Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 39 страниц)

А дідо каже: «Я й сам не доберу, чого йому коло нас треба».

А тоді одного вечора й рече:

– Знаєш, чого теліпається сюди цей грек? Кажу – не знаю, а чого – питаю. Та, каже, я собі думаю, що він дибає сюди не за так. Ходить цей грек до тебе.

Отак і сказав. А тоді ще й око прискалив. Хіба, каже, ти не княжий син?

– Ну, був княжий, та тепер такий челядин,, як і ти. Ба ще й гірший: обільний робочий холоп.

А дідо каже:

– Воно-то ніби й холоп, а все одно ж княжич. Щось моститься до тебе стара... То чи не зумисне підсилає цього Григорія?

– На дідька він мені?

– Тобі, може, й до дідька, а він, он бачиш, і сьогодні сидить. Для чого йому такі, як я або Муромець?

– А для чого йому обільний холоп?

– Отож я й сам про те думаю, – каже дідо Дан.

Я серед нас трьох був найзачуханіший, жебрак, та й край. Ота гриденська свитка, що її дав був мені Каніцар, уже запацьорилася й подерлась – я й латати не встигав, А ліпшого мені не давала жодна собака. Якось пішов я до Каніцара й кажу:

– Дай цілішу свитку!

А він: що я тобі її – народю? Проси, каже, в тивунів клітьових чи в домажирича.

Просити я не пішов, але сиджу якось біля воріт і зашиваю діру на лікті, аж тут пресвітер Григорій підходить і сідає коло мене на землі.

– Латаєш?

– А хіба що? – кажу.

Бо є, каже, така приповідка в святому писанні, що багатому царство на землі, а вбогому на небі.

Я нічого з того не добрав, а він знову своєї:

– Щастя й нещастя бог кожному чоловікові порівно наділив. Якщо чоловік купається в молоці та маслі за життя, то кипітиме в гарячій смолі по смерті. А хто не мав щастя на землі, то матиме його на небі.

Я тому грекові кажу:

– Це начебто на те виходить, що коли в мене повна скриня кун, то півжиття мушу голодувати, а вже тринькатиму в другу половину життя?

Слово таке припало йому до вподоби – сам не знаю чому.

– А якщо, – кажу, – на старість повипадають зуби чоловікові?

Григорій лише скалиться та мовчить. Десь-то це йому не вельми засмачило, бо він потім спитав:

– Тобі яке літо минає?

– Минав, – кажу – сімнадцятий рік. А для чого питаєш?

– Та просто, – каже, – так...

А мені схотілось допекти лисому грекові. Якщо його справді підсилає стара – хай їй перекаже.

– А моєму, – кажу грекові, – холопству минає п'ятий рік.

Та він мовби й не засмутився, каже мені:

– Господь велів дарувати кривдникам.

– Добре мені діло! – кажу. – Що ж то за бог у вас такий боязливий?

А він мені рече:

– Не боязливий, а злагідний.

– Цебто як? Ти на нього плюнеш, а він обітреться й мовчить? Наші боги ліпші, – кажу йому. – Й за кривду велять мститися.

– Не думай, – каже, – про лихе, думай про добре.

– Як до мене, – кажу, – так і я.

А він отак обхопив коліна руками й похитується.

– Мста, – каже, – породжує мсту. Тим-то й велить господь не пам'ятати кривди. Багато ж, – каже, – зібралося в тобі зла. Мусиш забути давнє, бо лопне в тобі жовч, лопне й розіллється по жилах. Є така приказка в святому письмі: «Батьки їли кислиці, а оскома в синів на зубах». Діти за батьків не відповідають.

– Значить, – кажу, – маю цілувати руки тим, хто закував мого батька в порубі?

А він мені так ласкавенько гомонить:

– Усе в житті минає. Наберись терпіння й жди: так чинив господь і нам заповів чинити.

Кажу – хай би мене ліпше побив Перун, як маю терпіти й дякувати кривдникам. І якщо тебе й справді, мажу; прислала до мене стара, то можеш їй переказати, що я був і лишуся вовченям. Це ж її слово.

Але він так нічого мені й не сказав на те. Отаке в нас вийшло з ним балакання. Григорій тоді підвівся та й пішов собі, а назавтра кличе мене Каніцар до княжого двору. Я думаю – може, знову щось про сестру, а він простягає мені свитку з мідяними гапликами. Бери, каже, це буде тобі. Питаю Каніцара:

– Поїдемо до Любеча, чи що?

– Щоб не світив ліктями, – каже. – Бери й носи.

Та й не просто так ото каже, а мовби милостиню дає. Сам собі думаю: пожди, пожди, ми ще колись побалакаємо з тобою. А свитка гриденська й геть-чисто нова.

Коли потім навідався до Подільських воріт пресвітер Григорій, я в нього й запитав, кажу, чи не ти виплакав для мене цю свитку? Каже – ні. А дідо Дан дивиться на мене й морщить лоба:

– Чи не я тобі казав? Щось мені досі ніхто не дарував нової свитки, а тобі, бач, дають. Поглянь тепер на мене та на Муромця.

Проти цеї моєї їхні свитки були потерті й старі, а я ходив між ними наче боярський отрок. Я ліпше мав себе в старій подертій свиті без мідних гапликів. У цій було якось ніяково й незручно.

А потім знову мене покликав Каніцар. Їстимеш, каже, разом з гриднями.

Я аж закипів:

– Чого це маю їсти з гриднями? Хай з ними свині, – кажу, – їдять!

Він же як замахнеться! Але не вдарив і не зачепив, лише поскреготав сам собі зубами. Думаю: пес ти рудий! Тобі заборонили мене кусати, то ти хоч гарчиш? Кажу: з гридьбою не їстиму, хоч хай би навіть од голоду ратиці простяг. А він знову дивиться на мене, мов той собацюра на цепу.

– Коли б, – каже, – моя воля, ти в мене із свиньми жив би і їв!

Аж мені смішно стало з того його гарчання, я засміявся й кажу:

– З гридьбою їстиму, якщо там їстимуть і Муромець та дідо Дан. Отак і перекажеш.

Він знову гарчить:

– Давно не був у княжого під'їзного?

Я таки в того звіра давно не був, але стара заборонила під'їзному мене бити ще ген коли! Кажу я про це дідові Данові, а він:

– Ніколи того не було й не буде, щоби сторожа їла з гридьбою за одним столом.

А того ж дня покликав нас челядня до гридниці:

– Йдіть вечеряти, – каже до всіх.

– Утрьох? – питаю.

Каже – Втрьох.

Ми з дідом і Муромцем тільки перезирнулись, а не пішли.

Мовлю челядинові:

– Перекажи отому рудому псу, хай спрежда принесе нам усім гриденські свити та чоботи. Не хочемо світити латками та показувати гридням дулі з драних чобіт. – Челядин регоче, а я доказую: – й ще хай принесе нам по парі цілих ногавиць, аби не світили коліньми та задами.

Челядин рече:

– То хай уже заодно й по шапці?

Кажу: хай.

І що ти думаєш? Геть усеньке оте прислав Каніцар. Ще й по клобукові із смушевим околом! Вирядився дідо Дан, притупнув кованими чоботами й сміється:

– Коли б хто сказав отаке – зроду не повірив ба! – А тоді подивився, подивився на нові чоботи й перезувся в старі: – А ці мені на смерть будуть.

Назавтра злазить із брамного помосту дідо Дан, дивлюся – свитка в нього навиворіт вивернута. Питаю – що то за знак? Чи не потвори які намислив? Бо щоб одвернути напасть чи перестріт, вивертають ногавиці або сорочку, як оце наш дідо Дан. А він крутить головою:

– Який там, – каже, – знак! Вивернув, щоб не терлась і не запацьорилась. Але коли челядин гукнув нас до гриднів на обід, а ми вже й не відмовлялись, то дідо Дан перевернув свитку на лице. Пішли ми вдвох із дідом, бо Муромець лишився стерегти, не можна ж було геть покинути браму. Заходимо в двері гридниці й стоїмо, а гридьба пообертала голови й рячиться. Одні вже попоїли й виходять надвір, інші ж лише заходять, а поварна челядь снує та снує, носить братинки та полумиски, туди повні, а назад порожняка, бо гридьба многа, кожного ж нагодуй та напій, геть усенька молодша княжа дружина, сотень чотири чи й п'ять. Которий бадьоріший та дужчий – розтурляє хирлявіших і сяде сам, а слабші та молодші вистоюють, поки хтось підведеться й вивільнить ослін. Тиснява й галалакання неймовірні. А коли зайшли я та дідо Дан, усі мов повдавлювались кашею: повирячувалися на нас і сидять.

Челядин каже:

– Постійте отутечки коло стіни, поки хтось напхається й піде. Сьогодні в нас борсть із солониною та вівсяний кисіль. А оно в діжках брага та сироватка – беріть і пийте собі з черпака, скільки кому влізе.

Ми з дідом побачили гуляще місце й сідаємо на ослін, а якийсь гридень гарчить по-варязькому:

– Ану геть! Ще мені тут холопом не смерділо!

Я хотів огріти його – таке руде та миршаве, – а дідо Дан мене відтяг. Каже, не заводься, хай попоїдять, а ми вспіємо.

Тоді підвелися котрісь двоє під вікном, пішли ми з дідом Даном на їхнє місце, але гридьба зсунулася докупи й зайняла ослін. Я мало вже не сказився. Коли це заходить Каніцар, нахиляється й щось бурмотить одному гридневі. Той трохи відсунувся й дав нам місце за столом. Я аж теперечки впізнав Зігберна Лідулфоста, найбільшого в гридниці мечного хитреця.

Ото ми так уперше з дідом Даном пообідали.

А Муромець і не глянув на те, що ми з дідом принесли йому з гридниці. Він і далі ніколи туди не ходив, а згодом перестав і сторожувати, бо вже давненько зладнав собі токарний станок: навчився точити веретена й полумиски.

Лишилися ми з дідом Даном на якийсь час удвох, аж ген потім Каніцар приставив до нас одного перестарка варяга: уже не годен був вилізти на коня, а не мав де притулитися, бо не було в Києві сім'ї. Він сидів і тільки покрикував на нас із дідом, аж поки я одного разу замахнувся на нього мечем: тоді лише «встилався».

А згодом Каніцар привів ще одного такого ж перестарка – цей уже днями й ночами куняв, – а мене забрав до княжого двору.

Був я приворітним і в княжому дворі, але тут мені велося гірше: день і ніч на очах, нікуди не одвихнешся й не підеш, усе зачиняй та відчиняй, бо ворота княжого двору мусять бути зачинені.

Добре тут було тільки те, що я частіше бачив твою маму.

Їй минав уже дванадцятий рік, вона витяглась і покруглішала, мовби аж вибіліла з лиця, бо ж увесь час товклася коло княжого харчу. Бувало, то вона підбіжить до воріт, то я відвихнусь і загляну в їхні підкліті, тож бачилися ми кожного дня, а не так, як досі. Я й ночував у сторожовій кліті під ворітьми.

Частіше бачив і Григорія – він-бо також сидів у княжому дворі. Цей грек велів усім називати себе «отцем пресвітером»: «отець» по-булгарському чи ще по якомусь там – то неначе «батько». Ну, та біс із ним: отець пресвітер – так отець пресвітер, а мені що?

Я вже не так шарпався від нього. Хоч хай там що та як, а цей грек був для мене пособним, навіть якщо до того пособництва спонукала його стара. Що, бувало, не скажу отцеві Григорієві – чиниться й діється як з води. Сказав про свиту та чоботи – видав Каніцар, сказав про одіж для Муромця й діда Дана – й це видали обом. Отець Григорій мовби тільки для того й ходив до мене, щоб я йому на щось поскаржився й щось попрохав.

А що мені було прохати? Щоб дав волю мені, батькові та сестрі? Цього вже стара не допустить. Тож і балакали ми про те та про се, хоч він раз по раз навертав балачки на свою грецьку віру.

Одного разу сестра прибігла вся в сльозах, киває мені пальцем і кличе до сторожки. Заходимо, кажу:

– Чого розрюмана?

В сторожці саме нікого не було, й вона як заголосить;

– Пропало, – каже, – моє молоде життя... Знову мене княгиня розпитувала: чи до шмиги мені її онук Святослав?

– І що ж ти одказала?

А вона знову в сльози та плач:

– Я вже не дитина, я знаю все. А хто мене тоді візьме жоною?

Я аж сказився й побіг до кліті вниз. Аж тут як на те отець Григорій: неначе ждав зумисне коло воріт.

Мовлю: отче пресвітере, перекажи старій, щоб не займала мою сестричку, бо вона ще геть мале дитя. А він питає:

– А що таке?

Я йому зопалу все й виклав, а він мені:

– Малий ще княжич. Та й нема чого лякатися твоїй сестрі, княгиня має щось інше на мислі.

– А що? – кажу.

– Про це ще рано казати. Зараз ти всього не збагнеш.

Я настовбурчився:

– Що я – малий?

А він каже:

– Для такого – малий єси.

– Для якого «такого»? А питала мене перед п'ятьма роками стара, чи я великий для роботи в стайнях? Тягав ноші з гноєм, аж надривався мені пуп, а в сімнадцять літ став маленьким?

– Та тут, – каже, – йдеться не про те... Як би це тобі повідати? Вже багато років коромолиться ваша земля: поляки, й деревляни, й сіверяни проти варягів, а варяги проти полян, деревлян та сіверян, а ще ж інших язиків чимало, і в кожного свої боги й свій поконний закон... Не буде в такій землі миру...

Я кажу:

– Хай забираються геть звідціля варяги, то буде мир.

Каже – варяги не заберуться: не для того сюди прийшли, щоб забиратись. А земля ваша стомилася від котори. Є, каже, один порятунок: єдина віра для всіх. І тоді вже не буде полян та варягів, а буде одна віра і один народ.

Ну, я такого не витримав. Кажу отцеві пресвітеру – так і так: коли б ти був полянин чи деревлянин, то не казав би цього, а ти хочеш накинути нам свою віру, бо ти грек, чужинець і клопочешся більше за чужинців.

Каже: я не грек.

– А який же дідько лисий?

Він рече:

– Я булгарин.

Я не повірив і ще раз перепитав, а він знову своє: «булгарин». А тоді каже мені:

– Так було й серед нашого народу, бо мали ми многі різноликі племена, і в кожного свої боги й своя мова. А тоді прийняли єдиного бога й стали один народ. Я знав і спрежда, що булгари вірять у грецького бога Христа, й від того мені ставало гидко, але я не замислювався над тим, ще єдиний бог може уєднювати докупи різні народи. Й ще сильніше зненавидів того Христа. Стара хоче зламати й нашу мову, й наш закон. Це тепер було вже мені зовсім ясно.

Я спитав:

– А давно перейняли твої булгари грецьку віру?

– Коли отця мого ще на світі не було.

Я запитав навпрошки отця Григорія:

– То за кого ж ти – за нас чи за варягів?

А він замислився та й каже мені:

– За істинного бога. Але ми з вами найближчі родаки, а рідна кров – не вода з калюжі.

Отак і сказав. І я аж теперки почав йому вірити, що хоч його, може, й підсилає до мене стара, але він має й свою голову на в'язах.

Десь тими-таки днями отець Григорій повідав мені, що обидва світлі князі вчинили своїй сестрі коромолу. Досі з нею тиркався за нас тільки Свенельд, а тепер почав і старший. Питаю в отця пресвітера: за що? А він каже:

– Через тебе та твою сестру.

Свенельд кричав до старої:

– Продай купцям деревлянських холопів, бо як не продаси – сам звелю вирізати!

Асмус досі мовчав: а коли стара почала вбирати мою сестру в новішу та кращу одіж, я тоді заходилася приваблювати її до хорому та до світлиць, тут уже й Асмус не витримав, сказав до старої – так і так, мовляв, щось ти намислила не вельми добре, подумай, каже, та схаменись, бо відженеш од себе всіх ярлів та вікінгів, зостанемося самі серед полян, деревлян та сіверян, а вони вже нас отут не потерплять і попроганяготь.

Як з ними владнала стара – того отець Григорій уже не хотів доказувати, але я пильно стежив тепер за коромолами в княжому дворі.

В літо 1396-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 17-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 402-е,

а по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варязьким татем Ольгам 2-е,

а від народження грецького бога Христа 884-е.

Нарубали деревляни многу дружину й многу рать, і сказали іскоростенські пани жупану Житомирові: «Оце вже весна. Дай нам воєводу з-поміж панів, підемо ратити варязького татя Ольга».

Сказав їм велій іскоростенський жупан, так до них кажучи: «Сам поведу панську дружину й рать». Попустили корокоти жупана Житомира, але був ще після недуги слабий. І вийшли іскоростенці многою витятою з города, й ступили за передільну річку Ірпінь, а варяжин Ольг вийшов малою дружиною з Києва й ратився з ними. Сказав до дружини Ольг: «Оце вже нам або змогти, або побігти, й тоді гнатимуть нас деревляни день і ніч, і не здолаємо замкнутись у цьому Києві. Але недужий їхній жупан – удармо всі на жупана, й стане нашою Деревня їхня земля!»

Й ударили купно на жупана, й не втримав жупан Житомир повода в руці, мав-бо по хворобі слабість. Побігли дружина та рать деревлянська до Ірпня, побачивши мертвим свого велійого жупана Житомира, й погнався за ними Ольг, многу рать і панів рубаючи й беручи пологом, і лише малу рать порятував Дажбог.

І сказали пани іскоростенські, мовлячи до Ольга так: «Негодні ми боротися з тобою, бо нашого велійого жупана Житомира єси вбив, а жупанич Нискин вельми дітеський. Візьми що хочеш і йди вп'ять».

Сказав Ольг деревлянам: «Візьму, як і торік». І дали Ольгові по дві куни з диму, посадовивши Нискина на жупанський стіл, а новому жупанові минало чотирнадцяте літо.

Брав тепер дань Ольг на всіх землях на захід од Дніпіра, а східні землі давали хазарам. І пішов Ольг на Переяславль і сказав до переяславльських сіверян: «По скільки даєте хазарам?» – «По дві куни з трьох рал». І сказав Ольг до переяславльців: «Не вдавайте хаканові, дайте мені, я-бо ворог хазарам, а з вами матиму любов. Дайте мені з двох рал по куні».

І зраділи переяславці й дали.

Пішов Ольг до Чернегова й сказав князеві чернегівських сіверян: «Що даєте хаканові?» – «По дві куни з трьох рал». – «Дайте мені з двох рал по куні».

Й не дали Ольгові дань, і вийшов новий князь Боронислав Чернегович і ратився з варягами, й зміг Боронислава Ольг. Зачинилися сіверяни в городі, Ольг же рече до сіверян; «Оце вже ви бачили, що наші мечі кріпші од ваших мечів. Ваші сіверяни переяславльські дали вже мені з двох рал по куні. Дайте й ви так».

Велія смута настала в городі Чернеговому, й забоялися сіверяни Ольга й дали йому, як казав спрежда: по куні з двох рал.

В те ж літо пішов Ольг аж до Порогів – на Пересічин та інші тиверські й улицькі городи, хотячи дані на тиверцях і уличах. І вийшла супротиву варягам многа рать, і січа була кріпка до самого вечора, й побіг Ольг, не примучивши уличів і тиверців.

Бідкалися сіверяни переяславльські та чернегівські, що дали варягам дань. Казав князь Боронислав Чернегович: «Тиверці й уличі не вдали, змогли варягів гуртом і купно. А ми ж многші за них. Покличмо на спомогу переяславльців, а тиверці й уличі вдарять варягам у тил. Проженемо варягів із землі Сіверської».

Й послали вони сла, й сказали переяславльці слові чернегівському: «Ми вже дали Ольгові за цей рік, а як не зможемо варягів, доведеться дати ще раз. Ратьмося на друге літо».

Й вернувся до Чернегова Борониславів сол, і не мали що діяти сіверяни, була-бо коромола велія на всій землі, варязький же тать повоював кожен город окремо, поманивши легкою данню й сіючи межи сіверянами розбрат.

Року 982-го

МІСЯЦЯ СІЧНЯ

У ДРУГИЙ ДЕНЬ

Новий рік застав Претича на Сеймі. Головний воєвода не хотів порушувати великого свята й дозволив розбити стан. Дружинники і вої чинили треби місяцеві, а вранці струшували іній з дерев, щоб натирати ним обличчя. Новорічний іній був добрим знаком на наступний рік.

З одного боку стан захищало довге болото, а з двох інших боків – яри, але Претич не дав дружині й воям вилежуватися, змусивши мало не цілий щедрий вечір копати рів. Хоча тут була ще Сіверянщина, але за поприще починалися витоки Оки, звідки можна було сподіватись вятичів.

І ще одним був знаменний для Претича вчорашній день: йому минуло шістдесят і третє літо.

Наче й не жив, трохи розгублено думав головний воєвода, їдучи за тридцять сажнів позаду сотні сторожових, які пильно вдивлялися в заповиті снігом луки та переліски. Наче й не жив...

Ця думка навідувала його тепер дедалі частіше, бо коли чоловікові зверне за шістдесят, він мимоволі озирається, а в серці зроджується терпкий холодок: коли ж воно минуло?..

Ще наче вчора збирався з князем Святославом на Дунай, а Святослава вже давно немає живого. Десятий рік...

Претич був задоволений, що нарешті помстився за його смерть, – торік він наздогнав Ільдею-хана коло самих Порогів і не заспокоївся, поки побачив під ногами його труп. Більшою втіхою було б скарати хижого печеніга, вимовивши в ще живі очі оті слова, які Претич не раз повторив подумки, доки ганявся за цим Свенельдовим зятьком: мовляв, ну то чи солодке було вино з лоба Святославового? Син Курі-хана мав одчути всю вагу свого злочину бодай в останню хвильку життя.

Але Ільдеї-ханові хтось розчерепив лоб молотом.

У тій раті Претичеві дісталося чимало всякого ханського добра. Хтось із воїв показав йому химерну братину, обкуту золотом і сріблом. Братина дуже нагадувала череп, і головний воєвода звелів кинути її в священні води Дніпра – між зуби порога Ненаситця. Можливо, то була Святославова голова.

Претич виховав свою обітницю, дану над безголовим трупом вождя. Але веління Доброчина так до кінця й не виконав: Местиша Варяжко разом з кількома сотнями недобитих варягів утік, а тепер надійшли вісті, ніби вятицька коромола – його рука. Син Свенельда й онук Ольга був невловний і всюдисущий, мов перевертень або лиха мара, й головний воєвода київський, відчувши сьогодні на плечах тягар своїх немолодих літ, з гіркотою подумав, що ратям і коромолам нема кінця. Коли був молодий і кров бурхала в жилах, усе прибрав до своїх рук Свенельд: боярів-слов'ян відтручували або 6 нищили. Святослав з'явився лише на короткий час, а по його смерті Свенельд іще дужче розперезався – тільки Претича якось оминув, бо вбивство Святославового воєводи могло викликати загальну смуту.

А коли в Києві сіли Володимир та Доброчни, повернувши владу своїм уцілілим князям та боярам, Претичеві минув шістдесятий рік.

Учора ж йому пішов шістдесят четвертий. Дивне людське життя, думав Претич, зачепивши повід за луку сідла. Допоки сидиш у безчинстві та сподіваннях, і воно мовби стоїть, а тепер літа завихрились і замелькали, як листя в листопад. За останні три роки він не мав коли вгору глянути, а сьогодні несподівано відчув, що плечі йому притисла старість.

Претич узяв повід з луки й спонукав коня. Попереду ввдиівся виярок з чагарями – це могли бути витоки Оки, за якими починалися переділи вятичів.

Вятичі не мали городів, сиділи по весях, а в ратну пору збігалися за частоколи городищ, і це утруднювало Претича. Якщо Местиша Варяжко й справді десь тут, думав, ідучи, Претич, то він наврядчи замкнеться зі своїми людьми. Для Претича взяти таке городище було раз плюнути. Местиша мав чатувати серед лісів та боліт, як це роблять вятицькі чи дреговицькі воєводи, отже, треба було пильнувати болота й ліси.

Але був ще вятицький князь Судка, про якого Претич також мало що знав.

Весі в цих місцях траплялися дуже рідко, й двоє тутешніх селюків, які викликалися доброхіть бути провідниками, називали кожну весь, розташовану на берегах Оки та притоки Зуші, але не знали поблизу жодного городища чи городка, придатного для оборони. Однак Местиша Варяжко та Судка мала бути неподалік – це стверджували й провідники-вятичі. А Претич вірив селюкам, які тільки через те виказували свого князя, що князь Судка злягавсь із Свенельдовим сином та збіговиськом варязьких розбишак, надумавши відложитись од Києва.

Й це припущення підтвердилось того-таки дня.

Перед обідом воєвода сторожової сотні малий боярин Чурило Пленкович, колишній перемислянський купець доповів головному воєводі, що за Окою вештається чимало якихось людей. Претич наказав вислати кількох піших вивідників, і коли ті за годину повернулися назад, стало ясно, що то коромольний Вятицький полк.

– Це сказав і один селюк з отої весі, що по цей бік Оки, – доповідав здоровезний богатир Чурило Пленкович.

– А Местиша Варяжко там?

– Не схоже. В князя Судки сама піша рать, а Местишині мають бути верхи.

Претич запитав:

– Скільки в князя вятицького?

– Тисячі півтори чи дві, – одказав колишній богатир князя Мешка.

– Одне діло – півтори, – розсердився Претич, – зовсім інше – дві!

У Претича була тисячна дружина й стільки ж воїв. Такою витятою двох тисяч не застережеш, думав головний воєвода, а якщо цей Судка між мечем і щитом обрав меч, то не піде на жодні перемови; а він же знає, на що йде. Коли б у Судки було не більше півтори тисячі, Претич ризикнув би вдарити просто через Оку – нагнати на Судку страху, збити перші в'ятицькі ряди, а там уже дай боже щастя. Але він не міг ризикувати двома тисячами проти двох, навіть якщо в Судки немає коней. Чурило Пленкович зрозумів думки воєводи й потупив зір:

– На поєдинку значно легше битися...

Претич більше не докоряв. Зізнання молодого боярина його остудило, він гукнув челядина й знову сів у сідло.

– Рать піде через Оку першою. Так і скажи Янові Усмошевцю.

У тій витязі Яна Усмошевця було наставлено ратним воєводою, хоча Ян довго впирався й не хотів брати воєводської булави.

– А як вятичі добре насядуть, я пущу дружину льодом он за того острівця. Так і перекажеш Янові.

Чурило Пленкович зострожив коня. За півгодини рать ступила на кригу, Судка помітив її й почав стрункими лавами спускатися з пагорка до Оки. Тепер уже можна було полічити всі його сотні. Разом з княжою верховою сотнею двадцять один полк. Але всі вої були в личаках і зоружені переважно куцими рожнами, лише в декого висіли при боці односічні мечі, як у дреговичів і кривичів, – це головному воєводі було добре видно з-за дерев острівця, куди він швидко перевів дружину.

Тепер Претич молив ратного бога про те, щоб Судка звів свої сотні до берега, перш ніж Ян Усмошвець перейде через Оку. Річка була вузенька й звивиста, але виметений вітром лід синьо блищав, даючи взутим у чоботи київським воям неабияку перевагу.

Лави вятичів нестримно сунули вниз, ратний бог полян прислухався до молитви Претича, й перші київські та вятицькі сотні зіткнулися ще на льоду.

Ян Усмошвець одразу збагнув свою перевагу. В київських ратників були двогострі довгі мечі – кожен майже такий удовжки, як вятицький рожен. Кияни намагались поскіпати вятичам ратища, а коли в такий спосіб знеоружені Судчині вої бралися за мечі, доводилось одступати перед киянами, бо в цих оружжя було довше й гостре з обох сторін.

До того ж вятичі не могли добре стояти в ковзких личаках на кризі. Взуті в ковані чоботи кияни поперли вперед, зламавши ряди перших сотень, і дійшли аж до підніжжя горба. Але вятвчів було вдвічі більше, вони отямилися й почали оточувати киян. Рать Яна Усмошевця відступила знову на кригу, від берега до берега зайнявши всю нешироку Оку. З обох боків падали забиті й підбиті, але Претич і досі сидів на острівці. Він вичікував рівноваги.

Кияни ратились так само кожен проти двох, але вятичі сунули вперед дедалі повільніше, погано тримаючись на слизькому льоду. Нарешті обидва супротивні полки спинилися. Вятичі не могли зайти киянам з тилу й ратилися стіною проти стіни, Ян же Усмошвець успішно їх стримував, бо вятичі стояли один за одним у два ряди, заважаючи один одному. Але потім крила поволі розвернулися на неширокій річці й стали вздовж. У князя Судки з'явилася можливість обійти киян вільними воями з тилу. Досі супротивники билися мечем проти меча, й хоч на місце вбитого вятича ставав новий воїн, а кияни не мали ким затуляти дірок, зате вони ратились добрими мечами й були взуті в чоботи, тому й далі стримували натиск вятицьких лав. Однак тепер Судка міг вийти їм у тил і цим позбавити всілякої переваги.

Претич так і не збагнув; чи Ян Усмошвець умисне розвернув крила полку вздовж річки, чи так вирішив ратний бог, але Вятицький полк опинився тилом до київської дружини, що принишкла в лісі за острівцем.

Далі вже не було потреби вичікувати: Ян Усмошвець виконав наказ. Тепер Претич мусив скористатися з доброї нагоди. В лісі за островом озвався бойовий ріг, знуджені коні сотня по сотні ринули на кригу, підкуті на всі чотири ноги. З лав київської раті почулись переможні крики, задні лави з'юрмлених вятичів змішалися й посунули на несподіваних ворогів, але який опір могли вони вчинити на слизькому льоду верховій і добре навченій дружині, вже загартованій у походах проти ляхів та степової орди.

Вся вятицька рать опинилася між двох мечів на голій підступній кризі. Одні ще ратилися з воями Яна Усмошевця, інші намагалися встояти під напором київської дружини, але всі дедалі тісніше з'юрмлювались у ворушкий крикливий клубок, у якому кожен заважав кожному, не маючи змоги навіть замахнутися рожном або мечем.

Під ногами вже валялось багато трупів, поранені судомилися й волали до товаришів, і коли Претичеві здалося, що достатньо покарав вятицького ватажка, ріжок пронизливо заграв до відходу.

Лави дуже поволі розчепилися й розійшлись, але супротивники й далі загрозливо кричали й домахували оружжям. Вятичі юрмилися на кризі між двох київських полків – пішого й комонного...

МІСЯЦЯ СІЧНЯ

В П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Лише сьогодні Претич запитав князя Судку:

– То де ж подівся Свенельдів синок?

Судка був кремезний рудобородий чолов'яга, зовні років на тридцять п'ять або тридцять сім, а в очах йому застигла така пригнічена покора, що годі було подумати про вятицького князя щось лихе. Виказувала його тільки нещира усмішка. Він сказав:

– Пошов Местиша Варяжко к радимичам.

– Це він сказав тобі сам?

Вятицький князь розвів руками.

– А синові твоєму котрий рік? – несподівано запитав Претич.

Судка зблід. Нещира усмішка нарешті зійшла з його обличчя, й тепер воно було просто по-батьківському схвильоване й сумне. В цих Судчиних почуттях Претич не сумнівався. Він різко нагадав:

– То скільки ж синові?

– П'ятнадцятий год, – відповів Судка. – Мал синок...

Очі його дивилися благальне й щиро, але Претич тепер не міг вірити усміхам та очам, навіть найщирішим.

– Сина твого Ходоту заберу, – проказав він голосом, що не знає вагань. – Житиме в Києві.

Судка схопився й сягнув рукою до меча, якого не було в піхвах. Це здавалося надто нарочитим і смішним. Претич зверхньо посміхнувся до бородатого князя:

– Сядь і помовч. Якщо не хочеш, щоб я забрав до Києва й тебе, віддай сина добром і волею. Ти ще молодий муж, довго житимеш – аж поки стане мужем твій син. Тоді ми його пустимо. Це моє останнє слово. Якщо ж не хочеш – досаджу в твоє місце іншого князька.

Претич уже давно помітив, що Судку переконали ці рішучі слова. Судка ще дужче зблід і перестав нещиро посміхатись.

– Але то ще не все, – сказав Претич, вирішивши добити вятицького вождя. – Якщо знову злигаєшся з Местишею Варяжком – тоді вже ні на кого не нарікай.

Вертатися додому Претич вирішив землями радимичів понад Сожем і Дніпром. Якщо Местиша справді вдався до радимицького князя, то звідти він не міг нікуди втекти: попереду в нього була Деревня земля й Сівер. Хоч Местиша Варяжко був син чернегівської княжни, але чернегівці тепер перші видали б свого князя.

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

Доброчин прибув до Новагорода пізнього вечора, власне, вже вночі, коли на брамах та валах застувала нічна сторожа, а в посадських присілках озивались найневсипущіші півні. Світлий князь квапився прибути сюди саме сьогодні – на свято весни, покладаючи на цей день особливі надії.

В Києві все було гаразд, він спокійно покинув стольний город на Володимира й Претича, хоча вятицького князя Судку головний воєвода усмирив, а Местишу Варяжка так і не зміг зловити. Доброчин і досі пам'ятав, як він тоді розізлився, кинув у княжій Думі до обох воєвод:

– Коли ви такі вайлуваті, що не можете здогнати в волі зграю вовків, піду сам цього чи того літа! А ви сидіть під подолом своїх жінок...

А потім пошкодував за те кинуте зопалу слово. Хіба можна винуватити ловця, який не впіймав вовка в чистому полі? Але Доброчин подбав про те, щоб на вовка кругом порозставляли пастки. Рано чи пізно він потрапить ногою в одну з них. І взагалі справи в Києві йшли добре.