Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 39 страниц)

Зате в Новігороді складалося не зовсім так, як того хотілось Доброчинові. Вже другий рік звідти надходили плутані чутки, нібито Путята Кислиця, якого лишив посадником сам Доброчин, зажерся й удається до всіляких утисків – переслідує родовитих новгородських купців та бояр, обмостившись опричною дружиною, поводячись як новгородський князь.

Доброчин ще в Києві підозрював, що в не останню дудку грає тут великий боярин Угоняй. Тепер ці підозри підтверджувались. Угоняй сидів навпроти нього в світлиці й посмикував себе за край бороди.

– Обставився Путята різноликою черню, – сказав він, не дивлячись на світлого князя, – а боярських синів не підпуска.

– І твоїх такоже? – закинув Доброчин. Угоняй мав сімох синів і півтора десятка онуків, здатних носити меч.

– Так же, так же! – Угоняй і далі уникав дивитися йому в очі. Тим часом Доброчин уже знав, що в тій опричнів дружині троє Угоняєвих онуків. Знав також і те, що Уганяй тримає і свою дружину – опріч од посадникових полків. – І не дає гостям сидіти в Новігороді.

Путята вже казав Доброчинові про цих гостей. То були поспіль варяги, які більше промишляли мечем, аніж товарними справами. Угоняй мав з них якийсь темний зиск, а Путята не дозволяв їм будуватись чи купувати хати в Новігороді, як і наказував йому Доброчин.

Тепер усе з'ясувалося. Доброчин лише шкодував, що відпустив позаторік Угоняя з Києва, віддавши йому булаву тисяцького воєводи й тисяцький суд. Угоняй волів би лишатись єдиноможним володарем Новагорода. Доброчин подумки сам себе похвалив за те, що не помилився в Путяті Кислиці. До того ж Путяті минав лише сорок третій рік.

І ще з одним клопотом приїхав Доброчин із Києва. За світлим князем прибув до Новагорода Дажбог. Його викували київські ковалі із щирого золота, вклавши в очі бога проникливий людський зір, од якого на душі ставало радо й трохи моторошно.

Коли пішов Угоняй, Доброчин звелів Путяті скликати вирника [17][17]
  Вирник – збирач данини.


[Закрыть], мостника [18][18]
  Мостник – старший на будівництві мостів.


[Закрыть], городника [19][19]
  Городник – старший будівничий оборонних споруд.


[Закрыть], а також усіх більших та менших воєвод і княжих мужів, які відтепер мали складати посадницьку думу. А поки сходилися думні старці та чинові мужі, Доброчин пішов до сестриного хорому.

Він не бачив Малушу двоє літ, але княгиня мовби й не змінилася: та сама тендітна й небалакуча Святославова вдова, хоч їй уже три року тому перехилило за сорок. Лише рано посивілі коси виказували важке життя великої київської княгині та її жіночий вік.

– Я звиклась у цьому городі, – сказала вона.

– А за Володимиром?.. – Доброчин узвався на півслові й недоказав.

– Тут мої онуки, його сини, брате. А Людмила мені як доч. – Княгиня збивалась на новгородську говірку. – Вишеславові минає п'ятий год, а Брячиславові – четвертий. Літа наші на місці не стоять.

– Їдьмо до Києва.

– Я вже для мандрів застара.

– А велика княгиня? – спитав він.

– Що їй ділати в Києві? Там у Володка є ще двоє жон. Людка того не витримає.

– Ти питала в неї про це?

– І так відаю.

Доброчин зітхнув. Велика княгиня Людмила була третім клопотом, що пригнав його з Києва за стільки верст. Дві інші великі княгині – Рогніда та колишня Ярополкова вдова, Марія, – сиділи в одному хоромі на двох кінцях одних сіней, але люто ненавиділи одна одну. А Володимир не любив жодну з них – це вже Доброчин знав достеменно.

– Видиш, яка ще люта зима, – мовила Малуша несподівано тривожним голосом. – Тут зими люті, а літа дощові.

Доброчин здивовано підвів очі:

– Тут споконвіку так.

– Онуки недужають, – пояснила вона. – Обидва жовтаві й кашляють з осені. А в Києві вже весна... Поговори з Людкою.

– Поговорю.

Він глянув на сестру й пішов до хорому посадника, де зібралися всі скликані чинові та княжі мужі, вже наперед поділені на дві майже однакові половини: Угоняєві прибічники сиділи на ослонах біля глухої стіни, а Путятині – під вікнами, шибочки яких обмерзли й ледве пропускали в красну світлицю божий день. Під божницею в кутку вже збиралися вечірні сутінки.

Доброчин сидів під лельками на княжому столі. Йому було важко звертатись до всіх одразу, тому він дивився просто себе на вогонь, який палахкотів у вогнищі в тому кінці світлиці. Він говорив про суттєві потреби города та Новгородської землі – з усіма її пригородами й селами, але, говорячи, відчував, що обидві лави думних старців сприймають його слова по-різному.

Тисяцький воєвода й тут почав згадувати варязьких гостей, як і Доброчинові перед початком думи. Доброчин тоді нічого йому не сказав, лише сидів та слухав. Угоняй же зважив його мовчанку собі на зиск. На думі він запально тряс бородою:

– Надо привічать гостей! Новагороду од них многа користь, а ми чиним убитки гостям. А найпервій – посадський вирник.

Путятиного імені він так і не назвав, але всі все чудово розуміли. Старці під вікнами загули. Доброчин сказав так само в бік вогнища:

– Гості добрі три дні.

Це була відверта підтримка посадника, й Путятині люди знову загули, цього разу злорадо й схвально. Угоняй зрозумів, що Доброчин лишився тим самим Доброчином, що й п'ять тому літ, що й перед чотирнадцятьма роками, коли Угоняй сам випросив його в Святослава й сам сюди привіз. Тоді цей колишній робітник здавався м'яким і згідливим, наче плоскінний вал, але з того валу ще ніхто не зміг усукати жодної мотузки. Потім Угоняй згадав, що, власне ж не він обрав для Новагорода цього посадника – Доброчин накинув йому себе сам. Угоняй хотів Ольга чи Ярополка, Доброчин же перестрів його в порожніх княжих сінях і шепнув: «Проси на новгородський стіл княжича Володимира, бо старших Святослав однаково не дасть. Але проси слізно й колінно!» Угоняй не послухав колишнього робітника – просив у Святослава Ольга чи Ярополка, а великий князь і слухати не схотів: «Я даю Ярополкові Київ, Ольга ж саджу в Деревній землі. Хіба схочуть міняти своє на ваш Новгороді?» Тоді новгородський тисяцький кисленько посміхнувся й уклінно попросив: «То дай хоч Володимирка!» Святослав посіпав себе за вузький довгий чуб: «Про це вже благай Добриню – хоча наврядчи він поїде до вас.» Отак Доброчин опинився в Новігороді. На свою ж та інші боярські голови виблагав його Угоняй, тепер він карав себе за це й гірко каявся, та нічого вдіяти вже не міг.

Угоняй вирішив удатися до лестощів. Він почав хвалити Доброчина за його старання про давній закон.

– Пусть видят усі новгородці, що на Священному пагорбі стоїть золотий Дажбог, яко било спрежда?

Надворі стояв лютня мороз, вулицями гуляв сухий поземок, незважаючи на перший день весни. Яму для боввана рубали ломами й кайлами, а потім трамбували грітою глиною та сухим пісним, щоб з настанням справжньої весни бовван не звелітеся.

Вулиці навколо Священного пагорба заполонило безліч людей – княжих, простих і нижчих. Доброчин зняв із шиї золоту гривну сустугу й меч із піхвами й поклав Дажбогові до ніг. Золоте проміння Дажбога-Сонця тоненько заспівало під вітром, а по-людському живі очі проникливе заглядали в душі померзлих бояр.

Цього разу Доброчин не відчув отого раптового трему, що охопив був його, коли вів уперше заглянув у вічі київського Дажбога. На кожне почування були свої спонуки й свій час. Людина не здатна жити чимось одним і раз назавжди усталеним, і це, напевно, теж передбачено творцями Землі й Небес.

Після, потреби Доброчин пішов до великої київської княгині. Людмила відразу ж показала йому своїх синів. У Брячислава, який народився в той рік, коли Доброчин виходив з Новагорода, набрякли повіки й почервоніло носеня.

– Кашляє з осені...

Це вже Доброчин знав і від сестри. Людмила зовсім не нагадувала оту маленьку дівчатку, яку він висватав у чеського князя шість тому літ. Вона спокійно дивилася на синів і чекала, що скаже їй свекрушин брат, який тільки вчора приїхав од її мужа. Доброчин бентежився стриманістю великої княгині й не знаходив слів.

– Їдьмо до Києва, – нарешті озвався він. – Вельми довгі зими в Новігороді, а в Києві вже весна. Півні п'ють воду з калюжі...

Це були не ті слова, на які чекала Людмила. Доброчин відчув на собі її стривожений погляд і знову замовк. Володимир сказав йому перед від'їздом: «Мабуть, мої перші вже підросли...» – Й жодним словом не згадав про Людмилу.

– Люди живуть скрізь, – аж тепер відповіла вона Доброчинові, який і досі мовчав. Це було схоже на давно обдуману й виважену відповідь. І то був Доброчинів гріх, схоже – неспокутний. Доброчин ще з дитинства знав, що злюб для володаря не має нічого спільного з коханням, злюби мусять лише зміцнювати княжий стіл, а тепер йому стало прикро за небожа. Володимир мав трьох жінок – і серед них жодної лади. За Марію-грекиню світлий князь не відчував гріха, то було данню усталеному поконові: жону мертвого брата мусить повести живий брат. Зате решта дві були цілком на Доброчиновому сумлінні.

Він сам ненавидів тих двох княгинь: Марію за її зненависть до Володимира, а Рогніду за варязьку вдачу і кров. Людмила була чехиня, й сини її були старшими серед Володимирових дітей. Перед ним сиділа мати майбутнього великого київського князя, а Доброчин і досі не знав, що мусить і чого не мусить їй сказати. Лише взяв у руки й посадовив собі на коліна меншого Людмилиного синка.

Коли б Володимир жив з нею в одному городі, думав світлий князь, усе могло б бути зовсім по-іншому. Але потім він згадав перший рік їхнього спільного життя, тоді Володимир насилу звик до Людмили. Син Малуші дуже важко сходився з людьми.

Й тут Доброчин раптом подумав, що найнещасніші в світі люди – то князі, яким дідній закон дозволяє мати багатьох жінок і наложниць. Він глянув на княгиню впрост, але не зважився висловити свої сумніви вголос. І теж уперше подумав про те, що взяв за Володимира чеську княжну з хрестиком на шиї. «Невже справедливіший отой їхній грецький бог, що дозволяє чоловікові мати лиш одну жінку?» – подумав він. І це теж було вперше.

Він не наважився спитати Володимирову жону, чи носить вона й досі того хреста на шиї. Напевно, потроху забула грецького бога або й свідомо зреклась, бо на покуті стояло кілька золотих і дерев'яних лельок. Доброчин вирішив запитати про це в сестри.

– Ти приїхав з Києва? – озвався застудженим голосом малий Брячислав.

– З Києва. А що?

– Ти наш батько?

– Дурний! – сказав меншому братові старший. – Наш батько пішов у рать. Батьки такі не бувають.

– А які бувають? – спитав Доброчин.

– Молоді, – без вагань відповів княжич Вишата. – Вони привозять з раті маленькі луки й ось такісінькі мечі. – Вишата показав на пальцях.

Доброчин лише тепер згадав, що малим дітям, як і князям, належить підносити дарунки, а він прийшов до них із заплутаним клубком думок.

– Поїдеш до Києва? – спитав у меншого Володимировича Доброчин. – Твій батько сидить у Києві, має многі маленькі луки та мечі.

Брячислав зсунувся з його колін і відійшов до матері, коло якої стояв його старший брат. Це теж було відповіддю.

Було сказано вже все або майже все, в кожному разі, ніхто з них не чекав жодних несподіванок. Молода княгиня гукнула світличну й віддала їй дітей.

– Він не живе з ними, – сказав Доброчин, маючи на оці київських жінок Володимира. – Не живе.

Велика княгиня зрозуміла, про що говорить свекрушин брат, але все вже було виважено й сказано: слова помітно втрачали на вазі. Доброчин із запізнілою жалістю подумав, що коли б він переказав Людмилі так і не сказані Володимиром слова про те, нібито він кличе її до Києва, все могло б обернутися навпаки. Тепер справді було пізно, бо те слово мало бути першим серед усіх мовлених отут слів. І ще ніхто не відав, у що могла вилитися така брехня, бо слова надаються людині здебільшого для облуди.

Він майже по-старечому важко підвівся й сказав:

– Ти народила великого київського князя. Хай помагає йому й тобі Дажбог.

– То залежить не тільки від бога, – незворушно відповіла колишня оломоуцька княжна, але Доброчин помітив у її очах теплинку. Не всі слова втратили вагу. Це його втішило.

З вікон до світлиці впливала ніч – його перша ніч у городі, який окрилив Доброчина й надав колись йому нових сил, щоб він міг утілити в життя найбільшу мрію.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ

В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

У Києві творилося невірогідне.

Такі юрбища народу Доброчин бачив востаннє того дня, коли за ровами стояв печенізький хан і готував дробини до приступу. Це було тоді, коли стара княгиня вже доживала, а Святослав ратився з булгарським царем: п'ятнадцять тому років.

Щось подібне діялося й тепер. Вулицями від самого ранку ходив люд із свічками та смолоскипами, а попереду кожного юрбища йшли волохи й заводили пісень. Починалася перунова сідмиця. Але такі ходіння пам'ятали хіба що найстарші київські діди, бо вже довгі роки кияни вважали Перуна поваряженим богом, на якого варяги казали Тор, а кияни зневажливо звали його Туром або Змієм, мав-бо бичачу голову й повну пащу вовчих зубів.

Тепер волохи оголосили киянам, що Перун – споконвічний полянський бог, лише довгі роки паплюжений і кривджений. Позгадували й старовинні перунські пісні, в яких говорилося про грізного повелителя дощу, грому й блискавки, котрого вголос належало звати Перуном, а пошепки й подумки Стрибогом.

Оскільки перунських волохів у Києві вже не було – останній помер тому літ із тридцять, – потребу Перунові взявся чинити Велесів ченець Стан, старійшина серед волохів.

Усе йшло більш-менш гаразд, аж поки хтось із прочан упустив смолоскипа під стіжок соломи. Стіжок швидко затоптали й залили, однак великий боярин Претич, новий тисяцький воєвода й суддя, вельми стривожився, бо перунська сідмиця тільки почалась, а далі могло бути гірше.

Претич зібрав підлеглих йому соцьких і звелів, щоб сторожа пильнувала на кожному кутку й кожній вулиці. Але сторожу незабаром теж охопив перунський шал: нарочиті сторожові мужі часто приєднувалися до богомольців.

Це викликало в тисяцького ще більший страх, і він подався до нового головного воєводи Ждана. Ждан Будимирович виділив йому п'ять сотенних полків, щоб стерегли городську сторожу.

Липневе сонце несамовито пекло, а прочани ходили вулицями Києва, спускались Боричевим узвозом на Поділ, де на торжищі стояв колись бовван бога Тора, а тепер здіймався вгору дубовий Перун, не позолочений, як на Священному пагорбі під княжим двором, а просто висічений з товстого стовбура. Потім шестя попід Претичевим дідинцем звертало на Гончарі, тоді йшло за дідинець на Кожум'яки, несучи тисячі смолоскипів і свічок, а далі знову верталося на Поділ і бралось узвозом на Гору.

Нікого не цікавила лише Щекова гора, ненависний усім Вишгород-Киівський – Ольжин двір.

Так ходили до самого вечора. Одні заскакували додому вихлебтати миску кулешу, інші займали їхнє місце в шесті, й свічі та смолоскипи перекидалися з рук до рук. А ввечері вулицями покотилась чутка, ніби шестя після заходу сонця попрямує до Щекової горн – колишнього Ольжиного двору, в якому померли обидва її брати – Асмус і Свенельд Ольговнчі, – Щекові сини.

Претич іще дужче занепокоївся. Тепер князі нічого особливого не тримали в Ольжиному дворі, але там сиділо зо два десятки Володимирових наложниць – молодих і зовсім юних дів і дівчат, яких Володимир купував на торжищі або приймав даром од своїх і чужих князів. Доброчин теж здивувався:

– Що їм за надоба з тої Щекової гори? Приведи сюди Стана.

Й коли прийшов старійшина волохів київських Стан, вісімдесятитрьохрічннй білобородий дідо в довгій вишиванці, підперезаній чересом з кружальцями й трикутниками мідяних блях, Доброчин запитав його те саме.

– Щоб ти, княже, знав, – сказав старійшина, – що на Щекавиці похований не тільки Щек, хай ся він переверне в своїй могилі.

– А хто інший? – насторожився Доброчин.

– Останній великий полянський князь Оскол Юрович.

Світлий князь ухопив волоха за вишивані груди й накрутив їх на кулак:

– Брешеш! Звідки відаєш про таке?

– Порвеш сорочку, княже, – спокійно проказав Стан. – Сорочка благенька.

– Звідки відаєш про те? – Доброчин відпустив старійшого волоха.

Той відповів:

– Про це написано в наших волошебних книгах.

– Щось я не чув!

– Бо то не княже діло.

– А твоє? Ти вмієш на книгах? – образився Доброчин.

– Оці руки вміють пьсати, – з гідністю підняв долоні Стан, – а оці очі – четати. Кожному своє: тобі – княже, нені – волошебне. Кажеш так, наче вперше про це чуєш.

Доброчни уже спокійно спитав:

– Що написано в тих книгах?

– Усе.

Світлий князь одпустив старійшину волохів. Над Києвом западала парка ніч, хоча світили зорі. За воротами княжого двору юрмився люд, чекаючи на волоха. Потім шестя зі смолоскипами та свічками посунуло повз темний Священний пагорб на Поділ. За цілий день люди вже встигли пригадати забуті перунські пісні й несамовито співали, їм підспівувала сторожа з відрами та баграми в руках, а цих мужів пильнували дружинники.

Ще ніхто нічого не відав до пуття, але людей охоплювало дедалі більше шаленство, й коли шестя зі смолоскипами та свічками обминуло Претичів дідянець, а тоді почало братись на Щекавицю, хтось із передніх пронизливим голосом закричав:

– Брама за-амкнена-а!..

Юрба підкочувала ближче й ближче до воріт, з Подолу підходили нові й нові кияни, дивлячись на вищирений частоколом Ольжин двір. А між зубцями частоколу та в бійницях воріт виблискували шоломи. Поки старійшина волохів гаявся в княжому дворі, Ждан Буднмнрович кинув усю решту молодшої дружиии до Ольжиного двору.

Наперед шестя вийшов Став, коло нього крутилося ще кілька волохів, і він звернувсь до них:

– Бояри замкнули браму Ольжиного двору, але нам нема чого діяти в Ольжиному дворі. Там могила скаженого Щека. Я привів вас не на те, щоб ви вшанували скаженого. Гляньте ось у цей бік! – Стан показав рукою праворуч і всі добре бачили в темряві його білий рукав, що від вогнів смолоскипів здався їм криваво-червоним. – Тут лежить останній полянський великий князь Оскол. Ось його могила.

Він дійшов до самого урвища Щекової гори. Горбик Осколової могили був плаский і ледве помітний – розмитий дощами й розвіявий вітрами за сто один рік. Кияни встигли забути, хто тут лежить, і на могилі паслись гончарівські та кожум'яцькі кози. Час узяв своє. Колись кияни ховали на горі своїх небіжчиків, останнім ліг у цю землю «скажений Щек». Відтоді люди перенесли кладовище на Лису гору, на яку хрещені кияни казали Хорив. Ольга звеліла розрівняти давно покинуте кладовище, поставила тут великий кам'яний хором, обнісши його валами та ровом, а на валах ще й частокіл, назвавши новий двір Вишимгородом. Але Вишгород був і на Десні, за якихось дванадцять верст од Києва, тому кияни вголос називали нову твердиню Ольжиним двором, а коли поблизу не було княжих тивунів чи варягів – казали просто Щекова гора.

Ольга дбайливо доглядала батькову могилу, яка опинилася тепер у її новому дворі. Високо вимостила її білим диким каменем.

Прочани певний час мовчки стояли над розсунутим горбиком жовтаво-сірої землі, й іскри зі смолоскипів падали на Осколову могилу, а потім над Щековою горою знову мився священний перунський спів, од чого в людей по спині бігли мурашки, бо слова пісні набували якогось нового звачення й несподіваної ваги. Коли ж пісня скінчилася й запала коротка тиша, хтось невидимий гукнув:

– Зносьте землю на Осколову могилу!

Кияни почали довбати глину з кручі держаками смолоскипів та чобітьми, а потім зносити на могилу в шапках і пеленах. Невдовзі неподалік рову виріс чималий рудий горб, який кияни обтикали свічками, а ніч видалася безвітряна й парка. Не погасло полум'я жодної свічки. Вогники відбивалися в людських очах, і очі від того жевріли і світились у темряві. Такі самі спарені жаринки зблискували й між визубнями заборол. Це декому здавалося нечуваним блюзнірством, дехто почав кидати груддя через вал. З валу озвався молодий грубий голос:

– І чого-о б я ото-о!..

Люди знизу впізнали голос:

– То це ж Муромця Вадим! Одчини браму!

– Пощо-о? – спитав Муромець.

– Одчини!

– Хочете розгарбати княжі світлиці? Не відчиню...

– Хочемо вшанувати вашого небіжчика! Осколові ми вже шану віддали, тепер хочемо віддати й Щекові!

– Ви розга-арбаєте хоро-ом, – сказав Вадим Муромець. – Не одчиню-у!

– Бачили такого! – знову крикнули з юрби. – Як стало боярином, то стало гіршим од цепного пса! Стереже княжі хороми! Стережи, стережи, а твій батько й твій брат тутечки з нами.

– Де-е вони?

Наперед вийшли Ратко й старший Муромець, у яких теж були смолоскипи в руках. Вони стояли й дивилися на невидимого в темряві Вадима.

– Хіба я вас не пуска-аю. Іді-іть, – по тривалій мовчанці почувся голос малого боярина. – Тільки не га-арбайте хорому й не займайте княжих дівча-ат...

Брами тихо рипнули й упустили юрбу до Ольжиного двору. За валом зосталась лише Осколова могила з сотнями свіч. Кияни спочатку підійшли до другої могили, що височіла майже посеред Ольжиного двору й щирилася пащею щека-бугая. Тоді з юрби вискочив найсміливіший і копнув чоботом по камені. Цього прикладу вистачило на всіх. Кияни почали вибивати каміння чобітьми й плювати на нього. Двоє здорових отроків розхитали й під схвальні вигуки турнули додолу забутого бугая, тоді підійшло ще двоє й разом з ними понесли варязького бога за браму і скинули з кручі.

Цього знаку теж вистачило на всіх. Люди почали розбирати каміння з могили й кидати в прірву.

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ Ж

У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Цілу ніч не припинявся гамір на вулицях Києва. Претич велів не зачиняти браму Подільських воріт, бо люди то підіймались Боричевим узвозом нагору, то знову сунули на Поділ; тільки сторожу нарочитих Претич подвоїв.

Ніхто тієї ночі в Києві не заснув. До шестя прочан приєднувались і деякі більші й значні княжі мужі та бояри. На засувах стояла лише брама Княжих воріт, але про княжий двір ніхто цієї ночі й не згадував, хоча коромоли в давні роки іноді починалися саме з таких боголюбних шесть.

Ждан Будимирович дізнався про непослух Муромця лише вранці. Сонце ось-ось мало зійти, коли він звелів послати по нового боярина, а сам пішов до Доброчина й розповів йому про нічну котору.

Світлий князь довго й весело сміявся.

– Давай сюди Муромцевого синка! Давай і старого Муромця!

Старого Ждан Будимирович не знайшов, а коли поріг переступив Вадим Муромець, невиспаний і смутний, бо йому сказали про гнів головного воєводи, – Доброчин удавано сердитим голосом прогримів:

– Нащо впустив чорних людей до Ольжнного двору?

– Бо так тре-еба було, – тихо відказав новоспечений боярин.

– Я тебе на голову вкорочу!

– Кня-ажа во-оля.

Доброчин не внтримав і щосили вдарив Муромця в груди кулаком, але той цього наче й не помітив, навіть не підвів на князя очей.

– Тобі ж не ведено було одчиняти браму. Хто звелів?

– Ба-атько.

– Поклянись!

– Клянусь бо-огом небесним! – уперше глянув на князя богатир.

Доброчин прискалив око:

– Яким?

Тут треба було вже сказати точно. Муромець довгенько думав і нарешті сказав:

– Дажбо-огом.

Доброчин знав уже, що старий Муромець не озвався вчора до сина жодним словом, лише був з прочанами на Щековій горі. Але для сина того було цілком досить. Батько діяв і думав разом з усіма.

– А ще звешся боярином! – Доброчинові було просто приємно жартувати з цим схожим на скелю юнаком.

Ваднм одмахнувся:

– То з того мого боя-арства самий сміх. Як да-ав мені конягу Пре-тич – ото й усе боярське моє добро-о.

Претич із Жданом Буднмировичем увійшли до світлиці, й тоді Доброчин сказав:

– Який же то, справді, боярин, коли має тільки коня та меча? Недобре, воєводи. – Доброчин почав перебирати на пальцях назви городів і сіл: – Ну, в Києві сидить Володимир, в Олевську я, у Вручому моя сестра Малуша, в Любечі – Маломир... А хто тепер у Вишігороді-Деснянському? А, Ждан. А в Трипіллі? – глянув він на воєвод.

– Княгиня Марія, – підказав головний воєвода Ждаи, і досі не розуміючи, жартує чи поважно каже світлий князь.

– Ну, а в Ольжичах?

Ждан Будимирович лише хмикнув і стенув плечем.

– Негоже не знати свого найближчого сусіду! – з награним докором сказав йому Доброчин. Тоді обернувся до Муромця: – Це, мабуть, через те, що ти сам рідко буваєш у своїх Ольжичах.

Доброчин назвав Муромця боярином ще торік: за змогу у поєдинку. Назвав од бажання зробити щось переважно для Яна Усмошевця, друга понівеченого дитинства. Коли б він у такий спосіб відзначив кожного герцівного борця, в молодшій дружині не лишилося б жодного отрока чи дітеського: були б самі бояри та найліпші кияжі мужі. Сьогодні він зробив цього ще по суті юнака справжнім боярвиом. І не за так. Муромці вже не раз робили неоціненні послуги й Києву, й особисто йому. Але вчорашній вчинок двох Муромців годі було переоцінити. Він показав, ще світлий князь усе своє життя боровся не задля особистої помсти, вона не викликала б такого співчуття. Події вчорашньої ночі засвідчили Доброчинові, що чорний люд підтримує його в боротьбі проти варязьких зайд, підтримує щиро й беззастережно.

Доброчинові зовсім не шкода було відданого цьому юнакові села, яке був урік своєму молодшому синові Вишаті: терти події не мали ціни.

Він пересвідчився в тому і вдруге – пополудні того самого дня.

Богомольці ходили Києвом без угаву, неначе людські сили й витривалість утратили межу. Це здавалося якимось дивом. Люди ходили зі смолоскипами від хати до хати й співали перунських пісень. А час по час вибиралися то на Лису гору, то на Копирів кінець і палили буйні багаття, жертвуючи Перунові червонястих півнів та білих сьогорічних ягнят, що не мали на собі жодної чорної цяточки.

Діди пригадували над багаттями давно минулі часи. Обливаючись потом од вогню та сонця, згадували, власне ж, не те, що самі бачили, а то розповідали їм їхні діди.

– Приносили суть Перунові найкраснішу дівку, – розповідав старнй-престарий гончар, схожий на малесенького замшілого лісового, яких раніше чимало траплялось у Вишгородських та Ірпіиських лісах. – Не діву підтоптану, бо то вже хто зна, що воно там таке, а красну молоденьку дівку або й дівчину, що ще й не ткала собі на рушники.

Ніхто не міг уже й пригадати, за яким багаттям уперше було згадано про тих перунських дівчат, але що дужче відбивалось угору сонце, то більшало таких розмов. А потім Києвом пішло моторошне слово «жереб».

Його вимовляли на Подолі, в Кожум'яках, у Гончарях.

Після веремії безсонної ночі щоки в усіх позападали. У збудженій уяві виринали дивні видива – кров, крики й спалахи вогню, яких жахались і яких починали дедалі дужче прагнути, й цей жах і прагнення переросли в загальний шал.

А потім якась тогобіцька рука розрубала юрмище навпіл: по один бік стали батьки та матері найкрасніших городських та посадських дівок і дівчат, а по другий лишилася вся решта городян, подолян, гончарів та кожум'яків, які вже видали доньок заміж або мали тільки синів. Ці й далі викрикували моторошне слово «жереб», викрикували поодинці чи гуртом, а батьки й матері дівок і дівчат вороже німували або відгарикувались.

Згодом з якоїсь нірки вигулькнув дідок, ще зморшкуватіший за того першого, що кинув був думку про незайманих дівчат. Цьому пригадалося зовсім інше:

– Мій дідо казав, буцім у перунську сідмицю кидали жереб на отроків.

Це було другим ударом грому з ясних небес. Тепер і друга половина прочан принишкла. Юрмище так само точилося з Подолу в город і з города на Поділ, а тоді межі Щековою горою та Претичевим дідинцем сунуло з Гончарів на Кожум'яки, але ніхто вже й голосу не подавав.

Аж поки з третьої нірки висунувся третій дід:

– Мій дідо замолоду був перунським волохом. Казав, що в Перунь-день треба давати в жертву не наших дівок та дівчат, а чужоземця, що прибився до Києва того дня.

Це був третій удар грому – ще з ясніших небес. Кожен ладен був боронити своїм життям життя власної дитини, в тому не могло бути двох різних думок. Але ж особа гостя споконвіку вважалася серед полян святою! Гостя запрошували до господи й давали йому все, не питаючи, чого він прийшов і чи надовго.

Надвечір про це знав уже й Доброчин. Він вельми стривожився й звелів знайти старійшину волохів. Стан мовби чекав на його поклик у княжому дворі – прнйшов майже зразу. На довгій вишиванці волоха чорніло кілька сажевих плям, він здавався блідим і втомленим.

Доброчин спитав:

– Для чого ти кинув киянам таку думку? Чи не далеко сягнув?

Досі особисто князеві ніщо не загрожувало. Доньку Славку він оддав за ляського княжича ще торік, хоча їй минало тільки восьме літо. Але то вже так повелося серед князів. Богуслава породила йому другу доньку – цій же Надії ще й року не було. Володимир теж не мав дорослих дочок. Та й сини в нього та Доброчина були замалі.

А новий поголос розтривожив Доброчина. Якщо б у Києві загинув бодай один чужоземний гість, город зажив би серед інших країн лихої слави.

Стан тихо відповів:

– Це пішло не від мене.

Доброчин одверто сказав йому все, що його непокоїло, що могло розхитати київський стіл. Тоді заглянув Станові в очі.

– Коли вода кипить, не стромляй пальця у воду, – проказав Стан.

– І нічого не можна вдіяти? – схопився князь. – Я погано знаю волошебні ваші устави, тож повідай хоч ти: таке раніше бувало? Бо я щось не чув.

– У давнину бувало.

– В яку давнину?

– Двісті або й триста тому років, – одказав Стан.

– Звідкіль знаєш про таку давність?

– Волохи Велеса відають усе, світлий княже, – сказав старий. – Це напьсано в наших книгах. За часів князя Кия ще давали в жертву дівчат. А вже за Осколового батька князя Юра тільки чужинців.

– Гостей?

Старійший волох нахмурився:

– Нащо ж гостей? Бранців з полону.

– Цебто – ворогів?

Старійшина волохів сутужно випростався:

– Ворогів.

– То й приносьте в жертву ворога! – переможно оголосив світлий князь. – Маємо ворогів у Києві?

Стан усміхнене проказав:

– Ти не залишив і на насіння.

– Чого ж? На насіння буде...

– Це ти про християн? Але вони тепер такі многі, і в домі великого князя дві жони... – Він натякав на Володимирових жінок Марію й Людмилу.

Доброчин роздратовано вдарив долонею по столі:

– Кажу не про хрестатих! – Він на хвилю замовк. – Сидять у Києві не тільки хрестаті, а просто-таки справжні вороги. Підійди он до того вікна й виглянь, – кивнув князь.

Волох якийсь час пильно вдивлявся в очі Доброчина, але знову нічого не вичитав у них і почовгав до вікна. Над княжим двором западали сутінки, й у вікнах найближчої теремниці вже горіли вогні. Всі вікна були відчинені навстіж, і в одному маячила чиясь голова – Стан звідси не міг розгледіти. Він навіть не глянув на Добро– чина й рушив до дверей.

У Києві панувала глуха тиша. Доброчин сів на підвіконні темної світлиці й довго напружував слух, поки почув десь із Подолу чи Гончарів голос натовпу. Потім і це затихло й стало чути лише перегавкування кількох собак.

Доброчин устав з підвіконня й почав ходити від божниці до дверей. Час наче спинився, а темний Київ німував, витративши всі свої сили й запал. Непроханий челядник уніс до світлиці свічки, але Доброчин його вирядив. Тоді пішов на терем і звелів тому самому челядникові гукнути воєвод.