355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 18)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 39 страниц)

Ждан Будимирович добре все розумів: треба будь-що видурити варягів з Києва, а потім увійти в город без них. Полки були приблизно однакові: по тисячі мечів, і хоча варяги здавалися більш досвідченими, Ждан Будимирович не боявся за своїх. Він перевірив їх на всій путі від далекого Новагорода.

До Халепа дійшли за день. Наступного дня сягнули майже під Борчеськ, у якому сиділи чорні круки, й тут Жданові Будимировичу просто пощастило. Під Борчеськом трапився невеличкий печенізький полк – сотні півтори комонців, і Актутруян більше не сумнівався в правдивості Доброчинових слів. Актутруян сам запропонував Жданові Будимировичу:

– Удармо з двох боків – ти з лівого, а я з правого.

Ждан Будимирович повів свій полк, погнав печенігів просто в руки варягам, але несподівано з Борчеська вийшли чорні круки, й цього навіть Ждан Будимирович не сподівався.

Січа під Борчеськом затяглась. Чорні круки з невідомих причин вирішили допомогти печенігам, можливо, через те, що ті доводились їм далекими родичами, а між варягами й чорними круками злагоди зроду не було. Борчеськ визнавав зверхність лише київського князя й стеріг полянську землю від кочових орд, а на стягах Актутруяна не було знака київського князя.

Ждан Будимирович розгледівся й повернув назад. Варяги застряли за вісім верст од нього, до того ж недалеко починався вузенький, але довгий ліс, і дружина пішла назад поза цим лісом. Згадавши слова Доброчина не шкодувати сил, Ждан Будимирович посаджав пішців на крупи коней. Так дружина їхала цілий день: головне було – відірватись од варягів Актутруяна.

Ждан Будимирович про всяк випадок заплутав слід: пішов понад маленькою притокою Росі вгору, а потім звелів повернути бродом назад. І чи то Актутруяна надто далеко вбік відігнали чорні круки та печеніги, чи він упіймався в Жданову пастку й шукав його у верхів'ях струмка, але варяги прибились до Києва на півтори доби пізніше.

Актутруян усе зрозумів. Доброчин обкрутив його дуже легко, але це не повинно було зійти йому за так. Доброчина належало провчити. Варяги почали обступати Київ з боку двох стін, не захищених крутими обривами. Тут були тільки рів та вал. Актутруян хотів стати й на Гончарівці, але в такому разі в тилу б залишився Претичів дідинець, у якому сиділи три сотні: Доброчин випередив його й тут.

Доброчинові теж було не дуже весело. Актутруян повернувся до Києва не сам: за ним прийшла тисяча колишніх Свенельдових гриднів, яких Доброчин розмістив був засадами по низових городах – Сакові, Воїні та Голтаві. Отже, варяги мали дві тисячі мечів.

– Що робитимемо? – спитав Доброчин, зібравши великих і малих воєвод під полудневим валом.

Сігурд сказав:

– У Києві маємо сім сотень, а ще три сидять у Претичевому дідинці. Треба хоча б три тисячі, щоб приступити й вийняти нас мечем. Піду й скажу це Актутруянові.

– А вони тебе вб'ють, – відповів Ждан Будимирович.

– Мої ж – мене?

Сігурд вирішив, що обов'язково мусить піти, бо світлий князь вважає його причетним до заколоту. Доброчин переконував Сігурда нікуди не йти, але того вже годі було спинити.

Й коли Сігурда випустили в браму Красних воріт, світлий князь мовив Претичеві:

– Як не протримається до вечора – пропаде.

– Протримається. Ось-ось має надійти Вовчий Хвіст.

Доброчин недовірливо глянув на свого головного воєводу. То був Претичів задум – отой Вовчий Хвіст, і Претич покладав на Вовчого Хвоста великі надії.

З варязького стану чулися схвильовані голоси – певно, Сігурд намагавсь умовляти своїх вікінгів, але звідти довго не було жодних вістей. Нарешті з-за рову почали вигукувати, що Сігурд продався Доброчинові й вони його вб'ють.

Це вже було небезпечно, та ще більшу тривогу викликало в Доброчина те, що ввесь західний бік оточила колишня Свенельдова дружина. Після взяття Родня він не перебив цієї дружини й не продав жодного гридня купцям, хоча на тому найдужче наполягав Ждан Будимирович. А тепер варяги віддячили йому.

Певно, Актутруян через те так і запізнився, що збагнув усе ще біля Борчеська й вирішив підбурити своїх одноплемінців з низових городів.

Доброчин вирішив послати когось до Лідулфоста, який був у «низових» варягів за вождя. Вибір упав на знайомого йому ще з дитинства Каніцара, й коли бувалого в бувальцях огнищанина привели перед його лице, він посмикав його за рудувато-сіру нечесану бороду:

– Маєш багато гріхів, Каніцаре, але дам тобі змогу викупити своє життя. Ти добре знаєш сотника Лідулфоста. Підеш і скажеш йому так: «Доброчин велить своєму чорному робітникові, цебто тобі, щоб ти переказав іншим робітникам-варягам: хто покається й одкинеться від ворога київських князів, того Доброчин одпустить на всі чотири сторони. А хто піде за татем Актутруяном на київські вали, хай нарікає сам на себе, бо змога все одно буде за Доброчиновим мечем. Тоді вже Доброчин не зробить їм нічого доброго, натомість кого попродає в неволю, а кого скарає на смерть. А Лідулфоста роздере між двох сосен». Так і скажи, Каніцаре.

Когось іншого Доброчинові не хотілося слати до варягів, бо ті здатні були вбити будь-якого гінця, як, може, вже вбили й Сігурда.

Каніцар аж тремтів од страху за своє грішне життя, відколи в Києві сіли Доброчин та Володимир. Схожий на старого рудого печеніжина Каніцар знав, що з Доброчином жарти небезпечні, й, не вагаючись, пішов до варязького стану слом.

Він повернувся в другій половині дня й здавався надміру жвавим.

– Попервах і слухати не хотів, – сказав Каніцар про Лідулфоста, – але я добре налякав його.

– Чим же?

– Я сказав йому, що нам ось-ось надійде підмога з Переяславля, – всіляко підкреслював свої заслуги Каніцар.

Доброчин перезирнувся з Претичем. Головний воєвода лише знизав плечем.

– Звідки відаєш про Переяславль? – запитав світлий князь.

– Нізвідки. Просто обдурив сотника...

Доброчин відпустив Каніцара й повів Претича до тієї частини городської стіни, що нависала над глибоким Гончарівським яром. Варяги не наважилися захопити Гончарі, бо по той бік яру височів Претичів дідинець із трьома сотнями воїв. Але становище дідинця здалося Доброчинові досить хистким. Якщо варяги зуміють подолати глибокий, але сухий рів і недостатньо високий вал, вони захоплять цю важливу київську твердиню. Однак для того їм довелося б кинути на приступ добру половину своїх мечів.

Доброчин заспокоївся. Претич сказав:

– Про Дідинець не бійся. Перешийок надто вузький: більше сотні в ряд варяги не зможуть вистроїти. Та й там у мене такі богатирі...

Це нагадало Доброчинові давно забуту розмову – з грецьким сольським тлумачем. Він запитав Претича:

– Що то в тебе за богатир там якийсь? Нібито турам роги скручує?

– Муромців син Вадим. Отакі ручища!

– Так у Муромця ж син... Ратко!

– То старший, а шестипалий Вадим молодший. А ти досі не забув Ратка?

– Таке не забувається... А вже ж відтоді дванадцять літ! Ратко живий-здоровий?

– А що йому, – обізвався Претич. – Але в дружину до мене не схотів іти.

Доброчин дивився через яр на Претичеву твердиню, а думка його полинула дванадцятьма роками назад, коли зять Святослав подався був за Дунай воювати Булгарію. Київ обложив печеніжин Куря-хан – десять тисяч диких печенігів, про яких давно під Києвом ніхто не чув. У городі не лишилось жодного дружинника – лише малодосвідчена городська рать, а печеніги обложили Київ з усіх боків й ось-ось могли зважитися на приступ. Уже спалили були й вирізали всі Кожум'яки та Гончарі, Претичів дідинець також забрали, а сам Претич сидів засадою десь аж у Льті, бо Святослав розсердився на головного воєводу, який не раз дорікав йому за те, що великий князь чужих земель дошукує, а свою занедбав.

Доброчин узяв оборону Києва на себе, бо тодішній тисяцький воєвода Асмус був немічним дідуганом, який навіть замолоду не розумівся на обороні городів. Але печенізький Куря-хан міг щохвилини піти на навальний приступ і спалити Київ, а киян винищити до ноги, як у подільських посадах. Доброчин зібрав усіх воїв і запитав, чи не зміг би котрийсь пробратися за Дніпро до Претича, який з трьома сотнями сидить у Льті. Виступив колишній приворітній сторож Муромець, котрий уже давно токарював у Гончарях.

Два дні тому печеніги зарізали його жінку.

– Підемо я й мій син Ратко. Він знає трохи по-печенізькому.

Ратко, дев'ятнадцятирічний парубок, вийшов поперед батька й щось проджерготів. Доброчин поцікавився, що означають ті печенізькі слова.

– «Чи не бачив хто стривожену рябу кобилу?» – переклав Ратко. Він був смаглявий і кароокий і поночі міг зійти за печеніжина.

Старшого Муромпя Доброчин не пустив у печенізький стан, але парубок якось добрався до Дніпра й розшукав Претича. Претич тоді ледве встиг – печеніги саме лаштувалися йти в навальний приступ.

А тепер до приступу готувалися ще небезпечніші вороги. У стані Актутруяна відчувалось пожвавлення. Він міг ще сьогодні піти на приступ з боку Красних воріт. Тепер усе залежало від колишньої Свенельдової дружини: підтримає вона Актутруяна чи ні. Між обома станами варягів гасали вершники, напевно, гінці.

– Невже Каніцар зумів-таки налякати Лідулфоста? – вголос подумав Доброчин.

Претич стенув плечима:

– В Лідулфостовому стані не горить жоден вогонь. Добра прикмета.

Але ця прикмета могла бути й на те, що Лідулфостові варяги лаштуються першими йти на приступ. Напевно, Претич теж завагався, бо сказав:

– А ці чорні виселяються...

У двориках Підвальної вулиці був помітний рух. Чорні, менші та нижчі люди, позв'язувавши в клунки хатнє майно, носили його до родичів та знайомих, які сиділи далі від полудневої стіни, а хто мав коня чи іншу худобу, відводили їх аж до Подільських воріт, за якими не було варягів. Потривожена худоба ревла, й це додавало тривоги всьому Києву.

З високої вежі Красних воріт було добре видно й Лідулфостів стан. Надвечір сторожа помітила, що ці варяги теж почали розводити вогні. Вітер дмухав з полудня, й дим цих багать відчувавсь аж біля Подільських воріт. Напруження зростало до самих сутінків, коли сторожі вже не бачили одні одних і перекидались криками та умовними ударами в щити.

А пізнього вечора з Претичевого дідинця приліз через Гончарівський яр лазутник – здоровенний отрок з молотом на плечі. Він приставив пудового молота до ноги й сказав Претичеві:

– Отам за Глибо-очицею Вовчий Хвіст. Питає, що діяти.

– Варягів нема в Гончарях? – глянув на нього Претич.

– Та нема-а!

Претич порадився з Доброчином і сказав отрокові:

– Хай Вовчий Хвіст тихенько пробереться Подолом і зайде Лідулфостові в тил. А перед світанням нехай палять багаття, але не переходять через Хрещатий яр.

Отрок кивнув і вийшов, легко поклавши важкого молота на плече, а Претич сказав до Доброчина:

– Оце ж і є Муромців малий.

Доброчин весело засміявся:

– Я збагнув уже й сам. Схожий на Муромця й має по шість пальців. Ну й дитя!

Тепер уже обидва засміялись. Отрок приніс добру вість, можна було спокійніше чекати ранку.



ТОГО САМОГО МІСЯЦЯ
В НАСТУПНИЙ ДЕНЬ

Розвиднялося довго й мляво. З Хрещатого яру сунули череди оторочених сивими бородами хмар, змішаних із ликом. Дим був такий вологий і густий, що киянам виїдало очі. Доброчин сказав:

– А Вовчий Хвіст передав куті меду.

Враження було таке, що за Берестовим по той бік Хрещатика зайнялась діброва, хоча з Вовчим Хвостом, переяславльським посадником, прийшло не більше п'яти сотень мечів.

Ці дими справили неабияке враження. Коли з бородатої хмари почав сіяти дрібний дощ, до полудневого рову підійшло двоє варягів:

– Лідулфост передає, що не хоче йти на приступ Києва.

Один з варягів був височенний і худий, мов ліщинова жердинка, а другий опецькуватий і ледве сягав йому до плеча, тому намагався триматись трохи осторонь од нього. То були відомі на цілий Київ розбишаки Карл і Флелаф, нерозлучні друзі й неабиякі хитреці мечного бою.

– Налякав же вас Вовчий Хвіст! – гукнув їм з бійниці Претич, висунувши голову надвір.

– Ми не боїмося Ульвсванса! – настовбурчився опецькуватий Флелаф. – Хіба ми не знаємо, скільки в Ульвсванса мечів? І п'яти сотень не набереться!

– То чого ж тоді боїтесь?

– Вікінги нічого не бояться! – втрутився в розмову довгань Карл. – Тут Ульвсванс ні до чого.

Крім варягів, Ульвсванса вже ніхто так не називав. Ульвсванс був Свенельдовим посадником у Переяславлі й теж варягом, але вівся більше з полянами й горнувся до них, навіть у часи Ольги й Свенельда, поляни ж переклали його ім'я своєю мовою й називали Вовчим Хвостом.

– Яке буде твоє слово? – запитав Флелаф. Претич бачив, з яким острахом він поглянув через Хрещатий яр, звідки тягло ядучим димом, але підступність чужинців не знала меж, і це змушувало Претича зважувати кожне слово. Він поки що мовчав.

– Що сказати Лідулфостові? – вже зовсім нетерпляче перепитав опецькуватий Флелаф.

– Нічого.

– А вчора ж Каніцар...

– Каніцар сказав усе, – суворо відповів Претич. – Можете йти. Як мовлено, так і буде.

Варязькі гінці обернулись і побігли до свого стану, певно, боялися стріл у спину й поспішали відійти, а Претич сів і заходився розтирати коліно, яке крутило на дощ.

– Давня порубина, – пояснив він, коли підійшли Доброчин та Ждан Будимирович. Тоді розповів про гінців.

– Лідулфост хоче подивитись, як діятиме Актутруян. Я цього Зігберна Лідулфоста знаю, – підсумував Доброчин. – Але це також непогано: бодай не лізтиме вперед.

Знявся вітер, дощ то дужчав, то майже переставав, і це створювало настрій якоїсь непевності. Однак перед обідом прибіг воїн од Красних воріт:

– Актутруян одпустив Сігурда!

– Клич його сюди.

– Він стоїть за воротами.

– Чому стоїть?

– Ратша боїться підступу... Прислав спитати тебе.

– Упустіть Сігурда! – звелів Доброчин.

У світлиці нового хорому, де ще торік сиділи Местиша та Свенельд, було сіро й холодно. Сігурд мовчки привітався й став коло найближчого вікна, розтираючи по черзі обидва зап'ястки.

Доброчин спитав:

– Тримали тебе в узах?

Сігурд недбало махнув рукою й далі дививсь у вікно, крізь слюдяні шибочки якого однаково нічого не бачив. Корзно на ньому було мокре й виваляне в кінських кізяках, і це чи не найдужче бентежило Сігурда. Доброчин співчутливо посміхнувся й проказав:

– Підкріпись братиною меду.

Сігурд глянув на нього та Претича й нерішуче підійшов.

– Актутруян хоче в греки, – сказав він.

– Хо-оче? – протяг Доброчин.

– Проситься, – подумавши якусь мить, уточнив Сігурд. – Проситься на службу до грецького царя.

– Отже ж, таки про-оситься! – засміявся Доброчин. – Це вже інша притча. То що ж відповімо?

До світлиці зайшли Ждан Будимирович і Володимир.

– Чули вість? Наші варяги просяться в греки! – сказав він до них. – Що відповімо Актутруянові?

Володимир гостро зиркав на вуя та воєвод, Претич зосереджено тер коліно, а Сігурд сказав:

– Була б моя воля, хай би дехто залишився тут...

Він без особливих сподівань глянув на Доброчина, але світлий князь не розсердився й не підняв його на глум. Тепер, коли Актутруян опинився між трьома вогнями, він не міг підійти навіть до Дніпра, бо попереду в нього був Київ, з лівого боку – засада Претичевого дідинця, а в тилу – п'ять переяславльських сотень: безвихідне становище за всіх умов, навіть коли б Лідулфост мирно пропустив його через всій стан до Почайни, де стояли Актутруянові кораблі.

– Хай буде по-твоєму, – сказав Доброчин, оскільки всі інші мовчали. – Виберемо найщиріших і тільки тих, хто має в Києві жону й діти. Ну, а з тими всіма як? Дозволимо їм піти в греки – чи хай дибають, звідки прийшли?

– Чи в греки, чи за Варязьке море – це вже не має великої ваги, – сказав Претич, але Доброчин відчував, що його бентежить присутність Сігурда.

Доброчин звівся над столом. Він не поділяв думки головного воєводи, нібито це вже не має ваги. Для нього воно набуло особливого значення. Він усе життя жив мрією про той день, коли зможе показати зайдам, де біг, а де поріг.

– Відпустім їх у греки, – сказав молодий київський князь. Доброчин аж здригнувся й довгу мить дививсь на Малушиного сина.

– А чому саме так? – Найменше за все Доброчин сподівався цього від небожа. Так просто відпустити варязьких волоцюг?

– Ти їм не дав жодної гривни, – докинув Святославів син, – то хай хоч ідуть за своїм хотінням.

Доброчин сів і надовго замовк. Він відчував у душі образу.

Надвечір станом Актутруяна й Лідулфоста їздили верхові биричі та гінці, голосно викрикуючи слова світлого князя:

– Хто хоче йти на службу грецькому царю – світлий князь Доброчин ласкаво дозволяє! А хто має в Києві діти й жону, а сам не хоче йти в греки, хай ще до заходу сонця підійде безоружний до Красних воріт: світлий князь ласкаво дозволить йому лишитися в Києві!

Тим часом Доброчин зостався в світлиці сам. У ньому й досі кипіла образа, мовби його зрадив син рідної сестри. Він підвівся й важко рушив до одрини, де жона Богуслава наглядала за вкладанням дітей. Семирічна донька Славка звикла засинати під казку, й одпущений печеніг Закур, колишній робітний холоп у пекарні Ярополка, розповідав їй печенізьку казку про злого кудлатого чарівника Бабай-агу, якого дівчинка ввесь час називала бабою Ягою, перекручуючи складне для себе печенізьке ім'я.

– Й що вчинила баба Яга дитині?

– Не баба Яга, а Бабай-ага! – терпляче поправив її печеніжин, який ходив тепер коло княжат – малих Доброчиновичів. – Бабай-ага її проковтнув.

– Для чого?

Закур угледів світлого князя й поквапливо доказав:

– Бо не хотіла спати.

– Не лякай дітей перед сном, – озвалася Богуслава. – Йди вже собі.

Княжата принишкли – Доброчин не панькав дітей, а княгиня Богуслава підійшла до мужа. Звичай не дозволяв їй уникати в чоловічі діла, але вона знала свого мужа й відчувала, що Доброчин зайшов до дитячої одрини неспроста. Щось його муляло. Доброчин сказав:

– Десь я щось проґавив.

– Ти про що?

– Про свого небожа, – відповів світлий князь.

– Що сталося, княже? – посміливішала жона. – Я допіру бачила Володимира...

– В ньому сьогодні прокинувся варяг.

Він раптом подумав про княгиню Рогніду. Тепер усе розставилося по своїх місцях...

– Поговори з Рогнідою й Володимиром, – сказав Доброчин. – Якось треба спровадити її з Києва.

Такі бісівські справи він завжди доручав жоні.

– А чим тобі ліпша ота грекиня? – здивувалася вона.

– Хоч би тим, що не варяжка.

Коли чоловік опиняється між двох сулиць, мусить насамперед сахатись од гострішої, подумки сказав Доброчин сам собі. Небезпечнішою цього разу була варяжка. Він уже спокійніше звернувся до жони:

– Й нагадай йому про княгиньку Людмилу.

Ця рятівна думка сяйнула Доброчинові щойно. Коли князь надто клопочеться жонами, подумав він, це рано чи пізно приведе до лиха, бо князь не належить сам собі, а передусім княжінню.

Глянувши на ще не поснулих дітей, які боялись батька й нишкли під ковдрами, Доброчин зітхнув і вийшов у княжий двір. Небо проясніло й стало білясто-синім, а червоне сонце сідало за вежу Красних воріт, віщуючи годину. За воротами чулися сплутані людські голоси. Воєводи вибирали з-поміж Актутруянових та Лідулфостових варягів найщиріших. Доброчин виїхав за браму Красних воріт. Обрані стояли невеликим гуртиком, наскладавши осторонь на купу мечі, а Претич долучав до гуртика то одного, то другого варяга.

Доброчин раптом пошкодував, що дав необачне слово, яке могло обернутися йому ж на зло.

Претич вибрав уже зо дві сотні, коли Доброчин гукнув його підійти.

– Чи не вельми ти розласкавився?

– Розішлемо їх десятками по низових городах, – тихо сказав головний воєвода.

– А про Местишу Варяжка не забув?

Свенельдів син блукав десь у степах із Лютовим зятем Ільдеєю-ханом.

– Ось кого б я ще взяв, – озвався воєвода Претич, – так це Местишу Свенельдюка.

Доброчин теж не раз думав про Свенельдового сина. Чесний, непідступний Местиша подобався йому, ця приязнь виникла в нього ще з дитинства.

– Спробуй розшукати його в степу, – сказав він Претичеві. – Дамо йому Курськ або Рязань.

– Побоїться.

– Не побоїться, якщо слово даси ти. Тобі Местиша повірить... А тих двох прожени, – сказав Доброчин на цибатого Карла та малого Флелафа.

– Сігурд випросив їх собі.

Доброчин удруге нахмурився. Пересіяні варяги чемненько стояли за ровом і позирали на браму Красних воріт. Коли б не довелося пізніш починати все спочатку, дивлячись на помилуваних, думав Доброчин. А я ще дивуюся з Володимира, хай мені чорт!

Він пильніше глянув на темну купку варягів і раптом почав сміятися. Варяги були такі тихенькі й дрібні, що Доброчин лише тепер уторопав: це вже не вікінги, а побиті пси, ладні лизати господареву руку. Почувши його веселий сміх, варяги теж почали догідливе підхихикувати, тепер уже справді нагадуючи принижених побитих псів.

Доброчин пішов у вже згуслих сутінках до хорому, й коли повносили свічки, наїдки та братини з вином, наказав гукнути Претича. Скінчився знаменний для Києва день, і цих двох перехвильованих і перевтомлених людей тягло в минуле. Вони сиділи й згадували те, що відбувалось перед десятьма літами, бо й саме життя чоловіче боги створили якось так, що воно нагадувало величезне колесо, котре обертається навколо невидимої осі. Те колесо крутилось і миготіло спицями, в дивний спосіб повторюючи події й давно забуті дні. Все в житті повторювалося. Дивлячись на свічку й дослухаючись гомону за чорним слюдяним вікном, Претич спогадував літні дні перед десятьма роками, які дуже скидалися на нинішній літній день...



ПЕРЕД ДЕСЯТЬМА РОКАМИ...

Тебе в Києві вже не було, коли Святослав заходився рубати многу рать і садовити на коні молодшу й старшу дружини. Ти тоді вже сидів у Новігороді з малим Володимиром і збирав з новгородців дань. Рубав наш князь рать нібито многу, а вона виявилася замала: десять тисяч воїв і дружини. А коли ми дійшли під булгарський стольний город Преслав, булгарський цар Петро Симеонович витяг супроти нас тридесять тисяч: по троє воїв на кожного з нас. Я вже думав, що тут нам і край. Поперли булгари – хоч плач, хоч скач.

Але вони ще не знали Святослава. Як вийде наш князь конягою наперед та як крикне – аж передужив січу та брязкіт мечів: «Браття й дружино!.. Оце доведеться нам тут і полягти. Не зганьбім же київського оружжя!»

І знову до самого вечора кріпка січа була, а надвечір побігли булгари. Ввійшли ми до Преслава й сидимо. А грецький цар Іван Циміський бачить, що ми зачинились і не віддаємо Преслава йому, сле до нас доместика царського й каже: «Вдав я тобі срібло многе й ще вдам, але вийди з Преслава, бо такий був межи нами ряд: щоб ти для мене зайняв Булгарську землю. Бери з мене ще вчетверо срібла й золота та й іди собі».

А Святослав каже: «Тут середа моєї землі, бо ще мій дідо був царем булгарським. Не піду назад!»

Ну, а там ти вже знаєш... У нас воїв та дружини лишилося тисяч сім, а цар витяг супротиву нас вісімдесят тисяч. Зміг нас тоді грецький цар. Святослав каже: «Укладімо з греками вічну любов і мир, а на ту весну знову повернемось і зможемо греків».

Тоді князь іще не знав, що нам учинив Щекович. Думав – утік Свенельд у Дрестр і жде нас там, а коли підходимо до Дрестра, там і сліду Свенельдового нема: побіг до Києва поперед нас разом з усією комонною дружиною.

Йдемо малою витягою пішки понад Дніпром – аж коло Порогів печенізький Куря-хан з ордою: перегородив дорогу й стоїть. Несила нам братися з печенігами, а кінної ж дружини в нас нема... Мусимо вертати до гирла. Важке то було зимування в гирлі Дніпра. Чорний голод нас геть виснажив. Не відали вже – діждемо весни чи ні. Перебіг до нас печеніг Закур та й каже: «Свенельд урядив з Курею-ханом ряд – щоб Куря вбив вашого князя, а воїв потребив до ноги. Обіцяв йому за це свою онуку». Святослав розсердився та як закричить: «Ну, постривай же, Свенельде Ольговичу! Хай-но тільки доживу до весни – вкорочу тебе на голову! Й тебе, й синів твоїх! Кореня твого не зоставлю!..»

І якби був лишився живий – учинив би.

Звелів нам Святослав рубати дерева й ладити ладді та човни, пішому годі було проскочити повз печенігів Курі-хана, бо той поклявся Свенельдові не пропустити нас.



А ЩЕ ДВАДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Як провідав я батька вперше, то закортіло ще. Почав я ходити до старої та все торочу їй і торочу: пусти до Любеча. Вона сміється й нічого не каже на те. Не лається. Зате Свенельд, чую, аж кипить. Казав дідо Дан-приворітник, нібито Свенельд нахвалявся своїй сестрі: «Заберу дружину й піду до свого Переяславля!» А стара й до нього сміється: «Йди!»

Не пішов Свенельд ні до якого Переяславля, бо дружина ж таки була не його, а сестрина, в Переяславлі ж у Свенельда якихось п'ять сотень, та ще й непокірливий посадник Вовчий Хвіст – вельми не довіряв йому Свенельд Ольгович, бо той був начебто варяг, а любився з полянами. Цей Ульвсванс був ще тоді молодий – років на двадцять хіба старший од мене, але вельми міцно тримав меча в руці. А перед ним посадником був його батько, так Свенельд і того не любив, бо той теж ладив з полянами, хоч мав Ольжину дочку за жону.

Я спрежда довго думав, чому Свенельд, коли вже так ото його не любить, не прожене Вовчого Хвоста. Спитав якось у Дана-приворітника, а дідо Дан лише скоса зиркнув на Свенельдів хором:

– Змій Щекович і раден би його з'їсти, та, бач, не вгризе. У Вовчого Хвоста чимала опрічна дружина.

А я досі й на думку не покладав, що хтось може мати воїв, а чи гриднів, опрічних од київських князів, бо в нас в Іскоростені дружина та вої були всі під рукою велійого жупана: споконвіку було так.

Колись я вже тобі казав про старих княгинь Гертруду та Кунегунду – Ігоревих сестер, дочок Рюрика. Гертруда була старша від Ігоря й померла ще торік, коли почула, що Ольга пустила мене до батька й навіть дозволила носити меч. Я згадав оце про Рюрикових дочок, старих Ігоревих сестер, бо була в мене пригода з Кунегундою – вже після смерті її старшої сестри...

Я й того літа бігав до Борисового родича, що вчив мене мечної боротьби. Бувало спрежда, бігав до нього ще з княжих стаєнь.

Довкіл кожум'якової хати стояли каді та діжки, що в них він квасив шкури. Найгірше тхнуло не від тих, що вже кисли два тижні. Й були готові й виквашені, а від тих, що їх кожум'яка запарив уперше, аби випарити з них шерсть. Я спитав одного разу, чий то він випарює їх таким лихим, а він каже:

– А що – тхне?

Та, кажу, трохи. Він і товкує мені:

– Отсе тута паряться телячі шкури. Ану ж підійди нюхни.

А тоді підводить мене до крайнього кадовба, якось отак посміхається й знімає з нього кружок. Ану, каже, понюхай тута.

В мене аж голова обертом пішла.

– А тута, – регоче, – вепрячі та вовчі шкури паряться. А вгадай чим!

Я не міг угадати, а він посміхається та знов:

– Не крути своїм носом, а коли хочеш знати, то чуй: шерсть із вовчої та вепрячої шкури можна зняти тільки собачим послідом.

– Де ж, – кажу, – ти стільки його береш?

– Так отож, – каже мені, – не з медом живеться кожум'якам.

Тепер я вже знав, як приходив до нього по мечні хитрощі, які шкури він сьогодні м'яв: телячі, волячі чи вепрячі.

Стояв ще в кожум'яки посеред дворика шаплик. Уритий був до половини в землю й мав голоблю. В цю голоблю кожум'яка запрягав коня – стару шолудиву шкапицю з вислою губою. До шаплика кожум'яка накладав повно шкур, а кінь ходив круга й розминав їх валиками.

Одного разу боремося з кожум'якою на мечах, від нього так люто тхне собачим, а він десь-то вгледів мою збриду й бурчить.

– Не приходь більше до мене.

Кажу – пощо? А він сміється:

– Бо тут дуже тхне.

Я почав упевняти кожум'яку, що давно звикся й не тхне мені, але він недвижно стояв на своєму слові. Так я й пішов пріч. А тоді він переказав Борисом, що пожартував отак, мовляв, Добриня перейняв од нього всю його мечну хитрість, нехай дошукує собі вячшого хитреця.

Колись він був мені мовив, що як занедбати меч бодай на день, то меч мечника забуває. То що ж мені – знову сікти лозу?

Ні, тепер він порадив управлятися з Яном, бо, мовляв, хоч Ян і дужчий у плечі, зате ти верткіший, а це найліпше для обоюдного набивання рук: так воєводи-хитреці навчають отроків княжої дружини.

Почали ми боротися з Яном Усмошевцем. Але ж він цілими днями шив у свого шевця чоботи, швець одпускав його тільки над кінець дня. Ну, та ще в неділю. Боролися ми сливінь щодня, а щоб не дратувати варягів, виходили за ворота на узвіз чи на Боричів тік, і тоді там стояв такий брязкіт, аж на Подолі починали валувати пси. Тепер я вже бачив, що кожум'яка правду казав. Малим Ян був тоненький і вельми верткий отрок, та в шістнадцять років набрався м'яса й викремезнів плечем, а в боротьбі брав силою. Я ж залишався так само худим, десь-то далися мені взнаки оті дитинські голодування. Але меча вже добре тримав у руці – особливо в оце останнє літо: підгодувала мене сестричка сальцем.

Наші мечі геть потупіли, зате похитрішала рука. Ян Усмошвець і далі здебільшого брав силою, а силу мав уже тоді таку, що як не встигнеш підставити меча руба – не втримаєш у руці: аж задеренчить об землю. Але отої Лідулфостової хитрості він так і не зумів, хоч як старався. Зате я часто видирав йому меча.

Одного разу я стояв коло гридниці й дивився на Лідулфоста – він сам навчав котрогось із своїх, і мені так закортіло поважитися з Лідулфостом, що не витримав і сказав:

– І я вмію.

Він і не глянув у мій бік. Тоді я заходився знову його задирати, мовляв, не тільки він їден тут хитрець. Лідулфост глянув скоса та й цідить крізь зуби:

– Іди пріч звідціль, бо зітну твою холопську голову – і аж загуркотить!

А я кажу до нього:

– Дивися, щоб не загуркотіла твоя.

Це вивело його з терпіння. Він замахнувся й хотів ударити мене плазом по горбі, але я увихнув і витяг свого меча з піхов. Тоді вже хвацько відбив його другий удар. Це збудило в Лідулфостові варяга. Він примірився й хотів висмикнути мені меча з руки, але я ж недаремно жив оці два літа. Лідулфост аж оскаженів. Досі ще ніхто не витримував його хитрості, а тут якийсь деревлянський робітник махає залізякою і впирається!

Він був старший од мене літ на п'ять, але зростом не вельми вдався, а я набив руку з кожум'якою та Яном Усмошевцем. Лідулфост був подивований і злився: досі ніхто ще так довго не міг утримати меча в руці – Лідулфост вибивав його коли не за першим, то за третім разом, а тут устосовував свою хитрість разів до десяти – й ніякої ради. А ще гридні зібралися й пуляться на нас: горе варягові, та й годі!

Я також не зміг вибити в нього меча, але й він мені нічого не вдіяв. Нарешті плюнув і пішов геть:

– Махає, як дурень ломакою!

Гридьба зареготала йому вслід, мені теж зробилося весело, та я бачив по очах теї гридьби, що вони ладні затоптати мене чобітьми в пилюку, бо для них я не тільки холопський робітник, а ворог і син робітника Маломира, що був їх розколошматив коло Іскоростенських лісів.

Отож я не вельми сміявся, натомість поволі побрів до своїх Подільських воріт. Але ніхто не зачепив мене й пальцем, хоч я й позирав туди й сюди.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю