Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 39 страниц)

– Пощо ж гріх дивитися на письмо? Все вчинене людською рукою надається до обозріння. Навіть наше святе письмо.

Стан йому:

– То за вашим законом. А за нашим то є велій гріх. – І поприймав усі оті свої «кобилки» чи «кониги», а сам сів до столу й мовчить.

Бачу, Станові дуже не хтілося б мати справу з Григорієм, але він таки йому сказав:

– Зостанешся в мене.

Григорієві нічого діяти – сидить під вікном, сподівається врятувати око, а я не витримав і кажу:

– Це ж руку на тебе звів хрестатий!

– Господь – каже – велить прощати ближньому гріхи... – А око в нього таке невеселе...

Стан говорить у мій бік:

– Я також трохи знаю їхні закони. Це я нібито за їхнім законом учинив: подарував гріхи «ближньому».

Григорій бурчить:

– Я проти тебе гріха не маю.

– Як то не маєш гріха? Гребешся під нашу віру, а це, по-твоєму, що?

Григорій каже:

– Ні, не гріх, бо я проповідую істинну віру,

А Стан йому:

– Кожен так думає, Григорію. І все-таки гріх твій: ти прийшов підкопуватись під нашу віру, а не ми – під твою. То хто ж із нас грішник і хто вдерся до чужої хати?

Григорій же блимає оком і промовляє мовби сам собі:

– Я ладен згоріти у вогні за єдиного бога.

Стан аж ударив долонею по столі:

– Ваші хрестаті балакають, буцімто у вас один-єдиний бог, а в нас багато. А я оце колись перелічив – і що з того вийшло? Ми шануємо двадесять і трьох, а ваші вельми й вельми многі: і старий бог, і син божий, і святий дух, і самих архангелів четверо, а простим ангелам і числа нема, а ще ж безлік херувимів та серафимів, а божа мати та всі оті святі... Ти ж кажеш, нібито вірите в одного єдиного бога.

Стан за кожним словом пристукував долонею по столі – аж вогник свічки шарпавсь, а на відкрите Григорієве око потроху наповзав туман: Григорій лиш удавав бадьорого. Стан це помітив і поклав його спати під вікном, ще й кожухом укутав, щоб не протягло.

Ото я так побував у його домі вперше.

Ну, про Людвіка Свенельдича не кажу: як був, так і лишився Щековичичем. І про те грецьке сольство я вже теж згадував колись. Воно прибуло водою – крига на Дніпрі й Почайні вже була зійшла, Костянтин же прислав просити в старої воїв, щоб відбити острів Кріт. Стара з тиждень продержала слів на Почайні – так і вирядила з нічим. Каже, хай ваш цар сам приїде та посидить у мене на Почайні стільки, як я висиділа у вашому Суді, от тоді й дам йому воїв.

Ну, а мене покликала перед Юром і велить:

– Будеш огнищанином у Вишігороді.

Тепер ми кажемо просто Ольжин двір, а стара називала тільки «Вишимгородом».

Оце, думаю собі, та-ак... Стара ж держала всю свою скітницю на тій Щековій горі: все срібло й золото! Ото як прийдуть уроки взимку та напровесні з усіх земель, то вона візьме й поділить натроє: дві частки було роздасть ярлам та своїм братам, а третю велить ховати в тому самому Вишігороді, в своєму новому дворі.

Я лишався тим-таки холопом, безправним робітником, але тепер під рукою в мене мала бути ціла сотня гриднів, бо щекавицький огнищанин важив головою за княгинин скіт.

Ну, пішов я до того Вашагорода, а на душі мені наче коти шкребуть. Там же, думаю собі, могила Щека – батька старої та її двох братів: як я сидітиму в одному дворі з тим Щеком?

Піднімаюся на гору й стою. Там було колись кладовище, але стара звеліла позносити могили й ставити двір.

Заходжу я до брами й бачу: кам'яне горбище й на ньому зубатий бугай Тур – їхній бог варязький. Коли це дивлюсь – княжич з Асмусом, а трохи далі за ними Асмусів син Блуд. Він був тепер світлим князем у справжньому Вишігороді, але Асмус почав торік зводити для нього двір під гаєм Копиревого кінця, й Блуд одно товкся в Києві. Після тієї нашої сутички в Подільській брамі він якось наче обминав мене. Тепер теж не підходив. Асмус поманив мене пальцем і бубонить:

– Покажу тобі Вишгород, аби знав, де й що. – Говорив по-нашому.

Ну, думаю, на те мене й прислано сюди.

А твій батько одтрутив свого двоюрідного діда: каже – я сам.

Спрежда княжич на мене й не дивився: хіба мало холопів усіляких вештається в княжому дворі? Але після того, як я був підсипав отрутного зілля в Людвікову братину з вином, княжич почав мене помічати. Ну, думаю, веди ти.

Княжич був, мабуть, нестримніший і за Свенельдового Людвіка, але не такий лихий, як той. І не підступний: Святослав навряд чи зміг би пустити в тебе затруєну стрілу. Ну заходився він мені показувати, що й де в тому Вишігороді стоїть і лежить, повів до гридьби та й каже сотенному воєводі:

– Слухай цього огнищанина, бо в'язи скручу!

І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!

Ну, як завів мене Святослав до скітниці – мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків – повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані та вивірки були насипом насипані в кілька величезних скринь.

Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:

– На.

Кажу: на чорта воно мені здалося.

А він:

– Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!

А я озирнувся – чи немає кого поблизу – й кажу Святославові:

– Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.

Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.

Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?

Кажу: двадесять і перший:

Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:

– А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.

Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:

– Сватає за мене княжну роденську.

А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:

– Вмієш боротися?

– Та трохи вмію – кажу.

– А я – мовить – добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?

– Та, – кажу, – трохи.

– Давай. – мовить. – поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.

Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий – у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.

Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором:

– Хай-но ще трохи виросту – вони в мене ходитимуть по струні. А ні – то в мишачу нору позаганяю! Я одразу вгадав, що він говорить про Щековичів та Щековичичів, і мовлю йому:

– Як довідаються, що це ти од мене почув таке – мені тоді хоч утікай з Києва. Я ж холоп.

А він розсердився, виймає меча й каже: боронись!

Ну, мене теж розібрало – витягаю меча. Спрежда я думав – хвастається, коли ж дивлюся – таки ні! Вже тоді був кріпкий у плечі твій батько. Одного разу як махне – мені аж руку по лікоть затрудило.

Насилу я таки вхитрився і вирвав у нього меч. Наврядчи Лідулфост йому піддавався.

Це ми боролися на голих мечах, а одного разу княжич підбив мене поборотись із щитами: ну, тут я вже легше його зміг. А потім стерігся. Княжич вельми-таки лютував, але не вчинив нічого лихого. Тільки частіше ходив боротися до гридьби.

Ну, а я надумав осягнутії верхівські хитрощі, бо досі, вважай, ніколи не боровсь із сідла. Та й коні в мене тепер були під рукою.

Отож ми з твоїм батьком часто змагалися в сідлі, і його не доводилось довго підбивати: вельми охочий був до меча.

Ну, а твоя мати того ж літа стала старою ключницею. Але ж я сидів тепер на Щековій горі, а вона в хоромі коло княгині, й ми бачилися тільки вряди-годи. Якось Малуша поскаржилася, ніби Свенельд докоряв своїй сестрі:

– Все з тими деревлянськими байстрюками нанькаєшся. Попоплачемо ще колись!

Питаю Малушу:

– А стара що?

– Княгиня каже: «Можу віддати ключі Людвіковій жоні, а ключ од скітниці – Людвіку». А Свенельд кричить: «Хіба мої діти холопи, щоб носити за тобою ключі?»

Я в Малуші питаю:

– А тобі ті ключі вже не печуть?

– Уже, – каже, – звикла: стільки літ...

Тоді ж я й розповів твоїй мамці, що стара готується сватати за княжича роденську княжну. Малуша аж наче зраділа:

– Роденську княжну? Слава Дажбогу!

Кажу: хіба стара й досі накидає його тобі?

– Та вже, – каже, – вгамувалась.

Ну, я поглянув на неї, поглянув і нічого не сказав. Тілько бачу – мамка твоя вже геть стала дівкою, їй же минав шістнадцятий рік, як і твому батькові Святославу, хоч він ще був схожий на бичка-трстячка: дівчата вилюднюються раніше.

Ото побалакали ми з твоєю мамкою та й розійшлись. Я подався до Щекової гори й стрів на узвозі отця пресвітера.

– А я, – каже, – шукав тебе.

Він мене частенько навідував. Досі ходив з перев'язаним лицем, а це дивлюсь – уже розповитий. Через усе чоло й праву щоку видко рубець – то так на все життя й лишилось йому від Свенельдича. Бачу – дивиться на мене якось не так.

Борода й вуса в нього давно не стрижені, бо досі ж півтвару було завинено полотном. Кажу: стара вже тебе бачила без перев'язу? Каже – вже. Стара нічого не зробила своєму небожеві – як і після тієї пригоди з Вовчим Хвостом, хоч Вовчий Хвіст доводився рідним братом твоєму батькові Святославу.

Дивлюся на пресвітера й не доберу – чого він мене так оглядає. Кажу: що таке? А він каже:

– Приїхав знову єпископ Адальбсрт. Стережися цього Адальберта.

– Чого б це, – кажу, – я маю його стерегтись? Яке йому до мене діло?

– А діло, – каже, – в нього таке: хоче тебе підбити єпископ, щоб ти втік з Києва й підняв деревлян, угорський же король та ляський князь Пяст ударять із заходу.

Мені аж дух перейняло. Таки ж згадав, думаю, про мене єпископ. Позаторік так хитренько відшив, що я певний час побоювався, аби не виказав мене старій. А він не виказав і все добре затямив. Мені тепер нічого не варто було втекти – міг би зробити це хоч сьогодні, але я глянув на пресвітера і прикусив язик: чого це папський жрець довірився грецькому жерцеві? Щось тут було не так. Питаю в Григорія:

– Як же це він одкрився тобі?

Той помітив мою підозру й каже:

– Не мені, а Претичеві. Приходь увечері до Претичевого дідинця.

Й подався вниз, а я поплентав на Щекавицю. Вся моя думка була тепер по той бік Ірпня, я вже себе бачив то в Іскоростені та Вручому, то по інших городах та селах своєї землі. Відчував у собі силу підняти деревлян супроти Ольги та Свенельда. Якщо, думаю, в ратінні я не хитрець, то найперше визволю батька свого з Любеча – хай веде на Київ деревлянські полки.

Отак я думав до самого вечора, а смерком вийшов з Ольжиного двору й подався через гору на дідинець. Питаю в Претича:

– Це тобі єпископ казав?

А Претич хмуриться:

– Не такий він дурний, щоб самому казати. Прислав свого робітника: такого маленького непоказного чоловічка, а по-нашому чеше як русин.

Претич був роздратований од мого запалу.

– Ти. – каже. – не йди на це. Ще хтозна, що з того вийде. Я думаю так: поки ми хапатимемося за горло з варягами, ті просто накладуть руку на Червенські городи. Їм і того зиску вистачить: вони вже давно дивляться в той бік. Почекаймо ще одне літо: вашому холопству буде саме десятий рік. Побачимо, що вчинить з вами Ольга. Щось вона крутить перед вами хвостом: тебе он наставила огнищанином – це не просто собі так. І твого батька звеліла розкувати, а сестрі твоїй оддала ключі... Пождімо те одне літо. Бо якщо зірвемося тепер...

Зо три дні я ходив і лише брижив лоба, але зрештою все виходило на одне: правду каже Претич. Треба пересидіти ще рік...

Так ми й сказали тому франкові, що його підстав до нас Адальбєрт.

Це було вже десь перед жнивами, а зразу після обжинків привезли до Києва оту роденську княжну – Данимиру Вишеславівну. Була білявенька й тоненька, як житній колосок, а звали її просто Дацка.

Претич каже мені:

– Княжна ж русинка! Ну й дивина...

Я ж ізгадав щось і кажу Претичеві:

– Яка ж це дивина? Запеклішого варяга, аніж Свенельд, світ не бачив, а й той узяв собі за другу жінку чернегівську княжну. Тепер Чернегів буде Местишнним городом. Стара відколи втовкмачує своїм родакам, щоби брали собі за жон русинок, деревлянок та сіверянок. А в князя роденського Вишеслава немає інших дітей, крім цієї Дацки. Та хоч би й мав.

Претич якось дивно на мене глянув і згодився. Весілля справляли в Ольжиному дворі: у Вишігороді на Щекавиці. Ольга розіслала була сольства по всіх ближніх і дальших князях – припрошувала на весілля, але віншувальників прислав лише один варяг: норманський конунг, Олафів батько. Олафа тоді ще й на світі не було, бо Астріда спершу родила доньок.

Стара розсердилася на таку «шану» й аж сичить:

– Гидують «поганськими князями»! Ну, нехай, нехай... Вони ще в мене погарцюють...

Одержавши від грецького царя Костянтина доброго щигля, стара знову вдалася до папи та до конунга Оттона: охрестити Русь, а в Києві наставити митрополита чи бодай архієпископа. Але ті вимагали за це Червенські городи. Прислали того нікчемного єпископа Адальберта, й годі. Курям на сміх.

Стара ото сичить і нахваляється, а я думаю: гай-гай, куди вже тобі тягатися з царями та королями, якщо в тебе за плечима вже сімдесят і один рік! Краще дивися, думаю собі, щоб тебе не обскакав рідний братик найменшенький.

А стара мовби почула мої думки: наставила Святослава великим князем. Просто на весіллі й відбулось.

Може, скажеш: а як же до цього допустив Свенельд?

Свенельда на той час вона вирядила з Києва: послала зібрати полюддя у Вятицькій землі. Мовляв, хай буде тобі це полюддя, а весілля відкладемо до весни. Та тільки Свенельд з полком за ворота – вона в Родню сватів.

Свенельд прибіг до Києва з першим снігом: щось не давало йому спокою й тягло назад – не пішов навіть у полюддя, хоч відколи вже гриз тими полюддями голову старій.

Повернувся – та в свинячий голос. Може, він би щось і вчинив, але стара теж не валом підперізувалась: у Києві стояв Персяславльський полк Вовчого Хвоста. Такого Свенельд не сподівався. Він аж зубами заскреготав: як же це, – каже, – вийшло, ти ж відкладала весілля до весни!

А вона зітхає:

– Я й сама хотіла навесні, аж тут печенізький хан обступив був Родню: хотів спалити город і полонити княжну. Прислав дро мене гінця роденський князь Вишата, ну, я й вирядила до нього Вовчого Хвоста. То вже мусила справити й весілля...

А Претич казав, що вона сама підмовила печенігів обстати Родню, щоб була причина завести до Києва Переяславльський полк. Цей полк так і простояв у нас цілу зиму, аж поки Свенельд змирився і все вляглось. І коча була сита, й сіно ціле.

Отак Щеківна переплюнула Щековичів та їхніх Щеченят...

В літо 1414-е

від нашестя Дарія, 

а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 420-е,

а від убивства великого князя київського Оскола 20-е,

а від уцаріння Леона й Олександра в Царігороді 15-е,

а від народження грецького бога Хріїста 902-е.

Заратились угри супроти булгар. Була січа межи ними, й побігли булгари, й почали угри толочити землю по той бік Дунаю-ріки. Зачинився великий князь булгарський Симеон у Преславі й послав до Ольга, кажучи йому так: «Оддав єси свою дщерь за брата мого Владимира, а посагу за нею не даєш». Спитав Ольг у князя Симеона, кажучії до його сла: «Який просиш посаг?» Сказав сол: «Найняв грецький цар проти нас угрів, а ти казав, що відговориш Арпада-феєделема воювати з нами. Пощо ж угри толочать наші ниви й палять села та городи?» Сказав Ольг слам булгарським: «Не послухав мене угорський князь».

І повернув сол булгарський назад до Преслава стольного, й була межи уграми та булгарами друга рать, і побігли булгари, зачинившись у городах. Сказав Арпад Симеонові. «Дай дань мені – й вернуся в свою землю». Симеон же сказав: «Не дам». І вийшов із города стольного Преслава, й була межи ними третя рать. Почав Симеон долати угрів, але вийшов з Плескова-города засадний полк. Вивів своїх воїв старший син Бориса Владимир і вдарив на рідного брата Симеона. Й побіг з малою дружиною Симеон, і прислав до нього князь угорський: «Дай дань тепер!»

Сказав Симеон своїм князям та боярам: «Горе нам! Зрадив мене рідний брат Владимир. Неволя мені!» Й сказали йому князі та бояри булгарські: «Даймо Арпадові дань!»

І дали булгари уграм, і повернув Арпад за Дунай, Симеон же вийшов з Преслава та обстав полком Плесковгород, кажучи до свого брата Владимира так: «Не хоче наша земля вертатися до богів наших древніх, будемо вірні істинному богові Христу. Маю більше полку, виходь з Плескова й поклади меча!»

Сказав старший брат Владимир до молодшого брата: «Я старший од тебе й первіше сидів на отчому столі. Відступись од Плескова – дам тобі новий город Преслав, будеш світлим князем преславським».

Симеон же сказав: «Не відступлюсь од Плескова. Угри повернули за Дунай – нема од кого тобі ждати спомоги. Кидай меча!» Не схотів кидати Владимир меча й знову бився, та почав долати його брат Симеон (вказав Владимир до своєї жони Олени, Ольгової дочки: «Підбили ви мене з твоїм отцем Ольгом супроти брата, шли тепер по спомогу до отця, здамся-бо Симеонові, а він уб'є і тебе, й мене»). Сказала Олена мужеві своєму: «Пошлю».

Й знову билися з города Владимир та його боїли й багаїни, і знову почав брати гору молодший брат, і заволав Владимир до Олени: «Пощо й досі не йде твій отець? Оце вже здамся братові Симеону!»

Сказала до Владимира його молода жона: «Хотіла я бачити тебе князем великим у Преславі, тож і вблагала свого батька Ольга підбити угрів на спомогу тобі, а ти вельми старий і нікчемний!»

І каже Владимир до своєї жони: «Здамся братові своєму Симеонові доброю волею, він-бо мені рідний брат, не звелить потяти, а пожаліє».

І знову не давала йому Олена кидати меча, й знову йшов світлий князь плесковський і ратився, й ніяк не міг вийняти города Симеон. І подався Симеон до старого батька Бориса, й пішов до нього в монастир, так мовлячи батькові: «Не годен збороти Владимира мечем – піди на брата мого Владимира!»

Й покинув Борис монастир удруге й сів на коня. Владимир же впізнав батька з городської стіни й вельми вбоявся. І сказав Владимир до молодої жони: «Оце вже прийшов мій батько. Покаюся йому в своєму гріху, може, обох нас помилує». Сказала йому жона: «Не ходи каятись, Борис-бо звелить потяти обох нас! Пождімо ще трохи – борзо надійде мій отець, уб'є твого брата й отця і посадить нас на столі пресласвському великокняжому!» Владимир же сказав: «Піду».

І забоялась Олена свекра свого Бориса, що, почувши все од Владимира, звелить потяти її першу мечем, і гукнула до свого вірного сторожа Веремуда: «Убий його!» Послухався Веремуд і підняв мужа її мечем під пазуху.

Борис же та Симеон, увійшовши до города і побачивши мертвого, спитали в його молодої жони: «Хто вбив нашого сина й брата?» Олена ж одказала до них: «Сам зняв на себе руки».

Сказав Борис-Михаїл: «Чоловік не може сам себе підняти мечем під пазуху. Це діло твоїх рук!» Одказала Олена: «Слаба рука моя для меча».

Не повірили Борис і Симеон Олені, й сказав Борис: «Візьміть цю недостойну жону й потніть мечами!»

Й схопили Хельгу-Олену й поволокли на городську стіну, але вбоявся Борис-Михаїл Ольга, йшов-бо Ольг на спомогу Хельзі многим полком, і звелів Борис одпустити ковницю Хельгу, кажучи до неї так: «Замолоду я вбив рідного брата, не хотів-бо брат мій прийняти Христа. Тепер мав би вбити й сина свого старшого Владимира, але ти прийняла на себе цей гріх. Я вже старий і не встиг би цього гріха замолити, бо ледве замолив братову кров».

Було-бо святому Борисові-Михаїлу видіння, й з'явився йому ангел Христовий і так сказав: «Прощено тобі Христом смерть братову, вбив-бо брата во славу єдиного бога нашого й сина його Ісуса Христа. Говій – і сидітимеш одесную божого престолу, але іншого гріха не вчини, по чотирьох-бо літах забере тебе господь до себе – не встигнеш замолити нового гріха: кожен-бо смертний гріх п'ять літ замолюється». І, сказавши, одлетів на небеси.

Возрадувався Борис-Михаїл святий і воздарив благо грецькому богові. Й сказав до Хельги-Олени Борис-Михаїл: «Бери, що хочеш, і йди з миром!»

І взяла Хельга многе золото й серебло, й узяла монахи й пресвітери, й пішла за Дунай, так кажучи до Бориса й Симеона: «Начувайтеся, ще прийду до вас! Прийду з сином, і сяде син Владимирів на отчому столі!»

Була-бо Хельга непорожня й сподівалась сина.

Цей же старий князь, прозваний святим Борисом-Михаїлом, присилував-бо до грецької віри булгарський люд, одпустив Хельгу-Олену з миром, не вбоявшись її погроз.