355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 30)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 39 страниц)

– Хто згоден своїм мечем убити велику княгиню, хай виступить наперед.

Виступив Ждан Будимирович, а Маломир Любечанин знову сказав:

– Ти вірний муж великого князя, хвала тобі. Махати язиком легше. – Це вже було спрямоване на інших старців, жоден з яких не мав бажання закапостити собі руки жіночою кров'ю. – Тобі хвала, Ждане Будимировичу, – повів далі князь Маломир. – А цьому отрокові хвала тричі! – Він вийшов з-за столу й спинився біля протилежного кінця, поклавши руку на плече Вадима Муромця, якого пресвітер перехрестив торік на Іллю. – То його діло – отой його хрест, хай він буде на його совісті. Декотрі мої опричники також носять хрести. – Це вже ніби скидалось на захист грецької віри. Дума ж зібралась по про те, й він знову повернувся на своє місце. Доброчин не зводив з батька очей. Найголовнішого не було сказано, й колишній жупан землі Деревлянської сказав: – Одтяти голову чоловіка – раз і нема. Й не відчує. А діти відчуватимуть усе життя...

Запала нова довга тиша, аж згодом старці думні розгомонілись і почали хилитися вже в один бік. Тільки Претич та Ждан мовчали,

Доброчинів шуряк Зорич сказав, що треба виселити княгиню з Києва, лише не знав куди. Інші теж поволі пристали на думку іскоростенського посадника: послати злодійну княгиню в Полоцьк або Псков. Але Псков належав другому синові Володимира Брячеславові...

Тоді вперше за все звіщання підвівся Доброчин:

– Який там Полоцьк! Хочете вкинути гадюку до того ж кубла, звідки ми насилу викурили їхнє гаддя? – Доброчин і досі не міг налапати своїх дверей. Він теж хотів такого вироку – задля дітей, а тепер відчув образу. – Думайте! – сказав він, показуючи рукою на великого князя, на обличчі якого теж відбилися суперечливі почуття. – Вона зняла руку на нього. Дбаєте про княжат, а забули про її татьство!

Він вийшов з-за столу й попрямував до дверей, а вже після Думи Маломир Любечанин сказав синові:

– Ти хтів би все вирішувати сам... А Дума?

– Що поставила Дума? – похмуро запитав син.

– Посадити Рогніду з княжатами в Ізяславі, – відповів іскоростенський жупан. – Є такий Ольжин погост за Німаном.

Доброчин знав цей погост. Він лише зауважив:

– У Полоцькій-таки землі?

Але це вже не важило. Доброчинові одлягло, й він подумав, що не варто було відвойовувати землю у варязьких зайд, щоб усе знову лишати, як було за Щека та Щекових дітей. Тепер князі мусили зважати на княжу Думу.

Він зустрів біля стаєнь пресвітера й спитав:

– Чув про сьогоднішню Думу?

Отець Григорій кивнув.

– І що на те скажеш?

– Кров породжує кров. – глянув на князя пресвітер, – а мста тягне за собою мсту. Чинящому же милосердя воздається. Господь сам прощав і нам велів прощати гріхи.

Доброчин роздратовано засміявся:

– Про мсту так само казала ще стара!

– То було щось інше, княже, ти вже все позабував.

– Це так просто не забувається. – відповів князь. – Ольга дбала про себе та Щековичів, щоби ніхто з нас не мстився їм.

– То правда, княже. Але чинящому милосердя господь воздасть, а чинящому без зиску воздасть тричі.

Це чимось нагадувало Маломирові слова, й Доброчин здивувався: що спільного могло бути між християнським пресвітером і колишнім жупаном Деревньої землі? Однаковий вік ще ні про що не свідчив: обидва були люди протилежних доль.

Спільними могли бути тільки стареча мудрість і людяність.

Доброчин побачив коло стаєнь кількох не по-тутешньому вбраних людей.

– То челядь норманського королевича. – сказав старий. Він вочевидь хотів сказати ще щось і не зважився.

Доброчин кивнув пресвітерові й пішов. Поява Олафа викликала неприємний спогад про Сігурда, якого Доброчин чотири роки тому скарав на горло в Хрещатому яру. А виказав Сігурда його рідний небіж.



МІСЯЦЯ ЛИСТОПАДА
В П'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Доброчин слухав захоплену розповідь королевича Олафа Трігвассона, й душу йому неначе дряпали коти. Королевич розповідав про Царгород і Адріанополь, а Доброчин дивився на клинчик його рудої бороди, ще по-юначому рідкої й куценької, з-під якої вряди-годи зблискував золотий хрест. Це викликало опір.

Світлий князь недбало спитав:

– Коли ти чув про ту Ларису?

– Як їхати сюди.

Олаф щойно йому розповів про взяття грецького города Лариси Самуїлом. За ту Ларису булгари та греки вели багаторічну боротьбу, тепер Самуїл узяв гору, але це сталося ще навесні; Доброчин мав значно свіжіші вісті.

– В Царігороді говорити про якийсь Київський полк: нібито битися на Самуїловому боці, але то брехня, – сказав королевич.

– Чого брехня?

– Претич і Ждан обидва сиділи в Київ

Королевичеві й на думку не спадало про Яна Усмошевця. Доброчин кисло посміхнувся:

– Виджу на тобі хрест...

Олаф мовив, що жодна людина ще не поверталася без хреста, побувавши в Царігороді.

– Я колись був.

Королевич не повірив:

– Ти? Коли?.. Й так і повертатися поганим? Ну, дарма. – заспокоїв він світлого князя. – Колись і ти будеш чіпляти хрест.

Оце саме найбільше й дратувало, бо світлий князь відчував, що не може навіть заперечити цьому неприємному для нього молодикові. Олаф стояв і дивився на сидячого князя згори вниз. Цар Василій доручив Олафові набрати воїв. Для Доброчина це не була новина: він довідався про те ще в травні, коли королевич раптом виринув у новгородських городах. Цар Василій був у скруті й вирішив, що в такий спосіб зможе обминути київський стіл: мало кому спало на думку набирати воїв-русичів!

Шило само виткнулося з мішка. Якби цар особисто звернувся по допомогу, йому довелось би не тільки розплачуватися з київським столом, а й брати на себе обтяжливі зобов'язання. Олаф же ніхто. Доброчин тепер дивився на нього й думав, чи признається сам. Це була нагода остаточно порвати з тим королівським родом. Та Олаф побачив занесений над ним меч: певно, розгадав по Доброчинових очах і став каятися. Такий перехід од бадьорої самовпевненості до каяття й майже плазування змусив Доброчина замкнутись у собі, але все в світі мало межі; він не витримав і сказав:

– Не розпускай слину!

Олаф осів на стілець. Доброчин вирішив запитати, хоч усе знав і так:

– Для чого ти в це вплутався? – Олаф сопів у кулак. – Ти подумав, що ліпше мати справу з царем, бо той обіцяв спомогти тобі супроти твого діда? Жди, жди... Але я теж не дозволю стати в мене на дорозі. Ні тобі, ні Василієві-царю! Й подякуй Володимирові, що закинув за тебе, дурня, слівце, а то слід було б узяти тебе й опустити в поруб... Іди геть!

Олаф виходив боком і намагався вгадати з виразу Доброчинового обличчя – є якісь надії чи це вже кінець. Доброчин одвернувся до нього спиною. У світлого князя був ще один неприємний обов'язок на цей день, він гукнув з терема гінця й звелів привести малого воєводу Муромця.

– Грецьке сольство щойно прибуло, світлий княже, – сказав гонець.

Доброчин повагався й звелів іти по Муромця, сам же знову пішов до думної світлиці й заходився добирати слова, які мав сказати воєводі. Слова були всі до єдиного кострубаті й позбавлені ваги.

Муромець стояв у дверях якийсь розгублений, незграбний.

– Щось приключилося?

Доброчин з надією глянув на молодого богатиря, який то зчіплював, то розчіплював шестипалі долоні й хрущав суглобами, втупившись порожнім поглядом у ближнє вікно.

– Ратка, брата мого, потято. – нарешті сказав він, лише мигцем глянувши на світлого князя.

Доброчин з одчуттям мимовільного полегшення зітхнув. Це знімало з його плечей семипудову ношу: він мав повідомити Муромця саме про брата Ратка, який загинув у Булгарії – в січі біля не відомих і Доброчинові Траянових воріт. Про це в Києві дізнались тільки вчора.

Слова, що плуталися в Доброчиновій голові, були так само легковиті й нікчемні, й він лише сказав:

– Отже, вже знаєш...

Муромець кивнув, але було видно, що його бентежить не тільки це. Крім туги за померлим братом, в очах його було й ще щось таке, що скаламучувало священну тугу. Доброчин відчував: Муромець і сам бореться, але не може здолати в собі тих недоречних думок, які потьмарюють його журбу за братом. Молодість урешті взяла в ньому гору, й він сказав:

– Батько кажуть брати Я-анку...

– Це... Раткова жона?

Давній закон велів прийняти на себе жону й дітей померлого брата.

– Жона-а ж, – кивнув Муромець. – А той не велить брати братньої жони...

Доброчин скинувся:

– Хто?

– Отець Григорій. Каже, на тім світі горітимеш в аду-у. По-нашому значить пе-екло...

Доброчинові пригадалась подія шестирічної давнини. Це, здається, теж було чи не в листопаді, подумав він. Тоді Володимир узяв жону свого брата Ярополка. Так звелів стародавній закон, і нікому й на думку не спадало його знехтувати. Тепер Маріїн син Святополк дивився на Володимира вовченям, а Марія сичала гадюкою.

Доброчин сказав:

– Мусиш вибирати між батьком і отцем Григорієм...

– Вибирати? – стрепенувся молодий богатир. – А ти що ви-ибрав би?

– Дивися сам...

Доброчин віддав Муромцеві право самотуж розплутувати несподіваний клубочок, не сказавши «так» або «ні».

«Я вже роблю як хрестатий», – з невеселим усміхом подумав він, коли Муромець так і вийшов без відповіді, пригнічений горою нерозв'язних думок. Доброчин звелів гінцеві довідатися, хто прибув слом од грецького царя: клубок заплутувався дедалі дужче. Можна було б розрубати його й здобути відразу сто кінців, але Доброчин мусив терпляче розплутувати й далі. Мусив знайти єдино прийнятний кінець.

Сол виявився добре знайомий. Це був той самий архімандрит Грек Мудролюб, десь-то цар Василій пройнявся до нього повагою.

– З малим почтом нині прибув, пане базиліку архімандрите. – сказав світлий князь.

– Із товаром купця Дюка Стопанича. – відповів грек через тлумача. – А цей твій боярин має добру сторожу. В нас тепер на ліку кожен меч...

Доброчин подумки повторив це відверте визнання грека, й коли вітальний пир уже доходив кінця, він глузливо мовив:

– Цар знову прислав тебе набрати полк!

– Звідки знаєш?

– Та ходять усілякі чутки...

Грек Мудролюб насторожено поцікавився:

– Про що?

– Ну, про Ларису, – сказав князь. Він знав значно більше.

– Взяв Ларису комітопул Самуїл... – Грек Мудролюб не заспокоювався. Ларису булгари здобули ще навесні, й тепер він намагався з'ясувати, що ще знає цей підступний київський архонт.

– І який же полк просить цього разу Василій?

– Тисяч на шість або сім...

– Тута їден варяг уже набрав дві тисячі. – сказав Доброчин. – Ти про це відаєш?

– Сол відає тільки про те, що йому доручено...

– Хай буде так. А чим цар платитиме нашим воям?

– Сріблом. – відповів Грек Мудролюб.

– Живіт важить дорожче, ніж срібло царів, пане базиліку архімандрите. – зауважив Доброчин. – Срібло стирається вельми швидко. – Він дістав з-за череса старий арабський диргем. – І це кружалечко срібла було колись ногатою, а тепер на ньому не видко ні рук, ні ніг: стало просто куною... Коли чоловік оддає живіт, він має знати, за що його віддає. Перекажи це своєму цареві Василію.

– Коли ж він оддасть за Володимира свою сестру? – несподівано сердито вигукнув Претич, який сидів по той бік великого князя й досі мовчав. – Чи Василій думає, що коли вона царева сестра, то в неї сюська впоперек?

Це викликало загальний сміх, але Претич і не думав сміятися, й усі очі поволі обернулись до грецького сла. Грек насупився:

– Негоже говорити так про доньку й сестру царя...

За столом панувала моторошна тиша, Доброчин прокашлявся й запитав:

– Пане архімандрите, коли збираєшся їхати назад?

Архімандрит розчаровано глянув на всемогутнього «скіфського архонта»:

– Коли даси відповідь цареві й дозволиш ти.

– Тоді взавтра. – вирішив Доброчин. – Цар прислав великому князеві оцю золочену братину. Невелика, та вже яка є. А ми передамо цареві меч харалужний із золотим уруччям і в золотих піхвах.

У тому віддарюванні був свій прихований знак, Грек Мудролюб вирішив нагадати світлому князеві, що з таким малим почтом його може перестріти печенізька орда.

– Булгак-хан з нами не ратний. – заспокоїв сла князь. – Лише скажи печенігам, де був і куди йдеш, і цього досить: волосинка не впаде з твоєї голови. – Царський базилік був геть лисий, і це викликало глузливий смішок. – А якщо все-таки боїшся печеніга. – сказав Доброчин, – то дамо тобі в супровід королевича Олафа: в нього двотисячний Новгородський і Земгальський полк.

Архімандрит був приємно вражений:

– Спаси біг і за таке. Цар буде радий і цим двом тисячам.

Але Доброчин ще не все сказав – тепер він застережливо підняв руку.

– Цареві Василію ми шлемо золотий меч: він мусить захищати свій живіт од «комітопула» Самуїла. Бо цей «комітопул» перед трьома місяцями часу вщент розтрощив царя... – Доброчин чемно перехилився до архімандрита: – Здається, коло Траянових воріт? А де вони, ці кляті ворота?

– На полудень од города Средця. – відповів базилік охриплим голосом.

Доброчин пояснив усім:

– Царський полк пропав під Траяновими воротами, цар сам-самотою заледве втік. Голий і безоружний. Отож ми й шлемо йому цей меч – хай борониться від «комітопула». – Він звів дух і доказав: – А цей двотисячний полк ми шлемо Самуїлові, бо хоч він і хрестатий цар, але віддав свою царівну за нашого Володимира.

Претич згідливе кивнув. Усе було обговорено ще до початку пиру.

Того самого вечора прибув інший сол – Карл фон Рюггенберген. Доброчин посадив їх в одному хоромі й вирішив дати змогу поспілкуватися день або два. Це могло принести несподівану користь, бо сли діяли один на одного як княже корзно на бугая.

Пізно вночі Доброчин звелів привести Олафа.

– Своїх охочих поведеш за Дунай. Передаси їх Янові Усмошевцеві. – сказав князь. – Чув про такого?

Олаф і гадки не мав про Усмошсвця – він знав лише Претича й Ждана Будимировича: єдиних, на його думку, київських воєвод.

– Цей Ян... у Булгарія?

Доброчин кивнув.

– Але якщо заблукаєш і попадеш до Василія. – попередив він, – тоді нарікай на себе. Василієві з двох тисяч не многий зиск, а тобі – многий; бо тільки я можу повернути тобі твій стіл.

Королевич був на все згодний, його вже розібрало гірке каяття, що дав був себе підмовити грекам. Олаф остаточно збагнув, що може покладатись тільки на Київ.



МІСЯЦЯ ГРУДНЯ
НА РІЗДВО

Яскравий сріблясто-золотий Плуг з'явився на небі першого листопада, з'явився незадовго до опівночі й стояв сторч. Жоден киянин не вгавив його появи. В кінці листопада Плуг виходив на небо відразу з кінцем дня, здіймався дуже високо й заходив аж над ранок, дедалі дужче й дужче схиляючись лемешем до землі, а кияни з завмиранням у серці чекали, коли він нарешті зовсім упаде. Це мало статися в двадцять і п'яте грудня.

Й ось нарешті цей день настав.

Волохи-колядники визначили, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могутнього Перуна: народилось прадерево світу – Молочна Путь і в серці її – Мати-земля. До того в світі не було анічогісінько.

Цього ж дня всесилий Сварог, володар вогню небесного, батько Сонця, Місяця та Зоряниці-Зорі, який перед цим навчив був людей жити сім'ями, – скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив орати землю й кувати залізо.

То був день святого різдва.

На святвечір Плуг з'явився в небі разом з першими зірками, він стояв майже над заходом і хилився лемеще, униз. Кияни висипали зустрічати Плуг до Священного пагорба, заполонивши всі навколишні вулиці й навіть княжий двір.

Золотий Плуг ось-ось мав упасти.

Негадане Доброчин охоче пристав на запрошення Володимира та його двох молодих жінок: піти «на Плуга». Стояв не дуже сильний мороз, але після опівночі знявся вітер, і Доброчин звелів ключниці принести кожух. Це була гарна ведмежа одежина, оторочена смушком чорного песця, а на нижньому ріжку поли трьома скісними низками перлів – як у більшості князів та бояр.

На Володимирі кожух був лисячий, а широкий бобровий ковнір сягав до вух. Шапки на князях теж були не однакові: у світлого князя з того самого чорного песця, у великого ж князя – боброва, переламана угорі на правий бік.

Зате обидві княгині були вбрані досуш однаково: в підбиті білим соболем шуби та шапочки-боярки під платок, тільки шубка в царівни була оторочена по рукавах і на подолі білим, а в її двоюрідної сестри – чорним песцем. Обидві княгині ходили при надії, а відтак ще дужче нагадували коли не близнючок, то бодай рідних сестер.

Після вислання Рогніди Володимир мовби заспокоївся. По замахові минув цілий рік, рана на спині давно загоїлась, а разом з нею й рана в душі. Він не міг би сказати, що зненавидів свою другу жону: просто вона була далеко, й він про неї рідко згадував, як рідко згадують троюрідну або й ще дальшу сестру.

Тільки за дітьми в нього іноді млоїлося серце, її то для нього було неабияким відкриттям. Раніше, коли вони були з ним, він про них не думав, а тепер збагнув, що то лише зблизька так здається, ніби чоловік не думає про своїх дітей, як не думає й про власні руки та ноги. Але якщо Їх утратить або вони бодай заболять...

Володимир з якимось хворобливим нетерпінням чекав, коли в нього народяться нові діти.

Він скоса зиркнув на обох княгинь. Першою мала привести Іванка. Вчора її пойняв був страх; вона відчула легкі перейми й злякалася, щоб не привести дитину на Новий рік: новорічні-недовговічні... Але сьогодні вона забула про свої страхи й потягла його та Теодору «на Плуг». Теодорі було ще далеко до пологів: місяців чотири або й п'ять.

Княгині тихо перемовлялися між собою по-булгарському, остерігаючись не так обох князів, як бояр з бояринями та чорного люду, що виповнив увесь простір навколо Священного горба: вони ледве сюди протислись.

Володимира дивувала дружба цих двох нерідних сестер. Хоч вони були жінками одного мужа, це не відбилося на їхній взаємній приязні дитячих літ. Вони навіть спокійно домовлялися між собою, в чиїй одрині ночуватиме сьогодні муж.

Володимир глянув потайки на свого вуя. Нещодавно Ждан Будимирович казав, нібито Ліла-Софія породила в Ольжиному селі доньку, а він дав їй волю й подарував оте своє село. Це Доброчин міг собі дозволити, бо Ліла-Софія була єдина наложниця й він її любив. А в мене б і сіл не стачило, сам собі засміявся Володимир і почав пильніше дивитися на небесний Золотий Плуг.

Золотий Плуг майже помітно падав. Минулого різдва княгині ще відчували себе чужими в Києві й не ходили «на Плуг», але сьогодні жваво перемовлялись і показували його одна одній довгими рукавами, які провисали мало не до землі. Булгари ще сто й двадцять тому літ прийняли християнство, й ці вісімнадцятирічні княгиньки жодної уяви не мали про справжнє світове різдво, бо церква вважала його «поганським» святом і твердила, нібито в цей день народився син божий Христос, хоча він народився перед 985-ма роками, а різдво світу людство відзначало багато тисячоріч.

Це Доброчин і намагався розтлумачити жінкам свого небожа.

– А коли Золотий Плуг упаде, – спитала царівна, – то ми почуємо грім?

– Не почуємо. – відповів Доброчин. – Це вельми далеко. Й це тільки такий, ну, небесний знак, чи що. Сварог ще перед тисячами років скинув той Плуг з неба. – Звичайно, то була казка для дорослих і дітей, певно, всього лише давня казка, але Доброчин відчував, що йому приємно в неї вірити, бо він знав її ще з малого й щоріздва, після тайної вечері з найтайнішими колядками, від яких його побивав мороз, він неодмінно йшов з батьком і матір'ю зустрічати Плуга: Дажбоже святище було далеченько за Красними іскоростенськими ворітьми. Доброчин хотів якось розповісти про все те юним християнкам, але в цю хвилину з-за Подільської брами виринула юрба: то були довгосподівані волохи-колядники. Кожен перебрався в чужий кожух і свиту й мав личину на голові, щоб його ніхто не зміг упізнати, бо ще вчора ці люди махали молотами в кузні чи працювали на княжому дворі, а сьогодні вони були колядниками – славили світове різдво:

 
Ой як було знащада світу —
тоді не було неба й землі,
а но було синєє море...
 

Доброчин знав цю колядку до кінця, але її потаємних слів не мав права вимовляти жоден людин і жоден князь чи боярин, навіть великий київський князь: це право мали лише волохи-колядники. Вони ще звечора закололи на Подільському требищі різдвяну свиню, поволошили на її нутрощах і передрікли людям усе зле й добре, а тепер уславляли небесний Золотий Плуг, який уже майже впав на землю.

Колядники підійшли й стали під Священним горбом: у трьох передніх були в руках смолоскипи, іскри з яких порскали на нетолочений сніг. Колядники стояли саме навпроти Дажбога і чекали знаку старійшого. Знак було подано, й над досвітнім Києвом понеслось:

 
Пане господарю!
На твоїм подвір'ї верба стояла
тонка, висока, листом широка...
 

Доброчин пошепки розтлумачив молодим жінкам:

– Верба – це берегиня. Цебто земля з Молочною Путтю заразом.

Колядники співали далі, піднявши смолоскипи догори:

 
На тій вербі трійця горіла,
три Іскри впало —
три морі стало...
 

– Так трійця ж і в нас є! – мовила царівна. – Бог-отець, бог-син і бог – дух святий.

– Це співають не про ту трійцю. – відповів Доброчин. – Це вони про Сонце, Місяць і Зорю.

Колядка тривала, в ній ішлося про те, як Сварог узяв собі за жону Дану Лелю – богиню небесної води, й вона породила йому на різдво першого сина – ясноокого юнака:

 
Слава тобі. Леле, —
син божий народився!..
 

– Син божий Христос? – перепитала царівна.

Доброчин з гідністю відповів:

– Дажбог Сварожич! А не якийсь там Христос... Через це взавтра дні почнуть довшати.

Хтось підійшов ззаду й торкнув Доброчина за плече:

– Не сподівався тебе тут увидіти...

Це був старійшина київських волохів Стан.

– Чому це ти не сподівався? – неприємно вражений, запитав князь.

Той приглянувся до нього старечими очима, тоді повернув голову до Володимира та його жінок, але спитав світлого князя:

– Чим ліпший за Дажбога отой їхній Христос?

– Ніхто не каже, що ліпший! – відповів Доброчин.

– А ви чогось аж навколішки вклякаєте, та все ніяк не можете випросити хрестики в царя.

– Зроду не вклякав і ніколи не вклякну. – розсердився Доброчин. – Якщо й доведеться колись почіпляти хрести на гриви, то почепимо їх не як милостиню з царських рук, а як добуту в січі здобич. Як дань від царя!

Так рішуче Доброчин зроду ще не висловлювався, його розібрала злість на вісімдесятишестирічного волоха й відьмака, який замість зілля поклав у розверзту рану дрібку солі. Що тямить у княжих справах цей волох? Він не бачить далі від Священного пагорба, з гіркотою подумав світлий князь, тоді згадав отця Григорія й подумки вилаявся. Ні Стан, ні пресвітер не виділи на тридцять літ уперед, хоч Григорій і торочив йому колись про час розкидати й час громадити каміння... Він раптом запитав сам себе: а я виджу? Я такий самісінький сліпень, як і вони...

Це зіпсувало йому настрій.

– Дивись: уже? – надміру схвильовано прошепотів Володимир, показуючи рукою понад голови людей. Він хотів розважити свого дядька. Княгині принишкли й завбачливо поклали руки на животи.

Колядники перестали грати й співати. Золотий Плуг уже торкався чепігами землі – тільки леміш іще виснув у небі. До знаменної події лишалася якась мить. Кияни затамували подих, Доброчин зціпив зуби й застиг, і раптом з двору по той бік Священного горба пролунала пісня. Голос був проникливий і сріблясто-дзвінкий. Співав півень.

Доброчин не зводив ока з західного пружка землі. У цей час Київ тисячоголосе вигукнув:

– Упа-а-ав...

Поза спиною Доброчинові побігли мурахи. На західному прузі непорушно лежав сорокацвітний Золотий Плуг.

Колядники знову заграли руками й ногами, сіючи іскрами смолоскипів на витолочений сніг.

 
Пане господарю!
Бери Плуга Золотого
за серебляні чепіги
та йди в поле орати,
орати, жито сіяти -
Золотим Плугом орати,
святий хліб сіяти,
діток годувати,
пане господарю-у!..
 

Півні галасували від Подільських до Красних воріт, їм відповідали когути Претичевого дідинця й колишнього Блудового двору, з Подолу й Ольжиного двору Вишагорода, що на Щековій горі, з Гончарів і Кожум'яків, а кияни стояли й захоплено слухали вісників першого різдвяного дня, до якого лишалося ще добрих дві години, бо не буває довшої за різдвяну ніч.

А потім почали купками розходитись. До світанку треба було ще внести в хату плуга й покласти під столом, де він лежатиме до Нового року – тобто до другого різдва – народження дідьдуха-місяця, коли першу борозну належить прокласти в незайманому снігу, бо кожне велике діло слід починати щедрого вечора, як це робили діди-прадіди та їхні діди.

– А я теж не вірив, що ти прийдеш на Плуг. – сказав своєму вуєві Володимир, коли вони входили за княгинями до Княжих воріт. – Я був собі завдав урока: якщо не прийдеш зустрічати Плуг-значить, цього літа...

Він не доказав, а Доброчин не допитувався. Кого-кого, а небожа він розумів найліпше за всіх. Володимир ніколи не став би впоперек його дороги, Доброчин був упеавнений у ньому як у собі, і все-таки його не полишало відчуття невиразної провини до небожа.

В одрині він нерухомо пролежав години півтори, втупившись у невидимий чорний сволок, а потім накинув кожуха й пішки подався на Поділ. Боричів узвіз був слизький і безлюдний, хоч у хижах попід горами курилися вже дими.

Доброчин увійшов до хвіртки першої хати на Гончарах. Ця хата, скільки він себе й пам'ятав, так і лишалась крайньою. А вікно було так само запнуте кабанячим міхуром. У вікні світилося. Доброчин після короткого вагання відчинив незамкнені двері й увійшов.

У хатині було свіжо й тепло, Стан сидів на дзиґлику над скошеним столом, одна нога якого зламалась і була замінена жлуктом.

– Сідай, княже. – проказав Стан. – Це ти в мене вдруге гостюєш. Скільки ж то вже минуло літ?

Доброчин скинув кожуха й сів на ослоні.

На ріжку столу горіла свічка в мідяному поставці, й кінчик Станового носа яскраво сяяв, як і тоді. Це викликало спогади.

– Пишеш? – запитав князь.

Стан відсунув тоненьку липову дощечку, а гостре залізне писало встромив у поставець.

– Сам бачиш.

– Пишеш про цей день?

– Про все минуле літо, Добрине. – сказав Стан, назвавши світлого князя тим іменем, яким звав його ще за холопських літ. – Кожного різдва пишу про всеньке літо минуле.

– Прочетай, коли не гріх.

Стан замислився. В давнину це й справді вважалося б тяжким гріхом – четати книги сторонньому чоловікові, але надходили такі часи, коли й Станові годі вже було визначити, де починається й де кінчається гріх.

– Прочетай ось цю книжку. – сказав князь, кивнувши на недописану дощечку.

Стан підсунув її трохи ближче й прочетав:

– «І послав цар сла до Києва, так мовлячи київським князям: «Негоже царському вухові слухати, яко просите за свого поганського князя царську дочку й сестру. Зроду-бо ще такого не було й повік не буде!» І сказав світлий князь Доброчин, так до сла промовляючи...»

Стан замовк, а Доброчин аж з ослону перехилився. Кожух ізсунувсь додолу і став схожий на захарчоване теля.

– Й що ж відповів той твій князь грецькому цареві? – спитав Доброчин.

– Там більше нема нічого напсаного. – сказав Стан. – Але се ти ліпше й од мене відаєш, Добрине.

Доброчин по хвилі спитав:

– А ти відаєш?

Стан одсунув дощечку на місце й кивнув. Якийсь час вони переважували один одного поглядами, й першим озвався гість:

– Усе це не так просто...

Старійшина київських волохів удруге кивнув, і в очах його промайнули біль і якась тиха безвихідь. Доброчина раптом охопило моторошне відчуття, ніби вони стоять удвох над розкритою могилою, в якій мало зникнути щось безмежно рідне й дороге обом, біль і сум не мали межі й берега. І все-таки живі мусили думати про живе.

Він так і збагнув оте мовчазне й змирене кивання.

Коли Доброчин вийшов потім надвір, над Дніпром щойно народжувалося сонце – мов немовлятко на невидимих Лелиних руках. Це небесне немовля нагадало йому про інше, й Доброчин відчув нагальну потребу поїхати до Ольжиного села.



А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри) 

Я вже не вперше бачився з цим волохом. Ще коли Людвік устрелив був затруєною стрілою твого стрия Вовчого Хвоста, я бігав на Гончарі до Стана, але в його хаті тоді не бував: Стан саме йшов Боричевим узвозом до города. Ну а потім якось мені таки довелося переступити його поріг.

То було також різдвяного ранку, але на друге різдво – дідьдуха-місяця. І знову в тому був замішаний Свенельдів Лют.

Лют перепився щедрого вечора, а вранці звелів сідлати собі коня. Ну, коняга ж одчув хміль і схарапудився, Лют ухопив його за хряпи й почав гамселити по морді колодочкою бича – геть-чисто закривавив бідолашного. Ну, а холоп конюший Борис, бачачи таке діло, не втримався й давай хапати Люта за бич. Лют кинув бити коня й насів на Бориса. Вдарив його колодочкою по голові, а колодочка з олив'яною булавицею, то Борис і впав. А цей почав копати його чобітьми в живіт і попід ребра – вб'є бідного холопа, й край!

Аж тут нагодивсь отець Григорій і давай умовляти: та це, та те, та хіба ж так можна, таж холоп – воно теж ніби-то чоловік. А той як обернеться та вперіщить пресвітера бичем межи очі – розпанахав йому всенький вид.

А мені саме треба було щось до стаєнь. Підходжу до цих двох, а Борис уже трохи очухався й розказує. Ну, думаю, Щекове гаденя!

Отець Григорій сидить на снігу і вмивається кривавицею, а кров з нього аж цебенить. Думаю, чи не витекло в Григорія око, бо бич геть розвернув йому щоку й чоло. Згадав я про Вовчого Хвоста й надумав іти до Стана. А кругом – ані тобі живої душі: всі злякались Люта й попринишкали, на всі стайні хоч би тобі один робітник. Питаю Бориса, кажу, зможеш припомогти? Каже – зможу, а я дивлюсь – його аж хилитає: той злодюга ударив його в пах.

Думаю собі: нічого діяти, піддаю Григорія собі на плечі й несу, а кров з нього так і ллється. Добре, що хоч Боричевим узвозом пішло вниз – якось допер на спині Григорія, кладу його побіля купи дров, а сам заходжу в прочинені двері. Дивлюсь – коло вогнища скошений смішний столик, а за ним Стан. Йому тоді минав десь чи не п'ятдесят і шостий, а чуб уже геть висипався з його голови. На столі з лівої руки свічка, а від неї на носі блискітка блищить: отак запам'яталося...

Кажу Станові, так, мовляв, і так, Лют Свенельдич зле вдарив отця пресвітера. Каже: де він? Мовлю – надворі. Внесли ми Григорія до хати й поклали на ослоні коло вікна, Стан мене вельми вилаяв, каже, було б гукнути мене туди, а не перти на спині, бо геть кров'ю стік. Питаю: зачепив око?

Каже – добряче зачепив.

Ну, він довго волошив над отцем пресвітером, чимось обмив йому понівечену твар, а я щось там помагаю Станові, а сам вряди-годи зирк та й зирк на стіл. А там кілька тоненько струганих дощечок і швайка. Одна дощечка вимережана геть до кінця, одна до половини, питаю, що то за волошба? Стан каже: кониги.

В Іскоростені конигами називають добрих дорогих кобил, ну я знову давай розпитувати, а він розсердився й каже: гріх! На таке людинові гріх і дивитись, не те що розпитувати що та як.

Думаю: не можна – то й не можна. Стан щось там зробив Григорієві й замотав йому голову стьожками полотна, тільки здорове око й рот зоставив, а Григорій підвівся й сів. Каже Станові:


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю