Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 39 страниц)

Відпустив Мироніг. Була саме чисниця, а взавтра ж недільний день, у стайні все попорано й прибрано, каже, йдіть, лише рано щоби були тута.

Пішли ми з Борисом до нього на Гончарі, а там злидні такі кошлаті, що й словами не перекажу. І все ж гаки не холопський кут у стайнях. Нагодувала нас Любка, його жона, послала мені рядно на сіні під хижею, я тут-таки ліг і заснув; та Борис мав інше на думці.

Чую – торсає мене за плече. Ходи, каже, за мною. Був у нього там-таки недалеко родак, сидів на Кожум'яках, є по той бік Претичевого дідинця такий яр. Уже забувся, як звали того Борисового родака, мав він літ шістдесят з гаком, такий сутулуватий та худий, але замолоду ходив з Ольгом у походи, вмів битись оскіпом і на мечах. Задля цього й привів мене Борис на Кожум'яки. Той про мене геть усе знав, подивився, подивився й каже: так, мовляв, і так, дуже на тобі мало м'яса. А Борис йому за мене рече:

– Де ж те м'ясо візьметься, коли вранці дадуть півкоржа – ото тобі до самого вечора.

А родак його каже мені:

– Коли таке діло – жуй вівсо: од вівса кістка ширшає. Отак укинь у рота й жуй, аж поки в роті стане солодко, а тоді юшку ковтни, а полову виплюй. І так день у день. А тоді побачимо.

Так я й чинив: укину пучку вівса в рот і ремиґаю, воно зупершу гірке, шелестить і колеться, а далі починає солодшати й пахне молоком. І що ти думаєш? М'яса, правда, не наросло, як і казав отой кожум'яка, але зачав відчувати мовби силу в плечі.

Мироніг одпустив мене й на Купала, то я пішов не на Подільський торг, а знову до того самого кожум'яки. Облапав він мене й рече:

– Наче трохи подужчав. Жуєш вівсо?

Лише киваю, мов той кінь.

– Ану ж побачимо...

Пішов він до хижі й виносить мені старезного меча, а сам підібрав з долу лозину:

– Ану ж рубни.

Я не зміг перерубати лозину, а він своє:

– Хто ж так рубає? Треба ось так...

Дав у руки лозину, а сам як махне мечем – наче бритвою зрізало: я й не почув.

Показав він мені того дня першу хитрість: як тримати пальцями руків'я меча.

– Оцього навчишся – знову приходь. Бо не все зразу.

Почав я тепер носити в стайню гілля. Наношу ввечері, а тоді при скіпці січу, а цурки нишком викидаю на гноїще.

Та їдного вечора Борис був заснув у яслах отого старого коня, а я так розпалився рубаючи, що й не почув, коли рипнули двері й увійшов конюший Глига – рядович із Кожум'яцького-таки ж кінця. Подивився на мене, взяв щось там і пішов. Лукавий чоловік був цей Глига. Я забув підперти двері стайні кілком. Думав, обійдеться, коли це назавтра дибає Мироніг – та просто під ясла, де я ховав свого меча. Питає:

– Це звідки?

Кажу – знайшов. Щоб цього, каже, більше тут не було.

Та так сердито дивиться.

Переховав я того меча, більше не наважуюсь видобути.

Думаю, добре, що хоч Мироніг, бо інший би завдав мені жару, знав би всенький княжий двір. А то чоловік був нелукавий.

Коли це минає день чи два – приходить конюший Глига й каже:

– Кличе тебе княжий під'їзний.

Мені похололо. Під'їзного в Києві кожен знав – ще ніхто не вертався од під'їзного цілим, коли кого кликав цей княжий муж. Ну, думаю собі, начувайся, Добрине. А Борис теж розгубився й тільки покивує мені, щоб я його не виказав.

Зайшов я до кліті під'їзного й стою. А він такий пикатий та ручистий – заб'є й писнути не дасть. Питає, де я взяв меча. Кажу – знайшов у плавнях. У плавнях, каже, мечі не ростуть. Та як підійме оте ручище, як завдасть – завдасться аж через поріг перекотився. Дивлюся – аж коло нього й меч мій на столі. Коли б спромігся-був і би схопив свого меча та сіконув цього пикатого кабана, як ото вчив мене Борисів кожум'яка. Та де там: у голові од ляпасів аж джмелі гудуть. Думаю, як зачне знову бити – побіжу й утечу, а там хай здоганяє. Коли ж ні, більше не вдарив, лише схопив мене та меча з піхвами й кудись веде.

Обминули ми хором і подалися лізницею вгору, аж на теремі, дивлюся – стара. Сидить уся в чорному, а коло неї вистрибує княжич Святослав, твій батько. Під'їзний поторсав мене за в'язи й питає стару: що йому зі мною робити? Мовляв, так і так. А я стою й не зводжу з неї ока. Набурмосилася вельми, але мовчить. Тоді підвелась і почала мести терем спідницею. Ходить отакечки туди й сюди, а на мене й не зиркає, наче я дерево якесь. Аж згодом таки питає:

– Для чого тобі меч?

Кажу, звісно, для чого. Кому хотів укоротити життя? Кажу – нікому. Брешеш, рече. А я: не брешу, мовляв, ще не вмію ним до пуття орудувати, бо ще тільки вчусь.

– А як навчишся?

Я мовчу, а вона знов за своє:

– Як навчишся – кому першому?

Кажу, то вже мій клопіт – кому.

А стара підійшла й бере мене за підборіддя, я тільки головою сіпнув, а вона сміється так скреготливо, як завше:

– Гляди, яке вовченя!

Постривай, думаю, хай ще трохи підросту, на які зуби годі засмієшся...

А під'їзний ще тримає мене за карк. Думаю, зараз знову зачне метиляти мною. Коли це стара каже йому:

– Відпусти, хай собі.

Пішов я знову до тих клятих стаєнь і розказав усе Борисові. Дивується він, а я й сам дивуюсь.

Того дня старий конюший звелів переганяти коні в луг.

Коли вертаємося до стаєнь увечері – підходить Мироніг, а в руках у нього мій меч разом з піхвами. Кинув його мені під ноги й пішов.

Ми з Борисом тільки глипаємо. Борис і каже мені:

– Щось пороблено старій княгині.

Отак усе обернулося з тим мечем...

А Мироніг став частіше відпускати мене на волю. Того літа я бігав до Ольжиного села двічі – навідував сестру Малушу. Вона наче трохи підтяглась, трохи посправнішала, та коли я, погостювавши, збирався вдосвіта бігти назад, вона вчіплялась у мене реп'яшком і заливалася сльозами.

І вертався я до Києва лихий на всіх отих, що розметали нашу сім'ю й розлучили мене з рідними, перетворивши нас на рабів. Тоді перед очима мені темніло, я думав тілько про той далекий день, коли здобуду волю.

І ще запекліше почав я рубати оте гілля – аж у плечі крутило, й не підпирав більше дверей. Глига тепер боявся Бориса, бо по тій пригоді Борис був сказав, що потребить Глигу, а Глизі хтось про те доніс. Коли кінчали порати, той лукавий рядович першим утікав кудись – щоб не муляти очей Борисові.

Отак ми й жили...

Після других одвідин сестри затявся я думкою, як би його перейняти Малушу сюди, щоби бути бодай разом у Києві. Чи самому перейти до Ольжиного села. Якось кажу Борисові, а Борис рече:

– Коли б ото побалакати з Мироногом...

Борис таки побалакав з ним, бо згодом Мирогіг мене й питає:

– Скільки маєш літ?

Кажу – чотирнадцять. Та ні, каже, я не про те, а скільки ще тобі холопствувати. Кажу – сім. А він подумав, подумав та й каже:

– Рано ще, княгиня не дасть.

А я вирішив піти до старої. А що, думаю, під'їзному ж не звеліла бити мене за меч. Піду й залякаю: мовляв, не відпустиш сестру – уб'ю. Почав я никати попід хоромом, і на терем лізницею, бувало, забігав, та старої ніде не міг зобачити. Як на зло. Ходив уже й попід іншими хоромами, що були по той бік у княжому ж таки дворі, за Туровою божницею князя Ольга. В їдному сидів його син Свенельд, а в другому – княгині Гертруда й Кунегунда, старі-престарі, ще сестри отого злодіяки-головника Ігоря. Сидять, бувало, на теремі свого хорому й цідять мед. По-нашому й слова не тямили сказати, лише по-варязькому «гер» та «дер».

Говірку їхню я вивчив пізніше – побіля гридьби. Декотрі гридні не вміли розмовляти по-нашому, бо жили ж тільки серед своїх, у княжій гридниці. Таких, як ми з Борисом, обільних робітників, огнищанин та тивуни не пускали до гридниці – наше діло було шкребниця та гній. Зате в стайнях гридьба товклась од рана до вечора: той коня веде до коваля, той сідлає чи розсідлує, той ще там що, а конюшому робітникові цілий день клопіт: іди сюди, принеси вуздечку, подай сідло, змасти коневі копита дьогтем... Одне слово – не присядь, бо ще й бичем огріє котрийсь межи плечі. Холоп є холоп. А мені було чи не найгірше: мене знала вся гридьба, бо я син деревлянського жупана Маломира, хоч був чорним рабом.

Але жупанич – жупаничем, а те подай, те таки принеси, з рана до вечора одне й те саме. Й потроху зачав я тямити оте їхнє «гер» та «дер». А ще ж дивився здалеку, як вони борються на мечах, надто ж отой замлілий та захлялий гридень – рудий Зігберн Лідулфост. Я вже зумів одну його мечну хитрість, але мені ще не стачало сили в руці й плечі, то я щоразу бігав до Борисового родича, коли мене відпускав Мироніг.

А як навчився трохи по-варязькому, почав я знов учащати до тих двох старих княгинь – Гертруди та Кунегунди, Ігоревих сестер. Ці сестри страх не любили Ольгу – Ігореву жону, що тепер сиділа на столі мужа. Я її також люто не любив, і це мене штовхало до княгинь Рюриківен. Хтось із холопів у нашій стайні казав, буцім ці старі знають усі Ольжині тайни, але що то є за тайни – того ніхто не відав до пуття. Буцімто це тяглося ще від Ольжиного батька Ольга, що загинув од стріли наших-таки деревлян.

Одного разу, по Ладиному дні, чи що, я стирався попід їхнім теремом, коли чую – хтось як схопить мене за карк! Озираюсь – аж Кунегунда Одноока. І по-варязькому сичить:

– Ольжин послух?!

І тягне мене на терем до своєї сестри. Кажу, не послух я Ольжин, я її холоп. А в самого аж хребці хрущать під пальцями Кунегунди Одноокої. Така, думаю, стара, а рука пазуриста... Вона відчула це й одпустила мене. Каже, ти теж вовчого роду, твій батько брата мого роздер.

Але бачу й чую, що батько мій не такий для неї бридкий, як Ольга та її брати Свенельд і Асмус Ольговичі. Що ж це, думаю, за тайна така?

Щось мені підказувало: коли твого лютого ворога ненавидить ще хтось, то цей «хтось» може бути твоїм другом. 1 заходився я ще вячше стиратися коло старих княгинь.

Але як ти їх допитаєшся? Коли б хоч знався з ними бодай ліпше чи був їхнім робітником, а я Ольжин холоп і літую та зимую в її стайнях.

Тоді почав я дослухатися до двірських балачок, приглядався до інших князів та челяді, до Ольжиних обох братів – Свенельда й Асмуса.

Сівши на Ігоревому столі, Ольга наставила Асмуса кормильцем Святослава – батька твого. Цей Асмус Ольговцч був чоловік вельми тихий. Ніколи я не видів і не чув, щоб він бив чи лаяв твого батька Святослава, хоч бити було за що, бо княжич удався многобуянистим. Асмус же все лагодою та ладком.

Свенельд не любив говорити по-нашому, а його старший брат говорив. І Святослав од нього-таки навчився, хоч і не враз, бо стара теж говорила з онуком здебільша по-варязькому. Вона була старіша за обох братів, але якась мовби «середня»: не така лиха, як Свенельд, але й не така плоха, як Асмус. Наймолодший ненавидів усе, що було не варязьке, хоча народився й виріс тут. Про Асмуса ж у Києві казали, нібито він не схвалює братових думок, мовбито казав Свенельдові: «Коли жиємо серед полян, маємо й говорити по-полянськи, не виріжнятися з-поміж них».

Це в нього бувало від тої лагідності.

Сестра їхня Ольга казала так, як і він: «Не мусимо виріжнятися, бо пропадем, як мій муж Ігор».

Але в неї це було не від лагідності чи любові до полян та деревлян. Це в Ольги було від хитрості та лукавства. Вона хотіла зберегти всю завойовану Ольгом землю та великокняжий стіл.

Отака-то була твоя прабаба Ольга. Мудра змія.

В літо 1378-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Михаїла в Царігороді 15-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 384-е,

а по укняжінні Оскола в Києві 17-е,

а від різдва грецького бога Христа 866-е.

Були пруги [14][14]
  Пруги – сарана.


[Закрыть]многі на полянах і понищили ярину.

В літо 867-е.Помер грецький цар Михаїл, не мавши сина для царського столу, й смута велія на греках була.

В літо 868-епочав царювати Василій Македонянин, грецький цар.

В літо 869-е.Нічого такого не було.

В літо 870-е.Такоже не було.

В літо 871-е.Снігу в Києві не було.

В літо 872-е.Нічого не було.

В літо 873-е.Такоже, як і торік.

В літо 874-е.Пруги на деревлянах були.

В літо 875-е.Пруги на сіверянах були.

В літо 876-е.Нічого такого не було.

й літо 877-е.Перед Великоднем випав у Києві малий сніг.

В літо 878-е.До самого березіля падали дощі, й вимокло все озиме, але просо вродило й такоже овес.

В літо 879-е.Ліг новгородець Хрьорек на одрі своєму й сказав: «Оце вже помираю», й сказав іще до челядинів своїх: «Прикличте нову жону мою та швагра мого Ольга й принесіть дітей моїх!» І прикликала челядь жону Хрьорекову та швагра Ольга, й принесли дітей його. І показав Хрьорек на швагра свого, мовлячи: «Оце вже прийшла по мене моя смерть!» І за цими словами випустив грішну душу з уст і не став жити.

Мав Хрьорек сина Інгваря й дочку Гертруду вельми малих, а жона його ходила з третім, і сказала до Ольга Хрьорскова жона: «Занапастив єси мого мужа, яко перед цим обох його братів – Трувора й Сіневса, а тепер хочеш занапастити Хрьорекових дітей?» Сказав їй Ольг, говорячи: «Не занапащу».

Не був-бо з роду ярлів, сиріч варязьких князів, а був з роду простого людського, тож не міг сісти на Хрьорековому столі: вбили б його ярли варязькі. Сказав Ольг до Хрьорекової вдови: «Княжитиму за твого сина Інгваря, поки підросте. Скажи лише всім ярлам, яко Хрьорек доручив свого сина мені, щоби я княжив за дітеського».

І сказала Хрьорекова вдова. Став же княжити Ольг у Новігороді, та не мав своїх дочок а чи синів, була-бо його жона Гільда, Хрьорекова рідна сестра, зроду негодна.

В те ж літопойняв за себе Ольг нову жону, але вбоявся ярлів і не вигнав жони старшої, Гільди. І княжив миром у Новігороді та всіх Хрьорекових городах.

В літо 880-е.Заратилися полочани та кривичі низові, й пішов Ольг на полочан та кривичів, і взяв город їхній, і сидів там.

В літо 881-е.Пішов Ольг на кривичів і взяв город їхній Смоленськ.

Року 979-го

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

В інші літа це було велике свято: різдво весни, коли день дорівнює ночі, велике переважування чорних та білих богів, радісне повноліття Дажбога-Сонця, чиє потаємне ймення було Хоре, вимовлюване пошепки, та й то тільки в цей урочий весняний день. Ярополк іще не забувся, який трем викликало в нього се потаємне боже ім'я, коли Дажбожий волох нахилився й прожебонів йому його на вухо: від несвідомої радості й страху княжич аж похолов.

Тепер Ярополкові й не вірилося, що все те було колись, що були батько й стара княгиня Ольга, було бездумне й легке дитинство й ще щось, чому не вигадаєш і назви. Й де поділося все оте, часто запитував себе Ярополк і мимоволі, мов тать за вкрадений гаманець, лапався за душу. Під сорочкою муляв маленький золотий хрест.

І все-таки причина була не в хрестикові. Початок усього належало шукати в тумані вже призабутих малих літ, коли ще жила стара княгиня й іноді навідувався додому батько.

В тому й полягала причина безвітряних дітеських часів: десь там блукає світами батько; він далеко, але він є.

А тепер, замість усього, на грудях золотий хрестик, який мовби перекреслив хижою лапкою все його дотеперішнє життя. Перекреслив минуле, за яке досі вдержувалися всі Ярополкові думки. Тепер цього не стало.

За вікнами хорому починавсь урочий весняний день, але в дворі не чути було святкового пожвавлення, як чулося воно ще навіть торік. Княжий двір притих і нашорошився. Кожен чогось боявся й щось виглядав, кожен порівнював і зважував, і те прискіпливе зважування було не на користь багатьох киян.

Ярополка зовсім не спантеличили чутки про Володимира та Доброчина – рано чи пізно обидва мали прийти сюди. Єдине, про що майже шкодував Ярополк, – що не прийшли бодай минулого літа. Про взяття Полоцька він довідався ще восени – невдовзі після того, як на грудях у нього повис хрест. «Що я тепер міг би сказати Володимирові? – з байдужим каяттям думав він. – Чим виправдаюсь? Хіба тим, що був і лишаюся холопом, ганчіркою в чіпких Свенельдових руках?».

Ця думка здавалась найнестерпнішою, але це теж було колись; тепер же йому до всього стало байдуже. Відчувши жіночим серцем його стан, Марія вчора сказала Ярополкові, що ходить при надії на дитя. Він про це давно мріяв – ще з тих часів, коли почав усвідомлювати свою самоту в цілому Києві. Від цього чуття зацькованості його міг порятувати хіба що син, але тепер і та новина здалася дрібною й невагомою, її Ярополкові стачило на півдня.

Різдво весни огорнули сірі хмари. І все-таки помиливсь Ярополк: гомін у дворі не припинявся. Шуміла півторатисячна гридьба, гули бугаї й іржали коні, а десь поза брамами лунко гупали ковадла та молотки. Свенельд готувався до зустрічі з Добринею.

Марія підійшла до вікна. Різнобарвні слюдяні шибочки заграли на білій Маріїній сорочці. Ярополк дивився на грекиню й не бачив обіцяного берем'я під паском: сорочка спадала по стегнах плавно й гладенько. Ярополка взяла злість на жону, він роздратовано схопився й вийшов у сіни, неспроможний витлумачити цього раптового почуття.

На теремі стояли Свенельд і Местиша, а лізницею знизу підіймався Блуд, з веселим збудженням дивлячись на Ярополка. Ярополк раптом пошкодував, що піддавсь лихим чуттям і вийшов, але Блуд уже піднявся нагору й поклав пальці на руків'я його меча:

– Хазарин Мусій прибув ладдями з Колися під Смоленськом. Твій братик сидів ще там, але це було перед тижнем.

Ярополк мовчки зняв його пальці зі свого меча. Від Києва до Смоленська було саме сім поприщ ладдею, але від Смоленська до Києва лише п'ять – униз за водою. Та Ярополка не збентежило навіть це.

– Не сьогодні-взавтра слід сподіватися! – таким жвавим і веселим голосом проказав Блуд, аж могло скластись враження, ніби він жде не діждеться найлюбіших родичів або сватів, а не новгородського «татя». Ярополк по черзі глянув на всіх трьох. Вони дивилися на нього, й він із подивом помітив у їхніх очах щось такс, що змусило його на мить замислитись. Там був переляк.

Князя пойняла дика радість. Ольговичі намагалися тамувати той переляк, але досить невдало й незграбно, такими очима вони дивилися на нього вперше в житті. Це наводило на думку, що ще не кінець життя, й він теж уперше відчув над ними перевагу. Ярополк глянув на Свенсльда й з неприхованим глузуванням спитав:

– То де ж Оттонова підмога? Герцог же Рюггенберген клявся на хресті. Й папський легат клявся, що папа Бенедикт устереже свою отару від вовків.

– Це не так просто чиниться, – сказав Свенельд. – Оттон не кидає слів на вітер, ще маємо час.

Але в голосі його Ярополк не відчув давньої впевненості. Коли торік прибули до Києва сол від Оттона й папський легат, голос у Свенельда був зовсім інший – здійснився був задум його молодих літ: папа й імператор німецький нарешті згодилися стати з ним у спілку, визначивши ціною папський хрест. Збайдужілий і знесилений самотою Ярополк дав себе охрестити – й аж потім збагнув, що його ошукали: папський легат не мав єпископського сану й права помазати його на короля. Папа обіцяв прислати єпископа чи кардинала трохи пізніше, але це «трохи» тривало вже майже рік. Свенельд і сам не сподівався цього й був ображений, але досі не втрачав надії. Тепер же він теж наче зневірився. Від Києва до Смоленська було сім поприщ [15][15]
  Поприще – відстань, яку військо долало за один день.


[Закрыть]путі, а від Смоленська п'ять а то й чотири.

А це було головне.

– Нам немає чого боятися, – сказав Блуд. – Києва ще нікому не щастило вийняти, то невже його вийме отой деревлянський тать?

Ярополк глянув на Местишу Варяжка. Местиша відвернувся од свого братка, не поділяючи його надії.

– Забув єси про киян, – похмуро буркнув Местиша.

– А що про киян? Кияни ще не забули, хто вбив Ігоря й полонив його полк. Кияни мають Добриню за ворога, – сказав Блуд, але це не розвіяло хмар з-перед очей Местиші, і Ярополк збагнув: ці київські князі почуваються серед киян чужими.

Все залежало від киян.

Тоді Ярополк подумав про самого себе. Він теж був чужим – тепер у цьому вже не було сумнівів: чужий серед чужих і своїх, бо ці його мовби найближчі люди все життя лишались найчужішими. Він чи не всоте пригадав нічну розмову з Претичем у його дворі, й це ще дужче втвердило його на думці, що довкола нього чужаки й тільки чужаки.

Тут він побачив Претича, який важкою, вже не молодечою ходою йшов од Княжих воріт.

Це здалось Ярополкові незбагненним: якась тогобічна сила втрутилася й привела Претича в ту ж мить, коли він про нього подумав.

Претич стримано вклонився всім чотирьом, а в Свенельда поцікавився:

– Пощо кликав мене, світлий княже?

Свенельд ступив йому назустріч і тихо прорипів:

– Мусиш узяти булаву тисяцького.

– Я вже не раз... – почав був роздратовано Претич, а потім стишив голос і теж прорипів: – Нездужаю, світлий княже.

Свенельд розгублено прикусив язик. Попри тихий байдужий голос, очі Претича горіли таким упертим чорним вогнем, що було видно: Претич не поступиться ані на крок.

– Може, передумаєш? – без надії спитав Свенельд. – Про старе зараз ніколи згадувати.

Претич ладен був уже йти, але останні слова Свенельда змусили його спинитись.

– Не таке-то воно й старе, світлий княже. Все на нашій пам'яті й на очах оцих молодих. Я був воєводою Святослава, тож не хочу ставати межи його синів. Уже став був одного разу...

Свенельд зумисне недочув про Святославових синів – спробував нагадати про самого Святослава, хоча й знав, що Претич не любить про це згадувати. Іншого виходу в Свенельда не було.

– Був Святославовим головним воєводою, – сказав він. – Але що мав єси з того? – Він натякав Претичеві на день, коли той сказав Святославові: «Все шукаєш чужих земель, а своєї охабився!» Не подарував йому того докору запальний Святослав – одібрав булаву головного воєводи.

– У тому я сам собі завинив, – усміхнувся Претич, глянувши на Свенельда впрост. Він зумисне натякав на інший випадок, який відбувся в той самий рік: коли Київ обступили печеніги, він у цей час був за Дніпром, а Святослав аж за Дунаєм; тоді печеніги ледве не полонили стару княгиню та Святославових синів.

Претич хитро викрутився, й це знову навернуло Ярополка до сумних думок про те, що все його життя минуло у ворожому оточенні: чужий серед чужих і своїх. Своїми ж кияни вважали інших: тих, що десь там пливли Дніпром сюди.

Та коли він перейшов на дружинницьку половину двору й побачив там сотні й сотні витязів, настрій трохи змінився й на душі перестало так шкребти. У дворі, в стайнях і гридниці було півтори тисячі навчених і до зубів озброєних вікінгів, а Ярополк знав, що для приступу треба в три й чотири рази більше воїв. Навряд чи в Доброчина й Володимира була така рать.

А потім він пішов до стаєнь, звелів осідлати коня, взяв двох челядників і знічев'я поїхав попід Копиревим гаєм. Праворуч виринули вежі Претичевого дідинця, та Ярополк глянув на самий Київ і раптом побачив його іншими очима. Стрімкі схили Гори, колись вельми старанно вимощені дерном, тепер були розмиті дощами й поцятковані купами кущів та дерев. Після смерті Святослава ніхто не дбав про підступи до Києва. Коли Добриня приведе сюди свою рать, новгородці зможуть без особливих перешкод підкрадатися до самих стін города, недосяжні для стріл.

І хоча це й самому здавалося дивним, Ярополка охопило злорадне почуття, його думка перескочила на брата, й він мовчки сам собі проказав, що їм обом судилося жиги під чиєюсь тінню, бути оружжям і ширмою в чужих руках. І все-таки Володимирові краще, знову подумав Ярополк, бо молодший брат був своїм межи своїми: за нього діяв і на нього дихав його рідний материн брат.

Ярополк з'їхав з лисої гори Хорив у Дорогожицьку пущу, а коли, слідуваний мовчазними челядниками, дістався Подолу й побачив над собою вежі та городні стіни, несподівано згадав про батька...

Відтоді минуло дев'ять літ, це було останнє прощання – і теж був місяць березіль. Батько тоді сказав до головного воєводи Свенельда:

– Якщо споможе мені Перун – більше не повернусь до Києва. Нелюбо мені тут. Перенесу стіл княжий до Преслава за Дунаєм: там середа моєї землі. Пом'янеш моє слово!

А Ярополк змалку пам'ятав, що так нудилась у Києві і прабаба Ольга. Вона казала часом до своїх братів:

– Нелюбо мені в цім городі... Кругом самі недруги та вороги.

З такими спогадами і в'їхав Ярополк, тримаючи на собі погляди сотень перехожих, у браму Подільських воріт. Йому було незатишно під тими поглядами.

Київ погамовано гомонів, і це нагадувало далекий грім перед весняною грозою.

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Весна починалась доброю годиною, але на четвертий день весни, коли Доброчин з Володимиром проминули Вишгород-Деснянський і побачили вдалині Київ, небо над Дніпром заслали важкі хмари й пішов холодний дощ, який обернувся мокрим липучим снігом.

Це був несприятливий знак. Дажбог застерігав свою рать від поспіху, тому Доброчин вирішив далі не йти. Дружина позсідала з коней, вікінги причалили до берега й повилазили з дракарів та ладь, а люди ратні почали ладнати стан у Дорогожицькій пущі.

Під ногами чавкав сніг, дорога розгрузла й перетворилася на болото, а Доброчин дивився здалеку на Київ і намагавсь уявити собі, що робиться на Горі та в подільських посадах. Він не приховував своєї витяги й навіть сказав київському купцеві Мусієві Хазарину, коли той плив човнами повз Смоленськ, щоб попередив Змія Горинича: «Йде Доброчин!"

– Хай мають досить часу для страхів, – мовив він до головних воєвод. – У страха великі очі!

Тепер до Києва лишалося кілька верст. Але навіть звідси було видно, що на підступах та схилах лежить товстий сніг: про приступ у таку негоду не варто й думати. Розкислими засніженими схилами до стін і валу не доповзеш.

Між Струмком і Старим капищем Волоса, на якому кияни вже давно не творили потреб, ще з днів князя Ольга, розлігся просторий новгородський стан, обритий окопом і саженним валом, утиканий вежами сотень різноколірних шатер. Варязькі ладді та дракари й новгородські насадні човни стояли в березі Почайни – біля гирла цього безіменного Струмка, повні вщерть різного борошна, скупленого та взятого данню у верхніх городах.

Цієї ночі не довелося спати: з Любеча вирушили надвечір і пливли цілу ніч, маючи на думці дістатися вранці до Києва: так наполягали Сігурд і Угоняй, але нічого путнього з того не вийшло, тільки перетомили пішу новгородську рать.

Доброчин хитався після безсонної ночі, й коли челядь поставила йому шатро, ліг на ведмеднах і мовби провалився в безодню. Це був чорний самозабутній сон, але за годину Доброчинові вчувся наче знайомий голос, він схопився й виглянув із шатра. Намети дружини та воїв стояли віддалік широким колом, поряд височіли Володимирове та два воєводські шатра, але там було тихо. Доброчин повернувся й знову ліг, тільки вже не зміг заснути. У голові снувалися тягучі непотрібні думки, зовсім не пов'язані з цим днем і днями прийдешніми. Він сів, накинувся корзном і безтямно втупивсь у власні долоні, неспроможний ні заснути, ні позбутися решток сну. Почутті уві сні голос не давав спокою. За ширмою шатра лигло зарипів сніг, кроки наближалися так повільно, що Доброчинові врешті ввірвався терпець. Він прохилив завісу й побачив Сігурда й Угоняя.

– Не спиш, світлий княже? – незвично привітним голосом запитав Угоняй.

Вони ввійшли й посідали на ще теплих ведмеднах. Доброчин аж тепер позбувся решток сну:

– Ловлю в кожусі блохи.

Угоняй сказав:

– Прийшли обтолковати, когда лучче й одкуду сподручній іти: зверху чи з Подолу?

Доброчин не зразу відповів:

– Ви воєводи – ви й вирішуйте!

Сігурд говорив про те, що треба діждатися години й починати з Подолу, Угоняй волів би брати Київ з боку Гори, між ними спалахнула суперечка, але Доброчпн жодного разу не втрутився й не висловив своїх думок. Не дійшовши згоди, воєводи посиділи та й пішли.

А Доброчина посіла настирна думка. Надвечір він звелів сідлати коня й у супроводі десятки отроків виїхав за стан. Піднявшись на гору Хорив з грецькою божницею, що мовби стовбурчилася проти них пазурями хреста, Доброчин погнав горою. На снігу за вершниками лишались крапчасті чорні сліди, вкрите хмарами небо знизилось і почорніло, коли проминули Копирів гай. Доброчин звелів двом дружинникам ізсісти, лишити коней і йти до Претичевого дідинця, який темнів трохи нижче від них ліворуч. Незабаром отроки повернулись і доповіли, що браму відчинено.

Претич зустрів світлого князя у дворі.

– Не побоявся впустити всю десятку? – спитав Доброчин.

– А пощо мав би боятися? Коли б ти захотів, міг би взяти мене без упередження: маю всього дві десятки опрічників та стільки ж челядних робітників. – Претич докинув: – Холодно коло воріт. Зайдеш до господи?

В хоромі було натоплено й стояв солодкавий восковий дух, на столі красної світлиці горів свічник із сімома свічками, освітлюючи півтора десятка золотих та срібних лельок на божнику. Це викликало щемкі дітеські спогади, й Доброчин довірливо запитав:

– Стоятимеш за Свенельда? Чи перекинешся до нас?

– Я ходив на роту до Ярополка, клявся йому на золоті й на мечі. Якщо маєш добру пам'ять, сам пригадай: це було десять тому літ, за Святослава. Ти теж при цьому був, княже Доброчине. А до Свенельда ніколи на роту не ходив.

Ці слова нагадали Доброчинові інший город й іншого чоловіка, який теж не переступив клятви й не відчинив перед ним воріт. Доброчин з повагою глянув на колишнього Святославового воєводу, більше ні про що не розпитував і ні на чому не наполягав – це було для нього добрим уроком.

Відвідини втішили його.

Вже пізніше, влягаючись у своєму шатрі, він з докором самому собі подумав, що в такому віці мав би навчитись розрізняти людей. Але навіть цей самодокір не зіпсував йому настрою.

Перед очима попливло безліч знайомих облич, серед яких належало обрати одне-єдине...

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В ТРИДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Вибір Доброчина впав на Блуда.

Він знав єдиного Асмусового сина ще з холопських літ – Блуд був років на п'ять старший за нього, й коли доробляв п'ятий рік, Асмус уже посадовив Блуда світлим князем у Вишігороді-Деснянському. Тоді Блудові ледве минало двадцять перший чи другий рік.

Він рідко навідувався до того Вишагорода. Часто повертався серед ночі й улаштовував за воротами такий тарарам, що на ноги зводилася вся сторожа.

Доброчинові ж минав шістнадцятий рік, і він уже друге літо був приворітним – одчиняв і зачиняв браму Подільських воріт. Якось серед ночі, десь, мабуть, після других півнів, хтось почав гамселити в браму. Сторожа спала в забрамній кліті й вухом не вела, цілком поклавшись на приворітного Добриню, а той сидів за бійницею й мовчав. Хотів провчити молодого Асмусовича.

Блуд горлав і лаявся за брамою цілу ніч. Доброчин відчинив йому перед самим сходом сонця. Блуд аж зубами скреготав:

– Яка падлюка не відчиняла браму?

– Це я, – сказав Доброчин і нахабно вишкірився.

– А-а, ти-и? – Блуд вихопив з піхов меч і кинувся па приворітного: – Зараз ти в мене закаєшся на всі віки!

Але Доброчин теж мав меча при боці. Він одбив перший навальний випад і став спиною до воріт. Сторожі ще спали, на вулиці теж не видно було ні душі. Блуд не сподівався такого від зухвалого робича, якого, звичайно ж, знав, і кинувся вперед ще з більшою люттю. Невловним порухом кисті Доброчин «закрутив» його меч навколо свого меча, сіпнув на себе й трохи ліворуч, і Блудів меч брязнув на поміст.