Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 39 страниц)

Не маючи куди подітися, він увійшов до жіночого шатра, сковано постояв над міцно заповитим сином, щось самоплинне відповів матері й поквапився надвір.

Утретє він побачив Людмилу вже в Новігороді, коли бояри прислали до Доброчина гінця, мовляв, городські ворота відчинено. Плід остаточно визрів і впав сам.

На валах було повно чорного люду, який гомонів і викрикував на всі голоси, підкидав угору шапки й вимахував руками. Доброчина й Володимира новгородці вітали як покликаних вічем новгородських князів. Через увесь Словінський кінець до самого Дідинця вилаштувалися хитреці й челядники, купецькі й боярські домажиричі та тивуни, бродячий люд і боярські дружинники, а найзначніші бояри піднесли на рушнику та срібній дарниці хліб і сіль. Угоняй був простоволосий і врочистий.

– Спаси тебе Дажбог, світлий княже! – сяйнув він на Доброчина промінням лукавих чорних очей. – І тебе, Володимире Святославовичу! Такоже й вас, Малушо й Богуславо, й тебе, княгинько... – Він марно намагався пригадати її ім'я, потім безпорадно зітхнув і заходився цілуватись до варязького принца Сігурда, чиє ймення, одначе, також забув.

У Дідинці всі пішли просто до теремного двору, піднялись лізницею й ступили до сіней.

За дверима було глухо.

Ніхто з них не сподівався на таке. Угоняй сказав Доброчинові, що в хоромі жде його ласки світлий князь Арфаст, якого Свенельд прислав був своїм посадником. У хоромі нікого не було. Коли повідчиняли всі двері, що вели в сіни з княжих світлиць, на них війнуло пусткою.

Тоді Володимир з раптовою веселістю озирнувся й утретє побачив свою чеську княжну, яка вже рік була княгинею новгородською й навіть народила йому сина.

– Наша одрина-а була ту-ут? – перейнявшись його настроєм, проспівала вона.

Це справді була та сама одринна світлиця, в якій вони провели злюбну ніч, але співучий голос княгиньки чомусь образив Володимира. У вигнанні він часто згадував ту таємничу шпарку ніч, коли вперше й востаннє звідав жіночої ласки. Ті години марилися йому вві сні. За цей рік вони стали чимось святим і недоторканним, до чого він нікого не допускав, а вона сказала про це так просто й буденно, неначе випила кухоль води.

В душі Володимира збурились темні ревнощі, неначе та таємниця належала лише йому, а ця людина поряд була чужа й непричетна.

«Чужа...» – вороже подумав Володимир, раптом збагнувши те, чого досі не міг зрозуміти. Зовсім, зовсім чужа – в тому й полягала головна причина.

В хоромі теремного двору почалося нове життя, від якого він за останній час устиг одвикнути. Кліті й підкліті знову загомоніли голосами челядників та тивунів, які не знати звідки й взялися, мовби чекали їх тут увесь цей рік; у гридницях один на одному спали покотом вікінги; лізниця й сіни двигтіли під вагою боярських чобіт, скрізь пахло печеним і смаженим, золоті й срібні братини не висихали від меду та вина, бояри один з-поперед одного змагалися в дарах та словах вірності, й це тривало до перших півнів.

А коли лізницею вниз прогуркотіли нетверезі кроки останнього боярина, тиша в хоромі здалась Володимирові підступнішою за найулесливіші боярські голоси. Княгинька Людмила чекала на нього в тій самій одрині, але він не мав сили переступити через поріг. У сінях мигтіла жовта воскова свічка, ґнотик інколи загинався й тріщав, а Володимирові вчувалися в тому звуці чиїсь ворожі скрадливі кроки.

Він так довго стояв посеред освітлених сіней, що вже стало неможливим ні ввійти до спальної світлиці, ні збігти лізницею в двір, де поступово також западала середнічна тиша.

Зненацька його охопив ще більший страх. Що я чинитиму, коли зараз вийдуть мати або ще хто? – подумав Володимир, але щось мовби поприбивало йому підошви до мостин. За дверима одрини почулись тихі кроки. Він з ляку забув про страхи й кинувся до вікна – бодай погасити зрадливу свічку!.. Але не встиг. На порозі з'явилась Людмила: в довгій сорочці з червоно-чорними квітами по подолі та рукавах, а довга руса коса розплетена й кинута за плечі.

– Ти цо-о? – прошепотіла Людмила.

Вони стояли віч-у-віч, княгинька дивилася на нього знизу вгору, й у зляканих зіницях її Володимир побачив себе. Це його мовби зламало. Вона відчула той злам, підійшла ще ближче й поклала голову йому на груди.

– Стоїш тута-а й стоїш...

– Бо в одрині парко, – якимось дурним голосом завиправдовувався молодий князь.

– Я тобі не красна-а...

– Та чого?

Людмила підвела голову, й у мерехтливому світлі Володимирові здалось, ніби це та сама оломоуцька княжна, яку він уперше побачив тієї далекої шлюбної ночі. Тепер він її впізнав...

А коли вранці прокинувся, розбуджений голосами за вікном, на узголів'ї поряд лежала тільки копа волосся. Він обережно розгріб русяві пасма й побачив зблідле чоло й кирпатенький ніс. Володимир довго роздивлявся це припухле від сну та несну обличчя, роздивлявся й знову не впізнавав, навіть злізши з одра й ставши долі наоколішки. Пізнавав і не впізнавав.

Людмила прокинулась ї перелякано вирячила очі:

– Ти цо-о-о?

Обличчя її перекосилося, пошерхлі губи стали тоненькі й цупкі, мов дві валові мотузочки; Володимир поволі підвівся й одійшов. Тепер він остаточно пересвідчився, що це зовсім не та оломоуцька княжна, про яку він думав цілу зиму й ціле минуле літо. Невідомі сили підмінили її.

Він квапливо вдягся й вийшов на гомінке дворище.

Це тривало всі три дні. Ввечері Володимир сяк-так передужував у собі опір, заходив до одрини й ночував там. Часом йому навіть починало здаватися, що він помилився й даремно шарпає себе і всіх. Нічого не змінилось. Людмила була по-дитячому довірлива й палка, вона лише тепер відчула в собі жіночу силу, яка захоплювала їх обох, укручуючи до незрівнянного ні з чим ненаситного вогняного виру; торік же була по суті дитям. Це заспокоювало Володимира, й він засинав міцним і безтурботним сном, забувши всі свої денні терзання.

Та коли вікна ясніли й з клітей та двору починали долинати звичні буденні голоси, він прокидався, а разом з ним прокидались і його денні настрої та чорні думки. Навіть не кивнувши стривоженій Людмилі, він квапливо виходив з одрини в розкислий двір, а далі накидав просте чорне корзно з каптуром і пірнав у городську тисняву.

Й так щодня.

– Мордуєшся від неробства, – сказав йому вчора світлий князь. – А забуваєш, що князь новгородський – ти: я лише твій допоміжний. Доки я сам одгавкуватимуся від тих боярських псів?

Понуривши голову, молодий новгородський князь мовчав. Вуйко каже правду, думав він, усе те мордування від неробства, але йому не хотілося йти вислуховувати нещирі слова новгородських бояр.

– Я не лукавіший од тебе, – засміявся він. – Хіба зможу отак з тими лукавцями, як це робиш ти?

В його житті материн брат посідав місце батька.

Зморений голодом і штовханиною в тисячній юрмі, яка й досі не могла вгамуватися після їхнього повернення, Володимир почав продиратись у бік княжого Дідинця, чиї вежі бачив звідси. Біля вічового помосту збирався різношерстий люд, чулися безладні палкі вигуки, що не спроможні згуртувати всіх. Володимир прислухався. Якийсь гончар у завоженій глиною запасці вибрався па поміст,ударив повстяною шапкою по личаках й крикнув:

– Коли посадник Арфаст Глібович утік, наші новгородські бояри та купці повипускали були всіх закупів, а тепер визбирують їх оп'ять, бо за Доброчином пришили такі самі варяги, як і спрежда були. Що ж змінилося, питаю вас, коли бояри новгородські...

Володимир виборсався з натовпу й пішов, бо від голоду й холоду в нього вже почали тремтіти коліна, а чорне корзно геть вимокло під дрібним дощем.

Дідинець стояв між трьох посадів Новагорода: Словінського, Неревського та Горицького кінців, оточених загальним валом та ровом. Навколо ж княжого двору – Дідинця – були окремий вал та свій рів, так само наповнений водою. До того ж над валом здіймалася досить висока стіна-частокіл із вежними воротами, з яких через рів було перекинуто місток. Такий город вельми легко взяти, сказав йому одного разу Доброчин: на це він розраховував.

Перейшовши місток, Володимир скинув каптура, інакше сторожа не впізнала б і не впустила в Дідинець. На княжому дворі було майже порожньо, Сігурдові гридні й челядь поховалися від дощу. Володимир збіг лізницею на теремне повершя й увійшов до сіней. Усі двері були зачинені, але в красній світлиці лунали голоси. Говорили по-варязькому. Це мали бути Сігурд і Доброчин. Володимир хотів вийти й гукнути которогось челядинця, щоб приніс їжі та якогось питва, але двері світлиці рипнули.

– Це ти? – озвалася мати. – Зайди-но сюди, княже. Володимир помулявся й таки ввійшов. Доброчин і Сігурд говорили про щось не вельми приємне, сидячи на лавах біля протилежних стін. Княгиня Малуша стала збоку.

Сігурд спитав:

– А ти як собі мислиш? Вікінг лише жадібний і дурний?

– Межи нами був ряд і толкування, – відповів Доброчин, чітко глянувши на норманського принца, який теж не потупив зір.

– Твій вуйко хоче наставити над варягами своїх сотників, а цей чужинець не пристає на те, – пошепки пояснила мати Володимирові, хоча Сігурд однаково нічого б не зрозумів.

Доброчин доводив чільникові варязької вольниці, що ці заходи на користь усім, бо новгородські сотники знають город і його околиці, та й для простого люду вони свої.

– А як твоїх сотників розумітимуть мої вікінги? – спитав син норманського короля.

– Наші по-свейському балакають, – зі злим насміхом промовив світлий князь.

На це Сігурд не міг нічого відказати, лише спробував так само посміхнутися й застеріг:

– На багатьох доведеться ділити здобичі.

Доброчинові кортіло нагадати Сігурдові його ж власні слова, мовлені ще за морем: якщо тобі не стачить срібла на всіх, я сам сплачу половину. Доброчин подумав і не сказав цього. Вікінг у чужій землі ставав просто варягом, а Доброчин мав інші задуми на грядучі літа. Сігурд був йому потрібний, тому він притрусив попелом свій душевний жар.

Увійшла Сігурдова сестра Астріда. Володимир побачив її сина Олафа й хотів був скористатися з цього й піти, але норманська королева сказала Малуші, ніби в Новігороді лихо ставляться до сина норманського короля, й Володимир мимоволі прислухався.

– Сьогодні його оточила на торжищі чорна юрба, – сказала Астріда, – побила королевича, зірвала з нього корзно та меч.

Велика княгиня обіцяла захистити Олафа, а Доброчин сказав, що його вже слід було б залучити до дружини. Володимирові ж згадалися слова гончаря, який волав з вічового помосту. Все зв'язувалось одним мотузком. Володимир з неприязню глянув на варязького княжича, вже по-справжньому готуючись іти геть, але до світлиці вскочив захеканий княжий бирич, який схвильовано проказав:

– Упіймали Арфаста Глібовича!

– Де? – запитав Доброчин.

– На Шелонських волоках аж підо Псковом.

– Питаю, де він є!

– А тута...

– Приведи.

Незабаром Арфаст Глібович, Свенельдів посадник і світлий муромський князь, стояв на килимі проти Доброчина, зацьковано зиркав на всі боки й витирав зв'язаними руками червоний ніс. То був низенький гладкий чоловічок, швидше схожий на доброго кабанця, ніж на ярла чи вікінга.

– Я тепер у твоїх руках! – заверещав він несподівано жіночим голосом. – Січи мене або вішай – воля твоя!

– Розв'яжи руки цьому пискунові, – сказав до бирича Доброчин, а тоді спитав Арфаста: – Цей муж правду рече, ніби ти хтів утекти до Пскова?

– Куди хотів, туди і втікав. Чи мав би ждати тебе в Новігороді?

– Але ж ти муромський князь? Чого ж намірився до Пскова? Я велів переказати тобі, що не зачеплю тебе й пальцем. Хіба тобі не говорив тисяцький воєвода Угоняй?

Арфаст розтирав набряклі руки, потім почав сякатися й долонями втирати застуджений ніс. Вигляд у нього був розгублений. Доброчин дарував йому життя не за так. Староста заладозького погосту розповідав Доброчинові, що напровесні Арфастові люди натрапили на жінок і дітей, які переховувалися в старости, але новий новгородський посадник заявив, що не личить князеві змагатися з дітьми та жонами, звелів дати їм спокій і поїхав геть. Доброчин хотів був розпитати, для чого він учинив саме так, але зрештою відмовився.

Лише сказав:

– Ти ж світлий князь муромський? Їдь до Мурома й сиди там. Як буде потреба – покличу. Тільки до Свенельда більше не ходи.

Арфаст нарешті отямився й вийшов. Доброчин коротко переказав розмову Сігурдові й повів його у двір до гридьби, думаючи в цю мить про ще одного Свенельдового ставленця, якого сам волів би бачити серед своїх бояр: ладозького посадника Путяту Кислицю.

Коли князь Дсброчин та Сігурд пішли, велика княгиня запросила королеву до своїх світлиць, поманивши й Олафа та Володимира. Малуша провела їх першою світлицею й розсунула килимовий заслін, де були двері до внутрішньої одрини.

– Оце мій онук, – сказала вона королеві Астріді і показала очима.

Колиска висіла на гаку, заповита пілкою прозорої паволоки.

Княжич Вишеслав ураз розплющив очі й пильно дивився на двох жон. Королева почала агукати до нього, але княгиня взяла онука й піднесла до вікна, де стояли Олаф і Володимир.

– Подерж, – сказала вона й простягла княжича синові. – Нічого не зробив, сухенький.

Вона познімала з нього зайві пелюшки, бо в одрині було добре натоплено, й у руках Володимира опинилося зовсім голеньке маля.

Перед очима Володимирові попливло. Він уперше тримав у руках рідного сина, закам'яніло стояв і боявся відійти од вікна.

А ДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

Тоді в Києві був з'явився ще один змій, не менш підступний від Свенельда, – патрикій Калокір, син корсунського протевона. Він привіз Святославові півтори тисячі фунтів золота й заходився підмовляти великого князя київського йти за Дунай. Калокір сказав Святославові:

– Це дарує тобі Никифор Фока, наш цар. А коли зможеш Булгарію, цар дасть тобі ще цілу гору золота.

Цей Калокір добре знав полянську мову. Відкликавши Святослава вбік од бояр, він таємниче повідомив:

– Я теж хочу мати з того зиск.

– Що хочеш мати? – спитав київський князь. – Я добре знаю греків: ви лукавий народ!

– Це правда, – згодився патрикій і ще тихіше прошепотів: – Повідаю межи нами – Никифор Фока хоче ошукати тебе. Щоб ти та булгарський цар Петер Симеонович зійшли кров'ю борючись, а він тоді прийде до вас і до булгар, щоб узяти їх і вас голими руками.

– Єхидні твої слова, – похитав головою великий князь київський, аж чуб упав йому з-за вуха на очі й ніс. – Приходиш од імператора, приносиш од нього дари – й на нього ж гавкаєш.

– Я сам хочу стати царем, – несподівано заявив корсунський патрикій. – Уб'ю Никифора й сяду на його столі.

Це була хвилина, коли він відчув, що недовіра Святославова потроху тане. Незважаючи на те, що Калокір був лише десятьма роками старший, Святослав здавався протії нього рожевощоким юнаком, а вуж коси на бритій голові надавав йому задерикуватого вигляду. І все-таки Святославові минав усього двадцять восьмий рік.

– Якщо Никифор Фока такий лукавий, – сказав він, – мусимо з тобою його перелукавити. Я заберу Булгарію собі. Ця земля належить мені по крові. А на царгородський стіл підсаджу тебе! – Він засміявся, глянувши на кривоногого царського сла.

Саме такий був задум імператора Никифора Фоки: зіткнути й виснажити булгар і киян, бо кияни завдавали йому клопоту в Корсунській волості, адже Святослав давно вже захопив Корчів і Тмуторокань, посадовивши там князя Борислава, з Корсуня ж ішов до Візантії полянський хліб, не кажучи про інше.

Але й Никифор Фока теж не все знав: Калокірові самому закортіло стати імператором. Коли б цар здогадався про ці його думки – повісив би був Калокіра посеред царгородського гіпподромоса.

Святослав опинився між двох зміїних пащ. Але звитяжний князь про це навіть не думав, бо був надто молодий.

Його не треба було довго вмовляти: столицю Булгарії Преслав він давно вважав серединою скосі землі. Баба Ольга торочила йому про це багато років зряду – ще з наймолодших юначих літ, мовляв, твій дід Владимир теж був царем Булгарії.

І Святослав заходився сукупляти дружину й набирати ратних людей.

Свенельд усіляко підтримував Калокіра, бо до безтями мужній, але необачний Святослав, який завжди боровся в перших лавах, серед рядових мужів, рано чи пізно мусив накласти головою. Ось про що мріяв Свенельд.

Єдиний, хто відмовляв молодого войовничого князя йти за Дунай, був головний воєвода Претич.

– Чужої землі шукаєш, – докоряв він Святославові. – Ти ліпше тут усе владнай.

Святослав обурився й змістив Претича, а головним воєводою знову призначив бабиного брата Свенельда, який в усьому йому потурав.

А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

– Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине...»

– Ти про се ще не оповідав. Ти тоді скінчив на тому, що до Іскоростеня заходила гридьба. А що було далі?

– Ой було ж... Як увійшла гридьба до города, тута й наших попривозили на возах. Усі такі похмурі, аж чорні, тільки зиркають спідлоба та мовчать. Батькова голова заросла чорною щетиною, під оком в нього отакенний синяк, а дядько Володарко й ще їден пан лежать мертві на возі.

– Хто їх?..

– Побила гридьба вранці. Я вже згодом довідався про все... Стара княгиня ще звечора їм сказала, мовляв, отак і так, однаково нема вам куди подітися. Голод вас ізсушив, не можете боротись далі, взавтра чи там позавтра здастеся моїм братам. Он Вручий уже здався. Пощо марно мордуєте себе та нас? Я б вас одпустила, бо ви є нібито сли, але то буде ще більшим глупством. Краще підіть до города й гукніть своїм, нехай одімкнуть перед нами ворота.

Батько їй одказав, що ліпше боротися до скону, ніж удатися на ласку ворогів, вони виріжуть увесь Іскоростень. Ольга ж відповіла, що коли волею не здадуться, то Свенельд однаково візьме город силоміць і справді виріже багатьох. Але наші пани не хотіли йняти віри княгині.

Стара розсердилась і знову поїхала геть, а коли впала ніч і нашим поскручували руки-ноги, сторожа всілася кружка й почала пекти м'ясо на вогні. Наших струже голод, а варяги регочуть та жеруть. А тоді потроху всі розімліли, на чатах лишилося душ, може, з п'ять або шість.

Батько мій поманив нишком одного сторожа: так, мовляв, і так, бери мою великожупанську сустугу, а мені дай ножа – порозтинаю пута. Варяжин і не вагався й дав батькові яожа, бо сустуга була золота й вельми ваговита, але сказав, щоб усі наші пани поскидали й свої сустуги, в кого які є.

Пополуночі наші порозрізували пута, накинулися на тих чотирьох чи п'ятьох сторожів, подавили їх тихо й утекли. До схід сонця було ще ген скілько, та й варяги кинулися не враз. Можна було б добігти до самого Іскоростеня, але слабкий та голодний хіба далеко втече? Плентали наші та блукали, аж поки й сонце зійшло. А кругом повно гриднів. Наші мали того ножа та ще здобули два мечі, почали боронитись, аби не датися живими гридьбі до рук.

Варяги вбили дядька Володарка та ще одного пана, а тих усіх похапали й повезли назад – до того самого дуба. Аж там уже стара: сидить і сміється. «А що, – каже, – далеко добігли за цілу ніч? Я б могла, – каже, – одпустити й тепер, ідіть до свого Іскоростеня, але тоді вже затямте собі: поїду геть і віддам вас братові своєму наймолодшому Свенельдові, а в нього важка рука. Виріже Іскоростень і спалить усе до останньої билинки. А я б, – каже, – не хотіла цього. Мені потрібні живі данники. Послухай мене, велій жупане Маломире. Я помилую Деревню землю й іскоростян, коли ти та твої панове переберуть на себе ввесь їхній гріх».

Мій батько був добряче побитий тієї ночі, але підвівсятаки над силу й спитав стару:

– Хіба боронити свою землю – то є гріх?

Княгиня відказала голосно, щоб чули всі наші пани:

– Негоже тепер шукати крайнього. Я теж могла б жадати крові за Ігореву кров. Мала б посікти тут вас усіх до єдиного, але не вчиню того. Вирішила покарати вас по-іншому: подарую вам життя, але заберу в неволю. Зате жодному дрібному, чи меншому, чи простому, чи чорному деревлянинові нічого не зроблю. Помисли, Маломире.

Батько мій сказав до старої княгині так:

– Відітни ліпше мені їдному голову, а панів та людей наших не займай: це все я проти тебе боровся. І мужа твого Ігоря теж я вбив – своєю волею.

– Е, ні, – каже стара. – його вбило все ваше віче, не сам лише ти, тож твоєї голови мені замало. Та й коли б я відпустила твоїх, вони б ще до осені відкинулись од мене, нового жупана посадовивши на іскоростенському столі. Який мені зиск од того? Подумайте тепер і скажіть: або ви сідаєте на десять літ у поруб, або ж я тепер вас одпущу, а взавтра чи позавтра візьму город сулицею. А тоді вже нехай ніхто пощади не жде. Віддам вас на ласку свого молодшого брата...

Отак рекла стара княгиня й повіялася казна-куди, а наші посідали й зажурились. Гридні вперше дали їм хліба, м'яса та вина, але нашим їжа не йшла на душу, їх обсіли важкі думки.

Й коли стара знову приїхала, батько встав і сказав:

– Підемо до порубу: так-бо вирішили всі. Але що вчиниш нашим сім'ям?

– Учиню те, що й вам. Лише не вкину до порубу, а держатиму їх у неволі десять літ. А тепер ідіть до Іскоростеня й кажіть городянам, хай одчинять переді мною брами та складуть мечі.

Не було нашим куди подітися.

Над городом висів жахкий шаруватий туман – я ще такого туману зроду не видів. Одцуралися нас боги. Як туман розсіявся, в городі знялось ще більше виття, бо всі вулиці заполонили супостати. Отаке-то було...

– А коли повезли вас до Києва?

– Аж перед кінцем зими... Отож як прибули ми до Києва, я й кажу собі: «Добрине, це вже тобі не мамин дім, теперки ти робітник і робич, обільний холоп!» Мені минав лише дванадцятий.

Загнав нас Каніцар у якусь вогку підкліть – душ до півсотні отрочат і дітеських, одне на одному сидимо, під себе й робимо, бо не випускають і надвір. Твоїй мамі минало сьоме літо, була така хоровита й худа, аж мені ставало лячно: коли б не вмерла в цьому багні, їсти нам кидали як поросятам: кинуть отак на всенький гурт, а тоді дивляться й веселяться. Найдужче збиткував чудин Каніцар, він тоді був тивуном у старої княгині. Кажуть, і досі в Києві сидить.

Отак пробули ми в підкліті зо два тижні. Ночами мороз, бо діло ж було перед сиропусними заговінами, скулимося ми з твоєю мамою й тремтимо, не годні зігрітись. Я вже помислював утекти – а там що буде. Аж тут Каніцар почав по одному витягати нас. Попервах більших, а тоді й до мене черга дійшла. Малуша кричить і не пускає, та що вдієш супроти тивунового бича!

Полишив я твою маму в отій багнюці, а мене Каніцар витяг і повіз хтозна-куди, їхали ми саньми до самого вечора, перебравшись кригою через Дніпро, а перед смерканням спинилися в якомусь хуторі чи місті – десятка так на півтора хиж. Підходить староста й вітається до Каніцара, а тивун киває йому на мене й рече: «Осе тобі холопчик. Ганяй його якнайдужче та добре стережи, бо як утече або ще десь дінеться – пропала твоя голова!»

Цей хутір звався Бортничами, він і на хутір не дуже тяг: просто місто, та й годі. Й сиділи там самі Ольжині холопи та кілька закупів без плуга й тягла – на всьому княжому. Староста міста був лютий чоловік, звався Воротиславом, але на нього ніхто так не казав, казали просто Ворота.

Як рано поїхав Каніцар, Ворота поманив мене пальцем, узяв ручищем за худий карк, підняв над долівкою, мов цуценя, й питає:

– То ти Малків синок?

Кажу – Маломирів. А йому це десь не припало до смаку, то він як кине мене на лаву – я аж носа собі розтовк. Піднявся й мовчки сьорбаю юшкою, а з запечі на мене дивляться його дітлахи – не сміють писнути. Ворота сміється й рече:

– Ба яке затяте. Справдешнє тобі вовча. Але в мене присмирнієш.

Та як огріє межи плечі батогом. Звірюка, та й годі. Тоді замкнув у хижі з дітворою й пішов кудить. І чимало загаявся. Діти посміливішали й пострибали з запечі на діл. Було їх семеро. Старшому також минав дванадцятий рік, а найменшому – третій або четвертий. Старший питає мене:

– Як себе кличеш? – Я сказав йому своє ім'я й заходився висякувати ніс. – А мене, – каже, – кличуть Яном. Хочеш коржа?

Я взяв коржа наминати, бо звечора Ворота з Каніцаром щось там довго їли та пили, а про мене й не згадали. Нічого смачнішого досі не їв за той корж: вівсяний, та ще й з медом?

Посвоячилися ми з тими старостенятами, Ян і питає мене:

– То ти княжич?

Кажу «угу», а той не йме віри!

– Хіба княжичі бувають такі? Он я видів княжича того літа – так той тю-у-у! Всей у сріблі та золоті, а кучма до самих віч, а чоботики на йому червоні, а на чересі справдешній меч, тільки манюній!

Мене диво взяло: що то за княжич, а тоді подумав трохи й згадав, що це ж Ольжине місто, певно, вона привозила сюди своє внуча.

Мене батько в Іскоростені не вельми панькав, пани наші носили сустуги та золочені мечі, а дітей своїх убирали простенько: аби в ціле та щоб не марке,

Аж тут надійшов і староста Ворота – сердитий і лається на дітей.

– Житимеш, – каже мені, – тут, хай тобі чорт. Удостоїв мене Каніцар ласки. Ну, якщо ж утечеш – уб'ю. Й не подивлюся, бо хоч так, хоч інак голову знесуть, бодай не гарно. – Й визвірився за піч: – А ти чого ховаєшся?

Ян потихеньку виліз і став коло дверей. Староста взяв між рогачами в кутку сокиру, а вона в його рухах здавалась така страшна, що мене почало млоїти: ану як візьме й заб'є! Та він лише сказав синові:

– Пантруватимеш за ним.

Вони вбралися й узяли мене з собою. Ворота йшов попереду з сокирою за чересом і ціпком у руці. Відразу за містом починалася дубина. В місті та полі сніг уже де-не-де попротавав, а в дубині ще лежав ціло. Ян сказав мені, що ця дубина теж Ольжина, в ній повно бортей із бджільми, а мед бортницькі холопи витягають для княгині.

Між дубами побачили ми двох людей. Один з них уклонився Вороті, а другий і не глянув на нас. То були княжі холопи.

– Тешіть, тешіть! – Це так до них привітався Ворота.

Холопи знову взялися до своїх сокир. Один обсвіжувая старі затеси, другий вирізував на них по три хрести: Ольжине бортне знам'я. На кожному позначеному дубі або ж виднілося бджолине дупло, або висіла в гіллі колода. Це зветься борть.

Отак я й став бортником.

Як підоспіла весна, почав ганяти нас Ворота з рання до вечора, вгору глянути не давав: то пожене обдивляти борті, чи не внадився до бджоли ведмідь, а то йдемо гуртом і затруюємо мишачі нори, бо миші обгризають стільники. Інколи ж ганяв нас облапувати борті та дупла – чи не позатікали водою або снігом з весни.

Я ще нічого не тямив у бортях, попросту боявся бджіл, зате Ян був хитрецем у цьому ділі. Лазив по деревах, як дикий кіт. Коли ми після великодня почали дерти перший луговий мед, Ян щодня вхитрявся потай від батька приховати кавалок вощини.

Мед видирали гуртом. Один холоп оповивав голову шматиною, чіпляв на ноги коти, брав димничку й ліз до дупла чи борті. Обкурював борть, бджоли ставали кволі-кволі, тоді він починав гаком витягати стільники, складати до берестяного кузова на шиї. А ми всі стояли й дивилися на холопа звіддалік. Ворота не давав дерти кілька бортей одразу, щоб холопи не розкрадали стільники. Часом Ян випрошувавсь у батька, це траплялося раз чи двічі на день, а то все дерли княжі холопи.

За другим дранням, то було вже після Купала, бо на липах висів цвіт, ми всі так потомилися, що я ледве ноги тяг. А ще мене покусали бджоли, верхню губу нагнало, як у коня, хотілося вельми їсти, а Ворота не давав. Ми з Яном несли на суку цілий кузов медяної вощини, а покуштувати годі було: за нами пильно пантрував староста.

Дійшли ми до Бортничів і повисипали все з кузовів у дуби, що стояли в підклітях Вороти. Хотіли з Яном трохи обібрати пальцями з кузовів медок, але староста дав нам потиличника й вигнав. Мені стало так прикро й зле, що коли б мав силу, був би його вбив отам. Аж сльози мені виступили од несили та люті, від цілоденної важкої роботи розколювалася голова, вкушену губу ще більше розігнало – просто лихо, та й край.

А коли Ворота замкнув підкліть і пішов до хижі, Ян мені підморгнув:

– Не журися.

Їхня мати (я тобі про неї не казав: то була вельми гладка жінка, звалася Рожею), всипала нам на вечерю щерби з куснем житняка, ми сьорбаємо, а ми знову підморгує й сичить:

– Не їж хліба...

А по вечері потяг мене надвір – мовбито до вітру. Коли це витягає з-за пазухи чималий шмат стільника:

– Тепер бачиш? А ти, дурний, поїв увесь хліб!

Я ж тоді його не второпав. А він порскає в жменю й жебонить:

– Осьо тобі шматик!

І ділить свій окраєць пополам.

Ну вже ж і пополасували! Тут губа вжалена пече, а меду ж хочеться, їм – аж за вухами лящить! А Ян нишком регоче, щоб батько з хижі не почув, бо дасть лемішки.

Отакий-то був Ян. Коли б не цей старостенко, я б у Бортничах ракотиці відкидав геть. А так ще й зміцнів за літо, вже й коліна мені не деремизилися, як по зимі, й рука подужчала.

Й почав я замислювати лихе: як би його втекти з Бортничів! Та Ворота не зводив із мене ока ні вдень, ні вночі. А я одно думав про свою та твою матір – де-то вони тепер? Думав і про батька. Про нього я знав одне: що сидить закутий у Любечі, далекому городі над Дніпром, десь аж під радимичами. Як добратись туди? То ж таки далеч неабияка. Коби хоч Дніпром униз – я б зладнав плота й подався, а то ж угору, супроти води.

Про твою матір я розпитував старосту, але той бурчав:

– До княжої котори [10][10]
   Котори – сварка.


[Закрыть]не хочу тручатися. Питай сам у тивуна.

Та Каніцара я не видів, бо той приїздив, коли ми, всі княжі холопи, лазили по дубах.

Тоді я вблагав Яна – більше ж не мав кого, щоб його мама Рожа сама якось розпитала Вороту, де мої матір і мала сестра.

З того теж нічого не вийшло: Ворота дав жоні стусана, а тоді й мене оддубасив.

І я затамував на нього ще більшу злість. Хоч він був і не таким лихим чоловіком, як здався першого дня, коли Каніцар привіз мене в Бортничі. Але в мені нуртували кров і жаль.

Ворота щось-таки та завважив. Мені скільки було? Дванадцятилітній отрок нетямущий. Він почав ще більше стерегти мене – не відпускав од себе ані на сажень, хоч сядь та й плач.

Тоді я вдруге підмовив Яна. Цього разу ми намислили тікати вдвох. Але ще не вирішили: чи до Києва або Любеча, чи, може, таки Дніпром униз – аж до того грецького Корсуня. Я йому казав: як виростемо – зберемо багатьох воїв і візьмемо Київ мечем, виженемо геть усіх варягів, щоби й духу їхнього тута не було, ні в Полянській, ні в Деревній землі.

Украв десь Ян старого човника. А неділями чи в який святий день, коли Ворота не гнав нас у дубину, Ян конопатив і смолив його, бо мене староста на відпускав од себе.

Ян щоразу по тому казав мені:

– Скоро доконопатю. Рушимо в перший мороз. Поки схопляться й кинуться в погоню, тут на Дніпрі вже стоятиме лід, а ми ще проскочимо водою.

Отакий був Ян.

Але наперед ніколи не заглянеш.

Одної неділі приходить Ян увечері й шепотить:

– Готово. Й полотна шмат е. Можна буде пливти за вітром, якщо споможе Дажбог. Наче старий мовив.