355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 4)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 39 страниц)

Зійшовшись на косогорі посеред горба, Ольг і Людвік глянули один одному в очі й розступилися, щоб дати коням добрий розгін. Людвіків кінь беззастережно слухав господаря, й коли Ольг розвернувся й кинувсь на нього згори, Людвік ледь помітним порухом спрямував коня праворуч. У мить зіткнення Ольг опинився над ним, здається, він цього й прагнув, і щосили замахнувся мечем.

Удар дістався по кутому щиті Людвіка, тим часом Ольгів щит од розгону задерся нижнім краєм до луки сідла. Людвік шарпнув повіддя, коняга просто заціпенів, Ольг спробував зробити те саме, але його кінь, розігнаний з косогору, зо півсажня проїхав змороженим снігом униз.

У цьому й полягав ратний досвід старшого витязя. Людвік навідліг рубнув Ольга по так необачно відкритій нозі. Й хоч лезо меча дзвякнуло об куций поділ різниці, але першої рани Ольгові Людвік завдав. Варязька дружина відгукнулася на влучний удар схвильованими криками.

За другим заходом Людвік мав розганятися згори, його супротивник знизу, й хоча Ольг аж тепер оцінив здібності свого далекого київського родака, але не міг повторити його хитрості, втратив спромогу зіп'ястись у стременах на обидві ноги.

Він ще не відчував болю, коліна Людвік не зачепив, але кров залила всю ногу й текла по червоному чоботі. Коли Ольг спинив і розвернув коня, кінь потягся мордою до чобота, зачув кров, хоркнув і оскаженіло заіржав, тоді став дибки й вдарив повітря передніми ногами. Рану пронизав гострий біль, однак Ольг утримався, зострожив коня здоровою нотою й погнав уперед, а коли мали зіткнутись, використав свою вигоду й рвучко осадив, учепившись у луку вільною рукою й випроставши праву ногу.

Ця нога була доброю ціллю для Людвікового меча, та в бій тепер вступили коні. Ольгів здибився і вдарив Людвікового сірого по голові, напевно, пошкодив йому око, бо Людвіків кінь болісно стріпнув головою й пронизливо закричав, на мить вийшовши з покори. Лиху службу послужив Людвікові його щит, як у першому зіткненні Ольгові: нижній гострий край вигнувся й захопив лівий повідок. Щоб розвернути конягу, Людвік мусив би підняти щит, але меч юного Ольга зблиснув йому перед самим носом – Людвік ледве відбив цей удар мечем.

А тоді Ольгів кінь знову здибився, щоб ударити ногами вже раз ураженого сірого жеребця. Людвік кресонув мечем по залізній підкові, меч одскочив і рубнув свого ж коня по голові, перерубавши куту сереблом вуздечку. Ольг і Людвік не зводили один з одного очей. В очах Свейнальдрового сина прозирнув розпач, певно, він згадав свого загиблого коня.

Тепер під ним був не його вірний Інгі, а ошалілий від болю й позбавлений управи сірий жеребець, який самочинно крутився на місці, уникаючи зубів і копит Ольгового коня.

Тримаючись лівою рукою за луку, кинувши додолу вже не потрібний червоний щит, молодий деревлянський князь користався з кожної нагоди, коли його кінь наскакував на двічі пораненого сірого жеребця. Не зважаючи на дедалі пекучіший біль над коліном, Ольг махав і махав мечем. Він не міг зіп'ястися на стременах – не дозволяла порубана нога, хоча сірий жеребець крутився дзиґою, а Людвік одбивав удари мечем і щитом.

Ольг двічі досяг його в плече й голку шолома, коли комі їхні на мить зчепилися сідлом до сідла, але й Людвік перерубав Ольгові правий повід.

Це мовби знову зрівняло обох, якщо не зважати на силу й досвід Людвіка; до того ж в Ольга була розрубана ліва нога.

І все-таки деревлянський князь мав певну перевагу: кінь і далі підкорявся йому, розуміючи мову острогів господаря, а під Людвіком був зовсім новий кінь, який після поранення виплюнув і вудила й лише крутився, уникаючи на власний розсуд ударів оскаженілого Ольгового коня.

Пошкоджене око сірого жеребця запливло кров'ю й не бачило. Врешті жеребець утратив волю до опору й кинувся бігти з горба вниз, Ольгів жеребець швидко перейняв його й погнав попід горою. Тепер уже Ольг трохи стишив коня острогами й опинився з боку горба, де галасували його дружинники.

Людвік нісся з правої руки, захищаючи щитом ліве плече й ногу, неспроможний застосувати свого меча. Ольг ударив його по голці шолома, шолом стояв зовсім набакир, затуливши Людвікові око. Людвік спробував поправити шолом вінцем щита, оголив коліно, Ольг саме замахнувся й рубонув, перетявши ногу майже до кістки.

Від раптового удару Людвік загубив щит, який упав просто під копита Ольговому коневі. Наступним ударом Ольг таки збив шолом разом із бармицею з Людвікової голови, а другим махом навідліг полоснув по вже беззахисних в'язах.

Людвік повис у сідлі, його закривавлений кінь погнав ще дужче. Ольг зопалу нісся слідом за ним, аж поки почув з гори переможні крики. Він ледве зупинив свого оскаженілого коня. З пагорба вниз гунули всі три деревлянські сотні, а варяги кинулись навтьоки, намагаючись вийти на лісову дорогу. На дорозі ще стояла валка порожніх возів, гридні не могли втікати всім скопом і розтяглись вервечкою, деревляни ж, добре знаючи свої місця, переймали їх навпрошки лісовими стежками.

З тієї січі вціліло не більше трьох або чотирьох, ще стільки ж здалося на ласку переможців, коли не рахувати конюших та візників.

Полонені варяги призналися, що інші сотні Людвікової дружини розповзлись у дань по сусідніх селах та хуторах, і до вечора того дня деревляни перешинкували ще кілька варязьких сотень, які й гадки не мали про вранішнє побоїще та Людвікову смерть.

Наступного дня воєвода Зорич наказав псредивитися всіх побитих варягів. Мстислава Свейнальдрсона серед них не було. Це засмутило Зорича. Він пішов до свого важко пораненого князя й сказав:

– Начувайся, княже: Местиша Варяжко втік. Правитиме з тебе за кров свого брата.

– Коли я зміг Люта, – пошерхлими від жару губами прошепотів деревлянський князь, – то Местишу Варяжка й поготів зможу.

Він лежав у сільській хаті на дерев'яному полу, вкутаний по шию бурим ведмедном, його ріденькі юнацькі вуса й оселедець на бритій голові робили Ольга дуже схожим на батька Святослава, якого воєвода Зорич добре знав, двічі бувши під його проводом у походах.

– Дажбоже, поможи, – раптово розчулився старий витязь, дивлячись на ті вуса й той княжий чуб, що в'юнився з два дні не голеного тімені Ольга.

Ще не стара господиня хати тихенько палила піч, обережно зиркаючи з-за коминка на немічного князя та боярина. А за піччю кувікало зовсім маленьке порося, ширячи по хаті гострий дух свинячого племені.

– Викинь його звідціля! – гримнув боярин, аж тепер звернувши увагу на порося. – Не бачиш, хто ото-о лежить? Бо як підберу те порося разом з цьою п'їччю!

– Зараз, зараз, бояриночку, винесу в хлів... – схопилася господиня, полізла рачки за піч і заходилася витягати порося.

Боярин сердито хмикнув і відвернувся до покуття. На божниці стояло кілька скудельних лельок та опецькуватий дерев'яний домовик, а під божницею золотів дорідний сніп жита, присвячений різдвяному коляді. Віконця на чолі й причілку хати були запнуті кабанячими міхурами. Дим з печі висів під стелею й не виходив надвір, хоч димова дірка над дверима була відтулена. То був незаперечний знак, що мороз улігся й ось-ось почнеться відлига. Зорич іще раз глянув на піл, де Ольг обливався потом, і пішов розшукувати старосту села,

Князеві потрібен був знахар чи відьма.

Відьом у селі виявилось аж три, й воєвода Зорич привів їх до пораненого князя, хоча лікувати мала котрась одна. Лікування було складне й морочливе, оздоблене безліччю примовок та потаємних слів, але нога в юного князя брякла й червоніла, й воєвода Зорич никав довкола хати й намагався заглянути крізь вікно, бугаїним голосом клянучи Людвіка й лаючи відьом, що позавішувалися з хати ряднами та полотном: бува боярин проштрикне в шибі дірочку й порушить чари!

На плоту й воротях виснула дітлашня – самі смушеві клобуки та намистинами очі, а ратаї з жінками й жонами юрмились у вуличці віддалік, пошепки розпитуючи господиню, в якої став на постій іскоростенський жупан; більшого за малого боярина вони досі не бачили зроду-віку.

Час по час, обмахуючи рукою дітей з воріт, щоб но цвірінькали, Зорич ходив попід вікнами й наслухав, але чув тільки рипіння снігу під власними чобітьми та яке-не-яке відьомське слово.

По часі князь болісно простогнав, Зорич кинувся був у сіни, але одна з відьом посварилася на нього деркачем, і він знову тільки прогудів і вийшов.

Нарешті відьма покликала його. Дві зовсім старі сиділи на ослоні коло дверей, а молода заговорила тоненьким співучим голосочком:

– Прогнали ми нечисту силу за Прип'ятські болота і Чорний ліс.

У хаті пахло свіжою соломою й терпкими відьомськими відварами. Гарненька чорнява відьма перейняла сердитий погляд боярина й узяла його за рукав.

– Це хата моєї братихи, – сказала вона. – А брат як пішов за Святославом, то й не повернувся. Вдова вона... Домовикові братишиному я вже вгодила, – перейшла до діла вона. – Й потвори супроти болячки створила: штирнадцять замовлянь. А дві ще вчиню взавтра. Болячка закрутиться й не зможе второпати, куди йти... – Про «дрібничку» відьма згадала між іншим: – Дасиш йому цьої відварини ще вночі, а над ранок я сама навідаюсь. Дажбоже, поможи!

Зорич стояв і лише безтямно посміхався – відьма приворожила його, він мовби скинув із себе літ із тридцять. Та вона приворожила не тільки його. Старі відьми кивали на кожне слово чорнявки. Зорич уперше бачив таке, щоб старими верховодила молода відьма.

Коли вони пішли, Зорич підступив до полу. Князь Ольг спокійно спав, не марячи й не метаючись у лихоманці, тільки піт рясно виступив на лобі до маківки, з якої в'юнився княжий чубець.

Воєвода сів край полу й прокуняв сливінь до півночі, а коли заспівали перші півні, Ольг зітхнув і мовив:

– Ти тут?.. Як мислиш: Ярополк домагається мого живота?

– Братня кров не водиця...

– А той казав... учора перед боротьбою... – Ольг уникнув назвати вбитого на ім'я – це було б лихим знаком і штовхнуло б занапащену душу супроти нього ж.

П'ятдесятирічний воєвода прогудів:

– То все кови Щековича. Коб я пропав, якщо неправда.

– А я вже його забув, – сказав поранений. – Йому тоді минав тринадцятий рік, а мені було роком менше, коли батько нас поділив. – Цього разу він говорив про брата Ярополка. Й раптом перекинувся на зовсім нове: – Ти ходив з батьком до Царягорода, який він?

Ольг утратив багато крові, в нього був жар, хоча відьма начебто зробила всі необхідні треби. Але молодші князь нагадав про щось таке, що всі останні літа не давали Зоричеві спокою, й він сказав, мовби говорив сам до себе, бо навряд чи Ольг міг би зрозуміти його, хоч би й не був отакий недужий:

– Негоже вчинив князь Святослав. В Іскоростені мав би сидіти інший.

Ольг сперся на обидва лікті й несподівано таємничим голосом прошепотів:

– Я це знаю! Тут не моя земля... Іскоростень по крові належить іншому... Нащо Святослав так учинив, боярине?

– То не він. То стара княгиня. Якби він був тепер живий... А вона взяла з нього перед смертю клятву. Пресвітер Григорій казав, що змусила Святослава їсти землю.

Ольг знову відкинувся навзнак і притих – Зоричеві слова його виснажили. Але згодом він із заплющеними очима проказав:

– Хай ось видужаю... Подамся до Новагорода і скажу: ти сідай в Іскоростені, бо це твоя дідня й матірна земля, а я вже сидітиму на Волхові.

– А Доброчин?

Ольг не відгукнувся. На таку відповідь йому бракло сил. Коли Зорич напоїв його відьомським зіллям, він поринув у важкий сон. Життя в ньому боролося зі смертю, а ще не співали й другі півні...



А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

...Після великодня, десь у четвертий чи п'ятий купальський день, іскоростенці вздріли по той бік Ужа печенізькі роз'їзди. Батько мій звелів зачинити город і попідв'язувати мости до воріт, підняти забороло греблі й понапускати в рови води з річки.

Печеніги перейшли Уж, облягли Іскоростень і стали кругом нього вежами: сила-силенна гостроверхих веж, ніхто з наших досі не видів стількох печенігів. Од краю до краю поля самі вежі та кінські табуни. То були ті самі печеніги, що їх Ігор посилав на задунайських булгар. Тепер вони повернулися з Булгарії, витолочивши їхній край, – на догоду грецькому цареві.

В нас уже половіли жита. Хоч ратаї попалили свої села ще з осені, але ниви засіяли й тепер по двох тижнях сподівалися на добрі жнива. Й година стояла добра й сонячна. Та які там жнива, коли кругом печеніги! Тепер вони пасли коней у наших житах, а льон та коноплі випалювали й толочили. Так їм наказав чинити київський князь.

Ми виходили вечорами на городські заборола, кругом города палали тисячі багать, жеребці іржали, вгодовані на наших житах, степовики пекли над багаттями конину, сміялися й співали диких пісень.

Молоді пани казали мому батькові: «Не стає сили дивитися на сих кобиляків. Пусти нас із города, попалимо трохи їхніх веж!» Батькові теж сіпалися руки, коли дививсь на попалені й витолочені жита, але він не міг вийти супроти печенігів. Таку силу можна було здолати тільки гуртом, а гінці не могли пробитись до Вручого: печеніги пильнували город і хапали всіх висланих батьком гінців.

А коли з Вручого надійшла вістка, літо вже кінчалось і зачалися дощі.

Наші вдарили водночас із Вручого й Іскоростеня, попалили багато веж, печеніги кинулися навтьоки за Тетерів, у тепліші полянські степи, де паша ще не встигла вимокнути. Люди повернулися до своїх городів. Земля кругом була порожня й чорна, ялова земля: тієї осені ніхто не вкинув у борозну ані зернинки жита.

Люди впали в чорну журбу: що діяти? Хліба в городських засіках ще трохи було, але ж попереду зима і проліть. Дума вирішила послати валки на Волинь – виторгувати на зиму жита, щоб якось протриматися рік, порятувати народ од голоду.

На вічі городяни й оратаї збирали золото й срібло, але дороги геть розгрузли, доводилося чекати зими.

Та коли перестали дощі й почалися перші приморозки, з Києва насунула велика рать: уся молода й старша Ігорева дружина.

Ігор знав, що ми довго не всидимо в городі, та й хто того не знав: Деревня земля не сіяла ж і не жала. А людей у городі набилася тьма. Хат на всіх не вистачало, жили й по сажах, і по хлівах, курені на вулицях та обійстях тулились один до одного, повні жіноцтва та дітвори, й кожне просило хліба. Ратаї давно вже порізали своїх корів та волів – ще як навкіл города стояли вежами печеніги.

Батько сказав думникам та панам (це так звуться наші деревні бояри): «Варяги стоятимуть отак до кінця зими й до літа стояти можуть, бо їм що: їсти й пити мають доволі. А в нас хліба на місяць чи хай на два. Голодний ратища не підніме. Поки ж є сила в руках і ногах, вийдімо супроти варягів, а там хай Дажбог помага!»

Старці й пани не наважилися. «Малий, – кажуть, – наш полк, на одного нашого по п'ять варягів угодованих, а наші бої охлялі й слабі. Та й коней своїх ми позабивали. Можемо битися хіба що з-за городських заборол, і хай нам Дажбог споможе».

Батько мій знову вговоряв, а старці кажуть: «Пошлімо Ігореві золота й срібла. Бува згодиться й зніме обставу!»

Слово старців – закон...

Батько мій мало не рвав на собі чуба. Великої хиби припустився він торік, звелівши попалити деревлянські села, Ігор його дуже обдурив.

А доводилося виконувати волю думи.

Вирядив мій батько сла, сол приходить до варязького стану й рече Ігореві: так, мовляв, і так, прийми наше срібло й золото, сплачуємо дань за цей і за той рік, як ти й хотів позаминулої осені.

Уклав Ігор з моїм батьком таку любов: уся мала Ігорева дружина вертається до Києва, а сам Ігор з дружиною старою зостанеться в нас до весни, бо київський князь був старий і не вельми дужий, йому вже минав сімдесят перший рік. Дума боялася його впускати. Казала: «Хто ж упускає вовка до овець!» Але велій жупан уже поклявся на своєму оружжі, а великий князь – на своєму мечі. Та й з Ігорем лишалась тільки стара дружина. Батько мій сказав: «Хіба злякаємося тієї жменьки дружинників?»

Отоді вже і я побачив його. Думав, бозна-який страшний, а воно таке гніде та плюгавеньке, вусики та борідка, мов у цапка, ще й геть зовсім безброве – усе очима шастає по кутках. Це я бачив, коли старці та велій жупан улаштували мир – з нагоди нової любові межи нами та варягами.

Пани та бояри сиділи в довгій світлиці за морморяним столом, на одному кінці велій жупан іскоростенський, а на другому – великий київський князь. Мовбито всі пирували, але що то був за пир! Сидять і лупляться один на одного, ніхто нічого не їсть і не п'є, хоч на столі повно наїдків та дзбанів. Батько припрошує Ігоря: «Випиймо, княже, за нашу нову любов!» А той хмариться лисими бровами й мовить: «Не гоже князеві сидіти з жоною за одним столом!» Батько сміється: «Такий деревній покон, княже Ігоре. Ти в нас у гостях – мусиш миритися».

Ігор так нічого й не пив, бо за столом коло батька сиділа моя матір, у пелені в неї сиділа моя сестра – твоя матір, їй тоді минав п'ятий рік, а я вже був десятирічний і мостився коло велійого жупана.

Отак і закінчився той пир. Тоді батько мій та велії пани повели варягів оглянути город. Вулиць у ньому не було, їх позаймали ратаї – одне на одному стояли землянки та курені, між ними насилу можна було пробитися. Киям. Ігор сказав: «Скільки в твоєму городі паволочі!» А батько йому: «То все деревлянські бої. Дай їм рогатини чи мечі – й тоді побачиш!»

Князь Ігор заглядав у всі дірки, в кожну шпарину, потім виліз на поміст, подивився через за бороло й воле, де ще стояли його повози й курилися вогні. З-за заборол варязькі коні та гридні здавались мурашками, бо город же на крутій горі. Поки той гридень дертиметься на гору, його підстрелять, мов кабана. Іскоростень годі взяти приступом, бо під горою ще й глибокий рів, у нього напускають воду з річки.

Батько спитав: «Добрі наші стіни?» А Ігор йому: «Київські не гірші». Батько сказав: «Що нам до київських? Я ж під них не ходжу, а ти ось у моєму городі».

Бояри київські перезираються й мовчать.

Повели їх до нового хорому. Батько ставив його собі, коли ще був живий дідо, та так у цьому й не сидів, – лишився в дідовому. Це стало оселею князя Ігоря та найбільших бояр, а менших поселили в дружинницьких стайнях: коней же в нас тепер не було, стайні гуляли.

Вранці Ігорів небіж Акун, воєвода молодшої дружини, вийшов з порода й забрав з поля свою гридьбу. Ввесь Іскоростень висипав за город. Я стояв, аж поки почали розходитись, а ворота взяли на засуви та дубові замки.

Звечора почало сніжити, а вранці город укутало пухким сніжком. Зробилося чисто й тихо. Воям уже не треба було чатувати коло заборол. Люди мовби на день забули, що попереду в них голодна зима, а це ще тільки осінь.

Городська дума лаштувала валку на Волинь. З Ігорем замирились, відкупилися золотом та сріблом, а про хліб треба було якось дбати. Перед цим батько виторгував у варягів сорок ярем волів – їх і хтіла дума вирядити за Горянь, де починалася Волинська земля. За вадкою пішло сотні півтори боїв. Більше батько не пустив.

Уранці валка вирушила, а десь по обіді до батька прийшов один з тих молодих панів, на ім'я Курич. Батько зачинився з ним у своїй світлиці й довгенько сидів там. Я спробував послухати, про що вони гомонять, але батько розлютився і дав мені по пиці.

А серед ночі в городі знявся переполох. Чути було брязкіт оружжя, хтось на ввесь город горлав: «До Чорних, до Чорних!..» Так називаються городські ворота в Чорному кінці, де сидять гончарі та доменщики. Я взув чоботи й погнав туди – зопалу в самій сорочці. Добігаю до Чорних воріт – а там січа, хто ж і з ким – не второпаю, бо надворі ніч. А тоді чую слова ненашенські, а тоді й варязькі крики та слова.

Як уже потому стало відомо, Ігор тільки про людське око зайшов з батьком у любов, а сам чинив кови противні: начебто відіслав молодшу дружину назад, до Києва, насправді звелів їй зачаїтися в Приужських лісах, їх ненароком і відкрили наші бої. Зима ще ж тільки-но почалась, річки не всі позамерзали, а драговина й поготів, наша валка застрягла десь там у болоті, бої почали вишукувати замерзлі вже річки, додибали до самого Ужа над Іскоростенем, заглибилися в ліс – аж там повнісінько варягів.

Підстерегли одного заблуку й стукнули обушком по голові.

Той усе й витравив: так, мовляв, і так, звелів Ігор чекати від себе знаку, а якого, цей дурень не знав, та за тим знаком воєвода Акун, Ігорів небіж, мав повести ввесь полк назад – до Іскоростеня.

Наші перебили тієї ночі всіх киян – усіх бояр старої Ігоревої дружняя, але Ігоря серед них не було – встиг утекти через заборола. Один недосічений боярин розповів, що знак Ігор мав дати наступної ночі. «Який знак?» – «Совине пугукання під заборолом».

Молодша варязька дружина мала підійти до обох воріт – которі київським боярам пощастить одчинити зсередини.

Батько ходив як ніч: Ігор утік до молодшої дружини. Коли б йому не вдалося втекти, завтра Деревлянська земля стала б вільна, – наші бої підстерегли б варягів і вирізали їх до ноги, пропугукавши під заборолом. А тепер...

Батько кинув був боїв навздогін за Ігорем, але кого ж наздоженеш уночі, хоч поле й укрите снігом. Тоді батько звелів панам: скликати полк до витяги. Полк зібрався тисячі на три, всі були піші, а до Приужських лісів, де чаїлися варяги, верст вісім або сім. Батько поділив боїв на два походи, а ратаям звелів роздати оскіпи та мечі – щоб стерегли заборола Іскоростеня.

Над ранок наші обминули Приужський ліс – узяли його двома підковами, а попереду ледве-ледве примерзлий Уж: ні пішки, ні плавом.

А тут і сонце зійшло.

Князя Ігоря наші одразу впізнали – він прибився до свого стану поперед них. Упізнали його по великокняжому корзні, що металося серед дерев, бо в полку варягів зчинилась веремія.

Ліс над Ужем густий, наші не могли стятися з гриднями просто в лісі, а то було б гайворонню падла на цілий рік. Ігор мав зо п'ять тисяч кінних і пішців, а мій батько – три: битися в полі теж не вельми виходило. Ігор це збагнув, тому гасав і шастав межи деревами, щось кричав до своєї гридьби, хотячи розіставити її супроти батька підковою.

Але ж уся стара дружина його полягла вночі – Ігор ніяк не міг дати раду з самими десятними воєводами, бо на гриднів напав жах: не чекали такого повороту – ждали Ігоревого знаку з Іскоростеня аж на другу ніч.

Батько мусив скористати з того. Він звелів стягати в купи палі дерева та сухий хмиз, аби спантеличити варязьку кінницю, бо кінниця вже почала потроху строїтися в лади.

Наші бої назносили круг варягів гори колод і хмизу, й хоч ліс підпалити не змогли, але вітер дмухав у бік варягів, з купищ валував ядучий сизий дим, і ті перестали бачити наших.

Це викликало серед них ще більший переляк. Коні від диму іржали й хропли, гридні кричали по-своєму: «Ліс горить!.. Ліс!..»

Батько мій і не сподівався такого переполоху, думав лише викурити Ігоря з дерев, а там хай покажуть своє мечі й сокири. Та кияни ладні були кидатися крізь дим і вогонь, аби вихопитись у поле. Батько звелів порозтягати крайні купища біля самої води, але варяги довго цього не помічали або ж остерігались пастки. Дехто кинувся пішки чи верхи просто на лід – рятуватися на тому березі Ужа, але лід був ще затонкий, коні провалювались і тонули, а в ополонках тонули й пішаки.

Аж тоді хтось почав кричати: «Он там не горить! Прориваймося понад Ужем!..»

Мій батько саме цього й хотів: одкрив варягам дучку понад берегом. Кінниця ринула туди, а наші стояли здалеку й потроху стріляли з луків. Досягли небагатьох, а зо два десятки коней таки підбили, кілька гриднів теж повалилося на примерзлий пісок, але це вже не могло спинити Ігореву кінницю.

Самого князя ніхто з наших не видів через густий дим, але понад Ужем він ще не проскакував і батько чекав, коли на пісках майне оте великокняже корзно.

Варяги не знали наших місць. А дорога понад берегом була одна: просто в драговиння.

Кінниця гнала і гнала понад Ужем до боліт, але пішці ще боялися виходити з лісу. Батько звелів роздмухувати лиглий хмиз, почали займатися й тонші дерева, а зо три сотні лучників стояли й пострілювали вслід утікачам – пильнували великого київського князя.

Тоді в продухвину почали вискакувати й пішаки. Хто тримався за чуже стремено, хто толочив пісок сам. Тепер уже батько підтяг усіх лучників, а боїв о мечах та сокирах кинув у ліс, в оте димовище. От тоді вже там загуло!

Наші воювали з пішими гриднями рожном і сокирою, сікли мечем. Наших сотні дві нападало, зате жоден гридень не вийшов з лісу живим. Тільки ті порятувалися, хто проскочив під стрілами до драговин.

Тоді батькові приносять червлене Ігореве корзно. «А князь де ж?»

Ігоря не було ні серед убитих, ні серед підтятих та живих. Він просто покинув своє великокняже корзно й утік за кінницею.

Після бою наші оглянули всіх постріляних на пісках: і серед них не було варязького князя. Втік до драговин у чужому корзні й на чужому коні, мов послідущий гридень.

Болото тягнеться понад Ужем на добрий десяток верст. То стариці й маленькі озеречка, порослі осокою та комишем, там живуть самі русалки, ми боялися й підходити до тих драговин. Вийти з них можна тільки отим піском понад Ужем.

Коли варязька кінниця та трохи пішців утекли з лісу до боліт, батько звелів одразу перекрити дорогу, бо дехто второпав і намірявся був повернути назад. Пастка закрилася. Задні варяги ще тирлувалися на піщаній косі, але наші погнали їх стрілами до гурту. Зо дві тисячі комонників з'юрмилося на невеликому сухому горбку, а наші стояли й мовчки їх розстрілювали. Зранені коні дибилися й товкли людей, гридні якийсь час іще відстрілювались, доки ставало стріл, а далі вже боронилися тільки щитами.

Батько звелів гукнути до них – нехай здаються на ласку, однаково ж утікати нема куди, але ті кинулися на косу й хотіли прорватись. Та куди там! Тільки ще дужче завалили косу трупом.

Тоді крайні стали кидати мечі, злазити з коней і скидати шоломи, здаватись у полон.

Такого не бачено було вже тридцять і два роки – відколи загнувсь отой Щек, що про нього вони тепер співають, начебто його вжалила змія.

Отож коли наші повитягали з болота всіх варяжків, князя й тут не було: ні серед живих, ні серед нестріляних. Невже ж, думають, утонув? Коли це хтось показує за вільшини: «Ондо-го ховається в комишах?» А з-за комишів і справді виходило декілька: йдуть і тягнуть коней за вузду. Серед них і князь київський Ігор.

Молоді пани та бойки хтіли були кинутися за ними навпрошки, та батько мій не велів їм цього робити: там, де пройшов один, – другого могли затягти русалки.

Тим часом Ігор та ті декілька вже вибиралися на тверде – лишалось хіба зо сто сажнів. По той бік драговини росте бір, а якщо перейти бором до Ужу, то можна вийти на Велесів брід, а тоді шукай вітра в полі.

Батько звелів побрати варязьких коней і йти в об'їзд. В об'їзд було далеченько. Доки наші вийшли навпроти вільшин, Ігор уже гнав до бору. Але не відав, нетяга, про брід, бо якби відав, був би шаснув у бір, а там хто зна.

А наші погналися навперейми йому. Варязькі коні добрі, тож батько гнав за Ігорем та тими кількома, аж поки на сідлах виступило мило. Ігор із своїми кинувся був у поля – до Іскоростеня, тоді схаменувсь і вискочив на горби, але наші почали обходити його збоку. Він знову повернув назад, а батько з панами та боями почав його наздоганяти.

Настигли коло перших борів – це тепер зветься Шатрищами, бо там перед цим стояла молодша дружина й Ігорів товарний обвіз. Коли Ігоря стягли з коня додолу, він деренчав коліньми й кашляв кров'ю на сніг, аж цапину борідку позапльовував. І вже й не брався до меча. Та й що б удіяла така сухоребра шкапа!

Батько звелів його спутати й кинути впоперек сідла, Так Ігор і в'їхав до Іскоростеня, а за ним по четверо в ряд, як і належить воїнам, ішов Київський полк, лише з поскручуваними руками.

Вранці мороз пересівся й мрячив дрібний дощ, але бірючі бігали вулицями й згукували люд на розправу, хота й згукувати не треба було: кожен сам ішов до Дажбожого святища. Я також побіг, ковзаючись по грязюці. В городі не лишилося живої душі – пси й ті поприбігали, зостався хіба який сліпий та кривий.

А святище в нас над самим Ужем, на вельми високій дикій скалі, а в скалі видовбаний припічок – там можуть стати ідей при їдному душ п'ятдесять. На святпщі тепер зібралася дума. Прийшов старійший дажбожий волох, і вони разом з батьком зарізали півня над святищем, а в ньому вже горів дужий вогонь, викладений священними вербовими дровами. Волох проказав дажбожу волошбу, а велій жупан утворив потребу – кинув півня у вогонь.

Мені було погано чути – я стояв з дітворою позаду всіх, бо попереду тислись до скали іскоростенці, а на піску при самім Ужі бої та бойки стерегли всенький учорашній полон.

Почалася розправа. Полон дума вирішила роздати боям та панам, що збороли вчора варязьку дружину, але віче в березі загуло: «Не треба робітників у городі, то зайві роти, хліба й так немає!» Віче поклало або забити всіх, або продати гостям хазарським.

Вирішили розпродати полон.

Віче гуло й прямо телесувалось, ніхто й не дивився на тих рудих псів, усі чекали головного: коли перед вічем стане зможений варязький князь.

Ігор сидів під скалою навпочіпки – десь-то коліна й сьогодні не держалн його – і хижо зиркав на розпашіле віче. Життя київського князя було тепер у руках цих людей. Вирішать одпустити за грубе золото чи жито – ще трохи поживе, вирішать потяти – то вже ж напевно потнуть.

Бойки пойняли Ігоря й повели нагору, до святища Дажбожого й думних старців, а він ледве дерся стрімкою стежкою. Віче загуло. Старійшина думний показав пальцем на Ігоря: «Оце вам великий київський князь. Що хочете, те а ним і вчиняйте!»

Хтось од берега заверещав: «Продати капосного хазарам! Хоч купу дадуть!» Усі розреготалися: «Та за такого старого цапа й векші ніхто не дасть». Отоді почувся грубий голос – говорив кричник з Чорного кутка. Цього кричника Здана знали в нас малі й великі: найліпший у городі був хитрець, витоплював із синами крицю в доменці, кував з неї лемеші та рожни, а дівкам та дівам виливав для вух срібні й золоті ряси [4][4]
  Ряси – серги.


[Закрыть]
. Славетний хитрець був. І сустугу [5][5]
  Сустуга – широка масивна оздоба, пектораль.


[Закрыть]
золоту вмів викувати на жупанські груди – геть-чисто всі коварства вмів! Ще й сам чинив треби Сварогові, що володіє земним і небесним вогнем: батькові Дажбога. Отакий-то був Здан.

Він і каже до старців і до городського віча: «Оце є варязький жупан? То вовк-сіроманець! Дере овечок і ягнят, а про те не думає, що на нього теж настане колись пора. Дере по три шкури: одну до коляди, другу перед зеленими святами, а тоді йому здається мало й вертається ще. То хто цей ненаситець? Хіба не скажений вовк, що одну вівцю задирає для наїдку, а всю отару прямо-таки так з дужої жадоби. Такого хижака треба вбити й підвісити на найвищому бору – іншим хижакам задля науки!»


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю