Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 39 страниц)

Блуд ошелешено позадкував од брами. Таку хитрість мечну знав лише Свенельдів дружинник Лідулфост, і раптом цей деревлянський робич... Це було несподіванкою для обох: Доброчин теж уперше скористався хитрістю насправжки, хоч готувався до неї вже котрий рік. Сторожі й досі не подавали голосу, на вулиці так само нікого не було. Доброчин приставив меч до грудей Блуда.

Той оторопіло розглянувся й зблід. Життя його повисло на волосинці, й він мовби відчув її жалібний тонкий трем, але Ольжиному робітникові й цього було досить. Він сховав меча в піхви і спокійно поліз угору до бійниць.

Там сиділи обидва сторожі й змовницьки підморгували до нього. Ті самі сторожі, про яких Доброчин думав, що вони сплять непробудним сном.

– Тепер стережися, – сказав дідо Дан. – Він тобі такого не подарує.

Одного разу Блуд перестрів Доброчина сам на сам: на березі Почайни за Подолом. Добриня в самих підштаниках купав коня, лишивши меч разом з одягом під кущами.

Блуд од несподіванки закам'янів, а потім стямився й блиснув зубами:

– Я безоружних не б'ю!

Але причина була не в тому, бо Доброчин напевно знав, що Блуд колись убив одного безоружного.

Потім вони ще разів зо п'ять стикалися сам на сам, очі Блуда щоразу хижо зблискували, та він мерщій притлумлював той зблиск.

Тепер Доброчин більше не вагався.

Запізнілий сніг навколо Києва давно зійшов, дорога протряхла, на галявинах виткнулася молода трава, коні обнюхували невловні стебельця й схвильовано форкали. Київ ще вабливіше вимальовувався на позеленілій горі, а Доброчин і не думав зніматись.

– Чого стоїмо? – нагадав йому Володимир.

Доброчин усміхнувся кутиками вуст:

– Не діждешся братової смерті?

– Що? – не второпав Володимир, і Доброчин поквапився зам'яти невдалий жарт. Він і не збирався йти на приступ. Груша мала впасти сама, належало тільки набратися терпіння.

Вірні люди доносили йому, що кияни не мають наміру повставати, бо в Доброчина така ж гридьба, як і в Свенельда, мовляв, один біс. Учора Доброчин велів запитати Блуда, чи не міг би він підмовити Свенельда й Местишу втекти, а тепер чекав на відповідь. Але відповіді й досі не було.

Після звіщання з воєводами, на якому знову зчепилися Сігурд і Угоняй, цього разу за борошно та коней (Сігурд вимагав оддати заводних йому, бо варяги, переповнивши свої дракари харчем та вівсом, од самого Полоцька мусили йти пішки), – всіх кликнули на обід до Володимирового шатра.

Крім челядників і челядниць, у шатрі була ще нова Володимирова жона – молода княгиня Рогніда. Доброчин не міг надивуватися з цієї жони. Коли б він не бачив її з минулого літа, зроду не впізнав би в ній оту зашарпану полоцьку княжну, дикооку доньку варяга Ругвальда – Ругнеду, яка на весіллі дряпалася й сичала на всіх, наче змія підкамінна. За кілька днів з Рогнідою сталось диво.

Після весілля вона принишкла й не підводила очей, ховаючи в них подив і розгубленість. Так минуло кілька днів. А потім Рогніда мовби розквітла якось ураз; вона ще боялася й соромилась, не довіряючи тим почуттям, що так раптово її заполонили. Це тривало місяць або й два, поки вона зовсім заспокоїлася, віддавшись плинові нового життя.

Доброчин лише не міг зрозуміти свого небожа: любить Володимир свою нову жінку чи ні. Не розумів навіть простішого – чи поборов він зненависть і огиду до княжни. Хоч краще за нього Володимира навряд чи знала й мати. Доброчин давно помічав, що юний князь важко сходиться з жінками, й відносив це на карб тогобічних сил: чоловіка створюють боги й вони ж покеровують чоловіком.

Найдужче здивувався Доброчин, коли на п'ятий день після виходу з Полоцька, щойно проминувши Смоленськ, він побачив за своєю валкою дракарів та ладь невеликий насадний човен, гнаний четвіркою дужих веслярів. На носі насаду, закутана по самі очі в довгий ведмежий кожух, сиділа нова княгинька Рогніда. Так до самого Києва вона й пливла в хвості.

Доброчин знову почав придивлятись до Володимира, не зважаючи на безліч витяжних турбот. На небожевім обличчі застигла вдоволена усмішка, й Доброчин збагнув, що Володимир подолав у собі неприязнь до Рогніди. Доброчинові стало прикро за себе й за сина рідної сестри. Але вже в стані серед Дорогожицької пущі Володимир мало не щодня почав згадувати Новгород, і це було знаком на те, що він думає про своїх синів і княгиньку Людмилу, хоча жодним словом і не згадав про них. Це не могло не втішити Доброчина. Княгинька Рогніда допомагала челядницям подавати страви й сама наливала в братину смоленські вистояні меди. Очі її збуджено сяяли, обов'язки господині були Рогніді до душі, й це певною мірою примирювало Доброчина.

– Вуйку, чому не пієш мет?

Тепер вона вже не казала, як у той весільний день, що «не гавкає по-руськи», охоче щебетала з усіма, звертаючись свейською мовою лише до Сігурда та королевича Олафа.

Щойно закінчився обід, як до шатра ввійшов челядник і сказав Доброчинові, що його кличе якийсь простий чоловік. Доброчин покинув воєвод і квапливо вийшов. То був чоловік, якого Доброчин чекав од самого рана: потаємний вислідник і гонець.

– Щось довго ти барився... – з підозрою мовив Доброчин.

У Володимировому шатрі притихли, світлин князь завагався й повів прибульця до свого шатра, що стояло за три сажні від Володимирового.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Півторатисячна молодша дружина чатувала, днюючи й ночуючи коло обох воріт – Красних і Подільських. Сторожа снувала хідниками й пильно вдивлялася в кожне дерево й кожен кущ, а старша дружина, ярли та мужі, не менш пильно стежили за гридьбою.

Коли надійшли чутки, що полк Доброчина витягся із Смоленська, дружинників посів страх, але чутки виявились перебільшеними. Певно, на самий лише вигляд неприступного Києва Доброчина взяв переляк.

Оборонці потроху заспокоїлись. Доброчин осів у Дорогожичах і, здавалось, не думає покидати свій стан. Минуло два тижні, але новгородці не підступили й на крок.

– Думає нас пересидіти, – сказав Свенельд. Це було неможливо: вони запаслися борошном та кормами на два роки наперед. Старий світлий князь деренчливе засміявся: – Колись Малко був зачинився від нас, а в самого сухарів на місяць!

Блуд Асмусович підтримав дядьків смішок – навіть спробував закихкотіти, як у давніші часи. Але Местиша Варяжко не поділяв їхньої радості. Та й Блудове кихкотіння здавалося несправжнім і наганяло сумні думки. Блуд помітив на собі погляди братка й перестав сміятися.

– Чернегівського полку й досі нема, – закинув він Местиші.

– Обійдемося й без них, – відповів за Местишу батько. Чернегівські бояри завжди намагалися триматись якнайдалі від київських князів, хоча Мстислав Свейнальдрсон був їхнім світлим князем. Але Свейнальдр Ольгсон волів не розстроювати головних воєвод.

Местиша Варяжко поглядав на свого братка Блуда, аж поки той не витримав і заходився підперізувати меч.

– Піду гляну.

Коли він вийшов із сіней на терем і погуркотів лізницею вниз, його наздогнав схвильований Варяжко:

– Ти куди?

Блуд уже підходив до коня й намірявся сісти верхи.

– Піду гляну, – те саме сказав він.

– Щось ти не вельми веселий.

Блуд устромив ногу в стремено й так і застиг. Озирнувшись на різьблений терем Местишиного хорому й пересвідчившись, що на теремі нікого нема, він проказав незвичним для себе похмурим голосом:

– Правда була твоя.

– Яка правда?

– Ти колись казав про... киян.

Местиша стріпнувся, потім пильніше глянув на свого братка. Блуда часом важко було зрозуміти – правду він каже чи бере на глуз; таким похмурим Местиша зроду не бачив Блуда.

– Чого ж досі мовчав?

– Не хотілося тривожити твого старого, – відповів Блуд. – Кияни послали своїх до Доброчина, мовляв, приступай до Києва з обох воріт, а ми вдаримо вярягів у спину.

Местиша мовчав. Кожне Блудове слово відлупцювало в його душі крицевим дзвоном, бо Местиша знав, що кияни рано чи пізно піддадуться деревлянинові. Це було відомо ще тоді, коли пішла перша чутка, що Доброчин вийшов з Новагорода й рушив Дніпром униз.

Блуд докинув у вогонь приску:

– Отож я й питав тебе про Чернегівський полк. Своїм полком не втримаємося. Доброчин тільки й ждав киян. Бо чого б він так довго стояв у Дорогожицькій пущі?

– Звідки відаєш усе те? – востаннє спробував порятувати себе Местиша.

Блуд спокійно відповів:

– Од Претича.

А Претич та Блуд були свати.

– І Претич з ними?

– Претич ні з ким. – Блуд знову вставив ногу в стремено й нарешті поїхав.

Першою думкою Местиші було податися до Претичевого дідинця. Але це здавалось надто нерозважливим: Доброчинові стежі могли ховатися за кожним кущем. Він підійшов до хорому. Батько сидів у тій самій світлиці й куняв, і Местиша оскаженів од раптової люті:

– Заварив кашу цю, а тепер спиш собі й нічого не думаєш! Кияни хочуть угородити нам у спину ніж!

Свейнальдр ураз прокинувся – сон йому наче рукою зняло, він сказав після недовгого роздумування:

– Ільдея-хан!

Местиша зрозумів батька. Дорога до Чернетова була в Доброчинових руках – на Чернегівський полк не випадало сподіватися. Єдина вільна дорога вела вниз, але батько не згадав про свій вітчинний Переяславль, у засаді якого стояв півтисячний полк Вовчого Хвоста. Батько згадав печенізького Ільдею-хана.

Ільдея був сином того самого печенізького хана Курі, який вісім тому літ убив на Порогах Святослава, обкув його череп золотом і пив з нього вино. Куря п'ять років тому загинув – його вбив оскаженілий жеребець, якого хан хотів був приборкати. Відтоді ханом став його син. Ільдея в перше ж літо прийшов під Київ, привівши за собою велику орду: він вимагав у Свенельда давно обіцяне. Свенельд саме готував свого старшого сина Людвіка до походу на деревлян, він не міг опиратись Ільдеї й мусив дотримати даного ще його батькові слова. Так Ільдея повів з Києва молоду жону – Людвікову доньку Ольгерду, якій минав заледве п'ятнадцятий рік.

То була обіцяна ще Курі плата за вбивство Святослава. Тепер Ільдея мусив порятувати діда й дядька своєї жони.

– Ільдея-хан кочує за Ворсклою, – сказав Свенельд. – Споряди сла до Ільдеї-хана.

Надвечір Местиша поділився цією думкою з братком Блудом, але Блуд так само похмуро застеріг:

– Поки твій Ільдея-хан обернеться, нам тут і жаба цицьки дасть. На Претичевому дідинці вже хазяйнує Добриня.

Це була ще одна неприємна новина, яка остаточно розхитала опір Местиші: чотири дні тому новгородці зайняли двір Блуда за Копиревим ліском. Наступним кроком Доброчина мав бути Київ.

– Зачинимось у Воїні? – спитав Блуд. Воїнь був на Дніпрі крайньою твердю Києва, за ним починалась кочовища печенізьких орд, а туди Доброчин побоїться лізти.

По кріпких роздумах Местиша кивнув:

– Ліпшого вибору не маємо.

ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ

В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Усе йшло якнайкраще, й уранці Доброчин сказав:

– Плід визріває й наливається. Ось-ось упаде.

Одержавши позавчора вночі звістку від Блуда, що Свенельд вирішив покинути Київ і зачинитись у Воїні на Сулі, Доброчин спорядив десять дракарів, які сьогодні вдосвіта нишком проминули Київ і подалися Дніпром униз. Щонайпізніше за три дні вони мали захопити Воїнь.

Але слід було подбати про те, щоб у Києві ніхто не довідався, що полк новгородців поменшав на тисячу мечів. Доброчин виставив на всіх дорогах і стежках сторожові десятки.

Пізнього ранку одна з таких десяток привела до стану несподіваний товар. Майже всі в ньому були вдягнені в довжелезні чорні корзна з жіночими каптурами, в чорні сорочки та ногавиці й мали на грудях великі хрести – мідяні та цинові: напевно, щоб не прилещувати сріблом і золотом дорожних татів і розбишак.

– Що за люди, ким і до кого послані? – спитав Доброчин.

Наперед виступив чоловік і сказав не вклонившись:

– Ми послані царгородським патріархом та грецьким царем, а такоже... паракімоменом Василієм.

– До кого й з чим?

– До великого князя Русі Ярополка, – сказав чоловік. – А такоже... до світлого князя Свенельда.

Доброчин насмішкувато кивнув. Найголовніших мужів цей чоловік згадував після слова «такоже»: паракімомен Василій так само правив за грецького царя, як і Свенельд за Ярополка.

– А з чим послані сюди?

– Це можемо сказати лише Ярополкові та... Свенельду, – відповів чоловік. – Та й не мене маєш питати: я лише тлумач. А сол царський – архієпископ Димитрій. Ото він стоїть.... – Чоловік уклонився в бік дрібненького дідка з довгою сивою бородою.

Сан у Димитрія був надто поважний як на звичайного рядового сла, й неважко було здогадатися, що доручення в нього так само поважні й складні. Більше не допитуючись, Доброчин розповів грецьким слам, хто він і чому стоїть ратно під Києвом, а потім улаштував їм пир.

Пир був надто недоречний, але Доброчинові не хотілось проґавити змогу поговорити з дідком – значним християнським волохом. Архієпископ охоче пристав. Певно, теж не бажав пропустити нагоду, щоб наставити на путь істинну ще кількох поган. До того ж Київ та його князі перебували в облозі, а й невідомо було, чи не стане цей князь великим князем київським. День був теплий і сухий, тому пирування влаштували просто неба, розіславши долі сувій сукна, піднесеного в Смоленську Мусієм Хазарином – київським купцем.

Архієпископа Димитрія приємно здивувало, коли Доброчин йому сказав, що на пиру є й чимало мужів з хрестами під сорочкою.

– А ти сам? – спитав він у Доброчина.

– Я вірю богам дідів своїх.

– Бог єдиний, – заперечливо покрутив головою грек. – А всі інші суть біси й нечисті духи.

Доброчин сказав:

– Я повірив би й у найнечистішого, аби лише він очистив землю нашу од зайд. Варягів на пиру було тільки двоє – Сігурд і син Сігурдової сестри, до того ж вони майже нічого не розуміли й сиділи далеко.

Архієпископові сподобалась відповідь поганського вождя, але вона розходилася з догмою, тому він повернув балачку трохи в інший бік:

– Усі царі Європи вірять у єдиного бога. – Тоді трохи подумав і таки доказав: – І київські князі також вірять.

Доброчин, сидячи на подушці навпроти архієпископа, показав повною меду братиною туди, де височіли київські гори:

– Завтра там сидітимуть інші князі!

Але думка про європейських царів запала йому в душу. Настрій Доброчинові підупав, бо виходило, ніби він зраджує щось найдорожче й навік своє. Він глянув на тлумача в чорному, що сидів опліч грецького сла. Цей чоловік був зовсім молодий і не скидався на грека.

– Ти звідки сам?

– З Корсуня, Анастасій-диякон...

Архієпископ Димитрій проказав – і диякон узявся перетолковувати, як це робив і дотепер:

– Є слово в Святому писанні, в главі, рекомій «Еклезіаст»: «Час розкидати каміння й час каміння громадити».

Ці слова з волошебного писання були попросту смішні, але сановитий грецький волох казав їх не для сміху – він переслідував оту свою наперед визначену мету. Каміння – це людські душі, казав він, погрузлі в чорному болоті поганства душі. Був час, коли господь розпорошував те камінця, поборюючи ворога людського та господнього сатану. Тепер же настав час визбирувати й громадити каміння в купу, бо всемилосердний господь своєю смертю викупив наші гріхи.

Доброчин погано знав грецьку віру, але він виразно чув, що цей християнський волох згадав про смерть їхнього бога. Доброчина охопило бридливе відчуття. Якщо бог так само смертний, як і людина, то на дідька лисого такни бог?

Він тихо поділився цією думкою з Володимиром, який сидів у нього з правої руки. Молодого Святославовича це аж ніяк не схвилювало. Доброчин знову глянув через сукно. Старий архієпископ і його юний тлумач видались йому дуже схожими, нужденні коси обох волохів були як у жінок, а обведені темними колами очі мовби дивились усередину. Так іноді дивиться щойно померлий чоловік.

Ось у чому та їхня схожість, подумав Доброчин: вони поклоняються мертвому богові. Це викликало ще дужчий збрид. Світлий князь уже не міг байдуже дивитися на старого грека. Підігрітий випитим вином, той потроху виплескав Доброчинові, з яким дорученням прислали його до Києва паракімомен Василій та святий патріарх: охрестити народ полянський, сіверський та деревський, як того хоче Ярополк, «а такоже Свенельд», але за це київські князі мають сплатити достойну плату: спорядити до Царягорода многу рать – ладійну, пішу та комонну.

– Свенельд уже давно просить благодаті божої для своєї землі, – сказав архієпископ Димитрій, і тлумач старанно витолкував його слова.

– Того самого він просив не раз і од Рима, – завважив Доброчин.

– Рим далеко.

Доброчин міг би сказати на те, що в цьому випадку чим далі – тим ліпше, але дідок навряд чи зрозумів би його; натомість він звернувся до молодого, який не зводив з нього очей:

– То звідкіль же єси родом?

Тлумач потупив зір.

– Несть отчої землі чадам Христовим...

– А хто навчив тебе цього язика?

– Учахуть мя мніх Дорофей і протопоп Михаїл, булгари сущі.

– То це ти по-булгарському речеш?

– Глаголю ті, світлий княже, глаголом святим, єгоже сотвориху братіє Кирил і Метфодій, суще святими отці, во Моравії пребивающе.

Доброчин зареготав – досі йому не доводилося чути кумеднішої мови. Княгинька Людмила була родом з моравських країв, але вона навіть попервах так не розмовляла, говірка ж цього корсунянина нагадувала патякання малого дітвака. На сукні стояв срібний глечик, до якого найчастіше тяглися грецькі сли. Доброчин кивнув на глек і засміявся до корсунянина:

– Коли ти отак ліпо вивчив «хвятий» язик, то як буде по-вашому пир або бражничання?

Корсунянин замислився лише на коротку мить:

– Медоприятіє!

Пир дружно зареготав, бо всі наставили були вухо до їхньої перемови. Корсунянин аж цвів. Архієпископ почав куняти, іншим грекам геть порозв'язувались очкурі на вустах, один заспівав тягучої фессальської пісні, а потім підвівся й почав виписувати ногами бублики та гачки, раз по раз щось вигукуючи.

Пізно ввечері від передової сторожі пригнав гонець:

– У Києві чути многий і вельми дужий гомін. Коні іржуть аж коло Подільських воріт. Сторожі на вежах та заборолах сливе не видно. Так велів переказати десятник Жирков.

Доброчин замислився. Коні іржали біля Подільських воріт... Невже Змій Горинич передумав? Хтось доніс йому, вивідець, або зрадник, що Доброчинового полку поменшало на тисячу сулиць, і тепер він зважився напасти на його стан серед ночі... Коли б Свенельд вирішив утікати в низи Дніпра, мав би виходити Красними воротами, бо на Подолі не лишилося жодної ладді – їх усі Доброчин звелів перегнати у верхів'я Либеді.

Але після півночі прибув інший гонець – від сторожової десятки, яка чатувала в Копиревому ліску:

– Варяги витягаються Красними воротами!

ТОГО-ТАКИ ЦВІТНЯ

В НАСТУПНИЙ ДЕНЬ

Удосвіта, коли стан нагадував розворушену бджолину борть, Доброчин сказав головним воєводам:

– А грушка впала сама!

Сторожові сотні Ждана Будимировича назирці проводжали варягів Свенельда до Трипілля, а тепер Ждан Будимирович уже був тут.

– Кияни воріт не зачиняють, – сказав він. – Чи це хлібом-сіллю хочуть стрінути?

Полкові сотні одна за одною покидали стан. Попереду виступала старша Угоняєва дружина – новгородські бояри та княжі мужі, за ними потяглися боярські сини та решта отроків дружини Ждана Будимировича.

Але не всі залишали Дорогожицький стан.

Про це ще два дні тому Доброчин домовився з ярлом Сігурдом. Розмова була коротка й велася «в один бік». Доброчин сказав воєводі:

– Маєш залишитися тут. Не можу впустити тебе до Києва, коли завтра чи позавтра Свенельд утече. Вікінги лишаться в Дорогожичах.

Сігурд мовчав. Але то вже не був опір: він просто думав про те, чим виправдовуватиметься перед своїми. Крім тих, що попливли з новгородцями до Воїня, в нього зостався ще майже семисотенний полк, і він запропонував Доброчинові:

– Хай буде так. Але покинь з нами й зо три-чотири сотні новгородських ратників. Інакше вікінги піднімуть мене на мечі.

День у день Сігурд легше погоджувався з Доброчином.

Сьогодні вдосвіта Сігурд оголосив у своєму полку:

– Поки що лишимось у стані. Разом з нами буде й новгородська рать, бо такий полк у Києві ніде розмістити. А днів за кілька підемо вниз Дніпром: виймати київського князя.

Серед варягів пролунали невдоволені голоси, що за останні двоє літ жоден не побував у раті, тож коли дійде до платні, Доброчин скаже: «За що? Взяли один-єдиний город Полоцьк, та й то новгородським ратним полком. А за що ж платити вікінгам – хіба вони хоч краплю крові пролили?»

Сігурд заспокоїв своїх вікінгів:

– Ще далеко до платні. Ще маємо вийняти мечем Воїнь, де сидять або схочуть сісти київські князі!

Доброчин був утішений словами Сігурда. Гомін серед варягів також потроху втих, і дружинники та частина новгородців спокійно вийшли зі стану. Позаду новгородських пішців котили грецькі вози: архієпископ Димитрій вирішив-таки побувати в Києві, хоч Свенельд і накивав п'ятами до низових твердинь. Поряд з архієпископом їхала княгинька Рогніда.

В задку другого воза сидів сольський тлумач, соваючись і неспокійно роззираючись на всі боки. його давно немиті коси плуталися мотуззям у бороді, схожій на рудий віхоть. Коли проминули двір Блуда Асмусовича й Копирів лісок, з-за Дніпра піднялось велике червоне сонце, нахромившись на вежу Претичевого дідинця.

– У Претича є один отрок, – сказав до Володимира Доброчин. – Я такого здоровила досі не бачив!

Тлумач почув це й запитав:

– Це не Вадим Муромців?

Доброчин відповів:

– Імені не відаю. – й раптом аж стенув коня: – А ти звідки знаєш?

– То мій шуряк... – повагавшись, визнав корсунянин. – Держу його сестру.

Це мало бути причиною, яка досі змушувала його роззиратися й соватись у задку, бо тепер тлумач раптом заспокоївся. Доброчин спитав:

– То ти киянин?

– З Вишагорода-Деснянського. Привіз тестеві за неї віно, бо був її умикнув, – заходився пояснювати тлумач про свою жінку. – А в її меншого брата по шість пальців на кожній руці. Він може скрутити в'язи турові. Це я видів сам: без ножа й сулиці!

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

На берегах Росі та Дніпра веселилося літо, а город Родню огортав сум.

У Родиі вже з самої весни панував голод. Для півторатисячної дружини з двома тисячами коней Родня була надто мала, і Свенельд першого ж дня звелів повиганяти родян з города.

То був вельми тяжкий день.

Свенельд мав намір іти аж до Воїня – в злучину Сули й Дніпра, де починались кочовища Ільдеї-хана. Але Свенельда несподівано випередив Доброчин. Коли Свенельд підійшов до Воїня, там уже сиділа новгородська рать. Довелось вертати вгору – до города Родні на злучині Росі й Дніпра. Таким чином Київський полк виявився відрізаним од степу.

А з Києва надійшов ще один Новгородський полк.

Свенельдова дружина швидко поїла все борошно, знайдене в посиротілих роденських домах. Тим часом почали падати коні. Вівса та сіна вже не було, не стало можливості пасти або косити, бо новгородці обстали Родню з усіх усюд. Вони не йшли на приступ, і Свенельд з розпачем думав про те, що таке вже було перед тридцятьма п'ятьма роками, коли, обложивши Іскоростень, він зумисна відмовився брати його мечем, давши деревлянам донесхочу наголодуватись. Тоді в обложеному городі сидів Маломир, а він знизу дивився на його голодних боїв; тепер у пастці опинився він сам, а десь, напевно, з-за Росі на нього дивився Маломирів син Добриня.

Все перевернулось ногами догори.

Ярополк відчував себе чужим і в цьому городі. Спочатку він був навіть зрадів, коли, добігши з Києва майже до Воїня, Свенельд, Местиша та Блуд змушені були повернути назад, бо Воїнь виявився в руках Доброчина. Родня ж належала особисто йому. Це був материн город: тут мати народилась і жила, тут і померла від моровиці.

Ярополка охопило дивне відчуття, коли він уперше переступив поріг материного хорому, на дверях якого досі висів замок. Хором здавався волостю тиші, сутінків і павутини, зовсім нужденний проти високих і просторих київських теремниць. І пахло тут по-іншому. Потім Ярополк збагнув, що це запах материного роду. На божнику красної світлиці стояло кілька лельок господніх божків. В очах йому защеміло, коли він провів пальцем по припалому курявою божнику. Цих лельок мала колись торкатись і його мати...

Він боявся лишатися тут сам. Ставало моторошно, ввечері по темних кутках чувся рип, там з давніх часів жили господні духи й душі померлих родичів, які теж не прийняли його. У городі про нього ніхто не згадував, наче старшого Святославового сина й на світі не було, немовби цей город і вся земля на тисячу верст кругом не лишилися йому від батька. На видимих у розчинене вікно заборолах стояла гридьба, яка підкорялась іншій волі. Ніхто не ліз на приступ і ніхто нікого не відбивав, усі просто стояли чи сиділи, бо все за них вирішував час.

А час уже давно виніс вирок. Ще тоді, коли, вигнавши городян у чисте поле, Свенельд натоптав цей невеликий город тисячами коней та мужів, не подумавши про щоденне борошно. Городські запаси швидко вичерпалися, бо була весна, коли кожен господар уже й так підмітав засіки віничком. Корму для коней теж не було – на корм пішли і роденські стріхи. Тепер Родня нагадувала обдзьобаний гайворонням кінський кістяк, настовбурчений голими ребрами. Гридні обсмикували стріхи навіть у княжому дворі.

В кінці цвітня вже почали забивати коней і їсти конину, а в середині травня не лишилось жодного коня: коні самі виздихали протягом тижня, не дочекавшись, поки їх заб'ють.

Відтоді вже почався чорний голод.

Стояли спекотні сухі дні, падло швидко розкладалося й розкисало, й од густого трупного смороду голодним людям зеленіло в очах. Тільки дехто встиг нав'ялити потроху конини, й тепер тоненька смужечка того м'яса йшла по чотири ногатих або по п'ять білих куп.

Ярополк ледве торкався до тієї страви, бридливо кривив уста, та й то коли про нього згадував котрийсь дружинний отрок а чи дітеський.

І все-таки найчастіше згадував про Ярополка Блуд. Воєвода молодшої дружини почорнів і мовби набряк жовчю, став дратівливий і нестерпний до всіх, особливо до рідного дядька Свенельда. Сьогодні вранці він сказав:

– Старий геть позбувся глузду. Каже Местиші Варяжкові та мені: «Ільдея-хан ось-ось нагряне!» Який у дідька Ільдея-хан, коли він аж хтозна-де, за Ворсклою! Або й за Дніпром. За Ворсклою хан був ще в березілі, а тепер кочує десь степами й доїть своїх кобил. «Мій зять не видасть мене деревлянинові!» – перекривляв старого Свенельда Блуд.

– Ти сам підмовляв утікати з Києва до Воїня, – нагадав йому Ярополк.

– Це треба було зробити вчасно, коли я вперше казав, а не в свинячий голос! Доброчин випередив нас, допоки Свенельд чухався та вагався. – Блуд показав пальцем кудись назад: – Та ще й тоді не було пізно. Авжеж не було! Добриня зайняв город Воїнь, а нам треба було йти далі Дніпром униз. Так старий же з переляку здурів і повернув назад до Родні. – Блуд роздратовано міряв світлицю від божника до дверей, худий і почорнілий од злості й голоду, далі спинився під божником і сказав: – А ще й тоді було не так пізно. Ми повинні були вийти з города й схрестити з ними мечі, поки новгородців зібралось у Воїні не більш як тисяча: хтось би та прорвався на той бік Сули. Так Змій же Горинич зачинився в цій клятій Родні, поки чортів Добриня посхиляв до себе всі наші низові городи. Тепер їх, мабуть, добрих тисяч п'ять або шість. Носа з города не вистромиш – одкусять!

Потім Блуд розповів, що в деяких сотнях почалися втечі. Це траплялося й у минулі дні, коли котрийсь отрок, зневірившись у силі головних воєвод, нишком стрибав з валу й перепливав через рів. Тепер ці випадки почастішали, про них знав навіть Ярополк, і коли Блуд пішов і в хоромі запала млосна нудотна тиша, знову стало чути рипіння та зітхання по кутках. То були душі давно померлих родаків і господь-бог цього дому. Ярополк не витримав і вийшов у двір.

На княжому дворі никали здичавілі коти та хлялі собаки, яких дружинники ще не встигли виловити й попекти. Жона Местиші Раймунда куняла на теремі нового хорому, коло порожніх стаєнь стояв сіробородий огнищанин Каніцар, а печенізький робітник Закур обривав молоді листочки калачиків і споришу й намагався гамувати голод.

Вулиці обдертої Родні були порожні й сумні, голі крокви хатин так нагадували конячі ребра, неначе жахливий трупний сморід виходив саме від них. Якщо на вулиці хтось траплявся, то, побачивши Ярополка, ховався в перший-ліпший безверхий хлівець. Живих людей Ярополк побачив аж під заборолами валу, хоча н вони мало нагадували живих. Гридні лежали на валу поодинці й купками, тільки дехто сидів голий по пояс і ськав у свиті вошей та гнид.

І ці звуться вікінгами, з огидою думав Ярополк, ідучи хідником попід заборолом. Неподалік од валу зблискувала плесами Рось, Дніпро ховався десь по той бік города, за верхами високих кучерявих верб, а перестрілів на два чи три від рову та валів стояли передові новгородські сотні. На стягові великого голубого шатра було видно Дажбожий знак – червоне восьмилучне сонце, й молодому князеві кольнуло під ребром. Цей самий знак він бачив востаннє над вежею Іскоростеня, і його обсіли спогади трирічної давнини. Сьогодні Дажбог мстився нападникам.

Біля єдиної городської брами сидів сотенний воєвода Зігберн Лідулфост, притулившись спиною до зрубу, маленький і ще захляліший, ніж колись. Раніше Лідулфогт брив вуса, бороду ж коротко підстригав, а тепер борода й вуса нагадували руду сплутану мичку – Ярополк ледве впізнав його. Сонце почало дошкуляти Лідулфостові, й він сидячи відсунувся далі за ріг воріт.

– Де Местиша? – спитав Ярополк, але Лідулфост байдуже здвигнув плечима. Ярополк пішов далі хідником. «Навіщо мені Местиша?» – думав він. Йому теж було байдуже до всього, до всіх на світі Местиш і не Местиш. Він зліз із хідника й пішов назад до княжого двору. Дорогу йому перебігла ціла зграя пацюків, які шаснули на вал і з бридким пищанням перелізли через забороло. Це був лихий знак. Навіть пацюки втікають, сумно посміхнувся Ярополк, і його пойняло відчуття загальної втечі. Десь він чув, нібито пацюки втікають з городів перед землетрусом, повінню чи нашестям чуми.

Коли він увійшов до колишньої материної світлиці, там уже сидів Блуд.

– Хочеш?

Блуд жував суху конятину й спльовував під стіл. Ярополка почало нудити. Він сьогодні ще нічого не їв, але від Блуда тхнуло падлом. Ярополк рушив до дверей і побачив Местишу.

– Одно жуєш і жуєш...

Блуд перестав жувати, шпурнувши недоїдки крізь відчинене вікно, але дух тління мовби ще дужче посилився. Блуд плюнув додолу й проказав:

– Жуємо здохлятину, а той там заливається нашими медами та вином.

Він натякав на Доброчина. Местиша сів просто на порозі й схилив голову до самих колін. Блуд звернувся до Ярополка:

– Якийсь ти хлялий та блідий... Чого б то ради? Піди до братика рідного та й скажи: «Братику рідний, пощо нам один одного стерегти? Змирімося й полюбімось!..»

– Од деревлянина був гонець, – перебив Блудові теревені Местиша, не підводячи голови з колін.