову. Поки Хельга буде мені за /кону, Ольг не зведе мене зо світу, коли-бо помре, його дщерь буде в Києві великою княгинею. По смерті ж Ольговій сини його будуть у моїх руках: усе може вчинитися з Ольговими синами Асмусом і Свенельдом. Я же не матиму синів, досі-бо жодна моя належна холопка не понесла в череві дитини».

Й сказали до Ігоря сестри його: «Горе родові Рюриковому! Немає месника за його кров!»

І ходив далі Ігор за Ольгом, і чинив усе, як велить, і не мав зваги сказати слова спротиву. І все такоже чинив, як веліла жона його Хельга, іже поставила на Лисій горі вні Києва грецьку божницю дерев'яну святого Іллі. Був-бо Ігор слабий духом і удами, й ніколи не вмів звершити того, що намислював, і був тінню свого тестя й своєї жони.

Року 987-го

МІСЯЦЯ ЛЮТОГО

В П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Цей рік з першого ж дня мав стати особливим: уранці першого січня на усході з'явилося троє сонць – двоє по боках і одне посередині, й ніхто не знав, котре з них тире. А першого лютого над Києвом прокотилася літня гроза: дощ був рясний і теплий, а з-за Либеді та Передславиного раз по раз били перуни, неначе в горобину ніч або на Купала.

Орачі з навколишніх сіл та кияни стурбувалися за врожай, Доброчинові та декому з бояр це здалося лихим знаком. Єдиним спокійним чоловіком у Києві був Стан, вісімдесятивосьмирічний старійшина волохів. Стан сказав:

– Нічого лихого цього літа не бійтесь. Буде тільки затяжна весна, а неврожай на мак та на вишню.

Й це миттю приспокоїло киян. Хай би мак не родив і сім років – голоду не було б: кожен знав цю приказку.

Другого ж лютого почалася справжня й звична зима, за три дні навалило по коліно снігу, м'якого, мов лебединий пух, яким бояриням і княжим жінкам набивають перини та узголів'я.

Доброчин прокинувся вдосвіта й вийшов протоптати стежку в незайманому снігу. Це ще з невільницьких літ завжди викликало в нього почуття якоїсь причетності до вічного й без кінця повторюваного світу. Він сам не розумів цього почуття, але на душі щоразу ставало вільно й просторо.

Доброчин пройшов цілиною до Володимирової кам'яниці й глянув на вкриту снігом вежу Подільських воріт, що здіймалась по той бік заборол княжого двору, тоді озирнувся на тихе порипування снігу й побачив старого одновухого пса. Пес підійшов і мовчки став коло князя. Доброчин провів долонею по його набокуватій голові:

– Також маєш свої клопоти?

Пес по-людському важко зітхнув. У нього була геть сива морда й розумні очі, він так задумливо дивився на чорне небо й свіжий сніг, наче всвідомлював оту вічно повторювану безконечність, яка викликала в Доброчина невиразні й майже несвідомі відчуття.

– Й ти маєш душу, – теж зітхнув Доброчин, намагаючись запам'ятати мить отієї причетності, що охопила все його єство. Тоді він помітив коло дальніх стаєнь кількох людей, і його взяло легке розчарування. Доброчин усміхнувся й пішов своїм же слідом назад. Усе було не так просто, кожна думка й кожен порух мали свою межу, просторий княжий двір теж почав здаватися тісним і суточним, і Доброчин з надією глянув у мерехтливі простори зір. Тільки там було безмежжя. Потім на причілку кам'яниці засвітилось вікно, й це повернуло князя на землю. Він мовби вдруге прокинувся й увійшов у коло звичних думок. Мав повідомити Володимира, що в нього позаторік народилося ще двоє синів. Рогніда розщедрилася близнюками, зачавши в ту ніч, коли була вирішила вбити мужа.

Доброчин поплентав на хозний двір. Він любив заходити до стаєнь раннього досвітку, коли ще не було конюших і сходилися перші робітники. «Як дивно влаштовано чоловіка», – подумав він, удихнувши різучих парів сечі та свіжого гною. Це неодмінно повертало його до найтяжчих холопських літ, а йому було приємно. Мабути, це через те, подумалось князеві, що замолоду чоловік найживучіший і легко переносить біль. Навіть страждання тих років здавалися не так стражданнями, як відчуттям подоланих мук. Молодість завжди перемагала.

Робітники й челядники вже позапалювали скіпки вздовж усієї стіни, дехто вигрібав гній і покрикував на коней. Якийсь молодий голос незлобиво вилаяв коня: «Повернись! А най би ся оно єму сквасило...» Доброчин пройшов уздовж стайні й побачив незнайомого вусатенького юнака, який лаявся Муромцевими словами. Все замкнулось в один вузький нерозривний круг.

Доброчин підійшов до свого вороного. Кінь вигнув шию й заходився бити копитом у настил. У нього ще не було вичищено. Доброчин узяв у найближчого холопа вила й вигріб гній у рівчачок, а тоді приніс із кутка оберемок сіна. Холопи знали цю звичку князя й не дивувалися. Коли він вийшов із стаєнь у двір, уже розвиднялось. На кам'яному теремі стояв великий князь. Він побачив вуйка і збіг до нього, щоб побажати доброго дня. Звістку про близнюків Володимир Святославович сприйняв значно схвильованіше, ніж того сподівався Доброчин, але перспіггав дуже стримано:

– Всеволод і Мстислав?

Усе знову було непросто. Двадцятисемирічний Володимир переживав останні юначі літа, коли отрок ще живе серцем, але в ньому вже визріває муж. Стриманість небожа втішала Доброчина.

Повз них промайнув гуртик десяти-п'ятнадцятирічних отрочат, серед них і Доброчинів син Вишата, який був найстаршим і, певно ж, верховодив над усіма.

– Бояться отця Григорія! – задоволене сказав Доброчин, дивлячись услід боярським та княжим дітям, які бігли до училища вчитися письма й четма. Училище було в Ольжиному дворі на Щекавиці, де сиділи отець Григорій та нешлюбні Володимирові жінки.

Доброчин потяг Володимира до свого хорому. Останнім часом він заходився дедалі наполегливіше прилучати його до княжих справ, бо чоловіче єство було далеко це вічне, а старість уже чатувала на Доброчина коли не за Почайною, то за Дніпром.

Поки Богуслава з челядницями лаштувала обом князям снідання, Доброчин знову згадав отрочат, що бігли до училища.

– А сина Любомира Вовка угледів чи ні? – засміявся Доброчин і вдоволено поторкав вуса. – Прислав синка Любомир, а спершу казав: негоже бояринові!

Перед різдвяними святами в Києві була справжня котора: бояри мало за мечі не хапались, коли Доброчин звелів, щоб усіх десяти-п'ятнадцятирічних боярчуків оддали в науку старому пресвітерові. Доброчин ледве вмовив бояр та інших княжих і нарочитих мужів, що письмо й четмо тепер перестало бути справою волохів, бо що то за боярин буде чи князь, який не вмітиме пьсати й четати, а в усьому муситиме довірятись непевним ларникам-писцям? І коли бояри нарешті повкладали мечі в піхви, заратилися боярські жони та жінки. Боярині вдались у крики й голосіння, страшніші за гарячкуваті боярські мечі, немов у кожному теремному хоромі був наглий похорон. Жона Звенислава Претича – Боринка прибігала аж під Доброчинів хором, упала в сніг і заходилася скубти на собі волосся, як наче ховали її єдине дитя. Вона так і верещала:

– Ліпше живим його та в могилоньку покладіть, як ото знущатися та з боярського дитя-атка!..

Вона голосила й качалася в снігу, аж поки вийшов старий Претич та огрів Блудову дочку бичем межи плечі. Претич також не схвалював Доброчинових починань, але не міг дивитись на розтелесовану невістку.

Боярині перестали обсідати княжий двір, але наглухо позачинялися з дітьми в хоромах, і тоді Доброчин сказав:

– Оддам пресвітерові Вишеслава!

Вишеславові минав двадцятий рік, його місце було швидше серед дружини, в такому віці боярчукам і княжичам належало вручати коня й меча, але Доброчин послав сина в училище.

Лише після цього київські боярині здались.

На снідання була холодна яловичина з хроном, бо вранці Доброчин ніколи не вживав гарячої страви та вина, а потім челядниця поставила князям лише по малому пугарику калинової браги. Доброчин сьорбав брагу й розповідав небожеві про те, що мала сьогодні вирішити Княжа дума: йти до Порогів чи аж на Лиман?

Торік з грецьким слом усе було домовлено: отримавши шеститисячний Звенків полк, цар Василій одразу почне готуватися до весілля. Анна прибуде до Корсуня своїм кораблем, а Володимир вийде їй назустріч до Порогів, узявши многий полк, щоб убезпечити від можливого наскоку печенігів, хоча Булгак-хан не був ратний з Києвом і кочував десь аж у низах Сіверського Дінця.

– Пересторога не зашкодить, – сказав Доброчин, коли старці зібрались у думній світлиці.

Але куди йти? До Порогів чи таки до Лиману? Ждан Будимирович стояв за Лиман:

– Ми ж не будемо знати, де хан Булгак. Бува, котрась його орда докочує аж до Лиману? Треба йти на Лиман.

Йому несподівано заперечив малий воєвода:

– А якщо царівна рушить через Переко-оп?

– Кубарою? – засміявся Ждан. – Кубари по землі не плавають!

– Та хіба ж я що кажу-у? – збентеживсь Ілько Муромець. – То я тільки та-ак... А бува, думаю...

Претич сказав:

– Треба йти до Порогів. Бува й справді вирушать через Перекоп навпрошки до Дніпра? А ми ждатимемо на Лимані. Хоч і не ратний Булгак-хан, а все-таки... Береженого боги бережуть.

Він був за цей давно вимріяний і майже невірогідний шлюб Володимира з царівною, шлюб мав урешті взаконити силу й значимість Києва та Русі: такої честі ще нікому не таланило домогтись од Царягорода. Але він одразу хмурнів, щойно подумував про можливі наслідки цього казкового шлюбу. Тоді Претич замикався в собі на всі замки.

Малий воєвода Муромець мав слушність: вирішили йти до Порогів п'ятитисячним полком, щоб остерегтись від будь-яких несподіванок. Цар Василій мав лише одну сестру.

Володимир був жвавий і збуджено посміхався, зиркаючи на бояр, та коли Дума закінчила чиньбу й старці почали розходитись, він раптом притих.

– Не треба наперед журитися, – сказав Доброчин. – Я знаю, над чим сушиш голову.

Це вони вже обговорювали не раз: Володимирові жони... Оті вісімсот наложниць в Ольжиному дворі, в Білігороді та в селі Берестовому не йшли в лік – то були невільниці, холопки. Але ж Володимир мав і п'ятьох законних жінок, а також десять синів і доньок. Минулого року Грек Мудролюб сказав:

– Християнський закон не дозволяє багатоженства. Тепер, коли Володимир прилучився до віри в єдиного бога та його сина Христа, поганські шлюби незаконні.

Перед цим Доброчин радився з отцем Григорієм і перепитав у сла:

– А Володимирові діти? Восьмеро їх!

Тоді ще ніхто не знав про близнюків опальної княгині Рогніди. Грек Мудролюб сказав:

– Діти незаконного шлюбу також не в законі.

Але Доброчин знав од Григорія про інший християнський закон, він сказав базилікові архімандриту:

– А якщо великий князь київський їх усиновить?

Грек Мудролюб засміявся. Обізнаність скіфського архонта на мить загнала його в глухий кут, але він знайшов безпечний для себе вихід:

– Це може вирішити патріарх Николай.

Тепер Доброчин намагався згадати кожне слово й кожен вираз очей Грека Мудролюба. Базилік архімандрит, певно, схитрував: так потім висловився і пресвітер Григорій. Усиновлення міг дозволити патріарх, але це міг дозволити також будь-який інший єпископ. Десь-то базилік просто змовчав про те.

– Коли царівна буде тута, – сказав Доброчин, – вони покрутяться, повертяться та й здадуться. Назад тієї Анни вже ніхто звідси не забере, коли вона побуває в руках «скіфського архонта», як рече пан базилік архімандрит. Не треба наперед журитися.

Журитись належало хіба що за жінок, але тут ніхто вже не міг нічого вдіяти. То була плата за руку багрянородної царевої сестри.

Ніхто не міг зрівнятися в силі з великим князем, він мав право на життя й смерть тисячі тисяч людей, не мав лише одного простого звичаєвого права: права на любов, яку боги дарували кожному смертному за життєві муки.

Це казав колись Доброчин, і це Володимир запам'ятав на все життя. А в зламні літа воно набувало особливої ваги й вирішального значення.

Тепер належало ступити останній крок, і вони обидва, кожен по-своєму, відчували, що в них паморочиться в голові. То був крок у повитий темрявою незнайомий простір.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ТРИДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Доброчин і Володимир ішли понад берегом Дніпра майже два тижні. Позаду лишилися Родня, Воїнь та всі інші низові городи. Десь на тому боці промайнуло вчора гирло передільної річки Ворскли, за якою починалися кочовища печенізької орди. Чотиритисячна комонна дружина йшла правим берегом, а тисяча пішців пливла рівнобіжне з дружиною Дніпром, розтягшись на стрижні двадцятьма ладдями й дракарами.

Товару Доброчин цього разу не взяв: корм для коней та борошно для людей теж пливли ладдями. Два дні Доброчин та Володимир і самі сиділи на чільній ладді, якою тридцять і три роки тому Доброчин плив з Ольгою до Царягорода. Течія швидко несла їх униз – коні ледве встигали за ними берегом, на кормі чатував лише стерновий, а вої розморено смажились під пекучим полудневим сонцем, наставивши йому свої могутні тіла: весла мали знадобитись тільки на зворотній дорозі.

Ця лінькувата розмореність воїв наганяла клейкий сон, і на третій день Доброчин і Володимир покинули ладдю й сіли верхи, лише на ніч залазили в обкладену гексамитом кліть, коли дружинники стриножували коней і пускали пастись. Коней Доброчин звелів тримати на підножних кормах, і Володимир сердився на вуя, що не знати для чого береже овес. Але в Доброчинові прокинувся колишній Ольжин холоп і чашник, який мав усе передбачити на півроку вперед.

– Ладдям од вівса не важко, – жартував Доброчин. – А й коні собі йдуть ступою – досить з них і цієї трави.

Трава в степу ще не встигла пожухнути, але тирса вже відцвіла, й над степом літало шовкове ниття волоті.

Вчора вперше зустріли в степу орду – три невеликі отари овець і табун коней, яких печеніги швидко відігнали геть од Дніпра, вгледівши київську дружину. Володимир уперше був у степу, його тут усе дивувало: куди не глянеш – ні города, ні бодай поганенького села, самі балки та пагорки, й ніде ані живої душі. Так само пусто-порожньо було хіба що на полуночі, яку він устиг забути за останні дев'ять чи десять літ. Тільки на полуночі були нескінченні ліси та драговиння, а тут протканий тирсою безмежний степ.

Володимир поділився цією думкою з вуєм. Доброчин розглянувся й проказав:

– Не дурно ж тута сиділи тиверці й уличі. Звідсіля їх прогнав Ольг... А в степу вельми ліпо! – з несподіваним тремом у голосі докинув світлий князь, його розчулило це схвильоване зелене море. Він спробував дошукатися причини того розчулення й мовив сам собі: настав час громадити каміння.

Це мала бути найголовніша з усіх причин. Час визбирувати й громадити в купу...

Оте легке запаморочення голови, яке полонило було його ще взимку, не пройшло й дотепер, але зараз воно змішалося з передчуттями й побоюваннями, яких не можна було навіть визначити й назвати своїм ім'ям. Доброчин був переконаний, що людині не може щастити без угаву й кінця. Все в житті має межі та переділи, і якщо тобі надто довго щастить – спинись і подумай, де й що ти вчинив не так або не зовсім так. Бо щастя й нещастя відміряно людині порівно: гляди не перебери – потім усе життя розплачуватимешся.

І все-таки Доброчин не міг позбутися радісного почуття, й коли попереду зарябіли перші пороги, він пустив повіддя й зострожив коня. Скучивши за волею й пружним вітром, вороний коняга радісно заіржав і взявся з ходу в скач. Пороги були розрізнені й між ними лишався широкий звивистий прохід, який, проте, швидко вужчав і звивався дедалі крутіше й крутіше. Жеребець угамував жагу вітру лише тоді, коли попереду сяйнула неширока річка. Він був увесь у милі й збуджено хропів. Йому тепер хотілося пити, але Доброчин зіскочив додолу й почав обтирати мило віхтем ковили. На мокрій чорній шерсті лишалось шовковисте ниття волоті.

Ця річка мала бути Сура.

Поріг навпроти гирла Сури клекотав багатьма вирами, з води стирчали визубні жовтих і позеленілих скель. Коли прискакали Володимир та Ілько Муромець, Доброчин сказав:

– Сюди ладді ще можуть... А це Сура... – Йому було трохи ніяково за свій юнацький вибрик. Ілько Муромець розвернув коня й тихим клусом подавсь назад, і Доброчин мимоволі замилувався велетом. Коли на стрижні з'явились перші ладді. Муромець махав їм із високої кручі й показував, де можна найбезпечніше пропливти. Доброчин сказав до Володимира: – Справжнім воєводою став малий!.. А при Жданові й пікнути боїться.

Ладді одна по одній підходили до берега і вгощались чорними носами в ясний пісок, сонце хилилося до заходу, а Муромець і досі стояв на кручі й стежив за полком, який поволі розбивався сотнями й розсідлував коней. Доброчин час по час позирав у той бік. Муромець був схожий на давнього грецького бога, що його Доброчпн бачив у Корсуні тридцять і троє тому літ. Велетенський молодий вершник сидів посеред города на здибленому коні і тримався рукою за мідну гриву. Хоч кінь під Муромцем стояв сумирно й лише відмахувавсь од мух, враження було таке повне, що Доброчинові аж подих перейняло. Потім Ілько Муромець приклав долоню до очей і довго дивився понад дніпровим берегом. Доброчин мимоволі глянув і собі, але нічого не побачив. Тим часом воєвода підкликав трьох отроків і послав через Суру – верхи з мечами та луками.

Доброчин сів у сідло й поїхав на той горб, де стояв воєвода молодшої дружини.

– Що там є?

– Якісь комонці... – сказав Муромсць і показав на Суру. Доброчин аж тепер побачив купку вершників, які наближалися берегом Дніпра. За півгодини вони були разом з трьома посланими туди отроками.

Це були Звенкові гінці. Останній гонець прибув од Звенка на початку місяця березіля, й відтоді Доброчин не знав, що діється в царя й Царігороді. Нинішнім гінцем виявився переяславльський сотник Покотило з десяткою отроків і конюхів.

– З чим прийшов із славного Царягорода? – спитав Доброчин. Гінці були голодні й виснажені, але він не помітив тривоги в їхніх очах. – 3 гарними чи поганими вістями?

– Варда Фока вибив царя Василія з Анатолійської землі, – сказав Покотило.

– А де ж царева сестра?

– Не відаю... Я її не наздогнав.

– І не боявся йти отак з десяткою?

Покотило відповів:

– Ми йшли разом з купецьким товаром. Один печеніжин сказав, що до Порогів іде київська дружина, то я сьогодні вранці й покинув купця. Його товар тягнеться волоком од Хортича.

Доброчин дав змогу Покотилові спочити й прийти до княжого шатра, коли дружина оближеться.

З Дніпра тягло прохолодним вітерцем, зійшов повний, як хлібина, місяць, лютували комарі, а Доброчин ратився з комарями й слухав Покотила.

Розповідь переяславського сотника була довга й нудна, але Доброчин слухав з великою цікавістю, раз по раз перепитуючи те й се. Кинувши торік до порубу свого найбільшого суперника Варду Скліра, Варда Фока сам оголосив себе царем: це було вже відомо Доброчинові. Фока насамперед спирався на Іверійський полк, і Доброчин спитав Покотила:

– Чому?

– Фока посулив іверійцям волю: нібито після перемоги над Василієм матимуть свого царя, – сказав Покотило. Фока розділив рать і дружину на два полки: один оддав під руку свого брата Никифора та стратига Калокіра Дельфіни. Це був головний ударний кулак. Полк мав стати на Босфорі під городом Хрисополем, щоб нагнати жаху на царгородців та на царя.

Другий полк Фока послав під город Абідос на Дарданеллах. Цим полком орудував Лев Меліосен; він мусив перетяти всі дороги, якими до Царягорода досі йшов хліб.

– Хоче зморити Царгород голодом, – здогадався світлий князь. – А з Європи цар також нічого не візьме, бо там стоїть наш сват Самуїл.

Покотило докинув:

– І твій воєвода Ян Усмошвець.

Переяславльський сотник був добре обізнаний. Далі він розповів, що в Царігороді Василія вельми не люблять, а Василій усі свої надії покладає на Київський полк.

– Звенко вже бився? – спитав Доброчин.

– Ще не було нагоди.

Доброчин розворушив пригаслий вогонь, бо комарі відчули волю й налітали цілими хмарами. З головешок заклубочився рятівний дим. Звенків полк був ще й не торканий. Доброчин розумів, що Василій береже киян для вирішальної січі, розумів і те, що цареві зараз непереливки, ніколи дбати про шлюб власної сестри; але разом з тим непокоїла думка, чому Звенко нічого не переказує про цареву сестру.

Василій мусив усвідомлювати, кому й за що зобов'язаний Київським полком. Битва не повинна була стояти на перешкоді шлюбному укладові.

– Щось нічого не чую про свою наречену жону, – покрутив головою Володимир. – Ми вже прийшли, а царівни немає.

Це був жарт, але Доброчин уздрів у небожевих очах тривогу. До княжого шатра підбіг Доброчинів Вороний. Він розтриножився й міг наробити в стані шелесту. Доброчин звівся на ноги й почав пестити розгуляного жеребця, аж поки підійшов конюх з вуздечкою.

– Я краще його припну, – почав скаржитися конюх. – Бо йому що з путами, що без пут...

Світлий князь байдуже махнув рукою. Він знову розворушив головешки й кинув зверху жмуток трави. Трава засичала й взялась димом, ураз прогнавши набридливу комашню. Доброчина теж бентежила невідомість. Але для тривоги не було жодних підстав. Світлий князь гак і відповів своєму небожеві:

– Дорога неблизька. В нас попереду ціле літо, поспішати нема куди, великий княже Володимире. А маємо доволі борошна й вівса.

Він почав пояснювати Володимирові, що Анна має пливти кораблем, а це ж не так швидко й вельми складно: поки подолають море та ввійдуть у гирло Дніпра, тоді ще, гляди, заглянуть і до Корсуня.

Це й справді було так. Він спитав у сотника Покотила;

– Скільки днів ти добирався сюди?

– Місяць, княже.

– Отож бач? – мовив Доброчин Володимирові. – Місяць конем. А ти мислиш, коли ступив ногою на цей Сурський поріг, то царівна мусила дожидатись тебе тута?

І все-таки він і сам не вірив своїм словам.

МІСЯЦЯ ЖОВТНЯ

В ТРИДЕСЯТЕ

Передчуття не зрадили Доброчина.

Муромець проказав:

– Узавтра Золотий Плу-уг сходить.

Доброчин уже не сприйняв цього як натяк. Чекали рівно чотири місяці. В степу стало холодно й незатишно, і почалися дощі, вже давно належало зніматись і йти додому, але він поставив був перед собою й цей крайній переділ: день сходу Золотого Плуга. Узавтра ввечері Плуг мав зійти.

Вдягнені по-літньому дружинники мерзли й ремствували, а вздовж Дніпра та обох берегів Сури – скільки сягало око з найвищої могили – не видію було жодної осики й верби: отроки все давно вирубали й попалили. Борошна ще трохи було, та коней доводилося ганяти на пашу за довгі версти, бо коні витолочили навколишній степ і луг.

Щось мало статися у Царігороді, але Доброчпн не знав що. Він одразу ж повернув назад сотника Покотила, посадовивши ще п'ять сотень воїв на човни. Якщо Василій опинився в ще більшій скруті, думав Доброчин, п'ять зайвих сотень ніколи не завадять.

І все ж було щось таке, що змушувало його й Володимира не дивитись один одному в очі; в Доброчина це звалось «боятися слів». Якщо йому легше було признатись Муромцеві, то на самий вигляд Володимира в нього дерев'янів язик, а в горлі пересихало. Це тривало вже кілька днів підряд.

– Що, треба рушати? – спитав Володимир у ту мить, коли Доброчин теж нарешті був зважився. Доброчин полегшено зітхнув.

– Треба рушати, – сказав він. – Уже цього року не діждемося. Взавтра сходить Золотий Плуг...

Але вони й далі уникали дивитись один на одного. Доброчинові було шкода сина своєї сестри, почував себе винним. Він показав кудись у пониззя Дніпра:

– Ну що ми з тобою відаємо? Може, в нього під столами земля горить... Як ото буває? Коли на столі лежить мрець – кому там до весілля?

Вони стояли на мокрій витолоченій косі, де Дніпро сходився з Сурою, й дивилися на гомінкий стан. Дружинники мовби попрокидались, хоч зараз готові йти назад, а дехто навіть поприводив коней. Один отрок очманіло вимахував над головою сідлом:

– Домів беремося-а!.. Цариця прийшла-а, взавтра весілля-а!..

Старий дружинник ляснув його по пиці й видер з рук сідло, кивнувши в бік Доброчина й Володимира, які могли подумати казна-що. Муромець їздив між коней і людей і був схожий на втомленого велета, котрий не знає, що йому робити й куди йти. Князь Володимир увійшов до шатра й сів під заднім полотнищем, дивлячись у продухвину на розбурканий стан. Нікого не хотілось чути й бачити. Великий князь почував себе так, наче йому дали ляпаса, а він навіть не знає хто.

Він спробував уявити себе в Києві, в напханому хоромами та службами княжому дьорі й це здавалося нестерпним. Володимир дуже добре відав наперед, хто як сприйме в Києві це його дивне сватання, лише не знав, хто яку машкару почепить на очі, а це здавалося тепер мало не головним. Лишався один можливий порятунок – надіслати до Києва гінця, щоб до їхнього повернення город перекипів і переказився.

Він ще з минулого літа відчув певне похолодання з боку киян. Мало хто схвалив його хрещення, яке вирило між ним і киянами глибокий рів, і тільки сватання до царевої сеетри всі сприйняли схвально: ця подія підносила киян у власних очах. Досі вони вважали грецьких царів мало не богами, бо такими вважав їх цілий світ, а проти греків почували себе чорними людьми й зеленими отроками. Тепер київський князь мав порівнятися з царем.

Мав, та не порівнявся. Володимир сприйняв це як найбільшу в своєму житті ганьбу, він до половини витяг з піхов меча й поклявся, що зірве з себе той грецький хрест, якщо шлюб з Анною остаточно розладнається.

Володимир не міг бачити людей. Він підвівся й опустив завісу над входом, але тепер йому почали дошкуляти голоси. Князь чув кожне мовлене надворі слово, й хоч ті слова стосувались не його, але йому здавалося, що в кожному чаїться якийсь потаємний підступний зміст.

Це було ще нестерпніше. Володимир ліг на ложе й з головою закутавсь у ведмежий кожух, і коли голоси віддалились і мов почужіли, він з подивом побачив себе у княжому дворі. Володимир не зразу второпав, що це сон, і намагався пояснити княгині Іванці, чому він так довго забавився в печенізьких степах. Іванка спитала: «А к'де ж вуйко Доброчин?» Голос видавався зовсім звичним, звичним було й оте ще булгарське Іванчине «к'де», але запитання про вуйка змусило Володимира прокинутись. Однак у вухах і досі бриніли Іванчині слова, і тепер Володимир відчув у них приголос їдкого докору, на який не звернув уваги вві сні. Потім Іванка спитала: «А як же Борис?» Борис теж стояв поряд з матір'ю й дивився на нього не по-дитячому проникливими: очима, від синового погляду Володимир аж змерз, а княгиня Іванка сказала: «Він же народився на Новий рік...» Великому князеві станка ще морозніше. Він знав, що новорічні діти приречені. Досі вони з Іванкою жодного разу не говорили про це й князь здогадався, що знову спить.