355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 35)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 39 страниц)

Зусиллям волі він змусив себе прокинутись і побачив вуйка.

– Що буде з Борисом та всіма синами? – спитав молодий князь.

– Не клопочись марницями.

Володимир сказав:

– Мушу клопотатись, то моя кров.

– Не журися, – заспокоїв його Доброчин. – Покладись на мене. Я теж твоя кров.

Володимирові стало млосно – він шарпнувся й скинув із себе ведмедячий кожух.

– Усе сам чиниш за мене! – з раптовою злістю проказав він, і йому зробилося ще млосніше. – А як ти помреш?

– Мені з тим ще рано поспішати, – всміхнувся Доброчин.

– Ра-ано? – перепитав Володимир і побачив кров на вуєвій руці. Кров густою цівкою цідилась і всотувалася в килим. – А це що таке?

– Ра-ана... – Володимировим голосом відповів материн брат. – Але то дрібниця.

– З тебе скоро витече вся кров! – вигукнув Володимир. – А ти кажеш мені, начебто не збираєшся помирати. Ти геть ізжовк. Купаєшся в своїй власній крові й не бачиш. Глянь-но вниз!

– Чи не застудився, княже?

Стягши кожуха з голови, Володимир пильно глянув на вуйка. Руки в Доброчина були чисті й сухі. Килим теж був просто затоптаний, та й годі, й Володимир пробурмотів:

– Приверзлося...

Доброчин сів поряд на ліжку й поторкав руків'я свого меча.

– Я оце подумав, – сказав він, – для чого нам ждати завтрього...

Володимир і досі був під враженням лихого кількашарового сну, тож довго не міг збагнути, про що каже вуй. Згодом Володимир проказав:

– Рушаймо!

Кількатисячний стан піднявся враз. І коли витоптані береги Сури лишились позаду, коли не стало видно й Сурського порога та розкиданих на плесі зубатих скель, настрій Володимира поліпшився. Ганьба чотиримісячного виглядання царівни була вже не така страшна, як це здавалось біля Сурського порога. Люди й коні застоялися й знудились у голодному степу, їх манили дороги й далекий Київ.

Рівнобіжно з дружиною Дніпром пливло десять ладь – решту Доброчин віддав Покотилові. Й хоч коні йшлиі швидко й іноді навіть зривалися на клус, а ладді пливли супроти течії, вони встигали за комонним полком, бо кожен насад мав по двадцять і сорок весел, а сильннй низовий вітер мало не рвав полотнища вітрил.

І все-таки коли полк спинився й почав готуватись до ночівлі, а Доброчинові й Володимирові поставили спільне шатро, київського князя знов обсіли важкі думи.

Йому не сиділося в шатрі. Він накинувся сукняним корзном і пішов до берега, порослого кущами верболозу та вільхи. Листя ще не пообпадало, хоча вже й пойнялося жовтизною та червецсм, і між кущами було тепло й затишно. Володимир сів на поваленому бобрами вільшиновому стовбурі й задивився на Дніпро. В піщаному березі шаруділа хвиля. Убутний місяць витяг золоту ряднину й прослав на воді, ряднина здавалася такою пружною й надійною, що нею вільно можна було перейти на той бік Дніпра. Вона тільки зрідка здригалась і починала підтавати, коли зі стану накочувались хвильки людських голосів.

Ці голоси вносили безлад у нічну злагоду й дратували Володимира. Він підвівся й піщаною стежкою зійшов між кущиками верболозу до води. Коло високої стрункої вільхи стояла людина, спершись на чорний стовбур плечем, і дивилась на воду. Володимир збочив і знову ввійшов у верболіз, та хоч як шукав повалений бобрами стовбур, так і не зміг знайти. Він прослав плащ і сів під кущем верболозу, але невдовзі звідусіль хлинули дружинники й почали рубати лозу – мечами й бойовими сокирами, готуючи паливо на холодну ніч. Кожен підходив і довго вдивлявсь у Володимира, потім упізнавав і пирскав у кулак, але князь навіть не міг підвестися й зійти в берег: там під вільхою стояв його вуйко Доброчин.

Володимирові не хотілося бачити вуя. Його знову посіли чари того випадкового вранішнього сну, дивного й невідчепного. Він підняв із землі корзно й поплентав між дружинниками до шатра.

Володимир скинув черес із мечем та чоботи й сів на ложе, і його раптом охопило химерне відчуття, нібито він і досі не прокинувсь, а все довкола тільки видимість і відбувається в тому неприємному сні. Відчуття й тоді не розсіялося, коли почулись легкі знайомі кроки й увійшов Доброчин.

– Чи ти не застудився, княже? – спитав вуй, а Володимир нерухомо сидів і не зважувався відповідати. Про це дядько запитував його й у тому сні. Доброчин вийшов і небавом повернувся з запаленою свічкою в пригорщах. Вогник осяяв йому знизу голене підборіддя, підбрів'я та ніс, чорні вуса ряхтіли золотом, і Доброчин був схожий на срібного золотовусого Перуна, що стояв на Священному пагорбі в Києві. Володимир простяг руку й для певності провів пальцями по піхвах меча. Золота скань під хрестовиною була шерхка й холодна, неначе він погладив проти «шерсті» ящірку або вужа, й враження сну остаточно розвіялося.

Доброчин сказав:

– Я бачив тебе в березі. Лише не кажи, ніби не впізнав рідного вуя.

Володимир і досі гладив золотий обклад. Вуйко допитувався, що з ним таке, а він і сам не міг би відповісти на те запитання. Думки сплутувалися з думками й породжували якісь нові й невиразні думки, котрих він не міг убрати в слово.

– Втомився ти, – озвався Доброчин і важко сів на своєму ложі. – Мене також чорти беруть, і мені теж часом не хочеться нікого видіти. Цими перегонами я втомив тебе й себе... А що маємо діяти? – схопився він, наче досі не сидів розслаблений на ложі. Тоді знову сів і мовби поринув у сон чи забуття.

Володимир з надією прислухався. Від багать долинали притамовані відстанню голоси, але тиша в наметі була оманлива. Доброчин підвівся й почав ходити під ліжка до дверей, мов посаджений у клітку пардус. Товстий недогарок свічки був приліплений до притичини головного стовпа, й коли світлий князь олевський проходив повз нього, вогник хижо тягся за ним, наче голова отруйної змії-мідянки.

Володимир убачав в тому якийсь незрозумілий несприятливий знак, і коли вогник блимнув і захлинувся, він аж зітхнув.

– Коли від Звенка прийде гонець і я довідаюся, що цар Василій бавиться зі мною в хитрого зайчика й недолугого ловця, хай сам на себе нарікає, – сказав Доброчин, якому погаслий вогник мовби додав рішучості. А може, лише допоміг зосередитися й виснувати давно назрілі думки.

І все-таки темрява йому заважала, бо він раптом зовсім нерішучим голосом сказав сам собі:

– Але якби ж я був певен... Уже чотири місяці бодай сліпого гінця... Сидиш, як у темному порубі, й не знаєш, що діється нагорі...

Ці слова здалися йому знаменними, він дістав з-за череса трут і кресало й заходився видобувати вогонь, але трут був лиглий і не приймав іскру. Тоді Доброчин налапав поночі свічку й вийшов надвір.

– Даниле! – гукнув він.

Отрок з християнським ім'ям швидко підбіг і взяв свічку, а потім так само швидко вніс до шатра, тримаючи в руці на дні власної шапки, й теж нагадував срібнолицього Перуна, в якого ще не виросли золоті вуса. Він приліпив свічку на місце й мовчки зник, але світло не додало Доброчинові рішучості. Він сів на ліжку й озвався лише тоді, коли ґнотик недогарка почав загрозливо нахилятись й тріщати.

– Немає путньої свічки, чи що? – сказав він мовби аж утішно, глянувши на розхитану тінь від стовпа, яка коливалася разом з вогником. Щоб вивести його з забуття, потрібна була бодай така зміна. Ґногик зашкварчав і погас. У шатрі стало зовсім темно, але це тривало тільки хвилину чи дві, потім полотно з лівого боку заясніло. Спершу Володимир побачив прямовисну смужку головного стовпа, потім розглядів друге ліжко й вуя на ньому. Доброчин скинув шапку і провів тилом долоні по тріскучій щоці, а Володимир подумав, що все те вже колись було: і темне шатро на березі, й зблиски вогню на парусині шатра, й двоє людей у півтемряві, яка бентежила їх обох... Відтоді минуло добрих десять років, але спогад так урізався в пам'ять і був такий чіткий, що князь не міг утриматися й нагадав про це вуєві.

Доброчин сприйняв слова небожа як гіркий докір і жорстокий натяк. То було за недружелюбним Варязьким морем, кругом чатували відверті й приховані вороги, життя й смерть ішли рука за руку, а вони могли здобутії все і втратити все. Доброчин теж пригадав ту ніч на чужому скелястому острові.

Тоді він вимагав од юного Володимира клястися на мечі – то була страшна клятва. Відтоді спливло багато води, все докорінно змінилося, навіть десь на шиї у Володимира висів бісівський знак – золотий хрестик з п'ятьма камінцями. Цей хрест, виявилося, нічого не додав і нічого не відняв, ні Володимир, ні він сам, ні хтось інший не надавав йому значення. Все з часом могло забутися й перейти на старе, Київ знову міг повернутись до звичайних буднів.

І все-таки з'явилося щось нове, через віщо Доброчин не міг просто переступити. Він сказав слова, які сьогодні вже раз були сказані:

– Ці перегони натомили тебе й мене, але мусимо зціпити зуби й бігти, коли завдалися добігти до кінця. – Потім він нагадав інше: – Тої ночі на острові ти клявся мені на мечі. Думаєш, не пам'ятаю? Тепер я мав би поклястися тобі, але не можу: я вже клявся про це. Клявся твоєму дідові Маломиру. – Доброчин підійшов до Володимира й став над ним: – То була страшна клятва – страшніша, ніж ото на мечах... Я їв землю! – моторошним шепотом проказав Доброчин. – Хто переступає через цю клятву – того по смерті не приймає матір-земля.

Доброчин повернувся до свого ліжка, звідки Володимир почув:

– То було перед тридцятьма роками!..

Його самого наче здивувало це несподіване відкриття.



А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

То був перший рік нашого боярування.

По правді скажу тобі: не вельми весело боярувалось. Але то був не тільки для мене важкий рік. Стара тепер ні на стопу не відпускала од себе Малушу. Поки твоя мама тягала на чересі ключі – ще могла вирватися й прибігти до мене: поскаржитись на життя-буття. Поки я був холопом, то мав клопіт лише в Ольжиному дворі.

А як став боярином, то став за того куди пошлють.

Спершу стара сказала настановити мене сотником. Я впирався й не хотів: який сотник з учорашнього холопа? Сотенного воєводу повинна слухатися гридьба. А хіба слухатимуть деревлянського бранця, чорного робітника, що тільки й умів вигрібати гній з-під коней?

Я так і сказав старій:

– Коли хочеш мене збутися – тоді так.

А вона мала на мене й Малушу якісь промисли: я не вже добре знав: од Претича та отця Григорія. Претич буч сказав мені:

– Добре, що ти позаторік не піддавсь Адальбертові. Оце ти вже боярин і маєш коня. Побачимо, що з того вийде. Старій теж не з медом у княжому дворі – боїться за себе та онука Святослава. Особливо ж тепер, як померла його матка.

Я знав про це. Твоя баба Передслава померла після водосвяту. Стара як почула про доччину смерть – узялаі Святослава й поїхала з ним до Персяславля: тихенько, щоб не знав і Свенельд, бо то ж його був город. Твій дідо помер ще років за п'ять перед цим, він був чи не ровесником старої Ольги. Поки Ульвсванс жив, стара не боялася за себе та онука Святослава, бо Ульвсванс мав добрий опричний полк, хоч був Свенельдовим посадником; та й Свенельдова переяславльська дружина ніколи б не стала супроти старого Вовчого Хвоста.

Навіть по його смерті стара була спокійна, бо Передслава вміла тримати пасинка в руках: нового посадника Вовчого Хвоста-молодшого. Той навіть допоміг старій просватати за Святослава роденську княжну – Ярополкову матір Данимиру-Дацку: Свенельд лише зубами скреготав.

Але як поведеться Вовчий Хвіст-молодший після смерті мачухи – оце непокоїло стару. Вона не боялася, що Вовчий Хвіст полюбить Свенельда й дасть надіти на себе вузду. Стара боялася іншого – Претича. Святославів старший брат Вовчий Хвіст був жонатий на Претичевій сестрі, то чи не знюхаються ці двоє свояків та вдарять на Київ?

Старої щось довгенько не було – чи не до самого стрітення, дивлюся – начебто не вельми сумна, мов їздила на шлюб, а не на похорон доньки: Вовчий Хвіст упевнив стару, що стоятиме й далі за рідного брата Святолслава. Претич усе відав і переказав мені.

Кажу Претичеві:

– То коли стара вже не боїться Вовчого Хвоста – що їй промисляти коло мене?

Каже – пождім. Думаю: каже – то знає. Він же старший од мене на п'ятнадцять літ, я його в усьому слухав. А стара знову мені:

– Йди сотником.

Ледве я її вговорив, щоб не сотням, а бодай десятним воєводою. Досі малим воєводою був Гліб – син Кунегунди-Одноокої, але Свенельд з якоїсь притичини наставив Гліба головним, певно, ще не довіряв своєму синові Людвіку, скаженому, як чорт.

Зате Людвіка наставив малим воєводою. Думаю – хай. Малий воєвода вельми високо проти мене, а наді мною те буде сотник Прастен Акун: ховатимуся за ного спину. А той доводився Глібові Кунегунднному свояком. Але Лют одразу ж сів на мене верхи. Там хто що чинить, а хто ні – Лют не зводить із мене ока. Ну, я на мечах уже добре вмів, твій батько Святослав навіть узяв був мене сотником, як ото ми ходили з ним на радимицького Родго-князька. Що з того вийшло?

Я міг би вчити отроків та дітеських на мечі, але ж не знав аніякісінької воєводської хитрості. Лют же Свенельдич уже перебув десятником і сотником і все вмів. А на мені катався – та ще й не просто так, а поки в мене й холка милом візьметься...

Так от перші воєводські хитрощі мені дав отой зміюк. Не те щоб йому хотілося мене навчати – Лют Свенельдич лише хотів мені допекти, зганьбити в очах любих своїх гриднів. Та й хитрощі його були не бозна-які, він і по п'ятнадцяти літах товкся на тому самому, недаремно ж його розтрощили мій шуряк Зорич та твій брат Ольг. Але попервах я й за Лютову науку дякував.

Згодом я вже всі його хитрощі зміг, але він і далі на мені їздив: аби допекти. А може, думав, що я не витримаю і втечу. Або кинуся з мечем на нього, а за напад на воєводу – смерть. Чорти його батька відають, чого він хотів. Просто ненавидів, та й годі.

Але ненавиділа мене й уся гридьба. Навіть оті вахлаки з моєї десятки – так, бувало, й стережуть, щоб десь підкусити чи поставити пастку, а тоді сипнутії на загальний глум. Одного ж разу хотіли вбити. Були ми в Дорогожицькій пущі на боротьбі, сотня Прастена Акуна йшла задньою, а моя десятка позаду всіх. Коли це мій кінь як здибиться! Думаю: що за чорт? Аж дивлюся – стріла в його ребрах! Коло самісінької моєї ноги. Я кинувся й виганяв усі хащі – який там біс! А мої з десятки тільки посміюються.

Кінь уночі здох: стріла виявилася затруєна. Свенельд сказав старій, що в мене стріляв якийсь розбишака. А тим розбишакою був якщо не його синок, то хтось ним підісланий. А то й сам Свенельд.

Бо незадовго перед цим мене зустрів Блуд Асмусович та й питає: то правда, що тітка хоче сватати за свого онука твою сестру?

Кажу – неправда. Питаю: хто тобі сказав такс?

Каже – сам чув од дядька Свенельда.

Я заходився розпитувати Асмусового синка, а він узяв та й вибовкав слово в слово: як до Ольжиного двору прийшов Свенельд, та про що говорив із братом Асмусом, та що йому відповів брат, а тоді Свєнельд нібито каже: «Казав я ще відколи потребити отих трьох деревлянських свиней, а ти все зволікав та відтягував. Тепер Хельга хоче сватати за онука оту молоду деревлянську свиню!»

Вже й не відаю, для чого мені все це сказав Блуд, – певно, мав якесь лукавство на оці. Хоч він і не любив свого братка; ладен був позбутись Люта, щоб самому колись умоститись на київському столі. Бо інакше незрозуміле.

А днів за п'ять після цього в мене пущено оту затруєну стрілу. Та ще чим затруєну: квашеним молоком! Од цієї отрути немає рятунку. Стан казав колись, що від квашеного молока він ще не врятував жодного чоловіка. То, вважай, нагла смерть.

Ну, а ще днів за п'ять кличе мене стара й каже:

– Хочу сватати за Святослава твою сестру. Як ти на це дивишся?

Кажу: а чого це ти питаєш мене? Малуша має живого батька.

А стара:

– Я-то скажу твоєму батькові, але боярин Маломир на мене лихий – може впертися. Піди скажи йому ти. Якщо ти сам згоден з нами посвоячитися.

Я давно вже думав про це, а сказав твоїй прабабі, що то річ непроста, мушу все спершу виважити.

Стара знову:

– Оддам твоїй сестрі всю вашу Деревню україну.

Кажу: віддай її тому, в кого її забрала. Велій іскоростенський жупан живий.

Каже: про це марно говорити. Якщо поверну йому іскоростенський стіл, усе почнеться спочатку.

– Тоді, – кажу, – віддай Деревню україну мені. Я житиму з вами у вічному мирі.

А вона сміється й турчить:

– Поки всі землі не стануть однією землею, буде безконечна котора. Один мусить бути князь на всю землю. Один в усій землі народ.

А я кажу до старої:

– Як же це один? Ви ж варяги, а в наших жилах тече інша кров.

А стара мені й каже:

– Всю Русь охрещу, тоді всі стануть одним народом.

Кажу, народ, може, й буде одним, але над народом сидітимуть варяги.

Вона ж знову за своє:

– Якщо видаси свою сестру за мого онука, то в їхніх дітях буде й ваша кров. Твоїм небожатам уже не доведеться ділити людей на варягів та не варягів. Подумай і приходь.

А я вже й без неї думав та передумував.

Мені був відомий задум тієї мудрої змії. Віддасть ніби-то Малуші Деревню землю – ось яка вона, мовляв, княгиня Ольга, добра до нас! А тоді пойме за Святослава деревлянську княжну разом із усею землею. Бо досі було як? Досі Деревня земля була просто загарбана, а відтепер усе ввійде в закон: Малуша мовби сама віддасть Деревлянщину мужеві – як посаг на шлюб.

Так учинив Свенельд із Сіверською землею, так учинила й сама стара, взявши за Дацкою та Ружею Роденську й Новгород-Сіверську землі. Так вона хтіла вчинити й тепер.

Ми з Претичем це вельми добре знали.

Пішов я до старої днів за кілька та й кажу:

– Я згоден. Але наш батько Маломир Нискинич живий – проси Малушу в батька.

Стара аж сичить:

– Твій батько Малко чоловік норовистий! Поговори з ним ти – я вже тобі казала.

Ну, кажу, поговорю...

Поїхав я до батька в Любеч. Кажу йому, так, мовляв, і так, сватає стара Малушу за свого онука Святослава. А тепер уже батько кричить:

– Не буде того ніколи! Щоби дочка велійого жупана деревлянського стала варягові за жону? Та я швидше здохну!

І хоч ти йому що.

Сиджу в Любечі день і другий, а тоді знову кажу:

– Що ж вирішили чинити, батю?

Мовчить, Я вже й так, і так до нього – ані тобі пари з вуст.

Кажу, а чого не бриєте голови й запустили бороду? Колись носили тільки вуса та оселедець на голові...

Тоді він каже:

– Хай оддасть Деревню землю мені, як межи нас був уклад перед одинадцятьма роками, от тоді я, може, й оддам дочку за того її байстрюка.

Кажу батькові:

– Не оддасть. Марно балакати. Я вже і сам їй говорив про це.

Батько каже:

– Тоді хай оддасть тобі!

Кажу: й про це вже говорено – не віддає.

Більше батько ні про що не хотів слухати. Вернувся я до Києва й кажу старій:

– Не хоче бути сватом.

– Що сказав?

– Щоби ти оддала йому або мені Деревлянську землю.

Вона як закихкотить:

– А більше Мал нічого не хоче? Може, йому заодно дати й київський стіл? Він же колись до мене сватався! Скажи йому, що він дурний. Було б тоді брати Київ, коли твій тато повісив Ігоря й полонив увесь його полк. Ми всі думали, що нам уже настав кінець, а дурний Малко прислав не дружину, а старостів. Київ би й перед сотнею ваших боїв не вистояв!.. Отак поїдь і скажи: «Якщо Ольга буде в тебе бояринею, а ти – князем на київському столі, тоді згадуй про якісь уклади. В чиїй руці меч – у того й правда». Так йому й скажи!

Не хотілося мені їхати, бо знав наперед, що скаже батько, та все ж поїхав. Прибув до Любеча днів через п'ять, заходився знову вмовляти, але марно: ні, й край. Кажу батькові:

– Забудьте ви про іскоростенський стіл. Вороття назад немає й не буде. Що вчините голими руками протії такого меча? Злізьте на землю й протріть очі. Було б змагатися тоді, а не слати старостів до баби.

Батько на мене розсердився й аж кричить:

– Так усталила була Жупанська дума! Я до старців казав: «Треба спалити Щекове кубло й пустити попіл за вітром!» А старці речуть: «Ми не щеки й не варяги. Негоже на безборонного йти мечем. Учинімо все за діднім поконом: зашлімо старостів». А їй тільки того було й треба.

Я йому кажу:

– Нащо тепер згадувати, що було б, якби чогось не було? Тепер уже пізно. Даваймо думати про те, як далі жити. А ваше раз по раз обертається на смерть.

– А мені, – каже сердито, – ліпше вмерти, аніж з власної волі йти на таку ганьбу!

Ну, тоді я й сам розсердився:

– Ви вже старий – нажилися на світі, а ми з сестрою ще молоді, нам помирати рано! Та й було б за що, а то ж таки задаремно. Не вельми намахаєшся голим кулаком.

Тепер як згадаю – самого сором бере, але тоді й мене чорти хапали.

Так ми ні до чого й не дійшли.

Повернувся я до Києва й кажу все Прстичеві, а він мені:

– Може, піду я до старої? Сиди тут, а я навідаюсь до княжого двору.

Цілий день висидів я в його дідинці, аж надвечір вертає. Каже:

– Боїться брата стара. Ледве я пробився до хорому, бо Свенельд на мене аж зубом скреготить. Посадить вас стара світлими князями: батькові твоєму дасть Любеч, а тобі – Олевськ. Ну, а сестрі – всю вашу Дерсвню землю. Отож, думаю собі, світлий князь... То вже не малий боярин, світлий князь – таки ж князь. Виторгував Претич. Що то, думаю, старий чоловік!

А тому «старому» заледве тридцять і восьме чи сьоме літо.

Ну, поїхав я до батька втретє й кажу:

– Дає вам стара світлого князя любецького.

А він мені:

– Хай вона вдавиться тим Любечем!

А я мовлю йому:

– А мені дає світлого князя олевського. Ну, ви сидітимете тут, за Дніпром, а я ж буду в нашому-таки Олевську: це ж вам уже не ніщо. Я матиму деревлянський город, а там – що боги пошлють.

Батько каже:

– Відвернувся Дажбог од деревлян.

Кажу: то ще надвоє баба волошила.

Але батько й думати не хотів про це. Отак ми з ним знову розлучились.

А стара в Києві як почула та як заверещить:

– Хай Малко вибирає: або те, що я даю, або поруб! Обридло мені панькатися з тим смердючим кабаном!

Оце вже й вона вивернулась. Пішов я до Претича, кажу:

– Неволя мені з батьком. Ні на що не пристає.

Каже: давай поїдемо вдвох.

Поїхали з ним уже вдвох до Любеча. Батько побачив Претича й аж наче зрадів, хоч вони досі зроду не бачилися. Претич йому розказує за Київ та за нещасних полянських бояр, що їх понищено або позаганяно в ховрашини, попринишкали й сидять, бо ближчі села та городи варяги давно позабирали. Згадав і про боярина Зорича та його сестру – твою дядину Богуславу: Свенельд саме був одібрав і їхнє село Мутижир.

Претич мовить твому дідові:

– Тепер черга моя. Вже нікого не позосталося. Хіба що швагер Вовчий Хвіст захистить...

Батько слухає та сумно покивує головою. Коли ж Претич перейшов на Малушин шлюб, мій батько знову вперся.

Претич каже йому:

– Не позосталося жодного боярина, оце тілько я доживаю своє. Заберуть мій дідинець і витурять у потилицю. А ще певніше – вб'ють. Хто ж довго терпітиме русина, вважай, у самому Києві? Уб'ють, та й край. А ти ще думаєш – брати тобі світлого князя чи ні. Бери й не думай, а там – що боги дадуть. Усе ж наших стане більше: ти, та твій син, та я...

Марно.

Тоді Претич рече:

– А чи ти відаєш, Маломире, з чим прислала нас до тебе стара? Сказала: або шлюб – або ж поруб!

Батько мій аж наче зрадів:

– Ліпше поруб. Радше в порубі догнию, аніж узаконю доброхіть волость находниківі. Коли все й справді так, як кажеш, бодай своєї руки не докладу до того паскудства...

Я бачив у його очах, що батька вже нічим не здвижиш. Мене розібрав жаль. Але чим я міг би спомогти свому батькові? Оцим нужденним мечем? А кому від того стане легше? Батькові чи мені? Тільки ворогам нашим.

І я зважився на своє. Це я був уже давно промислив.

Підходжу до батька й кажу:

– Батю! Послухайте мене! Так уже нам з вами на роду писано, щоб не бути веліїм жупаном ні вам, ні мені – вашому єдиному синові. Я знаю – вам це болить. Але я піду вам на яку загодно роту, найстрашнішим присягнусь: ваш онук буде великим князем, господарем усіх земель, про які нам з вами й не снилося. Буде царем усієї Русі. Та що там царем: хаканом!

Я довго обмислював ці слова. А тепер виказав і дивлюся, що скаже твій дідо. Він довго мовчав, тоді глянув на Претича й на мене та й каже:

– Поклянешся на землі?

– Присягну, – кажу, – чим хочете. Мені немає іншою життя.

Каже:

– Їж землю.

Від його моторошного зору мені аж мороз поза спиною пробіг.

Ото була та присяга, що я тобі про неї казав. Я тоді їв землю. А це можна робити лише раз, бо немає страшнішої роти, як ота земляна...

Вертаємо з Претичем до Києва, аж там переляк: друга жона твого батька породила нараз чотирьох отроків, але один був неживий, другий помер за тиждень, а третій по ньому днів за п'ять. Четвертий також видавався кволим, сама кірочка та кісточки, але потроху вичухався. То був твій середульший брат Ольг.

Твоїй мамці я все сказав тільки після цього приїзду, а вона каже мені:

– Наче я й сама не знаю!

– Хто тобі, – питаю, – сказав?

Каже – княгиня.

Питаю: ну то як ти на це?

А Малуша тільки тепер заплакала. Тоді втерлася та й рече:

– Якщо ти та батя приневолите, то не матиму чого діяти й піду.

Кажу: треба.

Одмовляє – піду.

Питаю: а ти його любиш?

Каже – ні.

Питаю: любиш когось іншого?

Каже – тебе. Й не сміється! Кажу: я тобі рідний браті

– А я, – каже, – тобі рідна сестра. Ріднішого за тебе не маю.

Отак-то було...



В літо 1418-е
від нашестя Дарія,
а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 424-е,
а від убивства великого князя Оскола в Києві 24-е,
а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 19-е,
а від різдва грецького бога Христа 906-е.

Прислав король франкський сла, так Ольгові промовляючи: «Єдина в нас урманська говірка й кров одна. Піди на великоморавського князя, не хоче-бо визнати нашу зверхність і наш закон. А роду він того-таки, словінського, іже суть і твої вороги!»

Сказав Ольг королеві франкському: «Піду!»

Та не сам пішов Ольг на моравського князя, а послав до угрів на Дунай, кажучи Арпадові: «Ти перед чотирма літами не послухав мене – створив мир з князем булгарським Симеоном. Послухай тепер. Піди на моравського князя, пойнявши всі череди, стада й табуни. А ще ж не послухаєш, піду на тебе з моравським князем і франкським королем!»

І вбоявсь Арпад-феєделем Ольга, послухав його. Пішли угри на моравського князя, й витолочили ниви та попалили села й городи, й хотіли населити землі Моравську і Словенську. Але сказав Арпадові Ольг: «Ці землі будуть франкському королеві, ти ж вертайся за Дунай».

І повернули угри, землі ж моравського князя посів король.

У літо 907-е.Послав Ольг до франкського короля, так до нього мовлячи: «Потребив я землю Моравську копитами угорських орд, населив ти землю Моравську. Піші споможи мені: вдар на грецького царя Леона в Італії, я ж прийду до Царягорода й обстану кораблями Суд».

Послухався король і вдарив на грецького царя в Італії, давно-бо хотів підкорити цей полуденний край. І послав цар Лсон усі кораблі до Італії, ратячись із королем.

Ольг же з дружиною й двомастами кораблів пішов на Царгород. І виступив супроти Ольга цар Леон, і була межи ними січа дужа, й побіг Леон, незможний битися зразу з ним і з франками, й многе вбивство творив Ольг, палячи села й твердині під Царемгородом, великий беручи на греках полон, і тих велів кидати в море, тих сікти мечем, а тих мучити й розстрілювати.

Сказав Леон боярам своїм і князям: зачинив Ольг море кораблями, переймаючи наші товари з борошном і вином, а сулицями підпирає стіни з берега, обставши суходіл. Буде голод і моровиця, неволя нам. Удамся в дань дикому варварові!

Сказали бояри грецькі та всі князі: «Віддавайся!» Й послав цар, і сказали сли до варяга: «Хочемо віддатися тобі в дань, не можемо битись, убо далеко наші ладді й кораблі, борошна ж не маємо. Сказав слам царським Ольг, так до них промовляючи: «Добре, йдіть!» І послав до царя воєвод своїх Карла, Фарлафа, Вермуда, Рувала й Стеміда, так мовлячи до царя: «Дай на ключ і коня по п'ять гривних». Прийшов-бо до Царягорода в двоюсот кораблів, а в комуждо кораблі ключів чотиридесять, а комонних чотири тисячі мужів.

І дав Леон по п'ять гривних на мужа, й вернувся Ольг усп'ять, і стали потому ходити купці до Царягорода, водячи товари шкір, меду, воску й мечів, як було за великого київського князя Оскола Юровнча, мав-бо Оскол з царями вічну любов.

У літо 908-е.Заратився Нискин, велій жупан іскоростенський, і зачинився в городах своїх, і була битва мала межи деревлянами й варягами, сказв-бо Нискин: «Ходили ми з вами на греків, дав Леон многу дань – по п'ять гривних на мужа, деревлянам же ти дав по одній».

І дав Ольг ще по чотири, як укладено з грецьким царем.

У літо 909-е.Пішов Ольг на деревлян, так кажучи до Нискина: «Віддайся мені в дань, як було спрежда!» Й не віддався Нискин, і зачинилися деревляни, варяги ж попалили села над Ужем та за передільним Ірпнем.

У літо 910-е.Пішов на варягів Нискин, і взяв Нискин сіверський город Любеч, і ратився по Десні.

Послав Нискин до князя чернегівського Боронислава, кажучи до нього так: «Настав час прогнати варягів, зачинись у своєму городі Чернеговому й не пускай!»

І каже Боронислав Нискинові: «Неволя нам. У городі сидить многа засада варязька, а я вже вельми старий, не годен ратитися з Ольгом».

І знову була рать, і вийшли варяги чернегівські, Нискин же пішов назад за Дніпро.

В літо 911-е.З'явилася на заході зоря велика в образі суличнім, ратище було на всхід, а рожен на захід, і убоявся Щек, і сказав до своїх варягів: «Осе вже нам погибель од Нискинових деревлян!» І вдруге сказав Ольг варягам: «Готуймо багато дорогих дарів!» Узяв дари та послав до Іскоростеня, так промовляючи до деревлян: «Многу кров пролляли ми в січах ратних, а ні ти мене зміг, ні я тебе примучив до дані. Хай будуть межи нами вічна любов і мир. Оце по Дніпро й Ірпінь буде моя волость, а по той бік буде твоя!»

Й зраділи деревляни, й клялися Дажбогом на мечі, ходячи на роту варягам, а варяги клялися Тором на своїх мечах.

Зоря ж повернулася ратищем до Києва, й заплакав Ольг Щек, так мовлячи до варягів: «Неволя моні! Злякався я був того знаку небесного, показував-бо рожном на нас, а це обернув на Іскоростень. Пощо ходили на роту до деревлян, клянучись мечами та богом Тором? Неволя мені».

В літо 912-е.Заратився Ольг, не було-бо такого літа, щоби не воював він, і надумався на деревлян і їхнього жупана, щоби примучити їх у дань.

І почули деревляни, що йде Щек на Іскоростень многим полком, і послав Нискин до Ольга, так йому мовлячи: «Ходив єси до нас у роту й присягався Тором своїм і на мечі. Пощо ж хочеш тепер зламати роту?»

Сказав деревлянам Ольг, так до жупана їхнього мовлячи: «Убоявся був того літа небесного копія, показувало-бо рожном на Київ. Але обернулося на вас. Хочуть наші боги варязькі, щоб я примучив вас у дань!»

І заплакали деревляни, й пішли до Іскоростеня назад, так мовлячи велійому жупанові: «Йде на тебе Щек». Заплакав велій жупан іскоростенський, кажучи старцям думним і веліїм та малим панам: «Оце вже наша погибель! Стоїть Щек на Ірпні, ми ж повірили його клятьбі й розпустили воїв. Зможе Щек деревлян!»


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю