Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 39 страниц)

Потім варяги повернули до свого стану.

Дума не спала цілу ніч – старці висиділи в думній світлиці до рана. Старійший Володарко аж охрип: «Не піду в стан Щековичів, Свенельд усіх нас поб'є». Перед тим Свенельд кликав батька та старців на перемови до свого стану. Батько мій довго мовчав, тоді каже Володаркові та старцям: «А що можемо вдіяти? Так і так смерть. Може ж, не похапають...» Він сам не вірив у це, та що було робити.

Ніхто не вірив у порятунок, але вранці вбралися в нове й пішли Красними ворітьми через греблю. Батько погладив мене по голові, а тоді довго і так сумно глянув на мою матір, неначе відчував, що більше сюди не повернеться. Аж мені защеміло було в очах.

Ми стояли в брамі й дивилися, як передні варяги розступаються й пропускають наших у свій стан. Що було далі, ми не знали.

Вже потім я довідався од старших людей, як усе діялось у варязькому стані. Ледве дійшли наші до березового гайка, як варяги похапали всіх і поскручували їм руки, а потім кинули на вози, мов телячі туші, й повезли Широким бродом через Уж.

Отак довезли їх до старого дуба, що в нього був улучив колись перун. Аж під дубом стоїть якась баба з дітеським. Батько зроду не бачив цієї старої жони, але інші наші старці одразу її признали. Жупан Володарко мовби дуже весело проказав: «То це нас доставили на весіллє? Це ж твоя наречена жона, велій жупане Маломире! Хай тобі споможе Дажбог».

То справді була княгиня Ольга: всенька в чорній жалобі од голови до п'ят, стара та зморшкувата, наче сушений проти сонця гриб-маслюк. Таж їй уже минало шістдесят і друге літо!

Вона підійшла до возів, обдивилась наших і сказала гридням:

– Розпутайте їм руки й одпустіть. Хай не думають наші гості, що ми взяли їх у полон.

А потім каже до мого батька:

– Хотів ти пойняти мене, велій жупане Маломире, а тепер видиш сам: застара я вже для такого молодого мужа. – Й засміялася рипучим смішком, а тоді таки споважніла, махнула до гриднів, щоб одійшли: – Я вже помстилася за свого мужа Ігоря. А ви кару вибирайте самі. Хочете бути розірвані між двома деревами – звелю вчинити так, а хочете бути потятими – потнемо вас мечем.

Стрийко Володарко сказав княгині:

– Ми сли Деревлянської землі, а сла негоже вбивати. Ми ж учора не вбили твого сла – світлого князя Свенельда, то за що ж маємо вмирати тепер?

Ольга одмовила:

– Куди вже вам було! Ви й так переможені, ваші животи в моїх руках. Можу вас убити або помилувати.

І тут озвався батько мій Маломир:

– А що б ти заспівала, коли б так оце вчинили з тобою ми торік?

– Кожен викручується по-своєму.

– А де ж княжа честь?

– Честь у того, чия гора, великий княже! – Й знову засміялась деренчливим смішком. – Честь князя в його силі. Якщо я вас одпущу – ви все одно зможені. Глянь-но на своїх бояр: вас голод знесилив, уже не вдержите меча в руці. Завтра ж повідчиняйте перед нами ворота Іскоростеня, кажу вам добром. Вам нема куди діватися, любі гості мої, хоч хай би я й одпустила вас нині з дарами.

На це вже ніхто нічого не одказав, усі стояли й зацьковано роззиралися. Тоді до княгині підійшов її молодший брат Свенельд:

– І доки ти з ними панькатимешся?

Варяги теж загомоніли й почали гарцювати кругом наших деревлян – ось-ось потопчуть їх кіньми. Батько схопив одного коня за хряпи і вдарив кулаком, але був такий знесилений, що лише спіткнувся і впав, а варяги хотіли були кинутися й посікти наших на капусту. Стара не дала. Крикнула щось по-варязькому до брата, Свенельд плюнув і заходився розганяти свою гридьбу.

Нашим знову пов'язали руки, зігнали до дуба й виставили сотню стерегти. Ольга ж сіла на воза й кудись поїхала, нічого не сказавши нашим слам.

Та надвечір знову повернулась. Разом з нею тепер були обидва брати. Старший брат Ольжин Асмус вийняв оскіпом наш город Вручий. Асмус був не такий лихий, а може, хитріший од Свенельда. Був воєводою молодшої дружини ще тоді, коли мій дідо Нискин убив їхнього батька Ольга. Без Асмуса Ігор не поборов би нас, хоча й не любив братів своєї жони Ольги.

Отак-то було...

А ми тим часом сиділи в Іскоростені й ждали. Ждали нового дня. Просиділи ми на валу до сходу сонця. Мати моя колише твою матір на руках, а та плаче так жалібно, наче недуже котеня. Матір зітхає, я й собі тру очі кулаком, щоб не заплакати, дивлюся на варязький стан і жду сходу сонця.

Але сонце не зійшло. Город накрило якесь волохате хмаровище, шаруватий чорно-білий туман. Я ще зроду не бачив такого туману. Білі й чорні вихори перемішувалися й ковтали людей, од людини мовби лишався самий голос: чуєш когось, а бачити не бачиш. Над городом знявся крик і плач, ми вже й не тямили, хто мертвий, а хто ще живин, а коли той туман ураз розвіявся, неначе з города спало важке козяче рядно, ми побачили повний город кінників.

То до Іскоростсня заходила варязька гридьба...

В літо 1371-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Михаїла в Царігороді 8-е,

а по укняжінні Кия над Почайною 377-е,

а по укняжінні Оскола в Києвому городі 10-е,

а від різдва грецького бога Христа 859-е.

Прийшли до Києва сли варязького короля, прийшли й сказали Осколові: «Дайся нам у дань!» Та відповів Оскол слам варязьким: «Не дамся вам, бо вже бере з полян хакан хазарський». Ті знову сказали йому: «Вдайся!»

Не вдав їм дані Оскол, і ратилися кріпко.

Але вбоявся варягів Оскол і вирядив свого сла до города Іскоростеня в Деревній землі, таке їм кажучи: «Приходили варяги брати з полян, та не вдалися ми варягам і ратились із ними, ніхто ж нікого не зміг. Оце ж прийшли ми до землі вашої, кажучи вам таке: «Станьмо купно супроти царя варязького, бо зможе нас – то й вам не бути вільними».

І не послухав його іскоростенський князі, була-бо давня котора межи ними й полянами: літ тому вже триста й сімдесять і сім; ще за днів грецького царя Настаса княжив Кий на полянах, і забрали поляни над Почайною деревлянський городок, прозваний Славутичем, і сіли там, і прозвали його в ім'я князя свого Києвом, і став Київ стольним городом полян, і не стало відтоді любові межи нами й деревлянами, та й понині так є.

Удруге цілувавсь Оскол до жупана велійого Житомира, та знову не пішов за ним іскоростенський жупан. А прийшли сли короля варязького, кажучи до полян: «Дайте нам по білій різаній од диму!»

І не дав їм Оскол. І пішов до хакана хазарського, кажучи йому таке: «Платимо вам по білій вивериці з диму, а що ви нам за се? Ось тепер хоче брати з нас варязький король по різаній». Сказав Осколові хакан: «Варягам не давайте, а давайте й далі мені».

І пойняв Оскол многі вої хазарські й полян та сіверян, і зіступилися вони з воєводою варязьким, і здолав його Оскол, забравши Чернігів та Любеч, а воєвода втік у Смоленськ.

Жупан же іскоростенський Житомир, чувши про все те, переступив з воями переділ свій по Прип'яті, й гнали деревляни варягів аж до землі дреговичів та полочан, і не вдався більше король варязький до Іскоростеня, й зітхнула в мирі Деревня земля.

Оскол же вернувся до Києва, одпустивши хазарських витязів у стольний город їхній Саркел. Та розлютився хакан хазарський, послав слів своїх до полян, зволівши сказати їхньому князеві: «Брав ти на спомогу супроти варягів хазарський полк. Пощо ж не обдарував бояр моїх та витязів?»

Одказав йому князь київський Оскол: «Береш дань з полян по білій вивериці, хіба тобі замало того?» І послав-таки хаканові дари многі: кожному бояринові харалужний меч. І здивувався хакан хазарський, і запитав у старців своїх: «Що то за дари такі прислали поляни?» Довго мудрували старці хазарські й сказали йому так: «Недобра це дань, хакане. Ми домоглися в них дані своїм мечем, гострим з одного боку, а ці поляни воюють двосічним мечем, ліпшим за наші шаблі. Попоплачемо ще від цих полян: колись вони самі з нас дань братимуть».

І забоявся хакан, і послав до Києва, кажучи: «Поляни хоробрі мужі. Досі ви давали мені по білій вивериці з диму щороку, тепер давайте так само через рік, хай лише буде вічна любов межи вами й нами».

І дає тепер Оскол по вивериці з двох димів.

У літо 860-е.Нічого не було.

В літо 861-е.Стало на небі три сонця й стояло отак мало не до обідньої пори.

Року 977-го

МІСЯЦЯ ЛИПНЯ

В ТРЕТІЙ ДЕНЬ

Галасливі купальські свята відгомоніли. Сім днів не гасли священні вогні, запалені в перший день великодня, найдовшого дня, коли небо не встигає вичахнути на заході, як з-за Дніпра підводиться Ранкова Зоря.

Вже третій день кияни працювали, над Гончарівкою здіймались у небо сизі дими, Поділ гомонів торжищами й усіма причалами, Боричевим узвозом тяглись вервечки чорних та ліпших людей, а через Щекавицю й Претичів дідинець раз по раз доносило вітром важкий сморід Кожум'яцького яру. Старий Муромець одно морщив носа й незлобиво бурчав:

– А най би ся оно єму сквасило...

Цю приказку він ще замолоду почув на Подолі від горватського чи запрутського купця, що торгував у ті часи сіллю, приказка спочатку була насмішила його, а згодом уїлася й учепилась, мов реп'ях до собачого хвоста: най би ся оно єму сквасило!..

Старий Муромець виніс із повітки токарний стан, прилаштував його за хатою, де був холодок, і почав ритися серед заготовок – липових, дубових та осикових кружал.

– Ді-іду, – затяг онук, – я ви-иточу верете-енце...

Якийсь час Муромець одмахувався від малюка, потім таки дозволив:

– Ну вже виточи одне.

Онука й собі хотіла була прилаштуватись, та братик одігнав сестричку грубим голоском:

– Це не жіноче діло!

Він узяв липову паличку з загостреними кінцями й заплішив у стані клинком, тоді почав крутити паличку тятивою й наставив різець. Сили в руках було ще надто мало, в онука то заїдало різець, то випорскував лук або випадала з гнізда паличка-заготовка. Дідо нишком поглядав на Раткового синка. Онук удався беручким і настирливим. Висолопивши від напруження язик, він довго водив луком униз і вгору, аж поки різець таки підкорився йому, почав поволі знімати стружку. Малий од задоволення аж упрів.

– Ну що, виходить? – спитав Муромець і перехопив рукою лук. – Виростеш-будеш токарем, – похвалив він, хоча веретено в двох місцях було надто переточене й не зовсім гладеньке. – Ану ж теперечки я.

Він уставив у гнізда широку заготовку, покрутив її для проби луком і взяв різець. З дубового коліщати міг вийти глибокий полумисок. Різець спочатку стрибав, а потім угризся й точив плавно й легко. Муромець працював, обливаючись потом, аж поки м'язи лівої руки, що шарпала вниз і вгору луком, наллялися важким свинцем.

Сонце пекло з самого ранку. Ратко та Янка поїхали волами до Дніпра – косити сіно в болотах на Оболоні, Жирка варила в хаті обід, а діти спершу тікали побіля діда, тоді вибігли на вулицю й подалися вниз – дивитись купецькі ладді коло причалів. Муромець докінчив точити полумисок і якийсь час прискіпливо крутив його в руках – чи немає ґанджу. Ганжду не було. За такий полумисок на торгу могли дати виверицю: аж дзвенить у руках, мов залізний, такого не соромно поставити й на боярський стіл.

Блажій узяв нове кружальце й вирішив виточити з нього салотовку. Рука скучила за роботою і вправно тримала різець, берестовий цурпалок поволі круглів і починав блищати рівними пасмугами – поясок по пояска, різочка до різочки.

Сонце стало над Подільськими ворітьми, тінь за хатою геть звузилась, і Муромець аж тепер збагнув, що не помітив, як підкрався обід.

– А най би ся оно єму сквасило, – засміявся він, утішений зробленим. Досі Муромець не виточував стільки за півдня. – Одначе ж і їсти хочеться...

Він потягся до хрускоту в плечі, обтрусив стружку й увійшов у хату.

– Вимудрила вже свій куліш?

– Зварила... – Жирка не почула батькових кроків і з несподіванки випустила ніж. Муромець засміявся. Донька була в рясній новій спідниці й сорочці з широкою мережкою по рукавах та душі.

– Куди це ти так убралася по-святошному? Великдень уже минув.

Жирка зашарілася, та батько й не думав лаяти її: дівин вік недовгий.

– Насип кулешу, – примирливо сказав він і вголос подумав: – Жона теж чоловік.

Перед очима постала Жирчина мати-небіжчиця, яка загинула дев'ять літ тому разом з найменшим синком, коли Святослав бився в Булгарії, а печеніги палили все довкіл Києва й різали посадських людей. Муромець не зумів захистити жону й сина – степовики вбили їх у нього на очах, розпоровши черево жінці, яка чекала на дитя. Посадські кріпко відбивались, та що вони могли вдіяти супроти тисяч степовиків, які навалились на мало захищений Поділ та інші слободи? То була страшна орда. Вона зім'яла їх і затоптала кіньми. Люди намагались вилізти на Претичів дідинець, але самого Претича не було вдома, а воєводський огнищанин не відчиняв – боявся печенігів. Дехто встиг добігти до Красних київських воріт. Вадима й Жирку не наздогнали, а всіх тих, хто намагався боронитись, рубали шаблями і брали посічених у полон. А коли останніх чоловіків поскручували, то почали різати бабів та дідів, непорожніх жін та найменших отрочаток, які нічим не могли придатися диким степовикам...

Раптовий спогад розчулив старого Муромця, й коли донька поклала на стіл чорну хлібину й усипала кулешу, він уже намагався не дивитись на неї. Жона теж чоловік, цього разу мовчки подумав Муромець, сьорбаючи гарячий куліш. Він відчував провину перед донькою. Жирці вже минав дев'ятнадцятий рік, а вона й досі дівувала, хоча двічі траплялися свати. Мало давали – в тому була вся біда. А він покладав на віно якісь надії.

– Ти бери та йди, – сказав Муромець. – А я дітей погодую сам.

Жирка мала нести братові та братовій Янці обід на сіножать, але вона збиралася так мляво, що старий аж перестав сьорбати свій куліш. Тоді зненацька почала хапатись, усе їй падало з рук, нарешті-таки зв'язала горщик і хлібину в клуночок, а далі знову застигла коло печі й мовби забула про все.

Треба буде якось побалакати з тим клятим городником, сам собі пообіцяв Блажій і, несилий далі дивитись на Жирчину задуму, досьорбав нашвидку з полумиска й вийшов надвір. Якщо не поступиться – оддам і так, знову подумав він про городника Малюту з Кожум'яків, який уже присилав сватів, щоб віддав Жирку за його сина. Віддам, і край, най би ся оно єму сквасило, закінчив вагання Муромець і відчув, що на душі аж мовби полегшало. Бо жона – теж чоловік, теж хоче жити, а як перестигне – то куди ж воно? Кожному овочеві боги виділили своє врем'я.

Він узявся переносити стан, а коли вмостив його в холодку під яблунькою й заглянув до хати, Жирка вже нарешті пішла.

Сьогодні погомоню з бісовим городником, твердо вирішив він, перелаштовуючи стан для точіння кістки. Так затято він давно вже не працював. Тятива розмірене вертіла валиком, тонко повискував різець, знімаючи з кістки стружечку, місцями вгризаючись і роблячи мережку на колодочках для ножів.

Сонце давно повернуло понад Старокиївською горою й стало за гаєм Копиревого кінця, надходив паркий вечір, од Почайни потягло рибним вітерцем, від якого в Гончарівському яру навіть повітря стало зеленкуватим. Аж тоді Муромець опустив лук стану й зібрав виточені колодочки для ножів.

Виткою вулицею Гончарівки ходили люди, ревла худоба й рипіли вози. Вже поночі повернулися й косарі з Оболоні. Муромець одчинив ворота й здивовано запитав:

– А де Жирка?

– Де та де, – огризнувся Ратко до батька. Янка мостилась між полудрабками на свіжій траві. – Хто ж бачив ту вашу Жирку? Так і косили без обіду цілий день.

Спочатку Муромець нічого не міг уторопати, Жирка ж несла братові та братовій хліб і куліш – де ж вона могла подітись? Потім спиною йому побіг мороз. Дівка могла заблукати в оболонському драговинні...

Муромець кинувся до сусідів просити коня, бо волами далеко не заїдеш, а надворі давно вже була ніч. Він марно вибігав усю Гончарівну – коняку у цю пору ніхто вдома не тримав, усі були на громадських випасах. Муромець обминув стрімку гору Претичевого дідинця, перебрів через мілку Киянку й пішов уздовж Кожум'яцького яру. Коли дійшов до самих круч, де сидів його майбутній сват-городник, назустріч трапився менший син. Старий спочатку не впізнав його в темряві, а лише, коли той наблизився впритул.

– Жирка пропала, – сказав старий.

Вадим зневажливо пхикнув:

– Здоганяйте хвилю в Дніпрі...

– Як це «здоганяйте»? – Голос батька охрип.

– Утекла Жирка. Умикнув її Наста-ас. Претичів тиву-ун видів, що вона з Настасом крутилася коло грецьких ладь.

– Грецьких? І ти досі мовчав!

– Тивун сказав аж оце вве-ечері.

Старий ледве дістав сина долонею по пиці, той одсахнувся й ображено засопів:

– Було б не пра-авити за неї, як за боярівну чи княжну-у...

Муромець почав пригадувати й усе зіставляти. Був би не такий сліпий та дурний, мав здогадатися, чому Жирка сьогодні чіпляється за поріг.

– Ті ладді ще стоять на Подолі?

– Де там стоя-ать! Уже досі десь коло Трипілля або й Витичевого. Одчалили ще в обід.

З двору навпроти вийшов городник Малюта, відомий усьому Києву хитрець, якого завжди кликали князі та ярли, коли треба було ставити городні або лагодити городську стіну.

– Доторгувався! – сердито вилаявся він, коли Муромець поскарживсь йому на гірку долю. – Та ще кому вдалась – хрестатому ізгоєві, що його ніхто й за чоловіка на мав. Такого в наших краях уже давно не бачено, щоб умикали дівок!

Він хряпнув хвірткою, не попрощавшись, а Муромець із сином попленталися яром униз. Між Претичевим дідинцем та Вишимгородом-Київським – Ольжиним теремним двором, де тепер сидів Ольжин-таки брат Асмус, Вадим сказав:

– Ба-атю...

– Йди ти під три чорти! – замахнувся на сина Муромець, а Вадим тільки шморгнув і замовк. Вони обігнули Претичів дідинець і вийшли на Гончарівку. Ввесь кінець уже спав, на довжелезній звивистій вулиці не блимав жоден вогник, і Блажій Муромець відчув себе покинутим богами й людьми. Нікому не було діла до його лиха. Вадим шкрьобав за ним кованими дружинницькими чобітьми, й це завдавало старому ще більшої прикрості. На брамі Претичевого дідинця, що чорною марою здіймався над Гончарівкою, горів смолоскип, і від того єдиного в цілім світі вогника Муромець ладен був вити жіночим голосом, наче по мерці.

Жирко, Жирко, мовчки торочив він, що я тобі вчинив лихого, що ти так оце зганьбила мене? Тоді йому знову спало на думку, що винен таки сам: надто дрібно торгувався з тим городником Малютою. Справді, наче за боярівну або княжну. А ще ж торік могла мати мужа, вже досі й отроча привела б...

Од цієї думки Муромцеві стало ще гірше. Лихо й ганьба!.. Його розібрала шалена лють на синів та на самого себе, й коли дійшов до своїх воріт, відштовхнув Ратка й хряпнув хвірткою. Біля воза хоркав чийсь кінь. смикаючи нескидану траву з полудрабків.

– Я знайшов коня, – сказав старший син і глянув на брата. – Понесла нам обідати на Оболонь і десь, мабуть, заблукала...

Янка рипнула дверима й стала коло Ратка, а старий Муромець гаркнув:

– На яку там Оболонь! Умикнув її той шолудивий. Отой хрестатий смердюх Настас! А ми з ним ще панькалися, хай би його побив Перун... Чого стовбичиш? Геть! – визвірився він на молодшого сина. – Йди на свій чортів дідинець!

Вадим потупцявся, шкрьобнув чоботом і сказав до Ратка, який був ошелешений не менше від батька:

– Відведи цього чужого коня, а волів забирай і їдь у пла-авні. Куди-небудь за Ли-ибідь чи й за Ірпі-інь.

– З якого дуру? – огризнувся Ратко, ображений наказовим тоном молодшого брата. Янка теж здивовано глянула на дівера й хмикнула в ніс: так мав право розмовляти тільки старший до меншого. – Йди ото на свій дідинець, не твоє діло.

Вадим підійшов до брата ближче й таємниче прошепотів:

– Воєвода сказав нишком, що хто мо-оже, хай утече-є!

– Претич? – іще дужче здивувався Ратко. – Пощо маю втікати й од кого?

Старий Муромець підійшов і собі, не розчувши здалеку:

– Що ти там жебониш? Це тобі таке сказав Претич?

– А то хто ж! – не без гордості відгукнувся юний дружинник Претича. – А хіба що-о? Бо Щекович звелів рубати ратників у посадах: узавтра ввечері Ярополк іде на брата Ольга Святославовича через Ірпінь.

– На Ольга Деревлянина?.. Щекович таки домігся свого, – сказав старий Муромець.

– Бери волів і поганяй, бо я вже маю вертати... Й сусідам шепніть.

Особисте горе мовби відступило назад і поменшало.

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В ЧЕТВЕРТИЙ ДЕНЬ

Київ та посади прокинулися ще вдосвіта, коли над Дніпром і Почайною стояла синя Ранкова Зоря – провісниця доброго бога. Але добра цього ранку ніхто не чекав. На Подолі та в посадських ярах валували собаки. Сотники й десятні воєводи ходили з двору в двір, не минаючи жодного кутка й вулички, набираючи ратників із возами та тяглом.

Кожного малого воєводу супроводжувала десятка гриднів, які заглядали до обор та хлівів, грюкали в двері й будили господарів, штрикали оскіпами збудоражепнх собак, обдивлялися худобу й визначали, кому що запрягати й кому лаштуватися з княжою дружиною в товар. Але на всьому Подолі, Гончарівці та Кожум'яках вони майже нічого путного не знайшли. Хліви здебільшого стояли порожні, худоби теж не було в дворах, а господарі – рільничі мілкі, менші люди та хитреці, розводячи руками, казали, що діти погнали худобу пасти аж за Дніпро.

Княжі челядники та малі воєводи веліли гридням бити подолян, зганяли на торжище біля пристані все найпридатніше для товарного обвозу, а тоді гнали верхи до Претичевого дідинця, щоб поскаржитись новому тисяцькому воєводі.

Претич лаявся й бив биричів та огнищан, не здатних виконати княжої волі, а коли вони обертали коней і знову гнали понад яром до Ручая, хитро підморгував до своїх опрічників – полянських отроків з Києва та навколишніх посадів і сіл, серед яких виділявся шестипалий син токаря Муромця.

За минулий рік Вадим звикся з крутим норовом Претича й цілком довіряв йому, а на Юрів день цього літа навіть не пішов рядити собі нового господаря – лишився в Претича й на наступний рік. Коня воєвода дав йому не відразу, як пообіцяв був на торішньому торгу, але на дідинці не було варягів і ніхто не знущався з Вадима. До зими він так само порався біля коней, як і на княжому дворі, а після першого різдва Претич підвів до нього новенького конюха:

– Оцей у твоє місце крутитиме коням хвости, а ти дибай за мною...

Вадим передав дерев'яні вила отрокові й пішов, а Претич показав йому височенного конягу, що стояв біля ясел у самому кутку. Досі Вадим тільки мріяв осідлати цього звіра, а тепер Претич коротко проказав:

– Їздь на здоровля!

Потім звелів домажиричеві дібрати для Вадима оружжя та бороню. Так малий Муромець став дружинником. Володіти бойовим конягою та оружжям навчався спочатку сам, а згодом у парі з десятником або й Претичем. Колишній Святославів воєвода не міг надивуватися силі і вправності цього зовні такого вайлуватого юнака, хоча вже давно пильно придивлявся до нього.

– З тебе буде славний борець, – якось мовив Претич, коли Муромець одного за одним скинув з коней чотирьох міцнющих юнаків. Такого борця мав не кожен князь чи воєвода, а доля витяги часом залежала від одного борця: супротивники виставляли двох охочих поборотися, й чий витязь перемагав, ті й брали гору, бо така була воля богів.

Ярополк наставив Претича тисяцьким воєводою перед вербним тижнем – так звелів молодому князеві Свенельд. За давнім звичаєм, тисяцький у Києві завжди був полянського роду, бо ратну тисячу, коли город облягали орди степовиків, теж набирали з полян-хитреців, оратаїв та всілякої іншої черні.

Попервах Претич відмовлявсь од воєводської булави. Та потім передумав і дав згоду: мусив перехопити від Ольговичів бодай дещицю до своїх рук, бо часи настали дуже смутні й непевні, ніхто наперед не знав, чим усе скінчиться.

До обіду послані Претичем тивуни й огнищани ледве зібрали на Подільському торжищі сто ратників та з півсотні возів, бо решта киян та посадського люду так поховалися, що нарочиті майже нічого не знайшли.

А витяга мала рушати надвечір, щоб до півночі перейти на той бік Ірпня.

Дружина гуртувалася за Копиревим гаєм. Кожна сотня стояла своїм полком, гридні жваво перемовлялися, ховаючись у холодку, коні хропли від спеки, воли спроквола ремиґали серед возів, а десятні воєводи бігали до сотників і допитувалися, коли ж нарешті вийде князь.

Ярополк вийшов із Красних воріт разом з князями та ярлами. Праворуч од нього був світлий князь Свейнальдр, а з лівої руки його син Местиша Варяжко. Позаду цих трьох виступав Блуд – воєвода молодшої княжої дружини, хоч мав би йти з лівого ярополкового плеча.

Свейнальдр перший звернув на це увагу.

– Ставай отут, – махнув він до свого небожа, той підігнав коня й пішов поряд із ним.

Тепер попереду було четверо, й Блуд знову відчув себе не в своєму сідлі. Попереду мав іти князь із двома головними воєводами, а князів виявилося два. Це старий Свейнальдр умисно мене підкликав, подумав Блуд, не хоче бути крайнім.

Ярополк теж звернув на це увагу й почервонів, аж заходився шарпати повіддя, кінь став дибки й порушив стрій. Навколо товклося безліч народу, найбільше жінок і дітей, бо дорослих киян та посадських, котрі не встигли втекти вночі, взяли ратниками й конюхами, зосталися самі каліки та діди. Всі чекали врочистої треби, бо перед витятою належало вмилостивити богів. Але Свейнальдр покликав тисяцького воєводу Претича:

– Скільки є ратних людей?

– Півтораста.

Декого варягам пощастило витягти з дальніх сіл – захопити просто зненацька.

Світлий князь глянув на тисяцького й нічого не відказав. Усе було наперед відомо: воєвода зробив йому на зло, але Свейнальдр не хотів дратувати Претича перед витятою, від якої залежало майже все.

– Княже, – сказав Свейнальдр, мовби забувши про тисяцького воєводу, – вели рушати на Поділ.

– Вели рушати, – кивнув до Местиші Ярополк, не бажаючи встрявати в суперечку, й спрямував коня назад до Красних воріт. Валка вершників поволі витяглась головною вулицею, й коли Ярополк проминув і Подільські ворота й почав сходити Боричевим узвозом униз, ратники в гаю Копиревого кінця ще тільки запрягали волів у ярма.

Подільське торжище ледве ввібрало вершників обох дружин. Коло Турової божниці варяги правили требу, хто ще вірив у дідніх богів, а хто поклонявся грецькому богові Христові, потяглися до божниці святого Іллі, що на горі Хориві. На чолі хрестатих поїхав Свейнальдр, а Ярополк лишився на Подолі, де челядники вже різали бугая – жертву варягів перед походом.

Свою требу вони творили години півтори – поки спікся бугай і кожен гридень покуштував жертовного м'яса, трохи з'ївши, а трохи кинувши у вогонь. Тільки на требищі Ярополк відчув себе вільніше: тут він був першим вікінгом і першим жерцем, не бачачи над собою гладкого Свейнальдра. Бентежила Ярополка лише стримана зневага киян, для яких він був ненависним князем.

Свейнальдра з гриднями-християнами Ярополк наздогнав під горою Хорив – у Дорогожицькій пущі. Світлий князь поспішав. Була неділя. Мали ще до півночі перейти рубіжну річку Ірпінь, бо кожна почата в понеділок справа приречена на невдачу. В цій витязі не повинно було бути жодних перешкод. Світлий князь усіляко догоджав Ярополкові, який згодився на цей похід ледве після купальських свят.

– Великий княже, – сказав Свейнальдр уже в Надлибідських лісах, зумисне величаючи молодого Святославовича, хоч бридився звертатись такими словами до сопливого дітвака. – Великий княже, звели воєводам швидше йти, бо до Ірпня ще далеко, а взавтра лихий день!

Ярополк відчув нещирість у голосі Свейнальдра, та не встояв супроти солодких слів. Гордий Ольгсон сам назвав його великим князем, а то таки мало якусь вагу. Серце Ярополка мліло, але він намагався відігнати всі тривожні передчуття. Свейнальдр поклявся йому на мечі, хресті й золоті, закликаючи в свідки старих і нових богів, що не домагатиметься живота Ольга Святославовича, якщо той визнає вищість київського столу на всій Святославовій землі: законну першість Києва та найстаршого брата Ярополка.

Адже Святослав визначив київський стіл і першість саме йому – своєму найстаршому синові, а Святославова воля свята.

– Інакше, – сказав Свейнальдр, – я не зможу оборонити твого брата, бо Местиша й так домагається мсти. А то ж його святе право...

Останнім часом Свейнальдр зловажив на Ярополка тим словом «святе»: свята воля, святе право... Ярополк відчував, що має щось вирішити, бо та видима лагідність світлого князя не могла тривати добезмеж: терпець Свейнальдрові міг кожної днини ввірватися, це ж зрештою могло призвести до ще більшого зла. Найприкріше полягало в тому, що Ярополк не мав на кого покласти руки. Воєводою старшої дружини був Свейнальдрів син Местиша Варяжко, молодшу дружину вів Асмусів син Блуд, єдиний небіж Свейнальдра.

Ярополк не міг покластися на жодного з них.

Він з розпачу спробував був просити допомоги в Претича, але колишній батьків воєвода тільки вилаяв його. Та й що міг учинити той зі своїми тридцятьма опрічниками? Претич не схотів підставити йому свого плеча. Та й з якої речі.

Небіжчика Люта Свенельдича Ярополк відверто боявся й не любив – Людвік був лихий і підступний, як і його рідний татусь. Местиша вдався трохи іншим – десь-то в ньому час од часу прокидалася кров чернегівської княжни. До Людвікової смерті Ярополк найменш остерігався Местиші Варяжка, але тепер між ними пролягла смерть. Местиша не міг не бути йому ворогом.

А Блудові Ярополк ніколи особливо не довіряв. Так чи так Ярополк мусив згодитися на цю витягу. Інакше Свейнальдр перестав би ламати перед ним дурника й пішов би на Іскоростень сам. Або послав би Местишу, а той викликав би щирого, запального Ольга на боротьбу. Ольг нізащо не переміг би Местишу, бо ходили чутки, що він і досі не видужав після боротьби з Лютом Свенельдичем.

Отже, Ярополк вирішив обрати менше з двох зол: піти самому на Іскоростень і цим урятувати Ольга.

Й тільки коли пізньої ночі дістались Ірпня, Ярополкові сяйнула щаслива думка. Він аж звеселів, дивлячись на свого бойового конягу, який остережливо заходив у темну воду й промацував копитом дно. Нікому нічого не доведеться визнавати. Все залишиться так, як було за життя батька: Ольг княжитиме в Деревлянській землі, а він знатиме тільки свій Київ.

Ярополк уявив, як підійде до Іскоростсня, як Ольг вийде назустріч йому, – вони ж не бачились уже стільки років. Свейнальдр неодмінно вимагатиме свого: щоб Ольг привселюдно визнав першість старшого брата – великого князя всіх Святославових земель. Ярополк пообіцяє так і вчинити, а вчинить зовсім навпаки. Треба буде тільки лишитися віч-на-віч з братом.

Кінь переплив глибоке й вибрався на той бік Ірпня, Ярополкові ж раптом стало моторошно: він порушив Ольгові рубежі... Досі зроду не бував далі Вишагорода-Деснянського, а це переступив Ірпінь – рубіж землі Ольгової.

Він заспокоївся тільки тоді, коли гридні поставили для нього шатро й розіклали багаття.

Свейнальдр мав ночувати в сусідньому шатрі, яке вже теж ставили. Світлий князь потер над багаттям руки й стомлено проказав: