355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 8)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 39 страниц)

– А ще до півночі таки далеченько. Щасливо ми дійшли, великий княже. Зараз повечеряємо й вип'ємо медку.

Ярополкові стало смішно від базікання перестарілого Свейнальдра. Коли той потирав руки над вогнем, у вогні спалахували іскри, неначе з трухлих пальців князя сипався пісок. Це видиво остаточно повернуло Ярополкові рівновагу. Тепер він уже легко уявив навіть те, про що досі боявся думати: що відчуває чоловік, зустрівши рідну людину? В цілому світі Ярополк мав двох рідних людей – братів Ольга та Володимира. Матері він зовсім не пам'ятав: мати сиділа в Родні, вона була роденська княжна. Там і померла, коли Ярополкові минав третій або четвертий рік. Прабаба Ольга взагалі ніколи не розповідала йому про матір, і Ярополк навіть не знав, що може відчувати людина до рідної матері. Та це зроду й не хвилювало його. Про батька ж у нього лишилося кілька чітких спогадів, і всі вони були з останніх років Святославового життя: Святослав після першої булгарської витяги; на ньому позолочена грецька бороня, ткане золотом і сріблом грецьке ж корзно; лискуче поголене підборіддя й темно-русяві вуса кінцями вниз, а на теж поголеному лискучому тім'ї змійка чуба, ліва рука туго обмотана й підв'язана хусткою до плеча; батько нахиляється до нього й каже: «Який-бо ж ти й досі малий!» І гладить здоровою рукою по білявих патлах... Або ще таке: батько сидить за столом у самій сорочці, мережаній червоним і чорним на подолі, рукавах і душі, душа розсупонилась, і в пазусі заяскріла туга смужка – давній рубець од хазарської шаблі чи касозького рожна. Ярополкові кортить підійти й поторкати давню батькову рану, але Святослав не сам за столом: по праву руку сидить Ярополкова мачуха Малуша, а по ліву – кілька мужів...

Був і такий спогад: Святослав тримає Володимира на руках, Ольг стоїть у нього між колінами, а він, Ярополк, намагається витерти з батькового шишака пилюку; пилюка в'їлась у доли рівчачків: Ярополк слинить палець і тре щосили, поки з-під бруду починає прозирати щире срібло: він простягає шолом батькові: «Бачиш, як блищить!» А батько надягає шолом йому на голову – шолом накриває його до самих губів; у шоломі темно й пахне кінським потом...

Але батька давно вже не було. Були брати Ольг і Володимир, і князь думав про них, аж поки й заснув.



ТОГО Ж ТАКИ ЛИПНЯ
У ВОСЬМЕ

Найбільш за все Ярополк потерпав, що гридьба почне розоряти деревлянські села. В другий день походу він помітив у товарі двох дівчат. Сидячи по пояс у сіні, вони зацьковано зиркали навкруги.

– Чиї це діви? – спитав у ратника Ярополк, але той похмуро відмовчувався, неначе й не чув.

– Попросилися з нами, – відповів за нього Флелаф, який їхав поряд із возом.

Ярополк недовірливо глянув на гриднів і на дівчат. Руки в обох були вільні. Та коли князь перехилився й розгріб сіно кінцем меча, ноги в обох дівчат виявилися скручені сирицею.

– Розв'яжи, – сказав він ратникові, й коли той розплутав тугий ремінець, дівчата незграбно позлазили з воза, кривлячись од болю в набряклих ногах, а тоді посідали на взбіччі Соляної дороги, якою їхали вершники та вози. Ярополк сердито махнув дівчатам рукою, щоб ішли геть, обидві важко підвелися й раптом кинулись утікати – через мочарі та верболіз, а гридні вслід їм свистіли й тюгукали.

Князь погнав коня до передніх лав, але Свейнальдра й там не побачив, там були тільки воєводи Местиша Варяжко та Блуд. Свейнальдр відпочивав на котромусь возі. Ярополк насуплено проказав до обох воєвод:

– Гридьба гарбає по селах.

– На те й гридьба, – засміявся Блуд і розвів руками – аж повід упав на холку коня.

– За всіма не вганяєш. Хай десятники стережуть, – відповів Местиша Варяжко.

Певно, вони підкрутили хвости гридьбі, та й Свейнальдр мусив дізнатися, бо вже другий день Ярополк нічого такого не помічав. Свейнальдр сказав Ярополкові, коли витяга входила в темний бір:

– Великий княже, деревляни не мають нас за розбишак. Ніхто перед нами не розбігається й сіл не палить. Дасть бог, і твій брат зустріне пас хлібом-сіллю. Потім скажеш, що я брешу!

Ярополк заспокоївся. Блуд і Местиша порядкували і в товарному обвозі та серед гридьби, все мало скінчитись лагодою, як про те і мріяв Ярополк.

Скажу братові своєму, думав, їдучи, князь, ми ж з тобою рідні, ти в Іскоростені також сам-один, бо немає в нас більше родаків на світі, батька-матері нема, є те Володимир у Новігороді, але він надто далеко від нас... Тоді Ярополк здумав, що матері в Ольга та Володимира різні, але це нічого не змінювало, бо батько-боронець був у них один, і його нема. Скажу братові Ольгові: боронім один одного кожен на своєму столі. Й не хочу я бути старшим, волію лишитися рівнею своїм рідним братам, як нам звелів наш батько, що з його лоба поганий печеніжин тепер п'є вино. Житимемо у вічній любові й злагоді.

Так мріяв молодий київський князь Ярополк, їдучи попереду тритисячної дружини, яка підкорялася не йому, а Свейнальдрові. Тепер він навіть радів, що дав себе вмовити на таку витягу: інакше не зміг би зустрітися з братом Ольгом і домовитися про все.

Надвечір Соляна дорога привела до драговиння, за яким мав бути Уж.

– Пошлемо кількох ярлів до Іскоростеня, – сказав Свейнальдр, – хай мовлять твоєму братові, що ми прийшли не з мечем, а з миром.

Ярополк кивнув. Світлий князь досі дотримував свого слова. Це був добрий знак, належало тільки благати богів земних і вишніх, щоб не збили світлого князя з пуття.



ЛИПНЯ Ж МІСЯЦЯ
В ДЕВ'ЯТЕ...

Сонце зненацька виринуло з-за борів, якесь руде, аж червоне, й тепер Ярополк пошкодував, що не взяв із собою жодного київського волоха. Волох зумів би витлумачити цей знак.

Але чекати лишалося вже недовго.

Над Красними воротами Іскоростеня маяв бойовий Ольгів стяг. Це означало, що деревляни їх помітили й узяли брами на замки. На городнях де-не-де мелькали шоломи, але київські бої стояли станом оддалік – на тому самому місці, де велій жупан Маломир схопив був Ігоря й увесь його полк. Під бором і досі виднілась Ігорева могила, безладно закидана камінням і розмита дощем.

Невже Свенельд навмання обрав місце для стану, здивувався князь Ярополк. Він знову глянув на город і мимоволі замилувався стягом, що майорів над вежею Красних воріт. На широчезному білому полотнищі з двома кінцями яріло червоне сонце... Навіть з такої відстані Ярополк розрізнив: вісім променів, давній полянсько-деревлянський Дажбог.

Ярополк озирнувся на стяг київського князя. Зубатий бик на синьому полотнищі скоріше нагадував рогатого пса. В душі наростала невиразна образа, і Ярополк знав, що мусить і надалі вдавати з себе зеленого княжича, який дозволяє чинити всім, що кому заманеться. Йому вривався терпець.

До Іскоростеня послали Блуда з п'ятьма ярлами, які понесли в дар деревлянському князеві не меч – знак ворожнечі, а щит – знак миру. Свейнальдр сам вигадав такий дар, і це не було позбавлено натяку. 3 походу вертаються під щитом або на щиті.

З витяги, подумав Ярополк. Йому став зрозумілим прихований смисл дару. Чи зрозуміє ж це брат Ольг?

Сольство повернулося за годину, і Блуд розповідав:

– Чудний народ оці деревляни. Під городом у них стоїть чужий полк, а вони й не чухаються. Твій брат хотів прийти сам, княже, хотів прилучитися до нас шістьох. Але я йому мовлю, як були домовилися перед цим: «Бери для початку сотню мужів деревлянських, а Ярополк приведе сотню своїх, і зійдетеся між нашим станом і городом, бо нині ж не весілля й не купальські вогні, коли кожне бреде, куди кому заманеться. Нині княжий з'їзд». Отак я сказав твоєму братові, – закінчив Блуд.

Ольг не вбачив у щиті жодного натяку, подумав Ярополк, а коли глянув на Свейнальдра, то збагнув, що світлий князь невдоволений сольством.

– Що вчинив, те вчинив, – буркнув Свейнальдр у бік Блуда. Ярополк відчув: світлий князь волів би мати Ольга голісінького, без оружжя й без мужів, так з нього легше було б вити мотузку. Ярополк навіть на думці не мав, що Свейнальдр шкодує про втрачену можливість просто полонити Ольга Святославовича. Світлий князь присягнув не зазіхати на Ольгове життя, і на це можна було покластися.

Усю розмову Местиша Варяжко мовчки вистояв біля підпори шатра. Він мав лишитися в стані, був-бо месником за Людвікову кров, пролляту Ольгом Святославоничем. Це розуміли всі.

Ярополк хотів би мати поряд бодай балакуна Блуда, але Свейнальдр сказав:

– Хто ж догляне молодшу дружину?

Це теж був натяк. Сьогодні Свейнальдр говорив і діяв самими натяками, й Ярополк більше не наполягав.

На з'їзд виділили сотню Лідулфоста, безвусого рудого бороданя, вилучивши з його сотні одну десятку, щоб замінити її десятком ярлів та малих князів. Опецькуватий дружинник Флелаф і його друг довгань Карл опинилися серед вилучених. Свейнальдр подумав і поманив за собою обох. Світлий князь любив Флелафа – це для Ярополка не становило таїни. Він не розумів цієї любові, але кожен підступ супроти брата допікав і йому. Київська сотня тепер налічувала сто два витязі.

Коли деревлянське з'їздове сольство виходило з Красних воріт, піднявся рвучкий вітер. З усього сольства тільки Ольг був у сідлі, і Ярополк бачив, як Ольгове корзно шарпнулося назад, мов крила жар-птиці, а стяг з образом Сонця в руках переднього боя-ринді аж забринів. Так само бринів стяг над Красними ворітьми Іскоростеня.

Посеред поля між городом та київським станом уже стояло шатро, в якому брати мали перемовлятись. Від стану й од города до шатра було перестрілів по п'ять. Ярополк завагався, чи злізти йому з коня, бо світлий князь також їхав верхи, а це мовби порушувало якийсь дуже суворий закон.

Але він поїхав далі. Інакше скидалося б на те, ніби київський князь ходить у приспішниках Свейнальдра, а Ярополкові не хотілося так низько впасти в братових очах.

Вітер дужчав і дужчав, поки іскоростенці й кияни сходилися до шатра. Гриву Ярополкового коня геть закудлало, не стало видно навіть золотих цепків, повплітуваних у гриву, а коли наблизилися на півперестрілу до шатра, Ольгів кінь здавався зализаним і зовсім лисим. Ярополк першим зіскочив із сідла, тим часом до Ольга підійшов бойко й допоміг злізти. Ольг важчо спирався на меч. Поголос виявився правдою: Ольг і досі не видужав після Людвікового меча.

Між ними був перестріл відстані, та Ярополк ніяк не міг розгледіти братових очей – бачив лише розколошкані вуса та голе підборіддя, бо Ольг затулявся від вітру червоним рукавом.

А киян вітер шалено підганяв у спину, хльоскаючи краями корзен по щоках. Свейнальдр тримавсь обома руками за Карла та Флелафа й про щось перемовлявся з ними, а вся сотня ярлів та вікінгів нагадувала отару овець, яку щось наполохало. Ніхто вже не дотримував ряду й лав, а деревляни мали ще жалюгідніший вигляд, бо в обличчя їм летіли хмарк піску, листя, очеретяних волотків та куряви.

Гнані в спину кияни значно випередили іскоростенців і першими підійшли до шатра, яке стійко трималося під натиском вітру. Ледве Ярополк і Свейнальдр улізли в продухвину дверей, почорнілі й розгублені, як над полем запала справжня ніч. У хмарах щось перекочувалося й дзвеніло, небо розпорювали сині звивисті стріли перунів, почалася сильна злива, змокле шатро двигтіло й ось-ось могло впасти на голови ошелешених людей.

Чорна злива тривала чверть години, потім пішов град. Нічого подібного Ярополк досі не бачив. Градини були завбільшки від голуб'ячого до гусячого яйця – перед дверима шатра їх насипало товстим шаром, доводилося дякувати кмітливості десятних воєвод, що вгадали поставити шатро бодай боком до вітру, – інакше його давно зірвало б і понесло не знати куди.

Мимовільні в'язні забули про все на світі. Свейнальдр одно хрестився й навіщось прикладав руку до вуст, кілька гриднів і ярлів навалилися на поділ шатра всією вагою, а перуни били й били з хмар, осяваючи вкриту сліпучо-білим градовинням землю.

Деревляни так і не дійшли, не було видно майже нікого й з київської сотні, зникли навіть нерозлучні Флелаф і Карл.

Ярополк аж тепер помітив, що ввесь тремтить. Земля в наметі зболотилася, звідусіль бігла вода, полотно місцями попроривалось од граду, звідти на голови цебеніли струмки, а перуни все ганялись один за одним і моторошно реготали.

Скільки тривала ця небесна боротьба – того в шатрі ніхто не міг би сказати навіть приблизно. Та все зрештою має свій початок і кінець. Ярополк спершу помітив, що град нібито перестав, а дощ періщив по полотнищі шатра так само люто. Ярополк вибрався поповзом надвір. Пітьма не розсіювалась. Він не зміг розгледіти ні городськгх стін, ані лісу, під яким мав бути Київський полк. Київський князь так само повернувсь досередини й зіскулився, тіпаючись усім своїм єством. По якомусь часі йому здалося, що він оглух. Ярополк злякано лапнув себе за вуха. «Це мене вдарив перун», – подумав він і почав уже розтирати очі.

– Наче вляглось? – раптом почув Ярополк знайомий рипучий голос. Говорив Свейнальдр.

Вікінги повиповзали з шатра й роззирнулися, Ярополк теж вибрався надвір, тримаючи себе обома руками, щоб угамувати дрижаки.

З одного краю небо наче репнуло. Під тією голубою стрічкою прояснів бір. Над полем стояла бахка тиша, й коли б не далекі приглушені перуни, можна було б подумати, що їм наснився важкий примарний сон.

З поріділих сутінків, мов з-під землі, виник князь на коневі й веселим голосом Блуда Асмуссона поцікавився:

– Всі живі?

У таку мить веселощі здавались недоречними.

– А де полк? – Київському князеві не хотілось відповідати Блудовим хихонькам. – А сольська сотня де?!

– Всі живо-здорові! – ще веселіше засміявся Блуд, чепурний і сухісінький, неначе й не був під дощем. У далині з'явилася купка вершників, кожен вів за собою вільного коня. – Сідайте! – запросив Блуд. – Іскоростенський князь кличе всіх на гостину. Вже й меди на столі стоять!

Це була така несподіванка, що вимоклі й змучені люди пороззявляли роти. Ярополк мріяв про мирне звіщання з братом Ольгом, плекав навіть надію вирватися з чіпких Свейнальдрових пут, але про ось таку ласку богів не смів і думати.

– Де мій брат Ольг? – спитав він у Блуда.

Той широко махнув рукою в бік городських стін:

– Де ж йому бути, якщо не там!

Ярополк швидко глянув на Свейнальдра. Обличчя в старого було розгублене й бліде. Це заспокоїло Ярополка. Він легко скочив на поданого йому коня, його вже перестало тіпати, київський князь знову відчув себе дужим і легким, навіть зверхньо й зневажливо косував на світлого князя, якого двоє гриднів підсаджували в сідло. Холод і пережитий страх остаточно знесилили старого Ольговича.

Коли під'їхали до Красних воріт, Блуд махнув рукою:

– Треба до тих, бо тут місток завалився. Мабуть, підмила вода... Зігберне, кудою ближче до тих воріт?

Сотенний воєвода, безвусий рудий бородань Зігберн Лідулфост, показав праворуч. Ярополк озирнувся до надбрамних веж, де вранці маяв стяг Дажбога. Стяга не було. Над вежами стриміло тільки голе оскіпище, з якого звисав уривок білого полотна. Тур-Перун передужив Дажбога.

Обійшовши понад ровом і діставшись Чорних воріт, Ярополк із Свейнальдром та іншими вступив у город. Вузькими вуличками бігли каламутні струмки, стікаючи попід валом до городської греблі. Іскоростенці сиділи по обшарпаних небаченим градом хатах, певно, й досі видихаючи жахи минулої бурі. Лише на першому перехресті стояв бородатий дід з безрогим цапом на мотузку. Цап копилив губу й смішно кивав до киян, мовби глузував з них чи нахвалявся.

Блуд нібито по-деревлянському запитав:

– Діду, де Ольгова жупа?

Дід повагом відповів йому:

– Ззаду.

Блуд озирнувся до Чорних воріт. Попід валом тяглися самі хижки, рублені плазом і сторч. Він зареготав і стьобнув бичем діда, але влучив у козла, бо дід несподівано спритно ухилився,

– Он там наші стоять, – кивнув Лідулфост на кількох витязів, що намагалися завести коней у надто низький хлівець. Витязі показали, де княжий двір, і Ярополк подався з князями вгору. Над Іскоростенем западала ніч, і йому стало дивно: невже вони висиділи під зливою цілісінький день?

Час був не такий пізній – просто небо знову обклало й пішов набридливий дрібний дощ. На вулицях і далі не було народу, лише де-не-де траплялись купки ратних людей, які, проте, перемовлялися свейсько-урманським суржиком. І коли зайшли до княжих воріт, Ярополк уже був майже певен, що все зовсім не так, як казав Блуд Асмусович,

– Де князь? – роздратовано спитав він у Свейнальдра, зіскочивши з сідла.

– Мене питаєш? – прорипів Свейнальдр. – Ми з тобою сиділи вкупі.

Ярополк набрів у темному дворі на Местишу Варяжка й схопив його за заковраш випускного рукава, прошитого шорсткою срібною ниткою:

– Де мій брат?

– А я знаю? – Местиша сприйняв це як натяк. – Я його й бачити не бачив! Десь тут він, у городі. Хіба я відаю де?

Він сердито висмикнув заковраш з рук Ярополка.

– Я сам щойно прийшов, – сказав Местиша спокійніше, але в Ярополка лишилося відчуття, що Варяжко дуже хоче, щоб він повірив йому.

В Ольговому дворі було вже повно гриднів. Дружинники сходилися сюди з усіх вулиць і кінців, і незабаром від коней та людей стало ніде повернутись. На теремі горів смолоскип, Ярополк несвідомо поплентався до лізниці, що вела на повершя княжих світлиць, і сів коло різьбленої опори. Підійшов Блуд:

– Не журися, твій брат здорово-живий.

Київський князь швидко глянув на воєводу молодшої дружини:

– Живий? Ти його бачив?

– Побачиш у таку ніч! Але я розпитував. Ніхто з наших його й пальцем не торкнув... Хіба Местиша? – несподівано завагався Блуд.

Ярополк більше нічого не слухав. Він щойно бачив Местишу й повірив йому – повірив, та й годі. У світлицях горіло світло й чулися голоси. Ярополк зійшов лізницею вниз і почав блукати в темряві серед гриднів. З окремих слів та розрізнених перемовок він урешті збагнув те, що від нього старанно приховували: була рать, билися на мечах...



...І В ДЕСЯТЕ

День почався з дощу, холодної, майже осінньої мряки. Волохата хмара над Іскоростенем була схожа на старий ведмежий кожух, а жупанськнй двір нагадував толочне глинище, розмісене тисячами ніг і копит.

Ярополк за всю ніч так і не ввійшов до хорому, хоча Блуд і Лідулфост зо три рази розшукували його і намагалися затягти в дім. Ярополк урешті забився під лізницю й висидів там до ранку.

А коли розвиднилося й пішов дощ, він важко піднявся нагору до світлиць і відкрив перші-ліпші двері. Ярополк угадав: на лаві красного кута сиділи Блуд і Местиша, а Свейнальдр грів над вогнищем руки й застуджено сопів.

– То хто ж учора затіяв? – глянув на всіх по черзі Ярополк.

Блуд Асмуссон сприйняв закид на себе і аж нахопився:

– В нього спитай – ми з ним були вкупі, аж поки скінчилася гроза. – Він закликав у свідки Местишу: – Скажи, Варяжко, де я був?

Местиша мав би образитися за прізвисько, його в очі ніхто так не називав, але зараз було не до цього, й він похмуро кивнув:

– Були до кінця грози скупі.

– А хто ж почав?

– Та вже так сталося, княже, – озвався з-від вогнища Свейнальдр. Він говорив по-свейському й, певно, зумисне уникав називати Ярополка великим князем, як називав усі останні місяці й дні. – Воно як піде коли навиворіт, то вже не спиниш його й сам не втечеш. Хто ж думав... – мовби сам до себе пробурмотів Свейнальдр. – Ти ж знаєш моє слово. Я хотів лише, щоб...

Він урвав себе на півслові, бо раптом відчув, що далі не слід нічого говорити. Ярополк був уже не тим сопливим отрочам, як після смерті Святослава. Свейнальдр тільки розвів руками й знову простяг їх до вогню. А потім скоса втупився в Ярополка, і в його лагідно прискаленому оці ожив червоноголовий жучок.

Усе те було колись раніше: й той злий жучок, і так само прискалене око, й трухляві Свейнальдрові руки над вогнем. Усе повторювалось, і Ярополк відчув, що так повторюватиметься й далі; він безвільно підійшов до вікна, за яким лунали голоси княжого двору. Це теж уже було.

– Я послав шукати жупана, – сказав Блуд.

Ярополк уже ні в що й нікому не вірив, його знову оточував чужий і ворожий йому світ. Десь на мить промайнув образ Марії, але такий розпливчатий і нечіткий, що Ярополк не міг утримати його перед очима.

Він вийшов з братової світлиці й потяг ноги надвір. Усе повторювалось двічі й тричі, безліч разів, мов у тому зачарованому колі, що його нарисовував старійшина київських волохів Стан, коли сонце на Великдень починало танути: так було торік, так буде й наступного літа, й через п'ять і п'ятсот літ. Не було виходу з того кола...

Ополудні Ярополка гукнули до теремних світлиць. Гукати прийшов якийсь київський ратник: у самій сорочці до колін, підперезаній широким чересом з мідними бляшками, в безрукавій гуні на одному плечі; судячи з вигляду це був подільський кожум'яка або швець, бо від нього трохи тхнуло сирицею. Він дивився на носаки чобіт, говорячи до князя, й посмиком раз по раз поправляв гуню на плечі.

– Хто кличе? – байдуже запитав Ярополк.

– Там принесли Ольга Святославовича, – глухим голосом мовив гонець, уперше глянувши князеві в вічі, а на вустах його запеклося співчуття.

Ярополк був до всього готовий. Усе діялося мовби поза ним, він почував себе лише байдужим свідком, якого ледве стосувалися чужі дії й чужі слова. Біля теремного хорому юрмилися гридні й ратники, Ярополк проминув їх і почав сходити крутими приступками до світлиць.

На килимі красної світлиці лежав чоловік ногами до порога. Ярополк з раптовим страхом ступив через поріг. Обличчя мертвого було прикрите. Блуд зняв з нього рушник, не дивлячись на Ярополка. Київський князь підійшов ще трохи ближче й застиг. Він ніколи не бачив цього обличчя, в пам'яті зберігся зовсім інший брат, мертвий нічим не нагадував того Ольга, якого знав колись Ярополк.

І все-таки це був Ольг Святославович. В очах Ярополкові запекло, йому підказало серце, що перед ним лежить брат. І тепер уже Ярополк намагався запам'ятати кожну його риску, кожну зморшку біля міцно стулених вуст, які, напевно, вперто стискалися в передсмертну хвилину, щоб стримати смертельний біль і жах, не втративши людської й княжої гідності.

Одяг на Ольгові був мокрий і брудний, червоне корзно, яке здавалося вчора парою дужих крил, що намагаються подолати удари бурі, тепер лежало зіжмаканою купкою біля його ніг, і на хазарському килимі зібралась каламутна жовта калюжка. Кров тугими хвилями вдарила в скроні Ярополка й змусила взятися за меч: то був правічний поклик рідної крові, Ярополк дав йому захопити всього себе, тоді спитав, ні на кого не дивлячись:

– Із кого маю правити мсту?

Ніхто в світлиці не ворухнувся. Блуд сказав:

– Хай увійде боярин Зорич! – І мовив до Ярополка та щойно прийшлих воєвод: – На мосту їхніх Красних воріт зчинилася тиснява. Була ж буря, а тоді сипонув отой град. А хтось із наших заходився гнати. А може, то й вони, того вже ніхто не відає. Отож багато попадало з мосту в рів, по-їхньому гробля, та й з города була вийшла їхня рать...

Увели деревлянського воєводу боярина Зорича, Доброчинового шуряка – рідного брата княгині Богуслави. В старого воєводи була поранена нога, й він спирався на плече пораненого в голову деревлянського ж боя. Вони стали в Ольгових ногах. То були перші деревлянські витязі, яких побачив з учорашнього вечора київський князь, відколи потрапив до Іскоростеня. Один з них доводився Ярополкові далеким родаком.

Зорич сумно глянув на Ольга, важко нахилився й поправив на голеній голові його злиплий чуб, тоді з допомогою товариша підвівся й мовив:

– З мосту в гроблю попадало кількоро боїв і панів, бо гридьба напирала ззаду, а нам у вічі лупив град – годі було обернутися. Коби не це... він би не дався! – кивнув Зорич головою на мерця. – Хоч і кульгав на ногу..

Ярополка охопила розслаблива млість, він озирнувся на Свейнальдра й з гіркотою мовив:

– Ти цього хотів?

Свейнальдр, його небіж і син уникали дивитись на київського князя, який розумів, що вже ніколи не вирветься з їхніх чіпких пазурів, котрі дедалі міцніше стискали його. А Свейнальдрову радість виказував лише червонодзьобий жучок у вдавано сумному оці.



МІСЯЦЯ СЕРПНЯ 
В ТРЕТІЙ ДЕНЬ

У Києві все змінилося. Змога в Іскоростені додала Свейнальдрові Ольгсону ще більшої рішучості й сил, хоча на таку легку змогу він і сам не сподівався. Але на владу Ярополкову не зазіхав, що вельми дивувало юного київського князя. Не настав час, із похмурою байдужістю думав Ярополк і старанно уникав говорити й бачитися з перестарілим Ольговичем.

Після повернення до Києва Свейнальдр запитав:

– Кого посадовиш в Іскоростені? – Й сам же відповів: – Хіба що Сфірку? Бо більше нема кого.

Ярополк стенув плечима, Свейнальдр однаково повернув би все на своє. Світлий князь Сфірка був правнуком самого Хрьорека-Рюрика, онуком Кунегунди Одноокої – Ігоревої сестри, сином князя Гліба, котрого скарав під Дрестром грецький цар Іоанн; братом світлих князів Арфаста й Турда.

Сфірка Глібович вирушив посадником до Іскоростеня наступного ж дня.

– Великий княже, – врочистим голосом проказав Свейнальдр, – оце тепер ти вже став справжнім великим князем!

Ярополк зловтішне нагадав йому:

– Забув ти про Володимира. В Новігороді є свій князь.

Він хотів не просто допекти Свейнальдрові за смерть Ольга, а й нагадати йому та решті київських ярлів і князів, що рано радіють. Вони домоглися смерті Ольга деревлянського, але забули про Володимира та його вуя.

Світлий князь збагнув Ярополків натяк. За два дні до Кведдінбурга вирушило Свейнальдрове сольство, везучи імператорові Оттонові Другому багаті дари, а також настійне прохання: послати супроти Новагорода морську рать – свою або норманську; на знак подяки вся Русь увірує в Христа.

Це було в середині липня, а в третій день серпня з Новагорода прийшов гонець. Свейнальдр зачинився з ним у своїй світлиці, а за дві години пішов до Ярополка й те врочистіше оголосив йому:

– Новгородський стіл гуляє. Тепер ти великий князь усієї Русі, як твій батько...

Голос його раптом охрип, і Ярополк подумав, що це неспроста. Перед ним був справжній Змій Горинич, зовні рихлий і нетривкий, наче пень старої осики, але в пащі в нього було ще повно зубів, отруйних і жалючих, як у варязького бога Тура в княжому дворі...



МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ
В ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ

Світлий князь Доброчин сидів у темній кам'яній світлиці, наставивши мокру спину до вогню. За сім літ він так і не звикся з полунічною вологою. Полум'я у вогнищі було туге, але несиле висушити корзно. Доброчин зняв його і повісив на стільчику ближче до вогню. Й нараз по спині сипнуло морозом.

Принц Сігурд сидячи спав за столом. «Мабуть, я застудився», – подумав розгублено Доброчин. Хоріти йому саме тепер аж ніяк не належало. Мав таке відчуття, ніби світ поволі звужується й звужується, невблаганно затискаючи його серед цих кам'яних стін. Тепер усе починалось і кінчалося в кам'яниці, яка могла ось-ось упасти й розчавити його: Доброчин аж боявся глянути на стелю. Навіть сама думка про безвихідь стислась у маленький давучкий клубок.

Маю взяти себе в руки, абощо, спробував збадьоритися Доброчин. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно зробити щось. А Сігурд уже прокидався.

Ще годину тому їх безжально хитало в сорокавесельній варязькій ладді, яку Сігурд уперто називав «дракаром», хоча дракона в неї на носі не було. Поверталися з города стольного Упсали. Свейський король Олаф був надміру ласкавий з Доброчином і сам доливав у його братину новгородський мед, і це насторожувало Доброчина. Потім Сігурд уже йому сказав, чому конунг Олаф такий запопадливий. Од імператора Священної Римської імперії німців прибув гонець. Імператор Оттон Другий попереджав свейського конунга, щоб той не давав новгородському втікачеві жодного вікінга й жодної ладді, інакше німці не випустять свейських ладь з гирла Рейну, куди свейські гості привезли новгородські хутра та полянські харалужні мечі. Перед тим були сли від норманського короля Еріка, який вимагав, щоб Олаф Добрий видав йому Сігурда. Свейський конунг спочатку не зважав на це, але після розмови з імператорськими слами завагався: молодий Оттон Другий був здатен на все.

Сігурда свеї не видадуть, думав дорогою Доброчин, Сігурд їм самим вельми потрібен: завжди корисно мати при собі сина сусідського короля; але можуть його налякати. Сігурд не мав надії самому стати королем. Норманські ярли зроблять усе можливе, щоб не допустити цього, бо Ерік незаконно захопив стіл свого померлого брата, законного ж королевича Олафа потай продав заїжджим купцям.

Такого ярли не могли подарувати Ерікові. До того ж він намагався знищити всі їхні дотеперішні вольності й усе прибрати до своїх рук, а то було ще вагомішою причиною.

Пливучи з Упсали в Сігурдовій ладді, яку той пишно називав «дракаром», Доброчин щулився від холодного дрібного дощу. Сорок вікінгів гребли проти вітру, й холод крізь уже змокле корзно пронизував Доброчина до кісток; від «дракара», що по-варязькому означало «змій», думка, природно, привела його до іншого Змія, котрий закублився на київській Горі. Тепер Доброчинові мовби проясніло. Цей Змій ще за життя Ольги домагався дружби з німцями, тоді Свенельда притримувала сестра, тепер же його нікому було стримувати. Він домігся свого.

Це невеселе відкриття ще дужче вдарило по Доброчинові, але тепер він хоч знав, скількох ворогів має перед щитом і з тилу. Вельми й вельми багатьох.

Ще в ладді Доброчин відчув у тілі млосну слабість. Спершу думка повернула його на конунгів мед: від варягів можна було всього сподіватись. Але від трутизни спершу мала б розколюватися голова, Доброчин же відчував тільки млість і слабість, до того ж конунг пив мед з того самого корця.

– Просто я застудився від мокви й холодного вітру, – пошепки сказав собі Доброчин, наставляючи до вогню мокру спину, але відчуття зацькованості не полишало його. Тільки б зараз не піддатися хоробі, розпачливо підбадьорював він сам себе, дивлячись на змореного Сігурда, який спав сидячи за столом, поклавши голову на руки.

Все мало вирішитися серед оцих кам'яних стін, які й далі звужувалися й тиснули на Доброчина, але що я йому скажу, подумав він з відчаєм, бо в нього теж важніли повіки і його тягло на сон. Коли Сігурд прокинеться, буде вже пізно й усе зійде нанівець. Свейський конунг сказав Сігурдові після пиру, що чекатиме його на Готланді рівно через три дні, а саме три дні шляху було від Упсальського озера до того свейського острова. Тепер світ звузився до цих чотирьох стін.

Принц Сігурд уже прокинувся, та Доброчин теж обдумав кожне своє слово й кожен наступний крок. Починати належало з Готланда, й світлий князь удавано байдужим голосом проказав:

– Супроти вітру туди не догребешся веслами.

– Догребусь. Вікінги гребтимуть по черзі. – Сігурд його чудово зрозумів.

– А до Новагорода вітер у спину. Вітрила в нас теж є.

– Конунг боїться імператора Оттона. – Сігурд і досі розморено лежав головою на столі, й од того слова його теж були розморені й не обов'язкові.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю