Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 39 страниц)

Колись велика Муромцева родина майже розпалась. Жона й менша донька загинули під печенізьким мечем, старша, Жирка, втекла з патлатим нечесою, якого на свою голову пригрів був Вадим. А це вже не стало й Вадима.

Гончарівський токар Муромець нога за ногою сходив Боричевим узвозом на Поділ. Тут, коло глибокого Гончарівського яру, він завжди згадував печенізьку навалу.

За сімнадцять років біль притупився, але не зник: зайшов усередину. Це Муромець відчув особливо тепер. Він здавався собі сиротою, якому нікуди притулити душі. Вдома лишилися тільки Раткова жона та діти: Ратко як пішов з весни, то так і зостався десь за Дунаєм. Перед походом він простяг батькові десять гривних і сказав: «Оце вам мої десятницькі. Десятникам воєвода Претич дав наперед».

Стільки срібла у своїй руці Муромець зроду не бачив, але воно не тішило його. Старший син досі не промишляв ратництвом, хоч звався Ратибором і тоді порятував Київ од степовика. Певно, зазіхнув на славу молодшого брата. Старий Муромець не розраджував Ратка – й не через оті ваговиті десять гривних: просто вважав, що Доля сама визначає шлях чоловікові, наперед відмірявшії й визначивши йому життя. Тут чоловік просто безсилий.

Унизу Муромець повернув ліворуч і ввійшов у Гончарі, що врізались у гору між Претичевим дідинцем і Києвом. Сонця в яру вже не було, хоч дідинець іще купавсь у сонячному промінні. Здалеку побачивши свій димар, Муромець зупинився: хто його там жде? Він поважав Янку й любив онуків, але сьогодні власна хата здавалась незатишнішою за труну. В вухах іще й досі шелестіли слова з княжого хорому.

Тепер уже й Вадим, сказав собі старий Муромець, вагаючись, – іти далі чи не йти. Він не покладав якихось особливих життєвих надій на Вадима, опорою на старість іще замолоду звик вважати Ратка, бо молодший син і народився з вадою, й зростав не як усі. І все-таки він любив Вадима найдужче за всіх своїх дітей. Можливо, через оту його божу чи чортову ознаку. Позначеного люди бояться й при зустрічі тричі спльовують через ліве плече, а то для батьків гірше від ножа в серці, й коли б хто сказав, що це допоможе калічкуватому синові, Муромець віддав би йому обидві свої руки.

Муромець забув про допірішні вагання й потягся далі, зрідка киваючи до гончарів і гончарих, що вешталися коло хатів або траплялись назустріч. Він кивав навмання. Вадима порятувала несподівана й майже нелюдська сила. Коли б не це, думав Муромець, то хоч кидайся сторч головою з Претичевого дідинця, нан би ся оно єму сквасило. А воно, бач, стало богатирем...

Коли син три роки тому сказав батькові, що Добриня дав йому боярський знак, Муромець майже байдуже знизав плечима: дав-то й носи. Певно, Добриня згадав свої холопські літа, тож і розщедрився. Але позаторік Вадим знову сказав: «Добриня дає нам Ольжичі». – «Кому «нам»?» – спитав старий Муромець. «Ну, вам і мені-і».

Старий нічого не відповів синові, син теж більше не згадував про те село, яке мовби стало між ними впоперек дороги, бо батько й далі токарював за своїм станком, а син зробився чи не справжнім боярином.

А потім старий побачив у нього на шиї хрест.

То вже було ділом рук зятя Настаса, котрого Муромець інакше й не називав, як «патлатим нечесою». Й це переступало останню межу: далі Муромець бачив прірву.

Він дійшов до своєї хвіртки й сів на дубках. Янка вийшла з повітки, побачила свекра й підступила до воріт, але він навіть не глянув на невістку.

– Не бачили на Подолі Ратка?

Старий Муромець покрутив головою; Ратко був найменший онук. Янка обернулася й почовгала знову до повітки, а Муромець ляснув по обкорованій колоді долонею й раптом згадав щось таке, від чого зморшки на його чолі почали поволі розпростуватись.

На цьому місці в нього щороку лежало по кілька липових та дубових колод, старанно обкорованих. Він заносив їх до повітки аж восени, а на їхнє місце клав свіжі. Тоді деревина ставала чиста й дзвінка, без жодної плямки й тріщинки. Дехто витримував деревину місяць у воді, перш ніж покласти в затишок. Муромець давно вже так не робив. Морена деревина справді не тріскалась і робилася ще дзвінкіша, але була в синіх пасмугах і надто важка, до того ж при падінні розбивалась на друзки, мов скло або черепок.

Старий Муромець доти гладив колоду, на якій сидів, аж поки почув давно забуте: «Ма-амко, дайте пирога-а...» Й аж тоді зморшки на його чолі розгладились. Сімох молодших за Ратка дітей узяла Мара, потім народилася Жирка, а відразу за нею й Вадим. Але він був не тільки позначений: ще більше він запам'ятався сусідським жонам тим, що ссав грудь до семи років, – аж поки народилося нове життя. Муромчиха марно намагалась його відлучити: Вадим ревів до посиніння й нічого не брав у рот. Дайте циці – й годі! Років у чотири він уже збагнув, що це соромно й ніхто так не чинить, і коли сусідки збиралися ввечері на цих дубках. Вадим підходив до матері й грубим уже голоском канючив:

– Ма-амко, да-айте пирога-а...

А всі добре знали, що то за «пиріг»! Муромець прояснілими очима глянув на невістку, яка зіп'ялась на ворота й дивилася вздовж Гончарів.

– І де те бісеня забігло? Вже й полуднувати час...

– Піду пошукаю, – сказав старий Муромець і підвівся з колод, які навіяли йому цей спогад.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ 

В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Доброчин вирішив розкидати каміння.

Він звелів переказати базилікові грецького царя, що радий вітати його не в Києві, а в Ольжиному селі, «де не так жарко й гамірно». Коли ж Грек Мудролюб прибув з челяддю до Ольжиного села, домажирич його повідомив, що князі та великі бояри ждуть он у тому гайку.

До гайка було верстов чотири, а коней уже встигли розпрягти, й греки мусили йти пішки. З неба сипався живий жар, і поки вбрані в довгі підрясники сли допленталися лугом, вони нагадували мокрих чорних ворон. Доброчин зустрів їх веселим бадьорим сміхом:

– Роздягайтеся й ви! Сьогодні вода в Дніпрі гаряча – аж кипить!

Він був зовсім голий, тільки обмотав стегна пілкою вибіленого полотна, й на плечах його ще блищали рясні краплі. Світлий князь щойно плавав і виліз із води. В такому самому вбранні були й Ждан та Володимир, і тільки тисяцький воєвода сидів у довгій сорочці, під якою, проте, також нічого іншого не було.

Всі троє розгублено кліпали, позираючи то на світлого князя, то на чорноризих грецьких слів. Доброчин сказав Володимирові та боярам:

– Їх кликано на обід, а вони прийшли зарані.

Грек Мудролюб нахилився до свого тлумача, й той сказав Доброчинові:

– Зараз саме обідня пора.

– А ми влітку обідаємо пізно, – недбало відповів світлий князь, розтираючи на собі краплі. – Ну, та не вертати ж вас тепер назад. А в нас і тут є що попоїсти й запити, вже хай буде як є.

Всі зрозуміли, що Доброчин зумисне влаштував грекам такий прийом. Світлий князь олевський нічого не робив без задуму.

Сол теж усе зрозумів і принишк. Він не дуже впирався, коли Доброчин почав умовляти греків перед стравою викупатись у Дніпрі.

– Негоже для мого сану, – сказав був базилік архімандрит, глянувши в бік розстеленої скатертини, біля якої клопоталися дві жони: до них було зо півсотні сажнів. Але опір сла тривав зовсім недовго й скінчився тим, що всі греки почали роздягатися.

– Мудрий грек, – сказав Доброчин до великого князя. – Недаремно носить ім'я, ви тільки подумайте. Інший би ставав дибки й кричав: «Я базилік імператора!»

– Ходімо й ми? – запропонував Володимир.

– Стій тут і дивись, як вони дертимуться піском угору, – порадив Доброчин. – Це немало важить: хто внизу і хто вгорі. – Він подумав, що було б ще ліпше тим часом одягтись: тоді враження було б значно повніше. Але ввесь одяг залишився в Ольжиному селі.

Греки викупалися досхочу і стали виходити. Коли під ногами в них почав сунутися пісок, Володимир глянув на материного брата:

– Ти правду казав.

Греки померзли й мали геть жалюгідний вигляд. Двічі на стегнах в архімандрита мало не розсупонилося полотно, це його ще дужче бентежило, й він жалісно посміхався до двох князів угорі. Хоча князі теж стояли в самих пов'язках, але проти незасмаглих і вислошкірих гостей здавались олімпійськими богами. Доброчин задоволене проказав:

– Ну, а тепер можна й до столу.

За «столом» він у першу чергу поспитав сла:

– Що переказує нам наш друг паракімомен Василій? – Він навіть не глянув на Володимира та двох бояр.

Архімандрит чемно здивувався:

– Ти воював у Мізії й нічого не чув? Цей євнух паракімомен був зрадник. Тепер його вже нема.

– То це ми досі мали справу із зрадником? – так само чемно здивувався й світлий князь, дивлячись на півголого архімандрита. – Добре, що ми не встигли під Несебр.

– Ми звемо той город Месемврією. Там був імператор, і він не діждався тебе.

– Месемврія – теж гарна назва, – сказав князь. – Я не встиг до кінця березіля. Мене затримала зима. Ти був сам у Києві й бачив, які лежали скрізь глибокі сніги. Ну, а що ж переказує нам цар-імператор?

– Імператор Василій казав, – озвався царгородський вісник, – що шістдесят тисяч сріблом він сплатив тобі. За укладом, маєш прислати йому шість тисяч воїв.

Доброчин відповів:

– За те срібло наші вої сплатили своєю кров'ю: ми взяли Дрестр.

– Краще було б узяти Месемврію, – сказав сол.

Світлий князь Олевський жваво заперечив:

– Але ж у Дрестрі сидів булгарський цар. Я хотів полонити царя Самуїла.

– Мізія не має свого царя, світлий княже, – м'яко заперечив грецький сол. – Ти бився з комітопулом.

Доброчин сказав:

– Ти не віриш, то подивись на оцю жону: вона – донька булгарського царя Самуїла.

– Самуїл сам себе назвав царем, світлий княже. Батько його був велбуджський коміт – чоловік простого боярського коліна.

Доброчин відповів:

– Його помазав на царство патріарх булгарський.

– Він теж не патріарх. Патріаршію в Мізії скасував ще Іоанн Цімісхій. А в Мізії лише митрополит.

Доброчин із знанням справи заперечив:

– І митрополит має владу помазати на царя. А коли ти вже нагадав Іоанна Цімісхія, то цей таки справді своєю рукою помазав себе царем. І Никнфор Фока, котрого він убив, також не був царського роду. А також небіжчик паракімомен.

Претич тихо сказав Жданові:

– Чорт, а не чоловік...

– Грек тільки блимає, – згодився з ним Ждан. – Ті двоє тупляться в скатертину.

Візантійський сол спитав:

– Що сказати цареві про ті шість тисяч воїв?

Доброчин глянув на Володимира та двох великих бояр, тоді на булгарську царівну Іванку – п'яту Володимирову жону, яка разом з Лілою-Софією позирала на дивних цирувальників, і чітко проказав, карбуючи кожне слово:

– Ми дамо Василієві шеститисячний полк. А він хай дасть сестру за нашого великого князя. Це йому й перекажи!

Пир на березі Дніпра так і не відбувся. Гості й господарі смішною вервечкою повернулись до Ольжиного села, всі були просто приголомшені зухвальством світлого князя, а найдужче – чи не він сам.

Досі Доброчин думав про це з якоюсь самонасмішкою. Так само він міг би мріяти, скажімо, про те, щоб злазити на небо й подивитися, що чинить Дажбог у раю. Тепер він висловив свою безумну мрію прилюдно вголос.

До самого Києва всі їхали похнюпивши носи. Але дорога заспокоїла Доброчина, її коли вступили до Княжих воріт, він уже зміг побажати грецькому слу щасливого сновидіння. Грек Мудролюб несподівано підійшов до його коня:

– Не б'ється?

– Ні.

Сол поляскав коня по шиї, не виказуючи наміру йти геть. Він дорогою теж трохи заспокоївся.

– Я чоловік мала, – раптом заговорив сол ламаною мовою, але без тлумача. – Мала чоловік – мало сказати. Княз Доброчин – велика чоловік. І князь Володимир велика. Але не мають хрест! Цар Василій сестра не давати. Хрестити княз Володимир і Доброчин і хрестити Русь – тоді давати сестра Василій. Хрестити Русь!

Доброчин зрозумів думку базиліка архімандрита. Він сказав:

– А булгарський цар не завагався віддати дочку за нехрещеного.

– Булгарський – не цар.

Доброчин згадав іншого, якого вже й на світі не було, але до якого він і досі відчував чорну заздрість. Світлий князь роздратовано запитав сла:

– А імператор отієї Священної Римської імперії Оттон Другий? Він був справжнім царем?

– Ну – імператор, – погодився грек Мудролюб.

– Рівний грецькому?

– Рівний грецькому нема.

– Але ж грецький цар віддав свою сестру Оттонові, – сказав Доброчин.

Грек Мудролюб засміявся – якось весело й образливо водночас:

– Феофано-о!.. Феофано...

Він кілька разів повторив це відоме Доброчинові ім'я, неначе вліз ногами в ожину й не міг виборсатись; йому забракло слів. Нарешті він зважився й гукнув у темряву:

– Ніко!..

Тлумач підійшов дуже швидко. Грек Мудролюб заходився щось йому говорити, й тлумач знічено кахикнув і переклав:

– Феофано – розпусниця: мала вже двох мужів. У Царігороді ніхто вже не хотів брати її жоною, бо не тільки стара й страшна лицем, але й недужа... – Тлумач помулявся й доказав: – Шаленством Афродіти... Ну, кидається на всіх мужів... Це така жіноча недуга. А ще кір. Архімандрит велів розтлумачити тобі, що Феофано – незаконна сестра царя Василія: її матір подарував цареві Роману багдадський халіф...

Доброчина охопив дивний настрій. Це визнання архімандрита позбавляло його всіляких надій. Досі він люто заздрив Оттонові, але та заздрість підстьобувала й додавала нових сил, а тепер не стало навіть чому заздрити. Грецькі царі й далі узвишалися над цілим світом у недосяжній самоті, й марно намагались європейські князі та королі породичатися з константинопольськими царями: навіть германському імператорові Священної Римської імперії підсунули не царську сестру, а бридку байстрючку.

Доброчина знову охопило оте знайоме відчуття, ніби щось важливе й життєво необхідне вислизає йому з рук і просочується крізь пальці. Колись він упіймав був у болоті за Іскоростенем величезного вугра, та хоч як силкувався й напружувався – не зміг утримати його в руках. Враження було подібне.

Доброчин побачив коло стаєнь Претича й знічев'я розповів йому про того вугра. Він не міг би достеменно стверджувати, що тисяцький воєвода збагнув хід його думок, але той підійшов до нього майже лице в лице й сказав:

– Знаєш, як на Касплянському волоці ловлять вугрів? Вугрі з Двіни переповзають уночі лугом, бо ікру мечуть у Дніпрі. Вранці можна видіти засоплену стежечку. Каспляни ж чинять так: беруть і пересипають ту стежку попелом, а вугор через попіл не переповзе, там ото й крутиться. А каспляни вранці приходять і збирають їх у мішок.

Доброчин з подякою глянув на тисяцького воєводу, який свідомо чи мимоволі влучив у ціль. Київ і вся земля борсалися в якихось тенетах, з яких не було вилазу в широкий світ. Ні, не в тенетах, згодом подумав Доброчин, уже лежачи на прохолодному лляному простиралі, втупивши очі в темно-синє розчинене вікно. Таку многу силу, як Київ і Київська земля, ніхто не міг узяти в жодні тенета – просто нікому не стало б зваги й сил. Це скорше якась глуха сива порожнеча, подумав світлий олевський князь. Як оте барило, що в ньому віз мене з Бортничів до Києва Каніцар: кричи хоч лопни – й ніхто не почує. Це відчувала ще стара, несподівано згадав він хитру княгиню Ольгу, чи не вперше віддавши належне її далекоглядним очам.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Того літа стара ще з весни стала збиратись до Царгорода: тільки-но скрес Дніпро.

Мені вже тоді минало двадцяте літо. Я цілими днями товкся в княжому хоромі й багато чого знав сам, бо вже трохи навчився бачити, а чого не щастило бачити мені, те підказував отець Григорій або хто інший. Про Царгород він і сказав – він перший, бо по тому вже гомоніли всі.

Одного разу – було це десь після стрітення весни, а в княжому да=ворі стояло болото, – приходить до моєї кліті, що я в ній ночував, та й каже:

– Покидає нас єпископ усієї Русі.

Кажу: як це покидає? З папою ж у старої вічна любов.

– Ніщо, – каже, – не буває вічним під зорями.

Отак пишно й сказав.

Каже таким сумним голосом, а в самого очі горять.

– А ти, – кажу, – чого радієш? Думаєш, стара знову приголубить тебе? Скучив за її хоромом...

– Ні до чого, – каже, – мені хором! Я покликаний дбати про людські душі, а не про блага земні.

– То чого ж, кажу йому, – радієш?

Він рече:

– Збирається стара до Царгорода.

– А тобі що?

– Візьме, – каже, – й мене з собою.

– А чого її туди понесе?

Каже: хотіла охрестити Русь за латинським обрядом, але папа вельми дорого просить за свій хрест.

Мені це вже було відомо: папа виканючував Червенські городи, щоб віддати їх ляському князеві Пясту, а князь тоді передасть своє Помор'я германському королю. Все як на пальцях. Але яка ж, думаю, користь нашій старій, що аж отак пнеться, аби тільки доп'ястися до того клятого хреста?

Мені здавалося, що отець Григорій або щось надумавсобі та мовчить, або ж, бідолаха, й сам не все знає.

Ну, охрестить землю стара (та й то ще надвоє баба ворожила), а далі що? Якась же, певно, має бути з цього вигода? Тоді яка?

Якось, в хоромі був саме пир, чую – балакають. Стара сиднть межи обома братиками й мовить до них:

– Обридло, обридло! Тільки що сталось – Ольго, дай полк! Шлють і шлють безперестану. Торік прислав графа Базена – бери. А де ж полк позаторішній? Як пішов у Помор'я – наче в воду пірнув. Я не скупа – хай би; але що він сказав моїм слам, коли я просила вдарити угрів з заходу? «Негоже спомагати нехрещеному супроти хрещеного короля». Як просить нас – тоді йому байдуже, а як просимо ми – тоді ми вже для нього «погані».

Асмус їй відказав:

– Не поступайся Червенськими городами, їх до Києва примучив ще наш батько Ольг.

А Свенельд каже старшому братові:

– Доки ж ми торгуватимемося за ті городи? Без них папа римський зроду не згодиться. Хто ж нас охрестить задарма? Кожен хоче мати вигоду,

Стара ж каже мовби сама собі:

– Поїду до Царягорода...

Отаке-то я підслухав на тому пиру, поки нібито воловодився з тивунами та поварною челяддю, що тягала туди-сюди їдло та питво. Джерготять собі по-варязькому й думають, ніби в мене вухо до того джерготання глухе. Мовляв, що той чорний холоп може відати!

А я тепер затямив ще одне: в старої розвелося багато причин для хрещення. Сутужно їй стало серед хрестатих царів та королів. Якесь найнікчемніше короленятко – й те чваниться своїм хрестом. Хоч головна причина була в іншому.

Перед трьома роками заратилися були Радимицька та Муромська землі, а це підвели голову знову наші деревляни. Й так майже рік у рік.

Ото був для старої найперший клопіт.

Здибав я опісля отця Григорія й кажу:

– Готуйся до Царягорода. Чув я, візьме стара й тебе. Може, дорога до Царягорода веде через Булгарію?

Бачу – в його аж очі горять, а сам не признається, каже:

– Скрізь Христова земля.

Його стара так чи так мусила взяти. Він умів по-грецьки й міг бути тлумачем, а до того ж був пресвітером грецького обряду. Якщо стара вирішила їхати до царя, то вона ж не промине показати його цареві Костянтинові. Бо, мабуть же, й до Царягорода дійшли чутки, що київська княгиня перекинулась до папи римського. Між Римом же та Царемгородом давня боротьба: чий обряд істинний і чий хибний.

Отож за отця пресвітера я знав. Але не було в мене й на думці, що стара візьме до Царягорода й мене. Коли це гукає перед Великоднем і каже:

– Поїдеш і ти.

Оце так, думаю собі, пригода!

А вона знову своє:

– Прикинь усе дуже добре, бо їдемо ж не на день чи два, а може, на два й три місяці.

Царські дари вона вибирала сама. Я дбав про вдяганку, взувачку та харч, бо й народу стара намітила чимало взяти.

Коли це на Великдень отець Григорій каже мені;

– Лютує супроти тебе Лют Свенельдич.

Я того Люта десятою дорогою обминав, і не через те, що боявся, а просто не міг дивитись на нього після тії пригоди з Вовчим Хвостом. А це думаю – дай же сам подивлюся, чого те Щекове гадюченя сичить. Ходжу хоромом і зумисне муляю йому очі, він же терпів, терпів та й каже при мені старій:

– Невже не маєш кого взяти до Царягорода? Якщо візьмеш отого робітника – тоді я не поїду.

Стара каже: пощо?

Лют каже: він усіх нас там потруїть!

Вона каже: досі ж не потруїв?

– Бо не мав змоги, – каже той. – Інакше нас уже давно не було б на світі.

Ах ти ж, думаю, гад! Він мене підозрює в підлості. Ну, я тебе, думаю, провчу!..

Пішов я до Кунегунди Одноокої, так, мовляв, і так. коли в тебе ще є оте жовте зілля, то дай.

Рюрикова сестра вельми зраділа, втупилась у мене своїм оком і сичить:

– Кластимеш по пучечці в братину, тоді воно хапає не враз, а десь аж уночі або над ранок. Бо як більше покладеш, то хтось один здохне, а ті схаменуться й роздеруть тебе на шматки. Шкода гайнувати таке зілля.

Пішов я до Малуші й кажу:

– Хто розливає вино в братини?

– Якщо, – каже, – многий пир – то стара ключниця, а в простий обід чи вечерю – я.

– А хто підносить?

– Котрийсь поварний робітник.

– А де чия братина – знаєш?

– А то ж, – каже, – як! Кожен має свою братину. Княгинина з квітками по краях, а Свенельдова з двома вушками, Асмусова – з одним...

– А в Люта?

Малуша каже мені:

– В нього повно ратників.

– Більше він з ніякої не п'є?

– 3 ніякої!

Тепер я стеріг, коли Людвік прийде вечеряти чи обідати до тітки. А він, як на зло, не приходить і не приходить. Аж одного разу надвечір дивлюсь – іде. Пиру не передмислялось – це я знав, отже, вино мусила розливати Малуша.

Пішов я до неї нишком і шепочу:

– Дай Лютову братину.

– Нащо тобі?

Кажу – треба. Кажу – не питай.

А вона злякалась – та в сльози!

– На мислі, – каже, – в тебе лихе!

Кажу: ти мені віриш?

Вона подивилася на мене так пильно й шепотить:

– Вірю.

Я всипав зілля й розколотив вино. Кунегунда казала одну пучку, а я сипнув п'ять, а сам пішов до стравної світлиці: начебто мав щось казати старій.

Там уже була вся сімеєчка: й стара, й Свенельд та Асмус, і Лют, і твій батько – молодий княжич Святослав, і п'ять або шість ярлів. Усе вже на столі, а вони ще сидять попід вікнами та добалакують, стара щось казала твому батькові про якогось варязького жерця – чи не про того Ансгара Хрестителя, а княжич не слухає та бавиться з кудлатим старезним псом. Я цього пса вже застав у Києві, він уже й тоді був старий. А стара побачила мене й кличе: зачала розпитувати про Ігореву ладдю – мала нею пливти до Царягорода. Ладдя була із змієм на носі й уміщала сто душ, а на кормі стояла велика кліть із теремом.

Ну, я їй розказую про той Ігорів дракар, а сам стежу за челяддю: коли ж почнуть уносити братини з вином, щоби не вгавити. Стара кивнула всім сідати до столу, а сама не йде, бо я заходився розказувати, як дереводіли оббивають паволокою зсередини кліть ладді. Стара сміється:

– Ну ти ж і хитрець! Ну, добре, їду ж до царя, а не до вятицького лапотника. Ти лише підганяй отам тих, бо за два дні треба рушати.

Дивлюся – дві челядниці вносять вино, ставлять перед кожним його братину, а я й далі затуркую стару, щоб довше лишатись у світлиці. Туркочу та позираю на стіл. Челядниця поставила перед Лютом братину з ратниками. Стара каже мені:

– Ну, йди вже. Вранці сама поїду на Поділ.

І дибає до столу, а я через усю світлицю так повооленькн човгаю до дверей, аж Людвік з виду міниться. Десь-то стара за спиною в мене знамено подала, бо дивлюсь – Асмус і Лют уже тягнуться до братин. Тоді я підходжу до Люта й на всю світлицю кажу, щоби кожне почуло:

– А ти зараз умреш!

Він як визвіриться на мене...

А я вломив з його тарелі куряче крильце, вмочив у його братину й кинув псові: ніхто й зоглядітися не встиг. Пес ковтнув і ще просить, а я стою й бликаю на того пса: ану як одноока кочерга надурила? Або зілля не те дала, або воно вже видихалося й вивітрилось...

Лют почав озиратися на свій меч – черес із мечем лежав під вікнами на лаві, а я трохи позадкував до дверей. Княжич Святослав заходився реготати – він Свенельдича терпіти не міг, а стара дивиться на мене, дивиться – ось-ось ковтне. Ярли повилазили з-за столу, мабуть, хотіли викинути нахабного холопа за поріг, а Лют уже дійшов до ослону: схопить меч – і край...

Коли це пес ліг і почав совати ногами. А тоді посовав, посовав і затих, і в світлиці втихло й попринишкало. Дивлюся на Свенельдича – блідий як стіна, а його батько Свенельд каже до старої:

– Якщо ти його й тепер не вб'єш – то вже тоді нарікай сама на себе!

Аж дивлюся – підводиться й Лют.

– Я, – каже, – зараз сам заколю його як собаку...

Й іде на мене з мечем, а стара кричить до небожа;

– Ти ж сам говорив, що він хоче звести тебе зо світу! Тепер він показав, що міг би, коли б схотів. Уклади свого меча в піхва!

Отак-то було. А я й досі думаю, що стара й рада була б, якби я тоді не перейняв затруєного вина від її небожа, бо Свенельд спав і бачив свого сина на великокняжому столі. А Лют коли не цього, то другого чи третього літа десь та підбив би твого батька на боротьбу. Святослав і сам був палкий та шкваргучий, але хіба міг би він упертись Лютовому мечу? Княжичеві ж тоді минало тільки п'ятнадцяте літо...

Після тії пригоди я вже знав, що стара не візьме мене до Царягорода, але вона все-таки взяла. Взяла й Люта, взяла й мою сестру, ну, а про отця Григорія вже нема чого й казати. Він же був пресвітер і тлумач.

Як ми пливли до Царягорода – може, колись іншим разом розповім тобі, але пливли п'ятьма дракарами й сімома ладдями з насадом, бо то ж таки чималий народ: самих тілько дружинників п'ять сотень, а ще ж тридцятеро князів та княгинь, ярлів та ярлих, простих челядників та холопів-робітників. А ще за нами плив купецький київський товар на п'ятдесят насадів, тож наша валка розтяглась версти на три.

Припливли до Царягорода десь дня дев'ятого чи десятого серпня, а грецький митний воєвода як поставив нас у Суді (це так зветься Боспорська протока), то наче й забув про нас. Цілісінький місяць простояли ми в тій протоці. Стара приспокоювала себе попервах:

– Певно, царя немає вдома...

А тоді ж сама занепала духом і тільки сопе. Та й од нас ніяково: збиралася до царя на пир, а мусить днями й ночами гойдатись у дракарі. Бо ж митний воєвода нас і на берег жодного разу не пустив.

Аж рівно через місяць зглянувся. Підходить дев'ятого вересня й каже старій:

– Кличе тебе цар на страву.

Ну, тутки вже таке почалось... Заходилось убиратися наше варязтво, начіпляло на себе чересів та золотих сустуг...

А я гасав туди-сюди й думав: як же вбереться стара? Коли це дивлюся – виходить з кормової кліті: довге чорне копринне корзно до п'ят, а через усі груди золота вузенька гривна з камінцями. От же ж, собі думаю, стара змія! Додумалася, щоб якось вирізнитися серед усіх.

Ну, зібрала вона всю свою півнячу і пав'ячу орду й повела до города – в браму височенних кам'яних воріт: сто з гаком душ разом із київськими купцями!

Мене й твою маму стара не взяла – веліла стерегти ладді та дракари, поки вони пируватимуть із царем.

Повернулася стара з усіма аж надвечір: усі потомлені та лихі, а вона найлихіша. Питаю в отця Григорія – що таке?

Каже: дав цар жменю золотників нашій княгині.

Жменю золотників... А вона ж веліла холопам тягти цілу скриню з дарами! Оце тобі багатий костянтинопольський цар...

Дивлюся – простягає мені Григорій щось на долоні:

– А це, – каже, – тобі.

Ногата.

Невже, думаю собі, цар Костянтин і про мене знає? А тоді думаю: а що? Мусить знати! Це ж було в той самий рік: мій батько Маломир саме заратився був з Ігорем, як Костянтин з братом Стефаном скинули Романа Лакапина й самі сіли на царський стіл. Ігор же мав спутані руки й не міг допомогти Лакапинові.

Й зароїлося мені в голові: піду сам до Костянтина. Скажу йому: так, мовляв, і так, допоможи мому батькові Маломирові, бо коли б Маломир перед дванадцятьма роками не підняв був деревлян, то Ігор допоміг би твому недругові Лакапинові.

Аж тут пресвітер Григорій каже:

– Цар дав потроху всім челядникам та робітникам. І на твою сестру вдав куну. На, віддаси їй сам.

Стара думала похизуватись перед царем пресвітером, а цар як почув, що Григорій роду булгарського, то й не глянув більше в його бік. Греки споконвіку бридяться булгарами.

Про що вона говорила з царем-того пресвітер не відав, бо цар не схотів мати його й за тлумача. Отак-то закінчилось Ольжине звіщання з Костянтином.

Ну, думаю сам собі, взавтра повертаємо голоблі додому. Але стара сидить у своїй вистеленій килимами та паволоками кліті й мовчить. Отак і взавтра, й позавтра – ні сюди ні туди, аж нарешті прийшов отой грецький митний воєвода знову. Прийшов сам і привів тлумача-довго він просидів у кліті, але й це нічого нікому не дало.

Знову потяглися дні й тижні – я вже був утратив і лік тим дням, а в Суді така спека, як ці кляті греки тутки живуть?

Аж сімнадцятого жовтня дивлюся – знову той митник воєвода з тлумачем. Знову лізе в кліть до старої. Ну. думаю, взавтра нарешті попливем. Та як пішов той митник, стара кличе Людвіка й мене. Так і так, каже, зантра йдемо до царя. А в самої губи сіпаються. Тоді глянула й каже мені:

– І ти збирайся.

Лют мало не вдавивсь язиком, але змовчав і лиш одвернув писок. Після того випадку він і не плюнув у мій бік, але то він тілько виглядав нагоди: я добре знав уже того зміюка.

Збиратись почали ще вдосвіта, але цього разу стара гукнула не всіх, що були з нею того разу, а десятків п'ять.

Ну, що я тобі скажу про цей їхній Царгород? Досі його бачив лише з пристані Суда. Високі кам'яні ворота й стіни. Ну то й що? Київ чи Іскоростень захищені значно ліпше: глибокий рів і високий крутий вал, а на валу натрамбовані глиною городні – зруби з дубових вив'ялених колод. Од такої городні каміння з пороків одскакує, мов м'яч од стіни, Київ можна взяти тільки приступом або ж голодом.

Ну, а про сам Царгород я вже не кажу: куди там Києву! Глянеш у цей бік – хороми, хороми, хороми, глянеш у той бік – теж... Та все великі, та все на два або й три ряди.

Царя я так і не побачив. Царський логофст (це щось наче наш княжий огннщанин) повів усю челядь до довгої склепінчастої світлиці на обід, а мені згадалась київська гридниця. Покуштував це та те – можна їсти. Та чи варто було бити для того таку довгу путь?

А тоді нас удруге обдарували: по дві – по три векшиці на ніс, а ярлам по куні чи ногатій, наче жебракам. А тоді кажуть: дибайте.

Отак ми погостювали в царя. Я по тому мовлю отцеві Григорієві:

– Пощо, – кажу, – грецький цар такий скупий? Чи, може, він просто бідний?

А наш пресвітер і рече:

– Не такий він скупий та бідний, як, мабуть, пихатий та лихий. Цього разу я добре роздивився. – Потім отець Григорій сказав ще: – Княгиня просила в царя єпископів та митрополита. Хотіла охрестити всю Русь. А цар каже – дам тільки єпископа.

– Чому? – кажу.

– Щоб Ольга була під царевою рукою.

– А чим же ліпший митрополит?

– Тим, що вищий: митрополит – це майже патріарх, єпископів же багато.

– Один, – кажу, – біс.

Григорій сердився, коли я називав чортами та бісами їхніх жерців, але цього разу тільки зблиснув очима й каже: